Шевченків «Заповіт» як славень Волі. 180-ліття написання

Тарас Шевченко. Пісенний «Заповіт».

 Вибрані хорові твори

 

 

Щойно вийло друком 170-сторінкове унікальне нотне зібрання «Тарас Шевченко. Пісенний «Заповіт». Вибрані хорові твори». Видання приурочене 180-літтю написання цієї всесвітньовідомої Шевченкової поезії.

У зібранні представлено вибрані хорові твори Українських композиторів на «Заповіт» Тараса Шевченка. До видання дібрано 16 творів 13 композиторів і аранжувальників, написаних від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Пісенний «Заповіт» укладено на основі: «Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Укладач: П. І. Муравський. Ідея видання, вступна стаття, загальна редакція: О. А. Шокало. (К., 2023). Нотний матеріал зібрання Пісенний «Заповіт» розподілено на три групи: твори a капела, твори з інструментальним супроводом, твори великої форми з симфонічним оркестром. Науково-мистецьке видання містить фахово підготовлений нотний матеріал для впровадження в сучасну музичну педагогіку й концертно-виконавську практику та ґрунтовний довідковий додаток: передмову, огляд музичного освоєння, біографічні довідки про композиторів, бібліографію, нотографію, дискографію з QR-кодами для прослуховування записів.

Визначальна особливість зібрання Пісенний «Заповіт» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для збагачення бібліотечних фондів і для концертно-виконавської діяльності хорових колективів в Україні та для Українських культурно-освітніх осередків за кордоном. Пісенний «Заповіт» сприяє музично-хоровій освіті, поглибленню інтересу до Шевченкової поетично-пісенної спадщини й Української хорової музики та їх популяризації в Україні й Світі.

Ініціатори видання й укладачі: М. І. Гулковський та О. А. Шокало.
Автор предмови, біографічних довідок про композиторів та редактор видання: О. А. Шокало.
Огляд музичного освоєння, бібліографію, нотографію, дискографію склав М. І. Гулковський.

Підготовку видання здійснено на методичних засадах Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського».

Художнє оформлення й верстку виконав Я. І. Січовик.

Зверстано за фінансової підтримки доброчинців Тараса й Катерини Миронюків.
Надруковано за фінансової підтримки доброчинця Олександра Григоровича Шпака.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ

Шевченків «Заповіт» як славень Волі

 180-ліття написання

Тарас Шевченко. Автопортрет. Село Потоки. Кінець серпня 1845

 

Цього року виповнюїться 180 Шевченковому «Заповітові», який став в Українського народу найпопулярнішою піснею-символом – славенем Волі. Його закличні рядки: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте» протягом ХХ століття використовували в революційній аґітації, друкували в большевицьких прокламаціях. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни заклик до Волі набув первинного Шевченкового смислу – звільнення Українців од руського імперського колоніального гноблення.

Провідна ідея «Заповіту» отримала відгук у багатьох народів, що засвідчують його переклади 150-ма мовами Світу. А пісенна природа цієї взірцевої Шевченкової поезії проявилася в широкому спектрі музичних інтерпретацій. На «Заповіт» Українські й іноземні композитори написали близько 150 хорових творів – од акапельних та з супроводом до сюїт, кантат і симфонічної поеми.

 

Історія «Заповіту»

Тарас Шевченко написав поезію «Як умру, то поховайте…» наприкінці грудня 1845 року в будинку свого приятеля, лікаря Андрія Осиповича Козачковського (1812–1889) в Переяславі, під час тяжкої хвороби. Переживаючи кризу власної недуги, поет надзвичайно гостро відчув і пережив суспільну недугу свого народу під гнітом руського колоніального гноблення. І його дух на межі життя і смерті вибухнув потужним закликом до рідного народу – повстати проти одвічних ворогів, випустити з них вражу злу кров і навіки позбутись неволі. Здобудемо Волю, тільки окропивши її вражою кров’ю…

Тарас Шевченко. Автограф «Заповіту». 25.12.1845

 

У 1846 в Київі Т. Шевченко переписав цей вірш без назви, з датуванням «25 декабря 1845, в Переяслові», у рукописну збірку «Три літа», де зібрав поезії 1843–1845 років.

Два інші чистові автографи цього вірша без назви зберігаються у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Цю поезію нелегально поширювали в списках близькі до Шевченка люди.

Один список вірша з власноручними виправленнями Т. Шевченка й з назвою «Завіщаніє» зберігся в рукописному збірнику «Стихотворенія Т. Г. Шевченка», скомпонованому в кінці 50-х років XIX ст. близьким знайомим поета Іваном Матвійовичем Лазаревським (1836–1887), наймолодшим з шести братів Лазаревських, Шевченкових приятелів.

Уперше поезію «Як умру, то поховайте…» з заголовком «Думка» опубліковано в безцензурному виданні «Новые стихотворенія Пушкина и Шевченки», яке вийшло 1859 в Липську (Лейпциґ). У першому посмертному й найповнішому виданні «Кобзарь Тараса Шевченка» (СПб, 1867), яке підготували Микола Костомаров і Григорій Вашкевич, надруковано перші 8 рядків цієї поезії з редакторською назвою «Заповіт». Відтоді «Як умру, то поховайте…» стали традиційно називати «Заповітом». Повний текст «Заповіту» вперше надруковано у петербурзькому виданні «Кобзаря» 1907 за редакцією Василя Доманицького.

 

Морально-світоглядна основа «Заповіту»

Провідний мотив «Заповіту» – безвічний дух народного співця й по смерті кличе свій народ здобути Волю. Визначний Український літературознавець, академік Олександр Іванович Білецький (1884–1961), розглядаючи духовно-суспільне подвижництво Тараса Шевченка в контексті світового письменства, наголосив: «В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова».

Глибокі моральні переживання й світоглядні осягнення Тараса Шевченка дослідники зводять переважно до загальної теми про значення поета й поезії в житті народу. Ця тематична модель широко представлена у світовій літературі. Дискусія про суспільну роль поета й поезії розпочалася ще в Давньоримській літературі одою Квінта Горація Флакка «Exegi monumentum» («Я спорудив пам’ятник»). Наслідували «Пам’ятник» Горація Флакка Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін.

А Тарас Шевченко явив поезію нового, власного жанру – заповіту як славеня Волі. Шевченків «Заповіт» сповнений життєствердної, світловизнавчої сили, спрямованої на здобуття рідним народом Волі. Цим «Заповіт» Тараса Шевченка глибинно перегукуїться з заповітним прагненням Миколи Гоголя здобути Україні Волю: «Відокремитись і проголосити свою незалежність» («Роздуми Мазепи», 1834–1835). Суть заповітних прагнень обох подвижників Українського духу – Українці мають пробудити в собі дух Волі до життя й здобути самостійність.

З’ясовуючи розкриття цієї теми в оді Горація, глибокий знавець класичної античної літератури, моя дорога університетська вчителька Латини й Новогрецької, Тетяна Миколаївна Чернишова (1928–1993) виділила п’ять моментів у розвитку думки: «1. Поет відстоює право на людську шану; 2. Міряє вік своєї слави; 3. Нагадує, звідки i якого він роду; 4. Визначає, за які саме заслуги він має право на славу; 5. Приймає винагороду з рук Музи» (Т. М. Чернишова. «Заповіт» Т. Г. Шевченка в аспекті зв’язків зі світовою літературою», 1975).

Розглядаючи ці моменти в «Заповіті», Т. М. Чернишова говорить не про наслідування Шевченком своїх попередників, а наголошує на цілком самобутньому розкритті Українським поетом суті поетичного заповіту.

Т. Шевченко розвиває власну вільну поетичну думку в умовах національно-соціального гніту України й у відповідності зі своїми морально-світоглядними принципами. На відміну од попередників, які вже за життя відстоюють право на славу, Т. Шевченко звертаїться до нащадків посмертним заповітом-закликом:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,

Завважмо: Шевченко заповідає поховати не в могилі, а «на могилі» – на вершині насипної могили-гори. Тож образ могили в «Заповіті» – це не викопана в землі яма, а вивершена серед степу гора пам’яті.

Поет не визначає вікових меж своєї посмертної слави, а окреслює природними реаліями образ і межі своєї рідної землі, де він хотів жити й заповів поховати себе:

Щоб лани широкополі,
I Дніпро, i кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Шевченків дім – це вся Україна, а його родина (сем’я) – весь народ Український. Поет i після смерті прагне лишитися духовно невіддільним од життя рідного народу. Ця строфа конкретністю й просторовістю образної системи засвідчує масштабність Шевченкового поетичного світосприйняття.

Надзвичайно проникливо аналізує Шевченкове світосприйняття в «Заповіті» Іван Франко: «Поет веде нас натуральним шляхом асоціації ідеї від часті до цілості, цю цілість показує знов, як часть більшої цілості, й так підіймає нас, неначе по ступенях, щораз вище, щоби показати нашій уяві широкий кругозір… Вже слово «поховайте» будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує цей rpiб, як частину більшої цілості – високої могили; знов один замах, i ця могила являїться одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок, i перед нашим духовним оком – уся Україна, orpiтa великою любов’ю поета» (Іван Франко. Із секретів поетичної творчості. 1950).

Іван Якович Франко

 

Могили-гори як сонячні вершини та знаки пам’яті насипали в Українських землях з давніх давен та оберігали як найбільші святині. Тому для Українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над родинною, родовою й колективною народною пам’яттю, над духом предків.

Прадавні могили-гори – реальні знаки кількатисячолітньої історичної пам’яті Українців та обсерваторні комплекси Української агрокультури. Небесно-земний архетип могили-гори став морально-світоглядною основою Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі…». У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної Української людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками.

У народів агрокультури могила-гора над прахом славного предка символізує вивершену ним родову світобудову, храм родового духу, храм колективної народної пам’яті. Прилучаючись до колективної пам’яті, люди досягають просвітлення й через відродження генетичної, родинної й родової та колективної народної пам’яті єднаються в збірну цілісність народу й прилучаються до безвічності народного духу. Цю глибинну пам’ять віками зберігали у своїх думах кобзарі – творці, зберігачі й передавачі Українського народного епосу. 

В Українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко). Кобзар-співець на могилі – це заповітний символ безвічності народної пам’яті й Волі духу. Цей образ став найхарактернішою рисою Українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті, совісті й справедливості: люди не забувають ні доброго, ні лихого.

Тож дух Шевченків звертаїться з вершини могили-гори, з верхів’я Духу народного до Українців з закликом до справедливих дій, не забуваючи ні доброго, ні лихого й не уповаючи на Бога. Тут згадування про Бога парадоксальне, що межує з його запереченням:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Тільки справедливою покарою ворогів за їх лиходійство народ здобуде Волю й тоді «в сем’ї великій,… вольній, новій» пом’яне свого співця. В цьому морально-світоглядна дієва суть Шевченкового «Заповіту» – духовно-вольового породження феномену Українського Кобзарства.

 

Феномен заповітного Українського кобзарства

Народних співців в Україні називають кобзарями.  Кобзарство – реліктове явище Українського духовного подвижництва та ясновідання як безпосереднього, інтуїтивного осягнення Істини. Ясновідне кобзарство – релікт прадавньої традиції безпосеред­нього осягнення істинного, дієвого знання чистим серцем та безписемної передачі його з вуст у вуста (звідси кобзарські «Устиянські книги»). Істинне дієве знання становить собою єдність правдивої дієвості й справедливої покари за злочинство.

Українське ясновідне кобзарство – це реальна, дієва сила моральної волі. Кобзарі-ясновідці як носії істинного знання й моральної волі одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях істинний словом правдиво-разючим. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя. Тож Українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці Правди й Волі.

Кореневу, реліктову заглибленість Української кобзарської традиції в питому культурну основу визначив великий Польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині».

Адам Міцкевич

 

Тими невідомими поетами були Українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і Волю духу свого народу, поєднували у своєму світогляді земне й небесне.

Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен Кобзарства як уособлення небесно-земної сутності Українського хліборобського народу класик світової літератури, походженням зі старовинного Українського роду Бунянських з Волині – Іван Олексійович Бунін (1870–1953): «Кобзар – …син народу, який не відокремлює Землі од Неба…». Таким феноменальним поетом-кобзарем, сином небесно-земного народу став Тарас Шевченко.

Іван Олексійович Бунін. 1933

 

Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом Кобзарства, назвавши свою поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості Українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються тлумачити вражені чужим месіанізмом марновірці. Вони вдаються до кривотлумачення, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії. Але ж поетична умовність – це не факт релігійності світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримаїться облудна доктрина богообраності – вивищення «обраного народу» над іншими.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову Українську епічно-пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок з утаємниченими співцями України – кобзарями. Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Саме від своїх учителів-співців кобзарський поводир Тарас переймав з пам’яті й «списував Сковороду». Народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники розносили Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода». Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк. Сковорода і Шевченко. 1991).

Григорій Савович Сковорода

 

Тарас і сам вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Протягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям.

Тарас Шевченко. Сліпий (Кобзар). 1843

 

У повісті «Мандрівка з задоволенням і не без моралі», яку написав у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини (між 1855–1856), Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про власне поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто Українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем. На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо! як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоїння аморальною, безтямною школою своєчасне досі… Тож поетичний феномен і духовне провідництво Тараса Шевченка належить розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції Українського кобзарства – реліктового явища Української культури.

Українське кобзарство споріднене з подібними ясновідними духовними реліктами інших народів. У Давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у Давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у Давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці-хранителі пам’яті й родової генеалогії; у Давньоскандинавському скальди – народні співці; у Давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в Осетинів  гекуоки – народні співці; у Кабардинців гегуако й усаки; в Азербайджанців ашуги або ошоки; в Казахів і Киргизів акини  – народні поети-співці; в Узбеків і Туркменів – бахши; у Персів і Тоджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу Іранських народів, а також гофізи – народні співці-ясновідці, які зберігають у пам’яті одвічні глибинні знання (в ісламську епоху до тих знань приписали й знання Корану).

У різних культурах народних співців називають по-різному, та суть їх одна – вони безпосередньо осягають Істину й відкривають шлях до Істини своїм народам. Співці-ясновідці – просвітлені мудреці, провісники Правди, Волі, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Сила моральної діє­вості народних співців-подвижників – у триєдності їхнього істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення.

Дуже подібний до Українського Кобзаря феномен є в Персько-Тоджицькій поезії – Гофіз. Як Тараса Шевченка в народі назвали Кобзар, так поета-лірика, суфія-ясновідця Могаммада Шамседдіна (1325–1390) у народі назвали Гофіз, і це наймення стало його літературним ім’ям з додаванням назви міста, де народився поет – Гофіз Ширазі (Ширазький). Гофіз і Кобзар однозначні сутності – народні співці, провісники Правди й справедливості, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду.

Ясновідання є основою духовної практики Персько-Тоджицьких суфіїв та Українських духовних подвижників, зокрема кобзарів. Українські народні співці – кобзарі наділені такою ж ясновідною здатністю, як і Персько-Тоджицькі народні співці – гофізи.

Гофізову ліричну поезію співають Тоджики, Перси, Афгонці, а Кобзареву – Українці; співають, як народні пісні. Проте Гофізова поезія лунає в сольному виконанні, а Кобзарева поезія – переважно у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в Українській культурі. Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гофіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Кобзар і Гофіз мають однозначні сутності – народні співці, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду, провісники Волі духу, Правди й справедливості. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у Світі.

 

Шевченків «Заповіт» – у Світі

Шевченків «Заповіт» як визначне явище в Українській і світовій культурі знаходить відгомін у творчості поетів багатьох народів. Переконливим свідченням світового резонансу Шевченкової волі духу стали майже 500 перекладів «Заповіту» 150-ма мовами народів Світу. З перекладів найбільше: руських – 31, польських – 21, англійських – 16, угорських – 12, молдовських – 11, французьких – 10, німецьких – 10, чеських – 8, грузинських – 8. Цінну інформацію про всі переклади «Заповіту» скрупульозно зібрав Український літературознавець, перекладач Борис Васильович Хоменко (1928–2011) у книжці: «Тарас Шевченко. «Заповіт» мовами народів Світу» (1989), вмістивши тут 150 вибраних перекладів.

З усіх перекладів «Заповіту» чи не найточніше й найпроникливіше передали його глибинний світоглядний смисл Слов’янський поет Іван Бунін та Перський і Тоджицький поет Абулкосим Лагуті (1887–1957).

Абулкосим Лагуті. 1940

 

Бунін зберіг у перекладі Українську міфопоетично-історичну реалію могили-кургану – насипної гори. Саме тут перекладачі часто припускаються помилки, не знаючи світоглядної важливості цієї Української реалії. Уже завважував, що образ могили в «Заповіті» означає не викопану в землі яму, а насипану серед степу гору.

Лагуті, не відтворюючи дослівно образу могили-гори, передає відчуття, що це має бути незвичайне поховання.

Лагуті проникливо інтерпретує образну систему Шевченкової поезії, не відступаючи од тексту ориґіналу. Персько-Тоджицький поет з великою майстерністю передає глибоку суть Шевченкової співаної поезії, зберігаючи мелодику вірша. У перекладі «Заповіту» Лагуті зберіг органічну єдність змісту й форми ориґіналу, витончену мелодійність, властиву Українській співаній поезії.

З трьох Тоджицьких перекладів «Заповіту» (після А. Лагуті його інтерпретували ще М. Бачаєв і М. Турсунзода) варіант Лагуті найспівучіший, що пояснюїться і майстерністю поета-перекладача, якому вдалося передати Шевченкову єдність почуття й думки в пісенному ритмі першотвору, і звукописом (фонікою) його рідної Перської мови, яка милозвучністю дуже близька до Української. «Васіят» («Заповіт») Лагуті сприймаїться як народна поезія, в чому багато разів пересвідчувався сам, чуючи це від Тоджиків. «Васіят» Лагуті покладено на музику, й пісню виконує хор Тоджицького академічного театру опери та балету імені Садріддіна Айні.

Ось як згадує Абулкосим Лагуті історію свого перекладу «Заповіту»: «У 1933 році я поїхав на лікування до Криму. Дружина була зі мною – вона уродженка України. Коли ми проїздили Українські степи, вона читала напам’ять вірші Шевченка. Найдужче мене вразив його «Заповіт». Ці щирі, сильні й сміливі рядки буквально запали мені в душу. Не тільки вірш справив на мене сильне враження, тяжке життя Шевченкове нагадало мені моє власне» (Абулкосим Лагуті. Повне зібрання творів. У 6 томах. Т. 6. Душанбе, 1963; Тоджицькою мовою).

Цей факт підтвердила, з суттєвим доповненням, дружина Абулкосима Лагуті Цецилія Бенціанівна Бону-Лагуті у розмові зі мною 27 квітня 1976 року в її помешканні у Самарканді: «Уперше ми побували з Абулкосимом в Україні у 1933 році, їдучи на лікування до Криму. Дорогою, в поїзді, я читала чоловікові «Заповіт» і коментувала. Якийсь хлопчик уважно спостерігав за нами, а тоді спитав Лагуті, хто він. «Я Українець», – усміхаючись відповів Абулкосим. «Оце так Українець, що й «Заповіту» не знає», – щиро здивувався хлопчик. «Ось що найкраще характеризує народність поета», – мовив тоді Лагуті. Потім я проспівала «Заповіт», і це надзвичайно вразило його. Там же, у вагоні, він переклав «Заповіт» Тоджицькою, зберігши мелодію цієї Української народної пісні» (О. Шокало. «Я приохотила до України й Лагуті» // Отчий край. К., 1986). 

На моє запитання, яка була реакція Лагуті на голод в Україні, Цецилія Бенціанівна зізналася: «Вигляд голодуючих Українців справляв на Лагуті гнітюче враження й нагадав йому голод у його рідному Ірані. Ті трагічні обставини особливо загострили в Лагуті сприйняття волелюбного духу Шевченкової поезії, яку я читала йому дорогою».

У той трагічний для Українського народу 1933-й Абулкосим Лaгyтi, одразу після перекладу «Заповіту», написав «Відповідь на «Заповіт» Тараса Шевченка». Це поширена на Сході форма поетичного діалогу. Наведу уривок з цього вірша у власному перекладі:

Дух Твій дужий будить волю
В кожнім серці земляків.
«Заповіту» твого болю
Не забуть повік-віків.

………………………..

Я щоночі в снах кошмару
Бачу муки земляків
Й над Іраном тінь багряну –
Прапор волі з правіків.

А в 1935, виступаючи в Парижі з промовою на Міжнародному антифашистському конґресі захисту культури, Лагуті посилався на Шевченка як на будителя Волі народної, цитуючи Українською:

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око…

Ту промову Лагуті опублікували понад 30-ма мовами народів Світу.

Лагуті як визначний майстер слова перший з Перських і Тоджицьких поетів проклав шлях до Шевченкового поетичного світу, який становить духовне осердя Української культури. Лагуті найбільше звертався до образів i мотивів «Заповіту», що свідчить про незмінний інтерес до Шевченка й Української культури в цілому.

У 1936, відвідуючи Шевченківські місця, Лагуті написав у Каневі поетичну мініатюру «На березі Дніпра». Про свої враження, які пережив поряд з Шевченковою могилою й які лягли в основу його поезії, Лагуті описує в листі до дружини від 17 серпня 1936 р.: «…Ніколи досі не бачив подібної краси. Зараз 6 годин ранку. Сиджу сам на березі Дніпра й пишу тобі листа. Сходить Сонце й стеле по воді золоту доріжку до моїх ніг. Цією доріжкою від Шевченкової могили до Сонця не так уже й далеко. Одне слово, все так, як хотів сам Шевченко. «І Дніпро, і кручі», і широкий Український степ… Ні перо, ні слова не спроможні передати всієї цієї краси. Треба бачити» (Абулкосим Лагуті. Повне зібрання творів. У 6 томах. Т. 6. Душанбе, 1963; Тоджицькою мовою). Це факт безпосереднього сприйняття Шевченкового світообразу й Української духовної традиції людиною іншої культури. Абулкосим Лагуті як поет-суфій являє в цьому лаконічному тексті глибинну суть пантеїстичної, сонцевизнавчої морально-світоглядної традиції Давньоорійської хліборобської культури – спільного духовно-господарського базису Української, Перської й Тоджицької культур.

Подібний внутрішній стан духовного просвітлення являє й Тарас Шевченко у запису в «Щоденнику» від 28 червня 1857 р. в Новопетровському укріпленні, коли ждав звільнення з заслання: «…І я, в очікуванні вісника благодатної волі, розгорнув килим-самоліт, і ще одна, тільки одна мить, і я опинився б на сьомому Магометовому небі». І це не просто літературна фраза, а теж факт безпосереднього сприйняття духовної реалії, запозиченої ісламом в Іраноорійській космогонії. Тобто Шевченко пише про відчуття внутрішнього піднесення до тієї високої небесної сфери, яка в Іраноорійській космогонії називаїться Лагут або Лагута. Від цього астрального світлоносного наймення походить назва небесного птаха-посланця – Лагут, а також ім’я поета Лагуті, що означає Просвітлений, Плеканець Небесного Світла. І в Україні досить поширені прізвища Лагута, Лагутенко. З ХVІІ століття до нас дійшла «Легенда про козака Лагуту». У 1937 А. Лагуті написав вірш-присвяту «Павлові Тичині» й підписався – Лагутенко. У цьому напівжартівливому підписові криється глибокий смисл спільного для наших культур міфопоетичного архетипу Лагута, що підтверджують давні Українські поняття: лагоїти, лагодити, ладувати, а також Лад – дух злагоди, любові.

 

Ладуюча сила пісенного «Заповіту»

Потужна ладуюча пісенна природа цієї взірцевої Шевченкової поезії проявилася в широкому спектрі музичних інтерпретацій. Українські композитори написали на «Заповіт» понад 100 хорових творів – від акапельних та з супроводом до сюїт, кантат і симфонічної поеми. Разом з музичними інтерпретаціями «Заповіту» іноземними композиторами загальне число хорових творів сягає 150. «Заповіт» співають понад 50-ма мовами.

Музичне інтерпретування «Заповіту» почалося в Україні з кінця 60-х років ХІХ ст. У 1868 Український композитор, піаніст, дириґент Микола Віталійович Лисенко (1842–1912) написав хорову музику до «Заповіту». Це стало поштовхом для його подальшої праці над великим циклом музичної Шевченкіани – «Музика до «Кобзаря», який містить 87 творів різних жанрів.

Микола Віталійович Лисенко

 

Також у 1868 свій «Заповіт» для хору, соліста й оркестру написав Український композитор, хоровий дириґент, священик Михайло Михайлович Вербицький (1815–1870). Цей твір уперше прозвучав того ж року на Шевченківському святі у Львові й відтоді набув великої популярності.

Михайло Михайлович Вербицький

 

З «Заповітів» Лисенка й Вербицького почалось музичне освоєння Шевченкової поезії.

У 1869 нову, цілком ориґінальну музику «Заповіту» написав Український композитор, хоровий дириґент, учитель хорового співу й музики з Полтави Гордій Павлович Гладкий (1849–1894; за іншими даними 1841–1886).

Гордій Павлович Гладкий

 

Г. Гладкий представив свій музичний «Заповіт» у хоровому викладі як вправу з гармонії на навчальних курсах. Керівник курсів Петро Андрійович Щуровський (1850–1908), дириґент, піаніст, композитор, учень П. І. Чайковського, відзначив красу й виразність музики та допоміг відкориґувати нотний текст. Первісну редакцію «Заповіту» для чоловічого хору a капела виконали учні Полтавської духовної семінарії під керівництвом автора. Згодом цим твором зацікавився М. В. Лисенко і вніс свої корективи. «Заповіт» Г. Гладкого для чотириголосого чоловічого хору опублікував у 1905, 1908 й 1909 роках полтавський видавець, культурно-освітній діяч Григорій Іпатійович Маркевич (1849–1923). Авторство нот «Заповіту» було позначено літерою «Г», яка в подальших виданнях зникла. Тому цю пісню довгий час вважали народною. Музика Г. Гладкого надзвичайно життєстверджуюча, сонцелюбна, її використовували Українські й інші композитори як основу своїх ориґінальних хорів і численних аранжувань. Серед кількох десятків інтерпретацій найбільшої популярності набули аранжування К. Стеценка, О. Кошиця, Л. Ревуцького, Я. Степового. Музика «Заповіту» Г. Гладкого швидко поширилася по всій Україні й стала популярною народною піснею. Саме на музику Гордія Гладкого «Заповіт» співають під час урочистостей як усенародний неофіційний славень.

На текст «Заповіту» написано й твори великих музичних форм. В. А. Золотарьов (Куюмджі) написав на Шевченкову поезію симфонічно-хоровий цикл «Шевченківська сюїта» (1929) для солістів, хору та оркестру, п’ята частина якої – «Заповіт» («Як умру, то поховайте…»). С. П. Людкевич написав кантату «Заповіт» (1934) для мішаного хору й симфонічного оркестру. Б. М. Лятошинський здійснив аранжування «Заповіту» Г. П. Гладкого – написав кантату «Заповіт» (1939) для мішаного хору й симфонічного оркестру. Р. М. Глієр написав симфонічну поему «Заповіт» (1939–1941) пам’яті Т. Шевченка.

 

Шевченків поетично-пісенний феномен

Шевченків поетично-пісенний феномен – рідкісне явище в Українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, а «Заповіт» має близько 150. У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам проникливо співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим митець-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «…Коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали. Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. …Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873): «…Заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі Українських пісень».

За переказами сучасників: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів чистий од природи, що позначилось і на звукописові його поетики. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Джерельна основа глибинної ладуючої пісенності Шевченкової поезії – в прадавній Українській народній співочій традиції, яка поєднує в собі мелодійність, міфопоетичність, епічність, ліризм.

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело волі народного духу, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкриваїться її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо – серцем. Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції Української пісенної культури.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним пісенним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, явлені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища Української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього Українського музичного мистецтва.

Шевченків поетично-пісенний феномен в усьому своєму розмаїтому багатстві представлений у Комплексному нотно-звуковому виданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (2014–2023).

Комплексне видання складають:

1) Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» (укладач П. І. Муравський; ініціатор видання, головний редактор О. А. Шокало). Це перше найповніше, систематизоване нотне видання, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Обсяги і вмісти томів: 1-й том (288 с.) – 65 творів 33 композиторів; 2-й том (288 с.) – 59 творів 38 композиторів; 3-й том (274 с.) – 62 твори 33 композиторів і 12 народних пісень; 4-й том (344 с.) – 41 твір 16 композиторів; 5-й том (322 с.) – 40 творів 22 композиторів; 6-й том (370 с.) – 6 творів 3 композиторів; 7-й том (366 с.) – 10 творів 10 композиторів. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки;

2) Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше систематизоване, масштабне звукове видання, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Аудіовидання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг Аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром. До першого аудіо альбому дібрано 59 творів 48 композиторів, у тім числі 5 аранжувань народних пісень; до другого – 42 твори 30 композиторів; до третього – 9 творів 8 композиторів;

3) «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране» – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Цю унікальну комплексну працю здійснили протягом 2014–2023 років фахівці Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» й провідні Українські хорові колективи під орудою учнів і послідовників П. І. Муравського за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

На основі Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана» укладено нотне зібрання Пісенний «Заповіт» (ініціатори й укладачі: М. І. Гулковський, О. А. Шокало). У зібранні представлено вибрані хорові твори Українських композиторів на «Заповіт» Тараса Шевченка. До видання дібрано 16 творів 13 композиторів і аранжувальників, написаних від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Нотний матеріал зібрання Пісенний «Заповіт» розподілено на три групи: твори a капела (10), твори з інструментальним супроводом (3), твори великої форми з симфонічним оркестром (3). Науково-мистецьке видання містить фахово підготовлений нотний матеріал для впровадження в сучасну музичну педагогіку й концертно-виконавську практику та ґрунтовний довідковий додаток: передмову, огляд музичного освоєння, біографічні довідки про композиторів, бібліографію, нотографію, дискографію з QR-кодами для прослуховування записів.

Визначальна особливість зібрання Пісенний «Заповіт» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для збагачення бібліотечних фондів і для концертно-виконавської діяльності хорових колективів в Україні та для Українських культурно-освітніх осередків за кордоном. Пісенний «Заповіт» сприяє музично-хоровій освіті, поглибленню інтересу до Шевченкової поетично-пісенної спадщини й Української хорової музики та їх популяризації в Україні й Світі. Видання приурочене 180-літтю написання цієї всесвітньовідомої Шевченкової поезії.

Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії, започаткованої «Заповітом», ясним, ярим світлом Правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях Волю духу до справедливого життя.

 

Безвічність заповітної Шевченкової поезії й Волі Українського духу

Ґеній світового письменства з Українським серцем Іван Бунін надзвичайно проникливо визначив позачасову, безвічну небесно-земну сутність Українського хліборобського народу, явлену у феноменах Української народної пісенності й Шевченкової поезії: «… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Це Шевченко, – абсолютно ґеніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни у Світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, – якась вневременность. Це мене захоплює найдужче». Так проникливо-зворушливо написав про Шевченка й Україну залюблений у них Бунін у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок письменника-мислителя про її історичне життя й захоплення «вневременностью» – позачасовістю, безвічністю народного духу.

Іван Бунін щиро зізнавався, що протягом 30 років мандрівного життя в Україні «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Україна стала для Буніна єдиним місцем на Землі, де він знайшов душевний лад і «вневременность» – безвічність духу.

Світовий письменник, наснажений духом Українських народних легенд і пісень, Кобзарського співу й Шевченкової поезії, проникливо характеризує Тараса Шевченка – «абсолютно ґеніальний поет». І незмінно захоплюїться «вневременностью» його поезії, Українських народних пісень і легенд, які зберігають «вневременность» Українського життя – його безвічну сутність.

Оту всеосяжну «вневременность» духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й без віку, тобто поза часом і тому завжди своєчасне. Саме безвічністю Волі Українського духу сповнений Шевченків «Заповіт».

І наприкінці свого земного шляху Тарас Шевченко незмінно означує глибинним і всеосяжним морально-світоглядним поняттям безвічність позачасову сутність Життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860); «І славу святую – Молодую, безвічную… Твої сестри-зорі Безвічнії попід Небом…» («Чи не покинуть нам, небого», 1861).

Саме цим Шевченковим морально-світоглядним поняттям – безвічність необхідно означувати нескінченність духовної сутності Життя замість вічність, що означає кінечність тлінного.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування й минає з кінечним лінійним часом у нескінченному циклічному часоплині-пульсуванні безвічного Життя.

Безвічне – те, що не має вікових меж, позачасове, непроминуще, циклічне. Безвічне живе у відчуттях і глибинній свідомості морально зрілої людини й становить морально-світоглядну основу духовної традиції прадавньої Української агрокультури та визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (П. О. Куліш).

Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо циклічний часоплин є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі, ритмі й силі струмування крізь нас Безвічної енергії Всеєдиного Життя й Безвічного світла Всеєдиної Істини. Безвічне джерело самоладованості Всеєдиного Життя – в його безвічній Ладовій основі.

Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – цілісної системи осягнення й зображення людини і Світу.

Шевченків світообраз – цілісний мислительно-життєвий образний світ митця, заснований на його особистих морально-світоглядних засадах та на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості й моральної Волі Українського народу – вольового чинника Українського світу. Тож безвічність Шевченкового світообразу й Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини.

Безвічність віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородній міфопоезії, природно-космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь безвічної духовної сутності життя та являїться нам через реліктову музику й поезію.

Сам Тарас Шевченко проніс у серці тонке відчуття безвічності й уповні явив цю духовну сутність життя у власній пісенній поезії.

Ґеній вивищує над усім проминущим безвічну сутність людської гідності, моральної волі Українців як людей агрокультури й так проникливо характеризує свій хліборобський народ: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці Тарас Шевченко означив безвічну сутність моральної зрілості духовного типу Українських селян-хліборобів.

Ознаками моральної зрілості й моральної волі людей агрокультури є істинне думання, справедливе діяння й правдиве висловлення. Ці характерні ознаки моральної зрілості Український народ явив в історичному житті триєдністю свого істинного думання, справедливого діяння і правдивої словесності, яка увібрала в себе дієву моральну силу народного духу.

Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців Української народної поезії й зачинателів Української фольклористики, Грузинський і Український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собранія старинных малороссійских песней» (1819) наголосив на позачасовості, безвічності моральної суті Українців: в Українській народній поезії «…видно піїтичний ґеній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають досі як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від зажерливості сусідів, що їх оточують. …Український автор, певна річ, не читав Іліади й не чув про Гомера; та закони Природи загальні й незмінні. Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, та перебуває в подібному стані».

Микола Андрійович Цертелєв

 

Наділений од природи могутнім талантом, Тарас Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, засвоїв глибини генетичної, родової й колективної народної пам’яті та силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Всеосяжна безвічна сутність морального світогляду, самосвідомості, культури Українського народу є джерельною духовною основою прадавньої співочої традиції Українців і пісенної Шевченкової поезії, в яких виявляїться Воля духу, гідність і глибинна історична пам’ять прадавнього народу.

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових хороспівів календарних обрядодій Сонячного Кола засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали од Сонця своєї рідної, Осонценої землі – України. Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, ґеніальний хоровий дириґент, композитор, автор музики до «Заповіту» для чоловічого чотириголосого хору Олександр Антонович Кошиць (1875–1940): «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй світлосійності й життєродності. А наймення нашої рідної землі – Україна сповнене астрального, зоряно-сонячного смислу.

Олександр Антонович Кошиць

 

Астральне наймення Україна закорінене в первинній, астрально-сонячній назві предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, закарбованій в Іраноорійській Авесті (Основне знання) та Індоорійській Ріґведі (Славенів знання). Смисловим осердям тієї астрально-сонячної назви є Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Зоря-Денниця, яка вістує схід Сонця. Первинні форми Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з Ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові, яка розвинулася з одного з тих діалектів, в Україну, де У як архетип зорі Устри є головним смисловим елементом, світоглядним осердям і означає небесну, астрально-сонячну сутність хлібородної землі, а країна означає землю, терени. Отже, і прадавнє наймення предківської землі Оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, і її нинішнє наймення Україна мають одне астрально-сонячне значення – Уранішньої, Досвітньої Зорі Країна. Звідси, Українці – діти України, визнавці світла Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця, Зоряно-Сонячні люди  – Орії-хлібороби.

Самонаймення Орії походить од праіндоєвропейської назви Сонця – Ор і означає – Люди Сонця, сонцевизнавці, світлоносні. Орії визнають життєсійну світлу силу Сонця, славлять Уранішню Зорю й Сонце, орють землю й сіють хліб. Від назви Сонця – Ор походить і дієслово орати – осонцювати землю. Отже, світлоносні Орії – це орачі, які орють, осонцюють землю. На цій господарсько-світоглядній основі сформувалася велика етнокультурна,  природно-духовна спільнота Орійських народів – сонцевизнавців і орачів-хліборобів, до яких належать і Українці.

Україну, Українців і Українську хліборобську культуру знаменують Уранішня, Досвітня Зоря або Денниця – вісниця Сонця й саме Сонце – життєсійне світило Білого Світу. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні вогні – ознаки дбайливості й достатку хліборобів, які встають до праці вдосвіта – зі світлом Зорі, до схід Сонця.

Давньоукраїнській Досвітній Зорі, Денниці відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: Давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; Давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; Давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька Весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являїться на Сході вранці й на Заході – ввечері й відповідно зветься Уранішня, Досвітня Зоря й Вечірня Зоря.

В Українському народному світосприйнятті й міфопоетичній традиції Денниця живе в щоденній яві та в архетипному образі Досвітньої Зорі в народній пісенності, у філософії Григорія Сковороди й поезії Лесі Українки («Досвітні огні»), де Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність людей хліборобської праці, хліборобських звичаїв та в цілому Української агрокультури й самої України. А в Молдавсько-Румунській пісенній традиції Люцифер-Лучифер живе в архетипному образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця ґеніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» Молдовський поет, класик Молдовської й Румунської літератур Міхай Емінеску (1850–1889).

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинні смисли в Українській народній пісенності й Шевченковій поезії. Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «Зорі вечірньої» в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою». «Зоря вечірня» на західному Небі знаменує в Шевченковому світообразі рідну землю – Україну.

Досвітня й Вечірня зорі у Шевченковому світообразі – символи безвічності Волі духу. У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело Волі духу, той дух Волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя.

В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий морально-правовий чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Волю як закон приймає одностайним волевиявом усенародне Віче (од Староукраїнських віт – рада й віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього уладування усіх справ суспільного життя.

За Українським природно-моральним правом, Воля як самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу – найвища цінність людського життя й  найвищий вияв збірної моральної сили народу.

В Українському природно-моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу: «Воля дужча за всяку неволю» (Г. С. Сковорода); «Де дух, там і Воля» (П. Д. Юркевич).

Штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчуваїться сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові «Воля» звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».

Волею духу сповнена вся заповітна Шевченкова поезія: «Світ широкий, Воля…», «Велике щастя бути вольним чоловіком…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля», «Встане Правда! встане Воля!..».

Шевченко у «Кобзарі» нагадує нам про Волю 249 разів. І особливо своєчасне нагадування в «Заповіті»:  «І вражою злою кров’ю Волю окропіте».