Виповнилось 25 років від ухвалення Верховною Радою 28 червня 1996 р. Конституції незалежної України, яка гарантує кожному громадянинові задекларовані права й свободи. Як діє Основний Закон у сьогоднішній Україні?
Конституція, як будь-який писаний закон, лишатиметься фікцією, доки люди не житимуть за неписаним природно-моральним правом.
Природно-моральне право – вселюдська основа культурно-соціального саморозвитку. У людині дія природно-морального права виявляється в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Таким є принцип моральної зрілості людини та її культурного самонародження й саморозвитку. У суспільному житті морально зрілі, культурні люди досягають взаєморозуміння, взаємодії, взаємодопомоги без словесних декларацій. Взаємодопомога як природний зародок моральності діє навіть у тварин, оберігаючи їх од внутрівидової боротьби. У людських спільнот взаємодопомога є внутрішнім моральним чинником самоорганізації індивідів у «збірну особу Українського народу» (П. Куліш), у «суцільний культурний організм нації» (І. Франко) та основою соціальної справедливості.
Задекларована Конституцією незалежність не стала для українського суспільства основою соціальної справедливості, бо й далі в Україні владарює аморалізм нелюдського користолюбства, егоїзму, захланності, породжуючи внутрівидовий антагонізм. Отже, в Україні під декларацією Основного Закону й декорацією державної атрибутики діє узаконене беззаконня – імітація права. Безкарне злочинство стало виключним привілеєм владарюючої в Україні кримінально-корпоративної «держави в державі» (П. Куліш), а перші злочинці – ті, яким належить бути гарантами Основного Закону. І тепер ті народні обранці, які приймали Конституцію і в захваті не усвідомлювали, що вони лише учасники політичного шоу (позорища) й нової великої драми в українській історії, стали нарікати, що в країні нема інститутів влади, які захищали б Україну як незалежну державу та забезпечували б дію Основного Закону. І коли в такому безладі безтямні ентузіасти називають День Конституції «святом зі сльозами на очах», сприймаєш це як сарказм: сльози в Українців од втрачених, змарнованих років життя.
Хіба не наруга над Українським суспільством, що під ширмою «найдемократичнішої Конституції» владарююча кримінальна корпорація грабує Україну й нищить основи державності? А «глашатаї демократії» при цьому «приколисують хахлів» політичною байкою про «найпершу в світі Конституцію Пилипа Орлика». Насправді то ніяка не Конституція як Основний Закон Держави, а «Договори і постановлення прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Його Милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками і тим же Військом Запорозьким з повною згодою з обох сторін». У цій угоді «з обох сторін» представлене тільки військове панство й «Військо Запорозьке» як «народ козацький, давній та відважний, раніше званий хозарським» (виводити козаків од хозар почав Хмельницький). Отже, в тій «хозарській конституції» немає й згадки про Українське селянство, яке вибороло у війні з Польщею землі й станові привілеї «своїм» панам і військовій касті, а саме опинилося в них у кріпацтві.
Мовлячи просто, то був «договорняк» між українським панством, яке після поразки в Полтавській битві 1709 р. втратило свої станові привілеї й, опинившись у вигнанні («договорняк» підписано під Бендерами 5 квітня 1710 р.), намагалося якимось чином заявити свої втрачені права й засвідчити це підписом короля Швеції Карлом ХІІ. Той папір не мав юридичної сили й лишився архівним документом. І та корпоративна угода не мала ніякого стосунку до «прав і вольностей» Українського народу. Тож за якою «конституцією» жили Українці тоді й до того та, зрештою, живуть і нині всупереч узаконеному беззаконню диктатури новітнього фінансового панства?
Люди спервовіку живуть за природно-звичаєвим моральним правом. На живій природно-звичаєвій основі народної традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад. Звичаєві первені морального, тобто істинного, людського життя всеосяжно розкрив давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, ніж закони: звичаї – найперші закони». Паразитарне панство підмінило природно-звичаєве право штучними законами та експлуатує людей за тим узаконеним беззаконням, позбавляючи людей їхнього природного права жити власною моральною волею за питомими звичаями.
Так запанувало велике цинічне ошуканство: замість політичної влади як системи управління суспільством, насаджено антисистему володіння людськими й природними ресурсами. Загальнонаціональне багатство України, передусім земля й стратегічні галузі, опинились у власності небагатьох (незалежних і недоторканих), а все суспільство стало залежне від тих власників. У результаті того ошуканства, прикритого оманою незалежності, Українське суспільство із псевдосоціалізму одразу опинилось у феодальній класово антагоністичній формації. Хоч на загал нинішню владу в Україні й називають олігархією, та феодальна, злочинна олігархія в Україні не піддається порівнянню ні з класичною олігархією, ні з аналогічними явищами в нинішніх капіталістичних країнах. Тому в Україні, як і в інших пострадянських країнах, олігархію необхідно означувати як кримінальна. Пострадянську кримінальну олігархію – плутократію породила злочинна змова більшовиків і необільшовиків у пограбуванні приватної, державної й колективної власності та оформила у свою корпорацію – «державу в державі». Ота, керована колоніальною адміністрацією, кримінально-феодальна «держава в державі» в задекларованій Конституцією «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» означає, що не в Україні – закон, а Україна – в законі.
Кримінальна олігархія-плутократія тримає знеособлену масу Українського суспільства в керованому хаосі, періодично провокуючи соціальну конфронтацію маніпулюванням масовою свідомістю через мовно-етнічні, релігійні та інші зовнішні чинники. А знеособленість титульного Українського народу й представників усіх інших національностей запрограмована в заголовній тезі нинішньої Конституції України: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Так з Основного Закону вилучено природну правову підставу Української національної ідентичності й підмінено її оманливою громадянською ідентичністю в чужій народові паразитарній «державі в державі». А отже одразу вилучено з політичного життя корінний Український народ, титульну українську націю – базовий культуроутворюючий, націєутворюючий і державоутворюючий чинник. Фактично в Акті проголошення незалежності України, прийнятому позачерговою сесією Верховної Ради УРСР (24 серпня 1991 р.) та в Конституції України, ухваленій на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання (28 червня 1996 р.), партійно-номенклатурна еліта й люмпенізована інтелігенція задекларували свою незалежність від Українського народу. У Конституції СРСР аналогічною тезою задекларовано формування «радянського народу» – політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу. Найцинічніше, що партійні функціонери – більшовики до мозку кісток, за одну серпневу ніч 1991-го враз стали «демократами й українськими націоналістами».
А ви, «громадяни України всіх національностей», гризіться між собою за свої мови, релігії й переважні права і торопійте в незалежницькій безвиході й безпорадності, споглядаючи, як незалежна від вас кримінальна еліта ділить і переділяє ваше незалежане національне багатство.
Основою громадянської ідентичності Українського суспільства та реальної політичної самостійності України має стати національна ідентичність корінного народу. Суттю Української національної ідентичності є моральна зрілість і духовний тип людини агрокультури. На цій традиційній світоглядній культурно-господарській основі розвивається самостійна сила збірної цілісності народу – воля національного духу.
Одначе в Конституції України узаконено безправний, колоніальний статус Українського народу, де в заголовній тезі записано: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу,…». Яка може бути суверенна воля в суспільної маси, позбавленої національної ідентичності? Цю антинародну норму списано з Конституції Радянського Союзу, де насильно витворювали «нову суспільну формацію» – «советский народ» («совок»). Виходить, в Україні досі триває той «совковий» проект? Бо чим пояснити, що з Основного закону України вилучено природну правову підставу Української національної ідентичності й підмінено її абстрактною громадянською ідентичністю. Таке може бути тільки в чужій народові паразитарній «державі в державі», де люди – пожиточна маса. А українці ж є домінантним титульним етносом в Україні – становлять 77,8 % українського суспільства. А згідно з міжнародною правовою нормою, коли корінний народ становить 67 % суспільства, воно визнається як моноетнічне. І саме на статусі корінного народу базується основоположний принцип національної економіки й суспільного достатку: за міжнародним правом, корінний народ має цілковите право власності на природні ресурси, на надра своєї країни. Ось тому в Конституції України необхідно визначити статус Українців як корінного титульного народу Української держави й на цій правовій засаді чітко виписати всі інші норми. І це має стати непорушною природно-моральною правовою основою Українського суверенітету.
Для убезпечення України від геноцидного процесу винародовлення титульної нації й представників усіх інших національностей та від політичних спекуляцій на мовно-національних питаннях, для збереження цілісності Українського суспільства й забезпечення його саморозвитку на основі самостійної внутрішньої сили, в Конституції України необхідно узаконити такі основоположні світоглядно-правові засади:
Український народ – корінна, домінантна, титульна українська нація, моноетнічне етнокультурне ядро цілісного Українського суспільства й основа його політичної національної ідентичності.
Українське суспільство – різноетнічна соціально-політично-правова цілісність із громадянською ідентичністю, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного Українського народу, домінантної титульної Української нації.
Українська національна ідея – життєва програма збірної душі Українського народу й основа саморозвитку Українського суспільства з власних первенів власними силами, основа суспільного ладу.
Українська національна державницька ідеологія – світоглядна система традиційних ціннісних духовно-соціально-правових орієнтирів самовладованого життя Українського суспільства на основі Української національної ідеї та на правових засадах усенародної волі й уселюдського морального принципу. Жодна політична або релігійна ідеологія не може бути визнана суспільством як обов’язкова, бо всі вони представляють партійні чи конфесійні інтереси окремих соціальних груп. І тільки національна державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для кожного громадянина й цілого Українського суспільства в здійсненні життєвої програми індивідуальної й збірної душі в системі національної політики – управління суспільством і державою волею національного духу.
Воля – принцип-закон, який одностайно, усвідомлено приймають усі громадяни й якого всі дотримуються, бо воля стає дієвим принципом для кожного в триєдності його прав, обов’язків та відповідальності. Воля – вияв національного духу, природно-звичаєва правова основа самовладованого життя українського суспільства на вселюдському моральному принципі.
Суть уселюдського морального принципу – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, на основі чого людина й здійснює свою життєву програму у власній культурі – системі самоорганізованості, саморозвитку людського світу.
Стосовно первинності культури в суспільному житті нагадаю застереження видатного українського вченого-економіста, державного діяча М. Туган-Барановського: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Передусім політика й культура – неспівмірні сутності. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку суспільства. А політика (в ідеалі) – система управління суспільством, забезпечення суспільного ладу. Зріла політика формується на основі моральної зрілості суспільства, політика є підсистемою культури й забезпечує державний лад. Тільки на основі моральної зрілості й культурного саморозвитку народ спроможний утвердитись як нація – породити свою національну державу. Бо «дух народу породжує державу. …Держава має моральну суть, як і людина…» (П. Юркевич. Філософія права). Саме цим народним духом національна держава відрізняється од тоталітарної імперії та паразитарної «держави в державі». Національну державу породжує морально зрілий народ на своїй питомій землі – взаємодопомогою й волею свого національного духу для забезпечення внутрішніх прагнень власного культурно-соціального саморозвитку. Імперія формує своє уніфіковане пожиточне суспільство, паразитуючи на його життєвих ресурсах. В імперіях процвітає аморалізм паразитарної влади, а над громадянами тяжіє тоталітаризм держави. «Держава в державі» – це атавізм руського імперського колоніалізму. В Україні «держава в державі» під ширмою суверенітету набула потворних феодальних форм. У цілому феодалізм – це влада чужинців. Феодалізм заснований на привласненні феодалами (власники майна, худоби) природних ресурсів країни, які доти перебували в громадському управлінні. В Українських землях феодалізм почався з колонізації наших земель прийшлою зі Сходу, Півдня й Заходу руссю – грабіжницько-торговою корпорацію. Феодальне владарювання руських каганів (князів) зруйнувало в Українських землях традиційне родоплемінне народовладдя, яке ладувало суспільне життя на природно-моральній правовій основі волі.
Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-морального права; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Волю приймають люди одностайним волевиявом на віче. Віче (від старослов’янських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду суспільних справ, яке одностайним волевиявом (консенсусом) приймає волю. Віче приймає волю як результат ради – рішення (українське рада має спільну етимологію з латинським ratus – вирішене, затверджене). Тому рада стала синонімом віче. На віче-раді волю-закон приймають усі й виконує кожен. Воля як фундаментальний моральний принцип-закон діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. До українського традиційного вічового права подібна нинішня швейцарська правова система, в основі якої також – одностайність або консенсус ухвалювання суспільно важливих рішень.
В українському традиційному природно-моральному праві воля – одвічний основоположний природно-моральний принцип, вияв національного духу. Адже «…національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (П. Юркевич. Філософія права).
Українське суспільство різноманітне за своїми етнокультурними складовими, а за морально-духовною суттю свого соціального єства передбачає спільність інтересів усіх його складових в ім’я вищої життєвої мети – здійснення програми душі кожної людини заради щастя, яке «всередині нас» і «залежить від серця» (Г. Сковорода), а досягається спільною волею національного духу.
Олександер ШОКАЛО, культурософ
