150-ліття Миколи Міхновського:
«Доки хоч на однім клапті Української території пануватиме чужинець, …доти всі покоління українців йтимуть на війну»
Так чітко М. І. Міхновський пояснив свою стратегію відродження Української державності – Самостійної України, яку визначив формулою: «Україна для Українців». Як століття тому, так і сьогодні морально-правовий імператив Миколи Міхновського «Україна для Українців» означає лише одне: «Україна без чужинців – окупантів і колонізаторів». І марно вороги Української самостійності досі дошукуються у формулі Міхновського ксенофобії, шовінізму. Це формула самозахисту Української нації, яка понад тисячоліття обороняється від аґресивних чужинців-грабіжників. Давній морально-правовий імператив Миколи Міхновського – «Україна для Українців» разом з новочасним морально-правовим імперативом непропащої Української сили – «Українці для України» являють собою національну стратегію саморозвитку Українців у синергізмі, взаємодії корінного народу з рідною землею, у взаємодопомозі його збірної цілісності під провідництвом Волі національного духу.
Микола Іванович Міхновський (1873–1924) – правник, публіцист, громадський і політичний діяч, основоположник українського націоналізму, перший ідеолог і теоретик державної самостійності України та організатор перших українських військових формувань. М. І. Міхновський перший поставив безкомпромісну вимогу політичної самостійності України, чим викликав переляк у тодішньої політичної еліти з вірнопідданих малорусів. Супротивники М. Міхновського з антиукраїнських політичних партій автономістів-федералістів, соціал-демократів та інших груп терпил-толерастів, лояльних до руського колонізаторського режиму, вбачали в «надмірному радикалізмі» М. Міхновського крамолу і вважали, що він іде «проти течії». А насправді великий подвижник Української самостійності випередив свій час. Як тоді, так і зараз колаборантська політична еліта підривала й підриває обороноздатність Української державності, як тоді, так і зараз Українцям життєво необхідні власні збройні сили для захисту од військової аґресії руських колонізаторів та утвердження Самостійної України.
Духом Волі й самостійницькими спрямуваннями Миколи Івановича Міхновського були перейняті його однодумці, друзі, соратники – подвижники Самостійної України. Ось як проникливо характеризував феномен свого старшого побратима Варфоломій Пимонович Євтимович (1889–1950), підполковник Армії УНР: «Микола Міхновський – це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття».
Це підтверджує і Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929), український землевласник, громадсько-культурний діяч, меценат у відвертому щоденниковому записові за 17.05.1924 р., після смерті Миколи Міхновського: «Не виходить у мене з голови Міхновський! При всіх своїх негативних рисах, це людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч, що був вже самостійником тоді, коли ми всі були тільки автономістами-федералістами, а я грішним ділом, більше української школи ні про що не мріяв. В щоденнику свому я не раз описував всякі стосунки мої з Міхновським; одвертав він мене від себе своєю театральністю, своїм позерством, але й вабила мене до себе його безперечно ориґінальна індивідуальність. Не пережив він, не зміг приспособитись до пролетарського, власне жидівського, режіму. Коли наступив крах укр[аїнської] державності, він подався не на захід, як ми всі, а на схід. Певне, сподівався пересидіти большевицький наїзд на Україну, але помилився в розрахунках і мусів там перебиватись в нелегальному становищі. Чув я, що він десь учителював з Хріном на Кубані. І от несподівано скінчив своє життя самогубством в Київі. Шкода чоловіка! Шкода!».
Родовід. Родинне виховання. Освіта
Народився Микола Міхновський 19 (31 за новим стилем) березня 1873 р. в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині – Згурівської територіальної громади Броварського району Київської області) в родині священика, нащадка давнього козацького роду, коріння якого сягає в глибину ХVІІ ст.
Микола був шостою дитиною і разом з чотирма старшими братами й сестрою виріс у рідномовному сільському середовищі. Їхній батько, отець Іван, послуговувався рідною українською мовою навіть під час церковних проповідей.
Миколині батько й дід спілкувалися з Тарасом Шевченком, коли той приїздив у Турівку до Миколи Андрійовича Маркевича (1804–1860), видатного українського історика, народознавця, основоположника української статистики. І Микола зростав під враженням од батькових спогадів про Т. Шевченка й перейнявся бунтівним провідницьким духом Кобзаря. Саме батько справив визначальний вплив на формування в сина ясного світогляду й виховання в українському самостійницькому дусі та на його подальшу освіту.
У 1891 р. після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії Микола вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут Микола Міхновський одразу долучився до культурно-просвітницького гуртка «Молода громада» й до діяльності таємної політичної організації національно свідомих українців «Братство Тарасівців» для звільнення України від руського колоніалізму. Задум Братства виник у харківських студентів Івана Липи, Михайла Базькевича, Миколи Байздренка, Віталія Боровика улітку 1891 на Тарасовій могилі в Каневі, де вони заприсяглися упроваджувати в життя Шевченкову ідею державної самостійності України. Восени того ж року в Харкові заснували «Братство Тарасівців». Після Харкова осередки Братства запрацювали у Київі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, інших містах. У 1892 Микола Міхновський організував і очолив київський осередок Братства. Того ж року в Київі під головуванням М. Міхновського відбувся таємний з’їзд «Братства Тарасівців», де ухвалили перехід від організаційно-просвітницької роботи до безпосередньої політичної боротьби.
Після закінчення в 1895 університету М. Міхновський працював адвокатом у Київі, а в 1898 переїхав до Харкова (переїзд спричинило драматичне кохання, та родина не склалась, і він так і лишився неодруженим). У Харкові Микола Міхновський відкрив власну адвокатську контору й невдовзі здобув популярність як високопрофесійний, успішний адвокат.
Адвокатська практика й громадсько-політична діяльність
У Харкові М. І. Міхновський поєднував адвокатську практику з активною діяльністю в громадсько-політичних організаціях національного спрямування. У 1900 М. Міхновський як дієвий Тарасівець узяв участь у становленні на базі «Братства Тарасівців» першої в Наддніпрянській Україні політичної організації – Революційної української партії (РУП). Ініціатором заснування РУП став український політичний діяч Михайло Олександрович Русов (1876–1906), а ідеологом – М. І. Міхновський. На замовлення проводу РУП М. Міхновський написав програмну працю «Самостійна Україна», де обґрунтував ідеологію політичної самостійності України, й виголосив її того ж року на Шевченківських святах у Полтаві й Харкові.
Саме з ідеї Самостійності України М. Міхновського в середовищі харківських студентів-українців з «Братства Тарасівців» ще в 1890-х народилося гасло «Слава Україні!», на яке відповідали: «По всій Землі слава!». З Харкова це гасло поширилося по всій Україні. Тож немає жодної підстави приписувати гасло «Слава Україні!» С. Бандері. Як немає й жодного документального підтвердження його авторства, розпропагованої бандерівцями з вузько партійною відповіддю «Героям слава!» цитати: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть «Героям слава!».
У Полтаві, в будинку родини Русових, у лютому 1900 р. Микола Міхновський уперше зачитав працю «Самостійна Україна» як програмний документ РУП. На стіні цього будинку 31 березня 2016 р. полтавські послідовники ідеолога Української самостійності встановили пам’ятну дошку на його честь і запланували створити тут музей імені Миколи Міхновського.
У Харкові також встановили пам’ятну дошку на історичній будівлі Харківського університету (вул. Університетська, 16), де в лютому 1900 р. Микола Міхновський виступив з програмною доповіддю «Самостійна Україна» і вперше в історії України юридично обґрунтував концепцію й принципи створення самостійної Української держави.
Ось ключові положення «Самостійної України» М. І. Міхновського:
«Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо і те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не попустимо щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!
Сини України! Ми як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось вже більшої сили й завзяття. Нас мало, але наш голос лунатиме скрізь по Україні і кожний у кого не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нас і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.
Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда – це доля борців за народну справу. вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ щоб цілий народ не загинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!».
Працю М. Міхновського «Самостійна Україна» видали у Львові в 1900 р. РУП та «Молода Україна» – українська молодіжна організація в Австро-Угорщині. Після її виходу у світ у пресі розгорнулася полеміка, зокрема чернівецька русофільська «Буковина» зайняла антисамостійницьку позицію, яку піддав гострій критиці І. Франко в статті «Поза межами можливого» (1900). Іван Франко завважив, що втілення в життя «ідеалу національної самостійності» поки-що лежить «поза межами можливого», та водночас наголосив на неминучості його здійснення: «…тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки… Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього…».
Та в 1903 РУП почала губити «свій ідеал» і відходити від самостійницьких позицій та дрейфувати до соціал-демократії й зрештою розкололась на дві групи: менша група на початку 1905 злилася з руськими соціал-демократами в складі РСДРП, а більша, серед очільників якої був С. Петлюра, наприкінці 1905 стала називати себе УСДРП.
Після відходу більшості членів РУП від самостійницьких принципів Миколи Міхновського він розірвав з РУП, що стало для нього тяжким моральним ударом. Про це згадував в еміґрації український громадський і політичний діяч Сергій Шемет (1875–1957): «Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціялістичному iнтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціялістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік».
Після болісного розриву з РУП Микола Міхновський на початку 1902 зініціював створення суто націоналістичної Української народної партії (УНП), яка об’єднала прихильників боротьби за створення незалежної національної держави. М. Міхновський написав маніфест нової партії – «Десять заповідей УНП» (1903), а також інші самостійницькі програмні документи – «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії» (1904) і «Програму УНП» (1906).
У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії» Микола Міхновський викрив антиукраїнську політику руських лібералів і соціал-демократів, які успадкували імперську владу: «…вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «проґресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання».
Ще в 1897 Іван Франко у праці «Соціалізм і соціал-демократизм» викрив «соціал-демократичні конструкції будуччини» й застеріг від запрограмованого руськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». І. Франко дійшов висновку, що «марксистські ідеї, під покришкою соціал-демократизму, для українства гірші, ніж навіть руське самодержавіє», бо «коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному ґрунті».
Будучи однодумцем з І. Франком, М. Міхновський розгорнув на самостійницькій програмній базі УНП широку ідеологічно-просвітницьку діяльність серед українського люду: заснував перший на Наддніпрянщині україномовний журнал «Хлібороб», публікував статті в журналах «Слобожанщина», «Запоріжжя», «Сніп», «Самостійна Україна», видав книжку «Справа української інтелігенції».
Після революційних подій 1905 р. став активніше займатися адвокатською практикою. У 1907 р. на відомому Лубенському процесі двох українських діячів братів Володимира й Сергія Шеметів звинуватили в організації «Лубенської республіки» й засудили до страти, та завдяки професійності адвоката Миколи Міхновського їх виправдали й звільнили. «Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів після 1905 року, особливо в таких, в яких уряд, порушуючи основи права і справедливості, користувався судом як знаряддям помсти. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти…», – згадував Сергій Шемет.
У 1909 р. адвокат М. І. Міхновський виголосив резонансну промову на гучному харківському процесі в справі Олексія Кириловича Алчевського (1835–1901), українського промисловця, громадського діяча, мецената, якого юдейські банкіри й імперський режим довели до банкрутства й позбавили життя. Микола Міхновський переважно безкоштовно захищав громадських діячів та учасників селянських заворушень, за що його прозвали «Адвокат голодранців».
Подвижник Української самостійності
Під час Першої світової війни Миколу Міхновського мобілізували в царську армію. Служив у Київському військовому суді військовим юристом у званні поручника (лейтенант). Один з перших почав домагатися формування Українських збройних сил.
Після Лютневої революції 1917 М. Міхновський зосередився на організації Української армії, оскільки діяльність УНП обмежувалась інтересами аполітичної української інтелігенції. Про плани Миколи Міхновського згадував в еміґрації його соратник Варфоломій Євтимович: «Перше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо розвинути шалену агітацію серед війська – на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини. В разі спротиву – а він буде напевно – будемо творити частини, не питаючись».
У березні 1917 Микола Міхновський зініціював скликання в Київі І Всеукраїнського військового з’їзду для організації національних збройних сил. На зїзді, який проходив з 18 по 21 травня 1917 за участю близько 900 делегатів, які представляли інтереси понад півтора мільйона військових українців, утворили Український генеральний військовий комітет (УГВК) для координації українського військового руху та українізації військових частин колишньої імперської армії й флоту. М. Міхновський працював у президії з’їзду, і його обрали до складу УГВК. З ініціативи Міхновського було сформовано 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького. М. Міхновський також заснував Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, і від полуботківців він увійшов до складу Центральної Ради. Та його принциповій позиції за проголошення самостійності України й перебрання всієї повноти влади виборними органами за підтримки Українського війська противилася соціалістична більшість ЦР. Соціалісти категорично виступали проти створення Української армії, вважаючи, що в разі потреби народ сам організує «народну міліцію». Тож серед очільників Центральної Ради посилювалась недовіра до М. Міхновського, популярність якого серед військових зростала дуже швидко. М. Міхновського фактично позбавили можливості впливати на вироблення військової стратегії, тому він вийшов зі складу Українського генерального військового комітету, очолюваного Петлюрою.
Проте в червні 1917 р. самостійники сформували військову частину – 2-й Український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка. Та Центральна Рада не визнала полк, а УГВК розпорядився припинити постачання полкові продовольства, обмундирування й зброї.
У 1917 намагання Миколи Міхновського організувати національний рух за участю військових для становлення самостійної Української національної держави наштовхнулось на лютий спротив М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри. Пихатий Грушевський убачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями», недалекий Петлюра звинувачував його в «обмеженості й вузькості поглядів», а космополітичний і честолюбний Винниченко глузував із самостійницьких прагнень Міхновського й водночас патологічно заздрив популярності «президента» Грушевського й «головного отамана» Петлюри (бо всі газети писали про «петлюрівців», а про «винниченківців» ніхто й не чув). Дріб’язкові інтриги й серйозні конфлікти за владу між лідерами Центральної Ради й Директорії призвели до краху УНР, яка від автономії в складі Російської республіки (з 7.11.1917, після більшовицького перевороту) трансформувалася в незалежну державу (з 22.01.1918, з початком більшовицько-української війни). Вся безтямна конкуренція пихатої, честолюбної, недалекої еліти за владу закінчилась більшовицькою окупацією України. І вся та недолуга, ущербна політична еліта з амбіціями «батьків нації» люто ненавиділа високого професіонала М. І. Міхновського за його стратегічне мислення й заслужений авторитет в Українців.
Владарююча еліта вбачала в його ідеалі Самостійної України та в ідеї самоврядування загрозу для власних політичних кар’єр і політичної доктрини державного соціалізму. У програмах урядових партій Центральної Ради (соціал-революціонерів і соціал-демократів) не було й згадки про Самостійну Україну. Грушевський, Петлюра й Винниченко розглядали Україну лише як автономію в складі Росії. Відтак усі троє ставилися до М. Міхновського і його самостійницької позиції вороже.
Особливо аґресивним до самостійницької позиції Миколи Міхновського був більшовик В. Винниченко, який ще до 1917 вважав «самостійництво тією ідеєю, яка виходила… з мрій, емоцій її прихильників, а не з об’єктивної можливості й необхідності… Комбінація основних чинників соціяльно-політичного життя України не вимагає незалежности», а ідеалом української демократії є «федерація Російської республіки і участь в ній України як рівного з іншими державами тіла». Підступний більшовицький аґент Винниченко проголосив антиукраїнську доктрину злочинного пацифізму: «Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі…». Той злочинний пацифізм демагога Винниченка призвів до роззброєння, демотивації й деморалізації півторамільйонного Українського війська…
17–19 липня 1917 р. 2-й Український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка й Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка здійснили організований народний виступ проти антивійськової, антидержавної політики ЦР та з метою проголосити самостійність України. У виступі полуботківців узяли участь понад 10 000 українських вояків і переважна більшість киян. Та соціалістично-автономістська Центральна Рада й відданий Тимчасовому урядові Росії Київський військовий округ жорстоко придушили той народний виступ. Миколу Міхновського, за наказом Винниченка й Петлюри, заарештували й під конвоєм відправили на Румунський фронт. Так безвольні лідери ЦР усунули з Київа свого конкурента, бо вони надіялись досягти української автономії політичним шляхом. Усіх учасників виступу також спровадили на фронт або запроторили у військові в’язниці.
Злочинна антиукраїнська суть Центральної Ради під орудою орієнтованого на Русію М. Грушевського підтверджується таким показовим фактом. Коли в 1917 українські військові влаштували маніфестацію перед будинком М. Грушевського й свою самостійницьку позиції стверджували гаслом: «Слава Україні!», то М. Грушевський з ґанку відповідав українцям: «Хай живе демократична Росія».
Обдаровані вчений Грушевський, письменник Винниченко й журналіст Петлюра стали бездарними, шкідливими й навіть злочинними політиками…
В усіх тих грушевських-винниченків-петлюр, які своєю безликістю являли колективну безвідповідальність перед Українським народом запроданої Русії малоруської еліти, не було ні тями, ні волі духу дослухалися до порад М. І. Міхновського про організацію Української армії. А їх марновірство в руських однопартійців – лібералів, соціал-демократів і більшовиків призвело до більшовицького терору, колективізації, Голодоморів, які знищили понад третину Українського народу.
Проникливо визначив причини народної трагедії в боротьбі за Самостійну Україну Сергій Шемет: «Справжньою нашою національною траґедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках яких під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіми своїми силами цьому відродженню противилися».
Восени 1917, після більшовицького перевороту в Росії, Микола Міхновський повернувся з фронту на Полтавщину і заснував Українську демократично-хліборобську партію (УДХП) – єдину серед українських партій, яка сповідує несоціалістичну ідею. М. Міхновський як ідеолог Української самостійності виступав з гострою критикою половинчастої політики Центральної Ради, а згодом політики Директорії УНР за її намагання встановити в Україні режим соціалістичного терору. Згадаймо Франкове застереження проти «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою».
На той час М. Міхновському заімпонував монархічний принцип організації державної влади в Україні. 29 квітня 1918 р. в Київі Всеукраїнський з’їзд хліборобів, у роботі якого взяли участь 6500 делегатів з усієї України, проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським і закликав його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Українська демократично-хліборобська партія активно сприяла очоленню Гетьманом державної влади в Україні, тож демократи-хлібороби рекомендували М. І. Міхновського на посаду міністра внутрішніх справ. Проте його стосунки з Гетьманом виявилися непростими.
Гетьман Павло Петрович Скоропадський серйозно розглядав кандидатуру видатного правника Миколи Івановича Міхновського на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського й визнання ним приватної власності на землю. Пам’ятав Павло Скоропадський і те, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі з його оточення, кого він просив дати характеристику Миколі Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на посаду прем’єр-міністра, бо, мовляв, той за кілька днів порозгонить увесь уряд. П. Скоропадський, який «у Міхновському нічого поганого не бачив», не міг зрозуміти, чому до М. Міхновського в урядовців таке майже одностайне негативне ставлення.
Зрештою, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду бунчужного товариша – свого особистого радника. Микола Міхновський відмовився од тієї пропозиції й разом з УДХП став в опозицію до гетьманського режиму, та водночас партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.
Микола Міхновський доклав чимало зусиль, аби трансформувати політику Гетьманату в справді Українську владу. Він був автором низки документів з критикою бездіяльності уряду, які подав безпосередньо Гетьманові, а також входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.
Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. А коли почався заколот і розгорнулася боротьба між республіканським та гетьманським військами, М. Міхновський виступив за примирення сторін, утворення коаліційного Українського кабінету при збереженні Гетьманату. М. Міхновський написав пропозицію, і з тим документом українська делегація на чолі з підполковником Сергієм Шеметом вирушила до командування експедиційних військ Антанти в Одесу. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін.
Та більшовицький резидент у ЦР і УНР В. Винниченко наприкінці літа очолив так званий Український національний союз, опозиційний до визнаної 30-ма державами Української Держави, і спільно з більшовиками став готувати державний переворот. Сформована таємно з представників соціалістичних партій у середині листопада 1918 р. диктаторська Директорія на чолі з більшовиком Винниченком, який патологічно ненавидів Скоропадського, проголосила себе верховною владою і в своїй відозві до населення вимагала «знищити дощенту» гетьманську владу (таке зобов’язання взяв Винниченко перед Леніним). І Петлюра в Білій Церкві видав Універсал до народу з закликом до повстання.
Так 14 грудня 1918 р. завершився в Київі вчинений диктатурою Директорії соціал-більшовицький переворот (за схемою більшовицького перевороту в Петрограді), який знищив Українську Державу, чим підготував некеровану територію цілої України для здачі диктатурі більшовиків.
Микола Міхновський зі своєю пропозицією утворення коаліційного Українського уряду для порятунку України від соціал-більшовизму поїхав у січні 1919 до Харкова, де перебувало найбоєздатніше формування Армії УНР – Запорозький корпус, яким командував полковник Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – видатний український військовий діяч. М. І. Міхновський за дорученням УДХП мав зустрітися з командувачем Запорозького корпусу для вироблення спільної стратегії порятунку України.
Петро Федорович Болбочан
Та 22 січня 1919 р. соціал-більшовицька диктаторська Директорія усунула П. Ф. Болбочана від командування Запорозьким корпусом, і його заарештували за наказом більшовицького аґента сотника О. Волоха, який згодом вчинив кілька військових провокацій, украв державну скарбницю й утік до більшовиків.
26 січня 1919 р. в Києві полковник Петро Болбочан оприлюднив свого знаменитого листа, в якому виклав суть тогочасних українських проблем, що перейшли і в сьогодення: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».
Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині в несамостійному, продажному політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство! Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. (Звідти йде нинішнє виправдання патологічного злодійства: «Краще вкрасти самим, ніж віддати ворогам». Патологізм у тому, що чиновники мародерять свою країну). Все те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало бюджет Української Держави, готуючись до здачі України руським більшовикам. Так свого часу хвалений ними Мазепа здав Україну руському цареві, а сам утік, прихопивши з собою весь державний скарб. Непокаране злочинство повторюється в більших масштабах.
Повторення «бюджетного» злодійства в ХХ ст. арґументовано з’ясував український історик Павло Павлович Гай-Нижник (1971): «Те, що ми називаємо корупцією, а не дрібними зловживаннями, почалося в період Директорії, після семи з половиною місяців гетьманату Скоропадського, коли були накопичені великі кошти в бюджеті, коли гроші з’явилися на іноземних рахунках. Тоді вже було, в яку кишеню сунути руку. …Проблема в тому, що у нас модно романтизувати історію. А потім ми шкодуємо, що історія нас нічого не вчить. Для того, щоб ми зробили правильні висновки з історії, нам потрібно знати не тільки геройські й позитивні речі, а й ганебні речі. Тому що ці ганебні речі поховали українську державність. Після цього були репресії та Голодомор. А всього цього могло і не бути».
Корупцію в УНР, а відтак і в «незалежній» Україні, започаткував диктаторський режим Директорії на чолі з більшовиком Винниченком, який за передачу соціалістові Петлюрі 10 лютого 1919 р. головування в Директорії узяв «відкат» у 20 млн гривень і невдовзі, «обтрушуючи з себе всякий порох політики», втік за кордон, «у своє справжнє, єдине діло – літературу»… Там по гарячих слідах подій Винниченко написав книжку спогадів про трагічно кінчену Українську революцію під цинічною назвою «Відродження нації». Аморалізм того «талановитого письменника» й політичного афериста найпроникливіше характеризує Сковородина філософема: «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим»… Далі Винниченко насолоджувався життям зі своєю Розалією Ліфшиць на Лазурному Березі (Приморські Альпи), на віллі, купленій за Петлюрин «відкат»… І чекісти не турбували свого резидента…
Та перед тим резидент Винниченко домігся арешту й страти полковника Петра Болбочана після його переможного походу в Крим.
22 квітня 1918 р. сформована з частин Запорозького корпусу Кримська група військ під командуванням підполковника на генеральській посаді Петра Болбочана здійснила блискавичну спецоперацію й звільнила Крим од більшовиків. Саме завдяки тріумфальній перемозі українського війська під командою Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту. Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918-го всі здобутки українського війська в Криму було втрачено.
Ще будучи головою Директорії, більшовицький резидент Винниченко домагався арешту й страти професійного українського військового, вбачаючи в ньому перешкоду для союзу з більшовицькою Росією. І хоч слідство й не виявило підстав для звинувачення П. Болбочана, та більшовики й соціалісти розгорнули брудну кампанію його цькування в пресі. У червні полковника Петра Болбочана звинуватили в намаганні захопити владу, й військово-польовий суд за наказом соціаліста Петлюри, який боявся військового авторитету П. Болбочана, виніс йому смертний вирок. 28 червня 1919 вирок виконали на залізничній станції біля села Балин (нині Хмельницької обл.), де й поховали видатного українського військового подвижника. Невивчена історія повторюється через століття…
Протестуючи проти незаконного судового вироку Петрові Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР і Відні з серйозною морально-правовою мотивацією: «такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…
Микола Міхновський також тяжко пережив розправу недолугих, злочинних політиканів над видатним військовим діячем Петром Болбочаном, який був останньою надією подвижника Самостійної України.
Важко перехворівши тифом і майже відійшовши од військово-політичної діяльності, М. Міхновський на початку 1920 виїхав у Новоросійськ. Сергій Шемет згадував, що Микола Міхновський, остаточно виснажений відсутністю підтримки своєї державницької стратегії в Україні, збирався еміґрувати й просив друга дізнатися про можливість облаштування за кордоном: «Я поспішив вислати дозвіл на візу, а становище еміґрації описав так, як сам собі уявляв. Картина вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист – цінний по своєму основному мотиву. Не бринить в ньому надія на краще. От так і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам’ятає». Після безуспішного намагання еміґрувати М. Міхновський переїхав на Кубань, де активно зайнявся освітою козацького краю: викладав українську мову на вчительських курсах, завідував Педагогічним технікумом (їх на Кубані було 12) і викладав там українську мову й літературу, історію України, історію й теорію кооперації, завідував кабінетом українознавства, керував літературним гуртком. Завдяки М. Міхновському педтехнікум став базовим осередком українства на Кубані.
Навесні 1924 М. І. Міхновський повернувся до Київа й оселився в садибі свого друга Володимира Михайловича Шемета (1873–1933), українського громадського й політичного діяча, співзасновника УНП. Ось як описав тогочасний стан Миколи Міхновського його молодший військовий соратник, підполковник Армії УНР і колега по педтехнікуму Микола Данилович Марченко (1895–?): «У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки «обивателі-малороси», скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії».
Невдовзі чекісти заарештували М. Міхновського й піддали тортурам. Після виходу з чекістської катівні Микола Міхновський прожив недовго – 3 травня 1924 р., його знайшли повішеним у садку садиби Шеметів на Жилянській. На переконання близьких до М. Міхновського людей самогубство інсценували самі чекісти, які звели зі Світу великого подвижника Української самостійності.
Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939), український громадсько-політичний і державний діяч, академік ВУАН констатує у щоденнику за 5 травня 1924 р.: «Повісився Мик. Міхновський. Тижнів зо два тому його арештовано на вулиці, подержано добу й випущено. З того часу він усе нервувався й нарешті не видержав. Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити». А в записові за 7 травня С. Єфремов розмірковував: «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вгадують на щось загадкове, що притрапилося з ним в зв’язку з арештом і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що усі ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитись він не може, не то втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимогли з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути… А може й «манія переслідування» на нервовому ґрунті. Таємницю оцю заніс він із собою в могилу». Самого С. Єфремова більшовики засудили в 1930 за сфабрикованим звинуваченням до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією спершу в Ярославському політізоляторі, а далі в Володимирській тюрмі, де він і загинув у 1939.
Могилу Миколи Івановича Міхновського на Байковому кладовищі в Київі знайшли аж у 2007 р. А у 2008 р. над центральною алеєю навпроти поховання, бо біля самої могили, затиснутої пізнішими похованнями, місця не було, встановили перший пам’ятник видатному подвижникові Української самостійності з ініціативи й за кошти Міжреґіональної академії управління персоналом. Працюючи на той час у МАУП, я був учасником пошуків могили, планування і встановлення пам’ятника.
У травні 2017 бронзове погруддя Миколи Міхновського вкрали з постаменту. 8 вересня 2018 пам’ятник заново відкрили з гранітним погруддям. Та 22 вересня вандали знову сплюндрували пам’ятник: на гранітному погрудді М. Міхновського відбили частини голови – носа, вуса. Звичайно ж, поліція не знайшла злочинців. Списувати другий факт вандалізму на мисливців за кольоровим металом безглуздо, бо сам характер плюндрування свідчить про більшовицько-чекістську патологічну ненависть до ідеолога Самостійної України.
Пам’ять безвічна
М. І. Міхновський сформулював основні принципи Українського націоналізму як ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю індивіда й громади і яка спрямована на утвердження Українцями культурної самобутності та здобуття Україною державної самостійності. Головні ідеї й засадничі положення М. Міхновський виклав у програмах РУП та УНП, а також у низці інших статей і звернень. У програмній праці «Самостійна Україна» мислитель виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, обґрунтував правові підстави для державної незалежності України, а оскільки це право знехтуване Російською імперією, то чинною має бути воля національного духу – боротьба за державну самостійність.
У програмних документах УНП М. І. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму та обґрунтував неминучість постання самостійної Української держави: «Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу. Ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»; «Як головний арґумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого… Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітність російської нації? Коли б навіть це було доведено, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля»; «Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення ідеалу. Ми розуміємо, що боротьба буде довга і люта. Що ворог безпощадний і дужий. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо»; «І доки хоч на однім клапті Української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління Українців йтимуть на війну. І ця війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування…».
Суть морально-правового імперативу М. Міхновського «Україна для Українців» – це право українців жити власною волею на своїй рідній землі – історичній Батьківщині. Обґрунтовуючи право Українців на державну самостійність, М. Міхновський обстоював право інших націй на самовизначення. Вважав, що загальнолюдське не суперечить національному, оскільки людство складається з націй, і найбільшою цінністю людства є його культурна різноманітність. Правник-мислитель піддавав гострій критиці ліберальні та соціал-демократичні ідеології за національний нігілізм.
М. Міхновський бачив основну причину нещасть своєї нації в зраді інтелігенцією інтересів народу та в недостатності серед широкого загалу Українців здорового націоналізму – людської гідності, самоповаги, що пробуджує до історичного життя всі народи і є перспективою розвитку людства. Бо «націоналізм – всесвітня сила», яка породжує взаємодопомогу й альтруїзм серед поневолених націй та звільняє нації од духовного, економічного й політичного рабства.
Українцям передусім необхідно звільнитись од догм русько-більшовицької історіографії, дегероїзувати облудну історію та повернути з забуття істинних героїв – подвижників Українського духу та Самостійної Української держави, насамперед Миколу Міхновського, якого вбили чекісти, й Петра Болбочана, якого вбили більшовик Винниченко й соціаліст Петлюра.
Надзвичайно своєчасне переконання державника М. Міхновського, що Українській державі життєво необхідні власні збройні сили для захисту од військової аґресії руських колонізаторів.
Сьогодні воїни Збройних Сил України вшановують М. І. Міхновського як батька-засновника Українського війська.
Стратегічно обґрунтована М. І. Міхновським Самостійна Україна – це питома система саморозвитку, самоврядування, самозахисту Українців, система справедливого суспільного ладу.
Олександер Шокало, культурософ
