Українське заробітчанство – багатогранне в усіх його проявах, в усі часи, при кожній владі. Й навіть теперішня пандемія не стала на заваді українським гастарбайтерам на цьому непростому шляху.
Оспіване у піснях, розповідях, легендах та інших жанрах народної творчості заробітчанство уже мало б стати окремою галуззю економіки країни, для достойного життя в якій люди жертвують найціннішим – здоров’ям та взаєминами з близькими.
Про те, як це – працювати у панських полях та садах в умовах поширення загрозливого коронавірусу, у розпал літа-2020, коли тут, як ніколи, потребували робочих рук – розповідаю не зі слів знайомих, а спробувавши себе у цій непростій ролі. Стати заробітчанкою на час відпустки на основній роботі було справжньою авантюрою. Проте, здобутий досвід – річ корисна, а тому точно цього вартував.
А починалось усе задовго до планованої поїздки, і якщо відверто – не надто серйозно. Не вірилось, що можна просто так без знайомств отримати запрошення до праці. Дізнаюсь про агрофірму на околиці Любліна, де працівники, в основному – українці. Знайти номер телефону одного з керівників теж не склало проблем. Пишу йому на вайбер, що хочу працювати й прошу прислати запрошення, додаю фото закордонного паспорту і адресу електронної скриньки, куди мало б надійти запрошення. Забуваю про це на деякий час. І уявіть собі, яким же було моє здивування, коли у пошті знаходжу запитуване запрошення до праці.
Хм,.. це, виявляється, було найлегше – отримати документ, який дозволив би мені виконувати сезонну роботу в Польщі. Набагато важче було зважитись зробити наступний крок. Уже після остаточного рішення, отримую відпустку, швидко збираю валізи й вирушаю у невідомість.
Автобус «Івано-Франківськ–Лодзь» – напівпорожній, у салоні десятеро пасажирів. Водій бідкається: з початку введення карантину, колись надприбутковий транспортний бізнес – на межі краху. Їдуть лише з запрошеннями на сезонні роботи на городи, сади… І це за умови, що 14-денний карантин відбуватимуть на полі. Без черг на кордоні швидко дістаємось вокзалу Любліна. О!.. В Любліні на автовокзалі зусібіч чути українську мову. Звідти автобусом – у селище, де й знаходиться місце роботи.
Прямо посеред грушевих та яблучних садів, посеред плантацій з помідорами та огірками – ряд господарських будівель, сільськогосподарської техніки та великий сучасний житловий будинок. Уже пізніше стає відомо, що раніше тут був колгосп.
Адам або пан Адам, як кличуть його українці, зустрічає мене й пояснює, що маю відбути 14-денний карантин не у тому сучасному гарному будинку. Хоча, каже він, що працюватиму з усіма протягом тих двох тижнів. Веде мене до місця обсервації. Не вдається в деталі, лиш показує на будівлю, що швидше схожа на гараж або ж велику комору.
Переступаю поріг приміщення. Крок … Очі відмовляються сприймати картинку. Темно, брудно, металеві двоярусні ліжка нагадують казарму. В голові зароджується одна думка – додому негайно ж… Інша думка – дороги назад немає, принаймні 14 днів. Відчиняю вікно, впускаю трохи свіжого повітря. Думаю – де ж приземлитись і як вижити… чиста постіль не перенесла мене в Альпи, як у рекламі прального порошку, але очі стали потроху звикати до нової реальності.
В кімнаті, переобладнаній з якогось зерносховища, – 7 металевих ліжок, диван, пошарпане розкладне крісло, шафа, стіл. Тут же газова плита, два невеликі холодильники, електрочайник, кілька тумб і трохи посуду. У темному кутку кімнати – мийка. Біля неї, на вицвілому лінолеумі – велика калюжа й ганчірка. Її місія – стримувати воду, що протікає поламаним краном.
Новини поширюються тут надзвичайно швидко, як у маленькому селі, де всі всіх знають. Уже надвечір, без якихось засторог щодо мого «особливого статусу», один за одним заходили земляки. Їх дивувало одне-єдине: «Як це, не привезла сигарет?»
Одразу кажуть: «Звикнеш, у нас теж була така перша реакція. Тут навіть краще, а то, «на готелі» (той красивий будинок) – шум, постійна тиснява, усіх багато, та й дисципліна. Єдине що погано, так це те, що в душ потрібно ходити до зеків. Але ти не хвилюйся, вони нормальні». – «До яких ще зеків??? Це жарти такі?!» – «Ну зеки як зеки. Тут працюють теж. На готель у душ не можна – бо ж ти на обсервації. Тих два тижні потерпиш, то недовго…».
Того вечора у душ я не ходила. Лягла в ліжко, а в голові роями купчились страшні картини і зеки… Ну й комарі… Кляті, вони, здавалось, навіть під ковдрою діставали.
Ранок тут зазвичай починається о 05.40. Швидко одягнутись, поснідати, щоб встигнути до початку робочого дня – 07.30. Збираються працівники у дворі, підходжу до гурту. Тут людей 40. У центрі – поважний поляк Пйотр, з вигляду більш схожий на німця. Роздає рознарядки, хто й куди іде працювати.
Українці працюють по 12 годин, інколи й більше. Хіба дощ може стати на заваді. Того першого дня усі працювали у саду. Частина людей підв’язувала яблука, інші сапали бур’яни, які не пожовтіли після обприскування гербіцидами, частина, здебільшого чоловіки, тракторами обприскували яблуні та груші. Ну що я вам скажу, українці – люди мудрі, кажуть мені одразу: «Роботу треба шанувати. Якщо зробиш багато сьогодні, то на завтра може не залишитись». А тому вводять у курс справи – працювати бажано на рівні з усіма, головне не спішити. І як тільки випадає хвилька і панські наглядачі кудись від’їдуть – «палять зайця», перепочивають, перекидаються слівцем-другим. Знаєте, що це таке 12 годин у саду? – То ціла вічність. Час тут не летить, а повзе черепахою.
Працюю й думаю, де ж ті зеки, всі ніби нормальні такі люди. Ще ніколи не відчувала такого щастя від настання вечора, як тоді. Іду втомлена до свого місця таборування, повз будівлю де, ніби-то, живуть тюремники. Цікавість бере гору. Прочиняю двері – обережно ступаю, у величезному ангарі-приміщенні два чоловіки. Кажуть мені: «Ви новенька? Дві душові кабіни отам.». Питаю: «А ви?.. Ну,.. того, казали, що ви якби зеки?». Пауза. І регіт: «Ми зеки? Хто сказав? Ми теж на обсервації. Ще тиждень залишився – і на готель. Ніякі ми не зеки, ти що купилась?». Хуух, відлягло.
Гумор – це те, що наші люди використовують у найтяжчих життєвих обставинах. Ото сміху було
Наступні дні, як під копірку написані з попередніх. Робота у саду чергувалася з роботою в полі. Підв’язувати груші й яблуні «вісімкою» на рухомій платформі виявляється було дуже легко.
Справжні труднощі почались, коли поспіли огірки. На колінах, навприсядки, постійно у зігнутому положенні під палючим сонцем, збирають панські огірки. Це одна з найтяжчих польових робіт. І не дай Боже, щоб за тобою у рядку знайшли огірка наглядачі. Бо тоді вони ходитимуть за тобою крок у крок цілий день…
Неділя – зазвичай вихідний. Для карантинних, з розваг – кілька книг, що прихопила з дому, приготування їжі й прибирання. Виходити за територію двору – заборонено. Щодня приїжджають поліцейські й так мило запитують: «Чи пані є у добрім здоров’ї».
Тепер розумію, чому було так брудно у кімнаті, коли тільки приїхала. Люди, що працюють по 12 годин стають байдужими до немитих підлог та непротертих полиць. У них не залишається ані часу, ані сил.
На території – магазинчик, сюди карантинним можна у масках. Хоч наші тут закупляються неохоче, ціни втричі вищі за ті, що у «Бедронці». Як з’ясувалось пізніше, магазин – у власності тих же панів, що й сади, поля та завод з переробки овочів і фруктів. Як кажуть в Україні: «Одною рукою дають, а іншою – забирають».
Тут на польських полях зустрічаються різні вікові й професійні категорії українців. Вчителі й фармацевти, дипломовані психологи і юристи, столярі, механіки і пенсіонери, ветеринари, кондитери, студенти. Тисячі історій, тисячі доль. Заробляють на житло, на авто, на сплату кредиту, на весілля дітям, зрештою – на гідне життя в Україні. Бувалі кажуть: «Один раз спробуєш і «сідаєш на голку», навіть коли кажеш, що не приїдеш більше нізащо. Бо приїжджаєш додому, гроші швидко закінчуються, починається новий сезон, і «знову ламає». І ніякий коронавірус не може завадити цьому процесу».
А вчителі – це окрема категорія. Настільки суперечлива і парадоксальна ситуація, коли вчитель і по віку його учні працюють пліч-о-пліч, заробляючи на шмат хліба. Тут вони не мають аргументів і не кажуть: «Вчися, щоб мати хорошу роботу». Бо і відмінників, і двієчників, і їх наставників, урівняли, хоч би як це банально звучало, панські поля.
Рівненщина, Франківщина, Волинь, Тернопільщина, Чернівеччина, Львівщина, Херсонщина… і цей список можна продовжувати. Кажуть, за останні роки географія українського заробітчанства з західних областей України розширилась на центральні й південні.
Так чи інакше, але повернути українських заробітчан в Україну – місія нездійсненна і, навіть, коронавірусу це не під силу. А в те, що на батьківщині настануть зміни до кращого – мало хто вірить. Тут не говорять про політику, більше людей турбує, приміром, курс валют чи акції в польських супермаркетах.
Правда, поляків дуже турбує ситуація в Україні. Одного, з тих днів, коли збирали огірки, приїхав Адам і стурбованим голосом повідомив про те, що в Луцьку небезпечний терорист захопив заручників. Це показали всі польські центральні телеканали…
Сонце пригріває дедалі дужче. Сьогодні знову прогнозують +30. Маршрутка «Мілеюв-Люблін» рушає, через вікно дивлюсь на безкінечні ряди яблунь та груш. А поодаль, за садами на огіркових плантаціях трудяться, як мурахи, українці. Одні зривають огірки, інші – ящиками наповнюють ними кістени (причепи на колесах, місткістю 500 кілограмів). Ще інші сортують їх і завантажують фури.
Їду й думаю: «Стільки років минуло, а мало що змінилось – українці й далі роблять на панщині. Правда, тепер уже не з примусу, а з власної безвиході».
Галина Муравська, журналістка
Люблін, Мілеюв, Лисолає-Колонія
Липень 2020
