Всеукраїнська визвольна війна або Кінець 1000-літньої руської кабали

Всеукраїнська визвольна війна
або Кінець 1000-літньої руської кабали

Ожиємо, брати, ожиєм!…
Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає,
Се поборює воля неволю…
Іван Франко

Ми постійно, з покоління в покоління робимо одні й ті самі помилки, бо не володіємо істинним знанням свого минулого. Саме минулого, а не історії. Бо минуле – реальні події, а історія – коментування тих подій. Фіктивну, уявну історію викриває фактографічний дієпис викладом реальних подій минулого й сьогодення. Тож марно торочимо: «Історія нічому не вчить». Звичайно, історія не навчить невігласів, які не вивчили уроків минулого. Події-уроки минулого повторюються, нагадують про себе, доки їх не засвоїмо. Засвоєння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й перспективу майбутнього. Можна скільки завгодно переписувати, змінювати історію, однак неможливо переписати, змінити минулого. Минуле постійно нагадує про себе незаперечними фактами в реальному часоплині – живою, непроминальною реальністю, яка циклічно повторюється.

Минулого неможливо змінити, але треба вміти взяти з нього належний урок, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками. А для цього необхідно звільнитися од власних упереджених думок і чужих нав’язливих догм та не боятися бачити реальність, якою вона є насправді, й думати самостійно, а не піддаватися зовнішнім навіюванням релігійно-політичної ідеології.

Якщо люди своєчасно не звільняються від омани, то прозріння настає раптово – в трагічні моменти. Так своїм вторгненням в Україну «русские» самі розірвали пелену власної імперської брехні про «братство русских и украинцев» – про «единый русский народ». Свідомі українці знали, а шукані брехнею, зазнавши руської аґресії, боляче пересвідчились, що ніколи не були з руськими ні «братьями», ні тим паче «единым народом», бо руські, русня, як і їх предки русь – узагалі не народ, не люди, а зборище нелюдів, грабіжників, ґвалтівників.

Нинішня кривава воєнна аґресія грабіжницької русні в Україну викликала Всеукраїнську визвольну війну – завершальну битву Українців зі своїми тисячолітніми гнобителями – руссю, та їх колоніальним режимом – руською кабалою.

Іго – неволя, гноблення; руське іго – заневолення й феодальне гноблення зайшлими руськими колонізаторами корінного Українського люду. Український самоврядний люд не знав феодального владарювання до нашестя русі – руські кагани насадили феодальне гноблення на загарбаних Українських землях, пошматували їх на уділи й стягували з закабалених людей данину, експлуатували природні багатства й мародерствували в грабіжницьких набігах на чужі уділи. Суть руського феодального владарювання лишалася незмінною від каганського панування в уділах до олігархічного можновладства в стратегічних галузях національних ресурсів розділеної на анклави України.

Нинішній завершальний етап Війни тисячоліття – це звільнення Українців од 1000-літнього руського феодального іга, од «русского братства», руськості й малоруськості. Уперше за 1000 літ Українці всі разом б’ють свого одвічного ворога – русню, а досі побивали одне одного, кладучи життя за своїх феодалів-гнобителів…

Ця справедлива битва спонукала Українців до самооборони, самоорганізації, взаємодопомоги. Визвольна війна об’єднала розокремлених людей у «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Вороги маркують Українців назвиськами неоднозначних історичних персон (мазепинці, петлюрівці, бандерівці), тим самим провокуючи розділення народу на ідолопоклонницькі секти. Та Українці усвідомлюють себе єдиним народом.

Натхненно, запально сказав про єдність, гідність Українців і про непримиренність Українського народу до безродної русні та закликав нещадно бити її боєць Територіальної оборони з козацького Кривого Рогу: «Нема ніяких бандерівців. Ми оглянулись у свою історію й побачили, що ми – горда нація, дужа, єдина! Ми можемо сваритись, та палити русню будемо разом. Хлопці, весело палимо русню, мочимо, ріжемо! Тримаймось разом!».

 

Що ж таке русь-руські-русня?

Видатний український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив появу в Україні чужорідної русі й зробив висновок про неслов’янське походження тих завойовників: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. Ймовірно, з того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня. Щодо походження назви русь існує багато різних варіантів, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Показовим є іранський історичний факт. У VІІІ–VІІ ст. до н. е. в давньоіранському агрокультурному суспільстві владарювала військова каста туруджів-рашів – вихідців з Турану, історичного краю в Центральній Азії, в Арало-Каспійській низовині, на північ від Ірану. Туран населяли скотарі-туранці, на відміну од хліборобів-орійців, які населяли Іран. Багатовікове протистояння між аграрним Іраном і кочовим Тураном відображено в національному епосі іранських народів, первісний звід якого звався «Худай-наме» («Книга самовладдя»), а пізніший «Шах-наме» («Ккнига царів»), де оповідається про одвічну боротьбу хліборобів іранців-ор’я (орійців) з їх антагоністами кочовиками туранцями.

Одвіку м’ясоїди поїдають травоїдів. Так кочовики-м’ясоїди, нащадки первісних мисливців, існують завдяки випасанню й поїданню худоби, а також за рахунок грабування аграріїв-травоїдів, нащадків первісних збирачів. Одначе, в Природі баланс усього живого підтримують її одвічні принципи-закони, які є основою природного права й відтак визначають суспільні відносини. А коли природні суспільні відносини порушує соціальне паразитство, тоді кочовики-м’ясоїди відриваються од свого природного кочового середовища й стають всеїдними ненаситними грабіжниками, подібними до сарани. Захопивши велику територію, та сарана перетворюється з кочових кочовиків на осілих, обкладають заневолений корінний люд даниною і грабують його, не сходячи з місця. Але кочова суть бере своє – грабіжника, ставши осілим, захоплює нові й нові землі. Так виникає грабіжницька колоніальна імперія, яка заради свого паразитарного існування повинна розширюватися, бо паразити мають здатність непомірно множитися через ґвалтування жінок поневолених народів і байстрюцтво. Так виникає змішана з поневолених народів імперська маса, керована владарюючими байстрюками. На сторожі того грабіжницького владарювання стає сваволя вірнопідданих законодавців, які, зневажаючи природне право корінних народів на життя, вигадують штучні закони, аби паразитарна держава тримала їх у покорі. Так з туранських грабіжників виплодився гібридний паразитарний монстр – туруджі-раші-русь.  

Туранці – змішані тюрксько-сакські кочові племена (місцева назва – саки, грецька назва – скіфи, латинська назва – скити), які займалися відгінним скотарством, а також військово-грабіжницьким промислом. Саме з кочового туранського середовища виокремилось військово-грабіжницьке об’єднання туруджів-рашів, яке захопило владу в аграрному Ірані. Соціоніми туранці, туруджі (друджі) етимологічно споріднені з теонімом Друдж – демон брехні, злочинства, безладу. А назва особливо аґресивної групи туранців-туруджів – раші (расія) походить від імені їх тюрксько-сакського вождя – Франграсіян (Афрасіяб), який на певний час захопив владу в Ірані. У VІІ ст. до н. е. в результаті світоглядно-господарської реформи, яку здійснив духовно-соціальний реформатор Заратустра, в Ірані ліквідували владарювання військової касти туруджів-рашів та жерців карапанів з оргістично-войовничим культом поклоніння племінним богам (бага) з кривавими жертвуваннями худоби, що підривало добробут селян і ослаблювало, заневолювало агрокультурне суспільство. Заратустра скасував незліченні безглузді жертвування племінним божкам худоби й збіжжя та відновив забуті природні щоденні обрядодії вшанування життєсійної світлої сили Сонця з гігієнічним очищенням вогнем і водою та запровадив світловизнавчу систему моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природно-морального права як основи суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цей природно-моральний принцип зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає». Заратустра узаконив моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв, сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Заратустра як основоположник морального агрокультурного світогляду – зороастризму прокляв туруджів-рашів за їх грабіжництво: «Зрікаюся… тих, хто чинить насильство над живими душами. …Зрікаюся всього туруджівського, рашівського». Туруджів-рашів вигнали з іранського агрокультурного суспільства, й вигнанці (ізгої) раші подалися грабувати інші осілі народи – зайнялися міжнародним грабіжництвом і захопленням влади. (Через 2500 років владу в Ірані знову захопила військова каста – Корпус вартових Ісламської революції, яка тероризує свою країну й разом з кремлівським чекістським режимом чинить терор в Україні).

Майже одночасно з вигнанням туранських туруджів-рашів з Ірану почалась експансія туранських саків-скіфів з Арало-Каспійської низовини в Малу й Передню Азію, в Закавказзя, в степи Північного Кавказу, Прикубання, Приазов’я й Північного Причорномор’я. В Північному Причорномор’ї скіфська орда з’явилась близько 595 р. до н. е. й невдовзі колонізувала великий простір від Дону до Дунаю й від Азовського й Чорного морів до Десни й Прип’яті. Весь той колонізований простір давні греки називали Європейська або Велика Скіфія, а давньогрецький історик Геродот (V ст. до н. е.) означив ту багату аграрну країну з родючою землею як країна-тетрагон (країна-чотиристоронник), що в числово-літерному вираженні сформульовано як ОУ-країна.

Близько 514 р. до н. е. давньоіранський цар Дарій І Великий (син бактрійського царя Віштаспи, який перший запровадив реформи Заратустри) пішов ідеологічним походом зі світоглядними цінностями зороастризму на своїх одвічних ворогів кочовиків туранців – саків-скіфів, аби не допустити поширення їх експансії на Балкани.

Саме з цією війною давніх іранців (персів) зі скіфами деякі модерні історики пов’язують початок Української історії, хоч корінний Український хліборобський люд не має жодного стосунку до воєн, які вели перси проти скіфів. Історики мотивують це першою згадкою Геродота про Українські землі, що їх тоді греки називали збірним поняттям – Скіфія, а місцеве населення відповідно – скіфами. Звичайно ж, Геродот дивився на тодішні Українські землі й на людей, які їх населяли, очима своїх земляків – греків-колоністів і через політичну призму тодішніх колонізаторів – скіфів.

Близько 270–260 рр. до н. е. скіфів витіснили з Українських земель войовничіші іраномовні кочовики також туранського походження сармати, які так само прикочували з Арало-Каспійської низовини та владарювали до ІV ст. н. е. на величезному європейському просторі від Уралу до Карпат, від Чорного до Балтійського морів, який античні автори називали Сарматія. У межах Сарматії існували дві малі Скіфії – Тавроскіфія (у Тавриді, Криму) та Добруджійська Скіфія (у Добруджі, Задунав’ї). У ІІІ ст. сарматів частково витіснили готи, а в ІV ст. їх владарювання остаточно ліквідували гуни.

Першими колонізували Українські землі майже одночасно, в VІ ст. до н. е., скіфи й греки, згодом – сармати. Загалом скіфське й сарматське колоніальні владарювання на Українських землях тривали майже 1000 років, аж до ліквідації гунами. Тодішня колонізація була воєнно-економічним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а головними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціною всього так званого скіфського золота був Український хліб і праця Українського люду.

Кінець скіфсько-сарматському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші й нахабніші за скотарів і воїнів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Вони спочатку грабували корінну аграрну людність, торгували награбованим, а з ІХ ст. почали колонізувати автохтонів, обкладаючи даниною. Тобто кочові грабіжники туруджі-раші під спрощеною назвою русь стали осілими грабіжниками-колонізаторами, як перед ними були скіфи й сармати. У тогочасних східних джерелах туруджів-рашів ще називають расія-тюрк, расія, русь.

З середини ІХ століття, через п’ятсот років після кінця тисячолітньої промислово-торгової колонізації Українського агрокультурного світу скіфами й сарматами, на наш світ напала ненажерна сарана – туруджі-раші-русь. У складі змішаного військово-торгівельного угрупування русь заходилася нещадно грабувати корінну агрокультурну людність. Грабіжницьку скіфську натуру русі, проявлену в руському більшовизмі, відверто передав руський поет О. Блок: «Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, С раскосыми и жадными очами!». Той поетичний образ має під собою реальну основу, бо до ХVІІ століття у Європі русь-московитів називали скіфами. Скіфів і русь ототожнювали ще візантійські хроністи. А деякі нинішні руські імперські ідеологи скіфів називають «русами», а скіфське військо – «русскими дружинами». Це відголос застарілої скіфсько-сарматського гіпотези етногенезу слов’ян. Зі скіфами й сарматами генетично споріднена русь, а не слов’яни, до яких скіфи, сармати й русь мають стосунок лише як колонізатори. Сарматською мовою слово русь означає руді, що вказує на відомий сарматам панівний елемент у різноплемінному конґломераті русі. Старогрецькою мовою русинос також означає рудий, а ще червоний, багряний, тобто нагадує кров і вогонь, бо греки ототожнювали русь із її жорстокими, кривавими нападами на грецькі міста. Візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565) називав русь по-грецьки спорами – розсіяними; звідси походить пізніше тлумачення руснею імперської суті свого імені: «рассеяне – рассеяны по всему миру».

У ІХ ст. раші-расія-тюрк-русь захопили землі давньої хліборобської людності – меотів (сінди, сіври, дандарії) на східному побережжі Меотиди (Азовське море) та заклали на болотистому, важкодоступному Таманському півострові свою військово-торгівельну базу під назвою Руський каганат. Звідти русь чинила грабіжницькі напади на південні терени Українського агрокультурного світу, а награбоване в слов’ян-хліборобів збіжжя й бранців продавали на торговищах у Хозарії та Булгарії.

Іранський географ ІХ ст. Ібн-Хордадбег як очевидець тих торговищ засвідчив: «Що стосується купців русь – вони работоргівці».

Арабський географ, картограф і мандрівник ХІ ст. Аль-Ідрісі називає русь – расія-тюрк і визначає їх розташування по сусідству з такими ж самими грабіжниками хозарами. Туранські раші-расія-русь способом наживи були подібні до хозар і затято воювали з ними за данників – слов’ян.

Хоч раші-русь і воювали з хозарами за данників, та з хозарами в русі було багато спільного, передусім – грабіжницький спосіб збагачення та юдейське походження владарюючого кагалу (руді). Арабський вчений-енциклопедист іранського походження, «батько мусульманської історіографії» Ат-Табарі нагадав у 914 р. про засторогу дербентського правителя VІІ ст. Шахріяра: «Я опинився між двох ворогів – хозарів і русі, останні – вороги всьому світові, й ніхто не може з ними воювати». Вичерпно охарактеризував русь у 930 р. арабський географ і письменник перського походження Ібн Даста: «Русь живе грабіжництвом і торгівлею… Русь пов’язує спільна діяльність, яка характеризує їх не як плем’я, а як військово-торгівельну організацію».

На противагу пізнішим фальсифікаціям, що ототожнюють русь зі слов’янами, давні історично-географічні джерела перських і арабських авторів Аль-Мукаддасі, Аль-Гардізі, Аль-Бакрі, Ібн-Дасти, Ібн-Фадлана містять достовірні свідчення: «русь – вороги слов’ян, а їхній правитель називається каганом (хаканом), якому вони віддають десятину своєї здобичі»; «…русь не довіряє одне одному, а зрадництво та підступність серед них справа звична»; «Їхня країна межує з країною слов’ян, і вони нападають на останніх, споживають їхнє добро, а їх захоплюють у полон» (Аль-Мукаддасі); «Завжди 200 з них ходять до слов’ян і силою беруть з них на своє утримання… Багато слов’ян потрапляють у країну русі й служать їм поки не звільняться з неволі» (Аль-Гардізі); «Вони на кораблях нападають на слов’ян» (Аль-Бакрі); «Русь не займається хліборобством, а їсть лише те, що привозить із землі слов’ян»; «У них є правитель, який називається каган (хакан) русі. Вони здійснюють набіги на слов’ян, підпливають до них кораблями, висаджуються, забирають їх у полон і везуть у Хозаран і Булгар, а там продають» (Ібн-Даста).

У 922 р. посол арабського халіфа Ібн-Фадлан досяг міста Булгар на Волзі. Там він побачив купців-работоргівців русь і описав їх нелюдські звички: «Вони найбрудніші з творінь Аллаха – вони не очищаються ні від екскрементів, ні від сечі, не омиваються від статевої нечистоти і не миють своїх рук після їжі… У кожного з них ослін, на якому він сидить, і з ним сидять дівчата-красуні для купців. І ось один із них злучається зі своєю дівчиною, а товариш його дивиться на нього. А іноді збирається ціла група з них у такому положенні один проти одного, і входить купець, щоб купити у когось із них дівчину, і наштовхується на котрогось, що злучається з нею. І він не залишає її, доки не задовольнить своєї похоті».

Тодішня русь поставляла на східні работоргівельні ринки особливо цінний товар – дітей. Цим промишляли згодом і київські кагани. Руського кагана Ігоря древляни розіп’яли за стягування «данини кров’ю» – забирав дітей на продаж у гареми на Близький Схід. Нинішня русня викрадає, ґвалтує й продає українських дітей у порноіндустрію.

А ось ще свідчення Ібн-Дасти 930 р. про релігійне бузувірство, нелюдство русі: «Є в русі чаклуни, деякі з яких верховодять каганом, нібито вони їхні зверхники. Буває, що вони наказують принести жертву їхньому богові тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І коли чаклуни велять, то не виконати їхнього веління ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, чаклун накидає на шию петлю, вішає жертву на колоду й чекає, поки вона задихнеться, і прорікає, що це жертва богові». Для русі-нелюдів людські жертвування були типовими, а теонім бог вони перейняли з туранського релігійного культу бага – давець багатства. Культ бага сповідували саки-скіфи й сармати, де він також означав давець багатства, звідки й пішло молитовне благання пограбованої й заневоленої української людності – «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили; звідти сповідники бога-давця – убогі, його раби, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові; звідти й калька даж-бог – давець-бог, аби простіше було втовкмачувати заневолюваному люду чужий теонім. Від саків-скіфів і сарматів слово пан перейшло до польської мови, а звідти до української, оскільки польська шляхта, як і козацька старшина вважали себе нащадками сарматів. Пан походить від туранського карапан (жрець, служитель культу племінних богів – багів) і смислово парується зі словом бог у виразі пан-бог. Войовничий культ туранських племінних богів-багів сповідували й туруджі-раші-русь.

Перший критично розглянув офіціозну руську історію та спростував доктрину «древнерусской народности» видатний історик і літературний критик, доктор філософії й мистецтв, професор і ректор Московського університету Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) – випускник Харківського колеґіуму (1789), де в 1759–1769 викладав Г. С. Сковорода. М. Т. Каченовський став основоположником скептичної школи в українській і руській історіографії. Він був визнаним майстром критичного аналізу й нового погляду на історичні джерела, передусім на підроблені руські каганські (княжі) літописи. М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди. Історик М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало. Та зрештою, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені, вважав учений. Лекції М. Т. Каченовського з історії постійно збирали повну аудиторію.

Талановитим учнем і самовідданим послідовником свого відважного вчителя М. Т. Каченовського став Осип Максимович Бодянський (1808–1877) – всесвітньовідомий український вчений-славіст, історик, археограф, видавець джерел з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст., фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Під керівництвом професора М. Т. Каченовського О. М. Бодянський написав кандидатську дисертацію «О мненіях касательно происхожденія руси», яку захистив у 1834 році. Положення цієї ґрунтовної праці О. Бодянського базуються на наукових здобутках скептичної школи М. Каченовського та на самостійному вивченні й критичному аналізові першоджерел. Зберігаючи відданість учителеві й істині, О. Бодянський розвінчав походження русі від варягів та від слов’ян, а також заперечив саме існування «древнерусской народности», спростувавши догму опонента М. Погодіна. О. Бодянський критично проаналізував на науковій основі скептичної школи руські каганські (княжі) літописи, західні й східні історичні джерела та обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та заперечив існування «древнерусской народности» й довів східне, туранське, походження кочових військово-грабіжницьких угрупувань русі: «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не слов’яни». Грабіжницька русь підкорила корінну слов’янську людність, зруйнувала систему питомої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському самоврядуванні, та насадила свій тиранічний колоніальний режим зі спадковим владарюванням каганів (князів).

А учень і земляк О. М. Бодянського видатний славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету Олександр Олександрович Котляревський (1837–1881) переконливо заперечив норманську доктрину походження східних слов’ян, а також походження русі од варягів та довів їх туранське кочове виникнення у ґрунтовній праці «Слов’яни і Русь у найдавніших арабських письменників» (1868).

Відомий білорусько-український історик, археолог Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927) підтвердив цю істину: «…Східні слов’яни не визнавали себе руссю. …Не було народу, який сам себе називав руссю. …Слово русь спочатку не означало ні того чи іншого окремого племені, ні тієї чи іншої географічної місцевості. Русь становила привілейовану урядову дружину, яка мала особливі переваги» («Происхожденіе и первоначальная исторія имени «Русь», 1892).

Польський історик, етнограф Францішек Генрик Духінський (1816–1893), відомий у Європі як Духінський з Києва, відносив «українців і поляків до народів орійських, а руських – до туранців», викреслюючи росіян з числа народів не лише слов’янських, а й європейських.

Український історик, правознавець С. П. Шелухін у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (1936) науково довів давнє слов’янське походження народної назви Україна, а в праці «Звідкіля походить русь» (1929) виклав теорію кельтського походження русі з Франції.

Видатний український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919–2006) виводить назву русь як грабіжницько-торгівельного об’єднання від кельтсько-латинського рутенісі (русі, рузі). Та назва походить з кельтського rut, германського діалектного ruzzi, rugi, rus і означає – гребці, морські здобичники на гребних суднах, а також руді. За Пріцаком, історичними носіями назви ruzzi були фризькі купці (фризи – північно-германська народність із домішкою близькосхідного комерційного елементу), які вели трансєвропейську торгівлю й змішувалися з подібними їм. З фризькими морськими грабіжниками рузі-русь змішались ізгої-вигнанці з підлеглих грабіжницькій русі західнослов’янських племен ругіїів (рудих) і рарогів (соколів), від останніх західноруські військові вожді конунги (згодом – князі) вивели династичне ім’я – Рюрик, нащадки якого звались рюриковичі. Так само східнослов’янське плем’я полян, які займались переважно полюванням-мисливством і військовим здобичництвом, перші піддалися східній, туранській русі й стали її колонізаційним елементом для загарбання інших Українських земель. Західноруські конунги й східноруські кагани конкурувала між собою за володіння Українськими землями й підданцями-данниками, навіть коли данинним «общаком» заволоділи рюриковичі й посіли Київський каганський стіл. Хранителями й розпорядниками каганського «общака» були еллінізовані юдеї – рашія-расія.

Ізраїльський історик Ірма Хайнман у праці «Єврейська діаспора і русь» (Єрусалим, 1983) виводить походження назви русь із давньоєврейських джерел (Тора, Книга Маккавеїв), де рашія, расія означає відступник, вигнанець (ізгой), лиходій, а в побутовому значенні русь – еллінізований юдей, тобто той, хто зрікся юдаїзму. Дослідниця переконливо довела, що русь була військово-торговельною організацією, що склалася в Причорномор’ї й Приазов’ї, а фінансовим ядром руської корпорації стали еллінізовані юдеї.

Іноземні й українські вчені Аль-Гардізі, Аль-Бакрі, Ібн-Даста, Ібн-Фадлан, Аль-Ідрісі, Аль-Мукаддасі, Ат-Табарі, В. Тредіаковський, М. Каченовський, О. Бодянський,  О. Котляревський, В. Завітневич, Ф. Духінський, С. Шелухін, О. Пріцак, І. Хайнман, М. Трубецькой, О. Галкіна, О. Романчук, О. Толочко та інші дійшли обґрунтованого, правдивого висновку: русь – не народ, а винародовлений конґломерат ізгоїв, грабіжницька військово-торгівельна організація.

За узагальнюючим висновком: військово-торгівельний альянс русі – це конґломерат, який склався з маси туранських степових кочовиків – раші-русь, нащадків туранців-туруджів; з кельтсько-германських морських кочовиків (піратів) з південно-західної Європи – рузі-рус (гребці, веслярі) й з північно-західної Європи – руотсі (веслярі) та з еллінізованих юдейських торгівельних груп, «комерційних компаній» з Близького Сходу – расія, які в колонізованому греками Північному Причорномор’ї еллінізувалися, зрікшись юдаїзму. Саме еллінізовані юдеї – расія й стали комерційним, фінансовим ядром військово-грабіжницького конґломерату – русь, як перед тим були комерційно-фінансовими агентами скіфсько-грецького колоніального союзу. З того конґломерату відступників від етнічних традицій, з ізгоїв-лиходіїв без етнічного коріння й без рідної землі формувалися злочинні угрупування, які промишляли грабіжництвом і торгівлею награбованим. Ось звідки в безрідної, безземельної русі така патологічна тяга до захоплення й плюндрування обжитих корінними народами земель та винищення корінних народів!

Отже, расія-русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торговельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з юдейського, туранського та кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені. Тому в тих безземельних, винародовлених химер така невтоленна жадоба до чужих земель і патологічна ненависть до корінних народів.

Українці як одвічні корінні хлібороби пережили сотнями своїх поколінь маси різних завойовників, які руйнівними хвилями накочувались на нашу землю. І тримає Українців на Білому Світі єдине прагнення зберегти свою рідну землю й себе на своїй землі од чужих посягань. І зовсім відсутній в Українцях імперський, колонізаторський синдром.

Той імперський, колонізаторський синдром ще животіє в нащадків руських байстрюків (русинів, малорусів та іншої обрусілої ізгойної потолочі), які видають себе за Українців. Та ізгойна потолоч замулює українські генетичні джерела й аґресивно окуповує Україну, колонізує мафіозними кагалами, розділяючи на анклави.

Туранські грабіжники-работоргівці раші-русь колонізували Україну 1000 років тому, а тепер їх нащадки претендують на нашу землю як на свою «историческую родину»…

Слідом за туруджами-рашами-руссю прикочували на Українські землі з міжріччя Уралу й Волги споріднені з ними турансько-угрські племена з самоназвою мадяри. Узявши відкупне зі своїх родичів-конкурентів руських каганів під Київом, турансько-угрська орда з семи племен ненадовго отаборилася в міжріччі Бугу, Дністра, Серета й Прута. У 895–896 рр. турансько-угрську орду витіснили звідти печеніги й булгари, і орда рушила через Карпати в Закарпаття й Паннонію, де підкорила собі місцеву аграрну людність, переважно слов’янську (українську). Войовничі мадяри піддали українців нещадному лінґвоциду й за 1000 років остаточно мадяризували колонізований люд, перетворивши його на мадяронів. Тепер мадяри хочуть, щоб їм відновили в Україні «споконвічні права» й забезпечили навчання мадярською мовою від початкової до вищої школи. Мадяри як близькі родичі русі (русні) чинять за методом «русского міра»: спочатку – «язык», далі – окупація. Тобто мадяри таким способом домагаються від України визнати територію Закарпаття за ними – окупантами, які від ІХ століття толочать цю Українську землю.

Подібно до мадярів, на Закарпаття претендують русини – колишні рутени, .руснаки. Колонізаторський анклав руснаків-русинів аґресивно домагаються від України узаконити себе як націю і «Подкарпатскую Русь» як свою державу зі своїм «русиньским языком». Цим руснаки-русини підтверджують свою руськість – свою належність до колонізаторської русі та свої колонізаторські права на окуповані ними західноукраїнські землі, куди вони як частина русі втекли від монголів у ХІІІ ст. з Центральної України. Територіальні претензії русинів, що аналогічні територіальним претензіям усієї русні, підтверджують історичний факт, що русини, як і русь, русня, не є автохтонами України, а є безземельними зайдами, які намагаються привласнити чужу землю. Основна ознака безземельних зайд – їх патологічна ненависть до корінних людей і патологічна зажерливість на їхні землі.

Расія-русь-русня – не люди, а нелюди, не народ, а професія, суть якої – грабіж, насилля, війна, привласнення, визиск. На грабежі, насиллі, визиску держиться й химера «русского мира», що є штучним релігійно-політичним конструктом, а не природно-духовним, геокультурним  феноменом, яким є Український світ. Та нині химера «русского мира» набуває геополітичних ознак неоруської, неонацистської, рашистської доктрини «нового мира», тобто переробки світового ладу на руський штиб – на русню.

Поступово русь поширила межі свого каганату на Подоння, нинішню Слобідщину й Наддніпрянщину, закладаючи там свої укріплення – городи. Оскільки загарбницька, колонізаторська русь не була така масова, як скіфська чи сарматська орда, тож вона огороджувала свої стійбища для убезпечення себе від корінної аграрної людності, для безпечного владарювання, стягування данини й торгівлі. Город як фортифіковане укріплення – типова військово-комерційна технологія колонізації автохтонних народів. Усі колонізатори ставлять для цього свої городи-форти по всіх континентах. Провадячи подальшу колонізаційну експансію, загарбницька русь позначала загарбані землі територіальним означенням – Русь,  а всю колонізовану територію означує – «на Русі». Історичний вираз «на Русі» засвідчує факт загарбання, колонізації руссю земель корінних народів. Тож за аналогією, так звану Російську Федерацію слід називати «на Русії», тобто на колонізованих руснею землях Євразії.

Коли кочова русь стала осілим грабіжником, то обклала даниною всі колонізовані народи й почала завойовувати інші слов’янські, фіно-угрські й тюркські землі. Грабіжницько-торгова корпорація русь колонізувала східнослов’янські землі й підкорила східнослов’янські народи – відтак постав конґломерат 12 каганських (князівських) руських уділів, що покраяли етнічні землі й владарювали як стаціонарні грабіжники в постійних міжусобицях. На центральному, київському престолі сидів головний каган, який збирав данину з підлеглих йому каганів і володів грабіжницьким «общаком». Тому причиною каганських міжусобиць було намагання заволодіти київським престолом і данинним «общаком».

Перший проголосив Київ «матір’ю городам руським» руський каган Олег, убивши своїх попередників, київських правителів – Аскольда й Діра. Посадивши на київський престол свого малолітнього небожа Ігоря, став його реґентом і фактичним владарем на колонізованих руссю східнослов’янських землях.

Після того, як древляни в 948 р. покарали Ігоря за непомірну данину, зокрема за вимагання «данини кров’ю» (дітьми для гаремів), київським престолом і данинним «общаком» заволоділа його «злочинна супруга» Ольга. Та нещадна каганка жорстоко помстилась древлянам: спалила Коростень, інші древлянські міста, винищила людей, а руська церква згодом стала вшановувати злочиницю як святу. Через 1074 роки руський геноцид над древлянами повторили нащадки русі – рашисти.

Охрещена Ольга стала аґентом поширення християнства. Прийняття руссю християнства як державної релігії було хитрим політичним ходом – «цивілізаційним вибором», аби таким способом нібито прилучитись до «гуманної» релігії та «облагородити» своє грабіжництво, колонізаторство й криваві магічні культи з масовими людськими жертвами. Насправді русь прийняла християнство як релігію рабів для упокорення колонізованих і насильно охрещених корінних слов’янських та інших народів, а також для доступу до єдиновірного тепер Царгорода, який вони потаємно намагаються захопити для контролю над виходом у Середземне море. Відтоді політонім руський набув синонімічного значення православний, і обидва ті слова стали політично-релігійними означеннями, які русь нав’язала колонізованим народам. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю народів. Імперська «русская православная вера» разом з імперським «русским языком» склали ідеологічно-комунікаційну основу «русского мира» – ширми для воєнно-фінансового закабалення Світу споконвічними грабіжниками рашами-руссю й нинішніми рашистами.

Усі підданці русі, платники данини, одразу ставали руськими. Прикметникова форма русскій – не етнонім, а соціонім, подібно до новітнього соціоніму – совєтскій. І тим соціонімом безтямно послуговуються руські підданці вже ціле тисячоліття, вважаючи себе русскім народом і навіть не тямлять, що немає у Світі народу з прикметниковою назвою, присвійний розряд якої означає належність комусь. Не так дивує, що підневільне населення призвичаювалося до руськості протягом 1000 років владарювання русі, як дивує, що за 74 роки більшовицького (неоруського) владарювання винародовлений різномовний конґломерат став визнавати себе за совєтскій народ (у просторіччі – совок). Відомо, як жилося тим, хто не уподібнювався до совка. Унаслідок деформації історичної свідомості й досі одні не можуть позбутися руськості, інші – совковості.

Отже, русь – соціопатичний тип кочового грабіжника, який, ставши осілим грабіжником, почав наймати на службу інших кочових грабіжників – варягів, вікінгів, що спричинило до ототожнення русі з варягами, норманами, хоч русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами, ні тим паче зі слов’янами. Хибне ототожнення русі зі слов’янами в пізніх компілятивних опусах сталося через те, що ті автори ніколи не бачили ні одних, ні других, тому й не могли розрізняти.

На превеликий жаль, українське суспільство не знає цієї історичної правди й перебуває в омані псевдопатріотичного ошуканства великодержавницькою ідеологією руськості. Масову свідомість колоніального суспільства формували протягом тисячоліття руська церква й імперська ідеологія. А «джерельною базою» для пропаганди руськості стали імперська візантійська історіографія й церковні канони, фальсифіковані писання каганських (княжих) літописців та імперських істориків.

Усю ту «джерельну базу» піддали критичному науковому аналізу представники скептичної школи в українській і російській історіографії, основоположник якої – видатний історик, академік М. Т. Каченовський. Михайло Каченовський, застосовуючи свою методику джерелознавчого аналізу за зовнішнім і внутрішнім рівнями критики, піддав критичному аналізу державно-централістську концепцію «Истории государства Российского» офіційного російського історіографа Миколи Карамзіна, чого не наважувався до нього зробити ніхто. Скептична школа, очолювана М. Каченовським, заперечила існування «древнерусской народности» й довела тюрксько-хозарське походження кочової військово-грабіжницької русі, яка колонізувала Українські землі, зруйнували систему самостійних політичних об’єднань слов’янської родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському управлінні. Русь як тюрко-хозари насадили в Слов’янщині свій колонізаторський військовий режим зі спадковою княжою диктатурою, яку утверджували за допомогою найманих варягів – вихідців зі Скандинавії.

Послідовним представником скептичної школи став учень Михайла Каченовського Осип Бодянський, який, зберігаючи вірність істині й учителеві, протистояв імперському історикові Михайлу Погодіну – автору шовіністичної доктрини «древнерусской народности». Проте Погодін пішов ще далі: замість доти вживаного поняття Древняя Русь він запровадив поняття Киевская Русь для закорінення русі в центрі українських земель. Твердженням про автохтонність русі, а відтак і  великорусів, на Придніпров’ї Погодін заперечував автохтонність українського народу на своїй питомій землі, мовляв, українці прийшли на Дніпро з Карпат у ХVІ ст. М. Погодін був також апологетом доктрини «официальной народности» в тріаді «православие-самодержавие-народность» – державної ідеології Російської імперії, ідеології «русского мира». Таку «официальную народность» як штучну соціальну масу формує зверху великодержавна імперська ідеологія. Так було сформовано в різні імперські періоди «древнерусскую народность», «российский народ», «советский народ». «Древнерусская народность» – не історична етнокультурна спільнота, а політичний термін на позначення імперської штучної соціальної маси, сформованої з підневільних народів колонізаторською ідеологією руських князів і царів. «Древнерусская народность» – така сама ідеологічна фікція, як і «советский народ».

На противагу штучним імперським ідеологічним доктринам «официальной народности» й «русского міра», концепція Українського народу, Українського світу ґрунтується на триєдності Природи, Культури й Людини. За цією природно-культурософською концепцією, народ формується в процесі вільного культурного саморозвитку на природній основі й будує свою самостійну державу.

Пантелеймон Куліш як послідовник скептичної школи здійснив критичну переоцінку всіх історичних джерел, зокрема літописів, яким сліпо вірили присяжні історики, а також піддав критиці щойно видану компілятивну «Исторію Русовъ…». Тодішня історія, за визначенням самого Куліша, була «не що инше, як доладно розказана казка»: «Малоросійська історія й література засновані на вигаданих літописних переказах, документах і навіть підроблених кобзарських думах. Останнє слово безсторонньої правди сказав я в книзі «Отпадение Малороссии от Польши»…».

Та за більшовиків великодержавницька ідеологія руськості утвердилася ще дужче на псевдонаукових доктринах «Киевской Руси», «Древней Руси», «единой древнерусской народности», «единого древнерусского языка», бо на них базувалась ідеологія «единого советского общества». Під ці доктрини підводили все, що писали вітчизняні й зарубіжні компілятори, ототожнюючи русів зі слов’янами. Хоч навіть у руських літописах поняття руси й слов’яни не ототожнюються, а вживаються як протиставні.    

На імперській доктрині русні – русинізмі, русинстві в ХІХ ст. спекулювала пропаганда шовіністичної ідеології русофільства (москвофільства), а нині спекулює пропаганда «русского мира», які заперечують Український народ, а русинів трактують як частину великоросів. Політонім русини запровадив на Закарпатті руський аґент, оправославлений піп О. Духнович замість самоназви корінного українського закарпатського люду лемки. Русин (руснак) – місцева форма політоніму руський, що є пережитком першої руської колонізації Х–ХІІІ століть. Політоніми руський, русин ототожнюються також із належністю до насадженої руссю юдохристиянської, православної релігії. Тобто русь, руський, русин – означення релігійної юдохристиянської, православної тотожності, а не української етнокультурної ідентичності. Руський, русин – наслідок ототожнення етнічності з віросповіданням, що є аналогом етнорелігійного поняття юдей. У ХVІ столітті бузувірськи затятий у вірі православний чернець Іван Вишенський, «ревнитель единства многоименитого русского рода» таврує українців як відступників од християнства прокльоном – «бывший русине». Згодом русинство стало синонім русофільства (москвофільства). Рупором галицького русофільства (москвофільства) став львівський проруський історик, архівіст, член Краківської масонської ложі й член-кореспондент Петербурзької академії наук Денис Іванович Зубрицький (1777–1862), який у ХІХ столітті проголосив колонізаторську доктрину «единого русского народа от Карпат до Камчатки». (Нинішні ідеологи «русского мира» проголошують ще масштабнішу геополітичну доктрину – «Евразия от Лиссабона до Владивостока»).

На Закарпатті політичне русинство проповідував московський аґент і виходець з московської русні Олександр Васильович Духнович (по батькові – Черкаський, по матері – Гербер; 1803–1865). Той «будитель» писав язичієм і «просвіщав» ним закарпатських селян – лемків, а свою москвофільську доктрину проповідував у руськомовній періодиці й книжках, вислідом яких стало видання «Истинная историия карпато-росов» (Москва, 1914).

Московські імперські аґенти в рясах проповідували русофільство (москвофільство) серед української людності Закарпаття, Словаччини, Югославії, користуючись штучним язичієм – новою церковнослов’янщиною, пристосованою до місцевих мовних особливостей. Язичіє – штучна книжна мова, яку на основі церковнослов’янської й російської з домішкою українізмів, словакізмів, полонізмів та з діалектною вимовою вигадали москвофіли – проповідники мовно-політичної єдності з Русією Галичини, Буковини й Закарпаття.

Жорстко й нещадно викривав русофільство-москвофільство геніальний український мислитель Іван Якович Франко (1856–1916). Ще 1882 р. у своїй знаменитій праці «Поза межами можливого» Іван Франко безсумнівно визначив: «Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».  Боротьба з русофільством-москвофільством стала однією з показових ознак Франкової боротьби за природні права українського народу. У статті «Українські народовці й радикали», опублікованій  у польській газеті «Kurjer Lwowski» за 1891 р., Франко наголошував, що русофільство-москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійної України й українському національному розвитку в Галичині. Одурманені русофільською пропагандою українці західного реґіону були переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками, тож називали себе «русинами». Іван Франко перший з 1893 року замість штучних термінів «русин», «руський» став уживати питомі поняття «українець», «український». У замітці «Дещо про польсько-українські відносини» Іван Франко робить безапеляційний висновок: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». А в статті «Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі» (1905) виклав програмні засади боротьби з москвофільством: «…Боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення». Це застереження надзвичайно своєчасне нині – в пору рашистської аґресії та геополітичних ігрищ «інтернаціонального капіталу» довкола України.

Протягом усього свого життя-боротьби Іван Франко застерігав що, українці бачили досі мільйони прикладів, як знущався над людьми й націями руський колонізаторський абсолютизм, озброєний імперськими доктринами – «православіе, самодержавіе, народность», що означає тотальне «обрусеніе»: «Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі».

Ще в середині ХІХ ст. Російська імперія створила й потужно фінансувала нарівні з військовими видатками русофільські (москвофільські) організації на Галичині, Буковині й Закарпатті. Куратором тієї імперської спецоперації став ідеолог русофільства історик М. Погодін, який обґрунтував імперську тріаду «православіе, самодержавіе, народность» як «столпостену» колонізаторської русі. А основними агентами русофільства (москвофільства) стали православні попи, завдяки чиїй активності й фінансовій аґресії русофіли-москвофіли заволоділи українськими культурно-освітніми установами.

Русофільська (москвофільська) шпигунсько-пропагандистська мережа у 1850–1930 роках пропагувала єдність галицьких русинів з руськими: «Ми не рутени…, ми настоящі русскіє». Русофіли-москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток і не визнавали української мови: «книжна московська мова се властиво руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність».

Русофіли пропагували релігійну, культурну, історичну приналежність галицьких русинів до «великого русского пространства» – «русской цивилизации». Цю приналежність і спорідненість русофіли обґрунтовували історією, вірою та мовою. Разом з тим, русофіли вважали русинів «опоздавшей нацией» без «высокой культуры», тому намагалися «окультурювати» їх «высокой русской культурой».

Свого часу одурманені русофільством (москвофільством) галичани, буковинці й закарпатці завдали великої шкоди культурно-соціальному й державному розвитку Українства.

Антиукраїнська, проруська імперська суть русофільства масштабно проявилася під час Першої світової війни 1914–1918 рр. у вірнопідданській роботі русофілів у складі російських окупаційних адміністрацій на території Західної України. Після краху Російської імперії Тимчасовий уряд фінансово не підтримував організацій русофілів-монархістів на західноукраїнських землях. Проте понад півстолітня підривна антиукраїнська діяльність фінансованих імперією русофільських інституцій породила цілу п’яту колону русофілів у західноукраїнському політикумі.

Катастрофічною для України стала зрада українських інтересів провідними русофільськими діячами з Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та  з Української Галицької армії. Сепаратний союз Української Галицької армії з Добровольчою армією Денікіна, укладений у листопаді 1919 «для боротьби зі спільним ворогом – Червоною армією», поклав край воєнній історії УГА та засвідчив остаточний розрив між ЗУНР та УНР. На переговорах білогвардійці домовлялися на досить сприятливих для УГА та цілком згубних для УНР умовах. Згідно з договором УГА в повному складі з усім майном переходила в розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна, а уряд ЗУНР означено в договорі як «галицийское правительство», якому запропоновано припинити діяльність, з огляду на відсутність території, та перейти під опіку командування Добровольчої армії. Коли білогвардійський рух зазнав поразки, Українська Галицька армія у лютому 1920 уклала угоду з Реввійськрадою РСФРР «про злиття з Червоною армією», що призвело до остаточної окупації України руськими більшовиками. В обох випадках на ті катастрофічні для України проруські рішення галичанської військово-політичної верхівки (Петрушевич, Тарнавський, Микитка) вплинула їхня русофільська орієнтація, прищеплена русофільською (москвофільською) пропагандою, яку провадили руські імперські інституції (православні церкви, різні «общества» й «кружки», партії й комітети) на західноукраїнських землях із середини ХІХ ст. Тож зрозуміла мотивація Денікіна, який не йшов на контакт з Українською Народною Республікою та Армією УНР, вважаючи їх незаконними формуваннями й зрадниками «Великой и неделимой России», та визнавав переговори тільки з Українською Галицькою армією, яка представляла інтереси ЗУНР.

У міжвоєнний період популярність русофільства, незважаючи на пропаганду в пресі й організаційну активність, неухильно падала на Галичині й Буковині. Та на Закарпатті русофільство зберігало свої позиції.

На початку Другої світової війни аґресивні закарпатські мадярони й потульні їм русофіли допомогли мадярському нацистському режиму знищити Карпатську Україну – автономну республіку в складі Чехо-Словаччини. Про ту нерівну боротьбу з мадярськими окупантами й русинськими колаборантами писав у Тячівській тюрмі в 1939 український письменник, громадсько-культурний і політичний діяч, один з основоположників  Карпатської України Василь Степанович Ґренджа-Донський (1897–1974) у поезії «Ще б’ються хлопці…»:

Хай бачить окупант, хай бачить світ,
що добровільно ми не піддамося,
ми не «м’які рутени», а граніт,
і гордо українцями звемося!

А на початку 90-х років ХХ століття на закарпатському русофільстві проріс політичний русинізм. Відтоді руська неоімперська пропаганда аґресивно називає українське Закарпаття й словацьку Пряшівщину «самым западным уголком русского мира».

А нинішній мадяро-русинський анклав на Закарпатті – спільний сепаратистський проект Будапешта й Москви. Владарююча в Угорщині неонацистська кліка, яку фінансує Кремль, сподівається знову заволодіти українським Закарпаттям і готує для підтримки свого колонізаторського режиму п’яті колони мадяронів і русинів.

Деструктивна ідеологія політичного русинізму тримається на ідеологічних доктринах русофільства (москвофільства) й «русского мира», зокрема на безглуздій політично-біологічній вигадці про «единоутробное братство русских, украинцев, белорусов – потомков единой древнерусской народности». Ті, які стверджують, що руські, українці й білоруси – один народ, не вміють цього сказати ні українською, ні білоруською, а тільки «общепонятным языком» руської пропаганди. Рашисти прикривають свою імперську експансію облудною тезою – «одна родина, один народ, одно будущее».

До русі та її деґенеративного породження – русні за 1000-літню колонізацію України так призвичаїлись пригноблені, заневолені, винародовлені підданці, що й досі ототожнюють себе з руссю як руські нащадки. В Україні тією деґрадованою масою є малороси, в Русії – великороси. Тож безтямні малороси й великороси затято змагаються за руськость: перетягують каната – хто з них руськіший.

Позбавлені української природи й самосвідомості малороси в намаганні позбутися комплексу меншовартості хапаються за руськость як за рятівний канат і намагаються видати ту облуду за українськість. Особливо аґресивно малороси декларують свою руську українськість під час русько-української війни. А замість логічної арґументації використовують у своїй так званій українській мові руський мат. І той руський мат малоросів одразу викриває деґенеративність руськоротих, хоч вони й пишуть чи балакають українською.

Малоруси (малороси), як усяка русня, протягом століть рабства втратили етнічну самосвідомість. А тепер знайшли собі хибну опору в руськості, проповідуваній кремлівськими аґентами й публічними невігласами з тих же малорусів. Більше того, вони втягують у тенета руськості всіх українців, проповідуючи: «Руські – це не русские, а українці. А визнавши руськими русских, ми віддаємо величезний пласт української історії нинішній Росії, починаючи з Русі, де ми були руськими». Якщо таку тенденцію поширювати далі, то скоро ВРУ прийме закон про перейменування українців на руських, а Україну – на Русь. Отоді вже буде «единая страна» і «один народ». Таку ініціативу вже озвучують єрмаки-арєстовічі з ОПУ. І українці опиняться в імперській пастці. Цьому сприяє аґресивна безтямність деґрадованих малоросів, що проявляють себе як корисні ідіоти чи аґенти рашизму у нав’язуванні цілому народові чужого політоніма замість свого етноніма – власного самонаймення Українці.  У тому процесі ошукування є безтямні невігласи, а є й свідомі пропагандисти – ідеологи штучної руськості, якою підмінюють природну українськість. Та незважаючи на той невігласький інтелектуальний вірус, що загрожує перейти в епідемію, Український народ в усіх його етнокультурних виявах зберігає за собою своє первинне, прадавнє збірне наймення – Українці. У цілій Україні народ усвідомлено каже – руські, маючи на увазі кацапів, москалів, усіх «русских», що закарбовано в народній словесності й класичній літературі. Чітко визначив «руських» як фактичне знаряддя «русифікації» українців письменник і народознавець Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838–1918) у повісті «Хмари»: «Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами».

Русифікація в обгортці русофільства як імперський політичний проект діє донині під новою назвою русинізм або русинство, а по суті це – політичне русинство, неорусинство. Значна частина одурманених рашистською пропагандою русинів у Словаччині, Сербії підтримують війну Русії в Україні й є аґентами іредентизму – імперської політики Русії по об’єднанню «русских» у межах «Великой России» та «русского мира».

На засіданні Конституційного Суду України 13–14 грудня 2016 р., на якому розглядали відповідність Конституції України (конституційність) так званого «мовного закону» Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI, з якого кремлівський аґент Падяк препарував свою провокацію. Уже в самому заголовку свого провокативного відео «Конституційний суд України заборонив русинську мову» – провокативна брехня. Конституційний суд України не забороняв «русинської мови», бо ніколи не розглядав справи про «русинську мову». На засіданні КСУ, на яке посилається Падяк, розглядали промосковський закон депутатів з «Партії реґіонів» Ківалова й Колесніченка «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI, де російській мові по суті надавався статус  другої державної мови. Той закон, який ще називають «закон трьох К: Кремля-Ківалова-Колесніченка», був політично заанґажований, де імперська доктрина прикривалась «правами русскоязычного населения». Водночас там були неграмотні з наукового погляду й провокативні з політичного формулювання, зокрема судді з’ясовували ненаукові, провокативні терміни: «єврейська мова» (такої мови немає в природі, є стара мова – іврит і нова – ідиш); «грецька мова» (в Україні греки-румеї розмовляють не грецькою мовою, а румейським діалектом); «русинська мова» (тут необхідно розрізняти природній русинський діалект, яким розмовляє етнокультурна спільнота українського народу – русини, та штучний, книжний «русиньский язык», на кшталт церковнослов’янського, яким публікують тексти, але ніхто ним не розмовляє в житті). «Русиньский язык» – штучний конструкт на кшталт «русского языка», який в основі своїй є звульгаризованим варіантом штучного «церковно-славянского языка», «окультуреним» іншомовними запозиченнями. Українська мова – природна, народна, багата на синоніміку й закорінена в діалектну основу. Тому Українці розуміють і народний русинський діалект, і навіть штучний «русиньский язык», як і штучний «русский язык», а штучні «русины», як і винародовлені «русские», не розуміють народної, природної української мови та використовують це як надуманий арґумент для визнання їх «отдельным народом», а їх «языка» – «отдельным языком».

Отже, включення терміну «русинська мова» в закон «Кремля-Ківалова-Колесніченка» є провокацією. Штучний «русиньский язык» належить до штучної доктрини політичного русинізму, яка є складовою імперської доктрини «русского мира». Ідеологи «русского мира» називають «Подкарпатскую Русь» і «Пряшевскую Русь» – «самые западные уголки русского мира». Руські етнографи, апологети «русского мира» підтверджують ту імперську ідеологічну доктрину: «русины – это разновидность русского этнического сообщества, крайняя на западе ветвь русских». Рашистська провокативно-політична пропаганда використовує етнографічну групу Українського народу русинів і підмінює штучним політичним конструктом русинів як окремого народу. Мовляв, русини – не українці й не мають жодного стосунку до української нації, а є прямими нащадками давньої русі. Справді, політичні русини або неорусини як штучний сепаратистський конструкт не мають нічого спільного з природно-культурним породженням Українського етносу – карпатськими русинами. У карпатських русинів, як і в інших українських етнічних груп, є своя діалектна говірка, фольклор, звичаї. Але політичні русини не мають тієї культурної традиції, натомість активізують мовно-політичне питання, що зводиться до визнання штучного «русиньского языка» й себе як «отдельного народа». Той русинський сепаратизм на тлі рашистської аґресії проти України однозначно є зрежисованим: спочатку – «язык», далі – окупація. Тобто «русиньский язык» і «русский мір» – складові одного імперського проекту.

Арґументовано розкриває суть «русинства» як сепаратистського конструкту професор Ужгородського національного університету Любомир Белей у праці «Російський» сепаратизм: націєтворення IN VITRO»: «Русинство – це майстерно сконструйована технологія, а не наука. Те, що не стосується української культури, я пропоную не називати русинським. Це проєкт дезінтеграції українського простору». Для розмежування етноніму «русин» і  політичних конструктів  «русин» і «русинство» Л. Белей пропонує використовувати терміни «неорусин» і «неорусинство»: «Неорусинство – це не маргінальна закарпатська проблема, а місцевий різновид вкрай небезпечної антиукраїнської політики, спрямованої на дезінтеграцію українського етнокультурного простору та цілісності української держави. Основна мета неорусинської доктрини – заперечити українськість історичного Закарпаття і тим самим суттєво – на 200-300 кілометрів – обрізати найзахідніші українські етнічні терени. Сучасне неорусинство у різних державах має свої особливості. В Україні – це СЕПАРАТИЗМ та відокремлення найзахідніших областей, у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії – це міноритарна політика, спрямована на розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв’язків з Україною…».

Русини своїм аґресивним домаганням від України узаконити себе як націю, свій «русиньский язык» і «Подкарпатскую Русь» як свою державу підтверджують свою руськість – своє походження від колонізаторської русі та свої колонізаторські права на окуповані ними західноукраїнські землі, куди вони як частина русі й руські підданці втекли від монголів. Територіальні претензії русинів, що аналогічні територіальним претензіям усієї русні, підтверджують історичний факт, що русини, як і русь, русня, не є автохтонами України, а є безземельними зайдами, які намагаються привласнити чужу землю. Корінний Український люд в усіх своїх етно-групах (бойки, буковинці, волиняни, гуцули, лемки, подоляни, поліщуки, сіверці, карпатські русини) споконвіку живе й господарює на своїй рідній землі та не претендує на виокремлення з Української етнокультурної цілісності. І тільки зайшлий руський набрід, прикриваючись карпатськими русинами, претендує на статус окремого народу – «русини» й на виокремлену з України свою державу – «Подкарпатскую Русь». У претензії на Закарпаття русини подібні до угорців (мадяр), які хочуть, щоб їм в Україні відновили «споконвічні права угорської меншини». Тобто мадяри теж домагаються від України визнати територію Закарпаття за ними – окупантами, які від ІХ століття толочать цю Українську землю й мадяризують (перетворюють на мадяронів) автохтонний Український люд. Угорці (мадяри) як близькі родичі русі (русні) й русинів також чинять за методом «русского міра»: спочатку – «язык», далі – окупація…

Рашисти намагаються реалізувати свій імперський план в Україні через сепаратистські проекти: «Новороссия» – на південному сході та «Подкарпатская Русь» і  «Притисянская автономия» – на заході, Закарпатті. Сепаратизм на південному сході упроваджують під гаслом «защиты русскоязычного населения», що камуфлюється під «русскоязычных украинцев», яких у природі немає, а є обрусіла маса – русня. Сепаратизм на Закарпатті камуфлюється під мадяронів – мадяризованих автохтонів та під русинів – «самую западную ветвь исторической руси».

Дестабілізація будь-якої області України в теперішніх умовах може стати загрозою не лише територіальній цілісності, а й виживанню Української держави в цілому. Парад автономій, який можуть розпочати мадяри на Закарпатті, цілком ймовірно буде використаний Москвою та іншими геополітичними гравцями для отримання політичних дивідендів. А в умовах високого рівня неефективності державних інститутів в Україні, обов’язково призведе до політичної дестабілізації країни. Тому недопущення такого сценарію прямо визначатиме параметри виживання держави в найближчому майбутньому.

Ще перед рашистською анексією Криму та окупацією Донецької й Луганської областей пропаговано проект створення на території Закарпатської області Закарпатської угорської автономії з Подкарпатською автономією русинів у відповідних формах: «Притисянська автономія» і «Республіка Подкарпатська Русь». Така угорсько-русинська автономія на Закарпатті передбачає угорсько-русинські національні збори та два уряди й президенти від угорців і русинів. Столицею «Притисянської автономії» має бути Берегсас (Берегове), а столицею «Республіки Подкарпатська Русь» – Мукачево (Мукачеве).

Складовими політики мадяризації та русифікації Закарпаття є потужні фінансові вливання Русії в різні громадські проекти мадярів і русинів. Мадяри спрямовують зусилля виключно на відновлення своєї «мадярської імперії», а русини – на відновлення своєї «Республіки Подкарпатська Русь» і заради того вони йдуть на підступність, брехню, провокації. Мадяри й русини домагаються Закарпаття в обмін на вступ України до ЄС.

 «Республіка Подкарпатська Русь» – сконструйований і керований ФСБ РФ сепаратистський проект самопроголошеного державного утворення русинів на території України. У 2008 р. в Мінську піп УПЦ МП Дмитро Сидор, аґент ФСБ, «голова Сойму подкарпатських русинов», фінансованого рашистським урядовим фондом «Русский мир», проголосив незалежність «Республіки Подкарпатська Русь» та звернувся до Росії з проханням визнати «незалежність Подкарпатської Русі» від України. СБУ порушила проти Сидора кримінальну справу у зв’язку з «зазіханнями на територіальну цілісність України», однак очільник русинського сепаратизму відбувся умовним терміном.

Аґенти політичного русинізму вимагають від України ліквідувати Закарпатську область, проголосити «Подкарпатську Русь» і визнати русинів корінним народом, інакше Україні не бути в ЄС. Зрозуміло, проект політичного русинізму працює передусім на зрив євроінтеграції України та на підготовку рашистської аґресії в Закарпатську область і Східну Словаччину для «спасения русскоязычного населения». До продовження рашистської «спецоперації» й відкриття фронту на Закарпатті для «освобождения русинов» закликає з Москви аґент ФСБ, «премьер-министр Подкарпатской Руси» Петро Гецко. СБУ ще в 2014 р. порушила проти нього кримінальну справу за заклик до Путіна провести «миротворчу операцію» на Закарпатті. Усі приховані й явні пропагандисти того сепаратистського русинського проекту як його співучасники мусять понести кримінальну відповідальність за зазіхання на територіальну цілісність України.

А зареєстрований у Словаччині «Світовий конґрес Русинів» звернувся до прем’єр-міністра Словацької Республіки з вимогою зажадати від України «негайно припинити переслідування русинів та визнати їх як окремий народ», інакше в України будуть проблеми при вступові в ЄС. Це абсурдне звинувачення й безглузда вимога русинів свідчить про виконання ними рашистського завдання.

У серпні 2020 року «Партія угорської спільноти» направила прем’єр-міністру Словацької Республіки меморандум, у якому йшлося про необхідність визнання угорців незалежною політичною нацією в складі Словаччини, створення угорського самоврядного територіального утворення, надання угорській мові офіційного статусу в реґіоні

Мадяри домагаються такої самої самоврядності мадяр-секеїв у Румунії та підігрівають сепаратизм Гагаузії, загалом мадярські нацисти виконують диверсійну спецоперацію рашистів у Молдові. Мадярів як кремлівських маріонеток і терористів треба чимшвидше викидати з НАТО і ЄС, бо Європа дограється з уральською ордою…

Зрештою, вже догралась. Коли після початку повномасштабного вторгнення РФ на Україну Фінляндія і Швеція вирішили змінити свій багаторічний нейтральний статус і одночасно подали заявку на вступ у НАТО, два споріднені з рашистами за грабіжницько-кочовим минулим авторитарні азійські режими Туреччини й Угорщини шантажем зажадали від корінних європейських націй – Фінів і Шведів «поваги» до себе та вигідних поступок. З 30 країн-учасників НАТО тільки турки й мадяри не ратифікують вступу Фінляндії й Швеції в оборонний північноатлантичний блок, догоджаючи рашистам. Особливо нахабно ставиться до Швеції мадярська політична мафія. Ось до чого призвели лібералізм і толерантність – примиренство й терпимість: кочова мадярська, азійська орда намагається диктувати грабіжницькі умови корінній європейській нації! ЄС, замість платити кочовикам мадярам данину, мусить витурити їх в Рашу – за Урал.

Наприкінці 2022 р. СБУ під час обшуків у церквах і монастирях московського підпорядкування на Закарпатті виявила ефесбешну антиукраїнську пропагандистську літературу та сепаратистську символіку й  пропагандистську літературу «Подкарпатської Русі». Одразу після звіту СБУ «Світовий конґрес Русинів» заходився роздувати сепаратистський психоз, вимагаючи від України «негайно припинити переслідування русинів і визнати їх як окремий народ» та погрожуючи політичною перешкодою для вступу України в ЄС. Антиукраїнська діяльність прорашистського політичного русинізму очевидна.

Нинішній мадяро-русинський анклав на Закарпатті – спільний сепаратистський проект Москви й Будапешта.  Спадкоємці нацистського режиму Хорті й спільники рашизму зараз владарюють в Угорщині. Угорські неонацисти не згадують про «руські танки» в Будапешті в 1956 році, та звичайні угорці все пам’ятають і від 1956 року звертаються до окупантів не інакше, як «оroszok – haza!» («руські – додому!»)…

Нинішньому мадярсько-руському неонацистському альянсу протистоїть український інтеґральний націоналізм – співпраця заради самостійності на противагу протиборству. Націоналізм – прагнення людей жити волею національного духу, що є джерелом національного права. А нацизм – це аґресивне намагання нелюдів-деґенератів, прикритих ширмою націоналістичних гасел, підкорити волю людей.

Патологічним виявом руського неонацизму є рашизм. Чому рашизм – патологічне явище? Бо руські, русня як імперський конґломерат не є народом, нацією й апріорі позбавлені національної самосвідомості, а отже й націоналістичної ідеології. Тому рашизм – це навіть не ідеологія, а масовий психоз аґресивного руського нелюдства. Рашистський геноцид українців своїм нелюдством перевершив німецький нацизм…

Ще напередодні рашистської аґресії кремлівська резидентура в ОПУ почала пропаґувати підступну гібридну русифікацію, лукаво закликаючи українців «позбавити Росію монополії на російську мову» й провести її «демонополізацію» через кодифікацію в Україні «руського украинского языка». А під час рашистської аґресії єрмакі-арєстовічі та їх «сородічі» пропагують ще одну підступну доктрину «русского слобожанского языка», запропонувавши «розробити правопис» «слобожанского языка» та «зафіксувати цей мовний стандарт для України». Усе те давно відоме – оту могильну русофільську (москвофільську) доктрину вже проповідували галицькі русофіли: «Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність».

Пропаганда «русиньского языка» з заходу України, а «слобожанского языка» зі сходу України є сторонами одного сепаратистського проекту кремлівського кагалу – розділення України на русофільські анклави і втягування їх у колоніальний простір «русского міра». При цьому українську мову замінюють  колонізаторським «языком», який витравлює душу й самосвідомість корінного народу.

А з закордонного Заходу ті «скрепы русского мира» нав’язує американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи українцям «представить миру собственную культуру» стандартизованим в Україні гібридним «украинским русским языком». Тобто нав’язливо пропонує українцям засвоїти «язык» колонізаторів, тобто койне, у якому немає місця душі й самосвідомості корінного народу. Так українцям нав’язують підміну рідної мови-мислення «руськоязикою» примітивною комунікацією. Замість старої імперської заборони української мови – неоімперська підміна. Ворожа аґентура нав’язує українцям комунікаційний спосіб примітивізації мислення через підміну багатої української мови руським койне – «общепонятным языком».

Усе те – гібридна необільшовицька, рашистська ідеологічна диверсія для нав’язування Україні новоімперських доктрин: «Єдина країна – Единая страна» та «единый русский народ». Останні десятиліття руська пропаганда активно поширює замість віджилої доктрини «трех братских народов» новоімперську доктрину «единого русского народа». Кремлівську колонізаторську пропаганду путінського імперського проекту «Один народ» безкарно проводив в Україні медведчуківський «Український вибір» під імперським гаслом «Єдина країна – Единая страна». А рашистська резидентура в Офісі президента України в особах єрмаків-арєстовічів легально провадить інформаційно-аґентурну роботу, використовуючи нейролінгвістичне програмування масової свідомості українського суспільства через ІПСО – інформаційно-психологічні операції. Такий видозмінений переклад поняття Psychological Operations, PSYOPS. ІПСО застосовують у мирний і воєнний час для впливу на настрої соціальних груп. Елементами ІПСО є дезінформація, пропаганда ідеологічних доктрин, поширення нав’язливих псевдоідей та інтелектуальних вірусів.

Всю ту іпсову інформацію запускають через майданчики пропаганди, щоб надалі її поширювали вже самі носії, і вона ставала вірусною. Продуценти інтелектуальних вірусів запускають їх у масову свідомість, де віруси поширюються в епідемію. У масовій свідомості чинником є не здоровий глузд, а інертна психіка. Саме на психіці тримається всяка пропаганда – зброя психологічної війни, бо соціальна маса керується емоціями й легко піддається впливу професійних провокаторів і публічних аґентів та мимовільному впливу людських особин одне на одного.

Професійний провокатор і публічний аґент неофашистського (рашистського) руху «неоєвразійство» Арєстовіч, корчачи з себе «військового експерта», «розвідника» й «футуролога», поширює інтелектуальні віруси «русскості украінцев», і найпідступніший з них – про  «екзистенційний конфлікт, який належить до стану конфліктів, які людство ще не вміє вирішувати», а українці мають «вирішити його на метаісторичному рівні», тобто в «царстві божому»: «забрати спадщину Київської Русі» й усвідомити, що «руси – це ми, українці», інакше конфлікти й претензії Русії до України «будуть виникати знов і знов». Підступність тієї рашистської тези в тому, що Українці мають уподібнитися русі, русні, тобто самі повинні перепрограмуватись на русь – денаціоналізуватись, винародовитись, забути своє самонаймення й назву своєї країни. З тією метою рашистський експерт-провокатор провадить неоколоніальну пропаґанду «руської-української мови» та підміни України «Руссю». А на масовому рівні ту підміну пропаґує істерично-аґресивна п’ята колона русні: «Пришло время вернуть моё имя! Я Русь, а не Украина!». Водночас депутати Київради пропонують називати державу-аґресора Російську Федерації «Московією». Абсурдність того «нововведення» очевидна: «Московія» уже в минулому, а Русія з усією руснею – нинішній аґресор! Звичайно, вся та безглузда пропаґанда розрахована на легковірних невігласів – «корисних ідіотів».

Так провокатори нав’язують Українцям руськость, мовляв, ви ж справжні руси, а москалі вкрали у вас історичне ім’я, назву держави Русь та історію Київської Русі. І той політичний вірус прищеплюється в певній частині суспільства й підігрівається публічними невігласами й провокаторами. Для убезпечення од того вірусу руськості, од невігластва й політичних спекуляцій людям необхідно зрозуміти просту річ: москалі не вкрали в українців історичного імені, а Московія не вкрала назви Русь та історію так званої Київської Русі, якої ніколи не було. Була реальна Московська Русь, яка успадкувала те, що загарбали в слов’ян руські князі – колонізатори Київської землі й інших слов’янських земель та засновники Московської Русі на колонізованих ними фіно-угрських землях. А штучний термін «Київська Русь» вигадали московські книжники в ХVІ столітті, а ввів у науковий обіг імперський історик М. Погодін у ХІХ столітті, аби обґрунтувати спадкове право Руської імперії на Київську землю й на цілу Україну, бо за імперською доктриною, «Киевская Русь – исконно русская территория». Якщо грабіжницька корпорація русь витолочила Українські землі, то це не означає, що ці землі стали власністю русі, а корінні українські люди – руськими. Русь – не власне ім’я народу, а збірна назва грабіжників і має таке значення, як і сарана.

Безтямно-провокативне намагання малоросів ототожнити себе з руссю та перейменувати Україну на «Україна-Русь» названо в неоруській імперській доктрині «безумными версиями о том, что «только Украина это и есть настоящая Русь». Малоруський комплекс руськості охарактеризовано в неоруській доктрині як «комплекс разделенного народа, комплекс национального унижения – когда русский дом сначала потерял часть своего фундамента (киевскую), а потом вынужден был смириться с существованием двух государств уже не одного, а двух народов».

Ось за чиїм завданням рашистські аґенти, п’ята колона русні й шоста колона винародовленого українського населення проповідують руськость українців і ототожнюють русь з Україною. Русь – не народ, не країна, не держава, а грабіжницький кагал і його колоніальний режим, який тримається на загарбанні, поневоленні, визиску корінних народів.

Ось у чому смисл руськості, що так нестримно притягує одних спокусою влади й багатства, а других спонукає хижо триматися за Українську землю й люто ненавидіти Українців.

 

Війна Русі-Русії проти України – русі-русні проти Українців

Тож чому Русь-Русія замірилась на Україну, а русь-русня – на Українців?

Русія (Rusia) – загальноприйнята у Світі назва, яка походить із церковнослов’янської форми Русia (з ХІІІ ст.), що означає – територія перебування русі; в сучасному означенні Русія – країна двоногих аґресивних гуманоїдів із загальною назвою русня. Імперська назва Росія походить з візантійсько-грецької форми – Ρωσία. Історичний вираз «на Русі» засвідчує факт загарбання, колонізації руссю земель корінних народів. Тож за аналогією слід називати «на Русії», тобто на колонізованих руснею землях Євразії.

Русня – то здеґенерована, винародовлена маса Русії, Білорусії й п’ята колона руських колоністів в Україні. Русня в аґресії проти України стала світовим ізгоєм, як і її предки – русь.

Українці своєю нещадною відсіччю русько-білоруській аґресії ствердили факт своєї одвічної Волі – самостійності й неприналежності ні до колишньої русі, ні до нинішньої русні. «Українці – окремий слов’янський народ» – переконливо довів на багатій фактографічній підставі український етнолог, антрополог, археолог, автор першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918).

Русія і вся русня не можуть визнати Українців за окрему націю й Україну за самостійну державу, бо інакше вони позбавляють себе 1000-річного колоніального владарювання над Україною та втрачають «единство русского народа», а головне – втрачають Україну як основу своєї імперії та своєї геополітичної присутності в Європі. Тому Русія й почала 2014 року підступну, далекосяжну війну – спершу вхопила мертвою хваткою Крим (18 березня) і Донбас (12 квітня), а 24 лютого 2022 року почала повномасштабну загарбницьку війну проти цілої України. Що це? Звична аґресія ненажерної, грабіжницької русні чи великі геополітично-фінансові ігрища, де розігрують Україну?

Москва традиційно домовляється з Берліном узяти Україну й Білорусію під свій протекторат, а решту Європи залишити за Німеччиною. Однак, це виглядало б дуже відвертим перекроювання карти Європи, що нагадало б більшовицько-нацистську змову 1939 року. Тож необільшовики й неонацисти за згодою фінансового інтернаціоналу розігрують таку комбінацію: якщо Русія візьме Україну, тоді Україна стає її власність, а якщо Україна доведе силою свою самостійність, тоді вона лишиться поза сферою впливу Русії, а Русії належатиме сама Білорусія.

Уважно вивчивши реальний стан справ в Україні, тамтешні аналітики переконали своє керівництво в тому, що  наші Збройні Сили навряд чи зможуть відбити планований бліцкриг росіян. Нам відводили на можливий спротив хіба що кілька днів, відтак розраховували вже на розгортання партизанської війни на окупованих Москвою територіях.

Ось підтвердження факту змовництва руських необільшовиків (рашистів) і німецьких неонацистів проти України. Посол України в Німеччині Андрій Мельник в інтерв’ю газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung» розповів, як у перший день повномасштабного вторгнення Росії (24 лютого) він розмовляв з міністром фінансів Німеччини Крістіаном Лінднером. За словами дипломата, Лінднер із «ввічливою усмішкою» заявив, що «Україні залишилося кілька годин», тому постачання Україні зброї чи відключення Росії від SWIFT є безглуздими. Він вів бесіду так, нібито поразку українців уже давно визнано». І це свідчення офіційної позиції Німеччини.

Німеччина й Франція як фінансово-політичні партнери РФ лишаються ключовими противниками інтеґрації України в ЄС і не зацікавлені в перемозі України, а зацікавлені в затягуванні конфлікту заради фінансової вигоди від газового бізнесу з РФ. До них підпряглася Угорщина, яка, крім фінансової вигоди, розраховує при рашистському шматуванні України відірвати собі Закарпаття. Тож Німеччина, Франція, Угорщина не хочуть ліквідації рашистського режиму Кремля, бо є його спільниками. Схоже, рашисти у змові з європейськими демолібералами: вони потребують одне одного як позірні антиподи для маніпулювання людьми й задоволення власних фінансово-політичних інтересів. Тому в Заходу й відсутня спільна стратегія стосовно РФ та рашистської аґресії в Україні.

А коли Україна вистоїть? Тоді розвалюється псевдоісторична імперська доктрина «единства русского народа». Тому «Союзное государство» Русії й Білорусії намертво вхопилося за Україну як за свою геополітичну основу. Ставши союзником кремлівського окупаційного режиму й віддавши Білорусію під плацдарм для нападу на Україну, диктатор (по-народному – бульбо-фюрер) Лука викопав могилу собі, своєму режиму й «русскому братству». Добродушні Українці прийняли цю реальність дотепно: «Ніколи не думали, що нам доведеться воювати з бульбою, яка схрестилася з колорадським жуком». Русько-білоруська війна проти України засвідчила, що винародовлена русня намірилася заневолити і навернути на руськость Український народ. Русня в лютій ненависті до Українців уповні проявила свій патологічний рашизм і накликала на себе справедливу й нещадну розплату – Всеукраїнську визвольну війну.

А ще важливо, щоб Захід до кінця зрозумів нарешті, що Україна захищає його поки що своєю кров’ю. Більше того, він має усвідомити також, що за його нерішучості в подальшій підтримці українців йому самому доведеться оплачувати своє майбутнє вже своєю кров’ю.

Своїм вторгненням в Україну рашисти розірвали пелену власної брехні про «братство русских и украинцев» – про «единый народ». Нині, зазнавши руської аґресії, українці пересвідчились, що ніколи не були з руськими ні «братьями», ні тим паче «единым народом».русь, бо русь, русня – взагалі не народ, а зборище ізгоїв, грабіжників, ґвалтівників. Ізгойна, грабіжницька русь 1000 років гнобила, закабалювала українців та інших слов’ян, фіно-угрські, тюркські й інші народи. Всі закабалені, заневолені народи русь назвала руськими – своїми підданими.

Українці 1000 років противилися тому закабаленню, обрусінню й перші дали відсіч нинішній воєнній аґресії здеґенерованої русні – рашистам. Українці показують приклад звільнення всім закабаленим руссю народам. Українці вчать, як треба бити русню, як людям ліквідувати нелюдів – усіх деґенератів, паразитів, грабіжників. Настала пора справедливої розплати за всі 1000-літні злочинства русі-русні.

В Україні триває завершальна пора війни тисячоліття – битва Українців зі своїми тисячолітніми гнобителями, з руссю-руснею. Уперше за 1000 літ Українці всі разом б’ють свого одвічного ворога, а досі побивали одне одного. Українці воюють з руснею за себе – за  своє вільне життя. Всеукраїнська визвольна війна – прозріння Українців і відплата русні за всі її тисячолітні злочинства. Визвольна війна в Україні набула планетарного масштабу – Україна стала полем світової битви народів з винародовленою руснею, людей з нелюдами.

ЄС і США нарешті схаменулись і почали вибірково надавати Україні військову й політичну допомогу. Бо якщо русню не зупинити, вона окупує Україну й після «возвращения к своим историческим границам в Европе» стане руйнувати, хаотизувати Світ і насаджувати в ньому руський неонацизм – рашизм «русского мира». Одначе блок НАТО не закриває українського неба й не дає нам для самооборони бойових літаків, мотивуючи побоюванням бути «вплутаним у прямий воєнний конфлікт» і «роздуванням конфлікту» та в ядерне протистояння з Русією. Позицію НАТО озвучує «колективний столтенберґ»: «Основне завдання північноатлантичного пакту ні в якому разі не допустити ескалацію конфлікту». При цьому НАТО сподівається, що Русія надовго зав’язне у війні з Україною й що тільки українські воїни вбиватимуть знавіснілих руських, які нищать Україну, мародерствують і катують, ґвалтують і вбивають мирних людей. І всьому тому злочинству сприяє сам ЄС: провідні країни, передусім Німеччина й Франція, нібито підтримуючи Україну, водночас протягом перших 40 днів війни заплатила 37 млрд євро за енергоносії – таким чином європейські партнери беруть участь у співфінансуванні війни РФ проти України. ЄС, зокрема Німеччина, дуже довго ліпили фіктивний арґумент про те, що «Європа помре без російських енергоресурсів». Насправді ситуація абсолютно протилежна – це «російська енергетика помре без Європи». Тому Україна запропонувала міжнародним партнерам застосувати до Газпрому «іранську модель» санкцій: «газ доставляється від Газпрому до Європи, але всі кошти зберігаються на депозитних рахунках в європейських банках, доки Росія не виконає визначені умови».

Очільники України стверджують, що й самої війни не було б, якби США і ЄС превентивно ввели санкції проти РФ, про що вони їх просили. Та ті їх не почули і ще й зброю перестали надавати. Одначе, не все так однозначно…

За інформацією міжнародного телеканалу CNN, 12 січня до Києва приїздив директор ЦРУ Вільям Бернс та обговорив з президентом України Володимиром Зеленським і українською розвідкою ризики масштабного нападу Росії. А  15 лютого президент США Джо Байден, акцентував на 150 тисячах російських військових, які перебувають біля кордонів України в РФ та в Білорусі, й наголосив: «Вторгнення є явно можливим». 17 лютого Байден заявив: «Маємо підстави вважати, що російські військові планують та мають намір напасти на Україну наступного тижня, найближчими днями».

Чому влада в Україні нічого не робила для оборони од руської аґресії? Чому Захід вичікував? Чи не від страху перед Кремлівським кагалом та від невіри в Український народ?

Того ж дня Байден з пафосом заявив про ліквідацію в Сирії військами США лідера екстремістської організації «Ісламська держава». А напередодні в щорічній промові «Про стан держави» наголосив, що США не вступатимуть у прямий воєнний конфлікт з Росією в Україні, а їх збройні сили захищатимуть тільки союзників у Європі: «Як я чітко сказав, Сполучені Штати та наші союзники будуть захищати кожен дюйм території країн НАТО з повною силою нашої колективної сили. Українці відбиваються з чистою мужністю. Але наступні кілька днів, тижні, місяці будуть важкими для них. Путін розв’язав насильство і хаос. Але хоча він може досягти успіху на полі бою, він буде платити високу ціну в довгостроковій перспективі». Виходить, Україну кинули як приманку хижакові на розтерзання, аби виграти час у надії на «довгострокову перспективу» в «холодній війні».   

Така «перспектива» має трагічні наслідки. Палає «гаряча війна»…

Україна в жорсткій протидії імперській аґресії Русії відкриває перспективу об’єднання країн Балтії, Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Молдови, України в новітній безпековий простір, що має давню традицію Балто-Чорноморської взаємодопомоги.

Литовський державний діяч Даля Грибаускайте жорстко поставила під сумнів щирість і силу Заходу:
«Боягузливий Захід? Чи спільники воєнних злочинів Путіна?
Починає здаватися, що це так.
Санкції Путіна не зупинять, якими б вони не були. Вони потрібні, але без виключень, які ми зараз спостерігаємо з відключенням SWIFT і збереженні енергетичного сектору та банків, що його обслуговують.
Війну зупинить лише війна, що вже почалася. Не треба прикидатися і намагатися заспокоїти власну совість, постачаючи Україні лише зброю – і то запізно. За нас воює народ України. Її діти прикривають нас від путінського божевілля.
Повторення мантри про те, що НАТО не може допомогти Україні – вже виглядає патетично і викриває боягузтво Заходу. Це бачить і Путін. І хоч уроки засвоюються швидко, Захід все ще не розуміє, що в Україні точиться європейська війна. У ній – ти або береш участь і борешся з агресором, або стоїш і спостерігаєш, як він знищує Україну та її народ, стаючи співучасником воєнних злочинів. Так. Співучасником.
Якщо ми не зупинимо Путіна в Україні – нам все одно доведеться воювати. Але вже в наших країнах.
Україна просить реальної допомоги. А ми дивимося на телеекранах, як Росія бомбить житлові квартали – і присягаємося, що «дуже підтримуємо Україну».
Мені соромно чути, як лідери та чиновники НАТО белькочуть, що «не можуть вплутуватися в конфлікт». А в Сирії, Лівії, Африці, Югославії, Афганістані – могли?
Сьогодні Україна бореться за власне існування та за мир у Європі. То ми й далі спостерігатимемо за знищенням незалежної держави?!
Слава Україні! Героям слава! Поки – тільки її героям. Бо інших на горизонті поки не видно» (02.03.2022).

«Ми вже заплатили дуже високу ціну в цій війні за право бути собою. Якщо ж Україна в черговий раз буде кинута сам на сам з Росією, як це вже було не раз в історії, то цього разу постраждаємо не тільки ми, а й увесь Світ. Бо українські ідеї, за які ми зараз кривавимося, – вселюдські», – застерігає український історик Володимир Сергійчук.

Ситий, безпечний Захід загубив історичну пам’ять і втратив совість у гонитві за фінансовими вигодами?… Нинішні «офіційні особи» Заходу виступили проти закриття неба над Україною та надання винищувачів, мовляв, це може «розгнівати президента Росії», й він розцінить це як крок до ескалації. Так само колишні «офіційні особи» боялись «розгнівати Гітлера», а він сам прийшов до них…

Нинішня рашистська русько-білоруська війна проти України, яка набула всеєвропейського й навіть світового масштабів, застережно нагадала про Тридцятилітню війну 1618–1648 років – один з найкривавіших збройних конфліктів в історії Європи. Тільки та війна почалася з релігійної причини, а завершилась визнанням першорядності геополітичних і економічних інтересів. За Вестфальським мирним договором 1648 року в Європі було встановлено новий порядок міждержавних стосунків на основі визнання державного суверенітету й зрівняно в правах протестантів і католиків. Так було закладено нові принципи зовнішньої політики європейських держав – на перші позиції вийшли геополітичні й економічні інтереси, а релігійний чинник став другорядним.

Тільки Московська Русь, звана Московією, свою колонізаторську експансію й далі освячувала політичним православієм візантійського штибу. Коли москворуська монархія руками єзуїта Хмельницького відірвала од Речі Посполитої Україну, московські попи-книжники вигадали політично-церковну доктрину «Київська Русь» як імперську підставу колонізації України під релігійною облудою «единого православного русского народа». У неоруській, неонацистській, рашистській доктрині нинішньої окупаційної русько-білоруської війни проти України зібрана токсична мішанина з «русского православия» й імперської колонізаторської геополітики. І вся та токсично-гримуча суміш руського релігійного бузувірства й імперсько-колонізаторської аґресивності зветься «русский мир». Це той церковно-поліцейський «мир», який своїми тенетами марно ловив українського мудреця Григорія Сковороду: «Мір ловил меня, но не поймал». «Мір» у Сковороди – тогочасний тоталітарний соціально-політичний режим і гнітюча атмосфера підневільної масової свідомості. Так само й нинішній рашистський «Русский мир» – то аґресивний паразитарний антисвіт, антисистема винародовлення, безкультур’я, яка руйнує, нищить саморозвинні системи етнічних культур – етнічні світи, поглинаючи їхні життєві ресурси.

Коли деякі культуртреґери називають нинішню рашистську аґресію проти України «війною культур», це свідчення їх невігластва. Це війна не культур, це війна імперського безкультур’я з національною культурою. Імперії, тим паче колоніальні, не мають культур, вони паразитують на культурних ресурсах колонізованих народів і не дають їм саморозвиватися у власних культурах. Суть культури – саморозвиток людей, суть імперій – визиск.

Коли аґресивне імперське безкультур’я русня називає «великой русской культурой», це факт її деґенерації, бо винародовлена русня не має власної культури як системи саморозвитку людей і народів. Руська імперська антикультура декорується привласненими культурними досягненнями представників колонізованих народів. Так «великими русскими писателями» стали ефіоп О. Пушкін і українець М. Гоголь, «великими русскими историками» – українець М. Каченовський і мокшанин В. Ключевський, «великими русскими композиторами» – українці П. Чайковський і М. Глинка, «великими русскими философами» – українці Г. Сковорода й П. Юркевич, «великим русским социологом» – комі-зерянин П. Сорокін, «великими русскими и советскими учеными» – українці В. Вернадський і С. Корольов… Усіх творців світів національних культур, яких поглинув «русский мир», не злічити…

Тепер «русский мир» став проектом руського неонацизму – рашизму. Винародовлена, здеґенерована русня обзиває людей етнічної культури, національного духу та самосвідомості «нацистами». А насправді, нацистами й неонацистами є русня. Винародовлена, здеґенерована русня заміщує відсутність власної культури, моральності, людяності аґресією проти людей культури. Ту епідем ію нелюдства необхідно ліквідувати, доки вона не заразила весь Світ. Ми зобов’язані вселюдським моральним законом спалити вогнем справедливої розплати всю русню за 1000-літнє релігійно-політично-економічне гноблення й винищення Українців та інших народів.

Аґресивна русь-русня вже понад 1000 років поклоняється своєму кривавому ідолу – війні й грабунку, приносячи в жертву народи й культури. Культ війни й нацизм, культ грабунку й грошей – релігія рашистів.

Тож війна рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-фінансову мету – грабунок і закабалення. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна, війна аґресивного безкультур’я з культурою, невільників з волею, страху з відвагою, аморалізму з моральністю, нелюдства з людяністю. Тому миру в цій війні очікувати марно, має бути тільки перемога – перемога людей над нелюдами, волі над неволею.

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачачи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за волею, адже за глибинною пам’яттю українців: «Воля дужча за всяку неволю!». Нині Українці – єдиний вільний народ на Землі, який одностайно стверджує себе у визвольній війні, а Україна – єдина країна у Світі, яка самовіддано прагне до волі й самостійності.

«Через хоробрість, витривалість та бойовий дух Українського народу Росія вже не змогла досягти своїх початкових воєнних цілей. Росія хотіла захопити столицю України Київ і скинути демократично обрану владу. Але Київ досі стоїть. А уряд досі працює. Ця боротьба далека від закінчення. Ця війна може продовжуватися довгий час. Але Сполучені Штати й далі стоятимуть пліч-о-пліч з Україною та українським народом у боротьбі за волю» (президент США Джо Байден, 06.04.2022).

Одначе, президент Зеленський декларує половинчасту позицію свою й свого непевного оточення: «Ми готові боротися і одночасно прагнемо закінчити цю війну дипломатичним шляхом». Він не бачить іншого виходу, як сісти за стіл переговорів з путлєром, бо, мовляв, тільки той може спинити вбивство людей в Україні. Не треба в путлєра просити спинити війну, а його треба спинити силою, бо прохання тільки підігріють його аґресію. Та перемовники-змовники з ОП «відпрацьовують формулювання міжнародного договору про гарантії безпеки України» – під тим прикриттям абрамовічі й арахамії турбуються про гарантію безпеки своєї власності. Ось відповідь українських військових на ті злочинні компроміси:«ЄДИНОЮ гарантією безпеки України були, є і будуть Збройні Сили України. Навчені, натреновані, багаточисельні, озброєні всіма видами як оборонного так і наступального озброєння. Спроби розміняти це на ще один будапештський папірець – це зрада і запорука неминучої наступної війні, в якій наш ворог уже може й не допустити помилок. А всі ті «гарантії» не мають головного – яка буде відповідальність тих, хто взяв ці гарантії й не виконав. Бо такої відповідальності нема і не буде». Тож у жодному разі не можна покладати на чужі гарантії безпеку цілої країни. Єдиним гарантом цілісності й самостійності України є вільний Український народ. Ніякий договір з рашистами не може гарантувати безпеки України – безпеку гарантує тільки перемога народу у війні.

Про це ясно сказав прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон: «Війна визначає бачення майбутнього та України. Світ став сприймати Україну принципово інакше». А керівник зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель, підтверджуючи поставки озброєння Україні, чітко означив українську перспективу на воєнну перемогу: «Цю війну буде виграно на полі бою». Так само й державний секретар США Ентоні Блінкен упевнений у воєнній перемозі українців: «Сила, рішучість і цілеспрямованість українців з підтримкою США та всього Світу врешті-решт переможе. Я кажу це прямо. …Ми хочемо зробити все можливе, щоб ціна була якомога нижчою, і щоб це сталося якомога швидше, але так чи інакше ми в цьому з Україною… Україна переможе». Це серйозна підтримка прагнення Українського народу збройно здобути волю й така сама серйозна спонука для воєнно-політичного керівництва України спрямувати свої зусилля на перемогу, а не на капітулянтський компроміс із ворогом.

Політичний аналітик Сергій Грабовський у статті «Народна війна і ефективність влади» («Главком», 10.04.2022) пропонує публічний аналіз допущених владою у кризовий період помилок: «5 квітня сталася знаменна подія. Кабмін розширив перелік зброї, яку можуть застосовувати члени добровольчих формувань територіальних громад. Наразі їм дозволене застосовування не лише особистої мисливської зброї, а й «стрілецької зброї, інших видів озброєння»… Правильна постанова? Правильна. Але зверніть увагу на дату: 5 квітня 2022 року! А мало би бути ухвалене таке рішення наприкінці лютого, у перші дні після широкомасштабного російського вторгнення. Така от «швидкість» ухвалення життєво важливих для країни рішень… А ми ще ремствуємо на бюрократію Євросоюзу чи США, яка істотно гальмує надання допомоги Україні… …Понад місяць волонтери буквально лобами билися об бюрократичні заслони. А десятки фур із гуманітарною, а часом і не зовсім гуманітарною допомогою, зібраною і купленою на Заході, стояли на кордоні… Ну, а щодо «несподіваного» масштабного нападу Росії можна сказати дуже й дуже багато. І про те, чому так легко російські війська вийшли на оперативний простір із Криму, і про те, чому фактично не прикритим з боку Білорусі виявився Київ, і про те, чому немале число вояків деяких формувань навіть за умов бойових дій і російських ракетних ударів продовжувало ще кілька тижнів ночувати в казармах, що спричинило невиправдані втрати. …Якби українці чекали на відповідну постанову Кабміну для організації ефективної оборони силами добровольчих формувань територіальних громад, то росіяни вже давно були б у Києві, а, можливо, й у Львові…». Усі ті факти свідчать про колаборантський саботаж…

І тепер ті колаборанти-«гуманісти» у владі, які допустили захоплення України, катування і вбивства Українців, влаштовують курорти для полонених рашистських убивць: «Напередодні великої битви за Донбас уряд затвердив порядок тримання військовополонених в українських таборах. Якщо хтось подумав, що це табори на кшталт радянських, буде розчарований. Для тих, у кого руки по лікті в крові українців, після всього скоєного табори стануть справжнім курортом. …Між іншим, табори з утримання росіян фінансуватимуться за рахунок коштів резервного фонду державного бюджету – того самого фонду, на якому тримається боєздатність української армії. Висновки робіть самі…» (Віталій Тараненко. «Главком», 09.04.2022). Ця демонстрація гуманізму до нелюдів обертається цинізмом до людей, що свідчить про антиукраїнську суть влади.

Незважаючи на аморалізм, продажність, колабораціонізм політиків, Український народ відновить волю й своє природне право самоврядування. Тож ця війна затягнеться надовго, що для багатьох стає шокуючою реальністю. Та ця реальність неминуча.

Почався завершальний етап 1000-літньої визвольної війни Українського народу, сповненого духу волі, проти винародовленої, звироднілої русі-русні, знетямленої аморальною ідеологією рашизму.

 

Рашистська доктрина «решения украинского вопроса»

Нинішня русня своїми вбивствами й грабежами в українських містах і селах підтверджує пряму спадкоємність од 1000-літньої грабіжницької русі – деґенеративна дикість і патологічне нелюдство є їх спадковими рисами.

Колишня русь і нинішня русня – одвічні загарбники-колонізатори, поневолювачі корінних народів, зокрема Українців. Колоніальний гніт русі над Українцями триває понад 1000 років. І багато підневільного люду, ставши підданцями русі – руськими, стали ототожнювати себе з руссю й служити своїм поневолювачам. Та в глибинній генетичній пам’яті й самосвідомості корінного Українського люду збереглося самоусвідомлення себе Українцями й чітке розрізнення свого й чужого – відокремлення своєї самобутньої етнокультурної ідентичності від чужої ізгойної русі й руських.

І ось воєнна аґресія всієї тієї русні збурила в Українцях придушену 1000-річним руським гнітом волю національного духу, розбудила в заневолених малоросах приспану українську сутність. Українці морально визріли й народилися вдруге, духовно, у власній культурності. І враз ясно відкрилась забута прірва між Українством і руснею – прірва, яка нагадала про 1000-річний гніт чужинської русі й розірвала облуду «русского братства».

Так почався завершальний етап Війни тисячоліття – звільнення Українців од 1000-літнього руського іга, од «русского братства», руськості й малоруськості. Уперше за 1000 літ Українці всі разом б’ють свого одвічного ворога – русню, а досі побивали одне одного. Ця праведна, справедлива битва спонукала Українців до самооборони, самоорганізації, взаємодопомоги, що становлять основу самоврядування – народовладдя. Визвольна війна об’єднала розокремлених людей у «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Вороги іменують Українців прізвищами неоднозначних історичних осіб (мазепинці, петлюрівці, бандерівці), тим самим розділяючи нас. А ми як цілісна Українська нація маємо іменувати себе Українцями.

Натхненно, запально сказав про цілісність, єдність Українців і про незмінно нещадне ставлення Української нації до безрідної, байстрюцької русні та закликав до боротьби з нею боєць із козацького Кривого Рогу: «Нема ніяких бандерівців. Ми оглянулись у свою історію й побачили, що ми – горда нація, дужа, єдина! Ми можемо сваритись, та палити русню будемо разом. Хлопці, весело палимо русню, мочимо, ріжемо! Тримаймось разом!».

А в той час, коли Український народ оружно утверджує свою самостійність, слідом за «освободителями» активізуються «миротворці», які спішать нажитися на крові. Тривожним сигналом стало прагнення Ізраїлю стати посередником у переговорах Русії з Україною. І ось президент України Зєлєнскій попросив президента США Байдена виключити головного кремлівського перемовника олігарха Абрамовіча зі списку санкцій, щоб той міг і далі бути посередником у переговорах України з Росією. І що ж Абрамович і весь Ізраїль хочуть за своє посередництво? Найтрагічніше в цій війні – її наслідки, коли «миротворець» Ізраїль в особі руських і українських юдеїв прибиратиме до рук Україну. Однозначно, все це – хитро-підступна комбінація зробити з України свою нову «землю обітовану». Необільшовики актуалізують геноцидну доктрину більшовиків: «Нам нужна сама Украина, население ее не нужно». Тому так люто рашисти провадять геноцид українців – їм не потрібний корінний народ, а потрібна територія України. А багату, родючу землю без корінного народу вони планують заселити винародовленими рабами без землі.

«Освободітєлі» й «миротворці» націлились на нашу землю без корінного народу, 10 млн якого за 30 років фіктивної незалежності спровадили в заробітчанські найми, а тепер 5 млн спроваджують як біженців на Захід, а ще рашисти насильно депортують десятки тисяч українців на Схід, у Русію. А де ж ізраїльський «залізний купол» над Україною, що його обіцяли в обмін на прийняття закону про кримінальну відповідальність за антисемітизм в Україні? Вже вкотре ошукали юдеї українців. А ще Ізраїль заборонив Україні купувати розвідувальне програмне забезпечення Pegasus групи NSO, мотивуючи тим, що це може «обурити російських офіційних осіб». Що це, як не кругова порука кремлівського й телявівського кагалів. Показово також, що РФ та Ізраїль не визнали геноциду Українців, бо то спільний злочин русько-юдейських більшовиків. А навіщо русько-юдейські більшовики влаштували геноцид Українців? Для перекодування Українців у «русских-советских» (совків), тобто вільних людей – у рабів більшовицької імперії. Це застережне нагадування для тих, які ще вірять в «освободітєлєй» і «миротворців».

І ось тепер, у передсмертній агонії, необільшовицький, рашистський кагал заповзявся остаточно перекодувати Українців, «переучредить» Україну й поглинути Український світ химерою «русского мира» та насадити неоруський, неонацистський режим «новой эпохи»: «…Украины как анти-России больше не будет. Россия восстанавливает свою историческую полноту, собирая русский мир, русский народ вместе – во всей его совокупности великороссов, белорусов и малороссов. Если бы мы отказались от этого, позволили бы временному разделению закрепиться на века, то не только предали бы память предков, но и были бы прокляты нашими потомками – за то, что допустили распад Русской земли. …Первой всегда оставался бы комплекс разделенного народа, комплекс национального унижения – когда русский дом сначала потерял часть своего фундамента (киевскую), а потом вынужден был смириться с существованием двух государств уже не одного, а двух народов. То есть или отказаться от своей истории, согласившись с безумными версиями о том, что «только Украина это и есть настоящая Русь», или же бессильно скрежетать зубами, вспоминая времена, когда «мы потеряли Украину». Вернуть Украину, то есть развернуть ее обратно к России, с каждым десятилетием было бы все сложнее – перекодировка, дерусификация русских и настраивание против русских малороссов-украинцев, набирала бы обороты. А в случае закрепления полного геополитического и военного контроля Запада над Украиной ее возвращение к России стало бы и вовсе невозможным – за нее пришлось бы воевать с атлантическим блоком.

…И вот тут начинается второе измерение наступающей новой эпохи – оно касается отношений России с Западом. Даже не России, а русского мира, то есть трех государств, России, Белоруссии и Украины, выступающих в геополитическом плане как единое целое. Эти отношения вступили в новый этап – Запад видит возвращение России к своим историческим границам в Европе. И громко возмущается этому, хотя в глубине души должен признаться себе, что по-другому и быть не могло».

Цю неоруську, неоімперську, рашистську доктрину «решения украинского вопроса» під заголовком «Наступление России и нового мира» опублікував уранці 26 лютого руський державний пропагандистський сайт РИА «Новости» під авторством оглядача Петра Акопова. Цю статтю заготували загодя й запланували опублікувати одразу по захопленню України, однак з публікацією поспішили. Оскільки бліцкриґу, блискавичної війни, розрахованої максимум на два дні, не вийшло, статтю одразу видалили. З тією аґресивною рашистською доктриною «собирателей земли русской» варто ознайомитись повністю для вироблення імунітету проти пандемії руськості й стратегії ліквідації рашизму: https://web.archive.org/web/20220226051154/https://ria.ru/20220226/rossiya-1775162336.html

Коли розрахунок рашистів на дводенну війну провалився, Кремль запропонував переговори з вимогою складення українською армією зброї й капітуляції України. Україна відмовилась од таких квазіпереговорів. Велика Британія підтримала цю позицію й заявила, що не може бути жодних переговорів з РФ щодо України, поки та не виведе війська. Через відмову України від капітуляційних переговорів на умовах Кремля диктатор рашистів 27 лютого доручив перевести сили стратегічного стримування РФ, що включають ядерну зброю, в особливий режим бойового чергування. Прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон назвав крок президента держави-аґресора щодо приведення російських ядерних сил у стан підвищеної бойової готовності «відволіканням од реальності того, що відбувається в Україні».

А реальність страшна для найманців руського окупаційного війська й шокуюча для військового злочинця путлєра.

Ось факт телефонного листування одного з «освободителей» зі своєю матір’ю: «Мама, я уже не в Крыму, не на учениях… Мам, я на Украине. Тут настоящая война. Мне страшно, мы херачим по всем подряд, даже по мирным. По всем подряд. Нам сказали, что они нас будут приветствовать, а они кидаются под нашу технику, не дают проехать. Называют нас фашистами. Мама, мне очень тяжело».

Русню трощать не «националистические формирования», не «украинские фашисты», як цинічно бреше рашистська пропаганда, а Збройні сили України й Територіальна оборона – цілий Український народ, який утверджує себе як самостійну націю, яка не має нічого спільного з колонізаторською руснею. Нинішня русня є нащадками історичної русі – винародовленого воєнно-грабіжницького конґломерату, що склався з ізгоїв – з різної наволочі. Нинішня русня – гібрид «бульбо-фюрера» й «колорадського жука». Свою належність до нащадків тих ізгоїв підтвердили два виродки – путя й лука, які розв’язали проти Українського народу геноцидну війну та зробили Русію й Білорусію світовими ізгоями.

Головні рашистські злочинці віддають накази вбивати Українців, а виконавці тих злочинних наказів – співучасники групового злочину; а намагання виправдатись «я не знал, мне приказали» свідчить не про розкаяння, а про страх і підступність. Тож не треба жаліти русню і впадати в ілюзію, що русня переродиться в людей. Війна закінчиться тільки тоді, коли знищимо той безтямний рашистський натовп нелюдів-зомбі. І ту брудну роботу випало зробити Українцям. Українці нещадною відсіччю рашистській русько-білоруській аґресії ствердили факт своєї одвічної волі й самостійності та неприналежності ні до колишньої русі, ні до нинішньої русні.

А 2 квітня той же самий державний пропагандистський сайт РИА «Новости» опублікував статтю політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева «Что Россия должна сделать с Украиной», де той закликає до масових репресій і етнічних чисток. Тут відверто пропагується необхідність етноциду українців – «денацифікація» ототожнюється з «деукраїнізацією». Рашистський режим перейшов уже до цинічної риторики нацистських злочинців: цілий народ оголошено неправильним і пропагується необхідність знищення, геноциду українців. Та в пропагандистському ражі обзиваючи українців нацистами, рашисти проектують на наш народ свою нацистську суть і виносять вирок самі собі:

«Нацисты, взявшие в руки оружие, должны быть по максимуму уничтожены на поле боя. …Военные преступники и активные нацисты должны быть примерно и показательно наказаны. …Помимо верхушки, виновна и значительная часть народной массы, которая является пассивными нацистами, пособниками нацизма. Они поддерживали нацистскую власть и потакали ей. Справедливое наказание этой части населения возможно только как несение неизбежных тягот справедливой войны против нацистской системы… Дальнейшая денацификация этой массы населения состоит в перевоспитании, которое достигается идеологическими репрессиями (подавлением) нацистских установок и жесткой цензурой: не только в политической сфере, но обязательно также в сфере культуры и образования. …Денацификация необходима, когда значительная часть народа – вероятнее всего, его большинство – освоено и втянуто нацистским режимом в свою политику. …Сроки денацификации никак не могут быть менее одного поколения, которое должно родиться, вырасти и достигнуть зрелости в условиях денацификации. …Денацификация неизбежно будет являться и деукраинизацией — отказом от начатого еще советской властью масштабного искусственного раздувания этнического компонента самоидентификации населения территорий исторических Малороссии и Новороссии. Будучи инструментом коммунистической сверхвласти, после ее падения искусственный этноцентризм не остался бесхозным… В отличие, скажем, от Грузии и стран Прибалтики, Украина, как показала история, невозможна в качестве национального государства, а попытки «построить» таковое закономерно приведет к нацизму. Украинизм – искуственная антирусская конструкция, не имеющая собственного цивилизационного содержания, подчиненный элемент чужой и чуждой цивилизации. …денацификация Украины – это и ее неизбежная деевропеизация. …Исторический опыт показывает, что трагедии и драмы военного времени идут на пользу народам, соблазнившимся и увлекшимся ролью врага России. …Название «Украина», по-видимому, не может быть сохранено в качестве титула никакого полностью денацифицированного государственного образования на освобожденной от нацистского режима территории».

Цю рашистську доктрину «денацификации» впроваджено в жорстокій «деукраинизации» – геноциді Українців в окупованих містах і селах України. Так рашисти роблять свою фантасмагоричну пропаганду моторошною реальністю.

Вся та деґенеративна рашистська пропаганда та її жорстока реалізація, переповнені патологічною ненавистю руського нацизму до Українства як етнокультурного феномену, проектує той руський нацизм на українство – засвідчує факт руського ресентименту.

Психологічна проекція – приписування власних намірів, мотивів, дій іншим для відвертання уваги від себе, перекидання власних злочинів на жертву, аби не нести за них відповідальності. Проекція, за Фрейдом, є «віддаленням» загрози від себе. Проекція – один з основних захисних механізмів при параноїдальному та істероїдному розладах особи. По-народному це зветься: «З хворої голови – на здорову» або «Свої воші перекидати на чужу голову».

Аґресивним виявом психологічної проекції є ресентимент (фр. Ressentiment – злопам’ятність, озлоблення) – почуття неповноцінності й ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач. Суб’єкт створює образ «ворога», щоб позбавитися почуття провини за власні невдачі. Заздрощі стосовно «ворога» призводять до формування системи цінностей для заперечення системи цінностей «ворога».

Поняття ресентимент уперше запровадив німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) у праці «До генеалогії моралі». На думку Ніцше, ресентимент є визначальною характеристикою психології рабів, що протистоїть моральності людей, оскільки раби через своє становище нічого не можуть змінити у Світі. Коли світ не піддається впливу, раби знищують його в уяві, радикально заперечують його існування. Ніцше вказував на зв’язок ресентименту з релігією рабів – християнством, доктрина якого спрямовує до «іншого світу», до апокаліптичного перетворення майбутнього й райської утопії.

Комуністична (більшовицька й небільшовицька) утопія цілком вписується у доктрину ресентименту, орієнтовану на заперечення природної реальності. Ресентимент (більшовицький і нацистський), що опанував масами і оформлений у політичну доктрину, становить загрозу вільним суспільствам з тієї простої причини, що воля передбачає моральну відповідальність за свої слова й дії та не допускає перенесення вини за свої невдачі й злочини на «ворога».

Ресентимент нацистів чітко охарактеризував британський політик Вінстон Черчілль: «Цим особам не потрібна воля, а вид вільних людей розлючує їх». Американський дипломат і політолог Джордж Кеннан вважав, що аґресивність більшовиків викликана коплексом ущербності: «В основі невротичного уявлення Кремля про світову політику лежить традиційне інстинктивне почуття невпевненості в собі, страх перед більш компетентним, сильним, краще організованим суспільством».

Із суб’єктом ресентименту (особою чи країною) неможливо ні домовитися, ні втихомирити його аґресивність, причина якої всередині його. Стримати суб’єкта ресентименту можна тільки з позиції сили. А поступка, компроміс можуть привести лише до тимчасового послаблення напруженості, та будь-якої миті ресентимент вирветься ще з потужнішою аґресією.

У ХХІ ст. ресентимент став характерною ознакою руськості та її аґресивної антилюдської ідеології – рашизму. Аґресивна політична доктрина руського ресентименту тримається на облудній релігійній доктрині «Святой Руси» – релігійній ідеології «русского православия», «русского мира». Так імперською релігійно-політичною ширмою прикриває свої злочини типовий мафіозний кагал, грабуючи руську безтямну масу.

Руський ресентимент – одна з патологічних метаморфоз руської масової свідомості, що проявились у 2014 році.

Вичерпну характеристику руському ресентименту як масовій свідомості та його патологічним виявам в Україні дав у 2014 р. відомий московський соціолог Борис Дубін: «Это очень странный механизм, когда собственные проблемы и неспособность с ними справиться переносятся на других через барьер снижения этих других. Ведь все, что говорилось в России по поводу того, что происходит в Украине, – это же не об Украине говорилось, а о России, вот в чем все дело! Но благодаря такому ходу появляется возможность, во-первых, снять с себя груз всего этого, а во-вторых – в принципе обсуждать, хотя бы поставить эти проблемы, вывести их в область внимания. При этом сама Россия для себя остается «слепым пятном», «отказывается» от собственного действия, «не видит» себя».

Руський ресентимент – синдром ущербної аґресивності, лукавства, брехливості винародовлених, здеґенерованих ізгоїв.

Психологічна проекція чи руський ресентимент є суто рашистським знаряддям підступної інформаційної війни для прикриття власної аґресивної, антилюдської політики геноциду й етноциду. Геноцид (від грец. γένος – рід і лат. сaedo – вбиваю) – цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення чи народів за національними або релігійними мотивами. Складовою геноциду є етноцид (від грец. ἔθνος – народ і лат. caedo – вбиваю) – різновид етнонаціональної політики, спрямованої на знищення ідентичності й культури конкретного народу.

Руська пропаганда також відверто-цинічно поширює свою колонізаторську доктрину: «Россия там, где стоит русский сапог. Русский мир везде, где слышен русский язык». Ту імперську доктрину рашизму аґресивно впроваджують «русскоязычные» в європейських країнах, створюючи в Інтернеті групи на кшталт «Польша для всех», «Словакия для всех», «Чехия для всех»… Така підступність інформаційної війни рашизму.

 

Інформаційний фронт русько-української війни

Іронічно висловився про підступність інформаційної війни американський письменник Роберт Шеклі: «Найприкріше, що в інформаційній війні завжди програє той, хто каже правду. Він обмежений правдою, а брехун може патякати що завгодно». За українською народною мудрістю: «Біда на Світі, коли нема правди».

Козир інформаційної війни – тотальна нахабна брехня, якою рашистський аґресор прикриває свої злочини проти Українського народу. Всі факти геноциду-етноциду Українців засвідчили українські й закордонні слідчі органи, зокрема у звільнених од рашистів містах і селах Київщини. Одначе представники Русії в міжнародних організаціях заперечують факти геноциду, цинічно називаючи катування, ґвалтування, вбивства тисяч людей «постановками украинской пропаганды» та «спецоперацією Великобританії». Разом з рашистами й президент Франції відмовився назвати війну Русії проти України геноцидом, бо вважає, що «українці й росіяни брати». І це є свідченням русько-французької змови й покриванням руського ресентименту: рашисти-нацисти влаштовують «постановки» кривавих вистав для тероризування, залякування, винищення мирної української людності, а потім цинічно звалюють свої злочини на «украинских нацистов» та «британские спецслужбы».

Хто коїв криваві безчинства на Київщині й далі коїть по всій Україні – омоновці з Сибіру, морські піхотинці з Тихоокеанського флоту, буряти, чеченці?.. Тих нелюдів безліч, та всім їм одне назвисько – руські, русня, рашисти. Ось як написав про руських нелюдів Лев Толстой у повісті «Хаджи-Мурат» (1904): «О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения». Що ж сталося з чеченцями за одне століття? Після новітніх русько-чеченських воєн (Першої – 1994-1996 й Другої – 1999–2009), коли руські нацисти знищили понад 400 тис. чеченців, у тім числі 40 тис. дітей, а все населення перепустили через катування у 800 фільтраційних таборах, 90% чеченських виборців голосували за путлєра, а кадирівські виродки тепер катують Українців, намагаючись учинити з нами те, що русня вчинила з ними. Така рашистська технологія деґенерації…

Про абсурдний міжнародний супровід тих кривавих рашистських «постановок» пише досвідчений журналіст: «У людей болять серця. Кривава вистава, ми з руснею на сцені, у партері – Європа, на балконі – Штати, Китай роздумує, чи взагалі брати квиток…. Головне, щоб голосно аплодувати». А режисер-постановник і судді тієї кривавої вистави хто?… Про це можна робити висновки з персонажів протагоністів-«миротворців», які з’являються на авансцені кривавої вистави, передусім на переговорах. Від України на переговорах мають право бути тільки представники Українського народу, а не фінансового кагалу.

Ось так звані переговори в Стамбулі за участю головного кремлівського переговорника олігарха Абрамовіча спонукають Україну до капітуляції. Виникає запитання до української влади: заради чого десятки тисяч смертей, поранень, каліцтв українських воїнів та закатованих, розстріляних мирних українців, зруйновані міста й села, мільйони біженців і глибокі психологічні травми десятків мільйонів людей, якщо ви повертаєте Україну на поталу рашистам? Рашистські аґресори ніколи не відмовляться од свого стратегічного плану деукраїнізації – знищення всього українського та України як самостійного суб’єкта міжнародного права.

Після того, як увесь Світ дізнався про злочини рашистів на Київщині (Буча, Гостомель, Бородянка, Ірпінь, Макарів…), «перемовники-змовники» (кремлівські й їх спільники в ОПУ) занепокоїлися, що їхні «мирні переговори-домовленості» можуть зірватися.

Та які переговори й домовленості можуть бути з аґресором, воєнним злочинцем? З Гітлером не вели переговорів – гітлерівський нацизм спочатку знищили, воєнних злочинців засудили, а Німеччину розділили та обклали контрибуцією. А нині, замість знищити рашистського аґресора, його запрошують на переговори з жертвою. Уже й бульбо-фюрер заявив про свою вимогу бути третьою стороною в переговорах як «миротворець» і адвокат путлєра. І водночас обоє анонсують «нланы совместных учений» для «защиты западных границ» (зрозуміло, від Польщі), Тож хто судитиме аґресорів, тим паче, якщо вони про все домовляться з жертвою? А непокаране зло множитиметься й загрожуватиме Україні й Світові далі…

Політики, фінансові магнати й їх аґенти ведуть перемовини, аби зберегти владу й статки та ще й заробити на війні. Заявляючи, що «працюють над економічним знищенням Росії», вони домовляються з руським бізнесом про взаємні вигоди. В їх домовленостях немає місця людям, і владарі не хочуть помічати змін в українському суспільстві. А люди вже не ті, що були досі, коли боялися владарів, аби не втратити роботи. А тепер у війні люди втрачають усе, крім волі. Українці стають вільними й безстрашними.

На восьмий рік війни, після знищення добробатів у путлєрсько-парашенківських котлах під Іловайськом і Дебальцево, Українці чинять опір повномасштабній рашистській окупації з величезним дефіцитом усього, що потрібно для боїв і перемоги. Тисячі смертей українських воїнів і мирних громадян від рук рашистів – це наслідок ненажерливості й цинізму владарюючих клептократів, які 30 років грабували декоровану фіктивною «незалежністю» Україну. «В Україні більше ніколи не буде так, як було до 24 лютого 2022 року. Настав час розплати. Ваша Україна померла. Наша – народжується в муках та крові. І народження її вже не зупинити», – підсумовує український правник і громадський активіст Геннадій Друзенко. Після війни з зовнішнім ворогом неминуча війна з внутрішніми ворогами – магнатами й їх приватними арміями. Тому Українці зобов’язані не випускати зброї з рук і тримати напоготові для справедливої покари всіх державних злочинців.

І хоч найтяжче, найпідступніше чигає на Україну попереду, та Українців уже не спинити й не відібрати волі національного духу та здобутої у війні державної самостійності. Бо це – війна тисячоліття: вперше за 1000 літ Українці всі разом б’ють свого споконвічного ворога – русню, а досі побивали одне одного…

Уся Україна повстала, щоб остаточно знищити тисячолітній гніт над Українським народом грабіжницько-торгашської русні з її прислужниками!

Про це мовить сам народ: «Ми не просто б’ємося за нашу Волю і Самостійність. Ми воюємо за Нову Україну і за визначальне місце нашої нації в новому світовому порядку! Жодні з озвучених рашистською резидентурою в ОПУ «компромісів», на кшталт, нейтральності держави, «гарантій» від рашистів і спільних торгівельних ґешефтів! Досі лишаються в команді Зєлєнского аґенти Кремля, які всупереч застереженням американської розвідки про підготовку рашистів до окупації України впливали на прийняття заспокійливих рішень президента. Наслідки такої кадрової політики обертаються тисячами жертв українських воїнів і мирного люду. Тож нагальна вимога Українського народу до СБУ: в умовах воєнного стану негайно ліквідувати всю аґентуру окупанта на всіх рівнях в усіх органах влади!».

Передусім українська розвідка повинна опублікувати поіменний список аґентів ФСБ, які злочинно діють в Україні в усіх органах і на всіх рівнях влади. Поки що названо тільки їх кількість – 7 тисяч.

А ще ж в українському соціумі злочинствує кількамільйонна кремлівська п’ята колона. Ті аґенти рашизму передають списки українських патріотів окупантам, а ті знищують людей. Уся та рашистська наволоч прикривається ширмою «русскоязычных украинцев». Немає в природі «русскоязычных украинцев», а є обрусіла, винародовлена маса – сформована імперською ідеологією п’ята колона русні. Та п’ята колона домагається створення в Україні своїх анклавів – улусів руської орди. Вся та русня не хоче знати української мови, думати й жити як громадяни України.

«Русскоязычные», які за десятки років життя в Україні не вивчили української мови, мають діагноз олігофренія – психічно-розумова недорозвиненість.

І ось «русскоязычные» олігофрени вже несуть «свой язык» і своє аґресивне паразитство у країни Європи. До 70% біженців з України – «русскоязычные», тобто русня. Саме собою в людей виникає питання: «Чому ви тікаєте од своїх, а не їдете до них?». Звичайно ж, вони за «русский мир», за «народные республики Донбасса», а в Русії жить не хочуть – масово валять у Європу. Навіть у війну нічого не змінилося в масовій, поверхневій свідомості «русскоязычных»: аґресивно користуючись імперським «языком», переповненим матом, вони інтоксикували Україну й тепер інтоксикують Європу й цілий Світ. Так передусім через імперський «язык» поширюється токсичність імперської ідеології «русского мира». Вся та русня керується імперським девізом: «Говорите по-русски! Мы придем и защитим!». З біженцями проникають у ЄС і по цілому Світу пропагандисти «русского мира», які під виглядом «русскоговорящих украинцев» не тільки аґресивно «качають права», а проповідують рашизм.

Нині п’ята колона русні демонстративно влаштовує в столицях країн ЄС рашистські автопробіги на підтримку руської аґресії в Україні. А «русскоговорящие беженцы» зі свого боку поширюють брехні рашистської пропаганди. Спецслужбам країн ЄС належить пильно перевіряти біженців з України й виявляти рашистську аґентуру.

А ще так звані гуманісти, подібні до «полезных идиотов», намагаються «сохранить русскость» та розрізнити «русский народ» і «русских путинских нацистов». Тож доводиться нагадувати, що «русскость» – діагноз соціопатії, а «русского народа» немає в природі, а є винародовлений імперський конґломерат – «граждане РФ», паралізовані страхом, деморалізовані піддані кремлівського кагалу. А на протести в РФ проти війни в Україні виходять не «русские», а люди зі ще живим, не знищеним русифікацією, етнічним корінням (слов’янським, фіно-угрським, тюркським…), зі співчуттям і совістю.

Крім зовнішнього ворога й внутрішньої окупаційної п’ятої колони, Україну нищать внутрішні паразити, кримінал в усіх гілках влади – вони під час війни обкрадають українські збройні сили, привласнюють гуманітарну допомогу й колосальні кошти, що їх збирають люди по всьому Світу для Української перемоги.

Війна показала, що протягом 30 років так званої незалежності всі президенти й уряди методично руйнували основи держави й армії, а тепер країну, як завжди, обороняють патріоти – бійці армії й територіальної оборони та волонтери.

Тепер усі органи державної влади в Україні, все українське  суспільство зобов’язані консолідованими силами негайно протидіяти рашистській програмі етноциду Українців і на воєнному, й на інформаційному фронтах. Заради самостійного життя Українського народу й майбутнього України – ніякого мирного договору між Україною й Русією, бо мир на умовах аґресора страшніший за війну. Після звільнення збройними силами території України од зовнішніх окупантів необхідно негайно звільнити Українське суспільство од внутрішніх окупантів – депортувати на Русію рашистську «п’яту колону». Водночас необхідно провести повну деколонізацію Українського світу: дерусифікацію інформаційного простору, освіти, науки; заборону ворожої ідеологічної організації – РПЦ, прикритої ширмою УПЦ МП, й видворення з України всієї попівської аґентури, яка проповідує православіє як ідеологію рашизму; очистити топоніміку України від слідів руської колонізації; запровадити загальнонаціональну систему просвітництва на українській традиційній морально-світоглядній основі для остаточного очищення од тисячолітньої епідемії руськості та відновлення національної пам’яті й волі національного духу для культурно-соціального відродження і саморозвитку українського суспільства.

 

Кінець 1000-літнього руського гноблення

Прихід монголів у Європу в 1237–1242 роках зупинив руський колонізаційний визиск українського люду, і кагани русі зі своїм кагалом повтікали в Залісся, а деякі перелякані підданці русі опинилися за Дунаєм і Карпатами й серед місцевої корінної української людності стали називати себе руснаки (політонімом русіни назвали їхніх нащадків ідеологи русофільства в ХІХ ст.).

Монгольська імперія протягом двох десятиліть відновлювала соціально-економічну сферу життя на українських теренах: скасовано непомірну данину, яку стягували зі слов’ян руські кагани, і запроваджено загальний 10-відсотковий податок з прибутків, завдяки чому оживилися господарство, торгівля й відновився приріст населення.

А в заліських болотах осіла Московська русь – подоба Руського каганату, який свого часу осів у таманських болотах і грабував довколишні землі. Москворуські кагани стали промишляти стягуванням данини з фіно-угорських племен для Золотоординських ханів. Так виник союз північно-східної русі з Ордою, що поклав початок москворуському ігу, яке підмінило собою Монгольську імперію й стало колонізувати величезний євразійський простір од Балтики до Тихого океану й од Північного Льодовитого океану до Кавказу, Паміру, Тянь-Шаню, Алтаю.

Після проголошення в 1492 доктрини «Москва – Третій Рим» Московська Русь понад півтораста років готувала закабалення України, що почалося з Переяславської омани 1654.

Нарешті Українці скидають руські кайдани, які за сотні років глибоко в’їлися в наше національне єство. Війна між Українською нацією й руським нацизмом – рашизмом кладе кінець 1000-літньому руському ігу. Хоч і тут не обійшлося без профанної підміни апологетами руськості Русі на Орду: «Це остання війна Київської Русі з Ордою». А ще в масову свідомість укинули хитру підміну: замість конкретних історичних означень – руські, русня, рашисти – українські ЗМІ поширюють назву вигаданих істот – орки з легендаріуму англійського письменника Джона Толкіна.

Тож водночас із розгромом рашистських окупантів і завершенням Всеукраїнської визвольної війни українцям належить завершити внутрішню війну: ліквідувати кремлівську високопосадову аґентури в усіх органах і на всіх рівнях влади; ліквідувати явних і зачаєних диверсантів і колаборантів та депортувати з України рашистську п’яту колону; очиститись од ідеологічної пандемії руськості та її носіїв, од усякої русні; очиститись од «правослаия головного мозга» й видворити з України московську православну церкву як оплот рашистської релігійно-політичної ідеології та базу рашистських аґентів і диверсантів. Та для цього передусім необхідно очистити від рашистської аґентури та декриміналізувати правоохоронні й силові органи.

Внутрішня самоочисна війна на морально-світоглядній засаді природного права, яке починається зі справедливої розплати, триватиме стільки часу, скільки необхідно для повного відновлення зруйнованих безкарним злочинством охлократичних владарів морально-правової основи українського суспільства та української державності й збройних сил. А та руйнація тривала протягом тридцяти років заколисування Українців ілюзорною «незалежністю» та грабування України владарями-клептократами. По суті ми тихо пережили тридцятилітню окупаційну війну, яка неминуче дійшла до відкритої воєнної аґресії Русії проти України. Пролита рашистськими окупантами українська кров розбудила приспане руськостю Українське єство – дух, душу й тіло. Українці почали розрізняти свою внутрішню українську сутність і нав’язану колонізаторами чужинську руськость.

Для очищення од пандемії руськості та здійснення справедливої розплати й ліквідації зовнішніх і внутрішніх ворогів Українцям необхідно пробудити власну самосвідомість і проявити потужну волю національного духу – основу свого природного права. А на природній морально-правовій основі взаємодопомоги, самоорганізації, самоврядування ми відновимо український традиційний суспільний лад – народовладдя з його основним правочинним органом – Усенародним Вічем (од старослов’янського віт – рада). Вічовий суспільний лад базується на Всенародній Волі – основоположному принципові-законові українського традиційного природно-звичаєвого права. За українською народною мудрістю – «Воля дужча за всяку неволю».

Іван Франко написав у 1878, а як про сьогоднішній день: «Ожиємо, брати, ожиєм!… Се ж остання війна! Се до бою Чоловіцтво зі звірством стає,
Се поборює воля неволю…».

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачачи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за волею, адже за глибинною пам’яттю українців: «Воля дужча за всяку неволю!». Нині Українці – єдиний вільний народ на Землі, який одностайно стверджує себе у визвольній війні, а Україна – єдина країна у Світі, яка самовіддано прагне до волі й самостійності.

Українці, явивши потужну волю духу, самоорганізованість, взаємодопомогу в умовах війни, засвідчили спроможність самоврядовувати своє життя в самостійній Українській державі.

Вперше в історії України – доля Української Держави, і її майбутнє в руках ЗСУ і, особливо, українського офіцерства.

Стратегічне завдання Українців – не тільки визволити Україну од рашистських окупантів, а звільнитись од внутрішньої окупації рашистською резидентурою й колоніальною адміністрацією, які намагаються втримати Україну, як паразит жертву, й тягнути за собою до власної погибелі. Необхідна системна деколонізація всіх сфер українського життя, починаючи з ліквідації резидентури в ОПУ, ВРУ, СБУ, Генпрокуратурі, Верховному суді, КМУ – в усіх державних органах…

За 30 років декларативної незалежності України не було жодного вияву самостійності української влади, починаючи з інституту президентства, тобто президентами України були резиденти метрополії. Тобто досі всі резиденти в Україні – не гаранти Конституції, а очільники колоніальних адміністрацій і передавачі естафетних булав.

Тож якою буде Україна після перемоги? Найбільший страх українців сьогодні – що після війни все буде, як було до війни, тобто все марно. Головне – не перетворитися на маленьку копію Русії з її резидентурою при владі, бо це означатиме, що імперія перемогла. І поки Русія лишатиметься імперією, Україна буде під загрозою аґресії. Шлях один: деколонізація України – остаточне визволення од руського колоніального гніту й  ліквідація останньої імперії.

Самостійність, самоврядність, саморозвиток Українського народу забезпечить тільки його власна система суспільного самоврядування, самоуправління й самооборони на традиційній засаді справедливого суспільного ладу.

О. Сівер