Руська колонізація України

Процес захоплення Русією України був тривалим та цілеспрямованим. Протягом середини XVII – XVIII ст. тривав початковий етап російської колонізації України, протягом якого московити намагалися закріпити свій вплив на українських теренах. Наведемо кілька найбільш відомих фактів, які яскраво демонструють процес перетворення України на колонію Руської імперії.

Політична колонізація

Коли Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький у 1654 році укладав військово-політичний союз з Московським царством, він розглядав його як засіб зберегти самостійність козацької України від Речі Посполитої. Гетьман і гадки не мав, що цей договір стане основою московських маніпуляцій.

Починаючи з середини XVII ст. розпочинається активний процес втручання Москви у справи України з далекоглядною метою підпорядкувати собі наші терени. Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році Москва, намагаючись укріпити своє становище в Україні, висилає сюди своє військо та послів з царськими умовами для Івана Виговського.

Однак гетьман відкидає будь-які вимоги царя, укладає союз із поляками та розпочинає війну з Москвою. Попри це, московський цар не відмовився від своїх планів.

У 1659 році гетьманом Війська Запорозького обирають Юрія Хмельницького. Йому доводиться укласти з московитами черговий договір. Гетьман і козацька старшина сформували свої статті, які мали б підкреслити самостійність Гетьманщини та уточнити умови співпраці царського і гетьманського урядів. Однак московські дипломати на чолі князем Олексієм Трубецьким, яких підтримувало 40-тисячне військо, запропонували свій варіант договору.

Московити представили за основу сфальсифікований текст Березневих статей “каковы даны прежнему гетману Богдану Хмельницкому” і доповнили його новими пунктами. Не маючи виходу, Юрій Хмельницький підписав запропоновані йому Переяславські статті.

Згідно з договором, в найбільших козацьких містах розміщувались царські воєводи, вперше гетьману заборонялось вести самостійну зовнішню політику, зокрема укладати міжнародні договори чи приймати іноземних послів. Козакам заборонялось самостійно, без дозволу царя, обирати гетьмана, а гетьман втрачав право призначати генеральну старшину і полковників без погодження з царем.

У порівнянні з попереднім становищем, це було серйозне обмеження політичної самостійності України. І хоча ці статті були чинними лише протягом року, бо вже у 1660 році Юрій Хмельницький укладає договір з Річчю Посполитою, вони заклали основи подальших умов політичних взаємин між Україною і Москвою.

Вже у 1665 році гетьман Іван Брюховецький, який здобув булаву на відомій Чорній Раді 1663 р., першим з гетьманів відправляється до Москви “бачити пресвітлі царські очі” і укладає там нові статті.

За московськими статтями гетьмана можна було обирати лише з дозволу царя та у присутності царського представника. Гетьман не мав права на самостійну зовнішню політику, а царські воєводи отримали право втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. Зокрема, по смерті гетьмана усі клейноди — символи влади — мали бути передані царському воєводі до Києва на збереження. Це давало можливість Москві впливати на вибори майбутнього гетьмана.

Прикметно, що перша стаття угоди передбачала передачу України з усіма містами й селами та з усім населенням в безпосередню владу царя. І хоч надалі цей пункт в такому формулюванні в жодних договорах не фігурував, за нього Брюховецький отримав титул боярина.

Після цього його титул вже був не “гетьман з Військом Запорозьким…”, як у попередніх гетьманів, а “Великого государя нашого его царского пресвітлого величества боярин и его ж царского пресвітлого величества вірного Войска Запорожского гетман Иван Мартынович Бруховецкий”.

Виходячи з цього, московський цар вирішив, що може розпоряджатися територією Гетьманщини, що і проявилося у 1667 році під час укладення Андрусівського договору з поляками без залучення представників Війська Запорозького. Це викликало обурення в козацтва і Московські статті були розірвані.

Чергове обмеження політичної свободи Гетьманщини сталося вже за Івана Самойловича. Конотопські статті 1672 року вчергове обмежували зовнішньо-політичну діяльність гетьмана, позбавляли його права самовільно усувати з посад старшину (оскільки деяка частка козацької старшини мала промосковську орієнтацію і використовувалась царським урядом для впливу на політичну ситуацію в Україні).

Поряд з цими обмеженнями, козацькі посли втрачали право брати участь у переговорах московського і польського урядів, якщо справа була пов’язана з Україною. Такі умови фактично повністю позбавили Україну міжнародного представництва, а Москві надало право повністю вирішувати долю Гетьманщини на міжнародній арені.

Це проявилося у 1686 році під час укладення “вічного миру” між Москвою і Річчю Посполитою, яким Україну було поділено між двома державами. Слід підкреслити, що усіма попередніми договорами між Гетьманщиною і Москвою, Військо Запорозьке переходило як окрема держава під протекцію царя, а не до складу його держави. Тому розпоряджатися цією територією як своєю власною і передавати її частину іншій державі Москва не мала права. А такі дії свідчать про значний фактичний політичний вплив царя на Україну.

Привертає увагу момент усунення Івана Самойловича з посади. Його, за невдалий кримський похід 1687 року, було звинувачено у всіх невдачах, заарештовано і заслано в Сибір. Цей момент свідчить про падіння авторитету гетьмана як політичної фігури.

Разючі зміни у бік ще більшого падіння політичної самостійності українських земель відбулись після Івана Мазепи. Цар Петро I, до глибини душі вражений “зрадою” Мазепи, вживає усіх заходів для цілковитого підпорядкування Війська Запорозького.

Новому гетьману Івану Скоропадському у 1709 році були продиктовані статті, за якими при гетьманові було введено інститут резидентури. Перший царський резидент Андрій Ізмайлов мав контролювати діяльність гетьмана, міг приймати послів та втручатись у внутрішню політику.

У 1722 році, після смерті Скоропадського, цар не дозволив проводити вибори нового гетьмана. Наказним гетьманом (виконуючий обов’язки – вт..) став Павло Полуботок, однак поряд з ним був створений контролюючий орган — Малоросійська колегія. Військові повноваження цар передав від гетьмана до генерала Голіцина, а адміністративну, судову і фінансову — колегії. Після арешту і смерті Полуботка у 1724 році, гетьмана не обирали.

Щоб заручитись підтримкою українців у воєнних кампаніях, новий цар Петро II у 1727 році скасував Малоросійську колегію і дозволив обрати гетьманом Данила Апостола. Йому видали умови, на яких він мав керувати — “рішительні пункти”.

Звичайно про жодну реальну політичну владу вже не йшлось, це були не договірні статті, а наказ про організацію внутрішнього життя в Україні. Після смерті Апостола у 1734 році, цариця Анна Іванівна не дозволила обирати гетьмана, натомість було створене правління гетьманського уряду, яке складалось із 6 осіб: 3 українців і 3 росіян.

Нетривале відновлення гетьманування Кирила Розумовського протягом 1750-1764 років вже не змінило політичного становища України. Натомість спроби козацької старшини вибороти собі хоч якісь елементи автономії спровокували жорстку реакцію цариці Катерини II, яка у 1764 році видала указ про скасування гетьманства.

Для управління в Україні створили Другу Малоросійську колегію на чолі з Петром Рум’янцевим. Так протягом другої половини XVII-XVIII ст. Москва цілеспрямовано знищувала політичну самостійність України, поступово нав’язуючи свою зверхність.

Щоб швидше інтегрувати українські землі до складу Руської імперії та асимілювати українське населення, для ефективного управління цими територіями імперська влада почала вводити тут свій адміністративно-територіальний устрій.

Ще 1708 року Петро I провів адміністративну реформу з поділом на губернії, які охопили і українські землі. А остаточне утвердження імперської адміністративної системи відбулось вже за Катерини II.

У 1765 році губернський поділ ввели на Слобожанщині. У 1775 році було ліквідовано Запорозьку Січ, а у 1781 році імператриця остаточно скасувала полково-сотенний устрій Гетьманщини, ввівши поділ на намісництва.

Наприкінці XVIII ст. всю територію України знову поділили на губернії. Надалі у ХІХ ст. українські губернії об’єднали у три генерал-губернаторства на чолі з руськими урядниками. Генерал-губернатори зосередили у своїх руках усю політичну владу та були основним інструментом інтеграції українських земель.

Економічна та соціальна експансія

Однією із перших спроб Москви отримати економічний визиск з українських земель стали умови Московських статей Брюховецького. Окремий пункт нового договору передбачав, що податки з українських теренів мали йти безпосередньо до царської казни. Спеціально для цього у 1666 році було проведено перепис населення Гетьманщини, який мав встановити кількість і густоту населення, його майновий та соціальний стан.

Раніше фінансовими питаннями займалась виключно козацька старшина та гетьманський уряд, які потім розподіляли кошти на внутрішні та зовнішні потреби. Новими статтями Москва створювала собі умови для економічного підпорядкування Гетьманщини та могла легально грабувати Україну.

Звичайно такі умови були негативно сприйняті суспільством, викликали спротив і труднощі в їх реалізації та вже у наступних договорах цей пункт був змінений.

Було зрозуміло, що поки не встановиться політичний контроль, доти складно буде нав’язати економічну зверхність. Тому до активної економічної експансії Русія повернулась за Петра I та гетьманства Івана Скоропадського. Після відомої “справи Мазепи” царат розгортає жорстку політику щодо українських земель.

Переслідуванням піддається козацька старшина, яка була лояльною до Мазепи. Для управління Гетьманщиною присилається велика кількість російських урядників. Царські посадовці отримували за свою службу земельні володіння.

Часто цю землю вони здобували шляхом конфіскації її у мазепинської козацької старшини. Цар забороняв наділяти маєтностями старшину без його дозволу. Тим самим Росія на власний розсуд формувала лояльну до себе майнову еліту Гетьманщини.

Вже у 1711 році царський сенат видає розпорядження, яким заборонив українцям торгувати через західні та південні кордони. Товари з українських міст та сіл мали проходити через порти Архангельська та Риги. Це руйнувало налагоджені торгові зв’язки.

Для експорту за кордон заборонили віск, вовну, селітру, поташ — побутово важливі товари. Такими заходами царський уряд мав на меті підпорядкувати економіку та господарське життя Гетьманщини, а українські землі мали стати черговим джерелом доходів для Русії.

Наступний крок Русія зробила вже за гетьманства Данила Апостола. У 1728 році за умовами “Рішительних пунктів”, виданих російським імператором, росіянам дозволили купувати землі в Україні. Цим започаткувалося розростання російського землеволодіння на наших теренах.

Завершальним етапом економічної інтеграції став указ імператриці Єлизавети Петрівни 1753 року, яким ліквідували усі внутрішні митниці. Так було скасовано митний кордон між Гетьманщиною і Руською імперією. Усі ці заходи перетворювали Україну на частину єдиного економічного простору Російської імперії.

У ході двох русько-турецьких воєн (1768-1774 і 1787-1792 років) Русія здобула контроль над Півднем України, у 1783 році зайняла Крим і розпочала активну колонізацію цих територій. Звичайно, основний тягар освоєння нових земель ліг на українське селянство.

Читайте також: “Принуждение к союзу”: як Крим став “ісконно русскім”

Однак переселялись сюди також і російські дворяни, поміщики та військові, яким імперія пропонувала пільгові умови на ведення господарства — надавали понад сотню десятин землі і звільняли на десять років від сплати податків.

Руські колоністи селилися переважно у містах, зосереджуючи у своїх руках адміністративну владу. Це були чіткі заходи, спрямовані на асиміляцію українського населення. Наприкінці XVIII ст. частка руських в Україні за різними дослідженнями становила лише приблизно 5,5% населення. Однак їх концентрація відбувалась в містах, де вони вже наприкінці ХІХ ст. переважали українське населення орієнтовно у 2 рази.

Внаслідок цих подій кількість росіян на території України стрімко зростає. Така політика започаткувала тривалий процес руської колонізації, який досягне свого апогею наприкінці ХІХ – початку XX ст.

У 1783 році Катерина II видає указ, яким було закріпачено селян Гетьманщини. На землях Війська Запорозького кріпосного права практично не було протягом 1648-1783 років. У 1796 році така ж доля спіткала селян на півдні України. Таким чином до кінця XVIII ст. українці потрапили не лише в політичну, а й економічну залежність.

Окремим елементом соціальної колонізації України була інтеграція козацької старшини в загальноросійську систему станового поділу суспільства. У 1785 році Катерина II видала жалувану грамоту дворянству, якою українську старшину урівняно в правах з руським дворянством. З одного боку це створювало кар’єрні можливості для українців, з іншого — негативно відбивалось на українській ідентичності.

До Петербурга переманюють кращих українських студентів, митців, вчених, які тепер працювали на благо імперії. Вже на кінець XVIII ст. багато українців займали низку високих посад в Росії.

Козацькі роди, які отримали російське дворянство, швидко зросійщилися. Серед таких були Розумовські, Безбородьки, Кочубеї та інші. Їх нащадки стали імперськими міністрами, дипломатами, полководцями тощо.

Представники українських родів, які стали російськими дворянами на службі імперії:
Кирило Розумовський, Олександр Безбородько, Петро Завадовський

Культурна колонізація

Не менш важливим напрямком руської колонізації України була культурна і духовна сфера. Вже один із пунктів Переяславських статей 1659 року передбачав, що Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха. Окремі єпископи, які були лояльними до Москви, отримали вказівку налаштовувати прихильність українського населення до Москви.

Однак спроба насадити окрім політичної, ще й релігійну, а відтак і світоглядну зверхність, поки не вдалась. Українська православна церква відмовилась приймати цю статтю як неправомірну, а Київський митрополит Діонісій Балабан скинув з посади єпископа Методія, який і був виразником московської політики.

Москва повернулась до своїх намірів вже коли збільшила свій політичний вплив в Україні. У 1685 році посвячення нового Київського митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського відбулось таки у Москві. А вже наступного року відбулась анексія Київської митрополії Московським псевдопатріархатом.

Коли у 1686 році у Константинополі проходив церковний Собор, патріарх Діонісій, щедро підкуплений московитами, видав грамоту, якою надав право московському патріархові посвячувати митрополита Київського.

Продовженням культурної колонізації стали Коломацькі статті, укладені в 1687 між Москвою та Іваном Мазепою. Один із пунктів договору зобов’язував гетьмана та старшину сприяти шлюбам між українцями та руськими. Метою такого пункту була тривала перспектива стерти ментальну відмінність між двома різними народами, прискорити процес інтеграції та асиміляції українських земель.

Випадки таких шлюбів були й раніше, особливо серед представників козацької старшини. Згадати хоча б того ж Івана Брюховецького, який одружився з донькою московського боярина і отримав боярський статус. Та й тривала і чисельна присутність московського війська в Україні сприяла таким союзам.

Окрім цього, московські війська розташовувались у найбільших українських містах, що стало одним із чинників колонізації московитами українських міст і їх русифікації. Однак навіть після офіційної позиції обох сторін у сприянні зближенні двох народів, українсько-руські шлюби не надто заохочувались козацькою старшиною, які воліли родичатись з українцями.

Відсоток русько-українських шлюбів зростає вже після гетьманства Івана Мазепи. Для прикладу, донька гетьмана Івана Скоропадського Уляна стала дружиною графа Петра Толстого, а представник козацької старшини генеральний осавул Яків Якубович одружився із донькою руського бригадира, після чого рід Якубовичів швидко зросійщився.

Російський уряд систематично вживав заходів для усунення будь-яких розбіжностей між двома різними народами. У 1734 році цариця Анна Іванівна видала голові “Правління Гетьманського уряду” Олексію Шаховському таємний указ “Про шлюби малоросів”. Згідно з документом, руським посадовцям в Україні слід було вживати усіх заходів, щоб український народ “охоту мав своячитися” з руськими.

Плани щодо злиття обох народів були розраховані на тривалу перспективу і втілювались із завзятою систематичністю. Особливо яскраво ця тенденція відобразилася на дітях останнього гетьмана Кирила Розумовського — три доньки та двоє синів були одружені на представниках петербурзької знаті.

На тлі послаблення політичної позиції Гетьманщини протягом першої половини XVIII ст. ще більше посилюється культурний тиск з боку Руської імперії. Українські терени в офіційних документах починають називати Малоросійським краєм, усі ділові папери в адміністративних установах мали вестися руською мовою.

У 1720 році Петро I видав указ, яким вперше заборонили друкувати книги українською мовою. Указ був спрямований проти друкарні Києво-Печерської лаври та передбачав рецензування книг “дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было”. Дозволили видавати лише церковні книги, попередньо звіривши їх зміст з руськими відповідниками.

Процес русифікації України продовжився з наступу на українську освіту. Катериною II у 1786 році було запроваджено реформи шкільництва і прийнято “Статут народних училищ у Російській імперії”. Уся початкова освіта уніфікувалася і запроваджувалися так звані народні школи. У таких початкових школах навчання велося російською мовою і орієнтовані вони були в основному на селянських дітей.

Ці школи стали серйозним засобом русифікації. Якщо в середині XVIII ст. на території Гетьманщини існувало понад 800 українських шкіл, то вже на початку ХІХ ст. в деяких губерніях абсолютно усі школи стали руськомовними.Таким чином, до кінця XVIII ст. Руська імперія змогла встановити свій вплив на території України. Було ліквідовано козацтво та гетьманський уряд, встановлено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій на 80% території України. Знову закріпачено селян, а економіка України була спрямована на забезпечення імперських потреб.

Українська еліта стала поступово розчинятися серед руського дворянства, імперія використовувала науковий потенціал захоплених територій для свого розвитку, а процес русифікації та асиміляції українського населення почав набирати обертів.

Період другої половини XVII – XVIII ст. був початковим, підготовчим етапом колонізаційної політики Русії. Вже наступне ХІХ ст. стало часом, коли Україна остаточно перетворилась на колонію Руської імперії і політика Петербургу була спрямована на зміцнення та розширення свого впливу у всіх сферах суспільного життя.

Надалі уся нав’язана протягом століття зверхність подаватиметься Русією як “віковічні зв’язки двох братніх народів”. Сфальсифіковані умови козацько-московських договорів і сьогодні Русія трактує як легальний привід для анексії території України.

Економічна та соціальна асиміляція, заохочення українсько-руських шлюбів, терор та штучні міграційні процеси призвели до знищення української національної політичної еліти та спотворення генофонду української нації.

У культурній площині до сьогодні відчувається вплив русифікації: пам’ятники руським правителям та посадовцям, названі на їх честь міста залишають відчутний відбиток на ментальності та історичній пам’яті народу.

Тому рішучий та якнайшвидший процес деколонізації в усіх сферах суспільного життя — це можливість позбутись від привида колоніалізму, що досі витає над поколіннями українців, та почати розбудовувати справді українську національну державу.