75-ліття талановитого українського митця Віталія Мовчана:
«Суть національного вбачаю не в зовнішній атрибутиці,
а у внутрішньому відчутті душі народу»
Віталій Федорович Мовчан народився 26 червня 1947 р. в селі Дмитрівка Бахмацького району в Чернігово-Сіверщині. Закінчив Київський художній інститут (1976; майстерня станкової графіки), член Спілки художників України (з 1982). Відійшов у Безвічність 9 листопада 2021 р. в Києві, де й похований.
Віталій Мовчан працював у галузі станкового живопису, графіки й скульптури.
Свою творчість представляв на всесоюзних, всеукраїнських, міжнародних виставках, на аукціонах у Норвегії, Фінляндії, Канаді. Твори зберігаються в музеях України, в приватних зібраннях Німеччини, Франції, Японії, Австралії, США, Ізраїлю та інших країн.Віталій Мовчан безпосередньо причетний до зародження нового мистецького середовища в Україні, ознаменованого виникненням об’єднання українських художників «Світовид» (1990).
Свій світообраз – мистецький світ – Віталій Мовчан являє в глибинних образах, закорінених у традиції української народної культури, а світоглядно-мистецький принцип означує так: «Суть національного вбачаю не в зовнішній атрибутиці, а у внутрішньому відчутті душі народу».Світоглядною основою світообразу Віталія Мовчана є Природа рідної землі й Жіноча, Материнська первина. Рідна Природа й Жінка-Мати – провідні сутності в широкому діапазоні традиційного й модерного образотворення цього самобутнього митця.
Незмінна любов до цих первинних сутностей наснажувала його потужний талант і являє в чуттєвості ліній та барв проникливі образи-символи Українського світу – глибинні архетипи безвічності Всеєдиного Життя.
Первинну сутність Жінки-Матері у світообразі Віталія Мовчана
розкриває в діалозі з митцем культурософ Олександер Шокало:
– Віталію Федоровичу, розкажи про свою матір – якою вона найдужче запам’яталась Тобі від дитинства?
– Для мене мати – це передусім тяжкий труд із ранку й до вечора: порала худобу, варила їсти батькові, дітям, дбала про всіх нас, а тоді йшла на роботу в колгосп, у ланку. Вранці попід дворами їздила вантажна машина, бригадир згукував жінок, забирав і віз у поле. Виривались вони самі на обід. А ввечері машина розвозила всіх по домах. А дома вже чекали корова, поросята, кури, чоловік, діти. І знову – все на матір. Вона так виморювалась, що тільки підходила до ліжка й ще не встигала влягтись, як зразу засинала. Мене так вражало це миттєве засинання. А що ж – виморена людина. Труд страшний – з ранку до ночі й ніяких вихідних, ніяких відпочинків, ніяких курортів, бо діти, худоба, колгоспна робота, й куди ти дінешся…
– І оці образи натруджених сільських жінок-матерів, корів, кіз – усі вони живуть у Тебе на картинах. Усе це – частина Твого світу.
– Воно живе в середині, в серці, хіба його куди дінеш. Це частина світу кожної людини, яка виросла в селі. Ось я читав, як Василь Лопата написав у своїх живих спогадах: про матір, про голодовку, про те страшне злиденне життя, коли людей викручували до краю й викидали. Все це не придумане, а пережите особисто.
Я все життя люблю свою матір і всіх жінок-матерів. І схиляю перед ними голову за те, що на них безкінечна праця й відповідальність перед дітьми, перед чоловіками, перед майбутнім поколінням, перед усім світом – безкінечна відповідальність. І скільки я живу на світі, стільки й сам відчуваю жіночу любов і турботу. До жінок нам належить ставитися з теплом і повагою. І жінки віддячать тим самим.
– На цій щирій взаємності людей мають ґрунтуватися й глобальні, світові стосунки. Бо всі ми пов’язані взаємністю, а не супротивністю. Це дія закону неподільності світу. Цілісність світу якраз і виявляється через взаємну єдність чоловічої й жіночої сутностей.
– Ми з жінками нероздільні. Хоч ми й різні за характерами, за плюсовими й мінусовими потенціалами, та нас поєднує взаємний магнетизм любові. От тільки як знайти одне одного – оце задача…
– В нашій давній світоглядній основі є дві первинні життєродні сутності Лад і Лада – захисники любові, подружньої злагоди. Оцей принцип ладу й животворить у нашому внутрішньому світі, хоч би який гнітючий безлад налягав зовні.
– Взагалі в Україні лад родинного життя забезпечує жінка-мати. Саме мати бере на себе велику відповідальну турботу – народити, виплекати, виростити дітей своїх людьми. Разом із батьком, звичайно. Батько більше виховує, а мати плекає.
– Оце якраз ми дійшли до сутнісної ознаки українського життя. В нашій культурі, аграрній, покликання Жінки, як і земної Природи – народжувати, плекати, оберігати, а покликання Батька – виховувати духовно. Як Природа народжує від світового первеня – Рода-Всеєдиного й його провідника – Сонця, так Жінка народжує від провідника того первинного духовного світла – Чоловіка. Як Род одуховлює Природу, так і Чоловік одуховлює, плекає Жінку, а Природа й Жінка віддячують своїми чистими плодами. В цій парній єдності виявляється цілісна моральна сутність життя.
– Наша жінка не в покорі в чоловіка, а його підмога, вона працьовита і дбає про все. А чоловікові належить тільки дбати про таку жінку. Отак у взаємному дбанні животворить любов і живе людська родина.
– Одвіку в нашому традиційному світогляді чоловічий первінь і жіноча первина – первородні, як Лад і Лада, і взаємодоповнюють одне одного в любові – у взаємообміні життєвою силою. А нині над нашим ясновідним світоглядом тяжіє чужа релігійна догма про вторинність жінки – «жінку створено з чоловікового ребра». А насправді Природа народила свою подобу –Жінку, а Жінка народила Чоловіка – відродила його зі світлої сили Рода. Адже й пророки не з’являються на світ самі – їх народжують матері… У цій материнській суті Жінки виявляється відроджувальна сутність Природи. За Григорієм Сковородою, «Природа – всьому початкова причина і рушійна сила». А в Природі первородною силою є Жінка-Мати.
– На жаль, багато в чому ми відійшли від нашої первинної, природної основи. В тому ясному світі Жінка була, як сама Природа. А чоловік освоював природний простір, добував, приносив, захищав, а жінка берегла внутрішній світ родини, роду, ладувала життя. Та хоч би там що, й досі живе Природа, й досі народжує Жінка – і ніхто не змінить цього одвічного закону. А хто його порушує, той пропадає…
– А як нині жінці вдається робити вдома свою природну, внутрішню, родинну роботу та ще й жити-трудитись у зовнішньому світі? Ти ж батько двох дочок, і обидві пішли Твоїм шляхом – стали художницями. Розкажи про них.
– Обидві закінчили художню школу й художній інститут. Спершу Оксана пішла вчитись, потім Яна. Ніхто їм особливо й не допомагав. Внутрішній поклик, мабуть, був – таке сильне тяжіння. Вони досить відомі художниці. Особливо Оксана заявила про себе могутньо. Зараз її запрошують на виставки в Київ, звідти – з Канади, де вона й Яна тепер живуть…
– Та, певно, щось же перейняли від батька? Бачили, як Ти працюєш, чули запахи фарб, відчували Твій настрій…
– Так, зрозуміло, все це було вдома, де я ескізи й начерки робив. Але ніхто не заставляв їх, ніякого примусу зовсім не було. Все це в них так легко пішло. Як у школі вчилися, то так часом не хотілось їм іти на етюди. А я їм розказую, що дерево можна малювати червоним, гілки – синім, тобто треба вільно поводитися з кольором. І вони настільки захопилися, такі етюди стали малювати цікаві. Бо в творчості є світ, який ми споглядаємо, який створила природа, а митець може створити свій світ. Скажімо, Сар’ян малював Вірменію жовтогарячою, якою він її хотів бачити, а Акопян – сірою, якою вона є насправді. І в одного, і в другого Вірменія – гарна. Але в Сар’яна відчувається Сонце й сонячний вогонь, а в Акопяна – сіра, буденна земля, випалена Сонцем. Отакі різні бачення видимого світу через душу й через земні реалії. Кожен митець творить свій світ…
– Це як Сковорода, відповідаючи на питання «Як бог створив світ?», казав: «Світ створила людина у своєму другому, духовному, народженні» – це світ своєї культури.
– І ми творимо його своїми думками кожен день. Я внутрішньо до чогось прагну, й світ поступово змінюється до того, що я хочу.
– Ти маєш на увазі свій внутрішній світ митця – свій світообраз?
– Так, саме в ньому реалізуються мої відчуття й думки, і він поступово проявляється в зовнішньому світі. Наші думки дуже впливають на цей реальний світ.
– Це коли людина думає проникливо. Та переважно люди сприймають світ площинно, розглядають його поверхово.
– Такі люди думають неправильно, бо думають тільки про себе. А коли людина думає про світ і про себе в ньому, тоді вона думає правильно. В цьому й весь секрет життя: коли люди тільки про себе думають, тоді й недуги різні виникають, а коли підіймаєшся над собою й широко дивишся на світ, тоді й світ розкривається тобі.
– Одвіку навчають мудрі люди: «Пізнай себе, і ти пізнаєш світ». Так от пізнання себе полягає не в виявленні й задоволенні своїх проминущих потреб, а в осягненні глибинного, нескінченного, безвічного в собі. І як відкриєш те незвідане в собі, відкриєш його і в світі, бо у Світовій Всеєдності все сходиться в подібності часткового й цілого.
– Так, коли на собі зациклишся, нічого не взнаєш. Бо коли дивишся тільки на себе, то постійно чимось незадоволений. А коли підіймаєшся вище, все стає на свої належні йому місця: світ розкривається в повноті свого розмаїття, й ти знаходиш у тому розмаїтті й себе.
– Бо коли людина думає тільки про себе, немає взаємообміну енергією, вона хоче тільки приймати. А коли є взаємообмін енергією, тоді зовсім інше сприйняття світу й усього сущого в ньому.
– Дехто думає, що всі повинні любити його. А ти сам спробуй полюбити інших…
– Як Твої дочки сприйняли світ іншої культури, й як інший світ сприйняв їх?
– Повиростали дівчата. Коли закінчували інститут, сильні дипломні роботи захистили. Про Яну казали: «Такого диплому не було років 20» – по майстерності, по рівню виконання. Зараз вона живе в Канаді, в Галіфаксі – адміністративному центрі Нової Шотландії, малює натюрморти, пейзажі. Має серйозні замовлення – рівня знаменитих художників. У майстерні роботи не лишаються – черга на замовлення.
А Оксана живе в Едмонтоні, також серйозно працює. Зараз має велике державне замовлення – оформляє вітражами спортивний комплекс. У неї дуже гарні роботи – дивився на її сайті. Яна тяжіє більше до традиційного, споглядального мистецтва. А Оксана весь час у творчому пошуку. А крім творчості, в них ще ж і материнські обов’язки: у Яни – два хлопчики, в Оксани – один. Та ще ж і чоловіки їхні, західні, специфічні – тяжіють над ними. Тому працювати їм доводиться тяжко, бо заробляють на життя тільки творчістю. Мені найдужче подобається, що нема в них на головах корон, вони не прагнуть слави. Коли художник корчить із себе якогось генія, я цього не переношу. Маєш талант од природи – й працюй собі. Це така сама робота, як і будь-яка інша, а, може, ще й тяжча. Дуже тяжка творча праця, коли ти робиш її совісно.
– Є така мудрість: «Щастя не в тому, чого ти хочеш, а в тому, що ти радо робиш».
– Часом, як упряжешся в роботу, то й про радість не думаєш. Тут і радість, і нерадість разом…
– Так люди наші жили колись і живуть тепер. Моя бабуся казали: «Тепер наче й робимо не так важко, як колись, а радості тієї немає, що була. Поменшало радості в житті». І знову ми вертаємось до наших матерів. На них усе трималося. І радість наша на них трималася, і велика відповідальність їхня за наше життя: за все вони переживали, за дітей, за їхню долю, за щастя…
– У цьому й особливість долі української жінки. Все її земне життя в нескінченних турботах – без кінця й без краю…
– Та, зрештою, українська жінка своєю долею подібна й до інших жінок. Ось у Тебе зовсім свіжа картина «Туркеня» – турецька селянка в глибокій задумі схожа на нашу селянку. Та й міські туркені нагадують наших міщанок. Звідки в Тебе турецька тема?
– Був у Стамбулі два роки тому – їздив на пленер у групі наших художників. Одеське пароплавство організувало нам таку творчу поїздку в обмін на наші роботи. Були й на екскурсіях по місту, по музеях, по пам’ятках. Найбільше вразила Свята Софія – колосальна споруда. Та й Стамбул взагалі вражаюче місто… Музеї багаті – турки дуже дбають про свою культуру. Ми мали змогу й малювати. Я зробив кілька зарисовок, намалював кілька картин: Босфор, човни, мечеті – в Києві їх одразу й купили, бо екзотика. А так про Туреччину в нас мало знають і мало цікавляться, а країна дуже цікава й близька до України…
– Так хто ж нам вістує про наше краще майбутнє, де буде більше радості – меркантильні цивілізатори й культуртрегери чи духовні подвижники, агресивні гендеристи й феміністки чи сердечні матері?
– Мені так видається, що відродження життя на Землі за Природою й за Жінкою – за відроджуючою природною силою, за жіночим інтуїтивним прозрінням до Всесвіту. Чоловічий розум досяг великих здобутків у фінансово-технічній сфері цивілізації, але й завів світ у сліпий кут – до межі загибелі. Не може врятувати світу й друга сторона чоловічого потенціалу, дуже потужна – творча, мистецька…
– А причина марнотності чоловічих зусиль у тому, що людство далеко відійшло од своєї природи – знехтувало природною, жіночою, материнською основою. А феміністки тепер нехтують другою половиною людства, а гендеризм урівнює статі, нівелює і чоловічий розум, і жіночу інтуїцію. А в людському єстві інтуїція й розум нероздільні – інтуїція як чуття серця дає внутрішнє спрямування розумові для культурного саморозвитку людини. Так само глибоко поєднані сердечність материнства й духовність подвижництва…
– Жінка-мати поєднує в собі й інтуїтивну осяжність небесних сфер, і дбання про земну, матеріальну основу культурного життя. Мати любов’ю дбає про дітей своїх і щоб рід людський жив на Землі. А в сучасному світі це дуже тяжко, бо люди стали інші. Ми ще жили в цнотливішому світі, особливо в дитинстві. Та й взагалі була чистота, моральність стосунків між людьми…
– Оце якраз Ти назвав найсуттєвіші ознаки нашого традиційного життя – чистоту й моральність, і вони являються у Твоїх мистецьких роботах: в образі Місяця-молодика, в образах закоханих при Молодикові, в образах жінок-матерів, в образах Неба й Землі, в образі ранкового Сонця… В цих глибинних архетипах виявляється стан чистоти нашого морального життя.
– В чистоті – ясна глибина мистецтва й сила життя. До всього в житті має бути чистий підхід – так обирають чисту, цнотливу дівчину для продовження в чистоті її материнства чистоти й життєвої сили роду…
