ЯК ВИЙТИ З МОРОЧНОГО КРУЖАЛА ІСТОРІЇ
Ми постійно, з покоління в покоління повторюїмо одні й ті самі помилки, бо заворожені легендарною, вигаданою історією й не знаїмо свого реального, справжнього минулого. Саме минулого, а не історії. Бо минуле – реальні події, а історія (від Давньогрецького ἱστορία – оповідь, переказ про минуле) – коментування тих подій. Реальні події минулого закарбовуються як дієпис у родовій пам’яті народу, в безпосередніх записах самовидців подій і складають фактографічну хронологію. А фіктивна історія – опосередковане тлумачення, переповідання дієпису вірнопідданими літописцями й присяжними істориками на догоду своїм владарям. Фіктивну, вигадану, уявну історію викриває фактографічний дієпис викладом реальних подій минулого й сьогодення. Тож марно торочимо: «Історія нічому не вчить». Звичайно, історія не навчить тих, які не вивчили уроків минулого. Події-уроки минулого повторюються, нагадують про себе, доки їх засвоїмо. Засвоїння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й перспективу майбутнього. Можна скільки завгодно переписувати, змінювати історію, однак неможливо переписати, змінити минулого. Минуле постійно нагадує про себе незаперечними подіями, фактами в реальному часоплині – живою, непроминальною дійсністю, яка циклічно повторюїться.
Минуле повторюїться, хоч і в інших обставинах, і з іншими особами, та суть тих повторень-нагадувань лишаїться незмінна. Бо хоч минуле і вкладаїмо в певну лінійну хронологію історичного часу, одначе всі етнокультурні, соціально-історичні процеси відбуваються в незмінно повторюваному циклічному часоплині, що є виявом Усеєдиної природно-космічної циклічності. Тож хто не знає минулого свого народу або намагаїться убгати минуле у своє куце лінійно-часове сприйняття життя, або хоче спотворити чи приховати знання про минуле на догоду ворогам, той випадає з циклічного часоплину Всеєдиного Життя. Така безглузда боротьба з минулим у циклічному часоплині відбирає необхідну для нинішніх перемін енергію й позбавля перспективи розвитку. Нагадаю Сократове застереження: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим».
Минулого неможливо побороти, змінити, але необхідно належно засвоїти уроки минулого, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками.
Саме на убезпеченні од наслідків минулого наголосив провідний представник руської ліберальної історіографії, походженням з мокшан, Василь Йосипович Ключевський (1841–1911): «Минуле потрібно знати не тому, що воно минуло, а тому, що, відходячи, воно не вміло прибрати своїх наслідків». І як приклад руйнівних наслідків минулого наводить імперське владарювання русі, точно визначивши її колонізаторську суть: «Руська держава поводиться, як циганське плем’я, якому легше переїхати на нову територію, ніж навести лад на своїй …».
Для протидії всяким загрозам і їх наслідкам необхідно передусім звільнитися од власних упереджених думок і чужих нав’язливих догм, не вводити себе в оману віддзеркаленням чужих поверхневих гадок, не піддаватися зовнішнім навіюванням релігійно-політичної ідеології та облудної вірнопідданської історіографії, не боятися бачити реальність, якою вона є насправді, й думати самостійно. Аби належно засвоїти уроки минулого й жити власною моральною волею та уладовувати суспільне життя правом національного духу в нинішній деморалізованій реальності, треба знати Правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко).
Та досі лишаїться своєчасним Кулішеве застереження від омани: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати». Зараз надто важко відрізнити Правду од брехні, бо узаконена брехня підмінила Правду.
А якщо люди не знають Правди і своєчасно не звільняються від омани, то прозріння настає раптово – в трагічні моменти. Аби убезпечитись од трагічного прозріння, маїмо своєчасно осягнути істинне знання минулого й сьогодення.
Проникливо визначив суть істинного знання минулого видатний філософ, історик, основоположник державницького напряму в Українській історіографії В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931): «Найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в Світі історії не навчили. Бо історії, якщо дивитись на неї, як на «вчительку життя» не можна навчитись: її треба мати в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі».
З цієї морально-світоглядної позиції осмислюймо наше минуле й сьогодення в один з найтрагічніших історичних періодів – під час оборонно-визвольної війни Українського люду проти вкрай знавіснілих зовнішніх ворогів рашистів і пов’язаного з ним внутрішнього паразитарного панства, які разом складають нелюдство.
Нелюдство – наслідок деґрадації, виродження людей у процесі відходу їх від продуктивного життя в паразитування на людях. Спершу паразити-нелюди були поодинокими асоціальними особинами, й їх виганяли з родів, громад – так вони ставали вигнанцями–ізгоями. Згодом з тих поодиноких блукаючих ізгоїв виникали сімейства ізгоїв, з яких формувалися блукаючі винародовлені маси, а в тих мас з’являлися проводирі-вожді, які водили їх спершу в пошуках елементарних життєвих потреб. Згодом вожді вигадали релігійну доктрину «богообраності» вигнанців-ізгоїв, зв’язали нею блукаючу винародовлену масу, а себе проголосили пророками, й відтоді «богообраність» зробили знаряддям маніпуляції марновірною масою. Винародовлені паразитарні маси ізгоїв-нелюдів існують поза законами Природи й моралі, вони одержимі релігійними чи партійними догмами та патологічно ненавидять людей, намагаючись цілковито підкорити собі.
Ми живемо в пору тяжких випробувань нашої людяності, нашої здатності явити збірну моральну Волю Українського національного духу та викрити історичні вигадки, облуду наших ворогів.
Викриття історичних вигадок
Наші вороги постійно вимагають од нас покаяння за те, що було й чого не було в минулому, домагаються копирсання в попелі минулого й посипання ним голів. Вороги змушують Українців виправдовуватися, вибачатися за дії своїх предків. Не треба виправдовуватися, вибачатися не тільки тому, що ми не відповідаїмо за дії своїх батьків, дідів, прадідів. А передусім тому, що нам не треба виправдовуватися, а необхідно арґументувати факти причин і наслідків тих дій. Наші предки боронили свою волю й землю од загарбників, колонізаторів. Так ми обґрунтовуїмо і своє право на оборону своєї волі й землі та здійснюїмо основоположний моральний принцип права: справедлива розплата за злочинства аґресорів, паразитів. Паразити самі не випустять жертву з лабет, і марно благати в них поблажливості, тож аби звільнитися од паразитів, їх необхідно позбутися.
Нам необхідно провести гігієну свідомості й звільнитися од історичних вигадок та дегероїзувати фіктивних героїв. Нині вірусним стало називати історичні вигадки міфами. Це свідчить про хибне, профанське розуміння первинного міфу. У давніх людей міф – символічна оповідь, у якій поєднано в одне ціле Небо й Землю, пояснено виникнення й життя Світу, земної Природи й людини в ній. Міф – це ясне міфопоетичне осмислення цілісної, неподільної реальності Життя. Міфопоетичне мислення – спосіб уладування людського життя в цілісності Всеєдиного Життя за законами Природи, Космосу й уселюдської моралі. Для наших предків міф – символічна реальність, вияв волі їхнього духу в пізнанні Світу. Наші вороги для заневолення нашого духу вигадали свої релігійні легенди, що їх влада од бога, а їх царі походять од римських імператорів, а рассєянє означає – «рассєяни по всєму міру», тож їм мусить належати весь мір, звідси й міфологічна доктрина «мірового господства русского міра».
Видатний історик, історіософ основоположник скептичної школи в українській і руській історіографіях, слобідський Українець Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) так визначив свій засадничий принцип дослідження реального минулого без історичних вигадок: «Для науки немає нічого пристойнішого, як скептицизм, – не поверховий і легковажний, а заснований на порівнянні текстів, на критиці свідчень. Досліджуйте, сумнівайтеся, з’ясовуйте самі, коли маїте достатньо мужності; бо немає необхідної потреби вірити всьому, навіть в історії Ромула». М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаґанди. Власні наукові дослідження вчений базував на порівнянні текстів, на критичному аналізі історичних свідчень і розглядав історичний процес як низку «великих подій, які мають свої причини й наслідки».
М. Т. Каченовський перший критично розглянув офіціозну руську історію та спростував імперську доктрину «древнерусской народности». Цей період в історії М. Каченовський означив як вигаданий, казковий. Таким вигаданим періодом у руській історії був Київський період, так звана Київська русь (цей штучний термін вигадали москворуські книжники у ХVІ ст., а ввели в обіг руські імперські історики у ХІХ ст., а в ХХ ст. большевицькі ідеологи затвердили як доктрину своєї імперії в гімні СССР: «Союз нерушимый…Сплотила навеки Великая Русь», а по смерті СССР неоруський кагал намагаїться реанімувати «Великую Русь» загарбницькою війною). Виходячи з того факту, що всі відомі списки «Руської Правди» й «Повісті минулих літ» належать до кінця XIII чи до XIV ст., Каченовський поставив під сумнів достовірність описаних у них подій Х–XII ст. Історіограф М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора М. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу, за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало. За висновками вченого, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені.
Видатний Український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) як послідовник скептичної школи М. Т. Каченовського здійснив критичну переоцінку всіх історичних джерел, зокрема літописів, яким сліпо вірили присяжні історики, а також піддав критиці компілятивний, анонімний опус – «Исторія Русовъ или Малой Россіи» (1846). Смисл замовного, тенденційного трактату «Исторія Русовъ…» полягав у тому, що тодішнє вірнопіддане малоруське панство (козацька старшина), прагнучи дорівнятись до привілейованої москворуської касти – великоруського дворянства, намагалося показати себе нащадком і правонаступником русі, а Малорусію – правонаступницею Київоруської держави. Та разом з тим, малоруські пани визнавали колоніальний статус своєї вотчини – «Малой Россіи». За визначенням П. О. Куліша, тодішня історія була «не що инше, як доладно розказана казка»: «Малоросійська історія й література засновані на вигаданих літописних переказах, документах і навіть підроблених кобзарських думах. Останнє слово безсторонньої правди сказав я в книзі «Отпадение Малороссии от Польши»…».
Та присяжні історики в Україні й далі компілювали фіктивну малоруську історіографію за великоруським шаблоном.
За большевиків великодержавницька ідеологія руськості утвердилася ще дужче на псевдонаукових доктринах «Киевской Руси», «Древней Руси», «единой древнерусской народности», «единого древнерусского языка», бо на них базувалась імперська большевицька ідеологія «единого советского общества». Під ці доктрини підводили все, що писали місцеві й зарубіжні компілятори, ототожнюючи русь зі слов’янами. Хоч у перських і арабських джерелах, і навіть у руських літописах, поняття русь, руси й слов’яни не ототожнюються, а вживаються як протиставні. Аналогічні висновки зробив відомий білорусько-український історик, археолог Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927): «…Східні слов’яни не визнавали себе руссю. …Не було народу, який сам себе називав руссю. …Слово русь спочатку не означало ні того чи іншого окремого племені, ні тієї чи іншої географічної місцевості. Русь становила привілейовану урядову дружину, яка мала особливі переваги». За висновками іноземних і українських вчених: русь – не народ, а винародовлений конґломерат ізгоїв, грабіжницький воєнно-торгівельний кагал.
Нинішня нібито грамотна, але знетямлена маса не може второпати: раз русь – не ми, то звідки ж починаїться Україна? Україна й Українці починаються з Трипілля, з Антської спільноти, з України. А русь – не народ, ніколи не було й немає такого народу. Русь – конґломерат грабіжників, ізгоїв з туранських, юдейських, кельтських племен, які колонізували Українські, Сіверські, В’ятицькі, Радимицькі, Кривицькі, Ятвязькі, інші Слов’янські й Фіно-Угрські землі та назвали своїх підданців руськими.
На імперській доктрині русі, руськості – русинізмі, русинстві в ХІХ ст. спекулювала пропаґанда шовіністичної ідеології русофільства (москвофільства), а нині спекулює пропаґанда «русского мира», які заперечують Український народ, а русинів трактують як частину великоросів. Політонім русини замість самоназви корінного Українського закарпатського люду – лемки запровадив на Закарпатті руський аґент, православний піп, виходець з москворусі Алєксандр Духновіч (по батькові – Черкасскій, по матері – Гєрбєр; 1803–1865). Той «будитель» писав язичієм і «просвіщав» ним закарпатських селян – лемків, а свою русофільську-москвофільську доктрину проповідував у руськоязичній періодиці й книжках, вислідом яких стало видання «Истинная историия карпато-росов» (Москва, 1914).
Руснак (русин) – місцева форма політоніму-соціоніму руський, що є пережитком першої руської колонізації Х–ХІІІ століть. Руськими називали підданих, платників данини колонізаторській русі. З кінця XI ст., з ініціативи канцелярії Ватикану, на руснаків-русинів, яких Латиною називали Ruthenus, почали поширювати назву рутени, ототожнюючи їх як нащадків кельтського племені з Галлії – рутенів (Латиною – Ruteni, Rutheni) з населенням політичного утворення Русь (Латиною – Russia).
Політоніми-соціоніми руський, руснак, русин, рутен ототожнюються також з належністю до насадженої руссю юдохристиянської, православної релігії. Тобто русь, руський, руснак, русин – означення релігійної юдохристиянської, православної тотожності, а не Української етнокультурної ідентичності. Руський, русин, рутен – наслідок ототожнення етнічності з віросповіданням, що є аналогом соціо-релігійного поняття юдей. У ХVІ столітті бузувірськи затятий у вірі православний чернець Іван Вишенський, «ревнитель единства многоименитого русского рода» таврує Українців як відступників од християнства прокльоном – «бывший русине». Згодом русинство стало синонімом русофільства- москвофільства.
Активна пропаґанда в Україні русофільського-москвофільського вірнопідданства почалася, коли Петро Конашевич (Сагайдачний), Йов Борецький та Ісая Копинський як вихідці з Галичини, тобто русини, першими почали проповідувати русофільство й православ’я за московські гроші (Москва фінансувала Львівське братство ще з кінця ХVІ ст.). Православно-русофільські проповіді зводились до того, що ми «единый народ», і що Українці повинні молитись на Москву, і що «казакам нужно действовать на стороне Москвы, с которой у нас одна вера и служба Божья».
У жовтні 1618 козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний здійснив успішний похід на Москву: пройшов через Московське царство й під Москвою з’єднався з військом польського королевича Владислава, який ішов здобувати московський престол. І козаки з поляками взяли Москву в облогу. Коли розпочався вирішальний штурм, Сагайдачний раптом зупинив своїх козаків. Бо в Москві задзвонили церковні дзвони й московити рушили хресних ходом: «Чаво воюете против единоверных православных?». Сагайдачний звелів православним козакам випустити з рук зброю, й ті заходились молитися… Сагайдачний зняв облогу Москви… Більше того, понад 2 000 козаків піддались на умовляння «единоверных» і найнялися до московського царя на поліцейську службу. З тих козаків-запроданців і почалося ганебне історичне явище – «верноподданное казачество».
А навесні 1620 Сагайдачний надіслав посольство до царя Михаїла і запропонував «служить против всех его царского величества неприятелей». Сагайдачного й козацтво нібито намовили покаятися за похід на «единоверных православных» східні патріархи, які через Київ транзитом їздили в Москву. Гетьман, який уславився своїми походами на Москву, Крим і Туреччину, став на коліна перед східним патріархом Феофаном і попросив його таємно висвятити затятого русофіла-москвофіла Йова Борецького на київського православного митрополита.
Коли галицькі русофіли-москвофіли Йов Борецький та Ісая Копинський за підтримки свого земляка Петра Сагайдачного перебралися зі Львова до Київа, то вже «завопили» про одвічну єдність з москвинами й просили їхнього царя взяти Україну під свою опіку. При цьому в листах до Москви ті владики визнавали за москворуськими князями, а потім і царями право на Київ і Українські землі.
Пантелеймон Куліш ствердив однозначно: «монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру руського міра» та спрямовували Україну в «православному руському напрямку».
Отже, Сагайдачний ніяк не уособлює «переможну традицію» Українців. Він належав до групи перших русофілів-москвофілів на Галичині, яким платила Москва й з яких почалось засилля в Україні московської церкви й нищівні поразки Українців і Поляків під натиском москворуської колонізації, що призвело до втрати ними самостійності.
Ота релігійна політика русофілів призвела до катастрофічних поразок Українців аж до здачі Хмельницьким України московському цареві й остаточної колонізації імператорами – Петром І і Катериною ІІ.
У ХІХ ст. рупором галицького русофільства-москвофільства став львівський проруський історик, архівіст, член Краківської масонської ложі й член-кореспондент Петербурзької академії наук Дєніс Зубріцкій (1777–1862), який у ХІХ столітті проголосив імперську колонізаторську доктрину «единого русского народа от Карпат до Камчатки». (Нинішні ідеологи «русского мира» проголошують ще масштабнішу геополітичну доктрину – «Евразия от Лиссабона до Владивостока»).
Московські імперські аґенти в рясах проповідували русофільство-москвофільство серед Української людності Закарпаття, Словаччини, Югославії, користуючись штучним язичієм – новим церковнослов’янським язиком, пристосованим до місцевих мовних особливостей. Язичіє – штучний книжний язик, який на основі церковнослов’янського й руського язиків з домішкою українізмів, словакізмів, полонізмів та з діалектною вимовою вигадали русофіли-москвофіли – проповідники мовно-політичної єдності Галичини, Буковини й Закарпаття з москворуссю.
Жорстко й нещадно викривав русофільство-москвофільство великий Український мислитель Іван Якович Франко (1856–1916). Ще 1882 р. у своїй знаменитій праці «Поза межами можливого» Іван Франко чітко визначив: «Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Боротьба з русофільством-москвофільством стала однією з показових ознак Франкової боротьби за природні права Українського народу. У статті «Українські народовці й радикали», опублікованій у польській газеті «Kurjer Lwowski» за 1891 р., Іван Франко наголосив, що русофільство-москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійної України й Українському національному розвитку в Галичині. Одурманені русофільською пропаґандою Українці західного реґіону були переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з Українцями з Великої України, так само, як і з Поляками, тож називали себе «русинами». Іван Франко перший з 1893 року замість штучних термінів «русин», «руський» став уживати питомі поняття «Українець», «Український». У замітці «Дещо про польсько-українські відносини» Іван Франко робить безапеляційний висновок: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». А в статті «Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі» (1905) виклав програмні засади боротьби з москвофільством: «…Боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення». Це застереження надзвичайно своєчасне нині – під час руської аґресії та геополітичних ігрищ фінансового інтернаціонального капіталу довкола України.
Протягом усього свого життя-боротьби Іван Франко застерігав що, Українці бачили досі мільйони прикладів, як знущався над людьми й націями руський колонізаторський абсолютизм, озброєний імперськими доктринами – «православіе, самодержавіе, народность», що означає тотальне «обрусеніе»: «Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров руської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний руський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі».
Ще в середині ХІХ ст. Руська імперія створила й потужно фінансувала нарівні з військовими видатками русофільські-москвофільські організації на Галичині, Буковині й Закарпатті. Куратором тієї імперської спецоперації став ідеолог русофільства історик М. Погодін, який обґрунтував імперську тріаду «православіе, самодержавіе, народность» як «столпостену» колонізаторської русі. А основними аґентами русофільства-москвофільства стали православні попи, завдяки чиїй активності й фінансовій аґресії русофіли-москвофіли заволоділи Українськими культурно-освітніми установами й релігійними центрами (московські резиденти досі володіють Київо-Печерською й Почаївською лаврами).
Русофільська-москвофільська шпигунсько-пропаґандистська мережа у 1850–1930 роках пропаґувала єдність галицьких русинів з руськими: «Ми не рутени…, ми настоящі русскіє». Русофіли-москвофіли заперечували право Українського народу на самостійний національний розвиток і не визнавали Української мови: «Книжный московский язык это собственно русскій, создан русінамі. Принимая книжный московский язык, мы берем обратно свою собственность».
Нині рашистська резидентура в колоніальній адміністрації (так звана ОПУ) озвучила необхідність кодифікації в Україні гібридів «украинского русского языка» та «русского слобожанского языка». А керований ФСБ РФ сепаратистський «Сойм подкарпатских русинов» аґресивно домагаїться від України узаконити «русиньску національностость» і «Подкарпатскую Русь» як свою державу зі своїм «русиньским языком».
Пропаганда «русского слобожанского языка» зі сходу України та «русиньского языка» з заходу України є фактами одного сепаратистського проекту кремлівського кагалу – розділення України на русофільські анклави і втягування їх у колоніальний простір «русского міра». А з закордонного Заходу ті «скрепы русского мира» нав’язує американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи Українцям «представить миру собственную культуру» стандартизованим в Україні гібридним «украинским русским языком». Тобто «експерт» нав’язливо пропонує Українцям засвоїти «язык» колонізаторів, імперське койне, в якому немає місця душі й самосвідомості корінного народу. Так Українцям нав’язують підміну рідної мови-мислення «руськоязикою» примітивною комунікацією. Замість старої імперської заборони Української мови – неоімперська підміна: Українську мову цілком замінюють колонізаторським «украинским русским языком», який витравлює душу й самосвідомість корінного народу.
Так само русофіли пропаґували релігійну, культурну, історичну приналежність галицьких русинів до «великого русского пространства» – «русской цивилизации». Цю приналежність і спорідненість русофіли обґрунтовували історією, вірою та язиком. Разом з тим, русофіли вважали русинів «опоздавшей нацией» без «высокой культуры», тому «окультурювали» їх «высокой русской культурой».
Свого часу одурманені русофільством (москвофільством) галичани, буковинці й закарпатці завдали великої шкоди культурно-соціальному й державному розвитку Українства.
Антиукраїнська, проруська імперська суть русофільства масштабно проявилася під час Першої світової війни 1914–1918 рр. у вірнопідданській роботі русофілів у складі руських окупаційних адміністрацій на території Західної України. Після краху Руської імперії Тимчасовий уряд фінансово не підтримував організацій русофілів-монархістів на західноукраїнських землях. Проте понад півстолітня підривна антиукраїнська діяльність фінансованих імперією русофільських інституцій породила цілу п’яту колону русофілів у західноукраїнському соціумі.
Катастрофічною для України стала зрада українських інтересів провідними русофільськими діячами з Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та з Української Галицької армії. Сепаратний союз Української Галицької армії з Добровольчою армією Денікіна, укладений у листопаді 1919 «для боротьби зі спільним ворогом – Червоною армією», поклав край воєнній історії УГА та засвідчив остаточний розрив між ЗУНР та УНР, які 22 січня 1919 року провели в Київі Акт Злуки. На переговорах білогвардійці домовлялися на досить сприятливих для УГА та цілком згубних для УНР умовах. Згідно з договором УГА в повному складі з усім майном переходила у розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна, а уряд ЗУНР означено в договорі як «галицийское правительство», якому запропоновано припинити діяльність, з огляду на відсутність території, та перейти під опіку командування Добровольчої армії. Коли білогвардійський рух зазнав поразки, Українська Галицька армія у лютому 1920 уклала угоду з Реввійськрадою РСФРР «про злиття з Червоною армією», що призвело до остаточної окупації України руськими большевиками. В обох випадках на ті катастрофічні для України проруські рішення галичанської військово-політичної верхівки (Петрушевич, Тарнавський, Микитка) вплинула їхня русофільська орієнтація, прищеплена русофільською-москвофільською пропаґандою, яку провадили руські імперські інституції (православні церкви, різні «общества» й «кружки», партії й комітети) на західноукраїнських землях від середини ХІХ ст. Тож зрозуміла мотивація Денікіна, який не йшов на контакт з Українською Народною Республікою та Армією УНР, вважаючи їх незаконними формуваннями й зрадниками «Великой и неделимой России», та визнавав переговори тільки з Українською Галицькою армією, яка представляла інтереси ЗУНР. У міжвоєнний період популярність русофільства, незважаючи на пропаґанду в пресі й організаційну активність, неухильно падала на Галичині й Буковині. Одначе, русофільство трансформувалося в совєтофільство.
З русофільства виросло совєтофільство як знаряддя неоімперців – большевиків з їх чекістською спецслужбою. Основну масу тих совєтоофілів виростили галицькі русофільські політичні й релігійні організації переважно з вихрестів. Усі вони стали аґентами Комінтерну і всіх тих «українських діячів» використовували чекісти для спецоперацій на Заході в середовищі Української еміґрації. Усі ті «троянські лошаки» й «троянські лошиці» складали докладні картотеки з персональними даними Українців для чекістських людоловів. З тих «троянських лошиць» виростали «нєвєсти Комінтєрна», які успадкували історичний досвід «нєвєст Сіона». А досвід тих «нєвєєст» успадкували «нєвєсти Фінінтєрна», «связниє Фінінтєрна», а нині – «послиці Фінінтєрна». Частину тих «троянських лошаків» і «троянських лошиць» чекісти ліквідували як використаний матеріал, і тепер безтямні «патріоти» називають їх «жертвами сталінізму». Не жертви ті слуги чекізму, а заїжджені «троянські коні»… Хоч знаходяться й жалісливі: «Коні ж не винні, їх же поганяли». Ще й як винні! Бо вони служать кому завгодно. А ліквідовували їх, аби не ставали подвійними слугами.
Одержимі «києворуськостю» невігласи поширюють вірусну самооману, що першими володарями «слов’янської імперії Київської Руси» були руські князі-королі, а першими московськими князями й царями були золотоординські хани. А треба знати, що перед царями руссю верховодили її кагани. Митрополит Київський Іларіон у трактатах «Слово о законе и благодати» та «Исповеданіе веры» називає каганами Владіміра-хрестителя – «великий каган нашей Земли» та його сина Ярослава Мудрого – «благоверный каган Ярослав». Каган або хакан (буквально: хан ханів) – найвищий титул верховного релігійно-політичним володаря в ієрархії Хозарського й Руського каганатів.
Визначний Український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919–2006) довів, що туранська русь походить з конґломерату хозарів, які до русі колонізували Українські терени: «Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів… і збирали данину (полюддя) з землеробів…».
На противагу тиранічному владарюванню каганів над кочовою, грабіжницькою масою русі, Українці й усі Слов’янин керувалися вічовим самоврядуванням – нашим давнім правовим інститутом прямого народовладдя: внутрішнього самоладування, самовладдя. Про наше народовладдя залишив точні свідчення пізньоантичний візантійський історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді, й тому в них щастя і нещастя в житті вважаються справою спільною…». Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, тому в нас немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є всенародне прагнення суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тому Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва, надто руської тиранії.
Русь – конґломерат ізгоїв туранського, сакського (скіфського), юдейського й кельтського походження, які колонізували Українські землі й насадили тиранію своїх каганів. З приходом монголів руські кагани з вірнопідданцями втекли з Українських земель у Залісся й Галичину і стали васалами Золотої орди – служили ординським ханам стягувачами данини з місцевої фіно-угрської й тюркської людності. І так на колонізованих руссю фіно-угрських землях постала московська русь, яка тепер претендує на колись витолочені нею Українські землі.
За Українські землі затято змагалися загарбники, колонізатори – русь (нащадки саків-туранців-рас’я) і ляхи-поляки (нащадки сарматів), вони назвали нашу одвічну питому землю Україну «окраїною», «пограниччям», «диким полем», тобто межовою, нічийною територією, яку ті аґресори загарбували, шматуючи між собою. Коли русь і ляхи розривали Україну на Лівобережну й Правобережну, то мадяри як близькі родичі русі з-за Уралу від ІХ століття толочать Українську закарпатську землю, піддаючи корінну Українську людність нещадному лінґвоциду, геноциду, перетворюючи на мадяронів.
З мадярами змагався за Галицьку землю волинський каган Данило Романович з вигаданої династії «Рюриковичів» з кельтської русі, аж доки уклав з королем Белою IV династичний шлюб: одружив свого сина Лева з дочкою Бели IV Констанцією. Данило шукав союзників серед мадярів і ляхів (поляків) у боротьбі проти вічового правління галицьких бояр і Сіверського правителя Ростислава, який підтримував самоврядну Болохівську землю, що на неї зазіхав каган. Каган Данило після завоювання Галича (опір його аґресії тривав майже 40 років) став зватися Галицьким і почав посягати на всі правобережні й навіть на лівобережні Українські землі. У 1246 каган Данило поїхав у столицю монгольського хана Бату – Сарай на нижній Волзі й визнав свою васальну залежність від Золотої Орди. Принижуючись перед ханом, каган випрошував у нього ярлик на володіння Київом та іншими Українськими землями, та випросив тільки право збирати податки (не данину) в Галицько-Волинському князівстві й зобов’язався надсилати своє військо для участі в походах Монголів (Татар) на Польщу, Литву, Угорщину.
Хитрий, підступний Данило для досягнення своїх замірів владарювати над усіма Українськими землями налагодив контакти з папською курією й став випрошувати в Папи коронацію на руського короля нібито для очолення хрестового походу проти Монголів. Нарешті в 1253 році в історичному центрі Підлісся (нині – Підляшшя) Дорогочині каган-конунг Данило отримав од папського легата Опізіо, посланця папи Римського Інокентія ІV, королівську корону. Будучи васалом двох зверхників, каган-король Данило провадив подвійну загарбницьку, деструктивну політику стосовно Болохівської землі та інших самоврядних Українських земель, які платили податки напряму монголам, для власного збагачення й утвердження свого данинного владарювання над ними. Каган Данило, діючи підступними методами, привів Половців у Берестейську землю, звідки кочовики допомагали йому грабувати, нищити Литву й Ятвязьку землю, де жив давній народ Ятвяги (предки Білорусів), якого намагався завоювати ще каган Ярослав Мудрий. На той час припадає політичне перейменування Ятвягів на білорусів, Українців східних теренів на малорусів, Українців західних теренів на руснаків-русинів, яких згодом москворуська імперська політика визнала тільки субетносами великорусів.
А ще «король» Данило тримав при своєму дворі католицький орден францисканців і таємних христових рицарів тамплієрів, які очолювали хрестові походи й заробляли великі капітали на лихварстві, тож їх називають архітекторами нинішнього банківського лихварства й великого міжнародного кримінального фінансового бізнесу. Так Данило Галицький за допомогою лихварів-тамплієрів намагався реанімувати на Українських землях колишнє руське грабіжницько-фінансове владарювання. Папа використовував коронованого на короля Данила для експансії католицтва на Схід і глобального католицького впливу на реґіональну політику. Папська політика простежуїться донині: у ХХ ст. проявилась в інспіруванні Ватиканом ЗУНР, керованої диктатором-русофілом Євгеном Петрушевичем, сином попа-русофіла Омеляна Петрушевича, яка своїм єзуїтським союзом з Денікіним знищила УНР; а також в інспіруванні ОУН(б), яка таким самим єзуїтством і вождівством розколола ОУН і знищила УПА як усенародне, самоорганізоване зрушення, придушивши вождівсько-партійною тиранією.
Руські імперські історики європеїзували своїх перших владарів – каганів, переназвавши їх князями. А малоруські вірнопіддані історики переназвали «кагана Данила» князем, а далі – королем, хвалячись, що «Україна мала свого короля».
Дегероїзація антигероїв
Тепер новітні малоруські ентузіасти й рашистські аґенти з владарюючого в Україні кагалу проповідують «руськость» Українців та ініціюють перейменування України на Русь і навіть пропаґують «імперськість» України, яка як «справжня імперія надбала свою територію в результаті збройних війн, насильницьких походів» під проводом руських князів – Владіміра, Ярослава й інших Рюриковичів, які й є «українськими імператорами». А одержимі своєю руськостю малоруси поширюють ті заразні політичні віруси.
Малоруси (малороси) – це деґрадована маса руських байстрюків і рабів, яка нині становить собою шосту колону малорусні в Українському суспільстві. Успадкувавши од руських (кацапів) хитрість, лукавство, брехливість, ошуканство, підступність, малоруська потолоч на Східноукраїнських землях під ширмою нібито місцевого українського люду стала уособленням антиукраїнства – хитрого, лукавого, брехливого, підступного малоросійства.
Подібну деґрадацію й мімікрію спостерігаємо в Західноукраїнських землях, де над Українцями тяжіє русофільська й полонофільська потолоч – хитрі, лукаві, брехливі, підступні русини-галичани (галичмани), які вважають себе нащадками кельтського племені галлів-рутенів, що прикочувало на західноукраїнські терени слідом за своїми родичами саками-скіфами й сарматами, а також – вірнопідданцями руського «короля Данила».
Русинство й малоросійство – доктрини імперської ідеології Русії й Польщі для заперечення етнокультурного феномену Українського народу та насадження симулякрів для формування імперської маси. Хоч Польща офіційно й не була імперією, та своєю імперською жадобою не поступаїться Русії.
Малоруси за своєю рабською суттю тотожні великорусам і всякій русні. Безтямні малоруси й великоруси затято змагаються за свою рабську спадкову руськость: перетягують каната – хто з них руськіший.
Уперше піддав системному критичному аналізові малоросійство як психосоціальне й суспільно-політичне негативне явище М. С. Грушевський у праці «На порозі Нової України» (1918). В. К. Липинський назвав малоросійство хворобою бездержавності. Є. Ф. Маланюк в історіософському есеї «Малоросійство» (1959) виявив деґенеративну суть того явища, «яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки» й показав його деструктивний вплив на Українське державотворення.
А Українці й досі гинуть за рідну землю, вириваючи Україну з руських імперських пазурів, куди її кинули єзуїти Хмельницький, Прокопович і Мазепа.
За владарювання Хмельницького й Мазепи сформувалася нова малоруська васальна шляхта (панівна еліта), яка, як і гетьмани, хотіла України для себе, для власної вигоди й заради цього віддано служила спершу Польщі, потім москворусі. Це їх усіх нещадно охарактеризував Т. Шевченко: «Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття – ваші пани // Ясновельможнії гетьмани».
Тодішній феодальний політикум дуже нагадує нинішні феодальні атавізми в «незалежній Україні». Тоді новоутворена малоруська аристократія дбала тільки про свої станові інтереси й навіть не думала про Український народ, і нині відбуваїться те саме. Малоруське васальне панство перше почало закріпачувати й так заневолених Українських селян, які становили основу суспільства й творили національне багатство. Приписувана Мазепі та його прибічникам «боротьба за волю України» не відповідає дійсності, бо насправді нові малоруські феодали боролися за цілковиту владу над Українським народом під васалітетом Москви. Так виник глибокий конфлікт між національним і соціальним, що й породив народний опозиційний козацько-селянський рух на чолі з колишнім старшим писарем Генеральної військової канцелярії, генеральним писарем Запорозького коша, а потім кошовим Січі Петром Івановичем Іваненком, який походив зі старшинського роду Полтавського полку. Національно-соціальний рух на чолі з Петром Іваненком був спрямований проти промосковської політики Мазепи й колоніальної політики Москви. У 1692 р. Петро Іваненко уклав від імені людності Київщини, Чернігівщини й усього війська Запорозького договір у Бахчисараї з кримським ханом, видатним державним і військовий діячем Селімом І Ґераєм про захист спільних інтересів Українського й Татарського народів та їхню взаємну оборону від посягань Московського царства й Речі Посполитої. Договір підтверджував у складі України Гетьманщину, Слобідщину й Правобережжя, гарантував безмитну вільну торгівлю між Україною й Кримським ханством. У 1692–1694 рр. Петро Іваненко, за підтримки ханського війська, здійснив кілька походів проти Мазепи, та Мазепа великими силами й жертвами придушив народне повстання й вірнопіддано доповів про те цареві.
Гетьманське військо складало основну ударну силу царської армії, а Українські селяни постачали для неї весь провіант під час балтійських походів 1700–1703 рр. А в 1705 р. сам Мазепа, за наказом царя, на чолі 20-тисячного козацького війська пішов походом на Львів. Саме там, за припущенням істориків, Мазепа увійшов у таємні зносини зі своїми колегами-єзуїтами (Ісусовими ратниками) й через них вів перемови з новообраним польським королем Станіславом Лещинським, який обіцяв гетьманові за підтримку польсько-шведських антимосковських планів довічну корону Сіверського князя. А за два роки перед тим, у 1703, Мазепа один з перших отримав од польського короля Августа II Фрідріха (Сильного) Орден Білого Орла за розбудову антишведської коаліції. Так кардинально міняв Мазепа вектори своєї єзуїтської політики.
Ймовірно, саме під час тодішнього перебування в Польщі Мазепа й домовився зі шведами й поляками виступити разом проти Московії. Серед різних мотивів розриву Мазепи з Московським царством історики (З. Когут, О. Субтельний) виділяють провідний: «страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей». Під «українськими «правами і вольностями» слід розуміти не інтереси Українського народу, а вигоди малоруської шляхти.
Нова малоруська шляхта – то нащадки тих старшин, які не підтримали державницької політики гетьмана Івана Виговського й піддалися Московії заради власних «прав і вольностей». Нова мазепинська шляхта боялася не так петровської централізації та втрати Української автономії, як втрати своїх станових привілеїв і маєтків. А втрачати було що…
Сам Мазепа мав в Україні безконтрольне владарювання й незліченне багатство, вислуживши своїм вірнопідданством довіру в Петра, а підкупами – поблажливість московських вельмож. Мазепа як послідовник флорентійського політичного діяча й засновника політології Нікколо Макіавеллі (1469–1527) був позбавлений моралі, вважаючи дозволеними всі засоби для досягнення політичних цілей, які зводились до втримання необмеженої влади й незліченних статків.
Васальний тиран Мазепа запровадив у своїх батуринських палатах церемоніал і учти на кшталт європейських володарів (і це у васальній країні!). Численні панегірики оспівували його набожність та опікунство над Церквою (московською!) й культовим мистецтвом, звеличували Мазепу як «великого вождя», «нового Геракла», «найбільшого малоруського лицаря», а Феофан Прокопович, ідеолог «просвіченого абсолютизму», проголосив Мазепу «спадкоємцем Владіміра Вєлікого». А після перемоги москворусі в Полтавській битві той самий Феофан Прокопович перейшов на службу до московського царя Петра І радником з питань церковних і політичних реформ, з 1721 став першим віце-президентом Святішого урядуючого синоду, ідеологом проголошення Московської русі Руською імперією й перший озвучив новий володарський титул Петра І – «Император Всероссійскій» та сформулював основну доктрину руської імперської ідеології: «Мощь и непобедимость Россіи – в необъятности ее просторов».
Що ж воно за химера – Феофан Прокопович? Його справжнє ім’я й прізвище – Єлєазар Цєрєейскій. Народився між 1677–1680 роками в родині київського крамаря-вихреста Цєрєйского. Після смерті батька й матері жив під опікою дядька по матері – Феофана Прокоповича, намісника київського Братського Богоявленського монастиря, професора й ректора Київо-Могилянського колеґіуму. Пройшовши вишкіл у православних і уніатських навчальних закладах в Україні, в католицьких, єзуїтських у Римі та повчившись у реформатських у Західній Європі, повернувся в Україну єзуїтським ченцем – «Ісусовим ратником». Єзуїтам дозволялось усе, навіть міняти віросповідання, заради таємної служби Ватикану. Єлєазар почав єзуїтську кар’єру з 1704 спершу в Почаївському монастирі, потім у Київі зрікся католицизму й прийняв православне чернецтво під іменем свого дядька – Феофана Прокоповича й став на чолі київської «вченої дружини». Після втечі свого патрона гетьмана-єзуїта Мазепи Єлєазар-Феофан пішов служити цареві-єзуїтові Петрові, й той призначив свого слугу ректором Київо-Могилянської академії й ігуменом Братського монастиря. А далі перелицьований вихрест-єзуїт робив церковну кар’єру в Руській імперії – служив імперському нищенню України. Отже, пропаґанда єзуїтом Єлєазаром-Феофаном образу «просвіченого володаря» (Мазепи й Петра) – то пропаґанда макіавеллізму з його нехтуванням морального закону й насадження узаконеного беззаконня.
Мазепа перший уособив плутократичний тип так званого нового олігарха – багатого, можновладного, грамотного, пихатого й аморального. Володіючи мовами й риторикою, він уводив в оману багатьох – такого вміння набув єзуїтським вишколом. Сучасники остерігалися Мазепи, мовляв – характерник, а мовлячи теперішньою термінологією – типове маніпулювання масовою свідомістю через застосовування психотехнологій деструктивних релігійно-політичних культів. Та хоч і мав Мазепа славу «просвіченого володаря», та не мав необхідної для справжнього володаря самостійності й політичної волі, а був знаряддям чужих сил. Старшини остерігалися й боялися Мазепи за його всеможність, підступність і безкарність, бо він у своєму аморалізмі не мав обмежень. Достатньо фактів свідчать, що найближче оточення Мазепи, запобігаючи перед благодійництвом гетьмана й побоюючись його самовладдя, створило культ особи Мазепи. Одначе Український люд, знаючи Мазепине вірнопідданство Москві й єзуїтське лукавство, не любив його й потерпав від нього, що засвідчено народною пам’яттю, яка не зберегла Мазепиного образу ні в думах, ні в історичних піснях. І коли Мазепа став на бік шведів нібито проти московитів, Українці йому не повірили. Незаперечним є й той факт, що гетьман як гарант державності України не об’єднав довкола себе патріотично налаштованої старшини, а такі відомі військові й державні діячі як полковники С. Палій, І. Мирович, М. Миклашевський утворили старшинську антимазепинську опозицію, якою й скористалися москворуські. Своїм макіавеллівським аморалізмом у політиці й приватному житті Мазепа знехтував характерну для Українців високу моральність та високий народний ідеал. Породивши спотворене уявлення про Українського правителя (ідеал усіх вірнопідданців!), він завдав великої шкоди політичній свідомості всіх подальших поколінь Українців. Зрештою Мазепа не був носієм Українського духовного типу, не став він і європейцем (за всієї своєї єзуїтської грамотності), а лишився рабом пристрастей і знаряддям колоніальної політики Москви.
Навесні 1708 р. король Швеції Карл ХІІ після успішного завершення воєнного походу на Саксонію й Річ Посполиту вирішив покінчити з Московським царством і рушив через Білорусію на Смоленськ і далі – на Москву. Однак Петро І, поступаючись перед шведською армією військовим вишколом свого ополчення, нав’язав шведам тактику маневрової війни, вимотуючи їхні сили на неозорих просторах (колись так скіфи вимотували перське військо). Через незвичний опір московитів та в результаті таємних переговорів Карла ХІІ й Лещинського з Мазепою шведське командування змінило план воєнних дій, і восени 1708 р. виснажена й зголодніла шведська армія (33000 піхоти й 9000 кінноти) вступила в Сіверщину, де отримала вдосталь харчів і фуражу.
Та Мазепа й надалі, на вимогу Петра І, посилає йому на підмогу свої війська, хоч грати роль вірнопідданого стає дедалі важче. Найближчі до І. Мазепи генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул А. Войнаровський (Мазепин небіж) та рішуче налаштовані патріотичні полковники наполягали, аби гетьман негайно порвав з Москвою. Одначе Мазепа не втаємничував нікого у свій таємний задум, який не відповідав інтересам Українського народу. Народ для самостійного життя потребує правди, законності й моральної волі, надто це стосується Українців, які на той час відзначалися високою моральністю й громадянським волевиявом. А гетьман, будучи знаряддям чужих політичних сил, прикривав риторикою свою політичну безвольність і пристрасть до збагачення, виявляючи власний аморалізм у розходженні слів з діями. Маневруючи між Петром І та Карлом ХІІ, Мазепа й надалі демонстрував прихильність до царя, тим часом готуючись до об’єднання з його запеклим ворогом. Так він нагромаджував запаси провіанту, боєприпасів, фуражу в Чернігові, Батурині, зміцнював Стародубську, Чернігівську, Роменську, Гадяцьку фортеці нібито для московитів, а насправді готував запаси для шведсько-польських військ. Проте московити чомусь постійно випереджали шведів і захоплювали ті стратегічно важливі міста, нещадно розправляючись з їх оборонцями. Найжорстокішу розправу вчинив у столичному Батурині Мєншіков – знищив усіх мешканців від старого до малого. Він випередив прибуття до Батурина короля з гетьманом, а підігріла його садизм звістка, що напередодні Мазепа присягнув Карлові ХІІ. Причину падінь Українських міст-фортець дослідники вбачають, як правило, в зрадництві їх захисників. Та, на мою думку, справжня причина всіх падінь, занепадів, зрад і поразок – у тотальній деморалізації суспільства владною верхівкою. В тій політично невизначеній ситуації нехтування Мазепою вимогами суспільної моралі заради владно-станових, політико-майнових інтересів відігравало роль негативного прикладу, провокуючи відступництво від загальнонаціональних інтересів. Ведучи хитру політику полівасалітету, Мазепа перехитрив сам себе – занапастив цілу Україну.
Між ворогуючими силами почалася зимова кампанія маневрової війни – так звана війна маніфестів, а в Україні запанувала найлютіша за довгий час зима й ще лютіший московський терор. У таких умовах московська адміністрація оголосила «вільні» вибори, й у листопаді новим гетьманом обрали (з волі Петра І) І. Скоропадського (хоч козаки воліли П. Полуботка, але цар застеріг: «Надто хитрий і міг би стати ще одним Мазепою»). Напередодні в Глухові Мєншіков на догоду Петрові І влаштував заочну «страту» Мазепи – повішення його опудала, а через тиждень зібрану в Глухові церковну верхівку змусили проголосити Мазепі прокляття (церемонія відлучення Мазепи від церкви відбулась також у Москві й повторювалась відтоді щороку). То був дошкульний удар по прихильниках Мазепи. А шведсько-польському війську дошкуляла сувора зима, нестача провіанту й фуражу.
Навесні 1709 р. Карл ХІІ вирішив розпочати наступ на Москву через Харків і Курськ, та на шляху в нього стояла Полтава з московським гарнізоном з 4500 вояків та 2500 «добровольців» з міського населення. Шведи й мазепинці збудували шанці та взяли Полтаву в облогу. Хоч їм на підмогу привів 15000 запорожців кошовий Кость Гордієнко, та запекла оборона міста надовго скувала головні сили шведів. Тим часом Карл і Мазепа відрядили послів до Туреччини й Криму по підмогу, та безуспішно, а польське військо заблокував московський корпус.
Це дало змогу Петрові зосередити свої війська у швидко збудованому й надійно укріпленому таборі та підготуватись до вирішального бою, який він планував розпочати 29 червня (10 липня за новим стилем). Сили московитів складали 47000 піхоти, 14000 кінноти й 78 гармат. Сили Карла й Мазепи – 36000 піхоти, 17000 кінноти й 56 гармат. На боці московитів була перевага людської сили й техніки, але московити були слабші від шведів у муштрі, тому Петро не ініціював битви, а вичікував, що спровокує на це Карла.
27 червня (8 липня за новим стилем) 1709 року зі сходом Сонця Карл ХІІ розпочав битву. А вже перед полуднем битва скінчилась цілковитим розгромом шведів. Шведи втратили понад 9000 убитими й близько 3000 пораненими, московити – 1300 вбитими й понад 3000 пораненими. Карл ХІІ, І. Мазепа, К. Гордієнко з півсотнею старшин, особистою охороною гетьмана й золотим скарбом та з тритисячним загоном козаків і частиною шведів переправились через Дніпро й увійшли в турецькі володіння. Решту шведського війська (16000) московити взяли в полон, і згідно з пактом капітуляції, більшість козаків, які були зі шведами, стратили, а інших заслали в Сибір.
Стару (Чортомлицьку) Січ за перехід на бік Мазепи московити зруйнували вщент, знищивши й тих козаків, які не стали з усім кошем на бік шведів. Каральною операцією орудував царський полковник П. Яковлєв, а допомагав йому козацький полковник Г. Ґалаґан (за рік перед тим перейшов від І. Мазепи до Петра І), закликаючи козаків скласти зброю й присягаючись на хресті помилувати їх. Близько 300 старшин і козаків, які повірили Ґалаґану й здалися, московити закатували в страшних тортурах (навіть мертвих витягали з трун і відрізували голови). Уцілілі козаки втекли в пониззя Дніпра, в турецькі володіння, й заснували в урочищі Олешки Нову Січ.
Московська русь піддала терору всю підвладну цареві територію України. При царській ставці в Лебедині діяла слідча комісія, яка люто розправлялася з противниками московської антиукраїнської політики, закатувавши понад 800 патріотичних Українських старшин і тисячі козаків. Паралельно з кампанією винищення Української політичної волі й патріотизму Петро І провадив колонізаторську політику нещадної експлуатації людських і природних ресурсів України, перетворивши її з бази воєнно-політичних заворушень і визвольних рухів на інтелектуально-економічну основу для творення Руської імперії.
Коли в переможній для Українців Конотопській битві воєнно-політична ініціатива була за Іваном Виговським – гетьманом і головнокомандувачем об’єднаних українсько-татарських сил, то в трагічній для Української волі Полтавській битві Мазепа лишався в підлеглості у шведського короля як маріонеткова фігура політичної боротьби між Польщею, Швецією й Московією. Навіть основні сили Мазепиного війська не брали участі в битві (3000 козаків шведи залишили охороняти обоз), а козаки під проводом І. Скоропадського билися на боці москворусі проти своїх – запорожців під проводом К. Гордієнка.
У чому суть Полтавської спецоперації, яку підготували й провели єзуїти? Полтавська битва поклала початок великодержавної гегемонії Москворусі в Східній Європі й виходу її на світову політичну арену та відходу Швеції й Польщі на другорядні позиції. У результаті Мазепиної афери (віддав Петрові І Лівобережжя з людьми, собі забрав державний золотий скарб) Україна остаточно втратила державність.
Після поразки Шведської армії в Полтавській битві 1709 разом з Мазепою втекло з України й пов’язане з ним неоколоніальне малоруське панство. Після смерті Мазепи, аби якимось чином підтвердити свої станові привілеї й заявити про свої втрачені майнові права, малоруське панство підписало під Бендерами 5 квітня 1710 «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками і тим же Військом Запорозьким з повною згодою з обох сторін». У тій угоді «з обох сторін» представлене тільки військове панство й «Військо Запорозьке», тобто «народ козацький, давній та відважний, раніше званий хозарським» (виводити козаків од хозар почав Хмельницький). Отже, в тій «хозарській конституції» немає й згадки про Український народ, зокрема про Українське селянство, яке вибороло у війні з Польщею землі й станові привілеї «своїм» панам і військовому кагалу «козаків-хозар», а саме опинилося в них у кріпацтві. Ота корпоративна угода, засвідчена підписом короля Швеції Карла ХІІ, не мала ніякого стосунку до «прав і вольностей» Українського народу. Той папір не мав юридичної сили й лишився архівним документом, політичною вигадкою про «найпершу в світі Конституцію Пилипа Орлика». Насправді то ніяка не Конституція як Основний Закон Держави, а внутрішній «договорняк» неоколоніального малоруського панства. Малоруське панство, як і Мазепа, були не оборонцями України, а її неоколоніальними власниками.
Полтавську трагедію України слід розглядати як наслідок авантюрно-егоїстичних маневрувань безвідповідального гетьмана – знаряддя чужої сили. Та трагедія стала поворотним моментом в Українському державотворенні й на 300 років позбавила Український народ політичної волі. Крах мазепинського аморалізму в політиці (мета виправдовує засоби) маїмо сприймати як застереження від подальшого руйнування Української самостійності. Мазепа спілкувався з іноземними правителями й послами різними мовами, а з Українським народом не зумів порозумітися однією спільною мовою. Бо спільна мова ще не гарантує сили. Тільки спільна думка народу витворює спільну волю й дієву силу. Та зрештою, в полі інтересів колишнього королівського пажа, а тепер царевого улюбленця, співтворця Російської імперії й не було Українського народу як такого: Українців Мазепа використовував як засіб, розмінний дріб’язок у своїх великих і хитромудрих замірах неподільної влади над Україною, а отже й власності на багатства її. Мазепа розділяв Українське суспільство, як розділяють нинішні політикани-васали.
Синдром мазепинства живучий, щоправда, його використовують проти самих же Українців як жупел відступництва, зрадництва. Кожне століття в Україні мало свого «мазепу». Має й нинішнє століття своїх «мазеп»… З ними все зрозуміло. Мене більше турбує синдром вірнопідданства в суспільстві – чому апологети мазепинства, всілякі лакузи-конформісти, так затято не бажають знати правди й обожнюють своїх «мазеп»? Від того в людях укорінюїться страх, навіть більше – історичний переляк. А на те ради немає: історичний переляк не виливаїться – він спадковий. У багатьох засів історичний переляк і рабське марновірство – їхнім нащадкам ще 300 років доведеться відпрацьовувати ту ганебну карму…
А те, що лишилося від «епохи Мазепи-будівничого» (переважно культові споруди московської Церкви), позбавлене духовного сенсу, бо було й лишилося відчужене од прагнень людської душі, од волі національного духу. Подібно й нинішня владарююча еліта будує церкви й палаци, що не мають нічого спільного з національно-соціальними прагненнями Українського суспільства.
Для виходу з морочного кружала історії Українцям належить насамперед позбутися марновірства й ідольства: перестати поклонятися історичним шахраям, злочинцям, які стали об’єктами політичних культів, і ліквідувати пропаґандистські монументи політичним ідолам та провести дегероїзацію антигероїв, які призвели Україну до колонізації й занепаду. Антигерої – злочинці, яких канонізують для нав’язування історичного марновірства.
Так само необхідно дегероїзувати й нинішніх антигероїв-злочинців, викрити й ліквідувати увесь нинішній злочинний владарюючий кагал рашистської колоніальної адміністрації, який мародерить на фінансовій допомозі країн-партнерів, на закупівлі озброєння, а через чекістську бандоту тецекунів гнобить громадянську волю й дух патріотизму, руйнує Українську армію зсередини, поставляючи їй непридатних для військової служби й за відкупи звільняючи від служби придатних. Чекістська наволоч у тцк не мобілізує, а утилізує Українців, тим самим знищуючи ЗСУ й убезпечуючи паразитарний кагал. Владарюючий колонізаторський кагал наживаїться на нашій крові, а етноцид Українського народу прикриває цинічним закликом «воювати до останнього українця», що ним тепер маніпулює рашистська пропаґанда.
Крайнім блюзнірством стало похапливе нав’язування Українському суспільству «Національного військового меморіального кладовища» та головного меморіального комплексу «Український національний пантеон»: ще війни кінця-краю не видно, а вже геноцидний кагал готовий закопати на кладовищі в Мархалівському болоті нинішніх Українців і заодно позвозити в те болото кістки давно спочилих на чужині борців за волю України. Владарюючий окупаційний кагал кремлівської колоніальної адміністрації робить з України могилу для Українців. А ідолів на ту могилу намагаїться поробити з антигероїв.
Деколонізація України
Українці зараз виборюють свою Волю й державну самостійність тяжкими втратами генофонду. А нашу визвольну війну обтяжує існування в воюючій Україні двох паралельних соціумів – корінного народу й колоністів. Перші на війні гинуть за Волю, другі на війні збагачуються для заневолення перших. Ту катастрофічну соціальну шизофренію спричинило колоніальне владарювання руської й большевицької імперій та поглиблює владарюючий кримінальний кагал паразитарної «держави в державі», яка, прикриваючись атрибутикою Української держави, руйнує її зсередини. Владарюючий кагал – не побутові корупціонери, не зрадники, а державні злочинці, бо наші одвічні вороги не можуть бути нашими зрадниками. Вороги не зраджують, а знищують народ і державу. У владі не зрадники, а рашистські резиденти. Владарюючий в Україні кагал має абсолютні повноваження колоніальної адміністрації від кагалу кремлівської метрополії. Рашистська резидентура й аґентура окупували Україну ще перед повномасштабним вторгненням. Тож для перемоги на зовнішньому фронті передусім необхідно ліквідувати внутрішній окупаційний кагал, розірвавши його злочинну кругову поруку, якою він убезпечує себе.
Колоніальний режим в Україні підмінив Українську Державу своєю паразитарною «державою в державі», на сторожі якої стоїть чекістсько-мєнтовсько-прокурорсько-суддівсько-адвокатська мафія. Зрештою, «держава в державі» зі своїм владарюючим кагалом – це типова мафіозна структура, яка складаїться з обмеженої кількості незмінних владарюючих персон і тримаїться на кримінальній круговій поруці; мафіозна структура нехтує Конституцію України, всю систему національного права, паралізує й підкорює собі всі державні інституції та громадські організації. Владарюючий кагал паразитарної «держави в державі» позбавив Український народ своєї Української національної держави з її правовими інституціями та підмінив систему Українського національного права антисистемою узаконеного беззаконня, на чому кагал утримує свій антиукраїнський тоталітарний колоніальний режим. Усі антиконституційні, антиправові закони, які владарюючий кагал протягнув через злочинну ВРУ, означають, що в Україні замість Конституції й конституційних законів упроваджено мафіозну тору з талмудом. Злочинний колоніальний режим перетворює країну в тотальний концтабір, а концтаборизацію України розпочав з ізоляції в сізо й тюрмах Українських воїнів. Ці бойові захисники України мають гідність і самостійність, тож не виконують абсурдних, самовбивчих наказів командирів-злочинців, рашистських аґентів. Тому марні сподівання суспільної маси, що воїни вернуться з фронту й наведуть у країні лад. Навести лад у самому собі й самовладуванням відновити Самостійну Українську Державу може тільки саме суспільство, самоорганізоване у збірну цілісність.
Для звільнення од паразитарного визиску колоніального режиму в Українського суспільства є дієвий конституційний засіб – усенародне повстання. Організатори повстання мають точно відстежувати процес стискання критичної вибухової маси, накопичуваної мафіозним свавіллям і гнітом, та в потрібну мить спрямувати вибухову енергію на знищення мафіозної структури.
Та необхідно враховувати, що колоніальний режим не може допустити Самостійної України, бо насаджений для колоніального адміністрування, тому вдається до мімікрії під «національну владу» – імітує декомунізацію й декоруїться національними маркерами: замість большевицьких ідолів витягує з запасників і нав’язує нібито національних героїв. Через відсутність у владі моральних авторитетів і патріотів, особливо під час нинішньої війни, заражена месіанізмом і вождівством суспільна маса упадає в психоз героїзації, канонізації Мазепи, Петлюри, Бандери. І ті політичні маркери спрацьовують як історичні міни – імперська, соціалістична, тоталітарна. І тих «героїв» нам необхідно дегероїзувати. Особливо нагальним нині є викриття екстремістського, тоталітарного угрупування, політичної секти ОУН(б), яка в 1943 підступно підкорила, скомпрометувала, зруйнувала самоорганізований Всеукраїнський національний визвольний рух – УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця, що діяв з червня 1941 за мандатом Державного Центру УНР в екзилі й представляв офіційну Українську державну традицію. Після вбивства чекістами в 1938 керівника Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця і впровадження в ОУН екстремістської, революційної, пробольшевицької аґентурної групи на чолі з Бандерою, яка, не змігши усунути від керівництва проводом соратника й наступника Євгена Коновальця полковника Андрія Мельника, в 1940 розколола організацію на бандерівську ОУН(б) й мельниківську ОУН(м), а невдовзі узурпувала всі права на організацію, підмінивши колеґіальний принцип самоуправління вождівсько-партійною диктатурою з ознаками нацизму. Відтак большевицька імперська пропаґанда звела Всеукраїнський національний визвольний рух до вождівства Бандери, який відтоді став її головним «героєм». Хоч фактично Бандера не керував ОУН-УПА, бо з початку липня 1941 по вересень 1944 був у почесному німецькому ув’язненні й співпрацював з Абвером – органом військової розвідки й контррозвідки нацистської Німеччини. А рашистська імперська пропаґанда істерично таврує Український національний рух страшидлами «бандерівщини» й «українського нацизму», обзиваючи «бандерівцями», «нацистами» всіх Українців.
Ту пропаґандистську істерію підігрівають недавні комсомольці й комуністи, які стали затятими «націоналістами» й активними пропаґандистами бандерівщини. Націонал-комсомольці, як і націонал-комуністи, – безглуздя, бо національна самосвідомість і космополітична ідеологія несумісні. А насильне зв’язування націоналізму з большевизмом виплодило екстремістську, революційну, пробольшевицьку потвору – бандерівщину, заразило вождівством, ідольством марновірну масу й розчленувало Український соціум соціальною шизофренією, на яку він досі хворіє.
Інспіроване рашистами бандерофільство стало таким самим суспільним злом, як перед ним було русофільство. Партійним бандерофільством з поклонінням вождеві підмінили всенародне прагнення Українців до вільного, самостійного життя. Саме зі всенародної ідеї Самостійності України, озвученої Миколою Міхновським у середовищі харківських студентів-українців з «Братства Тарасівців», ще в 1890-х народилося гасло «Слава Україні!», на яке відповідали: «По всій землі слава!». З Харкова це гасло поширилося по всій Україні, а в 1917–1921 стало провідним девізом в Армії УНР. А бандерофільська пропаґанда приписала своєму кумиру гасло «Слава Україні!» з відповідним партійним паролем-відповіддю «Вождеві слава!» (згодом додали «Героям слава!»).
Марновірна маса в Україні безтямно заковтує примітивну приманку москворуської пропаґанди, якою вона ловить її на свої гачки вже три століття. А владарюючий в Україні кагал узаконює ті історичні інспірування й зобов’язує Українців бузувірськи поклонятися ідолам вигаданих «борців за Україну», а сам тим часом кладе Україну на жертовник «золотому тельцю».
Таку саму антиукраїнську облудну істерію нагнітає рашистська резидентура у польському політикумі. Історія відступництва-підступництва польських очільників повторилася через сотню років. Нагадаймо собі. Після підписання у квітні 1920 між УНР і Польщею Варшавського договору, дуже невигідного для України через територіальні поступки Польщі (УНР офіційно відмовилась од Галичини й Волині на користь Польщі, що обернулось трагедією для Українців), Армія УНР виступила надійним союзником Польської армії у Варшавській битві в серпні 1920. Українські війська тримали фронт протяжністю понад 300 км, а Шоста стрілецька дивізія армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка героїчною обороною Замостя зупинила Кінну армію большевиків, не давши прорватися в тил Польських військ. Тобто Українські війська забезпечили розгром большевицьких військ, що закарбовано в дієписові як «Диво на Віслі». Ця перемога вберегла Польщу від большевицької окупації та зупинила наступ большевиків на Європу, зірвавши їх аґресивний план світової революції. А вже в березні 1921 польські очільники зрадили Україну, порушивши Варшавський договір з УНР і підписавши Ризький договір з Совєтською Росією, делегація якої представляла також большевицький уряд УССР.
Нині, під час рашистської аґресії проти України, Польща стала надавати нам суттєву допомогу, таким чином захищаючи себе. Але рашистська резидентура в польських шовіністичних структурах укотре розбурхала болючу тему інспірованої енкаведистами в 1943–1944 «Волинської різанини» за участю бандерівської ОУН-УПА й Армії Крайової. І ось коли президентським указом одній з військових частин ЗСУ присвоїно найменування «героїв УПА», це викликало в польських шовіністів шалену антиукраїнську реакцію. Однозначно, те найменування спровокувала рашистська резидентура в українському політикумі, чим дала привід рашистській резидентурі в польському політикумі звинуватити Українців у ворожості до Поляків. Тепер на політичній арені активізувалась польська ультраправа, прорашистська політична коаліція конфедератів, яка об’єднує польських шовіністів, солідарних з руськими нацистами.
Ляхи й русня як два жорстокі конкуренти в колонізації Українських земель єдині в одному – в патологічній ненависті до Українського народу, в аґресивному намаганні знищити Українців усякими способами. Патологічну жорстокість обидва аґресори успадкували од своїх кочових, грабіжницьких предків-туранців: русня – од саків-скіфів, ляхи – од сарматів. Століттями русня й ляхи катують Український люд украй жорстокими тортурами, підтверджуючи бездушністю, аморалізмом, нелюдством, що вони не Слов’яни, хоч і перейняли мови од колонізованих Слов’янських народів.
Вичерпно проаналізували патологічну, нелюдську суть обох аґресорів видатні Українські мислителі та застерегли Українців од будь-яких угод з ляхами-поляками й москворуссю.
Всесвітньо знаний учений-енциклопедист, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) застерігав од підступності московитів: «Скільки Московщина не клялася б у добропорядності й вірності, скільки договорів не підписувала б – стільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро І».
Український письменник і політик Василь Семенович Стефаник (1871–1936) у 1923 так само застерігав од підступності віроломних поляків: «Всілякі «унії» політичного чи церковного характеру були ведені ренеґатами, або денаціоналізованими елементами. Виключаю тут всілякі мири і перемир’я, які роблено в нашій історії після воєн за визволення Української нації. Але тоді угоди ніколи ніяким добром не кінчалися для нас, а їх автори менше-більше мали такий кінець як і Ви маєте – гіркий фінал. Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас «per non sunt» (ніби нас нема – лат.). Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації – це є полювання на фізичну загибель нашої нації». Все те повторюїться зараз.
Задумаймося над історичним абсурдом: Українці в усі періоди руського й ляського колоніального заневолення клали своє життя за могутність своїх поневолювачів. А нині Українські збройні сили так само самовіддано оберігають Польщу і всю Європу од необольшевицьких, рашистських аґресорів, які вимагають од Українців «миру» через капітуляцію. А новоявлене польське панство вимагає від Українців покори і дяки за колонізацію та нескінченного каяття, вибачень за опір колонізаторам. І це одночасно з вимогою рашистського кагалу капітуляції України й повного демонтажу її державної системи. Польський шовінізм і руський нацизм, попри своє історичне протиборство в загарбанні-переділі Українських земель, одностайні в одному – розділити Україну по Дніпру, як за Андрусівським договором 1667 року.
А над усіма тими політичними загарбницькими замірами польсько-руського шовінізму-нацизму тяжіє зиск сіоністського олігархату, керованого фінансовим інтернаціоналом. А ще ж китайський комуно-мафіозний кагал націлює рашистську аґресію проти України з наміром використати наше центральноєвропейське положення як плацдарм для експансії на Європу й подальшого глобального владарювання над Світом.
Нині весь Світ заполонила епідемія фінансово-політичного сказу. А сказ – це абсолютно смертельна хвороба, яка призводить скажених нелюдів до неминучої смерті. Одначе, заражені сказом, в агонії своєї погибелі тягнуть за собою здорових. Тож як Українці зможуть здолати скажених рашистів, коли маса соціуму в Україні сама заражена сказом через імперський «русский язык», «русский мат», бо як Українцям відрізнити «русскоязычных украинцев» од «русских»? Адже в природі немає двоязичних (двомовних) народів. Тож немає «русскоязычных украинцев», є малоруси – винародовлена, меншовартісна малорусня. У винародовленому соціумі двоязичіє – це синдром колоніального виродження. «Русскоязычность» винародовленої соціальної маси в Україні – наслідок старої руської імперської колонізації, на якій тепер тримаїться неоруська, рашистська воєнна аґресія для «защиты русскоязычных» колоністів.
Сказ – невиліковний. Носіїв сказу ліквідовують
Тож на Українців лягає життєва необхідність очиститись од епідемії фінансово-політичного та імперського сказу, звільнитись од рашистської колонізації та в самоорганізації утвердити Самостійну Українську Державу і забезпечити собі самооборону й справедливе життя. Нині, під час оборонно-визвольної війни, Українське суспільство особливо гостро стало усвідомлювати нагальну потребу в національній державі з традиційною правовою системою соціальної справедливості.
Аби вийти з морочного кружала історії, необхідно іти шляхом суспільного самоладування – самовладдя, народовладдя. А для цього Українцям необхідно відродити свою генетичну, родову й збірну народну пам’ять, очиститись од генетичного сміття, од усього наносного, чужого й відродити збірну цілісність Українського народу та моральною волею свого національного духу утвердити справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.
З морочного кружала колоніального паразитарного режиму Український народ виведе не космополітична безвольна демократія, яка маскуїться під народовладдя, а національна військова демократія. У нинішніх воєнних умовах тільки національна військова демократія як уповноважена народом диктатура спроможна здійснити волю національного духу – основу національного права.
Од нинішньої внутрішньої й зовнішньої колоніальної окупації Україну може врятувати тільки наша традиційна система військової демократії на базі Всенародного Віча, через яку Український народ зможе здійснити своє конституційне право – пряме народовладдя. Необхідно припинити злочинну діяльність антиукраїнської, партійної ВР та всіх пртій, ліквідувати інститут пРезиденства (мафіогний кагал ворожої резидентури) та всі інші антинародні органи й піддати їх усенародному суду і справедливій покарі, бо тільки зі справедливої покари починається національне право.
Для здійснення всенародних повноважень необхідні совісні Люди, бо тільки вони спроможні підняти Український народ проти аморального нелюдства, яке заполонило Україну. Війна чітко розмежувала Людей і нелюдів, бо це і є війна Людей з нелюдами, які окупували Україну зсередини й зовні. Тож нинішній злочинний режим антиукраїнського колоніально-мафіозного владарювання, який підмінив державне управління й зруйнував основу Української Держави, підлягає цілковитій ліквідації. Через правову процедуру справедливої покари усіх державних злочинців ми відновимо національне право як явище національного духу та утвердимо справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.
Олександер Шокало, культурософ
