З огляду на первинність культури і вторинність цивілізації
Культура становить собою основу життя, життєве осердя й систему орієнтирів у саморозвитку людської особистості, нації, людства. Культура – це еволюційна програма, за якою людина самореалізовує себе в часі й просторі, отримуючи випромінювання Всеєдиного Духу з нерозгорнутого часопростору й повертається зрілим духом своїм у безвічність, єднаючись з Усеєдиним. Кожен індивід, кожен народ має свою еволюційну програму, яка розгортається в просторі його душі – його життєвої матриці. Культура, за Г. Сковородою, – «друге, духовне, народження людини». І нація духовно самонароджується у власному моральному визріванні й культурно саморозвивається в інформаційному полі Світу питомої культури, як уся земна Природа саморозвивається в інформаційному полі Всесвіту. Зрештою, культура – це відкрита система саморозвитку, самореалізації й самовідтворення особистості й народу як збірної цілісності. Цивілізації як вторинні, закрито-антисистемні явища виникають у процесі паразитування на кореневій основі культур і зникають у нескінченному процесі культурного саморозвитку народів. Тільки культура за своєю первинною духовною сутністю лишається позачасовим феноменом і являє собою могутню саморозвинну життєву силу.
Донедавна фізичний погляд бачив у світі лишень масу й енергію. Можна інтерпретувати це як матерію й світло або енергію речовини й світла. Але цього було недостатньо для осягнення світоладу. Завдяки чому відбувається взаємозв’язок між масою й енергією? Виявляється, завдяки третьому елементу – інформації, носієм якої є електромагнітне й когерентне поля, й ця ладуюча інформація передається з неймовірною швидкістю – одномоментно. Це в світі природи. А в світі духу? Випромінювання, що йдуть із духовної сфери, це інформація у системі людської культури. Духовно народжені, тобто культурні, люди чистим серцем і глибинною свідомістю осягають духовну сферу Світової Всеєдності й сприймають інформаційні випромінювання, які йдуть звідти. Між внутрішнім духовним світом людини і Всеєдиним налагоджуються інформаційні контакти, які спричиняють потужної енергетики динаміку, й людина владовує своє життя із Всеєдиним Ладом. Коли такі інформаційні контакти налагоджуються між внутрішніми духовними світами людей, люди творять лад у сім’ях і суспільстві й досягають духовної довершеності в культурному саморозвитку.
Людина – це передусім її особиста культура, явлена в її другому народженні – народженні особистого духу в серці людському.
Так і нація – це передусім її питома культура, явлена в народженні й утвердженні національного духу. Явищами національного духу також є право, релігія, філософія, ідеологія, мистецтво.
Окрема особистість являє власну культуру при своєму “другому народженні”, осягаючи “божественне” в собі (Г. Сковорода). Згідно з філософією духу Г. Сковороди, зародки духовності наявні в серці людини від першого народження, але вони не проявлені, не усвідомлені людиною. Лише через самоусвідомлення в “мудрому серці” свого призначення у світі, через самореалізацію зародків духовності людина народжується вдруге – “Дух Духа творить” (Г. Сковорода).
Культурне народження й визрівання людини відбувається завдяки просвітленню серця світлом Усеєдиної Істини. В цьому сенсі особиста культура людини – це нескінченна духовна практика, шлях самореалізації особистого духу, “шлях душі до самої себе” (Георг Зіммель, німецький філософ життя). А коли людина занапастила свою душу, й омертвіла душа – її життєва програма, тоді людина не має свого місця в житті й не знає, для чого живе, не розуміє смислу життя.
Так само й культурне народження, саморозвиток народу, нації – це шлях людських душ одна до одної й шлях цілої національної душі в перспективі утвердження національного духу.
Через культуру як внутрішню діяльність душі окремої людини й цілої нації виявляється непроминуща духовна цінність життя. Тому смисл людського життя – у творенні власної культури. Культура як вища, духовноенергетична діяльність окремої людини й нації, як пробуджений, просвітлений стан людської душі є носієм непроминущих духовних цінностей і моральних принципів.
Моральність – це основа людської культури, її внутрішній закон і найбільша духовна таїна. “Ніколи не перестануть вражати нас дві речі – моральний закон усередині нас і зоряне небо над нами” (І. Кант). Моральність виявляється у вчинках, діях людських. Саме дієвістю перевіряється істинність слів і думок. Тому одвічний принцип моральної зрілості людини становить триєдність істинної думки, правдивого слова й праведного діяння. Моральний імператив зобов’язує людину правдиво думати й правдиво говорити, а правдивість слів і думок утверджувати праведними діями. В українському народному світогляді одвіку первинною була дія, звідси наш прадавній теонім – Дій. Відтак дія зажила у слові, й слово необхідно оцінювати за його дієвістю, тобто наскільки воно є дієвим чинником людського життя. Моральність починається тоді, коли закінчуються балачки, заклики й люди розкривають свою суть у вчинках. Усе сутнісне в людині виявляється в її діях, а не в словах.
Моральний закон, совість людська тримаються на праведних діях. А облудність, лукавство маніпулює словами і вводить людей в оману. Саме словесна омана лежить в основі логократичного способу управління суспільством, точніше – маніпуляції масовою свідомістю. Політичні гравці втягують суспільство у незбутню гру-ілюзію, в результаті якої ми програємо головне – смисл життя. А люди потребують не облудних закликів і заклинань, а результатів суспільно значущих дій, які вибудовують духовну перспективу культурного розвитку людини, нації, людства.
Ця стратегічна перспектива в нашій країні, де панує квазідержавне утворення, ще не вибудувана. Національній стратегії культурного розвитку, заснованій на законі моральності, мають бути підпорядковані всі сфери суспільного життя: право, релігія, мистецтво, державний лад, економіка, політика. Тоді пріоритетним стане не приватний інтерес політично-олігархічних кланів, а загальносуспільне, національне прагнення громадян жити гідним людським життям.
Сутнісною ознакою національної культурної стратегії є моральна зрілість людини – духовне осердя культури. Відтак культура стає дієвим чинником саморозвитку людини й нації. Культура – універсальний психосоціальний механізм пробудження до дії сутнісних сил суспільства. Культура як центральна нервова система єднає, збалансовує, гармонізує духовну й біологічну сфери індивідуального людського єства й соціальних утворень, формує волю до життя.
Прагнення людської душі жити, що, власне, є первинною ознакою наявності в людському єстві еволюційної програми культурного саморозвитку, найповніше виявляється в духовному типові. Духовний тип у своїх глибоко внутрішніх, духовних прагненнях самореалізації життєвої програми своєї душі, сформований у питомому природному й традиційному культурному середовищі, не піддається так впливові чужорідного природного й соціокультурного середовища, як адаптивний тип, який біологічною суттю своєю, цілковито узалежнюючись від потреб організму, пристосовується до будь-яких умов аж до повної асиміляції. Адаптивний тип не слід плутати з природною адаптивністю людського єства, що є основою розвитку духовного типу. Сила життєвості обох типів свідчить про різні еволюційні програми та духовні й біологічні потенційні можливості індивідів і націй.
Проникливо охарактеризував сутність духовного типу професор Володимир Антонович у задушевній бесіді з молодим тоді ще священиком Андреєм Шептицьким: “…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна.”(Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері. Львів, 1994. С.19; Ширше цей погляд на духовність нації В. Антонович висвітлив у “Короткій історії Козаччини”). І Антонович, і Шептицький своїм життям і діяльністю в ім’я України підтвердили цю істину. Будучи нащадками сполонізованих українців, вони зберегли й розвинули індивідуальну ідентичність і в своїй душевно-індивідуальній суті єства явили світові феномен українського духовного типу.
Питомі ознаки українського духовного типу виявляються сьогодні і в материковій Україні, й за її межами та набувають особливої ваги в пору пробудження в широких колах українського суспільства національної самосвідомості та набуття українцями статусу повноправної нації – суб’єкта самостійного владованого життя. Духовний тип є осердям культурного саморозвитку людини, основою моральної волі її духу та самоідентифікації, що забезпечує їй незалежне й повноцінне життя в будь-якому соціумі.
До визначальних чинників духовного типу народу належать моральна воля національного духу, узгоджена з Усеєдиним моральним законом, та природне право, узгоджене з законами Природи. Ці чинники посилюють духовний ресурс людської культури – здатність управляти своїми почуттями й думками, здатність взаємодії й взаємодопомоги та народження з аморфної етнографічної спільноти морально зрілої національно-культурної спільноти. Разом із філософією, педагогікою, освітою, наукою, мистецтвом вони становлять найдієвіші функціональні складові системи культури і мають спільну мету: забезпечення реалізації еволюційної програми людини, підвищення духовно-інтелектуальної якості цілого суспільства. На жаль, духовно-соціальну функцію цих чинників, як і культури в цілому, в самоорганізації, самовідтворенні й саморозвитку української нації держава належним чином не забезпечує, і вони не стали її стратегічними пріоритетами.
А “право як явище національного духу” (П. Юркевич), як сутнісна складова культури має бути провідним націєтворчим, державотворчим чинником. Ми й досі говоримо про це у майбутньому часі. Українській філософемі П. Юркевича абсолютно точно відповідає японська філософема, явлена в народному прислів’ї: “Душа народу створює державу”. У японській культурі це одвічне прагнення людської душі жити є дієвою суспільною силою, завдяки чому японці стали світовим національно-державним феноменом.
Можна наводити безліч прикладів духовного сходження національних культур, віддалених одна від одної в просторі й часі. Назву лише дві показові тези: “Хто сіє хліб, той сіє праведність” – це головне гасло духовно-економічної реформи (ХІ – VI століття до н. е.) іранського пророка Заратустри; “Хто хліб дбає, того Бог кохає” – це українське народне прислів’я. Досі цей одвічний моральний імператив не став пріоритетом української реформації.
На рівні національних культур не буває незгод, конфліктів, воєн. Усі незгоди й нещастя між людьми – через їхнє безкультур’я та агресивність релігійних і політичних організацій, які роз’єднують етнічне єство й народи.
Немає природних перепон для взаєморозуміння, взаємодії між людьми й народами. Має бути лише одна передумова – духовна перспектива в культурному саморозвитку людини й збірної особи народу.
Людська культура – це як культура саду, квітника, виплекана дбайливою людською працею, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожна рослина зберігає свій цвіт, свої пахощі й дає свої плоди.
Першорядне завдання національної культурної політики України – захист унікальних національних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та забезпечення безперервності процесу культурного саморозвитку на основі субетнічних традицій і духовно-ціннісних орієнтирів української нації. В національній культурі субетнічні культури складають унікальне розмаїття. Національна культура поєднує субетнічні групи й етнічні спільноти в перспективі духовного саморозвитку, надаючи міжетнічним відносинам націєтворчо-державотворчого спрямування. Так відбувається самоусвідомлення культурно-політичної ідентичності української нації, українського духовного типу з розмаїтою природною адаптивністю в цілісному культурному просторі України – питомому середовищі для всіх, хто обрав цю благодатну землю для свого культурного життя.
Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного розвитку в Україні полягає передусім у тому, що понад третину українського соціуму опинилося з різних причин за межами Батьківщини. Як наслідок в українському культурному процесі утворилися дві паралельні течії: одна – в Україні, інша – в діаспорі та на українських етнічних землях, які після територіальних переділів відійшли до сусідніх держав. Національна культурна стратегія у цій сфері має забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини українського культурного життя, яке розвивалася за кордоном і було відгороджене стіною ізоляції від материкового культурного масиву. При цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належно не осмислено й не поціновано в Україні й за її межами. Активне залучення української закордонної культури до процесу націотворення уможливлюється введенням її інформаційного ресурсу в єдине українське інформаційне культурне поле.
Вся неповторна своєрідність українського культуротворчо-націєтворчого процесу, його інформаційно-дієва місткість розкривається у феномені Українського світу – етнокультурної, природно-духовної, геополітично-соціальної реальності, що живе в триєдиному зв’язку традиції, нинішньої культурної самореалізації й духовної перспективи саморозвитку. Саморозвинна сила Українського світу виявляється в носіях його духовного типу, синергічна взаємодія яких забезпечує цілісність, живучість і перспективність цього культурного феномену в планетарному масштабі.
Первинність культури і вторинність цивілізації
Функція культури в суспільстві подібна до функції вищої нервової системи в людському організмі. Система культури саморозвивається з духовних прагнень душі жити, а тілесна, технічна, обслуговуюча сутність цивілізації закорінена в інстинктивних потребах організму бути. Культура – це і є сама душа, а цивілізація – тіло національного єства. Завдяки ірраціональній меті культури нація самореалізується духовно, завдяки раціональним засобам цивілізації нація утверджує себе у світовому просторі. Цивілізації як вторинні явища виникають на кореневій основі культур і зникають у нескінченному процесі культурного саморозвитку народів. Тільки культура за своєю первинною духовною сутністю лишається позачасовим феноменом і являє собою могутню саморозвинну життєву силу.
В культурній «спорідненій праці» (Г. Сковорода) ладує любов, а цивілізаторськими потребами керує матеріальна вигода. Культурна праця – креативна, антропокосмічна – для Всеєдиного, цивілізаторські домагання – споживацькі, антропоцентричні – для себе. «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного» (М. Гоголь). Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщається сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає мету життя. Надбання цивілізації як засоби життя обмежені антропосферою, а творіння культури як мета життя сягають ноосфери. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів і суспільних формацій. Коли засоби приймаються за мету, тобто цивілізація ототожнюється з культурою, пригнічується креативна функція культури, й суспільство деградує. Тому необхідно розрізняти й не змішувати «прагнення душі жити й потреби організму бути» (К. Ушинський), духовну мету культури й матеріальні засоби цивілізації, які повинні бути підпорядковані моральному імперативу культури. Прогрес цивілізації, позбавленої духовної суті культури, непомітно переходить у регрес. Не можна ставити гроші, як і інші знаряддя цивілізації, вище моральності, совісті, ясного розуму, інакше людина сама стає їх знаряддям. Коли гроші правлять світом, то в світі панує морок.
Суть культури – світлоносність, самоочищення, самовідновлення життєтворчої енергії; суть цивілізації – речовинність, накопичення важких темних енергетичних згустків. Сакральною духовною суттю культури є спрямування до світла: «Культура – це культ Ура, культ Світла, Сонця» (М. Реріх). Як агрокультура є господарською системою орієнтації на Сонце, так і власне культура – це одвічна система життєвої орієнтації людини на безвічне джерело Всеєдиного Духу. Звідси універсальність природної духовно-господарської практики творців агрокультури, зорієнтованої на Сонце – джерело світла й життя в Білому світі.
Цивілізаційні інстинктивно-речові потреби набувають патологічних виявів, культурні прагнення спрямовані на самовдосконалення людини. В цивілізаційних стосунках панують конкуренція, антагонізм; у культурному просторі діє взаємодопомога, співпраця. У процесі гіпертрофованих цивілізаційних накопичень непросвітленої, непродуктивної енергії виникають паразитарні утворення, які виснажують продуктивну життєву силу суспільств, руйнують цивілізаційну сферу й загрожують основі культурного саморозвитку. Цивілізації як речовинні утворення періодично старіють і занепадають або гинуть у класово-расовому антагонізмі, лишаючи по собі тільки сліди на Землі. А культура живе безвічно у звичаєвій традиції національного духу, виявляючись як процес самоорганізації, саморозвитку людини й збірної особи народу.
Загальнонаціональна ідеологія – світоглядне осердя культурно-соціального саморозвитку
Нині в Україні триває глибока управлінська криза, в результаті якої влада перетворилась із системи управління в деградуючу паразитарну антисистему, яка не тільки неадекватна, а й соціально небезпечна. Тому український народ і не ідентифікує себе з неукраїнською владою й виживає всупереч їй у спільному географічному просторі, співіснуючи з нею в паралельних світах.
Всю систему української влади необхідно реформувати на моральних засадах національної культури й державницької ідеології. Право, економіка, політика мають бути орієнтовані на вищу мету культурного саморозвитку – духовне народження людини. Коли в країні відсутня державницька ідеологія, функцію загальнонаціональної ідеології виконує культура – система традиційних духовних орієнтирів та самоорганізації, саморозвитку суспільства. Національна економіка – основа культурного саморозвитку суспільства, а національна ідеологія або культура – спрямовуюче світоглядне осердя саморозвитку. Через відсутність в Україні загальнонаціональної державницької ідеології політичний люмпен проміняв владу на гроші, а культуру звів ні на що – зробив обслугою для безкультурної політики. Негідники в ролі політичних лідерів деморалізують суспільство безкультурністю, словоблудством, бездіяльністю й безвідповідальністю. Вони обікрали й опустили Україну на самісіньке дно злиденного існування.
Як вибратися українцям із того дна на гідний рівень життя в Білому світі? Вихід тільки один – пробудити волю духу в серці, прозріти від одурманення низького, інстинктивного розуму й розвинути свій інтелект до рівня духовного розуму – народитися вдруге, духовно! Іншого не дано для гідного людського життя. Не сподівайтесь на своїх ілюзорних спасителів, бо ви в них увірували всує. Не нарікайте на своїх облудних обранців – захланних владців, за яких ви фанатично віддаєте голоси. Нарікайте на самих себе, бо ви уподібнюєтесь до рабів, які тішать себе тим, що на работорговищі вибирають собі пана-хазяїна. Нарікайте на самих себе за те, що ви втратили самостійну силу й стали знаряддям чужої сили. Не можна ставити скороминущі вигоди, гроші, марновірство, як і інші засоби омани, вище власної самостійної сили й моральної волі, вище совісті й правди, інакше людина сама стає знаряддям тих засобів. І коли люди приймають засоби за мету, вони підкоряються їм і самі стають засобами в руках інших, а засоби завжди хтось контролює.
Самостійність волевияву кожної особистості й народу як збірної особи забезпечує загальнонаціональна ідеологія. Загальнонаціональна державницька ідеологія – система ціннісних духовно-соціально-правових орієнтирів, яка базується на духовній традиції корінного народу й загальнолюдському моральному законові в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння. Необхідно піднести на рівень загальнонаціональної ідеології й заснованої на ній державної політики бережне, шанобливе ставлення до духовних цінностей українського народу-автохтона – відродження заповітних знань, звичаїв як провідних чинників безперервності національної духовно-господарської традиції, що є життєвим осердям українського суспільства.
Совість – моральна основа українського народу
Совість – моральний хребет людської особистості й збірної цілісності народу. Наскільки міцний хребет совісті в людини, настільки сильна її моральна воля й настільки гідне її життя. На цій основі ґрунтується застереження: «Не зближуйтеся з людьми, в яких надто гнучка совість» (Е. Делакруа).
Морально-правова основа громадянського суспільства – рівність перед законом громадян і держави та перебирання громадою на себе частини управлінських повноважень і функцій. Ця істина ще має стати дієвим чинником формування суспільної свідомості й суспільного ладу, коли кожен із нас стане правочинним громадянином із власною політичною волею й відвагою.
Поняття громадянського суспільства витає в нашій соціальній атмосфері як інтелектуальна абстракція. Це одна з наших національних мрій, яка поки що не має реальної морально-правової, соціальної основи.
Досі наше суспільство перебуває в зачарованому колі колоніального світогляду, що панує на пострадянському геополітичному просторі. Тут збереглася стара імперська політико-економічна система, жорстко керована інтересами приватного капіталу й формально прикрита незалежницькими ширмами, яка давно заковтнула національні ресурси й спродує їх уроздріб і оптом. Прикритий ширмою національного демократизму неототалітаризм за суттю своєю нічим не відрізняється від старого більшовицького тоталітаризму. Жорстку тоталітарну систему, засновану більшовиками, замінила підготовлена в її надрах неототалітарно-ліберальна, мутантна система влади. Ця влада тільки називає себе “новою”, а владарює по-старому – здійснює владні, а не управлінські функції. Бо як можна управляти суспільством і будувати незалежну державу, не маючи системи управління суспільством і відповідної державницької ідеології. “Нова” влада нібито відкинула всяку ідеологію й сповідує демократичні свободи, а насправді прикриває цим власні політично-майнові інтереси й свою нездатність та небажання урядувати. Натомість упроваджує в життя, у свідомість і підсвідомість людей через уседозволеність латентну ідеологію неолібералізму. Неоліберальна вседозволеність нехтує законом моралі й вивільняє руйнівні аморальні сили зла. Неолібералізм – це передусім ненасильницьке й безкарне руйнування моральних основ через бездіяльність наділених владою. За пусті обіцянки й декларації ще нікого не притягли до відповідальності. Найгірше, що може статися – це народний осуд, але аморальність від цього не страждає, бо позбавлена совісті.
Україна вже пережила подібне після більшовицького Жовтневого перевороту. Володимир Вернадський, повернувшись у 1918 році на батьківщину для створення Української академії наук, констатує в щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: “Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці балакають і нічого не роблять.” (5. VII. 1918).
І нині в Україні виявилася подібна суспільна неспроможність. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом беззаконня й зради політиками та посадовими особами національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює владу. А ті, що уособлюють владу, ведуть приховану неоліберальну війну проти цього народу. Одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів і пов’язані круговою порукою чиновники різних рангів зарозуміло гадають, що від них залежить життя всіх інших. (На жаль, чиновницька посада визначає світогляд того, хто до неї прив’язаний). А насправді неототалітарна система використовує і їх як будівельний матеріал для утвердження себе. Крім того, ліберальний неототалітаризм послуговується непрофесійністю, догідливістю, багатопартійним корпоративізмом, фаворитизмом, а віднедавна керується ще й помаранчево-революційною доцільністю. Тут замість моральних принципів діють аморальні переконання й неоліберальні догми. А на публіку видаються патріотичні гасла, патетичні заклики й заклинання, нарікання на “стару” владу й славослів’я “новій”.
У цьому особливо прислужилася “новій” владі, як до цього – “старій”, люмпенізована інтелігенція – моральна, духовна, інтелектуальна злидота, яка не зайнята у сфері духовного чи матеріального виробництва, але непогано заробляє собі дрібною спекуляцією на національній ідеї, на патріотизмі, на розпродажі генофонду, інтелекту нації й природних ресурсів країни. Люмпен-інтелігентів використовують як оглашенних усі без винятку партії для проповідування своїх облудних догм, бо ті на видноті (а чи знають люди, скільки вже партій поміняли за гроші їхні “кумири”?). Саме через люмпен-інтелігенцію влада провадить свою злочинну політику членування суспільства на сегменти і втягування його в безперервне громадянське протиборство з самим собою, аби відвернути від правдивого бачення причин суспільного безладу, від поступального руху до суспільного ладу.
Показовий приклад – політичне шоу, офіційно назване “помаранчева революція”, а в народі прозване “помаранчева дискотека”. Цей масштабний політичний фарс підім’яв під себе протестні настрої народу, увів в оману суспільство. Що це за революція така в “незалежній демократичній державі”? Ми стали свідками й мимовільними учасниками оманливо-театралізованого вуличного політичного дійства. Майдановий психоз обернувся для особливо завзятих учасників-статистів глибоким постмайдановим розчаруванням. Якщо в усяких революцій є свої герої й свої жертви, то в “помаранчевої” герої – нинішня неоліберальна, непрофесійна влада, а жертви – всі українські громадяни. На майдані по суті нічого не відбулося, крім ритуалізованої “під революцію” передачі влади від одного маріонеткового клану іншому, що засвідчило перемогу однієї з двох зовнішніх сил. У 2004 р. в Україні зроблено підміну адміністративного авторитаризму (“кучмізму”), псевдореволюційним авторитаризмом “помаранчевих”. А у 2014 р. авторитаризм сімейно-партійного клану підмінено фінансовою диктатурою олігархату. Авторитаризм непрофесійності, керований майданно-революційною доцільністю, цинічно зневажає закон і авторитет моралі. Психоз аморалізму й далі підступно поширює в суспільстві оглашенна люмпен-інтелігенція.
Нинішня пропаганда навіює ілюзорність змін в Україні: “На майдані народилося українське громадянське суспільство”, “З майдану почалася нова історія України”. Ці облудні формулювання не мають нічого спільного з дійсним станом нашої суспільної свідомості й реальним життям країни. Переважна частина нинішнього українського суспільства покладала на “помаранчеву” (чи на іншого кольору) владу таку саму надію, як радянське суспільство покладало надію на свою владу. Хіба це не рудимент “совковості”? (Згадаймо, як маніпулювали свідомістю радянських людей у серпні 1991, лякаючи їх “захопленням влади ГКЧП”. Політичне шоу на Красной Прєснє вражало людей агресивністю, участю бронетранспортера й трьома жертвами, одразу удостоєних посмертно “Героя Росії”. А ось Майдан Незалежності демонстрував “помаранчеву толерантність”, хоч точніше – це явище підсвідомої масової апатії до дій влади й водночас співчуття українців одне до одного).
Народ критикував попередню владу не за те, що вона помаранчева, й критикує нинішню не за те, що вона біло-блакитна, а за те, що вона – влада для самої себе, відсторонена від народу і цим виявляє себе як правонаступниця попередньої тоталітарної влади, що нехтує морально-правовими принципами суспільства й зневажає, ненавидить людей. Тому люди критикують передусім самих себе за недостатність громадянської волі, за втрату пильності й за піддатливість партійній омані. П’ять років тому на хвилі громадянського збурення політичні авантюристи, перетворивши всенародний майдан на партійний базар, нахапали собі дешево політичного капіталу. З політичного базару почався перерозподіл фінансового капіталу й іншої власності між супротивними владно-олігархічними кланами. Але до громадянського суспільства й до української історії цей майдан-базар має лише той стосунок, що засвідчив факт масового маніпулювання суспільною свідомістю. Якщо й з цього історичного уроку ми не зробимо належних висновків, не розгледимо правди під партійною облудою, то шлях до громадянського суспільства нам надовго буде закритий.
“Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного ”, – так ще в середині ХІХ століття Микола Гоголь геніально просто й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування й застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну істину. А вже на початку 20-х років ХХ століття Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне: “… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо”. Знехтувавши моральною основою, люди остаточно втратили духовну перспективу життя.
У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування Божих істин, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти. (Коли еліта – це найкращі, найдостойніші, то псевдоеліта – найгірші, найнегідніші, які мають владу). Панівна каста, паразитуючи на єстві нації, виснажує її життєві сили й позбавляє перспективи розвитку.
Втрата людьми впевненості у своєму майбутньому призводить до деформацій усього українського соціуму, зокрема до катастрофічного поглиблення демографічної кризи, руйнування фізичного, психічного, духовного здоров’я – до занепаду життєздатності народу. Аби побудувати громадянське суспільство – суспільство справедливості, необхідна нова стратегія, яка забезпечує самореалізацію людини в чотирьох сферах її життєдіяльності: родина, освіта, праця, життєвий простір. Суттю цієї стратегії є ідеологія забезпечення духовно-фізичного здоров’я української нації, оснащена технологією побудови громадянського суспільства й трансформації аморальної корумпованої країни в правову Українську державу.
Сьогодні в Україні громадянське суспільство не є політичним пріоритетом, і влада не задіює суспільного потенціалу до управління державою. Але й потенціал громади ще повинен розкритися на засадах національної ідеології й започаткувати новітню українську історію. Якщо політика в ідеальному сенсі – це мистецтво державного, суспільного самоуправління, то моральні засади громадянського суспільства – основа високої політичної культури. Громадянське суспільство – це коли на одних моральних засадах взаємодіють у спільних інтересах сім’я, органи державної влади й місцевого самоврядування, громадський сектор, бізнес. У громадянському суспільстві сам народ як свідома громада володіє правом на владу. В Конституції України записано: “…єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” (Ст. 5). Так має бути. Але поки що право громади узурпувала корпоративна «держава в державі», яка підмінила конституційну державу й маніпулює суспільством через політичні партії й силові структури. Громадянське суспільство може збутися тільки завдяки громадському рухові, самоорганізованості громад, місцевому самоврядуванню, які є основними показниками його дієвості. Особливо бракує громадської самоорганізованості на селі, яке опинилося перед загрозою втрати нашої найбільшої національної цінності – землі. А українське село одвіку було моделлю громадського самоврядування. Україна має історичний досвід дієвості засад громадянського суспільства і в містах (Магдебурзьке право, братства з їх громадсько-політичною й національно-культурною спрямованістю), і в органах місцевого самоуправління (земські установи, які діяли з 1865 р. до більшовицького перевороту), і в масовому розвитку різних форм кооперації, яка почала поширюватися від 1860-х рр. і до 1910-х рр. охопила близько 80% українського суспільства. Громадянське суспільство в Україні трималося на національній засаді – “Нарід – собі” (О. Бочковський).
Сутнісними ознаками формування громадянського суспільства є його самоорганізованість ізсередини, всупереч різним формам і способам владного, зовнішнього впливу. Цей вплив здійснюється різними методами адміністративного тиску на громадян, що породжує їхню тотальну втому й безнадію, а також маніпулюванням суспільною свідомістю через формальні громадські організації-грантожери та політичні партії. Зрештою, навіщо антагоністичні партійні сегменти в суспільній свідомості, коли ми творимо громадянське суспільство, яке за своєю суттю політично незалежне? Проблеми становлення українського громадянського суспільства необхідно розглядати в контексті не тільки внутрішньо-політичних чинників, а й зовнішніх політико-ідеологічних негативних впливів, які суперечать національним інтересам України. Центральноєвропейська морська країна, найбагатша за ресурсами й найбідніша за рівнем життя суспільства, стала полігоном для демонстрації геополітичних інтересів РФ і США. На догоду їм псевдоеліта наввипередки продає національні інтереси українців, прикриваючи свою державну злочинність “великою політикою”.
Влада в Україні за суттю своєю маріонеткова, і боротьба за неї конкуруючих партійок – це прагнення маріонеток прив’язатися до ниточки ляльковода. З цього погляду всякі вибори – політичний фарс. Зневага до країни й до народу стала цинічно відвертою навіть при використанні антуражу “під аборигена”. В Україні виник паралельний маріонетковий світ, який існує за порогом совісті. Там владарюють гроші, за які купують державні посади і всенародну власність, там чеснотами вважаються пиха, прислужництво, блуд, а фуршети важливіші за діло. Усе це породжує суспільний безлад, руйнує духовні, моральні вартості, плюндрує життя.
Зберегти моральну основу життя й забезпечити суспільний лад в Україні можливо тільки на наших традиційних засадах – солідаризмі й кооператизмі, які нам належить відродити. Українська нація збудеться громадянською волею й громадською ініціативою на національній засаді “Нарід – собі”. Громадянське суспільство виникло з первісної спільності, заснованої на природній взаємодопомозі й співпраці, що є зародками моральності (П. Кропоткін), і сама моральність – це не низка приписів, а нормальне природне життя, якого від народження прагне людина (П. Юркевич). Моральна спільність етносу витворила продукт колективної свідомості – товариські звичаї та обряди, які регулюють життя суспільних об’єднань. Найвищим виявом духу морально зрілої громади є воля – закон звичаєвого права, який приймає громада і який передбачає права та обов’язки кожного громадянина. Традиційні звичаї та обряди – це водночас і основні механізми культурної еволюції, й символічні вияви культурної традиції-передачі, які безперервно прилучають людину до першопочатків культурного життя, до природної релігійності, єднають людей однієї культури в національну спільноту.
Традиція (від латинського traditio – передача) – це процес передачі імпульсів саморозвитку в духовній і соціальній сферах. Традиція виявляється й діє як ідейно-енергетична сутність у формі живого психо-соціального механізму народних звичаїв та обрядів, духовних заповітів, моральних законів та інших способів передачі духовно-соціального досвіду поколінь народу. Народна традиція – це програмні засади життєдіяльності етносу в єдності з рідною землею, з життям минулих і прийдешніх поколінь. Засадничою суттю національної традиції є ідеологія суспільного життя нації, що мобілізує її до державотворення.
Але під впливом владних ідеологій у колективній свідомості замість традиційних народних звичаїв та обрядів, замість первинного релігійного віро-знання насаджуються ритуалізовані культи, які стають ідеологічною основою влади. А влада, стаючи абсолютною, руйнує природну традиційну моральну спільність як основу громадянського суспільства.
Морально-правовими ознаками громадянського суспільства є рівність перед законом усіх громадян, незалежно від їхнього соціального статусу й статків, а також – громадян та інститутів держави. Насправді в Україні тільки бідні відповідають перед законом, а багаті відповідають (звітують) перед владою. Вище від природних, моральних і державних законів у нашій країні стоїть адміністративний авторитаризм і платний протекціонізм, тобто корупція. Корупція зрощена з організованою злочинністю, і їх важко розмежувати, особливо, коли вони мають політичне прикриття. Політично-корупційне прикриття дуже вигідне для організованої злочинності, бо легше понести адміністративну відповідальність за корупцію, ніж кримінальну за організовану злочинність. Це характерно для слаборозвинених країн з периферійною формою капіталізму (дикого, злодійського). Аби припинити цей злочинний зв’язок влади з криміналітетом і задіяти для цього чинні закони, необхідна політична воля. Марно сподіватися її від аморальної влади, очільники якої “балакають і нічого не роблять”. Вихід один – громаді мобілізувати свою політичну волю на власних моральних засадах.
Моральність починається тоді, коли закінчуються балачки, заклики, й людина починає cправедливо діяти згідно зі своїми істинними думками, правдивими словами й природженими здібностями. Одвічний духовний принцип моральної зрілості людини, на противагу аморальним переконанням, святенницьким приписам, партійно-ідеологічним догмам, ясний і простий – це триєдність істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звільнившись від неправди, облуди й пізнавши правду, людина свідомо обирає власний моральний життєвий шлях – шлях особистого й суспільного ладу. Основне джерело особистого й суспільного гаразду – чесна праця за професійним покликанням, “споріднена праця”. “Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя” (Г. Сковорода). Людина щаслива у своїй праці, коли не вона для праці, яка є засобом нагромадження багатства, а праця для її саморозвитку. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця пристосована до її природних здібностей. Природне розуміється як внутрішня, духовна сутність, притаманна зовнішньому, видимому світові природи й кожній живій істоті. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток особи й суспільства, гарантує радість спільної творчої праці за всієї різнорідності людських здібностей. Зраджує спільну справу той, хто не виконує покладеного на нього священного обов’язку. Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності. Г. Сковорода по праву є духовним батьком і творцем українського національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї духовної єдності, а дух і моральна воля пробудженої нації – це передумова державного відродження України. Бо «націоналізм – всесвітня сила», яка породжує взаємодопомогу й альтруїзм серед поневолених націй та вивільняє нації від духовного, економічного й політичного рабства (М. Міхновський).
Але владні паразитуючі сили намагаються тримати людину й суспільство в омані, відволікаючи від свідомого життєвого вибору й реалізації свого особистого покликання, своєї соціальної потенції, свого природного права. Бо свідомий вибір і його цілеспрямована енергія дають поштовх процесові послідовних змін на краще, чого й боїться влада, покладаючись у своїй антисуспільній політиці на “облудні призми всяких партій” (М. Гоголь).
Моральність солідарного суспільства і партійна заангажованість – речі несумісні. Більшовицькі вожді люто ненавиділи не так ворогів своїх з інших політичних таборів, як “сочувствующих” – усіх позапартійних, тобто громаду, сам народ, який не піддавався поляризації партійними догмами. Їх насторожувала чуйність, доброта, совісливість людей, які готові поспівчувати горю інших і допомогти їм. Таким позапартійно-співчутливим виявився майже весь український народ, за винятком більшовицьких прислужників-активістів. Тому українців як громадсько самоорганізованих, моральних, совісливих, співчутливих людей більшовики оголосили найнебезпечнішими і знищували як клас розкуркуленням, колективізацією, репресіями, голодовками.
На початку т. з. незалежності такі свідомі, позапартійні, супільно дієві, які ще в “перестройку” заповзялися були відроджувати кооперативний рух, виявилися загрозливими для незалежної від моралі й совісті влади, і вона зробила все, аби спровадити їх з України. Тому український середній клас став формуватися за кордоном із трудових мігрантів, яких принизливо називають заробітчанами. Так ось ті “заробітчани”, яких налічується близько 8 мільйонів і які, працюючи на економіку розвинутих країн, водночас рятують і українську економіку своїми щорічними вливаннями до 30 мільйонів євро (третина держбюджету; приблизно така ж сума обертається і на ринку торгівлі людьми, зокрема в секс-бізнесі, на який працюють близько восьмисот тисяч українських дівчат). За останні 15 років Україна набула статусу країни-донора, бо з неї поставляють світові, крім природних ресурсів, найцінніший національний ресурс – людей (від немовлят до дівчат на виданні, від різноробів до вчених). У березні 2004 року Комісія для боротьби з нелегальною торгівлею українцями при Світовому Конґресі Українців оприлюднила на 48-й сесії ООН заяву, де наголошено: “Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі”. Ось таку новітню форму винародовлення українців санкціонує “нова” влада. Це тому, що можновладці в Україні дбають не про інтереси народу й країни, кинутих на поталу, а про свої власні корпоративно-партійні, майнові й фінансові інтереси та догоджають інтересам зовнішніх фінансово-політичних сил, які тримають своїх партійно-владних прислужників в Україні в такій же залежності, як і українських трудових мігрантів за кордоном. Заробітчанство стало суцільним лихом для України – воно вразило все суспільство від найбідніших поденників до найбагатших владців.
Позбавивши громадян України права на працю в своїй країні, влада перманентно позбавляє їх і права обирати та бути обраними до рад усіх рівнів (на виборах 2002 р. в закордонному окрузі змогли проголосувати лише 20 тисяч виборців, у 2004 – вже 106 тисяч, а після 2004 – голосує 1% виборців). А за кордоном перебуває понад четверть (!) українського електорату, наголошу – позапартійного, незалежного, самодостатнього.
Повноцінне формування громадянського суспільства в Україні можливе лише у взаємодії з частиною українського соціуму за кордоном. Подолати нинішню духовно-моральну, соціально-економічну, політичну кризу українського суспільства спроможні тільки спільна громадянська воля, громадська ініціатива й національна гідність усього українського етнічного соціуму.
Гідно жити воліє передусім людська душа, яка прагне єднання з іншою душею, прагне людяності, доброти. Душа – це наша життєва програма, моральна матриця, закладена в кожному від народження, це прихована здатність людини, її духовна потенція, культурні можливості. Висококультурний народ сам собі дає раду в суспільному, державному житті.
У наш час суспільна думка вражена демолібералізмом і пропагандистською дезінформацією, що розповсюджується “крізь облудні призми всяких партій” (М. Гоголь) і притлумлює національну ідеологію традиціоналізму. На політичному кону заповзято владарює в особистих, а не в національних, інтересах псевдоеліта – найгірші, найнегідніші, які мають владу. В цей час народ особливо потребує дієвої державницької ідеології, яка консолідує націю на творення питомої держави на основі українських національних традицій.
Ми збудуємо свою державу, коли відродимо державницьку ідеологію національного солідаризму, національної самопомочі як програму спільного думання й діяння громадянського суспільства. Ми зможемо забезпечити процес націєтворення й здійснення державного будівництва лише на основі питомої культурної традиції за своєї державницької ідеології. Без власної ідеології й держави культуротворча енергія народу спрямовується на обслуговування чужих ідеологій, на утвердження чужих ідеалів і чужої культури, на задоволення чужих політичних і економічних інтересів.
Держава у нашій свідомості досі ототожнюється з потворними формами “старої” й “нової” влади. Ми ще не маємо держави, яка покликана оберігати, захищати людську сутність і яка є об’єднаною силою всього національного єства у перспективі його культурного зростання для досягнення моральної, духовної зрілості людини. З таким моральним обґрунтуванням розглядав державу П. Юркевич: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави. …Отже, держава є інститут, що має за мету звичайну охорону наших правових інтересів, і є моральний організм, що існує для вдосконалення людини, бо лише на ґрунті державному і за допомогою держави можливе здійснення чеснот і щастя. Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина…» (П. Юркевич).
Всю систему української влади необхідно реформувати на моральних засадах національної культури й державницької ідеології. Зупинити нинішній безлад і стабілізувати націє- й державотворчий процес може тільки солідарна політична воля й сила українського суспільства через усенародний референдум про тимчасове припинення діяльності всіх політичних партій. Нинішні партії абсурдною безліччю своєю руйнують морально-світоглядну основу нації, розколюють соціальне єство. Мораторій на всі без винятку політичні партії вивільнить до результативних дій державницькі сили, а людські й фінансові ресурси партій спрямуються для продуктивного духовного, господарського, соціального розвитку суспільства й держави в цілому. До нагальної необхідності запровадження такої громадської ініціативи спонукають антидемократичні результати останніх парламентських виборів за вигідним для партій пропорційним законом, у результаті чого українське суспільство не має свого представництва у вищому законодавчому органі за регіональними, етнічними й соціальними ознаками. За цим законом близько 90% громадян України (вони не належать до жодних партій) позбавлені основного політичного права балотуватися до рад усіх рівнів та через них брати безпосередню участь в управлінні державою (такого не було навіть за більшовицького тоталітаризму). Тому кожен має добре подумати й вирішити так, як велять його совість і людська гідність, жива душа й мудре серце, аби надалі не бути мертводухим сліпим знаряддям “озлілих партій” у привласненні ними влади над народом. Українці – давня нація, яка переживає кризовий період свого оновлення й переходу на вищий якісний рівень свого самодостатнього самостійного життя. Пам’ятаймо Гоголів моральний імператив: “…ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній”.
Моральна воля – мірило самостійної сили людини й народу
Досвід багатьох національних держав показує, що в загальносуспільній роботі провідна роль має належати громаді, дух якої формує свій моральний, природжений закон – волю, що передбачає рівні права, обов’язки й відповідальність усіх громадян. Воля – внутрішній абсолютний моральний закон народу, що виявляється як сила національного духу через дієвість мудрого, духовного розуму – зрілої суспільної свідомості. Воля – основоположне поняття українського природного (природженого) права як мудре рішення народного віча, яке усвідомлено одностайно приймали мудрим, духовним розумом усі громадяни. А нинішні відносні закони світського права приймає інстинктивним розумом маріонеткова більшість у представницьких органах – парламентах (представники маріонеткової більшості Верховної Ради України, будучи суспільною меншістю, вирішують долю всього українського суспільства без його волі). Воля як дієвий закон поєднує в собі права, обов’язки й відповідальність кожного громадянина. Моральний закон волі приймають усі, й дотримується його кожен. Моральний закон волі поєднує в собі постійний ідеал правомірних стосунків (як необхідно жити) та дієвий чинник реалізації ідеалу (що для цього необхідно робити). Українська вічова воля завдяки своєму моральному універсалізмові та дієвості не мала тих суперечностей, що постійно виникали в західноєвропейських правових ученнях, починаючи від античності, між природним (природженим) правом та світським (позитивним) правом.
Коли народ не має самостійної сили й волі національного духу, то не народ як збірна етнічна особа, а соціальна маса. Над такою безвольною масою тяжіє сваволя темної сили. Здолати ту темну паразитарну силу спроможна тільки світла продуктивна сила – так воля національного духу долає сваволю паразитарної влади.
Політична воля народу – основа влади
Фактично, українське суспільство опинилося заручником власного вибору моделі держави – воно не встигло розвинути своєї самостійної сили, бо за десятиліття тоталітаризму національна політична культура зазнала значних деформацій, а громадянські демократичні інститути були дуже слабкі. Слабке, незгуртоване, збурене внутрішніми суперечностями українське суспільство стало легкою здобиччю політичних авантюристів, які дивляться на людей як на речовинний ресурс для задоволення власних хижацьких потреб та непомірних політичних амбіцій.
Згідно з еволюційним законом самоорганізації, з метою реалізації своїх власних потенційних можливостей націотворення й державотворення суспільство зобов’язане мобілізувати в собі духовно-інтелектуальні сили й волю, солідаризуватися у взаємодопомозі й синергічній взаємодії. Традиційно основою української самопомочі є спільна справа, що ґрунтується на моральних засадах взаємодопомоги, і саме цим народ дистанціюється від влади, яка керується не високою моральністю, а високомірністю, не моральною взаємодопомогою, а злочинною круговою порукою. Убезпечити себе від паразитства продуктивні культурні сили можуть тільки синергізмом взаємодопомоги. У взаємодопомозі формується творчо-продуктивна цілісність збірної особи громади, народу, де немає місця паразитам. Саме завдяки критичній масі моральності, інтелекту й волі, що її ми ще повинні нагромадити синергізмом взаємодопомоги, українська нація пробудиться до дієвого політичного життя й заявить своє природне право – закон усенародної волі на наведення ладу у власній державі.
В Україні поступово складається ситуація, коли основою влади може реально стати політична воля народу. Це підтверджують виборчі прозріння значної частини суспільства. Але ще не визрів громадянський протест в Україні проти клановості й фаворитизму в органах влади всіх рівнів – цієї найгіршої спадщини мутантної політичної антисистеми. Люди ще перебувають в ілюзії, що персональні заміни в старих інститутах влади й старій політичній антисистемі призведуть до суттєвих змін. Ті заміни відбуваються в інтересах самого політичного класу, а не цілого суспільства. Таке внутрікласове переформатування не змінить суті незаконної антисистеми влади і не принесе бажаного оновлення для українського суспільства. Необхідно всенародною волею зупинити узаконене беззаконня – спадкову передачу й легітимізацію влади від одного олігархічного клану до іншого. Люди позвикали слухати обіцянки, а ще не навчилися передбачати результати. А культурні люди не впадають в оману, бо вони знають, що треба робити, аби жити не абияк, а достойно. А коли знають як, то й зобов’язані відповідно самоорганізовувати своє життя.
Питома держава – наслідок культурного саморозвитку нації
Культура – не галузь суспільного виробництва (матеріального чи духовного). Культура – спосіб духовного життя, система самоорганізації, самовідтворення й саморозвитку суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Культура як духовно-енергетична система, подібно до центральної нервової системи, владовує всі функції людського й суспільного організмів.
Культура – це внутрішня самоладуюча сила й воля людського єства. Культура в людині виявляється як духовна сутність у її другому народженні через досягнення моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння (добродіяння). Культуротворення – це власне і є добродіяння, дієвість моральної волі, що є мірилом самостійної сили людини й народу.
Духовним осердям системи культури є ясновідний світогляд, коли людина осягає Істину самостійно, в духовному осяянні. Правовою основою культури є звичаї – первинні природні й моральні закони, які являють собою сакральне право. Суть сакрального права – забезпечення Всеєдиного Ладу: взаємності й взаємообміну життєвою енергією, взаємодії й взаємодопомоги всіх сутнісних сил у людині й суспільстві та їхнього взаємозв’язку з Природою й Світовою Всеєдністю в культурному саморозвитку, що є метою, смислом життя. Право – це також відповідальність і справедлива покара за порушення Всеєдиного Ладу: за розладнання взаємності й взаємообміну життєвою енергією, за руйнування взаємодії й взаємодопомоги в культурному саморозвитку. Культурний саморозвиток – це добродіяння, порушення культурного саморозвитку – злодіяння. За сакральним правом, згідно з принципом взаємообміну життєвою енергією, за добродіяння належить віддячувати добродіянням, а за злодіяння належить карати по справедливості. Коли в державній каральній системі для забезпечення справедливості пишуть штучні закони, які своєю безліччю й недієвістю самі породжують беззаконня, то в системі культури діють закони Природи і Всеєдиний моральний закон, який являється в моральній волі людини й народу. Суть моральної волі чітко сформулював Пантелеймон Куліш: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає».
Саме моральної волі – цього постійного ідеалу й діяльного суспільного досвіду не вистачає нині нам, українцям, хоч які високі наші устремління й великі жертви заради оманливих ідей та незбутніх цілей. Жертви не додають самостійної сили нації. Нація сильна своїм духом і моральною волею, що є основою суспільних законів. Наша слабкість від того, що ми жертвуємо найкращим – своєю самостійною силою й моральною волею, а треба позбуватися найгіршого – залежності від чужої сили, неволі, рабства! Значна частина нинішніх поколінь ще перебуває в некрофільному маренні – героїзації авантюрників і негідників. Це свідчення того, що ті нещасні безнадійно вражені проектним вірусом жертовності – «націю об’єднує жертовність героїв». Жертовність губить життєву силу нації! А об’єднує націю моральна воля до життя, взаємодопомога всіх громадян! Спасіння негідних через жертви й страждання достойних – хіба це не божевілля? Вражені вірусами жертвопринесення й героїзації жертв фанатіють і впадають у маразм, ховаючи свою безвольність, бездіяльність за прославлянням жертв і героїв. Cкажу філософською формулою Л. Брежнєва: «Ніяка людина не гідна хвали. Кожна людина гідна тільки жалю». А нинішні «національні лідери» вже й жалю не викликають – настільки знікчемніли, втратили людську подобу, згайнувавши й культуру й незалежність, розікравши все, що змогли вкрасти. Ні з ким навіть говорити про суспільне, кожен думає тільки, як усидіти на краденому.
Українцям ще необхідно очиститися системною гігієною суспільної свідомості та дегероїзацією своєї історії й сьогодення. Парадоксально: героїв України дедалі більшає, а самої України й українців у ній дедалі меншає. Героїзація – то марнотне ідольство, що відволікає людей від реальності життя, знецінює життєве подвижництво достойних людей, які творять без владарювання, працюють без вигоди, досягають успіху без погорди.
Життя кожної людини – неповторне й безцінне як у Білому світі, так і у Всесвіті. Тому необхідно прожити його достойно, а не жертвувати ним. Жертовність – то самоомертвлення життя, переривання процесу духовного народження. Духовне народження – ось заради чого людина являється в Білий світ. Жертовне самоомертвлення нічим не відрізняється від самогубства, душогубства – в усіх випадках жертва одержима до самозабуття нав’язливою хибною ідеєю, злим духом, нечестивою пристрастю. Політичні чи релігійні жертви не рятують націю, а дезорієнтують її. Тільки духовно народжені люди своєю мудрістю дають народові істинне спрямування в його культурній самоорганізації, самовідтворенні, самореалізації – послідовному духовному народженні. Не жертви об’єднують і утверджують націю, а національний дух, моральна воля самостійної сили живих, здатних до самоорганізації на основі своєї питомої культури.
Завдяки духовному осердю національної культури, як і національної ідеології, суспільство здатне самоорганізуватися в самокеровану цілісну соціальну систему й створити лад свого життя – національну державу на основі самостійної сили й дієвого досвіду моральної волі національного духу.
Будьмо мудрі й упевнені у своїй самостійній силі й моральній волі – не ставаймо знаряддям чужої сили й неволі! Працюймо без вигоди – і ми досягнемо спільного успіху в своєму культурному саморозвитку й політичній самостійності!
© О. А. Шокало
