Маю честь бути Українцем
Я є ант, пелазг і етруск…
Я є скиф і шумер…
Я Українець — і мене не здолати…
Нескорений я. Тому і безсмертний!
Симпатикам і шанувальникам творчості Сергія Мартинюка – активного учасника двох Майданів, генерал-осавула Українського козацтва, котрий ніколи у своєму житті не грав у гідність, а жив з нею, випала гарна нагода познайомитися з новою книгою цього непересічного автора – «Маю честь бути Українцем», щойно виданою у Видавничому домі «АртЕк».
Сергій Мартинюк («Світогор Лелеко») з новою книжкою.
Фонд Сергія Мартинюка «Лелеко» багато допоміг в свій час в оздоровленні майданівців і українських воїнів – бійців фронту. Також сприяв в організації числених виставок «Герої ЄвроМайдану» та «Герої російсько-української війни на Сході України» заслуженої художниці України Марини Соченко. Тепер допомагає видавати книжки друзям-письменникам. Наразі Сергій засновник мистецького проєкту «Моя перша поетична збірка», також засновник і видавець першого числа часопису «Балтське коло», а нині працює над створенням однойменної літературно-мистецької премії. Мистець у постійному творчому русі, а свої видані книжки щедро роздаровує друзям та бібліотекам. Автор (офіцер із вищою військовою освітою) як член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, добре знає й історію визвольних змагань українського народу протягом багатьох століть. Сама назва його книжки вже спонукає до рішучих дій і перемог. В автора оригінальна побудова твору і зміст. З епіграфа, пролога або постскриптуму дізнаєшся цікаві факти з давньої історії життєпису предків та зовсім свіжих подій сучасності. Такого роду книги формують у читача культ справжнього Українця. Адже саме культу справжнього Українця в сьогоденні якраз не вистачає Україні – Українця сміливого і гонорового, достойного та мудрого, аристократичного й шляхетного. Це так важливо та вкрай актуально в умовах сучасного світу, що глобалізується, та новітньої «гібридної» війни з московитами.
«…Я люблю свій край, вірю в його велич і неповторність. З давніх-давен тут жили пелазги (дослівно лелеки), тобто єтруски.Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Саме пелазги заснували пелазгіянську (мікенську) культуру, яку в сьогоденні називають грецькою. До греків Греція мала назву Пелазгія. Це розум і завзяття наших предків започаткували також і славетний Рим. Це були наші предки — староукраїнці трипільці — анти-етруски-скити-пелазгіяни-русичі-українці. Саме ми, українці, дали початок індо-європейським народам, в нашій землі оформився фізичний тип сучасної людини, в нашій землі придумали колесо, приручили коня. Тут з’явилося окультурене зерно, письмо, плуг.»
Також у книзі говориться, опираючись на історичні свідчення давнини, що ми — українці, великий і неповторний народ. Давній народ, який був засновником світової цивілізації… Новітні дослідження істориків відкривають нам величезні досягнення українського роду в розвитку людської цивілізації і сотні разів підтверджують надзвичайно великий інтелектуальний потенціал української нації. І це не пустопорожні слова. За свідченнями вчених, «разом з кадрами неофіційної науки виявилося, що приблизно 70 відсотків винахідників вважають себе українцями». Вони роз’їхалися по світах і служать розвитку інших країн, але саме український генетичний код робить їх винахідниками. Автор розпочинає давню історію нашу із розповіді про Кам’яну Могилу, що під Мелітополем, проходитьсяся по наших славних праукраїнських предках — трипільцях, далі не обходить увагою інших наших предків: сколотів, скіфів, сарматів.
Всі ми чули про сім чудес світу, головне ж чудо світу — це його Колиска — наша рідна Україна й найдавніший на планеті доказ цього — Кам’яна Могила. Тут з’явилися на світ культурне зерно, колесо, плуг, ярмо, письмо… Цим треба пишатися!. Ми, українці, великий народ, який стояв біля джерел світової цивілізації» – підкреслює в своїх філософсько-історичних екскурсах на сторінках книги її автор. Українці народжені перемагати, ствержує автор, бо це наші прадавні риси характеру: честь, мудрість, гідність, шляхетність, а сильний духом, свободолюбивий народ — завжди буде вільним! Історична самосвідомість народу формується не стільки завдяки письмовим згадкам або знахідкам археологів, скільки завдяки народній пам’яті, генетичному коду нації, зокрема легендам, бувальщинам, думам, оповідям, пісням…
Ми, українці, як одна з найвойовничіших націй Європи, маємо в своєму літописі не одну величну перемогу – говорить автор книги, і наводить, зокрема, як приклад переможних битв битвау під Оршею, що відбулась 8 вересня 1514 року військом під командуванням князя Костянтина Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадка Рюриковичів, некоронованого володаря Руси-України. На той час Московське князівство вже два роки вело війну проти Литовсько-руської держави. В липні московити заволоділи Смоленськом і просувалися вглиб території князівства. Великий князь Сигізмунд з-поміж усіх кандидатів на гетьманську посаду обрав українського князя з Волині Костянтина Острозького, який вже до того прославився у боях із татарами…і не помилився! Волинський літопис так згадує про нашого видатного князя: «…а гетьману його, видатному князю Костянтину Івановичу Острозькому дай Боже багато здоров’я і щастя на майбутнє, щоб як нині; побив рать московськую, щоб так побивав татарську проливаючи їх кров бусурманську». Великий гетьман принесе ще не одну перемогу руському народові, а його рід фактично стане символом незборимого і рішучого патріотизму. Патріотизму аристократичного за духом, а не безголово-анархічного. Тож пам’ятаймо справжніх героїв нашої нації і не тільки пам’ятаймо, а й пишаймось цими героями!
Автор нагадує читачам про втрачені етнічні землі України-Русі, про що свідчать українські топоніми та гідроніми за сучасними межами нашої держави, то, окрім Московії, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам’янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось — міста, Піна — річка в Білорусі на Берестейсько- Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє майже поліським діалектом нашої мови. Доводити українське коріння заснованих нашими давніми володарями на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Рюшева, Грубишева, Кросна, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця — особливої потреби немає. Важко приховати наше коріння назв річок: Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра — Польща; Тутова, Ракова, Бистриця — Румунія; Тур, Красне — Румунія, Угорщина.
Чимало тексту в книзі присвячено автором історичному безпамятству, особливо про українсько-московські стосунки протягом останніх століть. «Усі наші біди від того, що ми не знаємо або не хочемо знати правду. Від частого повторення брехня наших одвічних ворогів не стає «правдою». «Русами, русичами, руськими були ми, українці. А їхній московський цар просто вкрав у нас нашу давню назву і свою Московію назвав Росією. А українці і московити — це зовсім два різні народи, і ці народи не мають нічого спільного ні в історії, ні в культурі, ні в походженні. За час 350-річного періоду окупації і рабства Московія підло й цинічно украла й переписала під свою імперську політику всю славну понад 1100-літню історію Руси- України». І ті, хто називають себе нині «русскімі», до цього слова й до цієї національності не мають ніякого стосунку, жодною мірою не причетні. Правильно їх треба називати росіянами, або московитами, або по-нашому, по-українськи, — москалями…
Українсько-московська війна розпочалась ж вже фактично на другий день після підписання «Переяславської угоди» і триває й донині. А від двадцятих років минулого століття на все українське тривав шалений тиск російських шовіністів! Розстріли, голодомор 1921–1923 років, масові репресії, часто-густо примусове записування національності «русский», заборона української історичної, наукової та всілякої патріотичної літератури, знищення нашої культури й насадження московської, голодомор-геноцид 1932–1933 років і завезення з Московщини й поселення серед українців московитів та надання їм привілеїв і посад як справжнім совітським патріотам. А затим страшна ІІ Сітова війна й перемелювання населення радянською військовою машиною.
“Якщо могутність народу вимірювалась пролитою кров’ю і слізьми — то український народ був би наймогутніший”. Іван Франко
Московська імперія завжди боялася національного прозріння українців. Вона знала, що Україну можна утримувати під своєю владою лише доти, доки українці не набули національної свідомості, доки не поширилась українська національна ідея, а коли це станеться, то ніяка імперська сила не втримає українців під владою Москви. Московити три з половиною століття «виховували» з українців гречкосіїв і викорінювали козацький дух із золотаво – небесною мрією.
Московська пропаганда зайшла в підсвідомість людей і вони втратили здатність проводити різницю між своїми, українськими, інтересами й інтересами чужими, московськими. І сприймають інтереси окупантів за власні, наче вони — в’язні великої московської тюрми народів — рівні московським наглядачам цієї тюрми. За часів московської окупації нас хотіли перетворити на «безрідних іванів». Саме в часи страшної моковсько-більшовицької диктатури мільйони українців записалися в московити, до своїх прізвищ додавали літеру «ов» і запровадили в свої сім’ї дитяче «тикання» до батьків та діда й баби.
Назавжди потрібно відпустити, забути і викинути геть із пам’яті колоніальне, московське минуле. Адже не один народ у світі ніколи не визнав і не визнає свого ката за брата, тим більше наш український народ, який на собі відчув цю страшну «братерську» любов, яка особливо яскраво проявилася в часи московськовського комунізму – більшовизму: скільки родичів загинуло, скільки депортовано, скільки покалічених доль, скільки зруйновано сіл!… А українське село завжди було осередком українства – нескореним осередком!
В часи московського іга нас забрали все: вкрали історію, спаплюжили мову, перекроїли культуру, вбивали холодом і голодом, витягнули душу і поставили її на коліна перед «московським православієм». Не змогли, не знищили тільки одного — наші нескорені гени засновників сучасного людства. Отож шануймо своїх героїв – героїв національно-визвольної боротьби за українську незалежність в усі часи! Пам’ятаймо їх, щоб нашим дітям і онукам не прийшлось це проходити і гинути. Піднімаймо велич України, щоб учергове не посипати голову попелом і знову співати сумних пісень, чому у нас знову не вийшло з Незалежністю…
Тож зараз головне — позбутися змосковщення в душах своїх. І головною проблемою є подолання комплексу народу-жертви, адже геноцид в Україні триває, і теж носить тепер «гібридну форму»… Він не вичерпався голодоморами, війнами, засланнями, буцегарнями. Тільки методи геноциду інші. Головна складова геноциду полягає в тому, щоб перемішати нас, українців, у загальнодержавному казані – створити так звану «політичну націю», щоб були ми без роду і племені, тобто позбавити нас українського обличчя й гідності.
Сергію Мартинюку, як і всім щирим патріотам рідної України, дуже боляче, що в паспорті немає зараз графи «національність», за яку і далі продовжують боротись свідомі українці. Невже для всіх байдуже — хто я? Просто громадянин «без роду-племені» чи Українець? І автор українству готовий вчити кожного, хто наїжджає як окупант у рідний край, цілком справедливо стверджуючи, що на українській землі треба розмовляти нашою мовою і жити по українських законах, тому що без національної гідності не буде волі! Всім українцям варто згадати, що ми нащадки великих київських князів, українських гетьманів, згадати всі кращі національні традиції та звичаї, повернутися до своїх джерел!
Автор підкреслює надзвичайну важливісь в цьому процесі двох Майданів, що відбувались на наших очах нещодавно: «Майдан вирував, жив своїм незбагненним життям, своїм особдивим повітрям свободи, своїм духом гідності і волі. Це незнищенні гени творців сучасної цивілізації рвалися на Волю, виривалися з тіней темряви. На очах зароджувалась нова еліта нашого краю, майбутня велич сильної Оріяни-Русі-України. До другого Майдану ця молодь мала аж цілих п’ять років вольної Волі з майдану першого… Вона мала можливість вивчати правдиву українську історію, чути правду про Чигирин, Берестечко, Конотоп, Полтаву, Крути, Жовтневий переворот, УНР, українсько- московську війну 1917–1922 рр., голодомори-геноциди, більшовизм-комунізм, армію УПА, Другу Світову війну, дисидентів, московську церкву…і справжню політику Московії. Молодь вільно змогла спілкуватись рідною мовою в різних куточках України, а не лише по селах, як раніше…
За це велика подяка Помаранчевій Революції… Саме завдяки поверненню національної пам’яті і правдивої національної історії в Україні і відбулося друге повстання: «Душу — 2004, тіло — 2013 ми положим», — так жартували на другому Майдані. А ще надзвичайно важливим гаслом Другого Майдану було: «Україна не стане на коліна. Україна вільна країна»! Майдан, його «Небесна Сотня» стояла на смерть за гідність і волю всіх українців. Стояли на смерть, не маючи страху, бо за ними були правда, честь, гідність і воля народу. Стояли щоб жити вільними серед вільних, гідними серед гідних, сильними серед сильних. Майдан – це величне повстання Гідності, повстання нескорених генів українського народу. І попри все, Майдан змінив світ, Майдан розставив по своїх місцях, хто є хто. Про це йдеться в книзі в спогадах сотника 27-ої сотні Майдану Миколи Маркова: «Нотатки сотника: «Україна понад усе!».
Упродовж століть нас били, а ми не бились, нас гнули, а ми не гнулись, нас ламали, а ми не ламались, нас саджали на палі, а палі ламались від нашої нескореності, нас знищували голодом, а ми живемо в наших дітях і онуках. Ми були, ми є і будемо! Нас завойовували, але не змогли підкорити! «Ми не станем на коліна перед окупантом!» – кажуть воїни на Сході України. І це сидить у наших генах!
За те, що ми, українці, хочемо себе зберегти — свою мову, свою правдиву історію, свій характер, свою віру і свою землю, за те, що виступаємо проти знахабнілого змосковщення, проти розглядання свого українства не через московську лінзу «православно-попівського канону», а власними очима — нас називають нацистами, націоналістами, ксенофобами… І це на нашій рідній землі!
Сьогодні моя Україна стоїть на зламі — між окупаційним їхнім минулим і своїм майбутнім. Історія дала нам чудову можливість самостійно організувати власне життя, звільнитися від зовнішніх і внутрішніх паразитів. Проте в парламент і уряд ми продовжуємо допускати відкритих і таємних ворогів української державності… видаючи це за «українську демократію».
Отож нам, українцям, треба почати жити по-нашому, по-українському, і давно настав час вимести великим віником всю нечисть й увесь цей зброд: московських ПОПІВ із РПЦ і п’яту колону москалів-окупантів та жити в нормальній демократичній, європейській країні!
Загальнонаціональний Рух за утворення правдивого українства і справжньої української національної держави повинен бути просякнутим нетерпимістю до всіх, хто гальмує, вставляє палиці в колеса, стоїть упоперек дороги утвердження української мови, культури, духовності, українського національного відродження і піднесення України у світі як великої європейської держави!
Згадаймо Шевченкове:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю Волю окропіте!
та Франкове:
Не пора, не пора, не пора
москалеві й ляхові служить…
Нам пора для України жить!
Українська нація дуже унікальна: навіть в довготривалі часи окупаційної бездержавності українці зберегли енергетичну систему національного менталітету, створену впродовж тисячоліть.
На думку автора книги: головним приорітетом для сучасної української молоді має стати правило: «Ми повинні створити нову Націю із попелу старої. Маємо створити нову націю із попелу старої — націю з розумом переможців! А пріоритетом для українства має стати започаткування нового мислення нової ж української еліти. Хто творить будь-яку націю – її еліта! Наша поневолена віками Україна й досі не має своєї повноцінної провідної верстви — еліти. Її всю знищили в різний час москалі. А народ, позбавлений своєї еліти, стає легкою здобиччю різноманітних зайд, яничарів та зовнішніх ворогів! Тому й нашу українську націю потрібно нарешті починати будувати з творення творця її духу — ЕЛІТИ! Рідна мудрість, віра, сила і націіональна гідність, — ось що має стати дороговказом для народжуваної української аристократії!».
«Історія нічого не вчить ледачих, які її лише вивчають. Улюбленими учнями історії є ті, хто її творить і вони — стають героями історі!»
У Сергія Мартинюка є основна риса характеру, яка мені дуже імпонує. Він такий, як є, справжній, безпосередній, не малюється і не змінюється під обставини. Він — людина, яка вміє тримати слово. І це – Сергій Мартинюк\«Світогор Лелеко». Народжений перемагати і вимагає від нас, людей, мати розум Переможця.
Георгій Лук’янчук
