Суспільні та патріотичні моменти відіграли суттєву роль у витворенні ідеології гуманізму в Україні в період культурно-національного відродження (XV–XVII ст.). Для кожної форми гуманізму людина завжди є центром зацікавленості.
Поведінка людини – це програма свідомої діяльності. Вона повинна бути результатом виховання, навчання, ерудиції, свободи, мужності й самовладання. Усіх гуманістів об’єднує твердження про винятковість позиції людини у світі. Людина усвідомлює свою роль і творчу силу шляхом власного творення себе самої. Активність індивіда спрямована перш за все всередину самого себе. Така активність виражає переконаність у силах людини, підкреслює її особливе становище у Всесвіті, вона є джерелом внутрішньої мобілізації людини, зростання почуття відповідальності за свої вчинки. Разом з тим така активність переконує в необхідності самовдосконалення, посилення почуття відповідальності.
Доба культурно-національного відродження потребувала насамперед подвижників – активних діячів на ниві утвердження національної самосвідомості, налагодження системи освіти, книгодрукування, організації культурно-дослідницьких осередків, плекання національної еліти.
Таких подвижників було немало. Насамперед – це представники раннього гуманізму, як Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Лукаш з Нового Міста, Григорій Чуй, Станіслав Оріховський та інші. Вони їхали у європейські університети здобувати знання, щоб згодом їх прирощувати й примножувати. Найбільш яскраво ідеї подвижництва виражені в діяльності представників братського руху – проповідників, учителів, учених, письменників-полемістів. У своїх діях вони керувалися ідеями громадянського гуманізму – працювали на ниві утвердження традицій української культури, збереження мови, релігії, розбудови господарства країни й примноження багатства як власного, так і «спільного блага». Саме категорія «спільного блага» характеризує нову життєву орієнтацію діячів української духовної культури XVI–XVII ст. Найбільш яскраві постаті: Юрій Рогатинець , Кирило-Траквіліон Ставровецький , брати Стефан та Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський , Памво Беринда і ще десятки й сотні видатних мислителів піднялися на подвижницьку працю. Діячі братського руху та члени вченого гуртка при Києво-Печерській лаврі зі своїми численними однодумцями керувалися у своїй діяльності ідеєю спільного блага й народної користі, у їх середовищі особливо високо цінувалася праця на благо суспільства, у чому б вона не виражалася – письменстві, освіті, торгівлі, ремеслі, а також відверто засуджувалися паразитизм, лінощі, неробство. У цих людей на першому плані стоїть самовіддана праця й активна громадянська позиція. Вони уособлюють відданість громадянським чеснотам – патріотизм, самопожертву, милосердя, вірність справі, толерантність і мудрість. В утвердженні таких чеснот і полягає сенс їх життя – життя активного, багатого корисними справами для свого народу насамперед.
Найвиразнішим представником цього напрямку може вважатися Кирило-Траквіліон Ставровецький . Поет, філософ, учитель братської школи, проповідник, книговидавець і мислитель, він багато спричинився до утвердження в українському суспільстві концепції «життя активного» як практичної діяльності на спільне благо. У виданих ним самим у пересувній друкарні філософських працях « Зеркало богословії » (1618) та «Євангеліє учительноє » (1619), Ставровецький прославляє земне життя, утверджує право людини насолоджуватися красою світу і всіма благами, що дають радість тілу. Здатність людини насолоджуватися благами землі і красою світу мислитель вважає найвищим даром Божим, який людина повинна активно використовувати й розвивати.
Зміст життя людини становлять земні справи й радощі. Багатство, матеріальні блага, створені розумом, талантом чи працею людини Ставровецький вважає запорукою і основою доброго морального стану, підставою для щастя. Особливо різко засуджує письменник лінощі, неробство, бездіяльність та невігластво, вважає їх негідними людини розумної. Основний зміст життя людини Ставровецький вбачає у повсякденній старанній праці на «спільне благо». Людина живе для того, щоб долати земні труднощі – лише у цьому справжнє життя. Суспільство потребує активної праці освічених людей, тому мислитель заохочує до праці над собою, до помноження знань, закликає рішуче відкинути «пітьму нерозуміння … від душ наших», нагромаджувати «премудрість, неначе бджола нектар із різних джерел» [4, с. 14]. К.‑Т. Ставровецький один із перших в українській духовній культурі звернув увагу на гідність людини, яку вона сама утверджує в земному житті. Гідність людини проявляється у ставленні до інших людей – письменник стверджує, що принижуючи жінку як істоту ніжну й слабшу за своєю природою, чоловік перш за все принижує свою гідність, бо він покликаний бути захистом і опорою жінці [3, с. 125].
У міркуваннях Ставровецького , як і інших діячів братського руху, досить чітко помітне твердження, що відповідальність за вчинки, як і за моральне вдосконалення і в особистому, і в громадському аспекті лежить на самій людині. Добрі вчинки людини, утвердження її гідності – це результат користування природним розумом і вибір правильного шляху. Турбота про розум – першочергове завдання людини.
Тема праці, творчості, активного життя в ім’я особистого і суспільного блага звучить не лише у творах Ставровецького , а й інших мислителів (Л. Зизаній). Цю тему вони утверджували своїм життям, яке розуміли як мудре й корисне діяння. Ледачі люди – це сонні люди. Життя повинно бути невтомною працею, дією, яка вимагає повсякденних зусиль. Без праці зникає сенс людського існування. Людина нагадує корабель, що міряє водні простори, і лише невтомна праця пренесе славу. У прощальному слові, виголошеному над гробом княгині С. Чарторийської , Лаврентій Зизаній обгрунтовує думку, що земне життя людини повинно бути насичене активною творчою працею і добрими вчинками. Трудитися на благо суспільства людина повинна завжди, насамперед з переконання у корисності своєї праці та її суспільної потреби, а не під страхом кари Божої [2, с. 64].
Поряд з визнанням потреби праці, її суспільної користі, мислителі того періоду приділяють багато уваги пpавильному використанню часу. Розумно користуватись часом – це значить активно використовувати його для власного добра і добра інших: для розвитку культури, господарства, керівництва родиною і для розвитку й вдосконалення власної особи. Наголошення на його значенні для людини стає у Дем’яна Наливайка нагодою пригадати людині про необхідність пам’ятати про швидкоплинність земного життя. Той факт, що життя короткотривале, не повинен відволікати людину від добрих справ: за короткий час можна багато встигнути, пам’ятаючи про цінність часу і корисність своєї праці.
Українські мислителі високо цінують людську працю, яка приносить користь. У їх творах немає й натяку про працю, як кару за гріхи, навпаки праця – це сенс життя. Усі мислителі визнають, що нажиті розумом і чесною працею маєтки забезпечують гідне людини життя.
Отже, в українській духовній культурі періоду культурно-національного відродження поступово утверджувалися ідеї громадянського гуманізму, головними засадами якого була гармонійно розвинута особистість, що активно працює на громаду та суспільство. Саме концепція активної життєвої позиції людини є дієвою у становленні сучасного українського суспільства.
Список використаних джерел:
1. Вишенський І. Чесній і благоговійній стариці Домнікії: твори / І. Вишенський. – К., 1986. – С. 171–179.
2. Зизаній Л. Промова на похороні княгині С. Чарторийської (18.VI.1618) / Л. Зизаній // Крыловский А. Львовское ставропитальное братство. – К., 1904. – Прил . 28. – С. 63–64.
3. Кашуба М. В. Історія української філосоіфї : хрестоматія / М. В. Кашуба. – Львів: Вид-ий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – С. 125–139.
4. Матковська О. Львівське братсво / О. Матковська . – Львів, 1996. – С. 14–22.
