Нам Крути не забути, і новий чин росте…
У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно од віку – коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.
Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюра з посади головнокомандувача військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі «демократичної й федеративної Росії», не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…
Відтак нібито демократична Росія, в якій перемогли червоні, не тільки перейняла найгірші традиції царського самодержавства щодо готування темної домовини українцям, а й удосконалила цей одвічний процес. І коли під ударами більшовицької Москви упав Бахмач і на шляху до столиці України Києва виросли непримітні, малесенькі Крути, організованої української збройної сили вже не було, а з півночі йшли не тільки червоногвардійці, а й переодягнені в матроські бушлати карні злочинці з орловського централу.
І проти тих рецидивістів Центральна Рада змушена була послати цвіт української молоді Києва, яка згуртувалася в Студентський курінь у стінах Університету Святого Володимира. І молодь виправдала сподівання керманичів нової України, яким свого часу не вистачило політичної мужності організувати власну збройну силу.
Їх було триста юнаків, які довели своєму народові і всьому Світові, що скінчились роки меланхолійного безсилля. Вони своєю героїчною смертю не просто зупинили на кілька днів більшовицький наступ на Київ, вигравши час на міжнародне визнання УНР, а й відновили славетні бойові традиції рідного народу. Ця жертва свідчила, що наша нація здатна до великого чину – геройської боротьби за здійснення своєї історичної місії – бути форпостом цивілізаційного Заходу на Сході Європи.
Достеменно не відомо, хто першим з цих новітніх спартанців окропив своєю кров’ю сніг під станцією Крути, але коли через місяць столиця України була звільнена від банд колишнього царського жандармського підполковника Муравйова, то друзі й родичі полеглих розшукали в полях під Крутами кілька десятків їхніх понівечених останків і урочисто поховали їх 19 березня 1918 року в одній братській могилі на Аскольдовому цвинтарі в Києві.
Серед них був і учень другої Київської гімназії Павло Кольченко, уродженець села Баламутівка тодішнього Сквирського повіту Київської губернії, тепер – Заріччя Житомирської області. Про його подвиг земляки дізналися тільки через сто років. А багато імен крутянських героїв так і залишилися невідомими.
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський у своїй промові над тілами новітніх українських героїв тоді зазначив: «Бій під Крутами був одним з трагічних епізодів у боротьбі, яку провадила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, – на сумному фоні загальної байдужості, безладдя і безголов’я…».
Учасники Крутянського бою, справді, виступили оборонцями цілої нації. Але в підневільній Україні про це заборонялося згадувати. І тільки з-поза її меж українське студентство в березні 1931 року визнало роковини бою під Крутами подією щорічного всеукраїнського відзначення. Лише в роки Другої світової війни, коли більшовицький режим на якийсь час упав на українських теренах, то відзначати героїку трагедії Крут стали і в Київі, і в Харкові, і в глухих поліських селах.
Гвалтований російськими більшовиками з кінця 1917 року Харків в умовах більшовицької окупації десятки років не міг згадати про Героїв Крут. І лише з приходом німецького війська до міста з’явилася можливість для всенародного вшанування їх. У Покровському монастирі 29 січня 1942 року відбулася панахида.
А жінки Харкова того дня засвідчили перед гітлерівською окупаційною владою український характер рідного міста, зорганізувавши святочну академію на честь Героїв Крут. Тоді й прозвучали оці слова Олександра Варавви:
Триста їх, як цвіт рясний, весняний,
В снігових заметах залягло;
В їх серцях одне палке бажання
В лютий холод полум’ям цвіло:
Захистити Матір-Україну
Від орди червоних москалів;
Триста їх спинили орд лавину
На порозі рідної землі.
Влаштування цього свята мало довести, що в нових історичних умовах українська молодь готова до самопожертви в ім’я своєї Батьківщини, і тоді це наочно справджувалося масовим вступом юнаків і дівчат до підпільної мережі ОУН і лав УПА, що очолили збройну боротьбу за відродження й утвердження Української Самостійної Соборної Держави.
Провід Революційної ОУН, скажімо, в січні 1946 року видав спеціальний наказ «усім військам, боєвим частинам і організаційним клітинам»: «Лицарі Крутів – це наші попередники і наші виховники! Безсмертна, геройська легенда Крутів – це наш заповіт і джерело сили нашої революції!
Жертва Крутів – це пересторога для нашого народу, щоб покладатись в боротьбі тільки на власні сили, тільки на власну зброю, а не на чужі гарні слова.
Туди, до Києва, до Крутів, звернені наші думки й наші серця! Направимо Крути, пімстимо Крути, і увінчаємо безсмертну славу Крутів вінком перемоги!».
До звитяжців Крутянського здвигу можна віднести багатьох українських патріотів, які проявили себе в лавах УПА, чи в повстаннях або ж просто своїм особистим чином у сталінських концтаборах, як, наприклад, Василь Стус у вересні 1985 року. До цього ж Меморіалу героїв необхідно віднести і колишнього політв’язня Олексу Гірника з Калуша, який 21 січня 1978 року спалив себе на Тарасовій Горі у Каневі на знак протесту проти зросійщення України.
Для такого чину були й приклади із здавалося б зовсім мирного життя, в якому точаться не менш запеклі бої між добром і злом. До таких герців необхідно віднести чин моїх однокурсників по навчанню в Київському університеті – Анатолія Горлова й Михайла Сороку. Це вони не дали змінити цивілізаційного поступу українства в грудні 2004 року, коли владна команда тодішнього прем’єр-міністра Януковича вимагала від них опублікувати нікчемне рішення Центральної виборчої комісії про обрання згаданого Президентом України всупереч ухвалі Верховного Суду України про неможливість встановити результати голосування через масові фальсифікації. Якби така публікація з’явилася, то це відкривало б дорогу безчесному учаснику виборчої гонки вже безпосередньо до президентського крісла.
Зрозуміло, що кожен день російсько-української війни дає нам безліч прикладів жертовного здвигу українців. Масовий героїзм українських льотчиків створив навіть збірний образ Привида Києва.
Закарбувався в історії і чин курсантів Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, моїх студентів, які під командуванням генерала Сергія Кривоноса не здали ворогу столичний аеропорт «Жуляни».
Чи є місце подвигу сьогодні для українців поза фронтовими окопами, бойовими вильотами і вдалими морськими вилазками?
Є і не тільки власне на фронтах Великої Української народної війни, а й навіть у полоні рашистів: одним з таких є приклад кандидата наук Владислава Дутчака із Січеславщини, який після «братнього» московського віроломства в 2014 році між написанням докторської дисертації і відсіччю російській аґресії вибрав відсіч. Своєю гідною поведінкою на допиті в російських слідчих, що поширений сьогодні в інтернеті, офіцер полку «Азов» логікою мислення й переконливим словом виграв свій черговий, тепер ідеологічний бій у підступного ворога.
Українці сьогодні зі зброєю в руках залягли в снігових заметах, аби знову зупинити рашистську орду, що рветься до нас, як і в 1918-му. Це і нагадування демократичному Заходу, який і сто, і тридцять років тому не усвідомив, яку гадину він запустив до своїх цивілізаційних проектів. Та й нині, багато хто там звивається, як гадина, коли йдеться про реальну підтримку України, що спливає кров’ю в статусі оборонця всієї людської цивілізації.
Тож – нам Крути не забути! Бо там уперше, через двісті років після нашої Полтавської поразки й програшу Європи, з вогню юнацьких сердець запломеніли українські душі святістю національного духу. Він і досі наснажує Українців на перемогу.
І новий чин росте!
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
