Основоположник українського кооперативного руху – Григорій Ґалаґан
Григорій Ґалаґан став відомий на всю Російську імперію як проґресивний державний діяч і водночас український меценат, громадський і культурно-освітній діяч, заможний і культурний господар-землевласник, основоположник кооперативного руху в Україні. Г. Ґалаґан перший ініціював перед імператорами Миколою І та Олександром ІІ звільнення селян з кріпацтва з земельними наділами й самовіддано працював над підготовкою й проведенням селянської реформи та домагався зменшення викупних виплат за землю.
Григорій Павлович Ґалаґан народився 3 (15 – за новим стилем) серпня 1819 р. в родовому селі Сокиринці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький район Чернігівської області). Відійшов Григорій Павлович Ґалаґан з Білого світу в рідному селі Сокиринці 13 (25 – за новим стилем) вересня 1888 р. маєтно збіднілим, зате культурно, духовно збагатив рідну Україну.
Г. Ґалаґан за власні кошти збудував Сокиринське народне училище та низку шкіл у своїх економіях. 29 жовтня 1878 р. в родовій садибі в селі Дігтярі відкрив ремісниче училище з інтернатом на 100 учнів. Для заснування цього училища Г. Ґалаґан передав губернському земству свій маєток з великим будинком, флігелями, садом, городом. У 1897 р. на базі Дігтярівської економії Прилуцьке повітове земство заснувало школу-майстерню художнього ткацтва, яка згодом переросла в Дігтярівську фабрику художніх виробів, хоч у народі, за старою пам’яттю, її й далі називали «земство».
За ініціативи й матеріальної допомоги Г. Ґалаґана відкрито ремісничі училища в Прилуцькому й Ічнянському повітах, кілька народних шкіл, а в Прилуках – чоловічу й жіночу гімназії.
На пам’ять про єдиного сина Павла Григоровича (1853–1869), на якому й перервалась чоловіча лінія роду Ґалаґанів, Григорій Павлович відкрив 1 (13) жовтня 1871 р. в Києві приватний навчальний заклад – славнозвісну Колеґію імені Павла ґалаґана (закрито в 1917; нині в приміщенні колишньої Колеґії по вул. Б. Хмельницького, 11 – Національний музей літератури України).
Колеґія стала одним з провідних навчальних закладів у цілій Російській імперії, там безкоштовно навчалися й проживали 70 здібних хлопців «з недостатніми матеріальними засобами, різних станів» з усіх українських етнічних земель, що були тоді в межах різних держав.
Загальна сума витрат Г. П. Ґалаґана на Колеґію складала понад мільйон рублів. Цей зразковий навчально-виховний заклад діяв за рахунок родини Ґалаґанів майже півстоліття. Багато випускників Колеґії стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. До Колеґії приїздив працювати в бібліотеці й над архівом Іван Франко й у тутешній церкві вінчався з Ольгою Хоружинською.
Проголошена 1861 р. в Російській імперії селянська реформа звільнила селян з кріпацтва з земельними наділами. Для убезпечення селянського землеволодіння від лихварів і шинкарів, які після скасування кріпацтва в Австрійській імперії 1848 р. за 10 років привласнили в Галичині 30% селянської землі, а селян спровадили на еміґрацію, Григорій Ґалаґан започаткував об’єднання селян на засадах кооперації.
З цією далекосяжною метою відкрив 26 жовтня 1871 року в своєму рідному селі Сокиринці перше в Україні й цілій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк. Для цього Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), переконуючи їх у доцільності кооперування, сам написав статут ощадно-позичкового товариства й домігся затвердження його в Петербурзі.
Г. Ґалаґан вніс в основний фонд Товариства 3 000 рублів, а також передав Товариству кам’яний будинок з коморою, меблями та всіляким канцелярським начинням. Керівними органами Товариства були: загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою якої й довголітнім опікуном-куратором Товариства став сам Григорій ґалаґан.
Сокиринське ощадно-позичкове товариство послідовно зростало за чисельністю членів та обсягом фінансово-господарської діяльності: у 1872 р. до складу Товариства входило 16 колишніх сокиринських кріпаків, а в 1899 р. в Товаристві налічувалося 960 селян з 22 сіл.
Сокиринське ощадно-позичкове товариство було найпотужніше не тільки в Полтавській губернії, а й у цілій Лівобережній Україні: його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 000 рублів, а касовий оборот – близько 1 000 000 рублів. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремесел у школі та інші потреби мешканців Сокиринець. Товариство виплачувало такі річні відсотки: за термінові вклади – 6%, за безтермінові – 4%, від позики брало 9%. Сокиринське ощадно-позичкове товариство проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації.
Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.
Саме це зараз необхідне для порятунку українського села, українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – українського суспільного ладу.
Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування.
Переможемо лише взаємодопомогою – у самопомочі наша сила!
Олександер Шокало, культурософ
Успіх всупереч обставинам
“Свій до свого по своє!” – таким гаслом керувалися українські підприємці на Галичині. Наша кооперація пройшла довгий шлях від збанкрутілих напів клерикальних установ до масового руху, який об’єднав тисячі людей. Для цього знадобилося понад сім десятиліть. На місце перших організаторів – греко-католицьких священників – прийшли адвокати, вчителі, зрештою, колишні вояки Галицької армії.
“Один взяв, другий брав, а третій таки украв”
– Українська кооперація – унікальне явище в європейській історії, – розповідає історик Степан Гелей. – Не впевнений, чи ще якась нація без держави змогла так поставити на ноги цей напрям. Хоча перешкод вистачало. Влада не хотіла, щоб українці розвивали свою економіку. Бо де були заможні господарі, там з’являлися “Просвіта”, “Сокіл” та інші патріотичні організації. А там хтозна – раптом вони й підпільну ОУН фінансувати почнуть.
Митрополит Спиридон Литвинович – ініціатор створення першого банку
Фото: wikipedia.org
Перші спроби економічної діяльности галицьких українців датуємо серединою ХІХ століття. Український політичний провід перебував в руках греко-католицьких священників – єдиної вищої верстви, яка не спольщилася. Наприкінці 1867-го з ініціативи митрополита Спиридона Литвиновича було створено “Банк рустикальний”. Ще через 6 років організовано “Общеє рольничо-кредитноє заведеніє для Галіції і Буковини”, як прозвали його сучасники – “Банк крилошанський”. Перший мав давати селянам позики під менші відсотки, аніж лихварі. Другий – допомагати духовенству та їхнім родинам. Із фонду священничих вдів та сиріт львівської митрополії на банківський основний фонд було виділено 75 тисяч золотих ринських. Іншу частину коштів вкладав чеський банк “Славія”. Втім незабаром чехи, що опинилися на межі банкрутства, забрали свою частку.
Фахівців-економістів серед українців просто не було. Доводилося передавати справи до рук найманих працівників. Як наслідок – лихварська діяльність “Банку рустикального” допровадила тисячі його вкладників до занепаду та розпродажу ґрунтів. Зловживання управителів “Банку крилошанського” – чеха Міхалка та євреїв Хувеса й Кіндлера – призвели до криміналу. Часопис “Зеркало” містить про це короткий віршик:
Галицька ощадна каса, збудована на місці готелю “Англійський”. Львів, 1890-х роки
Фото: photo-lviv.in.ua
Хувес, Кіндлєр і Міхалко –
То файні три кавалки.
Один взяв, другий брав,
А третій таки украв.
Духовенство, серед якого особливо сильною була москвофільська фракція, звернулося по допомогу до Санкт-Петербурга. Царський уряд надіслав на підтримку мільйон рублів. Однак це лише відтермінувало банкрутство. Історія перших банківських установ закінчилася тотальною зневірою у власну економічну спроможність. Кость Левицький підсумував той період так: “На руїнах тих обох банків незвичайно важко було ставити нові основи нашої господарської організації”.
Той, що відвойовував місто
“Незамінним елементом товариського життя є і буде згода, – писав архітектор Василь Нагірний в “Ділі” 1882 року. – Гей, батьки-проводирі! Подумайте, чи не можливо гуртовою крамницею і згоди завести у нас?”.
Василь Нагірний – архітектор, засновник багатьох українських товариств
Фото: dyvys.info
34-річний Нагірний тоді тільки перебрався до Львова після навчання в Цюрихській політехніці та кількох років праці у Швейцарії. У статті “Як собі люди у нужді помагають» він переповідав про закордонний підприємницький досвід. Його заклик справив враження на читачів. Нагірного запрошували на засідання москвофільського товариства імені Михайла Качковського. Пропонували підготувати статут нового об’єднання, яке би стало гуртовнею для маси дрібних крамниць у Львові та на провінції. Товариство назвали “Народна Торговля”. Більшість членів правління – москвофіли. Як згадував сам Нагірний: “Для тодішніх народовців найважливішим питанням дня була справа правопису, а саме етимольоґія чи фонетика, а про економічні справи і думати не хотіли”.
Попри скепсис, “Народна Торговля” швидко розвивалася. 1908 року вона співпрацювала із 830 дрібними крамницями та мала краму на 630 тисяч крон.
Народна гостинниця, Львів, 1907 рік
Фото: wikiwand.com
Далі Нагірний зініціював створення першого українського страхового товариства. Земляки ставилися до цієї ідеї з недовірою. Установу хотіли назвати “Русь”, але потім назву завбачливо змінили на “Дністер” – щоб у разі невдачі ніхто не казав, ніби “Русь збанкрутувала”.
Газета Dziennik Polski так відгукувалася про товариство: “Його колискою є сепаратизм. Агенти товариства складатимуть серед народу новий агітаційний і подразнюючий елемент, що в результаті пошкодить обом народам”. Натомість “Дністер” зацікавив євреїв. Вони зголосилися допомогти зібрати гроші в основний фонд. Взамін попросили крісло одного із трьох директорів та три з десяти посад у наглядовій раді. Врешті-решт потрібну суму українці зібрали власними силами.
Нагірний долучився до появи ще кількох українських товариств – ремісничого “Зоря”, ремісничої і промислової бурси, жіночої промислової спілки “Труд”. Взявся споруджувати український готель “Народна Гостинниця”. “Власного майна він не зібрав, зате із запалом скуповував та будував кам’яниці для центральних українських установ – відвойовував місто”, – розповідали про архітектора сучасники.
Митрополит-бізнесмен
Василь Нагірний був першим, але не єдиним двигуном української кооперації. 1891-го товариство “Просвіта” внесло зміни до свого статуту – із просвітницького стало просвітньо-економічним. Відтак отримало право створювати господарські кооперативи. Через два десятиліття при читальнях “Просвіти” існувало 540 крамниць і 236 дрібних позичкових кас.
На провінції закладали перші кооперативи. Найчастіше це робили з ініціативи тамтешніх греко-католицьких парохів. Окремі перетворилися на великі установи. Як-от “Сільський Господар”, заснований у містечку Олесько. Перед Першою світовою війною там налічували 88 філій та понад 32 тисячі членів.
Отець Тит Войнаровський, портрет Івана Труша
Фото: zbruc.eu
Року 1901 на митрополичий престол вступив Андрей Шептицький. Він всіляко підтримував економічні проєкти земляків. А з часом поширив свою діяльність і за межі Галичини. Наприклад, намагався створити в Російській імперії “Акційний парцеляційний банк” із французьким капіталом. Так прагнув скерувати галицьку еміграцію із Північної та Південної Америки на територію Правобережжя.
Отець Тит Войнаровський, який курував проєкт, згадував: “В кожній такій парцеляційній оселі ми мали на меті поселити бодай 10 господарів, вибраних із свідомих галицьких селян-патріотів. Наділити їх даром землею, коло 50 десятин обшару. За це вони мали ширити між місцевим населенням українську національну свідомість. В цих оселях мали стати також греко-католицькі церкви для поширювання католицької унії та школи для просвітніх цілей”.
Вдалося домовитися із французами та отримати згоду від уряду. Справа загальмувалася на одній з останніх стадій – Міністерство внутрішніх справ не видало дозволу на відкриття нової установи. Шептицький реалізував подібну ідею на Галичині – створивши “Земельний банк гіпотетичний”.
Господарсько-кооперативний часопис – тижневик Ревізійного союзу українських кооператив
Фото: esu.com.ua
Зростання кооперативного руху сприяло появі перших “централь”. Господарські товариства тоді складались не лише із первинної ланки – сільських клітин, чи другої – повітових, але й об’єднувалися у крайові структури. До прикладу, Крайовий союз кредитовий об’єднав численні кредитівки, а Крайовий союз ревізійний став головним організаційним і контролюючим центром для українських товариств.
На тлі кризи та втихомирення
По війнах господарку доводилося відновлювати ледь не з нуля. Раніше найрозвиненіша сфера – кредитова кооперація – тепер пасла задніх. Інфляція шалена: вартість курячого яйця за три повоєнні роки зростала від 1,33 польської марки до 225 тисяч. Коли 1924-го у відродженій Польській республіці відбулася грошова реформа, марку міняли за курсом 1,8 мільйона до 1 злотого.
Тим часом у чехословацьких Подєбрадах відкрили Українську господарську академію, у якій діяв економіко-кооперативний факультет. Туди записувалося багато колишніх вояків Галицької армії. Після закінчення навчання вони поверталися на малу батьківщину і бралися до праці.
– Пересічний український селянин 100 років тому мало відрізнявся від теперішнього, – розповідає історик Степан Гелей. – Має чоловік два гектари землі. Як із них прожити? Та і що з тих двох гектарів, якщо американський фермер їх має 200 чи 300. Єдиний вихід – кооперація. Об’єднуються 15–20 господарів. Створюють, скажімо, кооператив із вирощування овочів. Найтолковішого обирають головою. Складаються грошима, купують техніку. Потім, коли з’являться перші прибутки, докупляють ще. Створюють кілька магазинів: один – у Львові, другий – у Калуші, третій – ще десь. Починають працювати.
Кооперативний рух гуртувався за напрямами. 1924 року з’явився “Центросоюз”, який відповідав за закуповування та збут сільськогосподарської продукції. На чолі структури кредитових товариств став “Центробанк”, який називали “центральною касою всієї західноукраїнської кооперації”. Давня “Народна Торговля” стала головною гуртовнею міських кооперативів. А молочарська кооперація об’єдналася під фірмою “Маслосоюз”.
Молочарський курс при товаристві “Маслосоюз”, Лагодів, Перемишлянського п-ту
Фото: з архіву проекту “Локальна історія”
Року 1921 на Галичині налічували 579 кооперативів, 1930-го – вже 3146. Їхніми членами були понад 400 тисяч українців. Однак наприкінці 1920-х сталася світова економічна криза. Найбільше вона вдарила по сільському господарству.
Корець (100 кг) пшениці навесні 1928-го вартував 60 злотих, восени 1929-го – уже 30, а наприкінці 1932-го – 16–18. Не рятував й експорт товарів. Взимку 1928/1929 “Центросоюз” продавав до Німеччини яйця по 55 доларів за скриню, себто 1440 штук. Розраховуючи, що подібні ціни будуть й надалі, кооперативи щотижнево транспортували до Європи по 10–20 вагонів яєць. Там їх заморожували до “кращих часів”. Але в грудні 1929-го ціни знизились, і яйця довелось продати по 6–9 доларів за скриню. Ще й заплатили за утилізацію великої кількости зіпсованої продукції.
До економічних проблем додалися політичні. Восени 1930-го в Польщі відбулася масштабна пацифікація – “втихомирення” українського населення. Військові та поліція упродовж трьох місяців безкарно нищили майно кооперативів по всій Галичині. Бучацький повітовий союз кооперативів того року втратив 45 тисяч злотих на експорті яєць і 22 тисячі через пацифікацію. При 200 тисячах злотих уділового капіталу їхні збитки становили понад 90 тисяч. Тамтешній священник Йосиф Кладочний описував свавілля жандармів: “На землю – ніби при ревізії – висипали цукор, крупи, риж, білкове листя, паприку, смалець, чай, перець, полотно. То все змішали добре, потому все те підляли оливою. Канцелярію знищили. То знищення, що робила прифронтова війна, то була каша з маслом в порівнянні зі знищенням теперішнім”.
“Просвіта” у с. Повергів Рудківського п-ту Львівського в-ва.
У третьому ряді зліва п’ятий Іван Бобоцько, 1938 рік.
Світлина з особистого архіву Ганни Федчук, с. Повергів Миколаївського р-ну Львівської обл.
Кооператива в с. Угерсько, Стрийського р-ну Дрогобицької обл., кін. 1930-х рр. Світлина з особистого архіву Ганни Кульчицької, с. Кульчиці Самбірського р-ну Львівської обл.
Фото: з архіву проекту “Локальна історія”
На терор і несприятливе законодавство українці відповідали згуртованістю. Програмою дій стали традиційні гасла кооперативного руху: “Свій до свого по своє!” та “Українські гроші – в українські руки – на українські справи!”.
До кінця 1930-х господарські установи демонстрували стабільне зростання. Напередодні Другої світової війни вони об’єднали 709 тисяч осіб та понад 15 тисяч працівників.
“На наших очах наростає рідний промисел і торгівля, – писала 1935-го газета, що так і називалася “Свій до свого”. – Вони розвиваються не лише завдяки ініціятиві, спритові одиниць, але теж завдяки зростові українського націоналізму. Клич “Свій до свого” лунає чимраз голосніше, охоплює чимраз ширші круги. Вже є цілі фалянґи людей, які настирливо домагаються всюди українських виробів, які купують тільки у своїх крамницях, навіть коли це для них сполучене з невигодами”.
Знак товариства “Маслосоюз”
Фото: storage.agravery.com
Під знаком конюшини
Перш ніж взятися за власну справу, Андрій Мудрик та двоє його побратимів із Галицької армії добряче повчилися за кордоном. Молочарство вивчали в чеському Пільзені, сироваріння – у моравському Кромержижі, виготовлення бринзи – у словацькому Ружомбероку.
“Ясно, що зараз по повороті до Краю ми зголосилися в нашому молочарському Єрусалимі, в колисці нашого молочарства, в Крайовому господарсько-молочарському союзі в Стрию, – пригадує. – Наша молочарська централя була в жалюгідному стані. Будинок вправді просторий – 16 кімнат, велика холодильня на 30 вагонів масла. Але все те, на жаль, не в наших руках. Чужі льокатори його обсіли. Всього одна робітня, одна згадана вже холодильня (але без масла) і одна канцелярія були до нашого користування”.
Вантажівка біля крамниці “Маслосоюзу”. Фоторепродукція Йосипа Марухняка
Фото: lemky.lviv.ua
Дирекція, вислухавши трьох романтиків, змушена була їм відмовити: “Не маємо чим платити, тому вас прийняти не можемо. Дамо вам адреси до різних молочарень. Попробуйте, може вас приймуть. Але ми сумніваємося, бо вони теж грошей не мають”. Мудрик із побратимами розпочали працю у провінції. Безоплатно навчали селян сучасних методів виробництва, читали лекції. Це помітили. Незабаром Андрія обрали до управи централі.
Молодий керівник робив ставку на регіональні центри, які об’єднували по 10–20 сіл. Сюди переносили частину виробничого процесу, максимально його механізовуючи. Водночас впроваджували освітні курси з молочарства, які згодом переросли в однорічну школу. Від “Центробанку” добилися маловідсоткових кредитів. Впроваджували паї із фіксованими вкладками. Так з’являлися живі гроші та нові члени.
Наступного року товариство перейменували на “Маслосоюз”. Ще через рік до Чехії та Австрії експортували вже 48 тонн масла! Надалі бочки масла із зображенням конюшини – символ “Маслосоюзу” – відправляли до Німеччини, Англії, Данії, Франції, Палестини та навіть Маньчжурії.
Реклама “Маслосоюзу” в пресі початку ХХ століття
Фото: photo-lviv.in.ua
– Польська держава запроваджувала купу обмежень, – каже Степан Гелей. – Наприклад, тільки-но почав ставати на ноги “Маслосоюз”, висунули нові вимоги до молочної продукції. Комісії перевіряли господарства – і що корова їсть, і з якого боку їй світить світло. Навіть матеріал, з якого має бути виготовлений посуд, обумовлювали. Думали, це загубить українських молочарів. А вийшло навпаки – вони виконували всі ці вимоги й виготовляли найкраще в країні масло. Сучасні поляки згадують перекази дідів – як ті потай купували масло в “Маслосоюзі”. Щоб ніхто із сусідів-поляків не дізнався.
Святослав Липовецький, публіцист
Локальна ІСТОРІЯ
30.03.2021
Джерело:
https://localhistory.org.ua/texts/statti/uspikh-vsuperech-obstavinam/?fbclid=IwAR2bP0nwPzH5d066nETwGAKt_C57xMr2NVBN36DcIe__O2KjyTEBz5lCYAg
