УКРАЇНА – ЖЕРТВА ШВЕДСЬКО-РУСЬКОЇ ВІЙНИ
До 313-ліття Полтавської битви
Хоч у світовій військовій історіографії Полтавську битву й не розглядають серед 18-ти вирішальних битв, які змінили долю народів і держав на Євразійському континенті, однак ця битва стала не тільки переломним моментом у тривалій, виснажливій Великій Північній війні (1700–1721) – завершальній стадії Північних воєн (1554–1679) між Московією (Московською руссю) й Швецією за воєнно-політично-економічний контроль над Балтійським морем, над Північною, Східною й Центральною Європою. Полтавська битва поклала початок великодержавної гегемонії Русії в Східній Європі та виходу її на світову політичну арену, відходу Швеції й Польщі на другорядні позиції та остаточного позбавлення державності України.
Тож чому Полтавська битва стала південним вирішальним чинником у Північній війні? Чому дві потужні північні країни розв’язували свої геополітичні проблеми на території третьої, васальної, південної країни?
Швеція як могутня держава з найсильнішою й непереможною армією віддавна була стримуючим геополітичним чинником для руської експансії на Заході й Півночі, а в XVІ ст. Московська русь (Московія) тривалий час перебувала під протекторатом Швеції. Протягом ХVІІ ст. між Швецією й Московською руссю точилося воєнне протистояння за панування над Балтійським морем і його портами, через які велася торгівля.
Під час українсько-руської війни 1658–1659 рр. московська русня припинила воєнні дії на шведському фронті у Московсько-шведській війні (1656–1658) й кинула всі свої військові сили проти України. І все те руське ополчення, передусім «цвіт московської кінноти», загинуло в один день (9 липня 1659 р.) під Конотопом у битві з об’єднаним українсько-татарським військом під командуванням гетьмана-стратега Івана Виговського.
Подолати наслідки тієї воєнної катастрофи Московська русь спромоглася тільки через півстоліття, за царювання Петра І. А Україна тим часом поступово втрачала залишковий ресурс політичної волі й військової сили під постійним посиленням московського зверхництва, шукаючи заступництва то в Польщі, то в Туреччини, то в Швеції. Це й давало підстави московським правителям вважати всіх українських гетьманів зрадниками. В цьому – трагізм українського васалітетного або полівасалітетного політикуму від давнини до сьогодення, бо залежні владці не мають самостійної політичної сили, а є знаряддя чужих політичних сил.
Полівасалітет – ілюзія звільнення від васальної залежності. Перший проголосив політику українського полівасалітету Богдан Хмельницький: «Я вільний вибирати собі володаря!».
Це мрія рабів: аби не їх вибирали на ринку як товар, а вони вибирали собі пана. Полівасалітет (у нинішньому політикумі – багатовекторність) – це пошуки васальними правителями якомога більшої, впливовішої чужої сили, аби за її запомогою втриматись при владі за всяку ціну, передусім ціною волі народу. Васалітетно-полівасалітетна політика руйнує самостійну силу й правову основу суверенітету народу – його моральну волю як дієвий природний закон життя, яку являє національний дух. Моральна воля збірної особи народу – мірило сили національного духу, осердя творення національної держави.
Петро І, добре знаючи специфіку й можливості Московського царства й пам’ятаючи через батьків переляк погибель московського війська під Конотопом, основну гарантію своїх реформаторських імперських планів убачав у зміцненні військової сили. За короткий час цар настільки збройно зміцнив державу, що приступив до здійснення економічної й політичної експансії. Після безглуздих походів до Чорного моря (через Азов) у 1695–1696 рр., у яких диверсійним наступом (відволікаючий маневр) на Кизикермен (нині – Берислав) і Тамань командував І. Мазепа на чолі 120-тисячної української армії, Петро І обрав найсприятливішим напрямом експансії Балтику, через яку відкривався вихід на Захід. У цих імперських прагненнях дуже прислужився молодому Петрові І досвідчений, хитрий Іван Мазепа, якому належала найвища політична й військова влада в Україні, й цар не мав права розпоряджатися українськими збройними силами без відома та згоди гетьмана. Недарма Петро І нагородив І. Мазепу (другого за чергою, а сам цар отримав тільки шостим) найвищим новозапровадженим державним орденом св. Андрія Первозванного, а також орденом Білого Орла.
За авторитарного владарювання Б. Хмельницького й І. Мазепи сформувалася нова українська васальна шляхта (панівна еліта), яка, як і гетьмани, хотіла незалежної України для себе, для власної вигоди й заради цього віддано служила спершу Польщі, потім Московській русі. Це їх усіх охарактеризував Т. Шевченко: «Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття – ваші пани // Ясновельможнії гетьмани».
Тодішній феодальний політикум так нагадує нинішні феодальні атавізми в «незалежній Україні». Тоді новоутворена аристократія дбала тільки про свої станові інтереси й навіть не думала про український народ, і нині відбувається те саме. Українське васальне панство перше почало закріпачувати й так заневолених українських селян, які становили основу суспільства й творили національне багатство. Приписувана Мазепі та його прибічникам «боротьба за волю України» не відповідає дійсності, бо насправді нові феодали боролися за цілковиту владу над українським народом під васалітетом Москви. Так виник глибокий конфлікт між національним і соціальним, що й породив народний опозиційний козацько-селянський рух на чолі з колишнім старшим писарем Генеральної військової канцелярії, генеральним писарем Запорозького коша, а потім кошовим Січі Петриком (Петром Івановичем) Іваненком (походив зі старшинського роду Полтавського полку). Національно-соціальний рух на чолі з Петром Іваненком був спрямований проти московської колоніальної влади й васальної української старшини. В 1692 р. Петро Іваненко уклав від імені людності Київщини, Чернігівщини і всього війська Запорозького договір у Бахчисараї з кримським ханом Селім-Гіреєм І про захист спільних інтересів українського й татарського народів та їхню взаємну оборону від посягань Московської держави й Речі Посполитої. Договір підтверджував у складі України Гетьманщину, Слобідщину й Правобережжя, гарантував безмитну вільну торгівлю між Україною й Кримським ханством. Петро Іваненко звернувся до запорожців із маніфестом, що його написав у Акмечеті (нині – Сімферополь), і цей антиколоніальний документ засвідчив високий рівень української політичної свідомості, а його провідна ідея досі лишається своєчасною: «Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край. …Москва зробила із нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників». Запорожці підтримали прагнення свого кошового та обрали його гетьманом України, а він розпочав відважну боротьбу проти Московії та її прислужника Мазепи. У 1692–1694 рр. Петро Іваненко, за підтримки ханського війська, здійснив кілька походів проти Мазепи, але зазнавав поразок. Проти свого супротивника Мазепа спрямовував великі військові сили та сповнені вельможної пихи інвективи: «Що таке? Ти смієш сягати за гетьманським титулом? Нас справді дивує твоє божевілля! …Ніколи ти не стояв навіть біля шляхтича…». Можливо, як вважають деякі історики, національна частина програми Петра Іваненка й не суперечила глибоко затаєним антимосковським настроям Івана Мазепи, але гетьман та його прибічники не могли сприйняти її соціальної частини, бо втрачали свої маєтності. Придушення антимосковських повстань Петрика Мазепа підносив Петрові І як велику послугу й запопадливо сприяв імперським амбіціям царя.
Гетьманське військо складало основну ударну силу царської армії, а українські селяни постачали для неї весь провіант під час балтійських походів 1700–1703 рр. А в 1705 р. сам Мазепа, за наказом царя, на чолі 20-тисячного козацького війська пішов походом на Львів. Саме там, за припущенням окремих істориків, І. Мазепа увійшов у таємні зносини зі своїми колегами-єзуїтами (Ісусовими солдатами) й через них вів перемови з польським королем С. Лещинським, який обіцяв гетьманові за підтримку польсько-шведських антимосковських планів довічну корону сіверського князя. Ймовірно, саме під час тодішнього перебування в Польщі І. Мазепа й домовився зі шведами й поляками виступити разом проти Московії. Серед різних мотивів розриву І. Мазепи з Московським царством історики (З. Когут, О. Субтельний) виділяють провідний: «страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей». Під «українськими «правами і вольностями» слід розуміти не інтереси українського суспільства, а вигоди української шляхти.
Українська нова шляхта – це нащадки тих старшин, які не підтримали державницької політики І. Виговського й піддалися Московії заради власних «прав і вольностей». Нова мазепинська шляхта боялася не так петровської централізації та втрати української автономії, як втрати своїх станових привілеїв і маєтків. А втрачати було що…
Сам Мазепа мав в Україні безконтрольне владарювання й незмірне багатство, заслуживши своїм вірнопідданством довіру в Петра, а підкупами – поблажливість московських вельмож. Мазепа як послідовник Макіавеллі був свобідний од моралі, вважаючи дозволеними всі засоби для досягнення політичних цілей, які зводились до втримання необмеженої влади й незліченних статків.
Флорентієць Нікколо Макіавеллі (1469–1527) як політичний діяч і засновник політології вперше в історії відокремив політику од моралі й релігії та підмінив релігію політикою. Політика, за Макіавеллі, є символом віри, й тому вона повинна займати панівне становище в суспільстві. Політична ідеологія макіавеллізму спрямована на досягнення політичної мети будь-якими засобами. Тож макіавеллізм асоціюється з політичними махінаціями й підступами. Термін макіавелізм стосується безпринципної політики на кшталт тієї, що Макіавеллі рекомендував у своїй праці «Державець», де дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу». Тому Макіавеллі став улюбленим автором тиранів.
Васальний тиран Мазепа запровадив у своїх батуринських палатах церемоніал і учти на кшталт європейських володарів (і це у васальній країні!). Численні панегірики оспівували його набожність та опікунство над Церквою (московською!) й культовим мистецтвом, звеличували Мазепу як «великого вождя», «нового Геракла», «найбільшого українського лицаря», а Ф. Прокопович, ідеолог «просвіченого абсолютизму», проголосив Мазепу – «спадкоємцем Володимира Великого».
А після перемоги московітів у Полтавській битві Ф. Прокопович як єзуїтський чернець (Ісусів солдат) і очільник київської «вченої дружини» перейшов на службу до Петра І радником з питань церковних і політичних реформ. Ф. Прокопович став ідеологом проголошення Московської русі Російською імперією й перший озвучив новий володарський титул Петра І – «Император Всероссийский» та сформулював основну доктрину імперської ідеології: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов».
Проте той ідеалізований образ «просвіченого володаря» дисонує з його макіавеллівським нехтуванням моральним законом. Мазепа перший уособив плутократичний тип так званого нового олігарха – багатого, можновладного, грамотного, пихатого й аморального. Володіючи мовами й риторикою, він уводив в оману багатьох – такого вміння набув єзуїтським вишколом. Сучасники остерігалися Мазепи, мовляв – характерник, а мовлячи теперішньою термінологією – типове маніпулювання масовою свідомістю через застосовування психотехнологій деструктивних релігійно-політичних культів. Та хоч і мав Мазепа славу «просвіченого володаря», та не мав необхідної для справжнього володаря самостійності й політичної волі, а був знаряддям чужих сил. Старшини остерігалися й боялися Мазепи за його всеможність, підступність і безкарність, бо він у своєму аморалізмі не мав обмежень. Достатньо фактів свідчать, що найближче оточення Мазепи, запобігаючи перед благодійництвом гетьмана й побоюючись його самовладдя, створило культ особи Мазепи. Одначе український народ, знаючи Мазепине вірнопідданство Москві й єзуїтське лукавство, не любив його й потерпав від нього, що засвідчено народною пам’яттю, яка не зберегла Мазепиного образу ні в думах, ні в історичних піснях. І коли Мазепа став на бік шведів нібито проти московітів, народ йому не повірив. Незаперечним є й той факт, що гетьман як гарант державності України не об’єднав довкола себе патріотично налаштованої старшини, а такі відомі військові й державні діячі як полковники С. Палій, І. Мирович, М. Миклашевський утворили старшинську антимазепинську опозицію, якою й скористалися московіти. Своїм макіавеллівським аморалізмом у політиці й приватному житті Мазепа знехтував характерну для українців високу моральність та високий народний ідеал – «…народний стяг, який ніколи не понижується на очах у політичного ворога й переходить, в усій своїй величі, у спадок далеким нащадкам» (П. Куліш). Породивши спотворене уявлення про українського правителя (ідеал усіх вірнопідданців!), він завдав великої шкоди політичній свідомості всіх подальших поколінь українців. Зрештою Мазепа не був носієм українського духовного типу, не став він і європейцем (за всієї своєї єзуїтської грамотності), а лишився рабом пристрастей і знаряддям колоніальної політики Москви.
Навесні 1708 р. король Швеції Карл ХІІ після успішного завершення воєнного походу на Саксонію й Річ Посполиту вирішив покінчити з Московським царством і рушив через Білорусію на Смоленськ і далі – на Москву. Однак Петро І, поступаючись перед шведською армією військовим вишколом свого ополчення, нав’язав шведам тактику маневрової війни, вимотуючи їхні сили на неозорих просторах (колись так скіфи вимотували перське військо). Через незвичний опір московітів та в результаті таємних переговорів Карла ХІІ й С. Лещинського з І. Мазепою шведське командування змінило план воєнних дій, і восени 1708 р. виснажена й зголодніла шведська армія (33000 піхоти й 9000 кінноти) вступила в Сіверщину, де отримала вдосталь харчів і фуражу.
Та Мазепа й надалі, на вимогу Петра, посилає йому на підмогу свої війська, хоч грати роль вірнопідданого стає дедалі важче. Найближчі до І. Мазепи генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул А. Войнаровський (Мазепин небіж) та рішуче налаштовані патріотичні полковники наполягали, аби гетьман негайно порвав із Москвою. Одначе Мазепа не втаємничував нікого в свій егоїстичний задум, який не відповідав суспільним інтересам. Суспільство для самостійного життя потребує правди, законності й моральної волі, надто це стосується українців, які на той час відзначалися високою моральністю й громадянським волевиявом. А гетьман, будучи знаряддям чужих політичних сил, прикривав риторикою свою політичну безвольність і пристрасть до збагачення, виявляючи власний аморалізм у розходженні слів із діями. Маневруючи між Петром І та Карлом ХІІ, Мазепа й надалі демонстрував прихильність до царя, тим часом готуючись до об’єднання з його запеклим ворогом. Так він нагромаджував запаси провіанту в Чернігові, а продуктів і боєприпасів у Батурині, зміцнював Стародубську, Чернігівську, Роменську, Гадяцьку фортеці нібито для московітів, а насправді готував запаси для шведсько-польських військ. Проте московіти чомусь постійно випереджали шведів і захоплювали ті стратегічно важливі міста, нещадно розправляючись із оборонцями. Найжорстокішу розправу вчинив у столичному Батурині Меншиков – знищив усіх мешканців від старого до малого. Він випередив прибуття до Батурина короля з гетьманом, а підігріла його садизм звістка, що напередодні Мазепа присягнув Карлові ХІІ. Причину падінь українських міст-фортець дослідники вбачають, як правило, в зрадництві їх захисників. Та, на мою думку, істинна причина всіх падінь, занепадів, зрад і поразок – у тотальній деморалізації суспільства владною верхівкою. В тій політично невизначеній ситуації нехтування Мазепою вимогами суспільної моралі заради владно-станових, політико-майнових інтересів відігравало роль негативного прикладу, провокуючи відступництво від загальнонаціональних інтересів. Ведучи хитру політику полівасалітету, Мазепа перехитрив сам себе – занапастив цілу Україну.
Між ворогуючими силами почалася зимова кампанія маневрової війни – так звана війна маніфестів, а в Україні запанували найлютіша за багато століть зима й ще лютіший московський терор. У таких умовах московська адміністрація оголосила «вільні» вибори, й у листопаді новим гетьманом обрали (з волі Петра І) І. Скоропадського (хоч козаки воліли П. Полуботка, але цар застеріг: «надто хитрий і міг би стати ще одним Мазепою»). Напередодні в Глухові Меншиков на догоду Петрові І влаштував заочну «страту» Мазепи – повішення його опудала, а через тиждень зібрану в Глухові церковну верхівку змусили проголосити Мазепі прокляття (церемонія відлучення Мазепи від церкви відбулась також у Москві й повторювалась відтоді щороку). То був дошкульний удар по прихильниках Мазепи. А шведсько-польському війську дошкуляла сувора зима.
Навесні 1709 р. Карл ХІІ вирішив розпочати наступ на Москву через Харків і Курськ, та на шляху в нього стояла Полтава з московським гарнізоном із 4500 вояків та 2500 «добровольців» з міського населення. Шведи й мазепинці збудували шанці та взяли Полтаву в облогу. Хоч їм на підмогу привів 15000 запорожців кошовий К. Гордієнко, та запекла оборона міста надовго скувала головні сили шведів. Тим часом Карл і Мазепа відрядили послів до Туреччини й Криму по підмогу, та безуспішно, а польське військо заблокував московський корпус.
Це дало змогу Петрові зосередити свої війська у швидко збудованому й надійно укріпленому таборі та підготуватись до вирішального бою, який він планував розпочати 29 червня (10 липня за новим стилем). Сили московітів складали 47000 піхоти, 14000 кінноти й 78 гармат. Сили Карла й Мазепи – 36000 піхоти, 17000 кінноти й 56 гармат. На боці московитів була перевага людської сили й техніки, але московіти були слабші від шведів у муштрі, тому Петро не ініціював битви, а вичікував, що спровокує на це Карла.
27 червня (8 липня за новим стилем) 1709 року зі сходом Сонця Карл ХІІ розпочав битву. А вже перед полуднем битва скінчилась цілковитим розгромом шведів. Шведи втратили понад 9000 убитими й близько 3000 пораненими, московіти – 1300 вбитими й понад 3000 пораненими. Карл ХІІ, І. Мазепа, К. Гордієнко з півсотнею старшин, особистою охороною гетьмана та з тритисячним загоном козаків і частиною шведів переправились через Дніпро й увійшли в турецькі володіння. Решту шведського війська (16000) московіти взяли в полон, і згідно з пактом капітуляції, більшість козаків, які були зі шведами, стратили, а інших заслали в Сибір.
Стару (Чортомлицьку) Січ за перехід на бік Мазепи московіти зруйнували вщент, знищивши й тих козаків, які не стали на бік шведів з усім кошем. Каральною операцією командував царський полковник П. Яковлєв, а допомагав йому полковник Г. Ґалаґан (за рік перед тим перейшов від І. Мазепи до Петра І), закликаючи козаків скласти зброю й присягаючись на хресті помилувати їх. Близько 300 старшин і козаків, які повірили Ґалаґану й здалися, московіти закатували в страшних тортурах (навіть мертвих витягали з трун і відрізували голови). Уцілілі козаки втекли в пониззя Дніпра, в турецькі володіння, й заснували в урочищі Олешки Нову Січ.
Московська русь піддала терору всю підвладну цареві територію України. При царській ставці в Лебедині діяла слідча комісія, яка люто розправлялась із противниками антиукраїнської московської політики, закатувавши понад 800 патріотичних українських старшин і тисячі козаків. Паралельно з кампанією винищення українського духу політичної волі й патріотизму Петро І провадив колонізаторську політику нещадної експлуатації людських і природних ресурсів України, перетворивши її з бази воєнно-політичних заворушень і визвольних рухів на інтелектуально-економічну основу для творення Російської імперії.
Коли в переможній для українців Конотопській битві воєнно-політична ініціатива була за І. Виговським – гетьманом і головнокомандувачем об’єднаних українсько-татарських сил, то в трагічній для української волі Полтавській битві І. Мазепа лишався в підлеглості у шведського короля як маріонеткова фігура політичної боротьби між Польщею, Швецією й Московією. Навіть основні сили Мазепиного війська не брали участі в битві (3000 козаків шведи залишили охороняти обоз), а козаки під проводом І. Скоропадського билися на боці московської русі проти своїх – запорожців під проводом К. Гордієнка.
Тому Полтавську трагедію України слід розглядати як наслідок авантюрно-егоїстичних маневрувань безвідповідального гетьмана – знаряддя чужої сили. Та трагедія стала поворотним моментом в українському державотворенні й на 300 років позбавила український народ політичної волі. Крах мазепинського аморалізму в політиці (мета виправдовує засоби) маємо сприймати як застереження від подальшого руйнування української самостійної сили. А те, що лишилося від «епохи Мазепи-будівничого» (переважно культові споруди московської Церкви), не несе в собі духовного змісту, бо було й лишилося відчужене від прагнень людської душі, від волі національного духу. Подібно й нинішня «українська еліта» будує церкви й палаци, що не мають нічого спільного з національно-соціальними прагненнями українського суспільства.
А як розглядають Полтавську битву дві воюючі сторони – Росія й Швеція? Росія однозначно святкує її як перемогу в Північній війні над наймогутнішою тоді європейською імперією та як військово-політичну основу утвердження Російської імперії й початок формування імперської ідеології. Навіть коли 1862 р. імператор Олександр ІІ, демонструючи Європі свій лібералізм, скасував святкування перемог російської вояччини, святкування переможної битви під Полтавою зберіг, оскільки вона стала визначальною для утвердження імперської політики Росії. Шведи сприйняли той крок імператора як образу національної гідності й загрозу нової війни. У пресі розгорнулась шалена кампанія ідеалізації Карла ХІІ, якого доти шведи сприймали як нещадного авантюриста, який знелюднив країну в завойовницьких війнах, і не долюблювали так само, як сучасники Мазепу (ідеалізація Мазепи почалась так само, як і Карла – через півтора століття). Шведи позбулися авантюрного короля через дев’ять років після Полтавської поразки в новому завойовницькому поході, цього разу на Норвегію, й ходили чутки, що його застрелили свої. І ось та пропагандистська кампанія почала підносити Карла ХІІ як визволителя Європи від Московії. Швеція трансформує поразку під Полтавою в свою моральну перемогу, яка започаткувала шведську демократію. Отакі метаморфози.
Про Полтавську битву вже писано й переписано в українській і російській пресі. Як резюме до всіх тих суспільно-політичних змагань за пам’ять про Полтавську битву можна навести слова російського дипломата в Києві: «Ми святкуємо, а ви відзначаєте». В цьому суть Полтавської спецоперації, яку підготували й провели єзуїти.
Відповідно виникає запитання: «А як Україна святкує свою переможну Конотопську битву, і як Росія відзначає свою воєнну катастрофу під Конотопом?». Блискуча перемога під Конотопом закінчилась трагічними наслідками, до яких призвела єзуїтська спецоперація у тилу в переможців.
Ми постійно, з покоління в покоління робимо одні й ті самі помилки, бо не знаємо свого минулого. Саме минулого, а не історії. Бо минуле – реальні події, а історія – коментування тих подій. На противагу фіктивній історії фактографічним викладом реальних подій минулого й сьогодення є дієпис – фактографічна хронологія. Тож марно торочимо: «Історія нічому не вчить». Звичайно, історія не навчить, якщо ми не вивчимо уроків минулого. Події-уроки минулого повторюється, нагадують про себе, доки їх не засвоїмо. Засвоєння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й перспективу майбутнього. Можна скільки завгодно переписувати, змінювати історію, однак неможливо переписати, змінити минулого. Минуле постійно нагадує про себе незаперечними фактами – живою, непроминальною реальністю, яка циклічно повторюється.
Минуле повторюється, хоч і в інших обставинах та з іншими дійовими особами, і суть тих повторень-нагадувань лишається незмінна. Бо хоч минуле і вкладаємо в певну лінійну хронологію історичного часу, одначе всі етнокультурні, соціально-історичні процеси відбуваються в незмінно повторюваному циклічному часоплині, що є виявом Усеєдиної природно-космічної циклічності. Тож хто не знає минулого свого народу чи хоче приховати його, той намагається забути чи убгати минуле у своє куце лінійно-часове (історичне) сприйняття життя й випадає з циклічного часоплину. Така безглузда боротьба з минулим у циклічному часоплині відбирає необхідну для нинішніх перемін енергію й позбавля перспективи розвитку. Нагадаю Сократове застереження: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим».
Минулого неможливо змінити, але треба вміти взяти з нього добрий урок, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками. А для цього необхідно звільнитися від упереджених думок і нав’язливих ідей та не боятися бачити реальність, якою вона є насправді, а не вводити себе в оману віддзеркаленням чужих поверхових гадок.
Аби добре засвоїти уроки минулого й жити власною моральною волею – правом національного духу в нинішній деморалізованій реальності, треба знати правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко).
© О. А. Шокало, культурософ
