Українська незалежність
через призму трудової міґрації
Деструктивність трудової міґрації
Думаючи про 30-річчя незалежності України, неминуче доводиться долати суперечність між істинністю й хибністю доводів у визнанні цього історичного факту. І одним з найпарадоксальніших явищ у доводі цього факту стала зовнішня трудова міґрація Українців. Тож пропоную подивитися на Українську незалежність через призму породженого нею цього парадоксально-деструктивного явища.
Парадоксальність новітньої економічної міґрації в тому, що коли перша, друга й третя хвилі масового переселення Українців припали на добу нашої бездержавності, то четверта й уже п’ята хвилі виникли з початком задекларованої незалежності України. Але в парадоксальності розкривається суть цього деструктивного явища.
Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху:
перша – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни – економічна;
друга – період між двома світовими війнами (1917–1939) – економічно-політична;
третя – роки Другої світової війни та повоєнний період – політична.
І ось на початку 90-х років ХХ ст. виникла новітня хвиля української трудової міґрації – четверта, яка вже майже вся перейшла в еміґрацію.
А в ХХІ ст. почалась п’ята хвиля української трудової міґрації, по суті – це молодіжна еміґрація. Представники четвертої й п’ятої еміґраційних хвиль стають для України пропащою силою.
Нині Український етнічний соціум фактично розділений надвоє: близько половини Українців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межами України. Причини різні, та головна – відсутність належної підтримки, захисту людей з боку України як держави. Людину позбавляють її основного права – права на працю й культурно-соціальний саморозвиток.
Означу це парадоксально-деструктивне соціальне явище фактами:
– З проголошенням «незалежності» в Україні враз ліквідовано основні сільськогосподарські й промислові підприємства і визначилась тенденція до ліквідації середнього класу та формування класу нових власників-магнатів, так званих олігархів, а насправді клептократів-плутократів, за рахунок тотального збіднення Українського суспільства;
– Середній клас одразу було позбавлено роботи й можливості розвиватися та спроваджено на заробітки за кордон. За 30 років Україна втратила в четвертій і п’ятій міґраційних хвилях свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу;
– Задекларована «незалежність» породила четверту, наймасовішу, хвилю зовнішньої української трудової міґрації, яка за перших 20 років вимила з України близько 8 млн громадян, та п’яту міґраційно-еміґраційну хвилю, яка за останніх 10 років вимила 4 млн громадян і постійно наростає;
– В Україні відбулось пограбування народу й країни та люмпенізація суспільства: збіднілих людей цілковито узалежнено від шматка хліба, який у них методично відламують монополісти-плутократи підвищенням комунальних платежів, податків та цін на продукти й речі першої необхідності та соціальні послуги;
– Так відбулась підміна задекларованої «незалежності» й природного прагнення Українського народу до самостійного життя фактичною незалежністю од народу паразитарного класу клептократів-плутократів;
– Так над Українським суспільством налягла гнітом ізольована від нього паразитарна антисистема – клептократично-плутократична «держава в державі» (П. Куліш). Це корпоративне утворення колоніальної адміністрації та кримінальної олігархії здійснює ліквідацію Держави Україна й привлащує всі національні ресурси. Отже, в Україні безчинствує ліквідаційний клептократично-плутократичний режим тоталітарної фінансової диктатури.
Ці шість фактів викривають деструктивно-руйнівні процеси в суспільстві.
Руйнації суспільства, країни завжди заважає самостійна продуктивна сила – середній клас, який становить основу, хребет суспільного єства. Тому ліквідатори й спровадили за межі України середній клас – зробили його пропащою силою.
На початку ХХ століття середнім класом, становим хребтом Української нації було селянство, і його знищила більшовицька ідеологічна диктатура.
А наприкінці ХХ століття реґенерований український середній клас (висококласні фахівці з наукової, виробничої й інших соціальних сфер) вигнала за межі України необільшовицька фінансова диктатура. Це наслідок антинародної політики клептократично-плутократичної «держави в державі» й найбільша загроза цілісності Українського народу, національній безпеці України.
Від початку четвертої міґраційної хвилі з України владарюючий режим іґнорував зовнішню трудову міґрацію, робив вигляд, наче такого соціального явища в нас немає. А тим часом міґраційні потоки вимивали з України Українців, а нашу країну заполонювали міґранти-чужинці.
Ще в 1907 р., під час першої хвилі української трудової еміґрації, Іван Франко забив тривогу з приводу масового від’їзду Українців за океан: «Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!». Через 100 років тривога од масової еміґрації тільки посилилась.
Конструктивні ініціативи громад трудових міґрантів
Саме з потреби виявити приховувані владою причини деструктивного явища української трудової міґрації, привернути до нього увагу суспільства й змусити владу зберегти Українців для України, 48 українських громадських організацій з України та 19 країн Світу організували у 2006 р. Міжнародну громадську організацію Українців «Четверта Хвиля». Створення МГОУ «Четверта Хвиля» зініціювали ВГО «Українська Взаємодопомога» та закордонні українські громадські об’єднання четвертої міґраційної хвилі. Одразу ж було започатковано широкомасштабний Всеукраїнський соціальний проект «Четверта Хвиля», стратегія якого: четверта міґраційно-еміґраційна хвиля має стати останньою у відпливі українців на чужину й першою оновлюючою хвилею повернення в Україну. Звідси ідеологема – «Українці – для України!». Це актуалізація ідеї, яку понад сто років тому провістив Іван Франко: «Нам пора для України жить!». Ця ідеологема утвердилась як девіз спільних зусиль громадських організацій трудових міґрантів, об’єднаних у МГОУ «Четверта Хвиля».
МГОУ «Четверта Хвиля» спрямувала громадські зусилля на подолання причин руйнівних процесів в українському суспільстві, на відновлення його цілісності через повернення в Україну українського середнього класу та оздоровлення всіх сфер суспільного життя. МГОУ «Четверта Хвиля» та ВГО «Українська Взаємодопомога» зініціювали й провели наприкінці 2007 р. І Економічний форум Українців Світу. Форум затвердив проекти: Національної стратегії стійкого поступу України; Стратегії взаємодії України з Українцями за кордоном та Комплексної соціально-економічної національної програми «Повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів». Складовою цієї програми мали стати: підвищення ціни праці на внутрішньому ринку, захист ринку праці в Україні від дешевої іноземної робочої сили, утвердження соціальної справедливості в Українському суспільстві.
Внаслідок руйнації промисловості, зокрема наукомісткого виробництва, висококваліфіковані спеціалісти стали безробітними й зазнали депрофесіоналізації. Виїхавши на заробітки за кордон, вони змушені були спершу виконувати низькокваліфіковану роботу. Одначе, працюючи в розвинених країнах, українські фахівці освоювали культуру виробництва й правових стосунків. Набутий досвід знадобиться для розвитку України.
Українська держава зобов’язана заради порятунку суспільства запровадити економічно, соціально й геополітично обґрунтовану Національну стратегію повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів. Україні зараз так потрібні соціально активні громадяни та висококваліфіковані управлінці й працівники в усіх сферах суспільного виробництва. Для реалізації цієї програми українські трудові міґранти мають запропонувати свій інвестиційний потенціал та управлінський досвід з метою інноваційного соціально-економічного реформування для підвищення якості людського життя в Україні.
Україні вкрай необхідна інноваційна стратегія соціально-економічного реформування з метою підвищення якості людського життя. Суть цієї стратегії: інноваційні соціально-економічні реформи мають відбуватися на новій природоорієнтованій і національноорієнтованій світоглядній основі для забезпечення культурно-соціального саморозвитку українського суспільства. Це біосферно-ноосферний базовий принцип саморозвитку, взаємодії відкритих систем земної Природи й людської культури, які обмінюються життєвою енергією, всупереч ізольованим антисистемам соціальних паразитів, які нічим не обмінюються, а тільки споживають чуже – паразитують на людській праці й природних ресурсах.
В основі цієї інноваційної стратегії – нова система суспільного самоуправління за цілями й результатами. Суть цієї системи в тому, що людина робить свою фахову справу в інтересах цілого суспільства й отримує гідну заробітну плату, а суспільство як збірна цілісність отримує у своєму саморозвитку синергічний результат, який вимірюється не ВВП, а людським індексом щастя – «коефіцієнтом щастя». Кожна людина зацікавлена в якісній суспільно значущій діяльності й гідній зарплаті. За нової системи управління все суспільство бере участь у виробництві суспільно необхідного продукту, а критерієм його цінності є природна й соціокультурна доцільність.
Ці інноваційні реформи мають відбуватися не зверху, а на горизонтальному рівні взаємодії, взаємодопомоги, і в них будуть зацікавлені й братимуть участь усі продуктивні сили, які самі розподілятимуть національний дохід в інтересах цілого Українського суспільства. Справедливий розподіл національного доходу стане гарантом суспільного достатку – основи культурно-соціального саморозвитку та економічно-політичної самостійності України.
Нову стратегічну модель управління Україною здатний упровадити тільки середній клас на основі власної самоорганізованості, самоуправління та взаємодії, взаємодопомоги всіх складових Українського суспільства.
Запровадженням інноваційної стратегії соціально-економічного реформування в Україні можна подолати весь комплекс проблем масової трудової міґрації з її соціально-економічними причинами й наслідками.
На основі цієї стратегії Форум визначив основні напрями розвитку України: сільське господарство як основа національної економіки; наукомістке промислове виробництво; інновації в енергетиці (відновлювані джерела); культурно-інформаційний продукт як духовний чинник самовідродження нації. Усі ці стратегічні заходи в комплексі повинні були забезпечити відновлення й розвиток генетичного, духовно-інтелектуального, фізичного, репродуктивного, творчо-наукового, економічного потенціалу Українського суспільства для його культурно-соціального саморозвитку. Всі свої напрацювання ми передали у вищі органи державної влади для подальшого прийняття й запровадження. Наші поодинокі однодумці у владних структурах підтримували ці ініціативи, та не змогли довести їх до реалізації: «Ви пропонуєте системне управління, а це загроза їхньому режимові ручного керування».
А тим часом четверта міґраційна хвиля наростала, й учорашні українські міґранти, громадяни України, ставали еміґрантами, громадянами інших держав. Навздогін тому деструктивному процесові Верховна Рада України тільки у 2014 р. прийняла формальний Закон «Про зовнішню трудову міґрацію», який ще 2004 зініціювали громадські організації трудових міґрантів.
Усі спроби громадського сектору налагодити взаємодію з так званими державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявились марними. Бо владна вертикаль заповнена менеджерами клептократично-плутократичного, паразитарного режиму, який не зацікавлений у розвитку України.
Кому вигідна українська трудова міґрація?
Коли масштаби масової трудової міґрації Українців стало неможливо приховувати, паразитарний режим почав трактувати це деструктивне явище з позиції фінансової вигоди. Прагматики намагаються виправдати негативне соціальне явище заробітчанства фінансовими перевагами. Мовляв, щорічні переказали від українців, які працюють за кордоном, своїм родинам в Україну сягають понад 10 млрд. доларів і вдесятеро перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій у національну економіку. Це за офіційними даними. А за неофіційними, загальна сума річних надходжень на Батьківщину від українських трудових міґрантів складає близько 20 млрд. доларів (ця сума відповідає тій масі валюти, що її вивозять клептократи з України в офшори). Та жодні фінансові вигоди не компенсують руйнації українських родин, сирітства дітей трудових міґрантів, відрив людини од родини, рідної землі, питомого культурного середовища.
За 30 років Україна втратила в четвертій і п’ятій міґраційних хвилях свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу.
По суті весь український середній клас (понад 25% українських громадян) працює на розвиток чужих країн. Передусім вигоду від наших працівників мають закордонні роботодавці. За їхніми оцінками: Українці – єдині, кого не треба заставляти працювати, вони самі шукають собі зайняття; Українці – єдині, кому господарі довіряють вести господарство й ключі від помешкань. І дивуються закордонні роботодавці: «Що то за держава, яка відпустила у Світ таких безцінних людей?».
А ось що пише українка з Італії: «Нас цінують на чужині! Але чому нас не цінують в Україні? Ми маємо гідно жити в Україні».
Біль переважної частини соціальних вигнанців з України проникливо виповіла 60-річна респондентка зі США: «Що то за уряд, який примушує своїх людей їздити по Світу заробляти гроші? Ми – старші люди, ми не є якісь безграмотні, у нас є вища освіта, а тут ми змушені виконувати таку чорну роботу, яку вже ніхто не хоче виконувати. Тільки щоб допомогти дітям в Україні. Тут дивуються, як можна вижити в Україні? Я відповім. Тільки якщо маєш когось, хто працює за кордоном. Ці люди утримують свої родини в Україні. Наші діти живуть удома, у них є вища освіта, вони все мають, але якою ціною?.. (Жінка розплакалась). Я не бачила своїх дітей уже 14 років, я ще не бачила свого внука. Так не повинно бути. У нас стільки знань і досвіду, ми повинні жити і працювати вдома, а ми розкидані по всьому Світу, працюємо як раби. Я мирна, спокійна людина, не здатна до насильства. Але якби ви тільки знали, як я хочу повісити тих, хто правив і править Україною… і стріляти, стріляти… Вибачте за такі слова, але я би це зробила. Вони – мільярдери. Вони думали й думають тільки про те, як пограбувати країну і відправити нас на заслання. Навіть смертний вирок занадто легке покарання для таких злочинців…».
Тож хто винен у тому, що українцям доводиться поневірятися по Світу? Головні причини української трудової міґрації та еміґрації – в паразитарному клептократично-плутократичному режимові, який владарює в Україні.
З вигнанців мають вигоду і чужі, й свої паразити. Українських трудових міґрантах експлуатують безчесні роботодавці, звичайні рекетири й інтекримінальні злочинці, банки, релігійні організації, українські митники й поліцаї. Державна служба зайнятості облікує трудових міґрантів як безробітних і привласнює списувану на них допомогу з безробіття. А центральна влада в Україні намагається прирівняти наших трудових міґрантів до підприємців і обкласти відповідним податком – подвійним податком, бо за кордоном українські працівники сплачують належні податки. Під час виборів українських трудових міґрантів цинічно записують у виборчі списки й вони «голосують» за владарюючі партії й президентів. Такі собі виборчі «мертві душі». Тому українських громадян за закордоном і не допускають до виборчого процесу: на закордонних виборчих дільницях мають право голосувати тільки ті, які стоять на консульському обліку, а консульський облік охоплює менше 1% українських громадян, які перебувають за кордоном.
Українська міґрація, надто нелегальна, понижує офіційні показники в безробіття, бідності й інших соціальних недуг (якби зараз усі українські міґранти повернулися в Україну, у нас було б понад 12 млн. безробітних). А в цілому міґрація за кордоном та її наслідки в Україні – це катастрофічне погіршення соціально-демографічної ситуації в нашому суспільстві й морально-психологічні деформації українських людей на чужині.
На проблеми української трудової міґрацїї накладається тенденція глобальної експлуатації трудових міґрантів. Від часу великого переселення народів у IV столітті Світ не знав такої масової міґрації людей, як нині. За офіційними даними ООН, понад 200 млн. осіб (понад 3% населення планети) проживають за межами країн свого походження. Близько 80 млн із них – трудові міґранти. Участь Українців у глобальних світових міґраційних процесах – вражаюча: наші люди становлять близько 10 % від загальної чисельності міґрантів у Світі. Україна стала п’ятою державою у Світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). Частка українських трудових міґрантів відносно до загальної чисельності Українського народу найвища, порівняно з іншими народами. Визначальна риса глобальної трудової міґрації – дешева робоча сила на чорній роботі. Міжнародна організація з міґрації (МОМ) проповідує глобалістичну тенденцію «Міграція – для загального блага», що суперечить нашій національній стратегії – «Українці – для України!».
Оту руйнівну для людей і їхніх культур споживацьку тенденцію заангажовані міжнародні експерти намагаються подати як наслідок безпрецедентної глобальної міґрації, яка неминуче змінює обличчя Світу.
Масова міґрація руйнує соціокультурне середовище будь-якої країни: втративши власну культуру, міґрант не розвиває й чужої. В результаті тривалої міґрації українська людина перестає бути сама собою й починає існувати з чужою душею та перетворюється на пожиточний матеріал для чужих країн.
Масова еміґрація з України, санкціонована з 2017 р. безвізовим режимом між Україною та ЄС, стала евакуацією. Масовим спровадженням людей за кордон владарюючий в Україні клептократично-плутократичний режим убезпечує себе від усенародного соціального спротиву (не плутати з майданними політичними шоу).
У ХХІ столітті поряд із глобалізацією відбувається реґіоналізація, тобто реґіони, зокрема Європейський Союз і Євро-Азійський (Митний) Союз, стають впливовішими політико-економічними чинниками на реґіональному й місцевому рівнях, посилюється їх вплив на внутрішні справи держав і на стан міжнародних відносин. Євроунія й Росія за участю США, ці три реґіональні монстри глобалізації, стараються прибрати до рук Україну, але без її корінного народу.
Нинішній розпродаж Української землі й надр насправді є завершальним актом злочинного викрадення, яке розпочалося з розпаювання. Для реалізації цього злочину протягом 30 років колоніальна адміністрація готувала необхідні політико-економічні умови, аби ошукати людей, налякати війною на Сході й т. п. Попередній і нинішній резиденти-президенти – партнери в цьому злочині. Запроданці розраховують заробити трильйони доларів!
Запроваджена ліквідаційною колоніальною адміністрацією децентралізація влади теоретично повинна наділити реґіональні громади реальними повноваженнями для самоврядування територій і достатнім для цього фінансовим ресурсом. Та на практиці відбувається концентрація влади на місцях у руках керованого магнатами реґіонального криміналітету. А це вже остаточна феодалізація України за методом руської феодалізації в Х столітті. Зрештою, неоруси намагаються відновити на Українських землях свою феодально-колоніальну імперію. А для управління залучають новочасних варягів з Євросоюзу. Початок поділу України на заселені колоністами анклави – кінець цілісності держави. Так ворожа Українській державності колоніальна адміністрація розколює країну зсередини, чого не змогли зробити зовнішні вороги.
Нині адміністративна й земельна реформи в Україні у поєднанні з тотальною корупцією є однозначним злом і загрожує катастрофічними наслідками для Природи й суспільства: нинішні кочівники-грабіжники, перекочовуючи з партії в партію, з однієї галузі в іншу, нещадно експлуатують ресурси України вахтовим методом, виводячи капітали на іноземні рахунки та спроваджуючи в закордонні найми безробітний середній клас.
Знелюднення України, вигнання Українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без корінного народу неминуче прийдуть чужинці без землі…
Збереження людського ресурсу –
корінна проблема національної безпеки України
Головне завдання Української держави – забезпечити необхідні соціально-економічні умови для розвитку українського людського потенціалу. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості своїх людей, які не марнували сил по чужинах, а розвивали свою країну.
Депрофесіоналізація й моральна деґрадація як одні з призвідців і супутників заробітчанства розпочалися ще в процесі пострадянської руйнації українського суспільства, коли під виглядом розвалу СРСР та утворення «незалежних держав» відбувся поділ колективно надбаного (на основі колективізованої більшовиками приватної власності) за 68 років імітативного соціалізму усенародного багатства між чекістами й реґіональною партноменклатурою, зрощеними з криміналітетом.
Як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для Українців, а насадили свою, незалежну від Українського суспільства, закриту клептократично-плутократичну «державу в державі», якою підмінили Українську державу й ліквідовують основи національної державності.
30 років Українці туманіють в омані «незалежності», гибіючи під визиском клептократів-плутократів, самоназваних олігархами. Вся необільшовицька, неоколоніальна політична еліта, всі облудні партії, всі політики-ошуканці, що одурманюють народ оманою державної незалежності, вкрай деґрадовані самі й поширюють аморалізм, паразитизм у суспільстві. А ризикована частина суспільства подалась шукати виходу в закордонних заробітках, кинувши напризволяще рідну землю.
Міґраційні процеси мають глибокі негативні наслідки морально-психологічного й соціального характерів. Один із них – відтік за кордон висококваліфікованих спеціалістів, передусім наукових кадрів. Україна через це втрачає понад 1 млрд. доларів США на рік. Адже підготовка одного фахівця з вищою освітою технічного та природничого профілів (без урахування вартості навчання на дошкільну й загальноосвітню підготовку) коштує близько 10 тис доларів США, а в розвинутих країнах ці витрати в 10 разів більші. Таким чином, Україна інвестує свій інтелектуальний капітал в економіку практично всіх розвинутих країн Світу. Четверту й п’яту хвилі міґрації з України становлять переважно фахівці з вищою та середньою спеціальною освітою. Це велика професійна й інтелектуальна сила, яка має працювати, саморозвиватися вдома заради розвитку й безпеки України.
А на чужині корінна людина зазнає непоправних морально-психологічних деформацій, бо в споживацькій гонитві за зовнішньою матеріальною стороною життя вона втрачає своє внутрішнє осердя, свій духовний тип і підтримку питомого природно-культурного середовища. Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українських міґрантів, яке губить етнопсихологічну ідентичність українського духовного типу. Люди зрілого духовного типу керуються прагненням душі жити й серцем тяжіють до рідної землі. На чужині духовно невизріла особа набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу, керуючись потребами організму бути й пристосовуючись до кращих умов виживання будь-де. Але від себе не втечеш…
На чужині знеособлені міґрацією люди втрачають самостійну життєву силу й перетворюються на терплячих блукальців та пожиточний матеріал для чужих країн. Тимчасовий трудовий міґрант непомітно стає постійним еміґрантом і поповнює діаспору. А діаспора, відірвана од рідного природного й соціокультурного середовища, неминуче вироджується на генетичному, етнокультурному, духовному рівнях. У першому поколінні діаспора ще тримається ностальгією за рідним. А в другому, третьому й подальших поколіннях неминуче деґрадує, й деґрадацію видно не тільки на обличчях.
Згадується класичний образ журавлів з тужливої заробітчанської пісні, авторства Богдана Лепкого, той образ асоціювався з еміґрантами, які тягнуться додому. Українські люди з закордонних заробітків тепер кажуть мені: «Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються».
Українське честолюбство ще намагаються потішати псевдоліричним слоганом: «Нашого цвіту по всьому світу…». Хоч цвіт ніби й наш, та плоди вже не наші…
А від українців-останців можна почути: «Виїздять з України кращі». Та чи справді кращі ті, які шукають кращого життя поза рідною землею? Своє життя можна покращити, тільки покращивши себе разом з покращенням свого природно-культурного середовища. А споживацька гонитва за кращим на стороні неминуче призводить до втрати себе.
Протягом останніх шести років, після російської окупації Донбасу й Криму, на першому плані постала проблема вимушених переселенців – внутрішньо переміщених осіб, а проблема зовнішньої трудової міґрації опинилась на другому плані. Псевдотурботою про переселенців влада перекриває цілий комплекс проблем цілого українського суспільства, які потребують невідкладного розв’язання. Це занижені зарплати й пенсії та завищені тарифи на комунальні послуги, це масове безробіття й відсутність в українському суспільстві станового хребта – середнього класу.
Коли за кількістю зовнішніх трудових міґрантів Україна стала п’ятою державою у Світі, то за кількістю внутрішньо переміщених осіб (переселенців з окупованих територій) Україна стала четвертою після Сирії, Іраку та Ємену, в яких тривають громадянські війни. А якщо до 2-х млн вимушених переселенців додати понад 2 млн внутрішніх трудових міґрантів і близько 12 млн зовнішніх трудових міґрантів, то виявиться, що Україна охоплена тотальною гібридною війною проти корінної людності – війною на винародовлення України. Такий новітній геноцид Українців.
За 30 років оманливої незалежності Україна стала найбіднішою з європейських країн. А її п’ятий президент-резидент став найбагатшим серед європейських президентів. Аби ослабити соціальну напругу в суспільстві й посилити плутократичний режим, він «протиснув» безвіз у країни ЄС для українських заробітчан, заодно сподіваючись привернути на свій бік ошуканий електорат. Водночас п’ятий президент-резидент запропонував позбавляти українського громадянства тих наших громадян, які живуть і працюють за кордоном; це близько 12 мільйонів українських трудових міґрантів. А нинішній, шостий, президент-резидент цинічно заявив, що в Україні немає рабства. Звичайно, немає, бо всіх рабів уже продали за кордон. За висновком Комісії для боротьби з нелегальною торгівлею Українцями при Світовому Конґресі Українців, оприлюдненим на 48-й сесії ООН, «Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі». Усе це підтверджує, що в Україні посада президента не є гарантом державності й відповідальності за суспільство. Номінальний президент по суті виконує функцію резидента Фінансового інтернаціоналу. Тож президент-резидент – не гарант Конституції, а – гарант корупції. Це є незаперечним свідченням злочинності владарюючого клептократично-плутократичного режиму – ліквідатора Української державності.
І коли в такому безладі безтямні ентузіасти називають День Конституції й День Незалежності «святом зі сльозами на очах», це сприймається як сарказм: сльози в Українців од втрачених, змарнованих років життя. Хіба не наруга над Українським суспільством, що під декорацією «найдемократичнішої Конституції» владарююча клептократична корпорація грабує Україну й нищить основи державності?
Дедалі частіше чути перестороги: «Нині економіка України може повторити помилки, уже зроблені нами в 90-роки…». Вкрай безвідповідально списувати на помилки все, що відбулося з Україною протягом 30 років так званої незалежності. А ось активіст ринкових реформ О. Пасхавер стверджує, що в України не було шансу піти іншим шляхом. Виходить, був безальтернативний план привласнення необільшовиками всього національного багатства, надбаного народами в союзних республіках за більшовицького режиму, прикритого «диктатурою пролетаріату». І знову пересторога: «Те, що ми зараз бачимо – все це було. Це було у 90-х роках». Ні, це вже інший рівень пограбування. У 90-х більшовики вчинили переділ і грабунок великої союзної держави руками криміналу й списали все те на «ліхіє 90-є». А тепер незалежану Україну цілком привласнили необільшовики-плутократи. І знетямлене Українське суспільство опинилося під диктатурою новітнього фінансового панства…
Пригадую, як у середині 90-х один з глашатаїв «незалежності» заспокоював Українців, яким не терпілося пожити у своїй незалежній Україні: «Та підождіть! Що ви од неї хочете? Їй тільки п’ять рочків – вона ще й у школу не пішла». Минали літа, настало повноліття… І ось у 2009 році на парламентських слуханнях з проблем трудової міґрації я спитав того глашатая: «Так що ж з Україною? Нашій дівчині вже 18, а її ніхто заміж не бере без приданого». – «Отож, нас одурили, а ми, виходить, людей дурили…». Не одурили їх, бо вони знали й виправдовували грабіж: «Хай багатіють: більше в Україні багатих буде – багатшою Україна стане». Отак і стала безприданницею Україна, а на її добрі збагатилась клептократично-плутократична «держава в державі», декорована атрибутами «незалежної України»…
І коли на своє обурення: «Що вони за 30 років зробили з Україною!» чую: «А чому за 30? А за 35, зрештою за 300…», стає сумно. 30 років тому в Україні владарювали більшовики, а перед ними – царська колоніальна адміністрація. А останні 30 років в Україні владарює неоколоніальний необільшовицький режим під ширмою незалежності. Тож сумно за пограбовані необільшовиками багаторічні трудові заощадження наших людей; сумно за зруйновані сільськогосподарські, промислові підприємства й наукову базу та вигнаний у закордонні найми безробітний український середній клас; сумно за знищену ядерну оборонну потугу України… Весь надбаний Українцями за 68 років совдепії всенародний капітал за лічені роки привласнили необільшовики. Це пограбування «соціалістичної власності» через необільшовицьку «приватизацію» – завершальний етап початкового пограбування через більшовицьку «колективізацію» найбагатшої у Світі країни, збагаченої селянством завдяки стратегічній аграрній реформі голови Ради Міністрів Росії П. А. Столипіна. Суть Столипінської аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів»: «Не можна доводити людей до нелюдського способу життя. Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій»…
Більшовики цинічно знехтували природним правом людей на запрацьовану їхньою тяжкою працею особисту власність. А награбовану й прирощену рабською працею «советского народа» «соціалістичну власність» більшовики оголосили «священною», і радянські суди за розкрадання «соціалістичної власності» карали від 10 років таборів до вищої міри. В основу того карального судочинства покладено закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності», який прийняли 07.08.1932 р. ЦВК і РНК СРСР і який за розкрадання колгоспного й кооперативного майна карав розстрілом, а у випадку «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі строком не менше ніж на 10 років без права амністії й з конфіскацією усього майна. Той каральний акт, що в народі став сумнозвісним законом «про п’ять колосків», нібито був покликаний подолати «хлібозаготівельну кризу», а насправді став сигналом до пограбування селян, бо з його впровадженням більшовики почали остаточно викачувати в селян хліб, що й призвело до найстрашнішого голодомору.
А необільшовики розікрали всенародно напрацьовану «соціалістичну власність» одним махом і зовсім безкарно, більше того – набули статусу недоторканих…
Отже, ми ще не вивчили багатьох уроків нашої історії…
Для осмислення місця України в історії й у фінансових процесах раджу прочитати найвідоміший роман знаменитого німецького романіста й драматурга Ґустава Фрейтаґа (1816–1895) «Soll und Haben» («Прибутки й видатки» або «Мати й боргувати»; 1855), де автор проникливо вияснює завдання національного життя в працелюбних доброчинно-культурних прагненнях народу та в протиставному порівнянні зі споживацькими потребами соціальних паразитів – фінансових цивілізаторів…
Доки ми не зрозуміємо, як опинилися в тенетах фінансової цивілізації й куди дівається наше сальдо, в тім числі й сальдо міґрації, ми з безтямною головою не зможемо вийти з сальто мортале, в яке штовхають Україну фінансові цивілізатори…
Українське суспільство ще пручається в тенетах фінансової цивілізації завдяки своїм заробітчанам – гастарбайтерам (гостям-робітникам). Це справжні герої буднів, які в надсадній праці рятують свої родини й відтак Україну. Тож слушно пропонує Леонід Григорович Яковишин, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»: «Може, варто закріпити в Конституції України нове привітання: «Слава гастарбайтерам!»? Складається враження, що без них не будуть виконані доленосні конституційні нововведення – шлях до НАТО і Євросоюзу. Говорю це не так з іронією, як серйозно. Бо за останні роки найбільш динамічно розвивалися саме офіційні перекази від наших співвітчизників з-за кордону: з трьох мільярдів доларів у 2014 році до 11 мільярдів – у 2018-му. За оцінкою Європейського банку реконструкції та розвитку, це забезпечило майже 10 відсотків внутрішнього валового продукту України. Також це трохи менше, ніж усі податкові надходження в країні, це еквівалент усіх митних надходжень і два бюджети Міністерства оборони, це – майже в 10 разів більше, ніж прямі іноземні інвестиції в країну, це – уп’ятеро більше, ніж заплановані бюджетні витрати на ремонт доріг. Чому б не славити?».
Одначе, аналізуючи гастарбайтерську економіку, Л. Г. Яковишин застерігає: «гастарбайтери не наповнюють український бюджет, не латають чорну діру в Пенсійному фонді… Та й де вони візьмуться, ті нові платники, коли кожні 30 секунд у середньому один українець перетинає кордон у пошуках заробітку? Думаєте, наш євроуряд щось робить для гальмування цієї ганебної тенденції, яка катастрофічно загрожує економіці України, негативно впливає на демографію? Де там – навіть не намагається. Зате будує плани, як оподаткувати потік грошей від вимушених заробітчан, які виконують за державу і соціальну місію: дотують батькам жебрацькі пенсії, забезпечують дітям нормальні умови для проживання без соціальної допомоги, дофінансовують дошкільні, шкільні, медичні та інші заклади. Чи підстрибне вище гастарбайтерська економіка від оподаткування переказів з-за кордону? Переконаний, що рухне й ця, єдина, динаміка зростання. Бо й без недолугої затії вже насувається адаптування наших заробітчан у іноземних суспільствах. Хоч ще недавно виїзди українців на заробітки за кордон мали тимчасовий характер, а останні роки час перебування їх удома неухильно скорочується. Приїжджають побачитися з рідними – і повертаються до країн, які годують їхні родини. Українська держава для них – гірше мачухи?».
Жорстко характеризуючи паразитарну суть клептократичної «держави в державі», знаменитий аграрій пропонує вихід: «Замість цивілізованого економічного прориву, в Україні побудована економіка, що базується на боргах, субсидіях і грошах, зароблених співвітчизниками на чужині. Чи може країна жити інакше? Не тільки може, а й зобов’язана. Адже маємо для цього всі необхідні ресурси, зокрема й фінансові. Втім, міжнародні експерти б’ють тривогу: сотні мільярдів гривень поглинаються в нескінченних схемах, монополіях, корупції, на митницях, на вході й виході державних підприємств» («Куди заведе Україну гастарбайтерська економіка? Роздуми аграрія Леоніда Яковишина». Український репортер, 03.03.2019).
Воля національного духу – джерело якісних змін у незалежній Україні
Насамперед необхідно уточнити суть поняття «незалежність»: хто й що від кого й від чого не залежить? Сам факт, що «незалежність» дісталась українцям як дарунок від тодішніх високих партійних функціонерів, наводить на думку, що «незалежність» України, як і всіх інших радянських республік – клептократичний проект партійно-чекістської кліки під патронатом Фінансового інтернаціоналу, декорований ширмою «національного відродження». Український народ не здобув своєї незалежності спільною боротьбою – йому оголосили про «незалежність» після ночі змови комуністів-більшовиків з націонал-демократами. Вдумаймося: за одну ніч комуністи-більшовики стали націонал-патріотами, а націонал-демократи – їхніми спільниками. І всі змовники разом стали необільшовиками й узалежнились од народу. А народові підсунули імітацію незалежності, якою він ніяк не зміг скористатися. Тому й дві імітативні «майданні революції» – «Помаранчева» й «Гідності» не легітимізували в суспільній свідомості тієї фіктивної «незалежності». Усі «майданні революції» в Україні – цинічне ошуканство, бо жоден «майдан» не постав за конкретні соціальні прагнення народу, а ошукував збурену масу абстракціями «свободи» й «гідності». Бо ті «революції» організували партійно-кримінальні групи, використовуючи як горючий матеріал протестну енергію суспільства, для легітимізації свого кримінального панування над Україною.
Офіційна дата в календарі є, а фактичної незалежності немає. Немає радості життя в людей. А шоу-паради в стилі «95-го кварталу» розраховані на безтямні «лікующіє масси», яким невтямки, що їх потішають за мільярдні відкати з держбюджету, коли обікрадена країна нидіє в злиднях і просить у багатих сусідів милостиню. Ошукані тим показним видовищем безтямні маси тільки дивляться й нічого не бачать і не тямлять. І чим бучнішими будуть шоу-паради незалежного від народу владарюючого режиму, тим біднішим ставатиме залежний од владарюючих паразитів народ.
Справжня незалежність України – самостійність народу, якому належить жити для себе, а не годувати паразитів. Тож доки Україна належатиме незалежним від Українського народу, недоторканим паразитам-плутократам, про незалежність не може бути й мови. Україна має належати її спільному власникові – Українському народові як збірній культурно-соціальній цілісності.
Проте нині український суспільний організм неповний: він позбавлений своєї основи – середнього класу, який має становити принаймні 25% суспільства, одначе ця українська продуктивна сила працює на розвиток інших суспільств. Клептократично-плутократичний режим витурив український середній клас за кордон, аби той не стояв йому на заваді в розграбуванні країни. Тому в корінних Українців бракує критичної маси й енергії волі для соціально-економічних і політичних змін. До того ж, демографічний вакуум в Україні заполонюють імміґранти з південно-східних країн, які деформують український культурний світ. А ще ж послідовно провадить свою імперську експансію агресивна п’ята колона з північно-східної метрополії, виконуючи функцію колоніальної адміністрації на всіх рівнях влади в Україні. І над усім тим нависають глобальні тенета Фінансового інтернаціоналу, агентами-менеджерами якого є клептократи-плутократи, що не мають української етнокультурної ідентичності.
Плутократична кліка цинічно звинувачує вигнанців з України в занепаді економіки й мітить їх тавром «заробітчани», а сама стягує в Україну з-за кордону віп-заробітчан – високооплачуваних функціонерів Фінінтерну для координування ліквідаційного режиму.
Неповне українське суспільство, яке з продуктивного перетворено на споживацьке, вражене тотальним заробітчанством – від чиновника-прислужника, який купує собі посаду, до соціального вигнанця, який купує собі робоче місце в наймах на чужині.
Фактично влада в Україні торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. А людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.
На жаль, серед недурних, та безвольних громадян можна почути: Україна повинна впустити до себе метикуватих людей з усього Світу, тоді буде прорив та успіх. Так в Україні вже повно «метикуватих», які паразитують на українському багатстві всі 30 років «незалежності». А працьовиті Українці тим часом збагачують чужі держави. Нинішній ліквідаційний режим кінчить Україну, якщо Українці не покінчать з ним. І в цьому нам ніхто зі сторони не поможе, бо хижаки тільки й чекають ослаблення жертви. Нам ніхто не поможе нести наш власний тягар.
Доки не розв’яжемо самі своєї корінної проблеми, всякі сподівання на сторонню допомогу марні, бо вони не мають у своїй основі природної й соціокультурної доцільності. За 30 років «реформування зверху» не принесло суспільству бажаного результату, бо воно стосується тільки перестановок в ізольованій структурі клептократично-плутократичного режиму для задоволення особистих вигод клептократів у привласненні національних ресурсів і розподілі суспільного доходу в інтересах владарюючої вертикалі. Тому всі спроби громадського сектора налагодити взаємодію з державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявляються марними.
В Україні замість системи управління країною впроваджено антисистему володіння національними ресурсами корпорацією клептократів-плутократів, яка становить собою паразитарну «державу в державі».
Тільки на новій природоорієнтованій і національноорієнтованій морально-світоглядній основі можна подолати демографічну кризу та відновити духовно-розумовий і фізично-генетичний ресурс, соціальну структуру й культурно-економічно-політичну міць Української нації – самостійну Українську державу.
Марно середньому класові тікати од нинішньої влади й ждати приходу іншої, бо так непомітно минає життя цілих поколінь. Необхідно самим ставати вдома провідною суспільною силою й виводити Україну зі сліпого кута на шлях розвитку.
Український середній клас є тією великою духовно-розумовою, професійною силою, якій належить працювати на розвиток України. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості свого середнього класу, який не марнував сил по чужинах, а розвивав свою країну.
Нині в Українського народу не вистачає критичної маси й морально-розумової енергії середнього класу для динамічних якісних змін. Основна проблема консолідації в тому, що українське етнічне єство неповне – розчахнуте на материкову й закордонну частини. Аби убезпечити українців од знеособлення й винародовлення, а Україну од знелюднення, необхідна консолідована воля середнього класу – осердя цілісного Українського суспільства. Саме середній клас, який становлять до 25 % соціуму, є тією критичною масою й морально-розумовою силою, що спроможна раптово якісно змінити все суспільство.
Апологети ліквідації українського середнього класу намагаються прикрити своє злочинство доктриною світового донорства України: «Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і її національна ідея». Проповідування світового донорства України підриває життєву силу Українців, традицію рідної культури, духовний тип і національну гідність особистості й збірної цілісності народу.
Українська ідея не в донорстві, не в безславності змарнованої людської сили, українська національна ідея – життєва програма збірної цілісності Українського народу. Для здійснення своєї життєвої програми нам потрібна самостійна сила. Джерело нашої сили – в нашій рідній землі й волі національного духу.
Якби наш людський ресурс і самостійну силу реалізовувати не на чужині, а в Україні, ми мали б першорядне суспільство у Світі.
Згадаймо, як на початку 90-х «співці демократії» з ентузіазмом закликали: «Давайте збудуємо в Україні таку державу, щоб у ній і євреям жилося краще, як в Ізраїлі!». І збудували – паразитарну «державу в державі»…
За 30 років фіктивної незалежності краще стали жити в Україні не тільки євреї, а й інші представники неоколоніальної еліти. А вкрай заневолені Українці переконалися, що «незалежність України» – омана неоколоніального режиму, який узурпував владу в Україні.
Нині завдання всього Українського суспільства зробити все, аби Українцям удома жилося краще, як на чужині. А для цього нам належить звільнитись від омани «незалежності» й стати самостійними – самим організувати Самостійну Україну.
Олександер Шокало, голова ВГО «Українська Взаємодопомога»,
ініціатор і співзасновник МГОУ «Четверта Хвиля»
