На 90-му році життя після тривалої хвороби помер Левко Лук’яненко – співзасновник Української Гельсінської групи, автор Акта проголошення незалежності України, Герой України, письменник, політик, справжній патріот.
Вічна пам’ять.
Нагороди та відзнаки
- Почесний доктор права Альбертського університету (1993, Канада).
- Медаль ім. Св. Володимира «Борцям за волю України» (1991, СКВУ).
- Почесна відзнака Президента України (1992).
- Герой України (з врученням ордена Держави, 19 квітня 2005).
- 21 листопада 2007 року президент України Віктор Ющенко нагородив Лук’яненка орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
- Почесний громадянин міста Тернополя (2008 р.)
- Почесний громадянин міста Глиняни Львівська обл. 2012 р.
- 2 вересня 2012 року в місті Глиняни було відкрито пам’ятну дошку Левку Лук’яненку на будівлі міської ради.
- Орден Свободи (1 грудня 2016) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю
- Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).
Життєпис
Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 р. у селянській родині Грицька й Наталки Лук’яненків. Коли юнаку минуло 15 років, його рекрутували в ряди Радянської армії (згодом у паспорті Л. Лук’яненка буде записано як рік його народження «1927»).
Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951—1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету.
1954 одружився.
Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.
У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району.
Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).
У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців Івана Кандибу та Олександра Лібовича.
7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму.
Оскільки програма була дуже гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук’яненку скласти нову, м’якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.
Засудження
У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС.
Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Це при тому, що статтями 17 і 125 радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.
Кару відбував у Мордовській АРСР, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів — шістдесятників.
Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук’яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у Пермські табори.
У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.
9 листопада 1976, за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук’яненко пише звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».
12 грудня 1977 Лук’яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17—20 червня 1978 Лук’яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовській АРСР. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в’язнів особливого режиму, у тому числі Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.
13 грудня 1986 Лук’яненка з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в село Березівка Парабельського району Томської області.
