Михайло Слабченко: «Національна українська справа лише в наших же українських руках»

 

 Михайло Слабченко: «Національна українська справа лише в наших же українських руках»

До 140-ліття від народження й 70-х роковин пам’яті

М. Є. Слабченко. 1930

Михайло Єлисейович Слабченко (1882–1952) – видатний український правознавець, історик, економіст, археограф, публіцист, академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН); подвижник національно-визвольного й культурно-освітнього рухів; фундатор української історико-­правової науки, державницького напряму в національній історіографії та української політології; глибокий знавець архівних джерел і організатор джерелознавства; корифей українознавства, автор низки новаторських фундаментальних праць, які заклали основу вивчення історії економіки й права України; подвижник українського відродження першої половини ХХ ст. в Південній Україні. У своїх працях М. Слабченко вперше висвітлив економіку України як живий самобутній організм, що має багатовікову господарську традицію і власні народні інтереси.

Тоталітарний більшовицький режим піддав видатного вченого жорстоким репресіям і на 60 років заборонив доступ до його фундаментального наукового доробку. Науково-освітнім подвижництвом і працями М. Є. Слабченка автор цієї статті пильно зайнявся наприкінці 1990-х – початку 2000-х, упорядковуючи Меморіальний альманах «Видатні діячі України минулих століть» (2001), журнал «Український Світ» (2005) та Антологію політичного традиціоналізму «Українська державницька ідея» (2007), де опублікував короткий життєпис вченого й уривок з його капітальної чотиритомної праці «Господарство Гетьманщини XVII–XVIII століть» (1922–1928).

 

Родовід. Світогляд. Трудове виховання

Михайло Слабченко народився 9 (21 за новим стилем) липня 1882 р. біля Гаджибейського лиману на Нерубайських Хуторах Одеського повіту Херсонської губернії (нині – село Нерубайське Одеського р-ну Одеської обл.) в родині каменярів – Єлисея Івановича й Катерини Максимівни Слабченків. Батько й мати працювали в каменоломнях (каменярнях) англійського підприємця Г. Ібрі та в місцевих власників – Алексєєва й Гандельмана. Батько походив із запорожців, які після зруйнування Нової Січі оселилися біля Гаджибейського лиману.

Назва Гаджибейський лиман походить від Гаджибей – тюркизованої форми українського найменування давнього укріплення Коцюбіїв, яке існувало з XIV ст. на місці нинішньої Одеси. Укріплення заснував знатний подільський шляхтич – Коцюба-Якушинський. Від його імені й походить первинна назва Коцюбіїв, яке згодом називали Коцюбиїв, Коцюбей, Качибей, Аджибей, Гаджибей, Хаджибей. Це історичне поселення мало кам’яний замок, портові споруди й стоянку для суден. Польський історик, дипломат Ян Длугош (1415–1480) згадує про Коцюбіїв у 12-томній «Хроніці Длугоша»: «З Коцюбіїва до Константинополя відправлено судна, вантажені збіжжям». Портове місто Коцюбіїв мало ключове значення в торгівлі Українців з Візантією, головним чином зерном – основним багатством Українських земель. Крім продажу зерна, Коцюбіїв був відомий як місце добування солі на лиманах. Особливо зросло господарське значення Коцюбіїва в період розквіту Великого князівства Литовського (1236–1795), яке утверджувало свою могутність на Чорному морі за допомогою козаків. Місто Коцюбіїв позначене на карті України 1648 року. Після другого (1793) й третього (1795) поділів Речі Посполитої терени колишнього Великого князівства Литовського, включно з Україною, остаточно анексувала Російська імперія й відтоді імперська пропаганда стала нав’язувати вигадку, що Одесу заснувала в 1795 російська імператриця Катерина ІІ. У Коцюбіїіві козаки жили ще задовго до російської анексії. Після окупації-колонізації України й зруйнування в 1775 Нової Січі частина запорожців подалася за Дунай, а інші оселилися на побережжі Гаджибейського лиману, де заснували Сотниківську Січ. Імператриця Катерина змусила запорожців підписати документи, що вони, аби залишитись на батьківщині, ніколи не візьмуть у руки зброї – стануть  нерубаями. Отак замість шабель вони взяли в руки кайла й стали каменярами. Отже, Одесу збудували запорожці-нерубаї. А пам’ять про колишніх запорожців і будівничих Одеси зберігає кладовище Сотниківської Січі, розташоване в колишньому селі Малий Куяльник, на околиці Одеси.

Куяльницьке кладовище або Сотниківстька Січ.

Куяльницьке кладовище або Сотниківстька Січ – найбільше зі збережених козацьких кладовищ України, де понад 500 поховань запорожців і 200 з них увінчані кам’яними чотири- й восьмикінечними хрестами, а найстаріший датований 1791 роком. У 2021 Куяльницьке кладовище внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток.  

Світогляд М. Слабченка формувався в атмосфері пам’яті про предків-запорожців та під враженнями від історії Нерубайських Хуторів. Батько, Єлисей Іванович, був письменний, начитаний, і початки освіти син дістав од нього. Од батька Михайло успадкував і волелюбну, бунтівливу вдачу, нетерпимість до несправедливості, лукавства, брехні та цілеспрямованість і наполегливість у праці. Мати, Катерина Максимівна, спершу була неписьменна, та навчилась читати й писати од сина в зрілому віці. Мама й бабуся Параска мріяли, аби Михайло став «батюшкою», хоч тато не терпів попів. Від мами син засвоїв давні українські пісні, казки про жадане людське щастя, і мріяв, як позбутися злиднів і досягти щасливого життя. Материна поетична вдача позначилась на Михайловому образному світосприйнятті, яке виявилося в поетичному, музичному, театральному й художницькому хистові. Михайло Єлисейович згадував, як мати розповідала, що народився в сорочці – на  щастя, був гарненький, як янголятко. Та малим Михайло перехворів на чорну віспу, від якої обличчя стало дзюбане.

Багатодітна родина Слабченків (крім Михайла, був старший брат і дві сестри) бідувала. Тяжкою каменярською працею батько заробляв стільки, що ледь вистачало на харчі. З власності в Слабченків була тільки хата на Нерубайських Хуторах, яку продали за борги й перебралися в селище Слобідка-Романівка, в історичному районі Одеси. Через злидні Михайло з ранніх літ почав трудитись на каменярні: з п’яти років працював погоничом коня, який крутив «барана», що підіймав шайки з напиляним камінням; з восьми гострив пилки й пиляв камінь на штуки; а з дев’яти допомагав биндюжнику вантажити й розвозити каміння замовникам. Згодом М. Слабченко опише особисті враження про нужденне дитинство й тяжку каменярську працю в спогадах з підземного життя одеських каменярів у Нерубайських Хуторах, Кривій Балці, Усатовому…

 

Освіта. Педагогічна праця. Життєвий шлях

У 1891 батько віддав дев’ятирічного Михайла до початкової школи в Кривій Балці. Та невдовзі родина перебралася жити в Слобідку-Романівку, й Михайло ходив до школи там. Здібний учень навчався успішно й закінчив початкову школу з відзнакою. Оскільки на подальшу освіту не було грошей, то пішов навчатися за казенний кошт до Одеського духовного училища, яке також закінчив успішно. Далі навчався в Одеській духовній семінарії.  На третьому курсі семінарії Михайло заприятелював зі студентами університету, брав у них нелегальну літературу, в якій викривали колоніалізм Російської імперії. Це знайшло в ньому відгук, бо в школі й семінарії він зазнав національного й соціального приниження від учителів-шовіністів, які обзивали українців «голотой», «хохлацкими мазницами», «тупыми и ленивыми хохлятами»… Ті образи й визначили національне самоусвідомлення Михайла Слабченка та спонукали до протесту. І він почав гуртувати семінаристів-українців, писав уїдливі епіграми й сатиру на викладачів, малював карикатури, підбивав товаришів-семінаристів до «бунту» супроти адміністрації. За це Михайла й виключили з 3-го курсу Одеської духовної семінарії з четвіркою за поведінку, що перекривало йому доступ до освіти. Дізнавшись про те, батько вигнав сина з дому. Михайло подався працювати, перебиваючись випадковими заробітками в порту, в ливарних майстернях, у пароплавній пральні. Жив серед портових босяків, які й рятували Михайла від голоду і поневірянь, та, зрештою, врятували йому й життя, бо хлопець кілька разів намагався вкоротити собі віку. З великими труднощами Михайло таки знайшов постійну роботу в палітурні Клеймана та інколи підробляв репетиторством.

Працюючи й бідуючи, Михайло цілеспрямовано займається самоосвітою. Завдяки наполегливості здав екстерном іспит на атестат зрілості у 3-й Одеській гімназії і в 1903 вступив до Новоросійського (Одеського) університету на історико-філологічний факультет, а в 1905 перейшов на юридичний.

Михайло Слабченко – студент юридичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, 1909 р. (Фото з особистого архіву Юрія Шаповала).

Першим університетським вчителем Михайла Слабченка став професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук Іван Андрійович Линниченко (1857–1926), який допоміг студентові обрати напрям наукової праці й організаторської діяльності. І. А. Линниченко як учень видатного українського історіографа В. Б. Антоновича, засновника Київської школи, вперше зорієнтованої на європейську історіографію, долучив до європейських наукових засад цієї школи й свого студента. Завдяки вчителю, М. Слабченко ще студентом написав і видав в Одесі свої перші наукові праці, які й сьогодні становлять цінність в українській історіографії: «Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк» (1909); «Опыты по истории права Малороссии ХVII и XVIII вв.» (1911).

Дуже посприяв науково-культурницькому становленню М. Слабченка відомий український етнограф, фольклорист, літературознавець, член-кореспондент Петербурзької АН, професор Харківського університету Микола Федорович Сумцов (1854–1922). Професор М. Сумцов залучив студента М. Слабченка як доброго знавця фольклору й етнографії Південної України до фольклорно-етнографічної праці й допоміг йому надрукувати в Харкові, в наукових збірниках кілька досліджень: «До історії відносин між П. О. Кулішем і Т. Г. Шевченком» та «Д. П. Міллер – як історик українського права». М. Слабченко не сприймав друкування своїх праць по-російськи, й вирішив друкувати все тільки рідною українською мовою.

Навчаючись в університеті, М. Слабченко активно долучився до українського культурницького руху, що набирав сили в Одесі. Навесні 1908 студента обрали до виконавчого відділу Одеського товариства «Просвіта», заснованого в 1906. Студент М. Слабченко співпрацює з відомими діячами: М. Комаровим, І. Липою, С. Шелухіним, І. Луценком, М. Аркасом, А. Ждахою. Михайло Слабченко завідує музеєм та архівом «Просвіти», комплектує з різних видань просвітянську бібліотеку, ініціює створення в «Просвіті» наукової секції, разом з відомими одеськими юристами створює консультаційне бюро «Просвіти» для захисту прав товариства од посягань адміністрації та кримінальних елементів. Водночас він розробляє навчальні програми для української школи в Одесі,

Здібний студент-правник М. Слабченко мав добру пам’ять, аналітичний розум, гарно малював, писав вірші, оповідання, музику. Крім рідної української мови, він володів німецькою, французькою, італійською, англійською, польською, чеською, болгарською, російською. І вивчав мови не в аудиторіях, а в живому мовному середовищі: в каменоломнях, порту, друкарні, базарах – скрізь, куди кидало його бурхливе життя.

Досі, під час маївок, запальний Михайло лише бився на барикадах. А працюючи в українському культурницькому русі молодий вчений набув організаторського досвіду, визрів світоглядно й загартувався ідейно та налагодив дієві контакти в науковому, культурному й політичному середовищах.

Ще в молодості Михайло часто бачив на вулицях Одеси Аполлона Олександровича Скальковського (1808–1899) – визначного історика, архівіста, статистика, автора численних праць з історії й економіки Південної України XVIII–XIX ст. (переважно на основі архівних джерел). І хоч вони не спілкувалися, М. Слабченко, знаючи, що перед ним відомий учений-історик, на все життя запам’ятав ці зустрічі, згадував про них у щоденникових записах та перед колегами. Скальковський знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст., а Слабченко згодом продовжить його справу зі збереження й упорядкування архіву.

Улітку 1910 М. Є. Слабченко закінчив юридичний факультет Новоросійського університету зі ступенем кандидата права. За сприяння професора І. А. Линниченка його залишили в університеті для підготовки до професури, одначе без грошового утримання. Не маючи стипендії протягом кількох місяців, Михайло жив з родиною надголодь, бо через участь у студентських заколотах був на обліку в поліції й не міг дістати посади відповідно до своєї освіти. В той час на М. Є. Слабченкові як повноправному одеському міщанинові лежала відповідальність за всю його родину: матір, брата, сестер Марію й Меланію та дружину Людмилу, з якою одружився ще перед вступом до університету, а в 1904 в них народився син Тарас. Перебивався тимчасовими заробітками: працював коректором, учителем історії в гімназії й давав приватні уроки, працював репортером. Нарешті, завдяки клопотанням професора І. А. Линниченка, М. Слабченко нарешті дістав професорську стипендію й повернувся в науку.

Улітку 1911 М. Слабченко як професорський стипендіат дістав наукове відрядження у Францію – в школу права в Сорбонні при Паризькому університеті, де студіює західноєвропейську методику й методологію історико-юридичних досліджень, поглиблює знання іноземних мов, зокрема французької.

Та через рік, у серпні 1912, на вимогу жандармів М. Слабченка повертають достроково в Росію й мобілізують до війська. У 1913 він закінчив школу прапорщиків і вийшов у запас. І знову перебивався випадковими заробітками: приватними уроками й гонорарами за репортажі в газетах. Водночас працював в архіві над історією Гетьманщини, публікуючи працю частинами в наукових збірниках.

З початком Першої світової війни М. Є. Слабченка мобілізували на фронт. Провоював усю війну на Південно-Західному й Західному фронтах, брав участь у всіх 37 великих боях, де отруївся газами, кілька разів поранений і тяжко контужений. За хоробрість у боях отримав численні нагороди і звання штабс-капітана (майора). У листах з фронту до свого вчителя І. А. Линниченка М. Слабченко висловлював жаль, що шкодує не стільки за життям, яке може втратити, скільки за тим, що не зможе опублікувати вже написаних праць. Згодом бойового офіцера, кавалера трьох фронтових орденів, який проливав кров «за отечество», більшовики звинуватять, що був «царським офіцером».

З початком Лютневої революції 1917 М. Слабченко – голова комітету офіцерської і солдатської ради депутатів, член дивізійного комітету, організатор і керівник полкової Української ради. Вчений і воїн розглядав революцію через призму розв’язання українського питання та мріяв якнайшвидше повернутися до Одеси, закінчити професуру й далі займатися науковою працею. Та влітку 1917 М. Слабченка як офіцера з вищою юридичною освітою Армійська рада направила до Петрограда навчатись у Військово-Юридичну академію. Там історик і правник став свідком злочинного більшовицького перевороту, бачив і чув більшовицьких кримінальних вожаків – Леніна й Троцького. Після захоплення влади більшовиками почались арешти серед викладачів Академії, і її закрили.

У січні 1918 М. Слабченко повернувся до Одеси, де теж уже владарювали більшовики, і поринув у бурхливе одеське життя. Вчений разом з рідним містом пережив усі жахи фактичного безвладдя 1918–1920 років. Ще в березні 1917 владу в Одесі перебрали Українці під проводом Українського революційного комітету. Першим комісаром Одеси від Центральної Ради став Іван Левкович Липа (1865–1823), лікар, письменник, громадсько-політичний діяч. Та бої між гайдамацьким кошем і більшовицькими загонами восени 1917 завершилися поразкою військ УНР, і в січні 1918 Одесу зайняли загітовані більшовиками частини, що поверталися з румунського фронту, а до них приєдналися війська більшовицького погромника Києва М. Муравйова. У березні 1918 Одесу зайняли німецькі й австрійські полки, у травні-листопаді тут встановлюється влада гетьмана П. Скоропадського, а в грудні Одесу захопила Директорія УНР. Прем’єр УНР В. Чеховський запропонував М. Слабченкові посаду міністра юстиції в Директорії УНР, а С. Петлюра – посаду в секретаріаті УСДРП. Та вчений відмовився од політичних пропозицій і зайнявся розвитком української освіти.

Під час Гетьманату, коли по всій Україні діяли закони Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського й розгорнувся широкий освітньо-культурний рух, М. Є. Слабченко очолив Одеську Спілку вчителів, і завдяки його старанням в Одесі відкрито перші українські гімназії й початкові школи, курси українознавства для вчителів. Учений заснував в Одесі Українське наукове товариство (УНТ). М. Є. Слабченко став викладачем одного з престижних навчальних закладів Одеси – Маріїнської гімназії, де викладав історію України й українського права, українську літературу; читав лекції на вчительських курсах українознавства з історії й права України; брав участь у вчительських конференціях. Ці лекції вийшли окремим виданням «Судівництво на Україні XVII–XVIII ст.» (Харків, 1919).

За гострі публікації й самостійницьку українську позицію М. Слабченка заарештовували й більшовицька ЧК, й денікінська контррозвідка. Коли Одесу зайняла Добровольча армія, білогвардійська контррозвідка одразу заарештувала М. Слабченка, й після допитів у лютому 1919 його повели розстрілювати. Та друзі допомогли вченому втекти, й він довго переховувався.

Після другого приходу більшовиків у квітні 1919 М. Слабченко зайняв позицію національного самовизначення України й був принципово проти радянської влади, яка більшовицькою політикою «воєнного комунізму» в національному питанні заперечувала самостійність України. Проте М. Слабченко й за більшовиків намагався робити все можливе заради підготовки умов для національного відродження й розвитку. Вчений став службовцем у відомстві народного комісаріату освіти й нацменшостей, при губнаросвіті очолив комісію з реорганізації вищої школи та склав навчальні програми для середньої школи з історії України, політекономії, всесвітньої історії, дошкільного виховання, позашкільної освіти, праці, української національної революції, а в міськраді очолив український відділ секретаріату національних справ. Починаючи з квітня 1919, М. Є Слабченко працює доцентом Новоросійського університету й водночас разом з іншими культурно-науковими діячами Одеси став співорганізатором Українського Фребелівського інституту (вчителів дошкільної освіти) й Українського театрального інституту ім. М. Кропивницького, який очолював з 1919 до 1922.

У серпні 1919 Одесу знову зайняли білогвардійці-денікінці й розгорнули нещадний антиукраїнський терор і масштабну боротьбу з українською культурою, пропагуючи, що ніякої України немає й не було ніколи, що це польсько-австрійська вигадка, аби відірвати цю територію від Російської імперії. М. Слабченка знову заарештували як сепаратиста, який співчував незалежникам. Його відпустили тільки після обіцянки піти служити офіцером до білогвардійців. Звільнившись, він утік від денікінців і тимчасово перейшов на нелегальне становище. Восени 1919 М. Слабченко легалізувався й повернувся до праці в Театральному і Фребелівському інститутах та влаштувався до Новоросійського університету.

У лютому 1920 Одесу втретє й надовго зайняли більшовики. М. Є. Слабченко відходить від активної громадської й політичної діяльності та займається виключно науковою й педагогічною працею. На початку 1920 вчений здобув доцентуру в Новоросійському університеті, згодом став професором соціології в Гуманітарно-суспільному інституті, який виділили з університету.

Внаслідок більшовицької реорганізації вищої школи й усієї системи освіти в Україні, на базі кількох факультетів Новоросійського університету, Українського педінституту, Вищих жіночих курсів та Ананьївського вчительського інституту в 1920 організували Одеський інститут народної освіти (ІНО) у складі факультетів соціального виховання (соцвих), професійної освіти й робітфаку для підготовки вчителів. В Одеському ІНО М. Слабченко отримав посаду професора й кафедру історії України (точніше – історії класової боротьби в Україні) на історичному відділенні факультету профосвіти. Тут він створив кабінет історії, студентське історичне та бібліографічне товариства, семінар підвищеного типу з соціально-економічної історії України, читав курси історії України.

У 1921 М. Є. Слабченко взяв участь у створенні в Одесі Археологічного інституту, а після його відкриття став викладачем історії економічного побуту старожитньої України. До кінця 1923 вчений залишався директором Українського театрального інституту імені М. Кропивницького й викладачем Українського Фребелівського інституту. Він входив до складу губернського відділу народної освіти, очолював кілька комісій, писав для освітян програми з історії України, політекономії, соціології, викладав на курсах українознавство для вчителів, керував історичними семінарами при губнаросвіті, викладав у Загальнодоступному робітничому університеті, який відкрила профспілка науковців у 1925, а також працював у багатьох архівосховищах Одеси, вивчаючи першоджерела.

М. Слабченко мав багато учнів, які дуже шанували вчителя й залишили про нього сердечні спогади. Зокрема, згадують про Михайла Єлисейовича як про талановитого лектора: професор дуже ґрунтовно готувався до лекцій, а виступав без паперів, цитуючи напам’ять джерела, наводячи назви, дати, дивуючи не тільки студентів, а й відомих учених. Згадуючи виступ М. Є. Слабченка в Академії наук у Києві, провідний вчений державницької школи в українській історіографії Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884–1973) зазначала: «Промовляв Михайло Єлисейович чудово. Жваво, піднесено, з масою цитат, без шпаргалів…. Мушу сказати, що взагалі його усні доповіді були кращі за друковані твори: в них було більше яскравости, самий голос молодий надавав викладові переконливости».

У червні 1923 М. Є. Слабченка призначили деканом факультету профосвіти. Погоджуючись на адміністративну посаду, від якої він волів би краще відмовитись, учений сподівався зробити якомога більше для розвитку історичної освіти в інституті, а також для українізації, яку проголосили більшовики. За рішеннями XII з’їзду РКП(б), червневий 1923 року пленум ЦК КП(б)У розробив конкретні заходи щодо політики коренізації (в Україні – українізації) партійного та державного апарату, освіти, преси, книговидання, судочинства і т. п., щоб українською мовою і культурою комунізувати населення. Вчений покладав на українізацію певні ілюзії й сподівання, бо до 1923 все українське в Одесі переслідували чекісти: заборонили часопис «Степова Україна», розгромили «Просвіту».

Ще до проголошення українізації М. Є. Слабченко першим став викладати предмети виключно українською мовою, запроваджував українознавчі дисципліни в навчальних закладах, де працював, подаючи особистий приклад своїм колегам. А включившись в українізаційні процеси, вчений дістав од того зайвий клопіт і постійні переживання, беручи все близько до серця й сприймаючи дуже болісно всі гальма коренізації, впадаючи у відчай, розчаровуючись, розуміючи мізерність такого малого шансу для культурного розвитку України. М. Є. Слабченко писав академікові Д. І. Багалію в Харків, що «в Одесі і в Степовій Україні українізація йде з тяжким дьорганням».

Згодом, на допитах у ДПУ, педагог відверто сказав про перешкоджання українізації: «Я старався прищепити знання де тільки і як тільки можна було. Більшовики давали творити, і я творив… Пішов на архівну роботу, організовував архівні гуртки, підпирав відкриття різних музеїв, а також був одним з фундаторів Археологічного інституту в Одесі. Я не маю підстав соромитись усієї тієї роботи. А що я бачив? У Театрального інституту, що мав вивести український театр на новий шлях, відбирали один будинок за другим і в ГубОНО ставилися до нього, як до танцюльки. У Фребелівському інституті було те ж саме, причому, відбирали навіть меблі. Українські школи на задвірках, гроші їм відпускаються в останню чергу і то тільки з милості. В селі русифікація, кооперація українська, як і українська учительська спілка, підлягали гонитві». Державне видавництво й далі друкувало книжки по-руськи. Антиукраїнський анклав намагався зробити Одесу «свободным городом», а нерішуча, інертна українська інтелігенція не протидіяла тому, бо зайнята була внутрішніми чварами, змаганнями за лідерство, чим шкодила українській справі.

Будучи людиною відвертою, запальною, та самокритичною й вимогливою, Михайло Єлисейович дав сам собі, тодішньому, таку оцінку в автобіографії: «Варто сказати, що товаришами по праці в ІНО я, уви, не любим… На вдачу я запальний, різкий, прямолінійний, не виношу брехні та підлабузництва, насмішкуватий, гострий на язик і «мнітєльний», не терплю «общих мест», намагаюся іти своїм шляхом й говорити чужі слова не звик».

І все-таки до українізації, за зізнанням  самого вченого, його душевний стан був схожий на летаргічний сон, а в ній він побачив можливість проявити українській молоді свої таланти.

Професор М. Є. Слабченко любив, поважав студентів і завжди допомагав, підтримував матеріально, морально, книжками, дружньою порадою. Через уболівання за студентів Михайло Єлисейович мав клопіт на факультеті. У червні 1924 з ІНО виключили кількох кращих його студентів (то була вже третя чистка від 1921 р.). Як декан і професор він єдиний опротестував свавілля «пролетаризації» навчального закладу. Михайло Єлисейович поручився за студентів перед керівництвом інституту, та адміністрація проіґнорувала його поручництво, що означало недовіру і до самого вченого. Тоді М. Є. Слабченко написав ректору заяву-протест про відставку: «Цією заявою прошу про відставку. 18 червня 1924 року у вестибюлі вивісили списки студентів, виключених з ІНО як «чуждый советской власти элемент». В їхнім числі значиться частина кращих студентів другого курсу історичного відділення, в лояльності котрих я перед Вами, товаришу ректор, поручився. Але поза тим, як моїй поруці не надано довіри, чим мене, як людину, я вважаю, образили, а з іншого боку, не сумісно з гідністю професора проходити повз такі факти, як виключення кращих студентів і віддача переваги іншим, то за умов, які склалися, мені залишається тільки піти у відставку».

М. Є. Слабченка глибоко обурило виключення студентів і він покинув роботу. А інститутське начальство обурилося втручанням М. Слабченка у політичну справу. На засіданні «партячейки» винесли рішення, що своїми діями М. Слабченко виступає проти партійної пролетаризації вищої школи, проти генеральної лінії партії в освітянській справі, чим об’єктивно ллє воду на млин контрреволюційної частини професури. А руські шовіністи оголосили вченого анархістом… До партійців долучилися й комсомольці, які зібрали загальні збори студентів II і III курсів історичного відділення факультету профосвіти ІНО для обговорення «питання про подачу професором Слабченком рапорту про відставку». Комсомольці своїм ентузіазмом перевершили партійців, записавши в протоколі: «Відмова професора Слабченка від подальшої праці з усією масою пролетарського студентства, яка залишається, є образою всьому пролетарському студентству і свідчить про те, що професор Слабченко ніби-то весь час працював для купки дрібнобуржуазного міщанського студентства. Студенти II і III курсів, визначаючи цінність професора Слабченка як історика і досвідченого педагога, бажають і надалі бачити його керівником катедри історії України ІНО». Розбиратися з гіперпролетаризацією Одеського ІНО з Харкова приїхав заступник наркома освіти Я. П. Ряппо – педагог, один з організаторів системи української освіти.

Лише після того, як студентів поновили, М. Є. Слабченко забрав заяву, лишився професором, та від посади декана відмовився. До академіка Дмитра Баталія Михайло Слабченко писав: «Не можу винести в нас педагогічного терору й «очистительного ізбієнія» студентів, бо ж вичищаються найкращі студенти. Не знаю, з ким-же достанеться робити, коли всі з іскоркою божою вилетять. Не менш тяжко з професурою, яку затуркали до неможливості. Ніколи я так безумно не жалів, що бідний. Зараз дав би грошей моїм вичищеним ученикам, щоб їхали за кордон вчитись».

Вченому й педагогові М. Є Слабченку вдалося підготувати покоління молодих українських вчених і створити власну школу україністики. У цьому подвижництві потужно проявився науково-організаційний хист педагога-новатора, який уперше в історії Одеси заснував осередок українознавства загальноукраїнського масштабу і значення.

Формувати власну школу україністів (істориків, правників, літературознавців, архівістів) М. Є. Слабченко розпочав з 1920 року, коли перейшов на викладацьку працю до ІНО. Тут він організував студентські наукові товариства (історичне й бібліографічне), літературознавчий та історичний семінари підвищеного типу, керував предметною комісією з історії, вів власні наукові дослідження й керував студентськими роботами, розробляв навчальні плани, програми, вів і видрукував кілька курсів лекцій і спецкурсів.

Навесні 1922 М. Є. Слабченко організував першу власну науково-дослідну структуру – Історичний кабінет. Восени 1923 вчений організував історичний гурток, на першому засіданні якого виголосив доповідь: «Українські братства після Люблінської унії». Професор М. Є. Слабченко мав на меті підготувати студентів до самостійної науково-дослідницької роботи в науковій школі з молодих науковців. Дібрані й спрямовані Михайлом Єлисейовичем студенти ретельно досліджували історію за архівними першоджерелами.

М. Є. Слабченко став засновником української археографії в Південній України. У 1921 за його участі відкрили Одеський археологічний інститут для наукової й практичної підготовки архівістів, музеєзнавців і культурологів (пропрацював до 1924). У 1923–1924 Михайло Єлисейович завідував Одеським губернським архівним управлінням. У вересні 1924 вчений організував семінар підвищеного типу з соціально-правової та економічної історії України як базу своєї наукової школи в Одеському ІНО. Того ж року він створив і очолив в ІНО Науково-дослідну кафедру (НДК), яка мала стати для студентів найвищою сходинкою до самостійної наукової праці. У червні 1925 збори викладачів Одеського ІНО підтримали ініціативу свого колеги й ухвалили організувати при навчальному закладі Науково-дослідну кафедру історії української культури. А в липні М. Є. Слабченко подав до Укрнауки доповідну записку, в якій запропонував організувати НДК у складі двох секцій: соціально-економічної історії та історії української літератури. Саме ці два напрямки стали базовими в науковій школі вченого.

Та через шалений спротив одеського шовіністичного анклаву виникли проблеми з відкриттям НДК в Одесі. Тому академік Д. І. Багалій у 1926 домігся відкриття Одеської філії, очолюваної ним Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, і М. Є. Слабченко очолив Одеську філію Харківської НДК.

Науково-дослідна кафедра в складі запропонованих вченим секцій готувала науково-педагогічних працівників насамперед для вищих навчальних закладів Причорномор’я й стала важливим центром академічних досліджень україністики, визначним явищем національно-культурного життя Одеси. М. Є. Слабченко як завідувач кафедри сформував дослідницьку методику й методологію, наукову культуру й етику, вимагав ретельного і вдумливого дослідження джерел і вивчення літератури, тобто заклав основу своєї наукової школи. За три роки своєї діяльності кафедра встигла підготувати один повноцінний власний випуск фахівців. Професор М. Є. Слабченко сам підготував 14 аспірантів, яким забезпечив висококваліфіковану підготовку й спрямовував їхню працю передусім на дослідження архівів. Його аспіранти опрацьовували фонди бібліотек і архівів, складали до них каталоги, викладали у вищих навчальних закладах Одеси й Південної України україністику, керували семінарами вчителів, виступали з лекціями, випускали окремі праці й брошури, публікували статті у збірниках,  часописах, газетах, тобто поширювали знання в суспільстві – провадили велику наукову й просвітницьку роботу.

М. Є. Слабченко виховував таланти не тільки в науці, а й у мистецтві. Як організатор, директор і викладач Українського театрального інституту ім. М. Кропивницького, як людина від природи артистична він навчав майбутніх митців сцени акторської майстерності.

М. Слабченко працював професором вищих навчальних закладів і мав можливість обирати, навчати й готувати до наукової й культурно-мистецької праці талановиту молодь. Цим видатний вчений вирізнявся серед інших тогочасних діячів у науці, зокрема від М. Грушевського, який не мав у 1920-ті роки викладацької практики й учнів.

М. Є. Слабченко очолював Товариство краєзнавства, був співробітником  багатьох комісій ВУАН: історії українського права, історії господарства й економічної думки, соціально-економічної історії України, біографічного словника українських діячів та ін.

З ініціативи й підтримки академіка Д. І. Баталія, М. Є. Слабченку присуджено влітку 1928 науковий ступінь доктора історії української культури без захисту дисертації – за вшанування наукових заслуг (honoris causa). А влітку 1929 Михайла Слабченка обрали дійсним членом (академіком) Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У листопаді 1929 академіка М. Є. Слабченка призначили головою Комісії старої історії України та Комісії історії Полудневої України.

Наприкінці 1929 в родинному житті Михайла Єлисейовича сталася різка переміна: він розлучився з Людмилою Іванівною та одружився зі своєю колишньою студенткою Інною П’ятницькою й переїхав жити до неї. Старший син Тарас, який дуже любив і поважав батька, тяжко переживав ту родинну драму. До того ж, вона збіглася з терором проти української інтелігенції, який безпосередньо зачепив і родину Слабченків, першим відібравши життя в Тараса.

Тарас Михайлович Слабченко народився в Одесі 1904 р. У 1913–1920 навчався в Одеському реальному училищі, яке за більшовиків реорганізували в профшколу. У 1922–1926 навчався на соціально-історичному відділі факультету профосвіти Одеського ІНО під безпосереднім керівництвом батька. За спогадами однокурсників, Тарас Слабченко вражав своєю вихованістю й чемністю, з усіма товаришами на курсі був рівний, ввічливий, винятково доброзичливий до всіх, а з батьком підтримував взірцево гармонійні стосунки.

Михайло Слабченко (в центрі) з учнями. Третій праворуч у другому ряду – його син Тарас. (Фото з особистого архіву Юрія Шаповала).

Після закінчення ІНО Тарас викладав суспільствознавство у трудшколі № 13 імені М. Драгоманова. Написав «Читанку по суспільствознавству для старших груп трудшкіл: Українське місто XIX – початку XX століть». Викладав історію на робітфаці Одеського медичного інституту й Одеського робітничого університету, викладав історію та географію в школах на Молдаванці. Батько й син разом працювали в бібліотеках, архівах, разом відвідували наукові товариства, театри. Тарас Слабченко працював секретарем Одеського наукового товариства при ВУАН, співробітником Одеської філії Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури та позаштатним співробітником ВУАН. Т. Слабченко досліджував одеські архіви, друкувався в наукових збірниках. На засіданнях Одеського наукового товариства виступав з доповідями: «Історія масонів полтавської ложі», «Аграрний капіталізм в Степовій Україні», «Десять років українського театру». Михайло Єлисейович ставився до сина як вимогливий вчитель і старший товариш по науковій праці. Молодий талановитий вчений, займався дослідженням історії української культури й історії аграрних криз і голодовок в Україні, написав працю «До історії аграрних криз в Україні в ХІХ ст.», де простежив різницю між голодовками, спричиненими неврожаями й штучними голодовками.

Та тоталітарний більшовицький режим обірвав наукову працю й скалічив життя цьому перспективному молодому вченому. 20 грудня 1929 Тараса Слабченка заарештували як керівника одеської філії «Спілки української молоді» й притягли до інспірованого ОДПУ процесу «Спілки визволення України» (СВУ). Найнебезпечнішим більшовики вважали проникнення СВУ в молодіжне середовище.  Чекісти одразу ж запустили процес офіційної критики Михайла Слабченка, звинувативши його в буржуазному націоналізмі та впливі на молодь. Михайло Єлисейович їздив до Київа й марно доводив синову безневинність, хоч сам уже був приречений.

У січні 1930 заарештували й М. Є. Слабченка, а 19 квітня Верховний Суд УСРР засудив його у справі СВУ на 6 років таборів та 10 років позбавлення прав. Допитував академіка начальник Першого секретного відділу ДПУ УСРР Я. Блюман, який звинуватив його в організації в Одесі філії СВУ, яка прагнула зробити Україну залежною від Західної Європи чи США «дрібнобуржуазною державою».

М. Є. Слабченко. 1930.

До 1933 М. Слабченка утримували в Ярославському політізоляторі, а потім заслали на Соловки. Вчений сидів на Великому Соловецькому острові в Саватіївському політізоляторі, який був жахливою тюрмою в тюрмі. У монастирях Соловецьких островів більшовики влаштували «Соловецкую тюрьму особого назначения (СТОН) Белбалтлага НКВД».

Український історик, археограф Семен Олександрович Підгайний (1907–1965), репресований у справі вигаданого більшовиками «Союзу України й Кубані», сидів з М. Слабченком у Саватіївському політізоляторі Соловецького концтабору. В книжці «Українська інтеліґенція на Соловках. Спогади 1933–1941 років» згадує академіка М. Є Слабченка як самовідданого, незламного патріота, який своєю подвижницькою науково-освітньою працею змінив Одесу з оплоту руської експансії на твердиню української політичної волі та відіграв першорядну роль у вивченні й популяризації Українського Чорномор’я й Півдня в цілому.

Через півроку після суду Тараса Слабченка амністували, випустили на волю, й він з матір’ю – Людмилою Іванівною оселився під Астраханню, в материних родичів. Та хотів жити в Україні й переїхав до Первомайська Одеської (тепер – Миколаївської) області, де одружився з Марією Олексіївною Єлізаровою.

По закінченню терміну ув’язнення з січня 1936 Михайло Слабченко працював бухгалтером тресту «Апатити» у Кіровську на Кольському півострові. Та незабаром приїхав у Первомайськ, де жив на адміністративному висланні син Тарас з дружиною Марією Олексіївною, онуком-немовлям Юрієм і матір’ю – Людмилою Іванівною.

Вдруге Тараса Слабченка заарештували 8 жовтня 1937 й через 20 днів розстріляли. Марію Єлізарову заарештували в Первомайську 4 січня 1938 й без суду вивезли до Караганди, де пробула 8 років без права листування. Марія Олексіївна, відбувши заслання, мала право жити лише в трьох містах України, за винятком Одеси. Маріїні сестри вивезли її сина Юрія до Одеси. Людмила Іванівна залишалася в Первомайську.

Другий син Михайла Єлисейовича Борис народився в 1930, коли батько був в ув’язненні, й невдовзі помер. Інна П’ятницька з початком війни опинилася в евакуації в Сталінграді й загинула там під час бомбардування.

А Михайла Слабченка наприкінці 1937 повторно засудили на 10 років ув’язнення, яке відбував на Колимі, в Уфі, Йошкар-Олі.

Після звільнення в 1947 вчений оселився у Первомайську, де жила перша дружина Людмила Іванівна. Викладав у школі французьку мову, деякий час працював інспектором міського відділу народної освіти. Та в серпні 1949 на загальноміській учительській конференції секретар Первомайського міськкому КП(б)У І. Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». М. Є. Слабченка звільнили з роботи без пенсійного забезпечення.

Михайло Єлисейович безрезультатно намагався влаштуватись на роботу в Одесі, Києві, інших містах України. Довелося животіти за рахунок продажу дивом збереженої багатющої бібліотеки та жебракування дружини.

Помер М. Є. Слабченко на вулиці поблизу переходу через залізничні колії станції Голта 27 листопада 1952 року. Похований на старому кладовищі по вулиці Одеській у Первомайську, але точне місце поховання невідоме.

Символічна могила на території колишнього голтянського кладовища, споруджена зусиллям ТДВ «Первомайськдизельмаш» у пам’ять про людей, які тут поховані.

У 2013 р. на символічній могилі встановлено меморіальну дошку в пам’ять про академіка М. Є. Слабченка.

За спогадами учениці М. Є. Слабченка Антоніни Григорівни Лавріненко, Людмила Іванівна пережила чоловіка, намагалась передати його останні наукові праці в Одеський університет, але їй порадили передати рукописи до Академії наук. Про подальшу долю тих рукописів їй невідомо.

11 серпня 1989 р. Постановою пленуму Верховного суду УРСР Михайла і Тараса Слабченків реабілітували по судимості 1930 р. в справі «Спілки визволення України» за відсутністю складу злочину. 30 березня 1990 р. Постановою загаль­них зборів АН УРСР «Про поновлення в складі АН УРСР незаконно репресованих учених» М. Є. Слабченка поновили в складі дійсних членів Академії. 2 липня 1992 р. Бюро відділення історії, філософії та права АН України ухвалило рішення «Про заходи по відзначенню 110-річчя від дня народження М. Є. Слабченка». Ці акти послужили законодавчою підставою відновлення доброго імені вченого й стали поштовхом у дослідженні його життя й науково-освітньої діяльності.

Меморіальна дошка академікові М. Є. Слабченку на фасаді головного корпусу Одеського національного університету ім. І. Мечникова.

 

Науково-освітнє подвижництво

М. Є. Слабченко – один з фундаторів українського духовно-політичного відродження першої половини ХХ ст.: започаткував викладання у вищій школі історії культури, держави і права України, до того ж – українською мовою, очолив підготовку кваліфікованих науково-педагогічних працівників-україністів, став засновником і керівником одеського осередку українознавства. Своїми працями заклав основу вивчення історії економіки й права України: показав українську економіку як живий самобутній організм, що має свої власні інтереси; особливу увагу зосереджував на своєрідності юридичної спадщини українського народу, відмінної від російських, польських та інших юридичних інститутів, а витоки власне Української держави і права знаходив в історії Гетьманщини. М. Слабченко один з перших почав аналізувати історичні події з державницьких позицій. Як історик козаччини долає усталені ідеалістично-романтичні схеми й розглядає Запорозьку Січ та Гетьманську державу в загальному контексті історії української державності, тобто з позиції їх участі в народженні й розвитку самостійної Української держави. Наукова спадщина М. Слабченка як основоположника української політології та національної державницької історіографії, а також його духовно-інтелектуальна опозиція антинародному більшовицькому режимові особливо своєчасна нині.

М. Є. Слабченко особливо дбав про розвиток української археографії як джерельної бази національної історіографії. А найважливішим напрямком археографічної праці вчений вважав архівне будівництво, яке було вкрай зруйноване громадянською війною, а безцінні для вчених документи перебували в жалюгідному стані. Обіймаючи відповідальні посади в архівних установах, вчений дбав про наукове опрацювання архівних документів, про їхнє використання науковцями – викладачами й студентами. Є свідчення, що до 1925 М. Є. Слабченко особисто, як досвідчений архівіст, опрацював понад 900 справ: каталогізував, упорядкував, склав наукові описи й систематизував у хронологічному порядку.

М. Слабченко детально вивчив, опрацював та широко залучив до використання архів Коша Запорозької (Нової) Січі. З ініціативи й активної участі Михайла Єлисейовича, у 20-ті рр. XX ст. українські вчені зробили першу спробу видати архів Коша Запорозької (Нової) Січі.

Фонд Коша знайшов у Катеринославі й вивіз до Одеси Аполлон Скальковський у 1834 р. Відтоді фонд Нової Січі лишався неописаний і перебував у безладному стані в кількох архівосховищах. Наталія Полонська-Василенко стверджувала, що після смерті Аполлона Скальковського про архів зовсім забули, і Михайло Слабченко фактично відкрив його для науки заново. Архів був виняткової історичної цінності: в ньому містилося листування Коша з російською й місцевою, запорозькою, адміністраціями, матеріали про заселення, сільське господарство, торгівлю й інше. М. Слабченко розробив проект видання й планував видати 6 або 7 томів, розмістити матеріал тематично і подати в кожному томі вступну монографічну статтю редактора тому. Цей принцип видання підтримали академіки ВУАН С. Єфремов, А. Кримський, Д. Багалій та інші. Категорично виступив проти тематичного принципу тільки «клан Грушевських»: М. С. Грушевський і О. С. Грушевський заявили, що справу видання архіву треба передати до Археографічної комісії, де голова – М. Грушевський. Грушевські наполягали видати архівні матеріали не за тематичним планом, як пропонував Слабченко, а за хронологічним – усе підряд.

М. Грушевський невпинно конфліктував і боровся з керівництвом Академії, яку він не терпів, бо її створив В Вернадський за гетьмана П. Скоропадського. А М. Слабченко підгримував віце-президента ВУАН С. Єфремова у відстоюванні самостійності Академії та її незалежності од більшовицької влади і в боротьбі з «кланом Грушевських». Усі старання віце-президента С. Єфремова і неодмінного секретаря ВУАН А. Кримського не досягли позитивного результату, й справу з виданням архіву Коша довелося передати Археографічній комісії ВУАН, яка й зірвала видання.

Історію з виданням архіву докладно описує В. М. Заруба у своїй монографії «Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882–1952)» ( 2004): «Відтак, проаналізувавши десятирічну епопею спроб видати архів Коша у 1920–1930-ті роки, можемо констатувати, що ідея проекту належала М. Слабченку, нею він захопив певне коло вчених, зокрема С. Єфремова та Н. Полонську. Опозицію історику вчинив М. Грушевський, який сподівався цим виданням реалізувати власні творчі плани, але боротьба між М. Слабченком і М. Грушевським за випуск архіву лише зашкодила справі, власне, зірвала її, активізація ж роботи в кінці 1929 – на початку 1930 року була вже запізнілою, бо змінилася суспільно-політична ситуація. Подальші дії учених щодо проекту в 1930-ті роки чинилися лише за інерцією і не увінчалися успіхом. Принагідно зазначимо, що спроби видати архів Нової Січі робилися на зламі 1960–1970-х та 1980–1990-х років. Лише на початку XXI століття проект став втілюватися в життя, завдяки зусиллям Інституту української археографії НАН України та Державного комітету архівів України».  

В цій же праці В. М. Заруба робить висновок про науково-державницьке подвижництво М. Є. Слабченка: «…робив усе можливе для майбутнього самостійного державного буття України, і все його життя – яскравий навчальний приклад жертовності в ім’я українського народу».

А ось як свідчить про подвижництво свого вчителя учениця М. Є. Слабченка А. Г. Лавріненко: «Тоді я довідалася що він належить до людей «одержимих». Ні кар’єра, ні марнославство, ні матеріальний добробут не були метою його життя, а жертовна відданість науці. В ім’я науки – самозречення. Наука – сама святість, постійний щоденний пошук, іноді важка мука».

Яскравий спогад про Михайла Слабченка письменника-еміґранта Олександра Семененка: «Згадую академіка Михайла Єлисейовича Слабченка, цього блискучого і вулканічного одесита. Він був дуже-дуже рябий. Але яке радісне й одверте сприймання життя і людей!».

Н. Полонську-Василенко вразила палка пристрасність натури М. Слабченка, коли той уперше завітав до їхнього з М. Василенком київського помешкання: «Ми побачили мужчину, росту вищого за середній, з дуже широкими, навіть непропорційно широкими плечима, негарного, з обличчям укритим слідами віспи – навіть брови були місцями наче вирвані віспою. Але він глянув на нас такими гарними, яснокарими очима, що його обличчя відразу наче освітлилось і стало привабливим… Він пробув у нас майже цілий день і зачарував нас обох. Це була винятково цікава людина, з палким темпераментом. В усьому, що він оповідав, відчувалися захоплення і пристрасть».

Академік Дмитро Іванович Багалій, прихильник і покровитель Михайла Єлисейовича Слабченка, так охарактеризував у «Нарисі історії України на соціально-економічному ґрунті. Історіографічний вступ» (X., 1928) його подвижницьку працю: «крім Києва і Харкова, також і Одеса, зокрема в особі проф. М. Слабченка, зробилася третім видатним осередком історії України».

Схвально поціновували науковий доробок М. Слабченка його колеги-однодумці, відзначаючи широту ерудиції вченого, глибину дослідження джерел, елементи новизни у висновках і в гіпотезах, новаторський підхід до вже відомої й до нової проблематики.

Та критично й навіть уїдливо писали про праці М. Слабченка прихильники М. Грушевського, яких називали тоді – «грушев’янці». М. Є. Слабченко у листі до свого колеги українського історика, архівіста О. П. Оглоблина так характеризує ставлення до себе Грушевських: «Грушевський Олександр просто з’їдає. Грушевський Михайло не виносить моєї незалежності, лякається буйства, підозрює в величезному чистоплюйстві, добачає в мені… Грушевського Михайла» (січень 1927).

Ще ворожіше за «грушев’янців» ставилася до М. Є. Слабченка марксистська історіографія в особі харківських марксистів: І. Фааса, Е. Фельдмана, Р. Шпунта, М. Яворського, М. Рубача, В. Левитського, О. Малиновського, А. Річицького. Їх політичні випади й звинувачення в умовах тоталітаризму загрожували і науковій кар’єрі, й особистому життю вченого. Історики-марксисти закидали М. Слабченку аполітичність, відступ од положень діамату, істмату, ігнорування соціології марксизму, звинувачували в незнанні творів Леніна, Маркса, нерозумінні більшовицької політики (особливо національної) в Україні.

У цитованому вище листі до О. Оглоблина М. Слабченко називає й основні центри, які конфронтують з його науково-організаційними та історіографічними новаціями: «харківська Сцілла, київська Харибда та одеська Горгона»; «Розпочинається навала проти мене. І з боку тих самих кіл. Є в мене відомості про те, що затівається проти мене в Києві й Харкові. Прислано благословеніє і на наступ в Одесі. Попробують мене розчавити. Може, й справді роздавлять?».

«Одеську Горгону» уособлювали професори Б. Варнеке, Готліб-Готалов, Волков, Дложевський, Т. Внуков і Я. М. Меєрзон, яких учений у листах і щоденнику називає «шпаною». Вони пильно стежили за кожним кроком історика і шкодили, де могли: не фінансували його наукових установ і відряджень, зволікали з друком праць і збірників, які він редагував, виключали з вишів учнів М. Слабченка як «чуждый советской науке элемент», гальмували присудження йому докторату та обрання до Академії, розпускали чутки про юдофобію вченого, що очолюване ним Одеське наукове товариство – чорносотенна організація. Вчений записав у щоденнику 17 лютого 1927 р.: «Вчора відбулося зачинене засідання ком’ячейки, на якому якийсь дурник виступив з обвинуваченням мене в шовінізмі. Які були ухвали – не знаю, але про питання мене оповістили секретно. Обвиняли, крім мене, ще Музичку і підкреслювали шовінізм Волкова. Якась нісенітниця. Кому вона потрібна?». І в записові 16 березня те саме: «Якась дрянь розпускає чутки, ніби Наукове товариство юдо-й-русофобська організація – все се може розродитись ударом, від якого можу й не піднятись. Припускаю, що я багато де в чому провинивсь, але ж саме діло, нова школа з історії України й молода наука – чим вони провинились?».

Того самого числа  не менш драматичний запис: «Коли прийшов з театру додому, бачу лист з попередженням, що М. Грушевський задасть мені он яку інтригу, що з кафедрою непевно й т. і. Захвилювало мене тим листом страшенно. Коли вже мені дадуть спокій? У всякому разі на мене ніколи не звалювалось так багато неприємностів відразу, як тепер, в біжучому році: руйнуюча робота проти мене зі сторони професури по літературних дисциплінах, доноси професорів-істориків, натиск комсомольців, поодиноких ударів, удари зі сторони Яворського… й Грушевського, невдоволення комуністів, про яке переказував по секрету Вайнштейн, наскок, чи напівнаскок зі сторони Рубача на 3-й том «Матеріалів», тиск зі сторони академіка Малиновського, брехні і злопихательство зі сторони грушев’янців».

Шовіністи оголошували М. Слабченка анархістом, сіоністи – юдофобом. А вчений дотримувався самостійної наукової й державницької позиції та не підгримував науковців, які служили більшовицькому режиму – М. Грушевського і, особливо, М. Яворського.

М. Слабченка непокоїла українофобія більшості професури та всіх комуністів ІНО, він виступав проти політичних репресій та ідеологічних чисток серед студентів і викладачів, відверто говорив про переслідування УАПЦ, боровся з люмпенізацією й примітивізацією науки. Більшовики провадили стосовно українства підступну політику коренізації, яка призвели до виявлення й фізичного винищення дієвих українців та до організаційного й ідейного розгрому української науки й культури.

Чекісти ставилася до М. Слабченка з великою підозрою, перечитували кореспонденцію, шпигували за кожним кроком ученого, змушували догоджати режиму. «Тяжко від того, що не ймуть віри, що присікуються до всього, що вимагають угодничества. А я не вмію брехати», – писав М. Слабченко Д. Баталію.

М. Слабченко лишався соціально чужим для більшовицького режиму, і ДПУ ніколи не випускало Михайла Єлисейовича з поля зору й залишило звіти про його «контрреволюційне обличчя». Його взяли на роботу тільки після офіційної реєстрації в ЧеКа як колишнього штабс-капітана царської армії. У 1922 чекісти заарештували М. Слабченка й хотіли вислати з Одеси разом з групою інших «старих спеців». У 1924 вченому знову загрожувало заслання. І все це на тлі голоду 1921–1923, погрому «Просвіти», ліквідації університету, фізичного винищення прихильників небільшовицьких партій.

Незважаючи на ідеологічний гніт, М. Є. Слабченко пише й публікує ґрунтовні наукові праці: «Центральні заклади України ХVІІ–ХVІІІ ст.» (1918), «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.», «Про судівництво в Україні» (1920), капітальну працю «Організація народнього господарства України від Хмельниччини до Світової війни»: «Господарство Гетьманщини ХVІІ–ХVІІІ ст.», тт. І–IV (1922–1925); «Соціально-правова організація Січі Запорозької», т. V. Випуск 1-й (1927); «Паланкова організація Запорозьких Вольностів», т. V. Випуск 2-й (1929). «Соціально-правова організація Січі Запорозької» удостоїна наукової премії.

Загалом М. Є. Слабченко – автор понад 240 публікацій, зокрема 12 монографій, серед яких відзначаються дослідження з політичної, соціально-економічної та юридичної історії Гетьманщини й Запорожжя, що досі зберігають своє науково-суспільне значення. На жаль, жодну з праць М. Є. Слабченка досі не перевидано.

Видатний вчений розвинув власну концепцію історії України на першоджерельній базі в поєднанні історичного, юридичного, економічного, соціологічного й політологічного підходів у державницькому спрямуванні. Провідна ідея М. Є. Слабченка в концептуалізації цілісної української історії – єдність українських земель (Правобережна, Лівобережна, Слобідська, Степова Україна й ін.) як наслідок потужного й невпинного, самостійного внутрішнього економічного розвитку Українського народу з власних культурно-господарських інтересів.

Доки великий подвижник української науки й освіти працював над їх розвитком, його подальшу долю вирішували в ДПУ.

У 1929 чекісти інспірували справу щодо «Спілки визволення України», яку нібито було створено ще в 1925 з числа колишніх членів українських партій та «Братства Української державності» – законспірованої антибільшовицької організації, що існувала в Україні в 1919–1924 й пов’язувала українську інтелігенцію з українською політичною еміґрацією. М. Слабченко проходив у справі як ключова фігура «одеського філіалу націоналістів СВУ». Чекісти приписали М. Слабченка до «правої групи» українських науковців, оголосили вченого «анархістом» та «українським шовіністом». На допитах у ДПУ з науковців вибивали свідчення, що у М. Слабченка «своя група», що він виступає за «дерусифікацію» й за «орієнтацію України на Німеччину», заявляє, що він «український імперіаліст» і «вважає, що кінець Радянської влади станеться у 1929 р.», бо «селяни підіймуться на місто»…

Ідеологічні настанови ДПУ й КП(б)У стосовно М. Є. Слабченка одразу ж упровадили у псевдонауку історики-марксисти: Трохим Скубицький («Классовая борьба в украинской исторической литературе», 1930) та Лев Окиншевич («Шлях до фашизму: Історико-юридичні праці М. Є. Слабченка», 1932). Обидва замовні опуси затаврували вченого як «фашиста» й «буржуазного націоналіста» і табуювали подальше вивчення й використання його праць.

Ідеологічних більшовицьких приписів щодо «фашиста» й «буржуазного націоналіста» М. С. Слабченка пильно дотримувалися і в повоєнній радянській історіографії. Прояви буржуазного націоналізму знайшли у творах М. Слабченка автори книжки «Розвиток історичної науки за роки Радянської влади» (К., 1973). А імперська «Историография истории УССР» (К., 1986) зарахувала академіка М. Слабченка до «послідовників буржуазно-націоналістичних поглядів М. Грушевського», що взагалі є абсурдним, бо самостійницька науково-освітня позиція М. Слабченка суперечила автономістським політичним поглядам М. Грушевського. Особливо вражають своєю науковою нечистоплотністю й аморалізмом радянські історики, які користувалися працями М. Слабченка, повністю використовували сформовану вченим-археографом унікальну джерельну базу історії Південної України й не посилались на його авторство, навіть не згадували імені справжнього вченого – так підло приховували своє академічне плагіаторство. Щоправда були й плагіатори-критики, які обкрадали М. Слабченка й шельмували вченого як «націоналістичного історика».

Проникливо узагальнив злочинне ставлення номенклатурних істориків до наукової спадщини великого українського вченого й педагога М. Є. Слабченка дослідник його життя й науково-освітньої діяльності В. М. Заруба: «Пишучи про історію АН, про розвиток історичної науки за роки радянської влади, номенклатурні історики жодним словом не спромоглися пом’янути вченого: з 1930 року про нього або зовсім нічого не писали в жодній радянській енциклопедії чи виданні історії Академії наук, ніби не було ніколи ні його, ні численних праць, написаних ним, або згадували прізвище із звичайною ярликовою лайкою. Ім’я та діяльність ученого піддано забуттю та остракізму, твори відправлено в спецхрани чи знищено. Тому навіть важко назвати словом «вивчення» те, що мало місце в радянській історіографії стосовно М. Слабченка».

В той же час, за твердженням українського історіографа В. А. Потульницького (1958), праці М. Є. Слабченка мали широку популярність у фахових істориків, правознавців, економістів, політологів з української діаспори й наукових шкіл Заходу, особливо серед представників державницької школи.

За кордоном ґрунтовно досліджував спадщину академіка М. Є. Слабченка визначний український та американський економіст, бібліограф Богдан Іванович Винар (1926–2013): «Акад. Михайло Єлисійович Слабченко – одна з найбільш трагічних постатей «українського розстріляного відродження». Учений широкого наукового діяпазону, педагог і громадський діяч мусів відійти від української науки, коли йому було всього 48 років, у розквіті своїх творчих сил, знищений совєтським режимом. В совєтській історіографії його ім’я промовчується, а як і згадується, то зі звичайною совєтською лайкою…».

Після 1989, коли відбулась реабілітація вченого, розпочався новий період в історії слабченкознавства.

Велику пошукову роботу з відродження пам’яті про підданого забуттю феноменального українського вченого М. Є. Слабченка та глибоке й різнобічне висвітлення його життя й наукової спадщини здійснив Віктор Миколайович Заруба (1957) – український історик і правознавець, фахівець з історії держави і права, історії українського козацтва, української історіографії кінця XIX–XX ст. У 2004 в Дніпропетровську вийшли дві ґрунтовні книжки В. М. Заруби: «Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882–1952)» та «Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882–1952)». Оприлюднену в них першоджерельну інформацію автор долучив до цієї публікації.

Свою монографію «Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882–1952)» В. М. Заруба підсумовує так: «Отже, все вищезазначене приводить до загального висновку, що об’єкт нашого монографічного дослідження – Михайло Єлисейович Слабченко – належить до визначних постатей історії української науки і культури, є неординарним ученим-юристом, істориком українського права, яскравою особистістю, незвичайною індивідуальністю, непересічним громадським діячем, гідним сином України. Своїми фундаментальними працями він заклав підмурівок нової науки – історії держави і права України, зробив неоціненний внесок у дослідження державного, адміністративного, цивільного та кримінального права, в історію державних установ та місцевого самоврядування на Україні XVII–XX століть».

Ця прониклива і всеосяжна характеристика феномену М. Є. Слабченка, якого на шість десятиліть піддав забуттю більшовицький імперський режим, дає розуміння, наскільки вилучення його історико-правового вчення з української науки й освіти зашкодило державному будівництву України як за більшовиків, так і за фіктивної «незалежності», а насправді підконтрольної необільшовикам неоколоніальної залежності.

Нині, під час рашистської військової аґресії та антиколоніального Українського спротиву, необільшовицький режим РФ здійснює геноцид Українців під нацистським гаслом фашистського кремлівського кагалу – «денацификация» (деукраїнізація), а звинувачує у «фашизмі» весь Український народ. Так століття тому більшовицький імперський режим здійснював геноцид Українців, а звинувачував у «фашизмі» й «імперіалізмі» великого українського вченого-подвижника М. Є. Слабченка, який відстоював самостійність України.

Уся та деґенеративна, антилюдська суть більшовизму й необільшовизму засвідчує факт рашистського ресентименту – психологічної проекції, приписування власних намірів, мотивів, дій іншим для відвертання уваги од себе, перекидання власних злочинів на жертву, аби не нести за них відповідальності. Психологічна проекція – один з основних захисних механізмів при параноїдальному й істероїдному розладах психіки, при деґенерації, озлобленні, аґресивності, рефлексії неповноцінності й ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач. По-народному це зветься: «З хворої голови – на здорову» або «Свої воші перекидати на чужу голову».

З суб’єктом ресентименту (особою чи країною) неможливо ні домовитися, ні втихомирити його аґресивність, причина якої всередині його. Стримати аґресивного суб’єкта ресентименту можна тільки з позиції сили. А поступка, компроміс можуть привести лише до тимчасового послаблення напруженості, та будь-якої миті ресентимент вирветься ще з потужнішою аґресією.

На думку німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844–1900), який уперше запровадив це поняття, ресентимент є визначальною характеристикою психології рабів, нелюдів, що протистоїть моральності людей. Оскільки нелюди через свій паразитизм нездатні жити й розвиватися за природними й моральними законами, вони вважають, що Світ і люди не піддаються їх впливу, і нелюди-паразити намагаються знищити Світ і все, що в ньому розвивається, живе продуктивним життям.

Американський дипломат, історик, політолог Джордж Фрост Кеннан (1904–2005) вважав, що ресентимент більшовиків викликаний комплексом ущербності: «В основі невротичного уявлення Кремля про світову політику лежить традиційне інстинктивне почуття невпевненості в собі, страх перед більш компетентним, сильним, краще організованим суспільством».

У ХХІ ст. ресентимент як недугу звиродніння успадкували од більшовиків необільшовики, і він став характерною ознакою аґресивної антилюдської ідеології необільшовизму – рашизму, проти зародків якого першим в українській науці й освіті ще століття тому започаткував системну боротьбу феноменальний український вчений і педагог Михайло Єлисейович Слабченко.

Моральний імператив М. Є. Слабченка – подвижника Української самостійності своєчасний для всіх поколінь Українського народу: «…Національна українська справа лише в наших же українських руках».

 

Олександер Шокало, культурософ