Люди й пани або новітня панщина
і як позбутися масової «паньдемії»
«Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними…
Як з утроби чорної людини появилися білі пани?
Хитрують: прості люди сплять;
нехай сплять і глибоким сном, богатирським;
та кожен сон – закінчиться,
і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп»;
«Воля дужча за всяку неволю».
Г. С. Сковорода
Ми постійно, з покоління в покоління повторюїмо одні й ті самі помилки, бо заворожені легендарною, вигаданою історією й не знаїмо свого реального, справжнього минулого. Саме минулого, а не історії. Бо минуле – реальні події, а історія (від Давньогрецького ἱστορία – оповідь, переказ про минуле) – коментування тих подій. Реальні події минулого закарбовуються як дієпис у родовій пам’яті народу, в безпосередніх записах самовидців подій і складають фактографічну хронологію. А фіктивна історія – опосередковане тлумачення, переповідання дієпису вірнопідданими літописцями й присяжними істориками на догоду своїм владарям. Фіктивну, вигадану, уявну історію викриває фактографічний дієпис викладом реальних подій минулого й сьогодення. Тож марно торочимо: «Історія нічому не вчить». Звичайно, історія не навчить тих, які не вивчили уроків минулого. Події-уроки минулого повторюються, нагадують про себе, доки їх засвоїмо. Засвоїння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й перспективу майбутнього. Можна скільки завгодно переписувати, змінювати історію, однак неможливо переписати, змінити минулого. Минуле постійно нагадує про себе незаперечними подіями, фактами в реальному часоплині – живою, непроминальною дійсністю, яка циклічно повторюїться.
Минуле повторюїться, хоч і в інших обставинах, і з іншими особами, та суть тих повторень-нагадувань лишаїться незмінна. Бо хоч минуле і вкладаїмо в певну лінійну хронологію історичного часу, одначе всі етнокультурні, соціально-історичні процеси відбуваються в незмінно повторюваному циклічному часоплині, що є виявом Усеєдиної природно-космічної циклічності. Тож хто не знає минулого свого народу або намагаїться убгати минуле у своє куце лінійно-часове сприйняття життя, або хоче спотворити чи приховати знання про минуле на догоду ворогам, той випадає з циклічного часоплину Всеєдиного Життя. Така безглузда боротьба з минулим у циклічному часоплині відбирає необхідну для нинішніх перемін енергію й позбавля перспективи розвитку. Нагадаю Сократове застереження: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим».
Минулого неможливо побороти, змінити, але необхідно належно засвоїти уроки минулого, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками.
Саме на убезпеченні од наслідків минулого наголосив провідний представник руської ліберальної історіографії, походженням з мокшан, Василь Йосипович Ключевський (1841–1911): «Минуле потрібно знати не тому, що воно минуло, а тому, що, відходячи, воно не вміло прибрати своїх наслідків». І як приклад руйнівних наслідків минулого наводить імперське владарювання русі, точно визначивши її колонізаторську суть: «Руська держава поводиться, як циганське плем’я, якому легше переїхати на нову територію, ніж навести лад на своїй …».
Для протидії всяким загрозам і їх наслідкам необхідно передусім звільнитися од власних упереджених думок і чужих нав’язливих догм, не вводити себе в оману віддзеркаленням чужих поверхневих гадок, не піддаватися зовнішнім навіюванням релігійно-політичної ідеології та облудної вірнопідданської історіографії, не боятися бачити реальність, якою вона є насправді, й думати самостійно. Аби належно засвоїти уроки минулого й жити власною моральною волею та уладовувати суспільне життя правом національного духу в нинішній деморалізованій реальності, треба знати Правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко).
Та досі лишаїться своєчасним Кулішеве застереження від омани: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати». Зараз надто важко відрізнити Правду од брехні, бо узаконена брехня підмінила Правду.
А якщо люди не знають Правди і своєчасно не звільняються від омани, то прозріння настає раптово – в трагічні моменти. Аби убезпечитись од трагічного прозріння, маїмо своєчасно осягнути істинне знання минулого й сьогодення.
Проникливо визначив суть істинного знання минулого видатний філософ, історик, основоположник державницького напряму в Українській історіографії В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931): «Найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в Світі історії не навчили. Бо історії, якщо дивитись на неї, як на «вчительку життя» не можна навчитись: її треба мати в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі».
З цієї морально-світоглядної позиції осмислюймо наше минуле й сьогодення в один з найтрагічніших історичних періодів – під час оборонно-визвольної війни Українського люду проти вкрай знавіснілих зовнішніх ворогів рашистів і пов’язаного з ним внутрішнього паразитарного панства, які разом складають нелюдство.
Нелюдство – наслідок деґрадації, виродження людей у процесі відходу їх від продуктивного життя в паразитування на людях. Спершу паразити-нелюди були поодинокими асоціальними особинами, й їх виганяли з родів, громад – так вони ставали вигнанцями–ізгоями. Згодом з тих поодиноких блукаючих ізгоїв виникали сімейства ізгоїв, з яких формувалися блукаючі винародовлені маси, а в тих мас з’являлися проводирі-вожді, які водили їх спершу в пошуках елементарних життєвих потреб. Згодом вожді вигадали релігійну доктрину «богообраності» вигнанців-ізгоїв, зв’язали нею блукаючу винародовлену масу, а себе проголосили пророками, й відтоді «богообраність» зробили знаряддям маніпуляції марновірною масою. Винародовлені паразитарні маси ізгоїв-нелюдів існують поза законами Природи й моралі, вони одержимі релігійними чи партійними догмами та патологічно ненавидять людей, намагаючись цілковито підкорити собі.
Ми живемо в пору тяжких випробувань нашої людяності, нашої здатності явити збірну моральну Волю Українського народного духу.
Воля народного духу та сваволя винародовленого панства
Чому нині Українській людині так важко жити власною волею й спільно з іншими добродіяти й підтримувати суспільний лад? Бо дуже мало тих, які самі живуть з власного ресурсу й роблять добрі справи, бо інфікована паразитарно-кримінальним режимом переважаюча паразитарна маса споживає їхній життєвий ресурс. Ці поодинокі ініціативні люди розокремлені й не можуть забезпечити взаємодії, ладу в цілому суспільстві. Бо в Українського народу для суспільного зрушення не вистачає збірної енергії колективної свідомості й колективної волі – джерельної основи його самостійного життя. А основними причинами відсутності самостійності стали відсутність колективного світоглядного базису волі – системи ціннісних моральних-світоглядних орієнтирів у суспільстві, а також ошуканство паразитарного панства, яке називає себе «національною елітою».
Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.
Нині під ширмою «найдемократичнішої Конституції» владарюючий колоніальний кагал грабує Україну й нищить основи державності. В Україні замість самостійної системи державного управління насаджено колоніальне адміністрування, яке імітує функції незалежної держави. А «глашатаї демократії» при цьому «приколисують хахлів» політичною байкою про «найпершу в світі Конституцію Пилипа Орлика». Насправді то ніяка не Конституція як Основний Закон Держави, а «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками і тим же Військом Запорозьким з повною згодою з обох сторін». У цій угоді «з обох сторін» представлене тільки військове панство й «Військо Запорозьке» як «народ козацький, давній та відважний, раніше званий хозарським» (виводити козаків од хозар почав Хмельницький). Отже, в тій «хозарській конституції» немає й згадки про Українське селянство, яке вибороло у війні з Польщею землі й станові привілеї «своїм» панам і військовій касті, а саме опинилося в них у кріпацтві.
Мовлячи просто, то був «договорняк» між українським панством, яке після поразки в Полтавській битві 1709 р. втратило свої станові привілеї й, опинившись у вигнанні («договорняк» підписано під Бендерами 5 квітня 1710 р.), намагалося якимось чином заявити свої втрачені права й засвідчити це підписом короля Швеції Карлом ХІІ. Той папір не мав юридичної сили й лишився архівним документом. І та корпоративна угода не мала ніякого стосунку до «прав і вольностей» Українського народу. Тож за якою «конституцією» жили Українці тоді й до того та, зрештою, живуть і нині всупереч узаконеному беззаконню диктатури новітнього фінансового панства?
Люди спервовіку живуть за природно-звичаєвим моральним правом. На живій природно-звичаєвій основі народної традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад. Звичаєві первені морального, тобто істинного, людського життя всеосяжно розкрив давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, ніж закони: звичаї – найперші закони».
Піфагор
Народна звичаєвість і узаконене беззаконня панства
Паразитарне панство підмінило природно-звичаєве право штучними законами та експлуатує людей за тим узаконеним беззаконням, позбавляючи людей їхнього природного права жити власною моральною волею за питомими звичаями.
Так запанувало велике цинічне ошуканство: замість політичної влади як системи управління суспільством, насаджено антисистему володіння людськими й природними ресурсами. Загальнонаціональне багатство України, передусім земля й стратегічні галузі, опинились у власності небагатьох (незалежних і недоторканих), а все суспільство стало залежне від тих власників. У результаті того ошуканства, прикритого оманою незалежності, Українське суспільство із псевдосоціалізму одразу опинилось у феодальній класово антагоністичній формації. Хоч на загал нинішню владу в Україні й називають олігархією, та феодальна, злочинна олігархія в Україні не піддається порівнянню ні з класичною олігархією, ні з аналогічними явищами в нинішніх капіталістичних країнах. Тому в Україні, як і в інших пострадянських країнах, олігархію необхідно означувати як кримінальна. Пострадянську кримінальну олігархію – плутократію породила злочинна змова большевиків і необольшевиків у пограбуванні приватної, державної й колективної власності та оформила у свою корпорацію – «державу в державі». Ота, керована колоніальною адміністрацією, кримінально-феодальна «держава в державі» в задекларованій Конституцією «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» означає, що не в Україні – закон, а Україна – в законі.
Народна звичаєвість – первинна, дорелігійна морально-світоглядна система життя людини в ладу з Природою і Всесвітом, морально-правова система підтримання ладу індивідуального й суспільного життя на основі законів Природи і Всесвіту. У рідній звичаєвій основі кореняться всі моральні людські закони. Кожна нація має свою питому звичаєву основу, як і кожна національна держава має свою питому систему права, а їх породжує національний дух.
Живильним джерелом народної звичаєвості й національного права є воля особистого й національного духу – ґенеруюче ядро культурного саморозвитку людини й народу. Тож тільки волею духу на основі рідних звичаїв і законів Природи можливі самовідродження й саморозвиток людини й народу.
Воля – основа самостійності, самоврядності Українців
Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії Волі, особистої людської гідності й взаємоповаги людей у громаді та чіткого відмежування людей од панів, своїх – од чужинців-загарбників, паразитів-нахлібників: «То пани, а ми люди». Воля – ознака самостійного людського життя, неволя – наслідок панського владарювання.
За моральним критерієм української народної мудрості, суттю людини є не матеріальні статки й чини як ознаки панства, а її внутрішнє, духовне надбання: «Важливіше те, що є в людині, як те, що є в людини».
За українським природно-моральним правом, найвищою цінністю людського життя є Воля. Воля як правове поняття живе в усіх слов’янських мовах, у литовській (valia), латиській (vala), нововерхньонімецькій (Wille), а архетип цього правового поняття зафіксовано в латинській: valens – сильний, дужий, дійовий та valentia – сила, міць, в авестійській: vara – воля, відбір, у давньоіндійській: varah – вибір. Отже, Воля є синонімом моральної сили, внутрішнього вибору й дієвості. Воля своєю внутрішньою, морально-дієвою сутністю відрізняється од свободи – стихійного намагання позбутися зовнішніх обмежень і моральної відповідальності за дії.
Ілюзорне поняття свобода використовують в оманливих виразах свобода совісті, свобода слова для маніпулювання одурманеним натовпом. Абсурдність тих словосполучень розкрив московський письменник-сатирик Андрій Гарольдович Книшов (1956), охарактеризувавши ними піддатливий на оману пострадянський соціум (совок): «У нас свобода совісті: хочеш, май совість – хочеш, не май. Свободи слова мало – повинна бути ще свобода діла». У зв’язку з цим він поставив діагноз російському соціуму: «Росія – це виправно-трудова колонія для невиправних оптимістів». Цьому одурманенню здатен протидіяти тільки здоровий песимізм, адже: «Песимізм – це передчасно висловлена правда».
В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили й дієвості людини й народу.
В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-морального права; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Волю приймають люди одностайним волевиявом на віче.
Віче (від старослов’янських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду суспільних справ, яке одностайним волевиявом (консенсусом) приймає волю. Віче приймає волю як результат ради – рішення (українське рада має спільну етимологію з латинським ratus – вирішене, затверджене). Тому рада стала синонімом віче. На віче-раді волю-закон приймають усі й виконує кожен. Воля як фундаментальний моральний принцип-закон діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. До українського традиційного вічового права подібна нинішня швейцарська правова система, в основі якої також – одностайність або консенсус ухвалювання суспільно важливих рішень.
Вічова воля – це не проста сума висловленої волі приватних осіб на основі їхніх приватних інтересів, це сходження в одному енергетичному осерді збірної цілісності громади, народу волевиявлення громадян, фокусування спільної енергії, синергічне помноження у взаємодії їхніх спільних інтересів. Волю приймають усі й усі дотримуються цього принципу-закону та відповідають за його дотримання. Свідома одностайність через нерозривне поєднання в принципові волі права, обов’язку й відповідальності забезпечує суспільну злагоду, морально-духовно-соціальну цілісність етнічного єства. Воля становить морально-правову основу самовладованості й самоуправління суспільства, суспільного договору й народного суверенітету.
В Українському традиційному природно-моральному праві воля – одвічний основоположний природно-моральний принцип, вияв національного духу.
На засаді Волі національного духу ґрунтує Українську філософію держави і права філософ права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «…Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. … Право починається зі справедливої відплати».
Памфіл Данилович Юркевич
Природно-моральне право – вселюдська основа культурно-соціального саморозвитку. У людині дія природно-морального права виявляється в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Таким є принцип моральної зрілості людини та її культурного самонародження й саморозвитку. У суспільному житті морально зрілі, культурні люди досягають взаєморозуміння, взаємодії, взаємодопомоги без словесних декларацій.
Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство або доброчинство. Саме відповідальність людини перед збірною волею й справедлива відплата за вчинки владовують права та обов’язки особи й громади, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста сваволя обмежувала волю когось іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, та дбають про суспільний лад і спільний господарський гаразд. Це правовий факт традиційної самовладованості Українського народу.
Вдумаймося, чому руська й большевицька імперські ідеології шельмували українців за безелітарність – безкласовість? Безелітарним, безкласовим було наше традиційне народовладдя, про яке залишив правове свідчення візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…».
Самоврядування агрокультурних громад в українських землях зародилося й утвердилось понад сім з половиною тисячоліть тому в трипільських хліборобських поселеннях. Істинність цієї позиції підтверджує Владислав Васильович Чабанюк (1964), директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», найбільшого у Східній Європі заповідника, присвяченого одній археологічній культурі: «Наші археологи помаленьку починають припускати, що всі оці європейські цінності щодо рівності й демократії потрібно витягати не з античності, а з оцих трипільських поселень. Бо тисячі років тому тут відпрацьовувалися моделі співіснування величезних колективів людей в одному місці». Особливістю трипільського агрокультурного суспільства була заможність і соціальна рівність. Показовим свідченням високого рівня самоврядності Трипільців є той факт, що серед будівель стародавніх трипільських поселень археологи не знайшли жодної адміністративної споруди.
Питома родо-племінна державність із вічовим правом набула на Українських землях високого культурно-соціального розвитку задовго до появи колонізаторів – русі. Воєнно-торгова корпорація русь насадила імперське, монархічне владарювання на чолі з каганами (князями) й запровадила тотальний соціальний паразитизм владарюючої еліти – кагана, бояр, дружини, які й становили початки панства. Паразитизм – деструктивний чинник аморалізму, деґрадації й деґенерації в соціумі. На паразитизмі розрісся деґенеративний елітаризм – панство. Елітаризм, панство – відчуження від етнокультурного соціального середовища й паразитування на ньому. До чужинської колонізації Українці як вільні люди агрокультури не знали паразитизму й породженого ним панства – еліти. Всупереч гнітові паразитарного панства Українські люди виживали й виживають при всіх режимах залишками закоріненого в них народовладдя.
Проте імперська історіографія насадила елітарно-колоніальну доктрину, що Українці, як і всі Слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності до приходу русі, яка й створила для них Київську державу. При цьому присяжні історики піддають забуттю традиційну родо-племінну форму безкласової державності з правочином самоврядності, народовладдя.
Тарас Григорович Шевченко. Автопортрет
Ідею безкласовості, самоврядності українського традиційного суспільства найточніше сформулював подвижник українського відродження Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) морально-світоглядним поняттям – «збірна особа Українського народу». «Збірну особу Українського народу» визначає його збірна воля, яка визріває у взаєморозумінні й взаємодопомозі людей. Збірна воля – мірило самостійної сили народу й запорука його єдності та основа справедливого суспільного ладу: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи». В істинності Кулішевого морального імперативу переконуємося повсякчас, коли отямлюємося від чергової омани політичної еліти – новоявленого панства й згадуємо про забуту селянську мудрість.
Пантелеймон Олександрович Куліш
Співець України Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність Українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу Українських селян-хліборобів. У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, людяності, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і подвижник уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну й соціально-правову традицію.
Олександр Матвійович Лазаревський
Близький товариш Т. Г. Шевченка й один з перших його біографів Олександр Матвійович Лазаревський (1834–1902) – видатний український історик, генеалог, джерелознавець, перший дослідник адміністративно-судового устрою Гетьманщини у своїй праці «Малороссийские посполитые крестьяне (1648–1783 гг.)», виданій 1866 р. в Чернігові, уперше розкрив, як українська козацька старшина, яка приписала собі звільнення України від Польщі, стала панами над посполитими (військово підданими) селянами Лівобережної України: «Побут Українського селянства, з часу відокремлення України од Польщі, так мало з’ясований, що досі панує гадка – ніби до кінця XVIII ст. це селянство користувалося повною громадянською волею, якої позбулося лише за одним указом 3 травня 1783 року. Між тим, поближче вивчення предмету приводить до протилежних результатів. …З вигнанням поляків в Україні не стало великих поземельних власників – польських панів, а разом з ними не стало й привілейованого стану; залишилися самі посполиті, народ. Земля, яка належала перед тим польським панам, тепер – звісно – залишалась у фактичній власності тих, хто її обробляв. Але таке становище тривало недовго: право на землю об’явили її визволителі, яким вона повинна була належати за правом відвоювання. І хоч у звільненні України від поляків брав участь весь народ, та дійсними визволителями «козаки» визнали виключно себе; а козаками вважалася тільки та частина народу, яка складала полки Хмельницького, тобто самі тільки військові. …Доля українського селянства тісно пов’язана з історією країни. Як сама Україна, після свого приєднання до Московії, цілі півтора століття відчувала на собі коливальний вплив руської адміністрації, так і цивільний побут її станів – весь цей час видозмінювався, поступово переходячи від тієї простоти форми, в якій він опинився після вигнання з України поляків, до форм руського цивільного життя. Під тим впливом, у зв’язку з місцевими умовами, українське селянство непомітно й поволі втрачало свої особисті права та полегшувало жадання козацької старшини до розширення над ним влади. Польське заведення, що перейшло від колишньої польсько-руської шляхти до малоруських землевласників, служило, для останніх, наочним прикладом можливого ставлення до селян, а при тій широчині влади, якою користалися козацькі старшини в Малоросії, їм зовсім не важко було підкорити собі селян у підданих, а самим – зі старшин поробитись панами».
Образно підсумував виродження козацької старшини в малоруських панів український кубанський письменник і правник Василь Семенович Мова (Лиманський; 1842–1891): «І з того козацтва – з його старшини, На лихо Вкраїні вродились пани» («Козачий кістяк»).
Така історія появи в Україні з козацьких старшин – малоруських панів, а з козацької панщини – малоруського кріпацтва. Процес переродження старшин у панів супроводжувався заграванням козацької старшини з простими козаками, що проявилось у звертаннях: пане-брате, пане-товаришу. То було показне, облудне, лицемірне панібратство – «шинкове панібратство», як писав Панас Мирний. Так новоявлене панство споганювало давнє козацьке братство й товариство. Подібно большевики споганювали наше традиційне шанобливе звертання товаришу своїм партійним назвищем. А тепер колишні партійні товариші називають одне одного панами. Історія повторюється…
Малоруське панство й модерна фінансова еліта
Козацька старшина, забравши в польських панів землеволодіння, перейняла від них і соціальну заразу панства та насадила свій паразитарний режим – панщину. Так сарматсько-польська панщина трансформувалась у хозарсько-козацьку панщину. А боячись, що польські пани можуть забрати назад свої землеволодіння, очолювана Хмельницьким козацька (хозарська) старшина присягнула на вірність московському цареві й стала вислужуватися йому й домагатися рівних прав з московським дворянством. Новоявлене малоруське панство, керуючись вузькостановими інтересами, склало промосковську старшинську опозицію проти державницької політики гетьмана Івана Виговського, спрямованої на зміцнення України й звільнення од Московії.
Ідеологічним обґрунтуванням тих панських домагань став замовний публіцистичний трактат «Исторія Русовъ или Малой Россіи», смисл якого полягав у тому, що тодішнє вірнопіддане малоросійське панство (козацька старшина), прагнучи дорівнятись до привілейованої русько-московської касти – великоросійського дворянства, намагалося показати себе нащадком і правонаступником русі, а Малоросію – правонаступницею Київо-руської держави. Та разом з тим, малоруські пани визнавали колоніальний статус свої вотчини – «Малой Россіи». І водночас, «позшивані з усіх спинок» шельмуваті вихрести, малоросійські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русів, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догмати сарматизму й русинізму.
Так малоруське панство визнало себе частиною великоросійського дворянства й остаточно зруйнувало морально-правову основу традиційно безкласового Українського суспільства. А подальші гнобителі – большевики-колективізатори й необольшевики-приватизатори – успадкували од своїх попередників готову методику пограбування, заневолення й визиску Українського народу. До большевицької колективізації-пролетаризації соціально-економічну основу Українського суспільства становив агрокультурний середній клас – селянство (близько 80%). Большевицький злочинний режим нищив українське вільне селянство, відібравши в нього землю і все надбане тяжкою працею й прирікши на голодну смерть. А нині необольшевики, нащадки того кримінального режиму, готуються остаточно відібрати в українських селян землю й ліквідувати селянство як соціальну верству.
Руйнівні процеси в селі й в Україні в цілому запускає Закон «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423-IX. Той незаконний закон санкціонує необольшевицьку експропріацію Української землі й пролетаризації Українських селян та «один з найбільших в історії переділів сільськогосподарської землі. Адже 42 млн гектарів ріллі, переважно родючої, та ще в центрі Європи – це космічний масштаб одночасно ідіотичного і злочинного дерибану і передерибану» (О. Карпець. Українська земля: експропріація паїв і шевченківські «Гайдамаки» в перспективі). Як застерігає історик К. Бондаренко: «Дуже скоро з’явиться доволі чисельна категорія громадян – обезземелені селяни, сільський пролетаріат. І якщо після реформи 1861 року в Росії ця категорія стала головною рушійною силою індустріалізації та освоєння Сибіру й Далекого Сходу, то в Україні обезземелення на фоні деіндустріалізації призведе до стрімкої депопуляції населення та поглиблення демографічної кризи. Приклад тієї ж Австро-Угорщини, в якій НЕ було вільних земель для експансії та потужного промислового буму, показує: в подібних умовах починається масова міґрація населення – наприкінці ХІХ століття саме так почалася міґрація до Канади». Необхідно пояснити, чому в Австро-Угорщині «НЕ було вільних земель»: лише за 10 років після селянської реформи 1848 р. в Австрійській імперії, зокрема на Закарпатті, Буковині й Галичині, лихварі й корчмарі за безцінь скупили в Українських селян 30% землі й почали викачувати з-під тієї землі нафту, а обезземелених селян спровадили в еміґрацію. В нинішній Україні масова міґрація почалася з початком фіктивної незалежності, а решту люду остання міґраційна хвиля вимиє після злочинного дерибану Української землі.
Давній метод загарбників – для заволодіння країною необхідно заневолити або ліквідувати непокірний середній клас. Так і перші європролетаризатори – представники фінансового племені й фінансового інтернаціоналу ставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). А оскільки, за Енгельсом, носієм проґресу є Німецька нація, то будь-який волевияв Слов’ян проти германізації є реакційним. Визвольні рухи слов’янських народів Енгельс аґресивно-цинічно означив як панславізм: «Якимось чином у кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів виник цей безглуздий, антиісторичний рух, що поставив собі за мету ні багато, ні мало, як підкорити цивілізований Захід варварському Сходу, місто – селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству слов’ян-кріпаків…». Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях висловив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею: селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш, а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі. Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. большевицькі активісти погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язати». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістичне першоджерело.
Микола Васильович Гоголь
Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму (його ідеологи Маркс і Енгельс написали свій програмний документ – «Маніфест комуністичної партії»), перший забив тривогу геній світового письменства з українським серцем Микола Васильович Гоголь (1809–1852), застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…». Український геній своїм усеосяжним зором пильно спостерігав за Європою й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу та застеріг людей від тодішньої й нинішньої партійно-елітарної облуди: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».
Леся Українка
Абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», одна з найсвітліших постатей в Українському світі Леся Українка (1871–1913): «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть». Українська подвижниця з відразою поставилась до «Капіталу» та передбачила страшне большевицько-пролетарське революційне руїнництво.
Ключовими цінностями для Лесі Українки є Воля й Правда. Відновлення людської Волі й Правди Леся Українка бачила в національному звільненні й утвердженні соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана». Адже Волю національного духу, що є джерелом національного права, народ здійснює у своїй соціокультурній цілісності й у внутрішньому співвідношенні Волі й Правди в самій людині. Взаємодією Волі й Правди люди утверджують Справедливість у житті. Воля, Правда й Справедливість становлять триєдину цілісність Совісті – моральної сутності людини й народу. За Лесею Українкою, у Правді – моральна сила людей: «Над всіх старшин найстарша Правда». А Воля духу – нескорима природна сила: «Ну, як-таки, щоб Воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!».
Аналогічно з Лесею Українкою висловився про «Капітал» російський і французький художник, мемуарист Юрій Павлович Аннєнков (1889–1974): «В начале 1917-го года я прочел «Капитал» Карла Маркса, книгу, которая все чаще становилась в центре политико-социальных споров. Я читал ее, преимущественно в уборной, где она постоянно лежала на маленькой белой полочке, отнюдь не предназначенной для книг. В другое время мне было некогда: я занимался другими делами и читал другие книги. Шел юбилейный год: «Капитал» был впервые опубликован в Германии ровно пол-века тому назад, в 1867-м году. Марксов текст казался настолько устарелым, потерявшим реальную почву, что я читал его скорее как скучный роман, чем как книгу, претендовавшую на политическую и притом международную актуальность…
В те же дни я случайно подслушал на улице, в углублении какого-то
подъезда, такой шепот: – Ленин? Отъявленный капиталист! – То-есть как? – Да очень просто: он только на «Капитал» и ссылается!».
Іван Якович Франко
Український мислитель-енциклопедист Іван Якович Франко (1856–1916) у праці «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897), знайомлячи українського читача з найновішою на той час критикою марксизму на Заході, піддає критичному аналізу Марксову доктрину державної соціал-демократії з моральної позиції «громадівського соціалізму» М. П. Драгоманова: «Соціал-демократи дуже багато говорять про свій «науковий соціалізм», немовби був надто ще якийсь соціалізм неуків – таких неуків, як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський» та викриває «виключну монополію» марксистського «соціал-демократичного державного соціалізму». І. Я. Франко наголошує на неориґінальності марксизму як науки і його шкідливості як релігії. У передмові до збірки поезій «Мій Ізмарагд» (1897) Франко підтверджує: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилось серед людей, що недовго ждати, і матимемо (власне вже маємо) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню народних мас, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, індивідуальної та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі провідників, не на бюрократичній реґламентації всього людського майбутнього».
Аналізуючи «Комуністичний маніфест 1848 року», І. Я. Франко іронічно прирівнює його появу до «уродження Христа, коли вірити Енгельсові і всім іншим історикам соціалізму з соціал-демократичного табору» та констатує «наглий і швидкий розвій нового феодалізму, феодалізму промислового та грошового, …причому рівночасно щезають або бідніють середні класи. З сього не може вийти ніщо інше, як загальне поневолення… …однакова примусова праця для всіх, заведення промислових армій, особливо для рільництва. …оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді у життя міг би стати великим загальним гальмом розвитку або джерелом нових революцій. …Та й загалом всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К. М., в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям».
І. Я. Франко дійшов висновку, що «марксистські ідеї, під покришкою соціал-демократизму, для українства гірші, ніж навіть російське самодержавіє», бо «коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному ґрунті». В таких інтернаціональних справах, як соціалізм «здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту»; «А все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».
І. Я. Франко розвінчує «соціал-демократичні конструкції будуччини» й застерігає від запрограмованого російськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Франко в низці своїх праць арґументовано викрив доктринальну базу большевизму, піддавши критичному аналізу марксистську ідеологію, яку большевики назвали «науковим комунізмом» або «марксизмом-ленінізмом».
Большевизм демаскує Ю. П. Аннєнков, описуючи у своїх спогадах зустріч з Лєніним і наводячи його «одкровення»: «Вообще, к интеллигенции, как вы, наверное, знаете, я большой симпатии не питаю, и наш лозунг «ликвидировать безграмотность» отнюдь не следует толковать, как стремление к зарождению новой интеллигенции. «Ликвидировать безграмотность» следует лишь для того, чтобы каждый крестьянин, каждый рабочий мог самостоятельно, без чужой помощи, читать наши декреты, приказы, воззвания, Цель – вполне практическая. Только и всего».
І завершальний штрих Аннєнкова до характеристики Лєніна: «Я помню, как через несколько дней после Октябрьской революции, один из друзей моего отца, сидевший у нас в гостях, сказал, говоря о Ленине: – К сожалению, не того брата повесили».
Саме Лєнін (Бланк-Ульянов) став затятим проповідником Марксових догм і призвідцем революційного руйнівного хаосу. Облудні революційні догми викривав ірландський публіцист Бернард Шоу: «Революції ніколи не полегшували тягар тиранії; вони лише перекладали цей тягар з одного плеча на інше».
Большевики звалили основний тягар своєї тиранії на плечі селянства, плодами тяжкої праці якого намірились нагодувати всю пограбовану імперію, а передусім самих грабіжників. Та для цього непокірне, самостійне селянство необхідно було пролетаризувати.
Пролетаризація й геноцид Українського селянства
З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство біснуватий комуніст – вожак большевиків і «вождь світового пролетаріату» Лєнін, ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»; «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (Лєнін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…», – так напучував своїх головорізів воєнний комісар Троцький (Лейба Бронштейн). Згідно з тими завітами, большевики з затятою люттю нищили Українських селян окупаційною війною, пограбуваннями й голодовками 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років. Найтяжчого фізично-психічного й морального зламу Українці зазнали у ХХ столітті від большевицького геноциду (тотальне пограбування колективізацією, винищення голодоморами й репресіями). Внаслідок того генетичного винищення Український суспільний організм і досі не може позбутись паралічу, генетичного страху, безволля…
А основна причина роз’єднання, страху, безсилля, безволля Українців – відсутність єдиної ясної морально-світоглядної основи як базису цілісної суспільної самосвідомості, збірної волі національного духу для самоврядування.
Ще задовго до юдо-большевицького геноциду люди агрокультури під юдо-християнським релігійним гнітом втратили ясновідне істинне знання й ясну морально-світоглядну основу та піддались морочній, марній вірі в чужого уявного бога – давця багатства й вершителя людських доль і покорились сваволі колонізаторів. Церква підмінила ясні природні сутності ясновідного дорелігійного світогляду уявно-штучними персонажами свого релігійного сонму (месії, пророки, святі мученики).
За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Усі ті ознаки нелюдів-гуманоїдів є визначальними прикметами паразитарного панства, яке визискує людей, одурманюючи релігією.
Релігія як штучна форма масової свідомості, що тримається на вірі в надприродне, на умовній прив’язаності людей, від початку передбачає спротив вільного людського духу. Тому виникло симптоматичне поняття religiosus – те, що викликає сумнів, тривогу, страх. Для подолання сумнівів релігія нав’язує людині догмати віри, а для подолання тривог і страхів – нав’язує догмат надії. Віра як некритичне сприйняття інформації – основа будь-якої релігії. А щодо надії, то цей догмат лаконічно охарактеризував давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ Арістотель (384–322 до н. е.): «Надія – це сон наяву». А російський мислитель, публіцист Петро Чаадаєв (1794–1856) ствердив: «Ніщо так не виснажує, ніщо так не призводить до безволля, як безтямна надія».
Облудну суть усіх релігій, вигаданих паразитарним панством, відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець, основоположник сучасної французької держави Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.
Масовий релігійний психоз паралізує в людях волю, відбирає пам’ять і самосвідомість, зупиняє розвиток. За рівнем самосвідомості можна визначити рівень розвитку людини. А за прив’язаністю до певних богів, ідолів, догматів можна визначити рівень деморалізації, деґрадації. До наймасовішого релігійного психозу призвело магічно-ритуального розіп’яття юдеями свого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою видуманого Христа богом.
Переконливо з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму, автор національного римського епосу «Енеїда» ясно ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи видуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані марновірці програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть будь-якої релігії) та віддаватимуть своїм ошуканцям плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя.
Від релігійної облуди застерігав давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».
Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування та деґрадують. Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів. Отже, культура – єднання людей на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку; а релігія – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.
Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людську особину за її ставленням до віри – вірний, недовірок, невірний. Мораль характеризує людську особину за моральним критерієм – людина, недолюдок, нелюд.
Релігія пристосовується до моралі й трансформується залежно від соціально-політичних ситуацій. На зміну одним конфесіям виникають інші, а церковну релігійність заміщає світська релігійність. Так большевики замість юдаїзму, християнства, ісламу насадили комуністичну релігійність із поклонінням культу її вождів на тлі «Морального кодексу будівника комунізму». Тепер на зміну комуністичній релігії повернуто масову церковну релігійність. Ніхто не вірив у комуністичну ідеологію й не вірить у юдохристиянські догмати, крім звихнутих на них бузувірів (фанатиків). А люди в масі своїй прикидаються віруючими й за інерцією беруть участь у масових релігійних ритуалах. Зрештою, релігійність і зводиться до масового виконання ритуалів, що є засобом маніпуляції натовпом. А керовані релігійними бузувірами безтямні натовпи марновірців винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. Усяка релігійність від юдаїзму до комунізму тримається на марновірстві.
Різновидами релігії стали політичні ідеології, які так само ошукують, деморалізують, експлуатують людей. Революція й окупаційна війна стались через нестачу моральних, совісних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму вкрай деґрадованих большевиків з їх антилюдською політичною ідеологією паразитарної доцільності. Аморалізмові большевиків не змогла протистояти тиха совісливість української інтелігенції й селянства. А панство (дворянство й офіцерство) саме було деґрадоване, бо його чини й звання – результат вислуги перед «царём и отечеством» та «русским православием», а не ознаки моральних якостей. Пиха «спадкового дворянства» неминуче привела до його деґрадації, бо воно втратило моральну родову основу.
Тільки-но большевики зробили переворот, старі мудрі селяни одразу сказали: «Байстрюки й бандіти взялись народом владіти». Скільки ті байстрюки лиха наробили українським родинам, родам і цілому народові! Не маючи свого родинного, родового коріння, вони люто ненавидять і винищують усе родовите й культурне. І нині в переважної більшості владарюючого панства проявляється комплекс байстрюка – аґресивного блукаючого атома в етнічному організмі.
Тільки-но необольшеовики розпочали свою облудну «перестройку» (фактично – «переучет»), старі мудрі селяни застерігали: «Не радійте – краще не буде. А буде страшніша панщина, як була колись». Так і сталось: необільшовицькі нащадки большевиків-колективізаторів після «переучета» розділили між собою всенародно надбане багатство, розграбували сільськогосподарські й промислові підприємства, а безробітний середній клас – науковців, інженерів, робітників і селян – необольшевицьке панство спровадило за кордон на заробітки. А тепер новітні пани-байстрюки взялися за «ринок землі» – продаж території України. Так під гаслами оманливої «незалежності» припинено соціально-культурний розвиток Українського суспільства й запроваджується на запроданій Українській землі новітній геноцид Українського народу.
Найтяжчого фізично-психічного й морального зламу Українці зазнали у ХХ столітті від большевицького терористичного геноциду (тотальне пограбування господарів колективізацією, винищення репресіями й голодовками) та необольшевицького технологічного геноциду (тотальне пограбування суспільства приватизацією, ліквідація середнього класу й виморення бідністю). Внаслідок того генетичного винищення й паразитування Український суспільний організм нидіє в паралітичній недвижності, генетичному страхові, безволлі. Саме життя показує: хто піддається паразитарній облуді, той програмує себе на самознищення.
Володимир Боніфатійович Антонович
Український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) визначив першопричину суспільного паралічу – паразитарне панство: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали в собі вельми недостатній запас культури». За І. Франком, паразитарне панство своїм визиском народу компрометує саму ідею Української державності, наповнюючи її «сутністю ніщо». Бо Українському селянинові однаково, хто з нього податок зніматиме й «шкіру дертиме» та від кого він умиратиме з голоду – од свого чи чужого пана. У 1898 р., в 25-ліття своєї літературної діяльності, І. Франко розкрив українській публіці суть своєї праці як морального обов’язку селянського сина перед рідним, простим людом, який усе здобуває важкою працею: «Як син селянина, вигодований твердим мужицьким хлібом, я почуваюся до обов’язку віддати працю свого життя простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді: перша – це, власне почуття цього обов’язку, а друга – це потреба безперервної праці. Я бачив змалку, що нашому селянинові ніщо не приходить без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що ми здобудемо своєю працею, те буде справді нашим надбанням, і тільки те, що ми з чужого культурного доробку присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром». За Франком, наш люд для покращення життя має покладатися тільки на самостійну силу й на своє надбання власною працею.
Омана елітаризму й дієвість подвижництва
На жаль, нинішня знетямлена, безвольна маса схильна вбачати причину всіх своїх бід у відсутності своєї еліти й закликає народжувати й вирощувати її. В такому деґрадованому стані соціальна маса може народити й виростити хіба що деґенератів.
Тож українцям для гідного життя не потрібно вирощувати деґенеративну еліту – вона паразитарно множиться сама й деґенерує все суспільство. Нам необхідно звільнятись од омани елітаризму й провадити санацію паразитів та відроджувати дух подвижництва – волю духу в людях і збірну волю народу. Тільки збірна воля – самостійна сила вільних, натхненних духом культурного подвижництва людей здатна забезпечити власний культурно-соціальний саморозвиток у синергії взаємодопомоги.
Тож не еліту, не панство мусить народжувати народ, а йому самому належить відродитися самостійною силою – волею власного духу в культурному саморозвитку. За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». За П. О. Кулішем, так само вдруге, духовно, народжується й культурно саморозвивається «збірна особа Українського народу» з ресурсу самостійної життєвої сили згідно з життєвою програмою своєї збірної душі. Культура – субстанційна, ладова основа людського світу, яка визначає істинність життя людини й народу. На субстанційній основі культури І. Я. Франко сформулював для української молоді стратегічне й досі своєчасне завдання: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися… Ми мусимо навчитися почувати себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів… Ми мусимо почувати себе не піонерами, а рядовими у великому ряді і не сміємо своїх дрібних, місцевих справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. …Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любови до свого народу і здібних виявляти цю любов не потоками гучних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а подвійно сильніше потребуватиме її велика історична доба, коли всій нашій Україні вперше в її історичному житті всміхнеться хоча б трохи повна громадянська і політична свобода» (Одвертий лист до галицької української молодежі. 1905). Таким чином, Франко сформулював програму виховання, гартування духу українського подвижництва, якому належить стати провідною силою в відродженні з етнічної маси суцільного культурного організму української нації.
Українському суспільству для свого самопорятунку й саморозвитку необхідно виховати в собі дух подвижництва на традиційній морально-світоглядній основі питомої культури з її моральним осердям – духовним типом людини.
Проникливо з’ясував суть духовного типу людини український історіософ, народознавець В. Б. Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».
Морально-світоглядні орієнтири духовного типу людини являють своїм життям культурні подвижники – вони всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення. Духовний тип людини визріває в родинному моральному вихованні й проявляється як дух подвижництва в поколіннях родів. Подвижництво українських родів – особлива тема, яка потребує глибокого висвітлення й популяризації.
В етнокультурній спільноті подвижники постають морально зрілими особистостями, які керуються моральною волею свого довершеного духу – совістю. Саме дотриманням морально-світоглядного принципу совісті подвижники як істинні інтелігенти відрізняються од усякого панства, захланної асоціальної еліти – «ледачої інтелігенції» (П. Куліш). Подвижництво – праця з любові до людей заради суспільного добра, тоді як елітарність, панство – існування за рахунок добра інших для задоволення особистих, кланових, корпоративних, партійних, релігійних інтересів та вигод. Життєві цілі подвижників підпорядковані духовному покликанню, й вони живуть згідно зі своїм істинним знанням – мудро, поправді.
Своєї особистої мети – самореалізації, здійснення програми власної душі подвижники досягають дотриманням природного права та морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Своє історичне призначення подвижники здійснюють дотриманням первинного морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу – забезпеченням єдності поколінь родини й роду, єдності родин і родів у «збірній особі Українського народу», в єдності з рідною землею, в морально-духовній рівноправності.
Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.
Світоглядна, життєва ідея безкласовості, безелітарності українців має глибокий культурно-історичний аналог у сикхізмі – морально-світоглядному рухові в середовищі оріїв-аграріїв Пенджабу в північно-західній частині півострова Індостан (у 1947 р. британські колонізатори, покидаючи Британську Індію, розділили Пенджаб між ісламським Пакистаном та індуїстською Індією, таким способом помстившись сикхам за їхню волелюбність). Основоположник сикхізму – пенджабський поет і духовний подвижник Нанак (1469–1539).
Нанак
Сикхи визнають рівність усіх людей, незалежно від касти й соціального становища. Сикхи осмислюють свого духа Вагіґуру як Усеєдину реальність, наявну в усьому сущому в Світі. Вагіґуру-Всеєдиний сикхів як усеосяжна, всюдисуща, безмежна сутність перебуває скрізь і в усьому, й поза часом – у Безвічності. Сикхи не поклоняються культам, не справляють релігійних ритуалів і не моляться. Священні тексти сикхів починаються цифрою 1, що символізує всеєдність Вагіґуру. За космологією сикхів, Світ зародився з Вагіґуру та його волі – гукам. Сикхи не визнають богів, пророків, панів, каст, соціальної, національної й релігійної нерівності. Основоположний моральний принцип життя сикхів – духовна рівність людей і взаємодопомога. При цьому сикхи як люди агрокультури не визнають толерантності (потерпання) до будь-якого гніту. Коли зовнішні аґресори колонізували їхню землю, вони освоїли військову справу й дали відсіч. Відтоді всім сикхам присвоюється почесне звання сінгх – лев, яке стає складовою частиною прізвища. Сикхи лишаються вільними господарями й воїнами, плекаючи давньоорійську духовно-господарську традицію агрокультури.
І в українському традиційному світогляді лишається від давньоорійської пори ідея безкласовості, безелітарності народу як збірної цілісності – «збірної особи Українського народу». Ця ідея вільного, самостійного життя є суттю агрокультурних суспільств від самого зародження агрокультури понад 10 тисячоліть тому. Класовість, елітаризм і навіть кастовість накинули українському агрокультурному людові колонізатори: скіфи, сармати, русь, большевики й необольшевики, які породили рабство, феодалізм, класовий антагонізм, катастрофічну соціальну нерівність, корупцію еліти й бідність народу. Протягом усієї історії України владарюючі еліти нескінченно змінювали одна одну, а незмінним лишався об’єкт їх паразитування – корінний Український народ. Елітаризм в Україні розрісся до кримінальної плутократії й породив паразитарну «державу в державі» – гібрид феодально-фінансового капіталізму, що визискує людські й природні ресурси. Вкрай деґрадований елітаризм набув ознак нелюдства. Нинішня панівна еліта – типові нелюди-деґенерати, позбавлені морально-світоглядних ознак людей агрокультури. Як грабіжники-торгаші русь колонізували Українські землі понад 1000 років тому, так тепер їх нащадки претендують на нашу землю як на свою «историческую родину».
Нинішні грабіжники-торгаші з владарюючої колоніальної адміністрації продовжують 30-літню ліквідацію Української державності запровадженням в Україні узаконено-беззаконного «ринку землі». Цей продаж безцінної Української землі з її унікальним чорноземом і безцінними надрами – замах на територіальну цілісність України й на життя Українського народу. В самостійних країнах земля як стратегічний національний ресурс зберігається в державному фонді, а господарники мають право користуватися землею тільки на правах оренди. Пограбування Українського народу й ліквідація Української державності сплановано під ширмою «децентралізації України». Децентралізація влади нібито повинна наділити реґіональні громади реальними повноваженнями для самоврядування територій і достатнім для цього фінансовим ресурсом. Насправді відбувається концентрація влади на місцях у руках реґіонального панства – слуг-ставлеників владарюючої еліти. Нині СБУ почала виявляти нібито псевдодержавні органи – сільради й міськради, що їх обирають на мітингах громадяни, демонструючи цим «невизнання чинної української влади» та «дестабілізуючи суспільно-політичну ситуацію в Україні». Усі ці конституційні процеси службисти пов’язують нібито з незаконною діяльністю Всеукраїнського Національного Конґресу. Центральна влада лукавить з децентралізацією – душить прояви місцевого самоврядування. Альтернативні органи місцевої влади виникають як спротив ставленикам владарюючої фінансової еліти з Центру.
А центральна влада замість задекларованого народовладдя зміцнює владарювання10% панства над народом. Аби відвернути увагу від узурпації влади, владарююча верхівка прикривається ширмою боротьби з олігархами, а насправді узаконює своє посередництво між кримінальним олігархатом і народом – формалізує делегування влади олігархами своїм ставленикам. Водночас панівна верхівка відвертає увагу суспільства од владарювання олігархічно-клептократичного режиму імітацією боротьби з ним та персоніфікацією того тотального соціального зла його персоніфікацією в особі кількох обраних для цього одіозних олігархів. Тому законопроект по так званій боротьбі з олігархами –ширма, декорування кримінального олігархічно-клептократичного режиму. Цей закон узаконює беззаконня кримінальних олігархів як «злодіїв у законі». А його реальна мета – безмірна нажива 10% владарюючих паразитів на природних ресурсах України й 90% українського суспільства, яке через партійні фільтри відсторонене од самоврядування й управління країною. Партійний виборчий режим – це маніпуляція конституційним виборчим правом громадян. Тож кримінальний олігархат лишає народові вибір без вибору. Партійний доступ до влади – поріг, який не можуть переступити моральні люди. Тому у владарюючій в Україні касті немає людей. Так нелюди, експлуатуючи людей, створили на базі задекларованої «незалежної України», декоруючись її національною символікою, свою кримінально-олігархічну торгову корпорацію – «державу в державі» (так правдиво визначив суть паразитарно-комерційного утворення П. Куліш). Владарююча в Україні кримінально-олігархічна корпорація тримається на монополії економічної, фінансової й політичної влади та грабує Українське суспільство, експлуатуючи природні й людські ресурси та спродуючи сировину. А продавши українську землю, продасть і людей… І чим менший спротив народу, тим швидша ліквідація України…
Олігархічно-партійні клани поділили Україну на анклави, а українське суспільство розділили на «порохоботів» і «зебілів». У розколотому, роздробленому суспільстві 30% підтримки шостого резидента стають його оплотом, якому нічого протиставити. І доки розділені українці протистоять одне одному дужче, ніж маніпулятивній політиці Банкової, яка ліквідовує Українську державність, шостий резидент залишатиметься у виграші.
Так новоявлене в Україні панство оформилося в свою, незалежну від Українського народу корупційну «державу в державі». Організаційну модель тієї новопанської «держави в державі», легітимованої фіктивною виборчою системою, з цинічною відвертістю образно описав перший резидент-президент привласненої України Л. Кравчук: «Ми, як вареники в макітрі. Прийшли вибори – макітру труснуло: ті, які були внизу – опинилися зверху, ті, які були зверху – опинилися внизу, та все одно усі в сметані». Отак міняються місцями політики в плутократичній макітрі, та не змінюється паразитарна політика в Україні. Отже, нинішня номенклатурно-панська «держава в державі» – це плутократична макітра, з якої не випадає жоден, хто туди потрапив з партійно-службістської номенклатури й криміналу.
Влучно описав суть нині владарюючої в Україні плутократичної еліти журналіст Андрій Вишинський у статті «Про розкуркулювання населення та недопущення економічного зростання» («Економічна правда», 02.04.2014): «Так звана політична «еліта» являє собою кірку, щільно засохлу на поверхні українського суспільства. Це не вершки, це щось інше, що теж пнеться спливти. І зараз ця субстанція силкується забетонувати свою владу».
Плутократія – не система влади, а антисистема визиску, панівний паразитарний режим. Поняття влада означає ладувати, а плутократія (від грец. πλούτος – багатство, κράτος – сила) – політичний режим панування найбагатших представників експлуататорського класу. На неоколоніальному, необольшевицькому просторі плутократію декорували, облагородили загальним поняттям олігархія (від грец. ὀλίγον – небагато й ἀρχή – влада) – влада небагатьох, тобто політичний режим владарювання невеликої, закритої соціальної групи. Проникливо розкрила суть плутократії канадська журналістка й політик українського походження Христя Фріланд (1968) у книжці «Плутократи: утворення нових глобальних супербагатіїв і занепад усіх інших» (2012). Плутократи становлять лише 1% населення Землі, а володіють багатством 99% людства.
Пануюча плутократична, кримінально-клептократична еліта, намагаючись облагородитися й приховати свою злочинну грабіжницьку суть, називає себе олігархами. Злочинці намагаються вбратися в шати аристократів і представитися вищим соціальним класом, та награбоване багатство не є законно надбаною приватною власністю й не облагороджує злочинців. Тож злочинці лишаються кримінальною потолоччю, хоч і рядяться в шати олігархів.
У класичному значенні олігархи – спадкові магнати, які власним дбанням примножують статки, надбані багатьма поколіннями їхніх предків, чим здобувають моральне право брати участь в управлінні країною.
А нинішні олігархи-плутократи – пануючі злочинці, які збагатилися грабіжництвом, злодійством, та купують найвищі державні посади собі чи своїм ставленикам і владарюють заради свого подальшого збагачення за рахунок грабування державного бюджету, природних і людських ресурсів. Олігархи-плутократи не управляють країною, а володіють нею – грабують її.
Тож олігархія в Україні не піддається порівнянню ні з класичною олігархією, ні з аналогічними явищами в нинішніх капіталістичних країнах. Тому в Україні, як і в інших пострадянських країнах, олігархію необхідно означувати як кримінальна. Пострадянську кримінальну олігархію – плутократію породила злочинна змова большевиків і необольшевиків у пограбуванні приватної, державної й колективної власності та оформила у свою корпорацію – «державу в державі».
Плутократична, кримінально-олігархічна корпорація «держава в державі» породила новітню панщину – злочинне збагачення на привласненні чужої землі й чужої праці.
Владарююче в Україні кримінально-олігархічне, плутократичне панство у своєму політичному ошуканстві застосовує релігійну технологію маніпуляції марновірною паствою – політичними вірянами: представляє свою паразитарну вищість як «владу од бога», а людей прирікає на терпіння – «бог терпів і вам велів». Владарююче панство цинічно вважає своє особисте збагачення показником зростання добробуту суспільства, а змагання за свої привілеї трактує як турботу про людей.
Плутократична, кримінально-олігархічна «держава в державі» своїм узаконеним беззаконням нав’язала суспільству свою паразитарну доктрину, що вона є власником усього й повноважною владою в Україні, на яку її нібито уповноважили громадяни. Дієздатні громадяни не можуть уповноважувати на владу над собою, бо це означає погодитися на рабство.
Центральна влада лукавить з децентралізацією – душить прояви місцевого самоврядування. Альтернативні органи місцевої влади виникають як спротив ставленикам з Центру. А ініційовані й організовані громадами самоврядні представницькі органи влада оголошує псевдодержавними утвореннями.
Представницька держава є менеджером, який представляє і захищає інтереси власника. Держава, яка узурпувала власність і владу громадян, є злочинцем і має в повній мірі відшкодувати громадянам спричинені збитки.
Коли на початку ХХ століття большевицька еліта розкуркуленням і колективізацією ліквідовувала українських господарів і нищила все вільне селянство, то на початку ХХІ століття необольшевицьке панство привласненням національного багатства, передусім землі, пролетаризує Українських селян, ліквідовує Українську державність і призводить до депопуляції корінний Український народ.
Отже, ми пересвідчуємося, що панство, елітаризм будь-якого рівня влади і в будь-який історичний період – ремесло пихатих, захланних, цинічних асоціальних нелюдів, які є опорою й суттю будь-якого паразитарного режиму.
Ліквідувати економічно-фінансово-політичну монополію паразитарного режиму можливо тільки всенародною кооперацією, що є основою національної економіки й суспільного самоврядування. Та для цього передусім необхідно відновити ясну морально-світоглядну основу як базис цілісної суспільної самосвідомості, збірної волі національного духу та самоврядування. Бо без єдиного ясного морально-світоглядного базису будь-які революційні перевороти, перемоги політичних партій, зміни урядів та урядові реформи під облудними декораціями – то не жадані зміни, а лише омана соціальних паразитів для заволодіння знетямленою людською масою. Люди можуть досягти справжніх змін, тільки звільнившись од власного марновірства й панської омани та відновивши свою істинну морально-світоглядну основу.
Наша історія не дає нам підстав для величання, вона більше застерігає нас од повторення помилок минулого: вчить не героїзувати, а викривати дурилюдів, не довіряти ошуканцям, а дослухатись до мудрих людей подвижницького духу, що знають Істину і власним життям показують шлях істинного, справедливого життя в перспективі Безвічності.
Тож для звільнення від омани й маніпуляцій, од марновірства й невігластва та для прояснення перспективи життя суспільству необхідно пройти через дегероїзацію історії й сьогодення. Хто такі герої – творці історії чи призвідці людських жертв, а чи й самі жертви історії?… Чи співмірне створене ними або приписуване їм з тим, що вони зруйнували?.. Всі факти історії належить оцінювати за наслідками й за критерієм непроминущої, безвічної вартості людського дбання. Всіх історичних персон необхідно оцінювати за моральним критерієм відповідності їхніх слів їхнім вчинкам. Колишніх героїв-злочинців, які знищували Український народ і торгували Україною заради власної вигоди, релігійних чи партійних догм, необхідно піддати історичному осуду навіки. А нинішніх злочинців, які намагаються героїзувати своє нелюдство й запроданство, піддати найнещаднішій покарі для застороги іншим.
Пани, гаспада – не національні герої, а паразитарна еліта
Поняття пан і панство, гаспадін і гаспада як означення соціального розшарування були чужі традиційному українському суспільству, де діяв триєдиний моральний принцип рівноправності, взаємоповаги та взаємодопомоги. Саме рівність дітей перед матір’ю в українській родині, де материне віно (спадщина з приданого) розподіляється між усіма дітьми порівну, стала морально-соціальною основою рівноправності українців у правочині материнського права – материзни, що традиційно діяло в українській громаді нарівні з батьківським правом, згідно з яким батькова спадщина розподіляється між синами за старшинством. Саме в цій глибинній морально-соціальній основі Української родинно-родової традиції закорінений наш одвічний суспільний ідеал рівноправності й соціальної справедливості.
Поняття пан і панство, гаспадін і гаспада як означення соціального розшарування були чужі традиційному Українському верствовому суспільству, де діяв триєдиний моральний принцип рівноправності, взаємоповаги та взаємодопомоги.
Нині в Україні поширюють соціальну моду на панство через нав’язування звертання з ґоноративами (форма ввічливості) – пан/пані. Публіка бездумно призвичаюїться до того і не знає, що пан/пані – первинно шляхетський титул у Поляків та ґоноратив у тому ж таки шляхетському, панському середовищі. Аналогом польського соціоніму пан є руський соціонім гаспадін, і вони мають спільне походження.
Чужі соціоніми пан, гаспадін, як і теоніми бог, даж-бог, пан-бог, проникли в Український світ з колонізаційними навалами туранських кочових конґломератів: скіфів, сарматів, русі, а також сарматизованих войовничих полян – предків нинішніх Поляків. Соціонім пан походить од турансько-сарматського gupān – худоби власник (так кочовики-грабіжники сармати титулували власників великих табунів худоби й багатьох рабів). Ґонорові Поляки як нащадки войовничих сарматів-ляхів успадкували від них слово gupān, од якого лишилась укорочена форма пан з буквальним значенням – власник. Соціонім гаспадін походить од турансько-скіфського gau-pān – худоби, рабів власник, що в туранців-русі трансформувалося в гаспадін – рабів власник. Отже, титули пан і гаспадін передбачають власність і владарювання над худобою й рабами – саме так польські пани й руські гаспада ставились до своїх підданців, у тім числі й Українців, як до худоби й рабів. А насправді пани-гаспада самі нижчі од людей і худоби, бо у своєму аморалізмі є нелюдами. Всупереч чужинським ґоноративам пан і гаспадін Українці застосовували традиційні звичаєві козацько-селянські звертання: добродію, брате, товаришу, які засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування.
Нинішня реанімація ґоноративів пан і гаспадін – це передусім соціальний запит новоявленої владарюючої еліти, яка намагаїться виводити своє аристократичне походження од польської шляхти чи руського дворянства. Бо ж українського панства й дворянства апріорі не було у самоврядному верствовому суспільстві, бо панами й дворянами ставали запроданці свого народу, які йшли служити чужинцям-колонізаторам – грабувати, закріпачувати, обдирати хліборобів, ремісників, увесь трудовий люд. Панство, аристократизм, елітаризм, запроданська й «ледача інтеліґенція» – породження в Україні чужинського владарювання, яке зруйнувало наше самоврядування-народовладдя, наш суспільний лад на традиційній верствовій основі. Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтеліґенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Саме таку деґрадовану інтеліґенцію справедливо охарактеризував індійський державний діяч, подвижник національного відродження (походив з варни вайш’їв-селян) Могандас Ґанді (1869–1948): «Вирощена колонізаторами інтеліґенція – ворог свого народу».
Саме сваволею місцевих запроданців як привілейованих соціальних груп з особливим статусом і винятковими правовими перевагами руські й польські колонізатори руйнували самоврядну верствову структуру Українського суспільства, його традиційну правову систему, засновану на справедливості. Так на прислужництві колонізаторам виростали в Україні династії привілейованих запроданців-аристократів – спадкове шляхетство й дворянство, починаючи від польських панів і руських дворян та завершуючи большевицькими партійними функціонерами й нинішніми необольшевицькими «слугами народу». Усі династії привілейованих запроданців-аристократів зрештою деґрадували через свій паразитизм і аморалізм, та особливо аморальною, вкрай деґенеративною стала нинішня паразитарна владарююча каста всякої наволочі, яка намагаїться представляти себе на світовій фінансово-політичній арені як «українську еліту». Нинішня вкрай звиродніла владарююча паразитарна еліта, справді, має винятковий привілей – безмірно грабувати Україну й зневажати Український народ. Нинішнє паразитарне панство заражає Українське суспільство хворобою паразитства й своїм аморалізмом, звироднінням, ницістю поширює серед людей епідемію нелюдства. Тож ґоноративи пан/пані – то для омани й прикриття деґрадації зараженого паразитством соціуму.
Верхом злочинності нинішнього владарюючого паразитарного панства є його цинічне запевнення в обороні, захисті Українського суспільства од внутрішніх грабіжників і зовнішніх загарбників. Таким чином владарюючі кагали паразитарної «держави в державі» утримують монополію на судочинство й на зброю, аби позбавити Український народ природного права на справедливий суд і самооборону.
Туранці-русь і сармати–ляхи–поляки перейняли експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів та нав’язали соціоніми гаспадін і пан, а також теонім бог у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності українських та інших східнослов’янських земель. Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства.
Отже, соціальне паразитство, уособлюване реальним панством і гасподством, а також релігія, уособлювана уявним богом, є знаряддями колонізації грабіжниками-паразитами корінних хліборобських народів і їхніх питомих земель. Соціальне паразитство породжує тотальне споживацтво й на базі енергопродуктивних культур насаджує паразитарні цивілізації з їх магічно-ідеологічними знаряддями заневолення – релігійними культами.
В Український світ релігійний культ бога й відповідні догми занесли туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – давець багатства, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у штучному теонімові даж-бог – давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного світогляду й природно–космогонічної міфології агрокультури. З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця (Природа) чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Бог став ідолом споживачів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої споживацькі потреби.
Споживацтво як паразитарне явище не продукує енергії, не плекає жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство, паразитизм, що зрештою призводить паразитів до остаточної деґрадації. Споживацтво породжує асоціальне явище панство – владарювання паразитів, а також релігію – ширму для паразитуючого панства. Пани або гаспада як соціальні паразити вигадали релігію для «освячення» свого асоціального, паразитарного статусу догмою «всяка влада від Бога» й прикривають свій аморалізм релігійними ритуалами – показною вірою в релігійні догми й ідолів та примушують до марновірства заневолений люд. Так колонізатори русь нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан-бог, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».
Буквальні значення чужих слів пан – власник і гаспадін – худоби власник набули соціальних паразитарних означень – владар, владолюбний, скупий, захланний. Чужі українцям сармато-польське пан і турано-руське гаспадін набули в підневільному соціумі статусу владаря, що передбачає підвладних йому холопів. Відтак соціонім пан став означати – всевладність, загребущість. Пани, гаспада – були і є чужою українському народові паразитарною елітою. Сваволя пана гнітить особисту волю людини.
До русі й поляків українці не знали ні пана, ні гаспадіна й називали одне одного добродій, добродійка. Це звичаєве звертання спонукає до моральної дієвості – добро діяти. Звертання пане стосувалося тільки чину, а до імені чи прізвища людини не додавалось. А нині чуже звертання пане/пані стало таким аґресивно-модним і так швидко укорінюїться в безтямному соціумі, що майже витіснило з суспільного вжитку традиційне українське звертання добродію/добродійко. Та в нашій самосвідомості: добродій – не пан, а пан – не добродій.
Як передвісники новітньої панщини насторожують нав’язувані нині в моду елітарні звертання пане, пані, які підмінюють наші питомі народні звертання: добродію, добродійко, а також традиційні для українців шанобливі – по імені й по батькові. Насторожує запущена в масову свідомість дезінформація, що в українців не прийнято звертатись по батькові, мовляв, козаки ж не писались по батькові. Козаки користувалися у своїх кошах не справжніми прізвищами, а прозивними прізвиськами (як зараз кажуть – позивними).
Тож залишмо полякам паньство, а русні – гасподство з їх безбатченківством. А самі будьмо одне одному добродіями й добродійками з пам’яттю про своїх батьків.
«Чиї сини? Яких батьків?…»
Українці традиційно з пошаною звертаються одне до одного по батькові.
Світлана Миколаївна Пахомова
Ґрунтовне дослідження щодо традиційного іменування українців по батькові як питомих антропонімних формул у загальнослов’янському контексті здійснила Світлана Миколаївна Пахомова (1959) – доктор філологічних наук, професор кафедри словацької філології, директор Всеукраїнського науково-дослідного центру словакістики Ужгородського національного університету, член Українського комітету славістів у праці «Чи притаманне ім’я по батькові українцям?»: «У сучасному українському суспільстві поширюється думка про те, що ім’я по батькові внесено в українську антропонімію ззовні, що це прояв російського впливу на українську антропонімійну систему. Прибічники цієї точки зору користуються такими арґументами. По-перше, тому що назва по батькові є в росіян, це, мовляв, радянський рудимент, від якого треба будь-що позбавитися. По-друге, до приєднання до Радянського Союзу в паспортах громадян Західної України ім’я по батькові було відсутнє. По-третє, по селах людей не називали по батькові. Якщо коротко реагувати на ці арґументи, то слід звернути увагу на те, що, по-перше, росіяни мають не тільки ім’я по батькові, але ще й особове ім’я і прізвище, та невже на цій же підставі українцям варто відмовитися й від цих антропонімів? По-друге, українські землі протягом історії входили до складу різних державних утворень, де діяли усталені там відповідні антропонімічні норми. По-третє, як і інші антропонімічні одиниці, ім’я по батькові має певні закономірності у вживанні, які пов’язані зі стилем мовлення, ситуацією і т. д. … Дослідження антропонімійно насичених староукраїнських пам’яток пізнішого періоду з теренів, які не входили до радіусу впливу Московії, підтверджує, що патроніми на -ич були типовим засобом ідентифікації українців і, на відміну від аналогічних російських іменувань, не мали соціально-майнових обмежень при називанні особи. В українських документах високий статус особи виражався її ідентифікацією трикомпонентними формулами. …Патронімічна назва з формантом -ич(і) у плюральній формі стала антропонімічним прототипом продуктивної моделі творення найдавніших слов’янських етнонімів (кривичі, угличі, дреговичі, радимичі) і географічних назв… Крім того, ареал поширення топонімічних назв на -ичі збігається з археологічними фактами щодо прабатьківщини слов’ян – території між басейном середнього Дніпра і басейном Вісли. Усе це разом узяте означає, що батьківщиною патронімічних назв на -ич слід вважати протоукраїнські землі, а творцями цих назв були предки тих слов’ян, які проживали на території сучасної України, а тому розглядати назви по батькові як такі, що з’явилися внаслідок російського впливу, немає підстав.
Отже, різні арґументи – власне антропонімічні, історичні, географічні, топонімічні, епістолярні, фольклорні, а також відомості з етногенезу слов’ян та міґраційних рухів – дозволяють стверджувати, що ім’я по батькові у складі офіційної формули іменування українців сформувалося внаслідок тривалої еволюції власне української антропосистеми від праслов’янського періоду до сучасного стану, тому інтерпретація його як результат російського впливу суперечить науковому підходу» («Дукля», № 2, 2021).
Батьків не знали тільки байстрюки. Психогенетичне єство байстрюка підсвідомо заперечує відсутнього в неповній родині батька й руйнує батьківство в родовій традиції. Колонізатори-русь, які не мали моногамних родин, породили масове байстрюцтво й зробили його деструктивним чинником, що зсередини руйнував традиційну українську громаду. Схильних до злочинства байстрюків виганяли з громад, і вони переходили в стан ізгоїв. Породжувані руссю безрідні байстрюки-злочинці ставали їх знаряддям для грабування й поневолення аграрної людності. Так звана руська аристократія – владарююча еліта перейняла від колонізованих українців звертання по батькові, начебто облагороджуючись од байстрюцтва. А неоруси-необольшевики зробили агресивне байстрюцтво основою свого злочинного владарювання, що призвело до руйнації українських родин, родів і родової традиції. Звідси вичерпна українська характеристика большевицького владарювання: «Байстрюки й бандіти взялись народом владіти».
В усі віки колоніального поневолення українців байстрюцтво було атрибутом панства. Панство й байстрюцтво – чужі деструктивні чинники в українському суспільстві: де з’являється панство, там масово поширюється байстрюцтво. Пани стали зверхниками, а байстрюки – їх прислужниками. Пани-чужинці й наплоджені ними байстрюки поганили наші природно-моральні звичаї, нищили родову пам’ять, руйнували взаємоповагу і взаємодопомогу.
Родове братство й добродійне товариство – основа справедливості
Наше традиційне народовладдя з вічовим правом Волі на природно-моральній звичаєвій основі не знало зверхників і прислужників: волю-закон приймали всі й виконував кожен. Усі несли відповідальність за виконання спільної Волі. Та в українське самоврядне суспільне життя проникла грабіжницька русь – військово-торгова корпорація з туранських, юдейських і фризьких ізгоїв, яка стали насаджувати у слов’янському, фіно-угорському й тюркському світах монархічно-тоталітарне владарювання, яке тримається досі. Від часу руської колонізації Українських земель почалися так звані княжі часи – владарювання князів-узурпаторів, на зміну яким прийшли королівські й царські династії з їх прислужниками – панами й гаспадами. Ті вірусні чужинські назвиська соціальних паразитів поширилися як епідемія, інфікуючи масову свідомість заневоленого люду. Одначе та епідемія виявилась безсилою перед традиційним природним способом життя людей агрокультури з його захисними силами морального світогляду, совісті, народної звичаєвості й духовного типу людини.
Григорій Савович Сковорода
Феноменальним уособленням українського духовного типу є Григорій Савович Сковорода (1722–1794). Нашого народного мудреця і вчителя ніхто ніколи не називав паном, а тільки по батькові – Григорій Савович. Відоме ставлення Сковороди до самого панства й до вражених епідемією панства (по-сучасному – елітаризму). Григорій Савович чітко означив свою протипанську, антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити «недвижну масу» приспаного панством люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; та кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп». Сковорода сповідував народну моральність, а народ чітко розрізняє людей та панів, підпанків, недопанків, нелюдів, недолюдків. Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».
Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції українців стосовно паразитарного панства:
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).
Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло! («За байраком байрак», 1847).
Ось наші традиційні звичаєві козацько-селянські звертання: добродію, брате, товаришу, які засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.
Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Саме таку деґрадовану інтелігенцію справедливо охарактеризував індійський державний діяч, подвижник національного відродження (походив з варни вайш’їв-селян) Могандас Ґанді (1869–1948):: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу». Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав Пантелеймон Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи українських панів: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти то збиваєш нас із прямої дороги!».
Чуже українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися по Україні з західноукраїнських земель унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан дісталося од їхніх колонізаторів – сарматів, од яких вони успадкували й експансію щодо України. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі вельможі.
Пани гнітили людську Волю, гнобили Правду й нищили справедливість. Відновлення людської Волі й Правди подвижниця Леся Українка бачила в національному звільненні й утвердженні соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана». Аморальність заневолюючої догми «пан і раб», яку нав’язує своїм вірянам християнство, Леся Українка розкриває у драматичній поемі «В катакомбах», написаній 1905 р. з присвятою «шановному побратимові А. Кримському». В листі до А. Кримського від 27 січня 1906 р. Леся Українка ясно виповіла ідею поеми: «… От і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі колись стануть слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на Землі чи на Небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи, і т. ін. … Не дарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством».
Станіслав Пилипович Людкевич
Знаковою в осмисленні деструктивності панства й панщини для українського суспільства є фундаментальна праця українського композитора й музичного фольклориста Станіслава Пилиповича Людкевича (1879–1979) «Панщина і її скасування в українських народних піснях» (1899), де вчений проаналізував глибинні пласти народних пісень і зробив принципові висновки: «Мужики українські ненавидять усякого суспільного панства, як щось чужого, противного своїй вдачі. В історії українського народу бачимо, почавши від ХV в., одну характеристичну появу: кожне панство, видвигнувшись з суспільної сфери української, відчужувалось від неї і переходило до чужих пород: у ХVІ й ХVІІ в. на правобічній Україні – до польської, у ХVІІІ в. на лівобічній Україні – до московської. Назверх воно здається пояснюватись самою силою фактів історичних; але чи корені сеї появи не сягають глибше, до природи, до індивідуальности української породи, що панству такому, як у Польщі або Московщині, не давала в себе ніякої підмоги до вегетації, ніякого захисту, і викидала його з-посеред себе неначе злишний і противний собі фермент? Значить, по моїй думці, треба згадану появу історичну вважати почасти виразом противности української породи всякому панству. Навпаки, знов, се, що мужики українські, сказати можна, не мали ніколи своєї породи панів, причинилось до скріплення ненависти суспільної національними оглядами: так обі ті появи нівелюються взаємно в еволюції історичній».
Правдиво показав протилежне ставлення чужого панства й українських селян до людського життя в повісті «Пани й люди» (1893) Володимир Миколайович Леонтович (1866–1933) – український письменник і видавець, правник, громадський і політичний діяч, міністр земельних справ Української Держави (1918).
Володимир Миколайович Леонтович
Чітка морально-світоглядна оцінка деґенеративного панства й підневільних йому людей дуже своєчасна сьогодні. Нині атавістичні пан/пані аґресивно витісняють з нашого культурного вжитку традиційні українські звертання добродій/добродійко. За нібито ввічливими модними звертаннями пане/пані приховується деформація світогляду й свідомості людей, яких навертають до визнання й шанування новітнього панства – остаточно звироднілої еліти. Масове панькання з призвідцями суспільної недуги має ознаки психо-соціальної «паньдемії». Для убезпечення й звільнення од тієї «паньдемії» Українцям належить пройти морально-світоглядну імунізацію індивідуальної й суспільної самосвідомості
Паразитарне панство позбавлене національно-культурної ідентичності й своєю деґенеративністю поширює епідемію деґрадації в національному соціумі. Новітнє панство, що претендує на звання національної еліти, насправді є аморальною, здеґенерованою асоціальною потолоччю, яка власним нелюдством принижує, знетямлює людей і заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити правдою та справедливо покарати пануючих нелюдів за природно-моральним правом. Зрештою, право починається зі справедливої відплати…
Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим Світом. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді – то деґенеративний виплід інволюції, що призводять до деґрадації націй і розпаду національних держав.
Ще у ХVІІІ ст. український мудрець Григорій Сковорода своєю морально-соціальною концепцією «Нерівної всім рівності» спростував і викрив біблійну догму вищості, богообраності юдеїв та християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, а також імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю.
Розвиваючи цю Сковородину концепцію, його послідовник вчений-енциклопедист О. О. Потебня заперечує «месіанізм», «богообраність» і протиставляє тим догматам марновірства «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він однаково стосуїться всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновуїться на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».
Світове фінансове панство
Так на основі расистсько-нацистської релігійної ідеології утверджує свою глобальну антилюдську (нелюдську) грошову ідеологію фінансовий інтернаціонал. Нині фінансовий інтернаціонал через тенета Світового банку встановлює тотальний ковідконтроль над людством. У результаті: банк отримує колосальний гешефт од планетарної вакцинації, а владарюючі нелюди забезпечують себе людським біоматеріалом для свого «безсмертя». Фінінтерн запроваджує новітню форму расизму – фінансовий расизм нелюдів.
Фінінтерном зробив COVID-19 релігією й поділив суспільства всіх країн Світу на віруючих у нього й невіруючих та змушує одних і других дотримуватися ритуалів ковідпандемії. Подібним чином протягом тисячоліть насаджується паньдемія елітаризму – релігія панства, яка вимагає суворого дотримання своїх ритуалів – моління на еліту як на спасителів людства.
Найцинічнішим, найжорстокішим фактом аґресії корпорацій Фінансового інтернаціоналу проти самостійних країн стало захоплення й знищення бойовиками Фінінтерну Лівійської Арабської Джамахірії (Держава народовладдя), яка за 40 років, починаючи з 1 вересня 1969, свого розвитку на націоналізованих ресурсах явила дива суспільного гаразду. Муаммар Каддафі як голова Ради Лівійської Арабської Джамахірії домігся закриття американських та британських військових баз, депортації лівійців італійського та єврейського походження, націоналізації іноземних нафтодобувних і нафтопереробних підприємств. Муаммар Каддафі здійснив у Лівії наймасштабнішу в Світі програму оживлення пустелі під назвою Велика рукотворна ріка.
Убезпечивши державними законами самостійність Лівії та розвиток Лівійського народовладдя, економіки й культури, Каддафі упроваджував програму Всеарабського об’єднання держав. А коли у 2009 його обрали головою Африканського Союзу, Фінінтерн одразу розпочав спецоперацію з ліквідації Каддафі й Лівійського народовладдя. Всеафриканська програма Каддафі передбачала відродження й розвиток африканських країн, починаючи з Північної Африки, та їх самозахист від експлуатації природних ресурсів фінінтернівськими корпораціями. Каддафі намагався звільнити Лівію й інші африканські країни од лихварських банківських тенет, що обплутали цілий Світ. Для цього Лівія й ще 12 країн готові були запровадити міжнародні розрахунки золотим динаром, що звільнило б їх від рабської залежності од віртуальних цінностей паперових грошей. У цьому криється справжня причина державного перевороту в Лівії, знищення народовладдя та вбивства Каддафі. Самостійні країни заважають паразитарним корпораціям фінансового інтернаціоналу експлуатувати природні ресурси Світу для наживи фінансової цивілізації.
Фінансова цивілізація тримаїться на аморалізмі лихварського визиску: лихварі спонукають людей вкладати гроші з надією на їх приріст, а самі з тих вкладень стягують непомірну лихву з позичальників. Усі країни юдейсько-християнської фінансової цивілізації, обплутали лихварські тенета відсоткового кредитування, що паралізує їх соціально-економічно-культурний розвиток. А в країнах ісламської цивілізації діє проґресивна безвідсоткова система кредитування соціально-економічно-культурного розвитку.
Для звільнення з лихварських тенет фінансової цивілізації необхідна національна державна стратегія саморозвитку народів і людства в цілому. А базисом цієї стратегії має стати морально-світоглядна основа духовних традицій національних культур і природна основа життєвих ресурсів Світу з фундаментальним чинником природничих наук, що їх цілеспрямовано нищить споживацтвом і лихварством паразитарна фінансова цивілізація.
Факт паразитарного визиску природних ресурсів свідчить, що Україна лишається колонією, і в ній владарює кагал колоніальної адміністрації з кримінальною олігархією, що становлять привілейовану касту новоявленого, богообраного панства.
Ще в 1981 році французький банкір і політик юдейського походження Жак Атталі (1943) наголосив в інтерв’ю: «Щеплення – це спосіб очищення суспільства від старих, хворих, боягузливих і дурних. …У майбутньому йтиметься про пошук способу скорочення популяції. Почнемо зі старих, тому що, як тільки вони перевищують 60–65 років, то це починає дорого обходитися суспільству. …Звичайно, ми не зможемо кожного стратити, всіх цих людей, або загнати їх у табори. …Ми позбудемося них, змушуючи їх повірити, що все це для їхнього ж блага». У контексті того, що відбувається у Світі сьогодні, банкір-політик наполягає на наступному положенні: чим більше «альтруїзму» (згоди на обмеження) проявить людина зараз, тим більше шансів, що майбутня війна не виявиться надмірно важкою і людство побачить бажаний «рай»; іншими словами, підкоріться примусу і буде вам щастя: «…Відбір ідіотів відбудеться сам по собі, й вони, щасливі, самі підуть на бойню». Таке бажане для паразитів самозречення людей І. Я. Франко означив як «соціальний супокій», що є «найкраща гарантія для п’явок – виссати їх жертви». Атталі – один з ідеологів «нового світового порядку», що являє собою поширення західних цінностей (вільний ринок, плюралістична демократія) на весь Світ. Його геополітична філософія базується на фінансовому расизмі й зводиться до того, що «найсправедливіший суспільний порядок тримається на всемогутності грошей». А тому майбутнє – це номадичний світ «інформаційних кочівників», де високі доходи матимуть ті, які володіють рентою знання чи інформації.
За фінансовою доктриною, демократія – найкраща політична система, влада торгівлі, а всемогутність грошей – двигун проґресу й «найсправедливіший порядок правління». Суспільство майбутнього – моторошна реальність. Злидні, як і раніше, існуватимуть паралельно з багатством, тільки вже в глобальному масштабі. Мондіалістська доктрина уніфікованого світу потребує біороботизації. У цій доктрині людина – придаток до кредитно-реєстраційної картки, кочівник без роду й батьківщини. Так глобалізація породжує нову кочову еліту, яка неминуче повинна бути відірваною від свого національного коріння.
Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють ресурси природної й людської енергій із засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового племені» – еліти фінансового інтернаціоналу. Українці виживали під зовнішнім аґресивним гнітом у війнах, голодоморах, репресіях, а тепер Українське суспільство вигублюють ізсередини внутрішні паразити, заразивши його тотальним лихварським визиском. Торг і споживання тяжіють над природно-духовним прагненням людської душі жити, перекриваючи духовну перспективу самоздійснення людини в системі питомої культури. Ще в 1861 р. П. О. Куліш у «Листах з хутора» виголосив інвективу «провідникам проґресу» – «цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».
Моральний вирок торгашам у політиці виніс найвидатніший і найрезультативніший американський політик ХХ ст., 32-й президент США Франклін Делано Рузвельт (1882–1945): «Успішний комерсант ніколи не стане добрим державним діячем. Його єдиний інтерес – кишеня, а не народ».
Франклін Делано Рузвельт
У несумісності торгашества й політики ми пересвідчуємося нині на прикладі комерсантів-клептократів, які назвали себе олігархами, покупували державні посади й заволоділи українським політикумом.
Нинішні деґенеративні комерсанти від політики привласнили всі природні ресурси України й стали зачищати країну від корінних людей ще й заробляти на їхній депопуляції, поширюючи панську пошесть – наркоманію. У цій злочинній комерції задіяна величезна кількість виробників, контрабандистів і розповсюджувачів наркотиків, і всі вони діють під прикриттям депутатів, спецслужб, поліції, судів… Річний обсяг українського ринку наркотиків – близько 6,5 млрд грн. Така українська складова глобального наркогеноциду людства.
Суспільства деґрадують і гинуть через накопичення в них критичної маси аморалізму й патології – такий неминучий кінець фінансової цивілізації.
У фінансовій цивілізації відносини між країнами зводяться до фізичного співіснування – без моральних, духовних цінностей як базису саморозвитку народів. Політика з суспільної справи й системи управління державою звелась до комерції й привласнення політиканами суспільних ресурсів. Метою глобальної політики стали особисті комерційні інтереси плутократичного політичного керівництва країнами, а не життєві інтереси народів.
Нині торгасько-споживацька доктрина фінансової цивілізації насаджує аморальне владарювання фінансового панства й знецінює, нищить морально-світоглядну основу агрокультури й передусім селянство – самостійну продуктивну силу кожного народу й цілого людства.
«Ми – селяни, ми – людство», – так глобально означив світове культурне покликання селян-хліборобів захисник селянства Нестор Іванович Махно (1888–1934), український військовий і політичний діяч, керівник селянського повстанського руху в Україні в 1918–1921 рр.
Морально-вольовий чинник національного духу
Зневажливе ставлення до селянства, до його духовно-господарської традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу.
Одначе, в 1960-х роках сформувалася спеціальна наукова дисципліна – Селянознавство (від англ. peasant studies). Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуня, Теодора Шаніна, Джеймса С. Скотта, Генрі Бернстайна й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія Селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована й культуроорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».
Моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу землі в праці на ній, а вже потім отримують від неї плоди свого дбання. На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає» (фольклорний запис Івана Франка).
Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають на заміну.
Усі колоніальні режими душили століттями й душать донині давнє Українське народовладдя – нашу традиційну систему вічового самоврядування, що базується на всенародно ухвалюваному законові – волі та на його фундаментальних морально-вольових принципах: праві, обов’язку й відповідальності. А раз в українському суспільстві відсутні ці фундаментальні принципи народовладдя, то відсутні й моральні, самостійні управлінці. Так звана управлінська еліта (чиновники) працює не в національних інтересах, а прислуговує чужинцям заради власної наживи. Фінансова еліта апріорі не може бути національною, бо вона як реґіональний фінансовий клан належить до фінансового інтернаціоналу й є космополітичною. Ті еліти пов’язані між собою міжнародною корупцією фінансового інтернаціоналу і торгують інтересами націй. Кожен народ, кожну країну в Світі, контролюють внутрішні й зовнішні фінансові еліти, які містифікують людей своєю панською зверхністю й месіанською винятковістю та паразитують на природних і людських ресурсах, посилюючи тим свою паразитарну владу і вкрай заневолюють народи.
Антинародну суть паразитарної еліти – соціальних «п’явок» розкрив український енциклопедист І. Я. Франко у знаменитій праці «Поза межами можливого» (1882), різко поставивши питання про «економічний проґрес» і «соціальний супокій», що є «найкраща гарантія для п’явок – виссати їх жертви»: «…Великі соціальні п’явки, нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися…». Ось тому ті «п’явки» в особі галицького панства й русофільських (москвофільських) господ так одностайно провалювали селянського сина Франка послом (депутатом) від селян до австрійського парламенту: звинувачували Франка в атеїзмі, що був тоді страшним злочином, і перекуповували голоси виборців за «ковбасу» (звідти виникло поняття «хрум», що означало перевагу продажності над високими ідеями). А Франкові ідеї справді були високі: на базі своєї радикальної партії Франко планував створити парламентську фракцію та домагатися організування Галицької автономної області й розпочати організування соборної України, яка б об’єднала всіх українців. Бо Українці на західних теренах були переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, тож називали себе «русинами» (наслідок русофільської-москвофільської пропаганди). Франко перший з 1893 р. став замість політоніму «русини», «руські» вживати етнонім «українці», «українські».
Іван Адріянович Фещенко-Чопівський
Український вчений-металург, громадський і політичний діяч Іван Адріянович Фещенко-Чопівський (1884–1952) в «Економічних нарисах України» (1918) застеріг: «Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, – тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним» капіталом…, єврейським, московським… – і все це буде зватися «Україна». Його застереження збулось через 100 років як моторошна реальність: Україну окупував «інтернаціональний» капітал» – фінансовий інтернаціонал і перетворює на безіменну територію, цинічно марковану імперським гаслом: «Єдина країна – Единая страна».
«Незалежна» Україна» без незалежності корінного українського народу – фікція. Нинішня «незалежна Україна» – декорація, за якою приховується незалежне від корінного народу новітнє панство – необольшевицька колоніальна адміністрація кремлівської метрополії й фінансового інтернаціоналу, яка володіє всіма ресурсами Українського народу. Тож, джерелом влади в Україні є не Український народ, а власники українських ресурсів і маріонеткових політичних партій. Кожна політична партія веде свою одурманену колону до спільної політичної резервації. 350 політичних партій розшматували Українське суспільство на 350 марновірних, безтямних натовпів і узурпували право народу як джерела влади на його пряме самоврядування й безпосереднє представництво в радах усіх рівнів та узаконили свою незаконну монополію на владу. Партійна монополія цинічно підмінила наше традиційне громадське самоврядування своєю облудною маніпулятивною політикою. А ошукані, знетямлені марновірці тільки дивляться на все те й нічого не бачать.
Головна проблема українства в тому, що воно ще не позбулось колоніальної масової свідомості – найнижчого рівня суспільної свідомості й довіряє ошуканцям. Звідси – інфантилізм, патерналізм українства в політичних і геополітичних справах, віра в еліту як в ідолів-спасителів. Позбуваючись одного ідола, марновірці неодмінно вимагають другого, третього (в когось же треба вірити)… й далі гибіють у рабському заневоленні.
Супутна проблема України – відсутність самостійного національного управлінського класу, який не тільки не виховували, а й викорінювали. Національних управлінців замінили найманими менеджерами – «інформаційними кочівниками», які цинічно називають себе «слугами народу». А головний «слуга» ініціював створення в Україні президентського університету – «ферми кадрів» для вирощування «людей майбутнього», тобто навчених, слухняних виконавців для владарюючого режиму.
Сучасна молодь, позбавлена морально-світоглядного орієнтиру на основі традиційних духовних цінностей, виростає взагалі без будь-яких духовних прагнень та ідеалів, а намагається досягти тільки матеріального успіху. Нинішні навчальні заклади ігнорують нематеріальні цінності культурної традиції й випускають виконавців для глобальної ринкової системи. Такі «треновані, але неосвічені» (Фетхуллах Ґюлен) робочі кадри, в яких не сформовано внутрішньої морально-світоглядної основи й самостійного мислення, легко піддаються контролю зовні. Тому людей і позбавляють вихованості й істинних знань, аби тримати під контролем і в цілковитій покорі. Вирощування покірних гуманоїдів має далекосяжну мету для соціальних паразитів. Більше того, аморальні гуманоїди становлять серйозну небезпеку для цілого суспільства. Від загрози деморалізації застерігав надзвичайно мужній американський політик, 26-й президент США Теодор Рузвельт (1858–1919): «Виховати людину інтелектуально, не виховавши її морально, – означає виростити загрозу для суспільства».
Ті бездарні, аморальні нувориші-скоробагатьки неадекватно реагують на справедливий суспільний осуд: замість приборкати свою захланність, нелюди подають на людей судові позови «про захист честі й гідності, ділової репутації та відшкодування завданих моральних збитків». Найцинічніше, що аморальні, безчесні деґенерати просять суд захистити те, чого в них нема. Нарешті створено правовий прецедент: український суд відхилив такий цинічний позов і закріпив у своєму рішенні таку позицію, що «будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних функцій публічними особами не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації і, відповідно, не є предметом судового захисту». Ця базова позиція справедливого судочинства є правовою підставою для викриття громадянами злочинів владарюючого режиму.
Упереджуючи неминучу відповідальність за наслідки свого владарювання пануюча неоюдейська еліта як новоявлене панство зініціювала Закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» (№ 5109). Той прийнятий у першому читанні законопроект детально аналізує Едуард Давидович Ходос (1945), відомий український громадський діяч, викривач юдейського нацизму. За Ходосом, абсурдність законопроекту в тому, що його нав’язує Українському суспільству юдейська верхівка у владі, сам факт владарювання якої засвідчує відсутність антисемітизму в Україні.
Нинішнє засилля деґенеративного панства як гнітючу інволюційну реальність можна здолати тільки еволюційними чинниками – взаємодопомогою людей, взаємним добродіянням та справедливою покарою злочинного панства. Для оздоровлення етнокультурного єства необхідні аналіз тих асоціальних процесів в українському суспільстві та всенародна імунізація через гігієну свідомості. Гігієна свідомості – очищення од інтелектуальних вірусів і підміни понять, од усього наносного, від сторонньої омани й власного невігластва. Постійна гігієна свідомості захищає од віри й вірусів марновірства, що призводять до невігластва й безтямності. Пам’ятаймо народну мудрість: «Лихо не в тому, що зверху брешуть, а в тому, що внизу вірять». Бо віра паралізує свідомість та інфікує її своїми вірусами – інтелектуальною отрутою. Нам не потрібна ні чужа, ні своя віра, бо всяка віра – омана. Нам необхідні ясновідні, дієві знання.
Великий російський письменник-мислитель, просвітитель Лев Миколайович Толстой (1828–1910) ставив перед сучасним йому суспільством вимогу просвіти й звільнення од невігластва, в якому тримає людей владарююча паразитарна еліта: «Сила владарів тримається на невігластві народу, і вони знають це й тому завжди боротимуться проти просвіти. Пора нам зрозуміти це».
Відтоді минуло століття, а народ і досі не позбувся невігластва, в якому його тримають владарі. Причину незмінного владарювання деґенеративних нелюдів над людьми підтвердив слідом за своїм попередником новочасний письменник-мислитель Українського походження Василь Макарович Шукшин (1929–1974): «Ні розуму, ні правди, ні сили справжньої, ні жодної живої ідеї. Так за допомогою чого ж вони владарюють над нами? Лишається одне пояснення – за допомогою нашого власного дурного розуму».
Прусський вчений-енциклопедист і філософ-мудрець, родоначальник Німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724–1804), класифікував розум як чистий (духовний) і нечистий (дурний). Причину людського дурного розуму – моральної незрілості, неповноліття Кант убачає в нечистоті, непросвітленості розуму, тож ставить моральну вимогу його просвітлення в просвітництві: «Просвітництво – це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття є нездатністю користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини – це таке, причина якого полягає не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю й мужність користуватися своїм розумом! – таким є девіз Просвітництва». Кант розглядає просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва». Очистившись у просвітленні розуму од марновірства, невігластва й пошесті панства – «паньдемії», люди являть свою самостійну силу – Волю особистого й національного духу.
Імануїл Кант
Воля як сила людського духу – ознака вільних людей, які живуть за передвічним моральним законом. Імануїл Кант проникливо розкрив суть Волі з позиції морального закону: «Вільна моральна Воля підпорядковується моральному законові. Вільна людина підкоряється не іншій людині, а моральному законові. Сила морального закону така всеосяжна, що він діє не тільки в людях, а в усіх розумних істотах взагалі».
Посилаючись на концепт Імануїла Канта «вільної моральної Волі», підпорядкованої моральному законові», Український економіст-мислитель Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) наголошує, що моральна воля людської особистості – «це найвище суспільне добро. Якби прийшлося вибирати між економічним добробутом і волею, то, розуміється, прийшлося б вибрати волю. Бо і в злиднях людина може зберегти свою людську гідність; а позбавлення волі нищить у корені гідність людини. Без волі неможлива культура й цивілізація; людність позбавлена волі, втрачає усі свої вартості. Терпіння не принижує людини, а позбавлення волі обертає людину з особи, яка сама себе визначає, у просте знаряддя чужої сваволі, цебто нищить найцінніше, що є в людині». За Туганом-Барановським, моральна воля гідних людських особистостей забезпечує взаємоповагу, взаємодопомогу в суспільстві й кооперативній співпраці: «Що вище зростатиме людська особистість, то більше її інтереси сполучатимуться з громадськими й то менше кожна людина домагатиметься своєї власної мети».
Михайло Іванович Туган-Барановський
У цьому глибинному осягненні Туганом-Барановським моральної суті волі людського духу відлунює Кантів моральний імператив: «Стався до людей як до себе самого, стався до людського життя не як до засобу, а як до самодостатньої цінності». Саме цей моральний принцип убезпечує людську волю од чужої сваволі. І саме сваволя спричинює свободу – намагання рабів «освободится» од сваволі деспотів, позбутися зовнішнього гніту. Однак свобода позбавлена моральної волі духу самодостатньої людини. Образно охарактеризував аморальну свободу Імануїл Кант: «Свобода розмахувати руками закінчується біля кінчика носа іншої людини».
Українському суспільству належить виробити на морально-правовій основі Волі національного духу Національну стратегію саморозвитку, самоврядування, соціальної справедливості та внутрішню й зовнішню стратегічну політику самооборони. Тільки дієвість Волі національного духу в Національній стратегії саморозвитку, самоврядування, соціальної справедливості забезпечить ліквідацію грабіжницької корпорації – паразитарної «держави в державі».
Ґенераторами й провідниками Волі національного духу лишаються, навіть у періоди найбільших інволюційних занепадів, духовні подвижники, які працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не величаються, стають великими і не панують. На противагу всякому панству, що наживається на природних багатствах і праці людей для задоволення особистих, кланових, корпоративних потреб, подвижники непорушно дотримуються свого дієвого морально-світоглядного принципу та працюють з внутрішнього духовного прагнення й спонукають людей до взаємодопомоги заради суспільного гаразду й культурного саморозвитку. А людям належить здійснити Волю питомого духу.
Українське суспільство різноманітне за своїми етнокультурними складовими, а за морально-духовною суттю свого соціального єства передбачає спільність інтересів усіх його складових в ім’я вищої мети людського життя – здійснення життєвої програми душі кожної людини заради щастя, яке «всередині нас» і «залежить від серця» (Г. Сковорода), а досягаємо цього істинного щастя спільною Волею національного духу.
Та передусім Українцям необхідно позбутися масової «паньдемії», яка поширюється наче соціальний сказ. А для убезпечення од тієї пошесті нам належить передусім відродити генетичну й родову пам’ять, очиститись од генетичного сміття, од усього наносного, чужого та відродити волею духу збірну цілісність Українського народу.
Олександер Шокало, культурософ
© О. А. Шокало
