Останніми днями увага людей в Україні й Молдові прикута до так званої Придністровської молдавської республіки (ПМР) – сепаратистського реґіону Молдови. Повідомляють, що 26 квітня в «столиці республіки», Тирасполі, обстріляли з гранатометів приміщення тамтешнього «міністерства державної безпеки», а тепер жителі невизнаної «ПМР» отримали смс-повідомлення нібито від імені ЗСУ й СБУ з попередженнями про «ракетний та артилерійський» удар по території «ПМР». Та провокація ФСБ РФ пов’язана з нагнітанням антиукраїнських настроїв та наміром Росії «пробити сухопутний коридор» через Україну до Придністров’я. Придністров’я як сепаратистський реґіон Молдови фактично не підконтрольний Кишиневу з 1992 р. Росія вже понад 20 років тримає в Придністров’ї близько 1700 військових.
15 березня 2022 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила рішення про припинення членства Російської Федерації у Раді Європи через несумісність її дії з принципами організації. Одночасно ПАРЄ одноголосно ухвалила поправку про офіційне визнання Придністров’я зоною російської окупації. Ця поправка має стосунок і до України. Адже так звана ПМР не тільки межує з Україною, більше третини населення цього проросійського анклаву Молдови – корінні українці.
ПОРЯТУЄМО ПРИДНІСТРОВ’Я ДЛЯ МОЛДОВИ,
бо ж там таки наші брати й сестри – українці
Крах російської імперської політики й воєнщини, який демонструють Збройні Сили України на полі бою, змушує Москву зменшувати свої апетити, які вона мала перед початком так званої військової спецоперації на наших землях. Тепер її генерали озвучують менші масштаби своїх неодмінних завоювань, обмежуючись Донбасом і виходом на півдні до Придністров’я, яке належить Молдові. Ця ж наша сусідка, не підставляючи, як би належало, плече нам у відбитті російської агресії, не висуває й власних збройних сил до лінії розмежування зі своїм бунтівливим анклавом, що тримається на окупаційному контингенті Москви. Сподівається, очевидно, що Україна в силу свого стратегічного положення всеодно змушена буде захищати вказаний реґіон, який з нею межує з трьох сторін.
Звичайно, Україна захищатиме цей реґіон, бо має, крім усього, ще й свій материнський обов’язок рятувати мешканців Придністров’я, оскільки вони – незважаючи на те, що багато з них мають по три паспорти (молдовський, російський та український, а дехто й румунський) – перебувають на історичній українській території, яку забрали в нашого народу в 1940 році без його згоди.
А до того цей терен справді завжди належав українському народові. Скажімо, після козаччини він входив до складу Херсонської губернії, а з 1917 року – до Української Народної Республіки. Коли ж російські більшовики захопили владу в Північному Причорномор’ї, вказаний регіон з 1924 року був створений за рахунок трьох округів – Одеського, Балтського і Тульчинського під назвою Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки – оскільки він мав бути плацдармом експансії Москви проти капіталістичного Заходу через Румунію, Балкани, Буковину й Галичину.
Ініціатором створення Молдавської автономії за рахунок українських земель був один з червоних командирів і один з перших більшовицьких олігархів Григорій Котовський, який у лютому 1924 року відправив відповідну пропозицію до ЦК РКП(б). Та оскільки Бесарабія тоді була окупована Румунією, то Котовський пропонував утворити МАСРР за рахунок земель України. Намагаючись бути переконливим, він довільно розпоряджався цифрами, наголошуючи, ніби на лівому березі Дністра компактною масою проживають не менше 500.000 — 800.000 молдован, а за твердженням румунів, мовляв, до 2.000.000.
Необхідно одразу ж зауважити: дані цифри були дуже завищені, майже на порядок. Але це була, треба сказати, гра. Бо вже далі в згаданому листі Котовського зазначалось чорним по білому: «Молдавская Республика может сыграть эту же роль политически, пропагандистского фактора, что и Белорусская республика по отношению к Польше и Карельская — по отношению к Финляндии. Она служила бы объектом привлечения внимания и симпатий бессарабского населення и дала бы еще больший повод претендовать на воссоединение с ней Заднестровья (Бесарабії. — В. С.). С этой точки зрения напрашивается необходимость создания именно социалистической республики, а не автономной области в пределах УССР. Объединенное Приднестровье и Заднестровье служили бы стратегическим клинком СССР по отношению к Балканам (через Добруджу) и к Центральной Европе (через Буковину и Галицию), который СССР мог бы использовать в качестве плацдарма в военных и политических целях».
А ось слова чільного більшовицького діяча Льва Троцького, сказані у вузькому колі в Тбілісі 11 квітня 1924 року: «Не признаем захвата и открыто об этом заявляем трудящимся всех стран, прежде всего трудящимся Бессарабии и Румынии. Это раз. А затем вижидаем. Обстановка меняется, и многие страны, которые были под боярами или меньшевиками, стали хорошими советскими странами. Эта же судьба может и должна случиться и с Бессарабией, а затем и с Румынией. Так что у нас здесь политика, я бы сказал, выжидательная, не вполне нейтральная и, во всяком случае, не очень «благожелательная».
Представники українського радянського уряду спочатку поставилися до цього наміру стримано. Зокрема, особливо протестував Микола Скрипник. Але тоді взявся проштовхувати цю ідею заступник Голови Раднаркому УСРР Михайло Фрунзе, який звернувся до Сталіна зі спеціальним листом.
І все вирішили на засіданні ЦК РКП(б) 24 липня 1924 року:
«а) Считать необходимым прежде всего по политическим соображениям, выделения молдавского населения в специальную Автономную Республику и предложить ЦК РКП(б) дать соответствующие директиви украинским советским органам.
б) предложить ЦК КП(б)У сделать сообщение в Политбюро ЦК РКП(б) через месяц о ходе работ по организации Молдавской Автономной Республики.
в) Поручить т. Фрунзе наблюдение за быстрейшим проведением этого вопроса».
Така ухвала Москви змусила представників УСРР погодитися на розмежування своєї території, тим паче, що нове нібито державне утворення залишалося в номінальному підпорядкуванні УСРР. До складу МАСРР увійшло 11 районів Одеського, Балтського та Тульчинського округів – Ананьївський, Балтський, Котовський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам’янський, Кодимський, Олексіївський, Красноокнянський, Тираспільський, Рибницький, Слободзейський, у яких мешкало 540.567 осіб.
До речі, дану автономію важко було назвати молдавською – молдаван у новому адміністративному утворенні налічувалося лише 31,56 відсотка, або 172.514 осіб. Основною масою населення тут залишалися українці – їх було 271.562, що становило 49,69 відсотка, росіян – 6,71, євреїв – 7,94, німців – 1,88, поляків – 0,81, болгар – 1,1, інших національностей – 0,30.
Треба знати і такий факт: у першій столиці МАСРР – Балті на 17.178 осіб населення молдаван налічувалося лише 13. Взагалі, власне молдавськими районами можна було назвати лише три – Ананьївський, Дубосарський та Григоріопольський, де молдавани становили тоді більшість.
У таких межах МАСРР залишалась до літа 1940 року. Тоді, в розвиток таємних радянсько-німецьких домовленостей щодо розподілу сфер впливу в Європі під тиском СРСР Румунія змушена була вивести свої війська з Бесарабії та Північної Буковини, туди входить Червона армія, за безпосередньою участю якої розпочинається процес радянізації цих територій.
Але якщо в Західній Україні більшовицьку владу в 1939 році встановлювали через опереткові Українські Народні Збори, то через рік від такого заходу в Кремлі відмовилися. Рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1940 року вказану територію було включено до складу УРСР, і на ній уже з наступного дня створили органи нової влади. Зокрема, 3 липня політбюро ЦК КП(б)У затвердило склад повітових виконавчих комітетів у Кишиневі, Хотині, Бельцах, Ізмаїлі, Оргеєві, Сороках, Акермані, Кагулі, Бендерах і Чернівцях. Очолити їх мали відповідно Т. Константинов, М. Розумій, П. Полоз, М. Михонько, М. Сологор, І. Орап, Г. Кононенко, В. Колбиньов, Я. Томашевич і В. Очеретяний – знайдіть серед них хоч одне молдавське прізвище!
Четвертого липня 1940 року політбюро ЦК КП(б)У затверджує склад повітових комітетів КП(б)У на новоприєднаних землях. Так, першим секретарем цього органу в Чернівцях призначають Івана Грушецького, у Кишиневі – Степана Зеленчука, в Сороках – Михайла Наконечного, в Акермані – Костянтина Горба, в Хотині – Василя Чучукала, в Оргеєві – Івана Пожидаєва, в Бендерах – Степана Антонюка, в Кагулі – Григорія Кулигіна, в Ізмаїлі – Олександра Овчаренка, в Бельцях – Петра Орленка.
У ті дні в Кишиневі організовується великий мітинг за участю першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова та наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова, на якому проголошується: «Радянська Бесарабія торжествує!», «Це – жителі Кишинева, вільні радянські громадяни».
Через два дні в компартійній газеті УРСР «Комуніст» – репортаж про зустріч письменників радянської України на чолі з Іваном Ле з молдавськими майстрами пера. І жодної згадки про волю місцевого населення щодо проголошення молдавської союзної республіки – всі вже знають, що Бесарабія включена до складу дещо зменшеної Молдавської АРСР, яка продовжує залишатися складовою УРСР. Для того, щоб оптимізувати керівництво двох берегів Дністра, столиця розширеної автономії переноситься з Тирасполя до Кишинева.
Але несподівано в Кремлі передумали. Відтак 10 липня 1940 року в пресі з’являється повідомлення, що «у відповідь на клопотання трудящих Бесарабії» ухвалено рішення Москви щодо утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. А 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР ухвалює Закон про створення союзної МРСР з центром у Кишиневі, до складу якої включаються (вилучаючись з УРСР, без попереднього узгодження з останньою, як того вимагала її Конституція) місто Тираспіль та Тираспільський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам’янський, Рибницький і Слободзейський райони.
Верховній Раді УРСР як гаранту територіальної цілісності радянської України Москва доручає лише «подати на розгляд Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік проект встановлення точного кордону між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Союзною Молдавською Радянською Соціалістичною Республікою». І вона згодом вносить таку пропозицію політбюро ЦК КП(б)У, яке буде просити ЦК ВКП(б) її затвердити. Належного в таких випадках Закону УРСР про передачу нинішнього Придністров’я до складу новоствореної Молдавської РСР ніхто не ухвалював, бо й сесії Верховної Ради УРСР з цього приводу не скликали – цю процедуру, як можна зрозуміти з наявних документів, оформлено через рішення партійних органів.
У корінного українського населення, яке тут залишалося в більшості, ніхто, природно не запитував. До речі, про українськість Придністров’я напередодні вилучення його зі складу УРСР свідчить, зокрема, переважна більшість тут саме українських загальноосвітніх навчальних закладів. Так, з 496 масових шкіл у цьому реґіоні в 1940 році молдавських налічувалося 136, російських – 51, єврейських – 4, а українських – 295.
У наступні роки у цей реґіон посилено завозили спеціалістів з усього СРСР, прискорено розвиваючи тут індустрію. В результаті цього процесу відбувалося повальне зросійщення як молдаван, так і українців. Останні, як правило, були віднесені до російськомовного населення, згодом вони втратили свою національну школу.
З відновленням Української держави в 1991 році почало відроджуватися й українське життя в Придністров’ї. Насамперед почала виходити українська газета «Гомін», відбувалися наші національні фестивалі, що засвідчувало про відродження автохтонного українства.
За короткий час у цьому реґіоні заклади освіти з українською мовою навчання з’явилися в Тирасполі, Бендерах, Рибниці, а в Придністровському державному університеті імені Т. Шевченка – кафедра української мови та літератури. До речі, викладачі останньої, як і багато учителів українських шкіл Придністроі’я, на початку 2000-х регулярно приїжджали до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на базі якого Товариство «Україна–Світ» організовувало курси підвищення кваліфікації з українознавчих предметів. Та невдовзі ці процеси почали згортатися, відтак українське життя в Придністров’ї поволі згасло в порівнянні з тим величезним вибухом нашого національного відродження в 1991 році саме на лівому березі Дністра.
Що ж стосується ініціативи окремих політичних діячів цього реґіону, які відмовлялися визнати владу незалежної Молдови й бачили майбутнє Придністров’я в складі України як відновлення історичної справедливості, то наша держава відмовила їм у підтримці, посилаючись на приєднання до Гельсинської угоди від 1975 року про непорушність післявоєнних кордонів.
Нині ж Україна змушена повертатися до проблеми Придністров’я – тепер уже не за столом переговорів з Молдовою про його майбутнє, як це було можливим у 1990-х роках, а зі зброєю в руках для захисту цього етнічного терену нашого народу – українці ж там залишаються!
З усього видно, що Україна не може розраховувати в боротьбі проти російського аґресора на конкретну військову підтримку Молдови (президент Молдови Майя Санду визнала, що Молдова не має боєздатної армії, яка могла б чинити опір арміям більших країн). То, може, замість молдаван на полі бою поряд з українцями з’являться за власною ініціативою чорнобаївські цигани, які вже відзначилися в цій війні…
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
