«А це наш Петлюра»
За загальною редакцією проф. В. Сергійчука.
– Київ: Видавництво Ліра-К, 2026. – 660 с.
У пропонованій книзі публікуються спомини сучасників Голови
Директорії та Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри про цю
видатну постать нашої історії. Книга підготовлена до друку у зв’язку
із сотими роковинами вбивства в Парижі 25 травня 1926 року Самуїлом
Шварцбардом провідника українського національно-визвольного руху.
Розрахована на широке коло читачів.
Саме зі споминів сучасників можна почерпнути такі деталі,
що служать своєрідними пазлами для сприйняття цілісної
картини життєдіяльності людини з усіма її проблемами й плана
ми на майбутнє. Як можна зрозуміти прощання Симона Петлюри
на київському вокзалі з українськими друзями перед від’їздом до
далекого й холодного Санкт-Петербурга. Бо ж «для сил і здібнос
тей якого не знаходилося місця на нашій не своїй землі. І нікому
з нас не спадало на думку, за яких обставин й умов ми стрінемося
з С. В. в Київі через десять несповна літ».
Цілий жмут уміщених спогадів засвідчує, яким нелегким хліб
чужини видався для Петлюри, але вже тоді він остаточно пов’я
зав себе саме з українським революційним рухом, вперто обсто
юючи його самостійницький характер і відрубність від загально
російського.
Пропоновані матеріали переконують, що політичне кредо Си
мона Петлюри постійно переважало до українського національ
ного інтересу. У свідченнях його товариша з молодих літ Василя
Короліва-Старого ми знаходимо твердження, що він швидко
скинув «з себе духове московське ярмо».
Кілька розповідей соратників Симона Петлюри стверджують,
що він виявився досить швидко обізнаним у справах земських,
очолюючи після взяття Києва тамтешнє губерніальне земство,
а потім і всеукраїнську спілку цієї громадської організації.
І найпершу справу, виконання якої було взято ним під пильний
контроль – впорядкування могили Тараса Шевченка.
Пропоновані поряд зі споминами документи дають можливість
очима самих євреїв побачити хто з цих обох провідників національ
них рухів – російського й українського – як ставився до упослідже
ного царським самодержавством і російською спільнотою народу.
А для Симона Петлюри було надзвичайно важливим залучити всі
нації до розбудови самостійної держави, зокрема, він постійно
розраховував на фінансову підтримку українського єврейства.
Та коли йшлося про утвердження Української держави,
то Симон Петлюра, в першу чергу, намагався переконати всіх українців,
особливо на окраїнах нашого розселення, що соборність нації має
бути реальною, а не формальною на папері. Тому закликав усіх
громадян сповідувати справжню соборність, а не в планах на майбутнє.
І в цьому питанні не боявся вступити в дебати з галичанами,
окремішність яких викликала нерозуміння європейців, стриму
вала об’єднавчі процеси, що відбивалося на процесах
реального особорення.
У багатьох споминах це питання обговорюється, бо воно
й справді було актуальним. А сам Петлюра з цього приводу ви
словлювався однозначно: «в загальнонаціональній політиці укра
їнського народу часткові інтереси окремих його земель та областей
повинні бути підпорядковані інтересам Великої Наддніпрянської
України, а на боротьбу з московською небезпекою повинно звер
нути головну і виключну увагу. Шлях до української держави сте
литься через Київ, а перші цеглини будівлі теж закладаються на
київських горах. Ця основна лінія національної політики й оцей ос
новний постулат національно-державного програму, не повинні ні
заплутуватися, ні ускладнятися локальними інтересами, бо останні
мають значіння другорядне і можуть бути полагоджені тільки тоді,
коли в столиці України сидітиме свій національний уряд».
У багатьох споминах читаємо про той інтерес, який бачив Си
мон Петлюра в розбудові Української держави через зміцнення ролі
церкви, народної освіти, уваги до студентів. Особливо ж відзначають
автори споминів пильну увагу українського вождя до ролі нашої
діаспори в майбутній відбудові рідної держави на Батьківщині.
Зрештою, з кожного спомину можемо бачити титанічну безкорисливу ді
яльність геніального державника, ще більше переконаємося в цьому,
коли з часом стануть відомими всі «його приготовані праці, чернетки
статті та замітки і проекти, найдемо ми в них усі ці думки. Питання
тільки в тому, аби зрозуміли його тоді. Й послухалися».
Люди, які особисто зналися з Головою Директорії та Головним
Отаманом військ УНР, зберегли назавжди листування з ним, зби
рали різні свідчення про його життя й діяльність. Таку теку мож
на було побачити в приватному архіві члена Центральної Ради
від Холмщини й Підляшшя Тимоша Олесіюка, котрий відійшов
у засвіти в Лос-Анджелесі (США). Скажімо, вирізки з газетних
і журнальних публікацій, копії споминів, що пересилалися йому
для ознайомлення. І хоч не всі вони позначені датами й конкрет
ними виданнями, але відповідають змістом сукупності подій того
часу, тому публікуються в даній книзі, оскільки подають інформа
цію про маловідомі, а той зовсім невідомі факти, що допомагають
краще зрозуміти чин видатного українського державника.
Спомини соратників і приятелів Симона Петлюри є ще й дже
релом для знахідок нових статей, листів і документів. Скажімо,
з розповіді Павла Зайцева довідуємося про досі невідомий лист
Петлюри до нього, Костя Широцького і Гриця Голоскевича – так
зване «дружнє посланіє». Тобто, ознайомлення зі споминами
сучасників Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР
не лише збагачує сприйняття його образу, а й дає поштовх до
нових пошуків, що уточнюють вже відомі факти, доповнюють
їх і збагачують загальну картину його багатогранного життя,
на прикладі якого виховуватимуться нащадки.
Соратники й сучасники Симона Петлюри сказали своє сло
во. Через сто років після паризької трагедії 25 травня 1926 року
маємо можливість ознайомитися з їхньою оцінкою державниць
кого чину великого сина України, який поклав своє життя в ім’я її
відродження. Він ніколи не відрікався ні від свого імені, ні від
України. Бо й брав відповідальність на себе за всю Україну, з
а всю нашу націю на всіх розселеннях.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
