«Воля дужча за всяку неволю»
230-і роковини пам’яті Григорія Сковороди
230-і роковини пам’яті Григорія Савовича Сковороди (3 грудня 1722 – 9 листопада 1794) спонукають до проникливого осягнення феномену Українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника, основоположника морально-світоглядної стратегії визволення й культурно-соціального саморозвитку Українців – Сковородинства.
Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, вільні держави Світу офіційно визнали Волю духу Українського народу як мірило його життєвої сили дієвою реальністю сучасності. А Український мудрець Григорій Савович Сковорода ще понад два століття тому своїм Українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові з його церковно-політичною ідеологією й утверджував Волю Українського національного духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати визвольну дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до Українського самоусвідомлення й визволення од колоніальної неволі та самостійного повносилого життя власною Волею?
Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню Волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» (з байки «Собака й Кобила»). Цією Українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.
В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий морально-правовий чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Морально-духовну суть традиційних вольностей-прав Українців чітко сформулював основоположник Української філософії права П. Д. Юркевич: «Право – явище національного духу. Початком права є справедлива розплата». Справедливу суть права визначають його дієві первини – Правда й совість як чинники моральної Волі.
Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний лад і гаразд. Це правовий факт самовладованості, безелітарності Українського народу.
В Українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу: «Де дух, там і Воля» (П. Д. Юркевич). За Українським природно-моральним правом, Воля як самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу – найвища цінність людського життя.
Навіть штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчувається сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові воно звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».
Волю як закон приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне Віче (од Староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього вирішення всіх справ суспільного життя. Волю-закон приймають на вічовому народному зібранні усі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі й принципу рівноправності в безкласовому Українському традиційному суспільстві. Закон Волі й принцип рівноправності – морально-правова основа культурного саморозвитку людини й народу.
Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). Віче – наш давній правовий інститут прямого народовладдя. Подібні інститути були в інших народів агрокультури, й на цих засадах працює нині Ірландська «Асамблея громадян» і Швейцарський парламент.
Віче є реліктовим явищем військової демократії – форми народовладдя, де важливу роль відіграють військові подвижники й рада старійшин та де збройні сили мають переважне право управляти державою. Саме сильні Волею духу військові люди стають воїнами-захисниками і справедливими провідниками свого народу.
Вічовий лад і засноване на вічовому законі Волі народовладдя часто хибно ототожнюють з демократією. Хибність ототожнення в тому, що вічовий лад – одностайність волевияву всіх, а демократія – диктатура більшості над меншістю, тобто демократичне свавілля. В демократії від початку закладається диктатура, оскільки більшість обирає собі колективного диктатора – владарюючу кліку, яка в різні часи має різні назви від кланів до партій. Нині виборчі права народу узурпували партії. Демократія неминуче переходить в охлократію (від грец. όχλος – натовп і κρατία – влада) – владу натовпу й призводить до кризи в суспільному управлінні, тож для подолання демократичного свавілля необхідна диктаторська сваволя. В наслідку під демократичною ширмою охлократії утверджується плутократія – влада багатіїв, олігархів-плутократів, які нещадно визискують народ і грабують країну. Тож демократія в моральній оцінці народу – демонократія, яку здатна здолати тільки вічова військова демократія. В Україні на засадах вічової військової демократії у формі козацької військової демократії життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років.
Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення Українців і придушення Волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні Волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств Українського суспільства з позиції моральної зрілості й Волі духу.
Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Григорій Сковорода радив людям знаходити джерело власної енергії в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку. Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є Воля духу.
Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник Української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя Українського мудреця Сковороди.
Тож у вірші «De Libertate» («Про Вольність») Григорій Сковорода нагадує про відібрані руською імперією Українські вольності й з глибини пам’яті будить в Українцях дух Волі.
Тут необхідно звернути увагу на неадекватну передачу Сковородиного «волность» кривотлумачним «свобода» у перекладному виданні творів у двох томах 1994 р. (переклад В. Шевчука). Сковорода пише саме про «волность» (вольність, вольность, вольності) – первовічні природні права вільних Українців, а не про свободу – ілюзорну мрію рабів, мирську релігію невільних марновірців. Для невільників випробування свободою обертається новим поневолюванням, бо вони не знають, що з нею робити.
Тож з’ясуймо різницю між запозиченим абстрактним загальником свобода й автентичним конкретним морально-правовим поняттям Воля. Свобода стосується намагання позбутися зовнішнього гніту, й той стан позбавлений внутрішньої Волі духу. Свобода – зовнішня омана, яка ілюзією вибору позбавляє людей внутрішньої Волі й заневолює ще дужче. Свобода як ілюзорна мрія рабів провокує стан масового психозу, що призводить до бунту. А «Бунт – геройство рабів» (Ф. Ніцше). Свобода знесилює знетямлених у бунті й заневолює, гнобить зовнішньою сваволею. Свобода – світська релігія марновірних, соціальна облуда. Воля – реальна морально-духовна сила вільних людей. Воля – моральний чинник природного права, природне прагнення людини до самостійності й справедливості.
У поезії «Про Вольність» Сковорода явив моральний імператив Волі особистого духу та Волі національного духу – протидію релігійно-політичному імперському гнітові.
Воля особистого духу людини й Воля національного духу становлять джерельну основу національного права. На цій основі відбувається культурно-соціальний саморозвиток людини й народу – визріває національна культура.
Культура – духовна функція, вияв Волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.
За Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці. А з духовно народжених, культурних людей визріває збірна культурна цілісність народу.
На цій духовній засаді Пантелеймон Куліш сформулював морально-суспільну концепцію «збірної особи Українського народу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – Волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми збірної душі народу. Слідом за Пантелеймоном Кулішем Іван Франко поставив перед «Українською інтелігенцією… величезну, дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».
Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації нації є Воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили людини й народу.
Для уладування особистої Волі людини й збірної Волі народу та життєвих потреб і духовних прагнень людей у збірній цілісності народу, нації мудрець Сковорода запропонував морально-соціальну концепцію «Нерівної всім рівності», яку базує на природній основі вроджених здібностей і неповторних духовних властивостей людей та на їхній моральній зрілості.
Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові, законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1774):
«Усеєдиний Лад подібний до щедрого водограю, який наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що однаково повна. То що дурніше за рівну рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Яке дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..».
Для наочності мудрець зобразив принцип нерівної рівності на малюнку.
Послідовник Г. С. Сковороди Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) пояснює нерівну рівність як різноманітність:
«І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури», – так передає думку О. О. Потебні його учень Український історик, археолог, етнограф, лексикограф Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940) в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907).
О. О. Потебня
Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності» незмінно своєчасний стосовно історії народів, і різноманітності національних культур. Розвиваючи цей Сковородин концепт, Потебня заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»:
«Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він однаково стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней». Важливо, що предтечею «послідовного націоналізму» О. О. Потебня вважав Г. С. Сковороду.
Згідно з морально-науковими переконаннями Німецького мислителя, основоположника етнічної концепції нації й культурницького націоналізму Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803):
«Не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною Волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».
Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності» спростовує біблійну догму вищості, богообраності та виводить на чисту воду і християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, й імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю, й большевицьку доктрину з пролетарською зрівнялівкою в злиднях, і необольшевицьку оману рівної всім незалежності.
Сковородина «Нерівна всім рівність» – універсальна, стратегічна модель уладування людського життя в особистому й суспільному планах на екзистенційних засадах уладованої єдності людини й народу. Особливість Сковородиної екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається уладованість особистої волі людини й збірної волі народу.
Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство – стратегію звільнення й відродження України з провідництвом Волі Українського духу. Сковорода як учитель, наставник і духовний провідник свого народу глибоко стривожений суспільними недугами й прагне нещадно викорінити їх:
«О, якби в мене був духовний меч! Я знищив би …скупість, убив би розкіш і нетверезість, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх смерті й бідності. О найсвятіша тверезосте! О добра бідносте! О спокою душевний! Як мало людей знає вас!» (з листа до М. Ковалинського, 18 липня 1763 р.).
Мудрець Сковорода мав духовного меча й володав ним невидимо, та відчутно. У листі до свого приятеля Івана Григоровича Диського від 20 листопада 1778 р. з Бурлука Г. С. Сковорода пише про своє просте назовні й сповнене внутрішньої духовної потуги життя: «Живу, нічого не маючи, а все вміщаючи, малим цим жити навчився. І як мореплавець пливу, визираючи, чи не видно найбажанішого прихистку од усіх лих – смерті… Впевненість моя – дух мій – усередині мене; його крилами я захищаюся…».
А хто «вроджений до воїнства», той має крицевого меча: «І хто народився воїном, відважуйся, озброюйся!.. З природою скоро навчишся! Захищай хліборобство й купецтво од внутрішніх грабіжників-мародерів і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і втіха. Бережи гідність, як око. Що втішніше природному воїнові за військову справу? Сікти кривду, захищати стражденну й беззбройну безвинність, обороняти основу суспільства – правду – це є його найприємніші снідання, обід і вечеря. …Вояцьке горе з богом тобі буде в сто разів приємніше од ранґів і доходів твоїх. Ранґ носити може всякий, та діло насправді робить тільки той, хто вроджений. Діло й без ранґу є ділом, та ранґ без діла ніщо…» («Вродженість до воїнства»). Для Григорія Сковороди крицеві воїни – лицарі святої борні, й сам мудрець-подвижник був лицарем святої борні.
Д. І. Донцов
Філософ, головний ідеолог Українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883–1973) у своїй завершальній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (1973) потужно й надзвичайно своєчасно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва:
«Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають…! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…». З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля духу – основа національного права й суспільного самоврядування.
Духовне подвижництво Григорія Сковороди нагадує про Волю – одвічне право Українського народу й знаменує пробудження нашого національного духу. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ визнав дух Українського народу дієвою реальністю сучасності та взявся допомагати Українцям у справедливій боротьбі за одвічну Волю. При цьому держави-союзники відокремлюють волелюбний Український народ од грошолюбного клептократичного режиму колоніальної адміністрації в Україні. Лишилось Українцям відокремити себе й цілу Україну од клептократичного колоніального режиму, який паразитує на оборонній потузі народу й розкрадає союзницьку допомогу, та ліквідувати режим колоніальної адміністрації, поставленої руською імперською метрополією. Тільки ліквідувавши п’яту колону колонізаторів у середині України, керовану кремлівською резидентурою, ми переможемо армію колонізаторів на зовнішньому фронті. Та є небезпека, що ворожі до Українців сили намагаються примирити нас з одвічним ворогом, аби таким способом тримати під контролем дух Українського народу. Чому за всю довгу історію наших визвольних воєн жодна не завершилась перемогою? Причина всіх наших поразок – зрадництво владарюючого панства та всепрощенство й жалість до ворогів нашого марновірного люду. У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачучи близькість поразки, просив перемир’я, а єдиновірні з ворогом наші зверхники одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало самостійності й Волі до перемог. Тож остаточна перемога Волі над неволею має бути неодмінно, адже за глибинною пам’яттю Українців, явленою мудрецем Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю».
Український мудрець-подвижник Григорій Савович Сковорода ще понад два століття тому своїм Українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові та започаткував морально-світоглядну стратегію визволення й культурно-соціального саморозвитку Українців – Сковородинство.
Тож подвижницьке життя Сковороди з повним правом можна назвати в Українській історії епохою Сковородинства – епохою протестного духовно-суспільного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і самим подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу в нинішню пору.
Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли грабіжницька русь закріпила на Українських природних і людських ресурсах свою «Русскую имперію»: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину; у 1765 скасував полковий козацький устрій в улюбленій Сковородою Слобідщині; у 1768–1769 у Правобережній Україні русько-польські таємні служби спровокували Коліївщину для виявлення й знищення протестної козацько-селянської частини Українського суспільства; у 1775 колонізаторський режим остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом Українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в руської імперії.
А в 300-ліття мудреця епоху Сковородинства ознаменувала Воля духу Українського народу, поклавши початок кінця «мощи и непобедимости Россіи – в необъятности ее просторовв» – таку імперську доктрину проголосив єзуїт, київський богослов, поплічник біснуватого Петра І, ідеолог руської імперії Феофан Прокопович. До звільнення од 1000-літнього руського колоніального гніту спонукає покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди.
Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Хіба ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між духовними подвижниками та бездушними пристосуванцями й запроданцями.
Дієва суть надзвичайно своєчасної стратегії Сковородинства – нинішнім Українцям належить звільнитися з неволі, відновити власну Волю й самостійність і єдиною Волею «збірної особи Українського народу» на морально-світоглядних засадах Сковородиної «горньої республіки» відродити свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони, свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу.
Олександер Шокало, культурософ
