Вибори без народу:
як масовою еміґрацією та подвійним громадянством
влада підриває правову систему в Україні
Початок 2026 року став переломним моментом в історії українського державотворення. Набрання чинності Законом України №11469 16 січня 2026 року ознаменувало не просто зміну міграційного законодавства, а фундаментальну ревізію суспільного договору між державою та її громадянами. Вперше за понад три десятиліття незалежності Україна відступила від жорсткого принципу моногромадянства, де-факто і де-юре визнавши реальність існування багатомільйонної діаспори, яка прагне зберегти правовий зв’язок з Батьківщиною, не відмовляючись від інтеграції в іноземні суспільства. Чи стало це кроком влади до створення «Великої України», чи інструментом електоральної маніпуляції – спробуємо розібратись нижче.
Основою для ухвалення цих змін у законодавстві стала демографічна статистика, яка у 2024–2026 роках набула ознак національної катастрофи. За даними на 2025–2026 роки, сукупні демографічні втрати України за 11 років війни (включно з анексією Криму та окупацією частин Донбасу, а також повномасштабним вторгненням) оцінюються у 10 мільйонів осіб. Прогнози на найближче десятиліття залишаються песимістичними: про повернення до чисельності населення у 45 мільйонів осіб (показник початку 2010-х років) мова не йде взагалі. Очікується, що до 2033 року населення України коливатиметься в межах 26–35 мільйонів осіб. Такий широкий діапазон прогнозу свідчить про високий ступінь невизначеності, пов’язаний насамперед з тривалістю воєнних дій та динамікою повернення біженців.
Станом на 31 січня 2026 року в Державному реєстрі виборців України налічується 34 179 358 осіб. На перший погляд, ця цифра створює ілюзію стабільної електоральної бази. Однак у реальності вона має формальний характер. Реєстр включає як осіб, які проживають на тимчасово окупованих територіях, так і мільйони громадян, які виїхали за кордон, але не змінили виборчу адресу або не пройшли процедуру актуалізації даних.
Для порівняння: у 2019 році в реєстрі обліковувалося близько 39 мільйонів виборців. Таким чином, за сім років електоральна база скоротилася майже на 5 мільйонів осіб, що прямо корелює з масштабами зовнішньої міґрації, спричиненої війною, економічними чинниками та демографічним спадом. Водночас навіть це скорочення не відображає реального стану справ.
Попри те, що з грудня 2025 року автоматизована система Державного реєстру виборців була відновлена у повному обсязі, проблема верифікації даних залишається критичною. Станом на лютий 2026 року близько 1,4 мільйона зареєстрованих виборців не мають виборчої адреси, тобто їхнє фактичне місце проживання державі невідоме. Це означає, що держава не володіє базовою інформацією про значну частину свого електорату, а отже, не здатна гарантувати ані рівний доступ до виборчого процесу, ані прозорість волевиявлення.
У таких умовах проведення леґітимних загальнонаціональних виборів опиняється під серйозною загрозою. Будь-який виборчий процес, що ґрунтується на неповних або застарілих даних, неминуче стає вразливим до маніпуляцій, технічних збоїв і політичних спекуляцій. Фактично йдеться про розрив між юридичним «народом» у реєстрі та реальним населенням, яке проживає на підконтрольній території України.
Відповіддю держави на описані демографічні та електоральні виклики стало ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України» (№ 11469), який набрав чинності 16 січня 2026 року.
Процес леґалізації множинного громадянства був ініційований Президентом України та, як не дивно, отримав активну підтримку парламентської більшості, насамперед фракції «Слуга Народу». Закон не запроваджує необмеженого подвійного громадянства, натомість формує систему дозволів і винятків. Його ключовий принцип – допустимість множинного громадянства за умови, що інша держава не є державою-аґресором. Вагому підтримку закон отримав з боку Світового конґресу українців. Організація публічно назвала ухвалення документа «історичним рішенням», яке змінює саму парадигму ставлення держави до закордонних українців. Президент СКУ Павло Ґрод у своїй заяві в червні 2025 року наголосив: «Сьогодні ми надсилаємо світові чіткий сигнал: українці за кордоном – це не “емігранти” і не “колишні”, а активні співтворці нової України».
Представники уряду, зокрема віцепрем’єр-міністр Олексій Чернишов та голова профільного комітету Верховної Ради Олена Шуляк, послідовно захищали законопроєкт, намагаючись нейтралізувати хвилю критики та дезінформації. Основні арґументи влади зводилися до двох тез. По-перше, євроінтеграційний вектор: переважна більшість країн, де нині перебувають українські міґранти, визнають інститут подвійного або множинного громадянства. Україна, за цією логікою, лише гармонізує своє законодавство з європейськими стандартами. По-друге, безпековий аспект: закон містить запобіжники, зокрема заборону для громадян держави-аґресора та додаткові перевірки, які мають унеможливити використання множинного громадянства як інструменту загроз національній безпеці.
Проте ключове застереження стосується статті 4 Конституції України, яка закріплює принцип єдиного громадянства. Критики вказують, що впровадження множинного громадянства без внесення змін до Основного Закону створює правову колізію. Прихильники ж апелюють до тлумачення, за яким «єдине громадянство» означає виключно правовий статус особи у відносинах з Україною. Втім, ризик звернення до Конституційного Суду залишається високим, і негативне рішення КСУ може поставити під сумнів усю реформу. Соціологи звертають увагу на ще один, менш формальний, але не менш небезпечний аспект. Існує ризик, що леґалізація множинного громадянства стане для частини біженців моральною «індульгенцією» на неповернення. Маючи можливість зберігати український паспорт «про запас», багато хто остаточно інтегрується в іноземні суспільства, відмовившись від фізичного повернення до України. Найбільш вибухонебезпечним залишається питання виборчих прав біпатридів. Закон набув чинності, однак механізм участі осіб з множинним громадянством у виборах досі не врегульований повною мірою.
Тож постає принципове питання: чи мають право впливати на результати виборів мільйони громадян, які роками проживають за кордоном і не беруть участі у фінансуванні держави через податкову систему? З огляду на те, що формально в реєстрі обліковується понад 34 мільйони виборців, тоді як реальна чисельність населення на підконтрольній території оцінюється у 26–28 мільйонів, додавання ще кількох мільйонів голосів із-за кордону може суттєво викривити волевиявлення.
Масштабна еміґрація створила небачений в історії розрив між паперовими списками та реальною кількістю людей «на землі». Це створює ідеальні умови для маніпуляцій. Коли реальний виборець відсутній фізично, його право голосу залишається у підвішеному стані. В чиїх руках опиняться ці незаповнені бюлетені? Історія знає чимало прикладів, коли «кориґування» результатів відбувалося саме за рахунок тих, хто не зміг прийти на дільницю. Сьогодні під загрозою опиняється сама леґітимність майбутньої влади. Там, де є розрив між статистикою та реальністю, завжди з’являються «мертві душі». Використання вигаданих цифр про кількість виборців дозволяє антинародним силам створювати «коридор» для маніпуляцій. Якщо в країні реально перебуває значно менше людей, ніж заявлено в реєстрах, надлишок бюлетенів може стати інструментом для леґітимації будь-якого потрібного владі результату. У таких умовах ключове питання звучить не як «чи відбуватимуться фальсифікації», а як «хто і яким чином отримає контроль над невизначеністю». Окремим чинником ризику стає залучення діаспори та осіб з множинним громадянством до виборчого процесу без чітко виписаних запобіжників. За відсутності оновленого Виборчого кодексу та прозорого механізму обліку таких виборців, влада потенційно отримує можливість селективного підходу: розширювати або звужувати електоральне поле залежно від політичної доцільності конкретного моменту.
Таким чином, ця ситуація є зручною для нинішньої влади. Зручною для відтермінування виборів, зручною для уникнення чітких відповідей, зручною для маневру між формальною законністю та фактичною відсутністю повноцінного народного мандата. Проте така зручність має високу ціну. Чим довше зберігається розрив між «виборцями на папері» та реальними людьми, тим глибшою стає криза довіри, і тим крихкішою стає леґітимність будь-якої майбутньої влади. І все, що влада використовує в електоральній маніпуляції, підриває правову систему України.
Олександра Стеценко,
студентка 4 курсу історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка,
кафедри історії світового українства,
освітньої програми «Світове українство в цивілізаційному поступі»
