Великдень – початок Новоліття й перемоги світла над мороком, людей над нелюдами

Великдень – початок Новоліття
й перемоги світла над мороком, людей над нелюдами

 

За одвічним українським звичаєм, Великдень святкуємо у Великодню неділю або в першу неділю після Весняного рівнодення.

Весняне рівнодення настає 20 березня у звичайні роки й 21 березня у високосний рік.

У 2021 році Весняне рівнодення настає 20 березня о 17 годині 35 хвилин за Київським часом.

У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно  на Заході, а опівдні на екваторі перебуває в самому центрі Небесної сфери – прямо над головою в обсерватора. Весняне рівнодення – астрономічний початок Весни й перехід Зими в Літо.

В мить Весняного рівнодення день зрівнюється з ніччю, а потім починає більшати, переважає ніч і стає Великим – Великоднем. Цей день справді Великий з погляду астрономії й космогонії, бо з Великого Дня розпочинається новий «обіг» Сонця по Великому колу Небесної сфери – по екліптиці й по Зодіакальному колу вздовж екліптики. Уздовж екліптики розташовані 12 зодіакальних сузір’їв, повз які протягом року проходить Земля, обертаючись навколо Сонця, щомісяця зустрічаючи нове сузір’я.

Екліптика – уявне Велике коло на небесній сфері, що його протягом року «обігує» Сонце. Видимий «обіг» Сонця по екліптиці й Зодіакальному колу – не дійсний його обіг, а тільки проекція реального циклічного обігу Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Космогонія Українців та інших Орійських народів

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо: «Божеством наших праотец було Світле Сонечко. Звали єго Ладо…і звали той празник Ко-Ладу, з чого походить слово Коляда» (Юрій Федькович. Колядки старовіцькі). А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу називають Сонячний біг або Ладове коло. Ладо-Сонце й Лада-Природа є життєвими виявами Всеєдиного Ладу – самородної сутності,  основи Всеєдиного Життя.

За прадавнім, дорелігійним космогонічно-міфологічним світоглядом українців, з Коляди – Сонця-дитяти виростає Коло-Дій – Сонце-юнак, яке перед початком Весни набуває дієвої снаги й знаменує відновлення життєвих сил. Але йому ще треба наростити снаги, аби стати могутнім, життєсійним весняним Сонцем-чоловіком – Ярилом. На свято Коло-Дія Зима стрічається з Літом, звідси інша назва свята – Стрічення.

Сонце «обігує» Ладове коло під знаками 12 зодіакальних сузір’їв, які розташовані вздовж екліптики. У мить Весняного рівнодення Сонце «виходить» з-під знаку Риб, який завершує Зодіакальне коло, і «входить» під знак Овена, який розпочинає Зодіакальне коло. Овен (лат. Aries) – перший знак зодіаку, який відповідає сектору екліптики від 0° до 30°. У зодіаку знак Овена-Арієса починає тригон вогню (трикутник вогняних знаків) і знаменує початок нового Сонячного циклу та пробудження в Природі життєвої енергії.

Оскільки з Овена-Арієса починається весняне пробудження Природи, він є покровителем хліборобства. З давньоримським Арієсом асоціюється за звучанням і за суттю давньоукраїнський Ярило – Ярий дух Весняного Сонця, який знаменує його життєзароджуючу снагу й пробудження Природи навесні, відродження земного Білого Світу й початок Нового хліборобського літа – Новоліття.

Ярило й Арієс мають спільну етимологію з праіндоєвропейським духом Сонця – Ором та агрокультурними архетипами ораре (arare), орати, орій – аграрій, хлібороб, господар. Тому Ярило в українців і Арієс у римлян є духами-плеканцями, захисниками хліборобства.

Сонцю-Ярилу приурочене перше весняне свято Сонячного циклу – Великдень. У Великдень, у мить Весняного рівнодення Сонце «проходить» через екватор Небесної сфери з Південної півкулі в Північну – завершує попередній та розпочинає новий цикл (колообіг). У мить «переходу» Сонця через лінію екватора починається в північній півкулі Весна.

Поняття Весна походить від індоєвропейського кореня ves і означає – життя, світло, ясність. Навесні Яре Сонце прояснює Небо й наснажує Землю, а тала вода оживляє рослини. Сонячне світло активізує силу життя в Природі й посилює волю духу в людях.

Весна – це пробудження земної Природи й відродження людського Світу,  перемогу весняного тепла над зимовим холодом, волі життя над застиглістю. Початок у наших широтах астрономічної Весни й оновлення Природи вістує Великдень. 

Великдень знаменує початок нового великого весняно-літнього періоду в Сонячному циклі. Сонячний цикл поділяється на два великі періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, які розмежовуються рівноденнями – Весняним і Осіннім. З Весняного рівнодення починається основний, продуктивний весняно-літній період, а з Осіннього рівнодення – завершальний, очисний осінньо-зимовий період життя аграріїв. Тому цілий Сонячний цикл, починаючи з Весни, хлібороби називають літо. Хліборобське літо – повний період обертання Землі навколо Сонця між Весняними рівноденнями.

Початок відліку літ з Весняного рівнодення обумовлений також космічно-земною стабільністю початку відліку – мить рівнодення лишається стабільною, постійною протягом тисячоліть і фіксується на обрії нерухомою точкою. На відміну від фіксованої точки рівнодень, точки сонцестоянь зміщуються через прецесію земної осі.

В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячне, Ладове Коло на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, розмежовуючи їх рівноденнями – Весняним і Осіннім.

З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного Кола,  його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками.

Українці традиційно називають повний колообіг Землі навколо Сонця літо, а не рік, оскільки в агрокультурі основною, продуктивною порою є Літо, яке починається з Весни. Тож з Весняного рівнодення, з Великодня – початку Новоліття традиційно починається в нас відлік днів Хліборобського літа й ведеться наше традиційне природне літочислення за літами, а не за роками, які пов’язані з роком – фатумом, згубністю, тобто з надприродними силами. Українці з передвіку відлік часу в Природі й людському Світі ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

Святково-трудову обрядовість українців одвіку визначає праця на землі за сонячними циклами, які й надають обрядовості циклічного характеру. Хліборобське  літо (рік) поділяється на два періоди – весняно-літній та осінньо-зимовий, що їх означують рівнодення – весняне й осіннє. Саме понятті рівнодення означає рівновагу космічних і природних сил, у взаємодії з якими владовують своє життя хлібороби. Кожен новий цикл життєдіяльності хліборобів починається навесні, коли оживає, оновлюється земна Природа.

Віддавна українці, а також інші орійські або орієзовані народи (перси, індійці, тюрки) традиційно починали нове Сонячне коло – Новоліття з Весняного рівнодення. Орійські народи (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арійські) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце явою духа Світла – Ора та джерелом життя на Землі.

Віддавна в орійських народів живе агрокультурна традиція зустрічі Нового літа (року) навесні, коли починає відроджуватись, оновлюватись Природа і все живе прокидається від зимової застиглості та просвітлюється ярим життєсійним Сонцем і омивається талою живлющою Водою.

З Великоднем – святом Весняного Сонця великою мірою пов’язана етнокультурна ідентичність українців. Одвіку в Україні, як і в інших народів стародавньої хліборобської культури, початок року чітко визначається астрономічно-природними закономірностями: його святкують у березні, коли Сонце переходить з південної півкулі в північну й розпочинається новолітній природний цикл.

Усі народи агрокультури традиційно зустрічають Нове літо (рік) за найточнішим Сонячним колодарем (календарем) у мить Весняного рівнодення.

Сонячний колодар, тобто Кола-Сонця дар – найточніший календар, бо його визначає колообіг Сонця по екліптиці – Великому колу Небесної сфери та колообіг Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Назва Великдень така ж давня, як і космогонічне знання про Весняне рівнодення, що відповідає віку агрокультури на наших землях – близько 10 тисячоліть. Прадавня назва Великдень збереглася тільки в українців, білорусів, болгар і литовців. Український Великдень, білоруський Вялікдзень, болгарський Великден, литовський Velykos дуже нагадують іранський, зокрема таджицький, Рузі Калон – Великий День. Так називається шостий день Новрузу (Нов руз – Новий день) – загальноіранського Нового року, який святкують протягом 13 днів. Традиція святкування Новрузу налічує понад п’ять тисячоліть і вкоренилася в зороастризмі – державній ідеології Стародавнього Ірану.

Український Великдень та іранський Новруз як прадавні звичаєві свята виникли задовго до появи релігійних культів і догматів християнства й ісламу. Вони відзначаються за найточнішим астрономічно-природним сонячним календарем і становлять основу національних морально-світоглядних традицій аграрних народів.

Новруз відзначають в Азербайджані, Албанії, Афганістані, Індії, Ірані, Казахстані, Киргизстані, Македонії (Північна Македонія), Таджикистані, Туреччині, Туркменистані й інших країнах.

У 2010 р., за ініціативою цих 11 країн, Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією проголосила це стародавнє хліборобське свято Міжнародним Днем Новруз, і його тепер святкують у 30 країнах понад 300 млн людей.

У пору Весняного рівнодення на міжнародному рівні відзначають Міжнародний День Новруз, а також Всесвітній День Землі, Міжнародний День Щастя, Міжнародний День Астрології. До цих космогонічно-природних свят належить і Всеукраїнський Велик День.

У традиційному хліборобському святкуванні Великодня й Новрузу вшановують життєродні сутності Неба, Землі, Води, Вогню, Рослин, Тварин і Людей. В обох цих звичаєвих святах на диво подібні й атрибути: обрядовий хліб колач, крашанки й писанки, хлиськання вербовими вітами й прикрашання ними житла. Ритуальне торкання вітами верби має космогонічний смисл – так людина оживлює, наснажує своє єство й прилучається до Світонародження й Світового Ладу. Українське слово віти має спільну етимологію з латинським vita – життя.

В народів агрокультури Верба символізує самородне Світове Дерево – Дерево Життя, яке має надзвичайну життєву снагу – саме зароджується й розвивається з води без коріння. За агрокультурною міфологією, з Золотої Верби – самородного Світового Дерева в Космічних Водах зародився Білий Світ, Небо й Земля. Тому Світове Дерево єднає Небо й Землю, Сонце й Воду, усі сфери Природи і Всесвіту. Світове Дерево символізує осердя Всесвіту – вісь галактичну й вісь земну. Світове Дерево в образі Золотої Верби трансформує енергію Сонця в енергію Природи – в силу земного життя.

За українською космогонією, довкола Світового Дерева – Світородної Верби зародився Світ. Про це оповідають наші одвічні космогонічні веснянки, звернені до Всеєдиного Ладу – самородної сутності, основи Всеєдиного Життя, з якого зародилися Род (Ладо) і Родиця (Природа, Лада):

Гей, як то було на початку Світа?
Ладу наш!
Гей, не було там ні Неба, ні Землі,
Гей, лиш там були Темні Моря,
А на тих Морях – Золота Верба!…

Відтоді великодня Золота Верба лишається символом єдності людини з Усеєдиним Ладом.

Звідси й звичай хлиськання вербовими вітами – прилучення до світлих сил життєзароджуючого Рода й життєродної Родиці-Природи:

Не я б’ю, Верба б’є:
за тиждень – Велик День! 

А далі – побажання:

Будь великий, як Верба,
І здоровий, як Вода,
А багатий, як Земля!

Великдень – свято пробудження Землі, Природи й оновлення людського Світу, а Ладове коло – вияв циклічного оновлення й нескінченності Всеєдиного Життя. Великдень – ява Весняного Сонця, життєсійну снагу якого знаменує Ярило – ярий, молодий дух Весняного Сонця, який наснажує, оживляє Землю. На честь Сонця-Ярила випікають великодній Колач – високий, пишний хліб, який своєю розкішною поставою символізує зростаючу життєву снагу Ярила.

На Весняне рівнодення з Вирію вертаються птахи – вісники Великодня й Новоліття.

У цей день зустрічають птахів з Вирію. Матері печуть з тіста «пташок», з якими діти бігають, закликаючи їх прилетіти. Звертаються до дикого голуба Гулі – вісника Духа Сонця:

Вилети, Гулю, на пісок,
Винеси весну на часок.
Вилети, Гулю, горою,
Винеси літо з собою.
Вилетіла Гуля горою –
Винесла літо з собою.

Діти стають на пагорбі й закликають птахів:
    Із краю кураю
    Пташок викликаю:
    – Летіть, жайворонки,
    До нашої сторонки,
    Спішіть, ластів’ята,
    До нашої хати –
    Весну зустрічати,
    Зиму проводжати!

Якщо бачать у небі гусей, кидають їм услід соломинки, примовляючи:
– Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко та на здоров’ячко, а нам на тепло!

Соловейко, посланий Небесним Родом, відмикає літо за допомогою Небесних ключів:

– Ой ти, соловейку,
Ранняя пташейко,
Ой чого ж так рано
Із Вир’ячка вийшов.
– Не сам же я вийшов –
Сам Род мене вислав.
Сам Род мене вислав,
Ще й ключики видав:
З правої рученьки –
Літо відмикати.
З лівої рученьки –
Зиму замикати.
– Ой іще сніжочки
Та й по горах лежать.
Ой іще льодочки
По долинах стоять.
Ой ще при дорозі
Верба не розвита.
– Я тії сніжочки
Ніжками потопчу,
Я тії льодочки
Крильцями розіб’ю,
Я тую вербицю
Дзьобиком розкрию.
Дзьобиком розкрию,
Кубелечко зів’ю.
Кубелечко зів’ю,
Яєчок нанесу.
Яєчок нанесу,
Діточок виведу.
Діток виведу,
На славоньку пущу.

На честь весняних птахів випікають обрядове печиво – жайворонків і роздають дітям для зустрічі вісників Весни.

Справіку в Україні приліт птахів вітають обрядовими співами – щедрівками. Приліт птахів вістував Весну й початок Новоліття. У давнину слов’яни Весняне рівнодення називали: Жайворонки, Сорок птахів або Сороки́. За давніми знаннями, на Великдень прилітає сорок сорокі́в птахів. А пізніше церква підмінила це природнє свято вісників Весни своїм вигаданим празником «сорока мучеників».

У дорелігійну, дохристиянську пору щедрували навесні – заповідали на Новоліття щедрий урожай. Щедрують напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий Вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А з Досвітньою Зорею вітають з початком Новоліття засіванням і засівальними співами. З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку хліборобського літа (року) з Весни на Зиму всі святкові обрядові дійства також змістилися з Весни на Зиму, що суперечить природній, сонячній циклічності розміреної праці на землі й відповідних хліборобських свят.

Отже, в Щедрий Вечір – напередодні Весняного рівнодення щедрувальники (хлопці й дівчата) щедрують – вістують світлом Вечірньої Зорі всі гаразди в господі й Лад у родині:

Там за садом Зоря сходить,
Щедрий вечір, добрий вечір.
Щедрий вечір, Святий вечір…
Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха – хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір!

 Ой сивая та і зозуленька.
Приспів:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала.
Приспів.

А в одному та і не бувала.
Приспів.

В тому саду три тереми.
Приспів.

Що в першому – Красне  Сонце.
Приспів.

А в другому – Ясен Місяць.
Приспів.

А в третьому – Дрібні Зірки.
Приспів.

Ясен Місяць – сам господар.
Приспів.

Красне Сонце – жона його.
Приспів.

Дрібні Зірки – їхні дітки.
Приспів.

 

Щедрувала щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
До віконця припадала,
Господарів поздоровляла:
З багатою Кутею,
З Щедрим вечором!
Вас шануєм, вас віншуєм
Щастям, здоров’ям, ще й віком довгим.
Од нині на літо й од літа повік!
В городі зело, в хаті весело,
В коморі зерно, у дворі мирно!
З Щедрим вечором – Святим вечором!

 Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати, господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару,
Там овечки покотились, а ягнички народились!
В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей.
Хоча гроші – то полова, в тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Ґенезу цієї прадавньої української календарно-обрядової пісні-щедрівки відомий музикознавець-фольклорист Анатолій Іваницький відносить до епохи мезоліту – початку хліборобства (10 тисячоліть тому). До нового життя покликав цю архаїчну, ще дотрипільської пори, пісню-щедрівку блискучий майстер аранжувань українського пісенного фольклору Микола Леонтович. Геніальний композитор у своєму легендарному «Щедрику», над яким він працював 19 років (першу редакцію написав 1901, а п’яту завершив 1919), викликав до життя глибинну енергію прадавньої української щедрівки.

Леонтовичів «Щедрик» уперше прозвучав 29 грудня 1916 р. в залі Київського купецького зібрання (тепер – Національна філармонія України) на четвертому щорічному концерті українських різдвяних колядок у виконанні змішаного хору студентів Університету святого Володимира і хору слухачок Вищих жіночих курсів. Перший виконавець «Щедрика» великий дириґент і фольклорист Олександр Кошиць наголосив на глибинній архаїчності наших щедрівок: «Щедрівки… більш лаконічні розміром і бідніші мелодією від колядок, побудовані іноді на первісних інтервалах секунди й терції, вони роблять архаїчне враження ще й через те, що майже не зачеплені християнством. Старопоганський елемент займає в них головне місце, надає їм дивного характеру фантастичною символікою…».

Завдяки тріумфальним світовим гастролям у 1919–1924 Української республіканської капели (з 1921 – Український національний хор) під орудою О. Кошиця Світ сприйняв і полюбив українського «Щедрика», а українська музична культура одразу здобула визнання у країнах Європи й Америки. Як відзначав О. Кошиць: «Щедрик був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж п’яти з половиною років». «Щедрик» у геніальному аранжуванні Миколи Леонтовича великою мірою посприяв етнокультурній самоідентифікації українців та став ідентифікатором української культури у Світі.

В Америці «Щедрик» уперше прозвучав у виконанні Українського національного хору під дириґуванням О. Кошиця в жовтні 1922 р. на концерті в знаменитому Нью-Йоркському Карнеґі-Холі. Згодом цю прадавню весняну пісню-щедрівку перетворили на відомий у цілому Світі різдвяний гімн. Цій різдвяній канонізації й популяризації української пісні-щедрівки посприяли аранжування й англомовний переклад американського композитора, хорового дириґента українського походження Петра Вільговського, який у 1936 році в своїй версії «Щедрика» під назвою «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів») доповнив первісно весняну українську мелодію мотивом різдвяних дзвонів. Сьогодні «Колядка дзвонів» – одна з найвідоміших і найулюбленіших різдвяних пісень у США.

Причини популярності «Щедрика», очевидно, слід шукати в первісній інтонації прадавньої української пісні-щедрівки, яка наповнена глибинним смислом і апелює до смислового коду, архетипних глибин нашої історичної пам’яті, що їх люди сприймають і переживають на рівні емоцій. Коли «Щедрик» у виконанні Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця в першому записові 1922 р. лунає заклично-піднесено, то інтерпретація «Щедрика» студентським хором Київської консерваторії під дириґуванням Павла Муравського звучить кантиленно-протяжно, лірично.

Хоч у новочассі й щедрують узимку, віддавна щедрівки – новолітні віншівки-славені весняної звичаєвої обрядовості. Тож і «Щедрик» – таки весняно-новолітня обрядова пісня. Це засвідчує в тексті щедрівки мотив про ластівку, який не має жодного стосунку ні до Коляди в дохристиянській традиції, ні до Різдва в християнстві. Відомо, що ластівка прилітає не взимку, а навесні – у Великдень, коли хлібороби розпочинають відлік нового хліборобського літа (така традиційна українська назва календарного року).

Справіку в Україні приліт птахів вітають обрядовими співами – щедрівками. В дорелігійну, дохристиянську пору щедрували навесні – заповідали на Новоліття щедрий урожай. Щедрують напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А з Досвітньою Зорею вітають з початком Новоліття обрядом засівання з засівальними співами.

З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку року з Весни на Зиму всі святкові обрядові дійства також змістилися з Весни на Зиму. Зміщення весняного святкування Новоліття на зимові різдвяні свята сталося через деформацію прадавнього звичаєвого хліборобського колодаря новітніми політичними й церковними календарними реформами. Так, руський цар Петро І у 1700 р. запровадив літочислення «від Різдва Христового» й початок  Нового року з 1 січня за юліанським календарем, перенісши його з Весни на Зиму. Ту політичну календарну реформу канонізувала церква, і відповідно народні свята пристосували до церковних празників.

Про неприродність того пристосування свідчать природні факти. Зокрема, овечки котились не взимку, а навесні, що засвідчує народне прислів’я: «Побачиш ягнят – настало літо, побачиш копиці – настала осінь».

А засівальники (хлопці й чоловіки) хоч і стали засівати на зимовий Новий рік (за григоріанським календарем 14 січня), й далі вістують хліборобам про початок Нового Літа – Новоліття:

На Щастя на Здоров’я,
На Нове Літо,
Аби Вам родило
Краще, як те Літо:
Жито-Пшениця,
Всяка Пашниця,
Коноплі по стелю –
Сорочка по землю,
А Лен по коліна,
Аби Вам голова не боліла.
Будьте здорові!

Сиплю на Вас Жито, щоб довго Вам жити,
Ще й Пшеницю Яру, щоб горя не знали.
Сиплю на Вас Просо, щоб мирно жилося,
Сиплю й Овес, щоб Вами гордився Рід увесь.
На щастя, на здоров’я, на Нове Літо,
Роди, Роде, Жито-Пшеницю, всяку Пашницю! 

Сійся-родися, Жито-Пшениця,
Жито-Пшениця, всяка Пашниця.
Зверху колосиста, зісподу корениста.
Коноплі до стелі, щоб було дома весело,
Льон по коліна, щоб у Вас голова не боліла!
Роди, Роде, Жито-Пшеницю,
Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!
У Полі Ядро, а в Домі Добро!

Сію, сію од порога,
щоб була Вам щаслива і світла дорога!
Сію, сію до віконця,
щоб завжди Вам світило Ясне Сонце!
Сію, сію од віконця до стола,
щоб уся Ваша Родина була здорова і ціла!
На щастя, на здоров’я, на довгий вік,
щоб був здоровий, щасливий увесь Ваш Рід!

Прадавні міфологічні образи й живі тексти колядок, щедрівок, засіванок, які збереглися в усному передаванні з покоління в покоління незмінними з дорелігійної, дохристиянської пори, засвідчують прадавність української агрокультури й живої мови корінного народу, який понад 10 тисячоліть господарює на своїй питомій землі.

Знаками відродження життя навесні в наших широтах є великодні писанки й крашанки (красне, красиве яйце). Взагалі Яйце символізує першозародок Життя. Великоднє Яйце є символом Сонця й модулем першозародка Світу й знаменує самозародження, самовідновлення, нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя.

Великодніми хоровими співами й танками – веснянками закликають Весну й віншують Сонце-Ярило та Новоліття:

Благослови, Роде, Весну закликати…
Прийди, Весно, прийди, Красна…
Гелело, Гелело, аби зиму відмело…
Ой ти, Сонечко, засвіти, засвіти.
Землю-Матінку пригорни-пригорни…

«Ой Весна, Весна – днем красна,
Що ж ти, Весно, нам принесла?»
«Принесла я вам Літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця,
І усякая пашниця».

Цю прадавню українську веснянку, яка збереглася донині, видатний український мовознавець О. О. Потебня датував другим тисячоліттям до нової ери:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли…
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой Див, Ладо, витопчем, витопчем.
А чим же вам витоптать, витоптать?
Ой Див, Ладо, витоптать, витоптать?
А ми коней випустим, випустим,
                                      Ой Див, Ладо, випустим, випустим…                                      
А ми коней виловим, виловим,
Ой Див, Ладо, виловим, виловим…

Символ Сонця-Ярила – Білий Кінь, який вістує щедрий урожай:

Де Кінь ногою,
Там жито копою,
Де Кінь зирне,
Там колос зацвіте. 

Водяний птах Гоголь асоціюється з просвітленою Сонцем-Ярилом Водою та буянням Літа:

Ой вилинь, вилинь, Гоголю,
Винеси Літо з собою,
Винеси Літо-Літечко
І зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок
І запашненький васильочок.

Прадавні календарні пісні-веснянки є частиною життя українців-хліборобів: співаючи рідні пісні, люди відновлюють зв’язок з рідною землею.

Живі знаки-символи нашої безвічної звичаєвої традиції знаменують відродження Природи й початок Новоліття в нескінченному циклічному колообігові Землі довкола Сонця.

 

Сонячний цикл – Ладове Коло

Обертання Землі довкола своєї осі викликає зміну Дня й Ночі, а її рух навколо Сонця викликає зміну пір Сонячного циклу – Ладового кола. Від спільного обертання Землі довкола своєї осі та її руху навколо Сонця відбувається видимий рух Сонця по Великому колу Небесної сфери.

Давні українці-аграрії спостерігали за рухом Сонця завдяки системі курганних обсерваторних комплексів, визначаючи Зимові й Літні сонцестояння та Весняні й Осінні рівнодення, місячні цикли тощо. Вік тих обсерваторних комплексів понад сім тисячоліть, і їхні напіврозорані чи й зовсім розорені залишки ще можна знайти на ланах України. Прадавні космогонічні знання українців, зокрема про свята Сонячного циклу, зберігають астрономічні календарі на трипільській кераміці.

Наші предки тисячоліттями спостерігали за Сонячними циклами й навчилися жити за Сонцем, за стабільними законами Природи й Космічного Ладу і завдяки цьому досягали ладу, щастя у своєму житті. Духами-покровителями любові й парування, пошлюблення й родинного ладу, щастя є парні духи Лад і Лада, які супроводжують весняно-літні обрядодії.

Для оновлення життя необхідно звернутися до космічно-природного відліку часу: до астрономічно-природного літочислення за Сонячними циклами, в яких виявляється нескінченна циклічна повторюваність безвічного Життя; а відлік Сонячних циклів належить вести за літами, починаючи з Весняного рівнодення.

З Весняного рівнодення починається основна, продуктивна пора Сонячного циклу – Новоліття, а з осіннього рівнодення починається завершальна й очисна пора Сонячного циклу – Зима. В українській агрокультурі Сонце, Природа й характер праці на землі визначають сонячно-земний ритм життя, природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на енергетичні взаємодії людей між собою та з Землею й Сонцем. Чотири сезонні положення Сонця в його «рухові» по Великому колу Небесної сфери визначають у Сонячному циклі чотири великі святково-трудові пори, які становлять основу найточнішого астрономічно-природного Сонячного колодаря.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Велик День), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

За прадавнім українським космогонічно-міфологічним світоглядом, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл-Сіменник, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили Хорс (Ор) є синами Рода-Батька й Родиці-Матері (Природи), які породжують усе живе в Білому Світі.

Ярило зі святом Великдень знаменує в Ладовому колі весняне рівнодення й початок Новоліття. Аграрії на українських теренах відстежують весняне рівнодення й святкують Великдень від часу зародження хліборобства – понад 10 тисячоліть.

Купало знаменує в Ладовому колі вершину Літа й буяння життя, високе літнє сонцестояння й Сонцеворот, що відбувається 21 (у високосний рік – 20) червня. Це пора галактичних змін на Землі: змінюється енергетична вісь обертання Землі в Сонячній системі відносно центру нашої галактики (Чумацького Шляху).

Сіморгл зі святом Сіменника або Літопровідця знаменує в Ладовому колі Осіннє рівнодення та поворот Сонця на Зиму, що відбувається 23 (у високосний рік – 22) вересня. Це пора пригасання сили Сонця й завмирання Природи, заготовляння на зиму земних плодів та зберігання для весняного засіву сімені (звідси – Сіменник), наснаженого енергією Сонця. Аби пережити холодну й темну Зиму й зберегти родючу снагу, сімені потрібна семикратна сила духа нескінченності Сонячної сили Ора (звідси – Сіморгл).

Ці три яви Сонця, ознаменовані трьома сезонними сонячними святами, належать до астрономічно-біосферних явищ, які відбуваються в межах Сонячної системи, Землі та її атмосфери.

Четверте сезонне сонячне свято Коляда знаменує в Ладовому колі низьке Зимове Сонцестояння й поворот Сонця на Весну – Коло-Ворот, Сонцеворот, що відбувається 21 (перед початком високосного року – 22) грудня. Зимовий Сонцеворот – астрономічне явище, яке відбувається за межами Землі та її атмосфери. Коло-Ворот відстежували і вшановували ще в палеолітичний період людського суспільства, який тривав на теренах України понад мільйон літ і завершився близько 13 тисячоліть тому – наприкінці льодовикової доби й початку зародження агрокультури. Відтоді палеолітичний Коляда узвичаївся в хліборобському Сонячному колодареві поряд з аграрними обрядодіями: Велико-Днем, Купалом, Сімарглом-Сіменником-Літопровідцем.

А Хорс (Ор) як дух нескінченності сонячної снаги знаменує цілісний колообіг Сонця по Небу. Хорс має праіндоєвропейське походження: авестійське Хваре й перське Хурсет – Осяйне Сонце; осетинське Хур – Сонце, давньослов’янське Хора – Коло, Сонце (звідси хоровод – танець за Сонячним колом). Знак-символ Хорса – сонцеворот або сонячна сварга (свастя, свастика) з напрямом руху за Сонцем.

З Хорсом (Колом, Сонцем) має спільну етимологію поклик «Хорса!», яким  супроводжують лезгинку – бойовий танок (танець воїнів) лезгинів, одного з найдавніших корінних народів Кавказу; в кожного з кавказьких народів танець воїнів має свої національні назви. Від кавказької лезгинки походить бойовий танок кубанських козаків, що зветься козацька лезгинка. А від кавказьких покликів «Хорса!», «Осса!» походить поклик козацької лезгинки – «Ойся!» й відповідна загальна козацька назва чеченців, інгушів – ойся. Поклик «Хорса!» означає приплив енергії, відвагу й міць характеру. А динамічний рух у бойовому танку нагадує колообіг Сонця по Небу й знаменує нескінченність енергії життя. Тому в кубанських козаків є примовка: «Козаків багато не буває, та мало не покажеться». Традиційні народні пісні й танці як найхарактерніші знакові вияви енергії етнічного єства є основними ідентифікаторами національних культур, способами психотерапевтичної корекції та підтримання здоров’я, сили людини й збірної цілісності народу.

Українська сонцевизнавча аграрна культура, наш одвічний святково-трудовий Сонячний колодар і ясновідний природно-космогонічний світогляд засновані на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному природно-космічному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Біосферний саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі. Природно-духовний саморозвиток людської родини забезпечує любов – взаємообмін життєвою енергією. Культурний саморозвиток людського світу забезпечує духовна синергетика – взаємодія морально зрілих людей за життєвими програмами своїх душ в етнокультурній цілісності на природній основі.

 

Природно-космогонічний моральний, дорелігійний світогляд агрокультури

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі морально-світоглядна, природно-космогонічна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як всеосяжної сутності, першооснови Всеєдиного Життя.

Джерело сили істинного ясновідного знання й природно-космогонічного морального світогляду агрокультури – у силі Земної Природи й світлі Небесного Сонця: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя» (Піфагор); «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хдіборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…» (М. Гоголь).

Український історик, народознавець М. Грушевський, вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола: «Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий»; «церква звела на ніщо останки сього (великоднього) обряду, – хоч це, властиво, було … найбільш людське, гуманне соціальне свято цілого річного кругу»  (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Під впливом християнства величальні пісні великоднього весняного циклу поступово міґрували до зимового колядкового циклу й згодом їх первісне значення цілком забулося. Зазнав істотних змін і весь великодній обряд, куди впроваджено церковні піснеспіви, пов’язані з жертовною смертю й воскресінням Ісуса Христа. Пасхальним «Христос воскрес!» підмінено прадавнє великоднє славлення життєсійної світлої сили Сонця – «Сонечко ясне, святе й прекрасне!».

Світоглядно-звичаєва традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і передує штучним релігійним культам. Вік нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.

Першооснову свят Сонячного циклу становлять закони Земної Природи й Космічного Ладу, що виявляються в людському житті як всеосяжний морально-світоглядний принцип Усеєдиного Життя.

Цю джерельну основу відкрив в українській календарно-обрядовій пісенності видатний народознавець і хоровий дириґент О. Кошиць: «Пісні обрядові… ведуть нас у сутінки праісторичного світогляду українського народу… З бігом часу подробиці святочного ритуалу, в який входили ці пісні, загубились і обернулись на… народні звичаї, ігри й хороводи, різні магічні формули й заклинання, але при цих архаїчних уламках минулого залишились у народній пам’яті пісня того ритуалу свіжа, молода, хоч подекуди й затемнена давністю та деякими нашаруваннями» (Кошиць О. Про українську пісню й музику. К., 1993).

Український звичаєвий хоровий спів виник у питомому природному середовищі з внутрішньої потреби людини підтримувати внутрішній лад душі й суспільний лад у єдності з Природою й Космосом. Цей спів не обслуговував релігійно-політичну ідеологію, не функціонував на соціальне замовлення, а жив з внутрішньої потреби людини жити в ладу з собою й Світом.

У людей агрокультури день починається зі сходом Сонця і всі природні звичаєві свята Сонячного колодаря відбуваються при світлі Сонця – першоджерела Земного Життя як нагадування про безвічність усепроймаючої високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу й про світлу, тонкоенергетичну сутність морально зрілого людського єства.

Ось як відбувається перехід життєвої енергії в хліборобів протягом доби. Після дев’ятигодинного дня (від 9 до 18 години) починається тригодинний вечір – перехідний період до ночі. Після дев’ятигодинної ночі, зі світла Досвітньої Зорі, яка вістує схід Сонця, починається тригодинний ранок – перехідний період до дня і початок праці. День в орійській традиції – період активної дії. В індоєвропейських мовах слово день означає дія: латинською – dies, іспанською, каталонською, португальською – dia, литовською – diena, англійською – day. Звідси українське Дій – дієвий вияв усеосяжного життєво-морального принципу Ладу. Вершиною дня є полудень – час найвищого стояння Сонця над горизонтом і найвищої дієвості. Антонімом слову день є ніч. Ніч – це пора, коли нічого не треба робити. Хлібороби вдень працюють, а вночі відпочивають. У злодіїв навпаки, ніч – активна пора для крадіжок і празникових гульбищ.

Природні звичаєві свята Сонячного циклу підтримують морально-світоглядну основу життя й ясновідною суттю спрямовані на просвітлення, тож їх справляють при світлі Сонця. В українському ясновідному світогляді Сонце – ява світлої сили Рода, всеєдиного, самооновлюваного, безвічного джерела Життя й духовної енергії, а Ладове (Сонячне) коло – вияв Космічного Ладу як Усеєдиного, вселадуючого принципу Життя.

 

Морально-світоглядна Ладова основа української агрокультури

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

В українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному  світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Усеєдиного Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Світової Всеєдності (Всесвіту). Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту. З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні енергетичні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу. 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода й Родиці (Природи). Життєзароджуючий Род – Батько, а життєродна Родиця (Природа) – Мати всього живого в Білому Світі. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури.   

Космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському світогляді як первинні міфопоетичні сутності. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь,  основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього сущого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Отже, український природно-космогонічний моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на Родо-Природній основі.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя». За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені». Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот. Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує позитивна енергія Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі». Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки. На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в земному Світі, як і в цілому Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя. А штучна інволюційно-креаційна доктрина «Світ і все суще в ньому створив бог» виникла в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які вигадали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу». І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі. Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

Дорелігійний період природно-культурної еволюції людства принаймні удвічі перевищує вік цивілізаційно-релігійної інволюції.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного впливу. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів: «Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів». Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття». Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах. На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч він як релігійна людина дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про страшну надприродну силу. Люди давньої культурної традиції бачили вияви духовних сутностей у силах і явищах Природи. Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед богами, ідолами.

Ясновідний, дорелігійний світогляд ґрунтується на містичній духовній практиці, заснованій на інтуїції. А релігійна догматика тримається на марновірній магічній омані. Містична практика (езотеризм) розвиває внутрішню реальну силу, волю духу. Суть містики – в інтуїтивному ясновіданні, у вільному волевияві духу. Магія – зовнішня омана, ілюзія свідомості. Суть магії – у марновірстві, в страхові, що паралізує волю духу. Містична психопрактика – безпосереднє єднання з Усеєдиним джерелом життєвої енергії, реальна взаємодія з життєродною силою Природи. Магічні культи (окультизм) – опосередковане звертання через магічні ритуали до уявних надприродних сил, ізоляція від природної енергетики й демонстрація власних енергетичних можливостей (чудотворення для уведення людей в оману). Індивідуальний магічний вплив на людину має наркоманія – виснаження її життєвої енергії через існування в ілюзії. Глобальний магічний вплив на людство мають віртуальні цінності фінансової цивілізації, які зваблюють самоцільним зароблянням грошей. Магія – знаряддя соціальних паразитів для заневолення жертв. На магії тримаються всі релігійні культи з поклонінням богам, ідолам.

За давньоукраїнським природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи. І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794): «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневих основах споріднених понять: Природа, зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл. Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця.

Циклічність обертання Землі довкола Сонця визначає нескінчену повторюваність періодів земного Життя. В агрокультурі час сприймається як циклічна повторюваність природних і суспільних явищ, зумовлених колообігом Землі довкола Сонця й відповідним характером праці аграрія. В кочовому способі життя час сприймається як лінійний відтинок, зумовлений постійним переміщенням кочовиків у просторі й місячними циклами. Тому кочівники живуть за місяцем.

Часова циклічність життя людей агрокультури узгоджується з Сонячними циклами й циклічною самовладованістю Космосу, що є основою нескінченного самооновлення життя й ясновідного природно-морального світогляду. Тому аграрії живуть за Сонячним колодарем.

Аграрії своєю працею підтримують енергетичний взаємообмін Сонця й Землі та самі виробляють усе необхідне для життя, а кочовики, надто грабіжники, лише споживають природні й людські ресурси. Своїм способом життя люди агрокультури наслідують енергообмін Сонця й Землі: хлібороб спершу дає питомій землі свою силу в праці, а потім отримує плоди свого дбання та обмінюється власними плодами з іншими, і ця взаємодія-взаємодопомога є основою морального життя аграріїв. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили – така міра моральності агрокультури. А паразити-грабіжники, не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки приносять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Люди агрокультури не марнують плодів своєї важкої праці на землі на безглузді жертвування в магічно-релігійних ритуалах, а взаємно обмінюються життєдайними дарами з тих плодів під час свят Сонячного циклу. У святкових обрядодіях Сонячного циклу, як і в праці, хлібороби узгоджують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін  з рідною землею та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну енергією зародилася збірна цілісність народу й розвинувся моральний світогляд хліборобів і міра моральності агрокультури. Моральним людям агрокультури не потрібна релігія, бо вони володіють осягнутим у ясновідному досвіді дієвим знанням.

 

Магічно-релігійні культи

Тут доречно з’ясувати первинні, істинні значення понять релігія й бог.

В основі різних тлумачень поняття релігія – погляди давньоримського філософа, письменника, оратора, політичного діяча Марка Тулія Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. На думку Лактанція, religio походить від латинського religare, що означало в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок із Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та фактично набув юдейсько-християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гуманоїдів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності.

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку й відповідає за інтуїцію та внутрішню уладованість людського єства совістю як виявом моральної зрілості людини. Епіфіз як центральний орган ендокринної системи й орган совісті та моральної волі забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю. Епіфіз – єдиний орган у людини, який росте й розвивається протягом усього життя. Функціонування розвиненого епіфізу проявляється в ясновіданні, совісливості й моральної волі, що є ознаками третьої сигнальної системи людини. А відсутність інтуїції, совісті й моральної волі – свідчення нерозвиненості епіфізу й заблокованості третьої сигнальної системи. Коли епіфіз не розвивається, людина деґрадує до стану другосигнального гуманоїда – нелюда, в якого працює мозок, але відсутня совість і моральна воля. Мозок гуманоїдів-нелюдів сприймає й запускає в дію тільки чужі думки-команди, бо в них не функціонують органи інтуїції й внутрішньої волі – епіфіз і серце й не ґенерують моральної волі духу та ясного думання як основи самосвідомості й самостійності. Під зовнішнім масованим інформаційним впливом своїх негативних еґреґорів гуманоїди збирають безвольні натовпи й продукують покірних рабів з масовою свідомістю.

Для маніпулювання заневоленими людьми нелюди-гуманоїди сконструювали свої штучні релігійні культи й доктрини на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів. Релігії паразитують на дорелігійних ясновідних знаннях, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи істинні смисли. Конструктори християнської релігії все списали з космогонічної міфології давніх корінних народів та підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними культами-доктринами, що стали психотронною зброєю для завоювання й заневолення людей. А на основі релігійно-політичних доктрин сконструйовано штучні релігійно-політичні антисвіти, які паразитують на світах національних культур. Ті штучні релігійно-політичні доктрини нелюди-гуманоїди використовують для омани, узалежнення людей і маніпулювання ними, для легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та для звеличення свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу.

А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон (лат. canon – палиця; грец. Κανών – правило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора. Еґреґор (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують прив’язані до нього люди енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – Христове розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців.

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування. Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів.

Для пізнання сутності й осягнення феномену етнічної культури (позаетнічних культур не буває) необхідно знати базовий природний чинник її зародження й розвитку: питоме природно-географічне середовище в усій сукупності його складових (земля, вода, повітря, флора, фауна) та його енергетичне поле. Людське єство має таку саму енергетику й генетичну складову, як і різноманітне природне середовище, в якому народилась і живе людина. Етнічна культура як система самоорганізації, саморозвитку народу, як продуктивна структура його духовно-господарської діяльності функціонує за законами й циклами питомого природного середовища. Отже, природну суть людини й сутність етнічної культури визначає базовий чинник питомої Природи. Звідси природна сутність культури – єднання людей на природній основі на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку. А штучна суть релігії – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять. Віра у вигаданого бога прирікає марновірців на аґресивний релігійний фанатизм – бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійні догми, що підтверджують релігійні війни: інспіровані юдеями хрестові походи на ісламський світ і комуністично-юдейський терор проти християнського й ісламського світів. Спільною ознакою релігійного й політичного терорів є жорстокість.

Британський філософ і математик Бертран Рассел (1872–1970) в есе «Чому я не християнин» (1927) розкрив причину закорінених у страхові релігійної жорстокості й релігійного аморалізму, бо «християнська релігія в тому вигляді, в якому вона організована в церквах, була і є головним ворогом морального проґресу в Світі»: «Релігія заснована, на мій погляд, перш за все і головним чином на страхові. Здебільшого це жах перед невідомим, а частково, як я вже вказував, бажання відчувати, що у тебе є свого роду старший брат, який постоїть за тебе в усіх бідах і поневіряннях. Страх – ось що лежить в основі всього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю. А оскільки страх є прабатьком жорстокості, то не дивно, що жорстокість і релігія крокували рука об руку. Бо основа у них обох одна і та сама – страх… Нам треба стояти на своїх власних ногах і дивитися прямо в обличчя Світові – з усім, що в ньому є хорошого й поганого, прекрасного й потворного; бачити Світ таким, як він є, і не боятися його.  …Хорошому Світові потрібні знання, добросердя й відвага; йому не потрібні скорботний жаль про минуле або рабська скутість вільного розуму словесами, пущеними в ужиток у давно минулі часи невігласами. Хорошому Світові потрібні безстрашний погляд і вільний розум».

Вільного розуму позбавляє людей релігійне марновірство, безтямність якого чітко означив американський письменник, публіцист Марк Твен (1835–1910): «Більшість людей наділені здатністю мислити, та тільки-но мова заходить про релігію, ніхто тією здатністю не користується».

І вся та породжена марновірством релігійна безтямність почалася з розіп’яття юдеями свого юродивого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й започаткування юдейської секти юродивих христосповідців, яку очолили агенти синедріону – верховного органу релігійної, політичної та юридичної влади юдеїв. Рішення про розп’яття Ієшуа прийняв синедріон і передав його на затвердження й виконання римському наміснику в Юдеї Понтію Пілату, руками якого й принесли в жертву своєму богу Ягве Ієшуа як жертовне ягня. Потім чотири агенти синедріону, керовані Савлом (канонізований як апостол Павел), підвели під юдейське сектантство ідеологічну догматику – скомпілювали зі Старого заповіту Новий заповіт, додавши вигаданий життєпис Ісуса Христа – сина божого в чотирьох канонічних євангеліях. Так юдейські ідеологи сконструювали новоюдейську релігію – християнство. А через три століття християнська церква проголосила розіп’ятого Христа богом. Христове розп’яття – ключовий еґреґор християнської релігії, перед ним уклякають і йому віддають свою духовно-розумову енергію безвольні, знетямлені маси марновірців з надією на друге пришестя спасителя-месії, якого нарекли богом. Хоч у християнстві, як і в юдаїзмі, бог – надприродна, непізнавана істота.

Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. У слов’янський світ поняття бог занесли туранці-руси зі Сходу й почали насаджувати його під час колонізації Українських земель, калькуючи з турансько-скіфського бага – даж-бог, тобто давець-бог – той, хто дає багатство (через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. А з вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість чужого поняття бог замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей – Лад, Род, Родиця колонізатори-руси стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну доктрину – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Звідти молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального природно–космогонічного світогляду агрокультури. Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби. Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство й панство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.

На протилежних способах життя й світоглядних засадах людей агрокультури та паразитів-грабіжників засновані їхні звичаї та способи відліку часу й літочислення – сонячний і місячний.

Наше споконвічне весняне Новоліття церква спершу підмінила чужим осіннім Новоріччям, яке пов’язане зі старозавітним, юдейсько-візантійським літочисленням «від створення Світу», що, за підрахунками церковників, сталося 1 вересня 5508 р. до н. е. У Візантії християнське літочислення «від створення Світу» запровадив Імператор Юстиніан І (482–565). Відтоді в країнах з візантійським православ’ям і почали датувати всі події «від створення Світу». Найдовше трималась того літочислення Руська православна церква. У ній новий рік розпочинався не з 1 січня, як було в юліанському календарі, й не з 1 березня, як у більшості народів помірного підсоння, а з 1 вересня. А потім 20 грудня 7208 року «від створення Світу» руський цар Петро І своїм указом скасував те літочислення й запровадив літочислення «від Різдва Христового», яке у Європі вважали початком «нової ери». Так з 1 січня 1700 р. запроваджено зимове Новоріччя за юліанським календарем. А з 1 січня 1918 р. декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), і 14 січня стало старим Новим роком. До речі, слово календар походить від латинського calendarium – боргова книжка й за своїм первинним комерційним змістом далеке від астрономічно-природного відліку часу. Тому для відновлення природного відліку часу й літочислення в агрокультурі за Сонячними циклами доцільно називати систему найточнішого астрономічно-природного Сонячного календаря – Колодар (Кола-Сонця дар).

У результаті «календарних реформ» порушено циклічне сприйняття часу в агрокультурі, вік якої на Українських землях налічує понад 10 тисячоліть. Через насадження юдейсько-візантійського літочислення «від створення світу» відтято од віку нашого культурного життя понад три тисячоліття, а через нав’язування християнського літочислення «від Різдва Христового» од віку нашого культурного життя відтято понад вісім тисячоліть. Проникливо розкрив біблійну догму «сотворення світу» мудрець Григорій Сковорода: «Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи мудрецям єгипетським, …зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний, світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…»  («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»).

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. Одначе космічно-природні закони й Сонячний цикл (Ладове Коло) – непорушні. Непорушний і заснований на них астрономічно-природний Сонячний календар – Колодар.

Коли штучні календарі – вимірюють лінійний час, то природний Сонячний колодар відстежує нескінченне, безвічне пульсування циклічного часоплину Всеєдиного Життя.

Циклічний часоплин Усеєдиного Життя – це і є циклічне пульсування високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу. В циклічному пульсуванні енергія й час становлять усеєдине, безвічне ціле. В нескінченному циклічному часоплині ґенерується безвічна енергія Всеєдиного Життя. А лінійний вимір часу фіксує тільки короткочасні прояви низьковібраційної енергії. У лінійному вимірі часу енергію життя поглинають низьковібраційні речовинні утворення, що свідчить про їх паразитарне існування. Тільки в циклічному часоплині відбувається процес взаємопереходу високовібраційних і низьковібраційних енергій та ґенерування субстанційної усеосяжної й безвічної, вселадуючої енергетичної основи Всеєдиного Життя.

За циклічним часом живуть люди сонячного, агрокультурного світогляду й за Сонячними циклами розвивають свою агрокультуру, засновану на енергетичній взаємодії хлібороба з Сонцем і Землею. За лінійним часом живуть кочові племена, які прив’язують час до просторового переміщення. За лінійним часовиміром промишляють представники споживацького способу існування, які вимірюють час за швидкоминучими відтинками – від цілі до цілі. Ці представники міґруючих грабіжницьких груп і осілих паразитарно-грабіжницьких корпорацій сприймають час як пряму лінію до своєї корисливої цілі. Так і за юдо-християнською релігійною доктриною, час – лінійний, і людині для життя відведено короткий проміжок між «створенням» і «кінцем» Світу. Лінійне кінецьсвітнє сприйняття часу найдужче утвердилось у світобаченні юдеїв, визначивши ментально-доктринальну базу юдо-християнства. Затята боротьба догматики лінійного часовиміру з життям за циклічним часом спершу проявлялася в аґресії юдо-християнської релігії проти природно-морального агрокультурного світогляду (поганства), а з утвердженням споживацької індустріально-фінансової цивілізації цінецьсвітня догма стала ідеологічною підставою доктрини «зіткнення цивілізацій».

Для українців як людей агрокультури час – не абстрактна категорія чогось минущого, а конкретний непроминущий процес струмування самого життя, яке пульсує в серці. Наші предки аграрії осмислювали час як циклічний, цілорічно повторюваний плин життя за Сонцем і відображали цей процес в обрядових дійствах Сонячного Кола. За допомогою цих обрядових дійств люди агрокультури знову й знову повертаються до першоджерела життя й заново переживають зародження Світу, аби розпочати новий цикл життя. Повертання до першоджерела – це не просто звернення до минулого, це звернення до непроминущої сутності, яка перебуває поза часом і простором та єднає в собі минуле, теперішнє й майбутнє. Ця непроминуща сутність і називається Безвічністю, бо не має віку, обмеженого лінійним виміром. У такому сенсі час звільняється од лінійності й набуває циклічності, в позачасовій суті якої являється Безвічність – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне.

Природні свята мають значення світла, святості й пов’язані з духовною практикою просвітлення, вони базуються на відповідності Сонячному циклу, на дотриманні космічно-природних законів і вселюдського морального принципу.  

Штучні празники (безділля) породжені марновірством та пов’язані з неробством, гульбищами, обжиранням і тримаються на бузувірській (фанатичній) вірі в релігійні догми й політичні доктрини.

Підмінивши слов’янам їхні рідні природні морально-світоглядні первені: Лад, Род і Родиця (Природа) чужим богом-творцем – надприродною, магічною караючою персоною, християнство нещадно гнітило й нищило ясновідний світогляд, природно-космогонічну міфологію й природно-космічну систему свят Сонячного кола.

У релігіях і відповідних їм політичних ідеологіях немає природних свят на славу світла, натомість у них встановлено штучні празники для поклоніння культам месій і вождів, на відзначення ритуальних дат, пов’язаних з революціями, війнами, завоюваннями, масовим поневоленням, винищенням, жертвуванням людей. Зокрема в юдаїзмі всі празники пов’язані з завоюваннями, з убивствами когось юдеями або з утечею їх від покари. Взагалі всі юдейські релігійні празники приурочені до знаменних подій протистояння, як правило збройного, юдеїв неюдеям. Усе те розриває енергетичну взаємодію людей з Природою, Сонцем і Світовою Всеєдністю, перериває родові взаємини, культурну єдність минулого, сучасного й майбутнього життя народу.

Релігійні ритуальні празники-шабаші держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві; їх відзначають після заходу Сонця, що свідчить про темну, морочну суть тих зборищ. Уночі шабашують тільки злодії, які прожирають і пропивають награбоване, аби того не бачили люди. А випрацювані за день люди уночі відпочивають – відновлюють сили для праці на Землі під Сонцем.

Штучні релігійні й політичні календарі нищать астрономічно-природну основу Сонячного колодаря й морально-світоглядну основу ясновідного самоладування людського життя. Штучні календарі, ритуали руйнують енергетичну взаємодію людей із Землею, Сонцем і Космосом, розривають родові взаємини й культурну єдність минулого, нинішнього й майбутнього життя народу. Штучні ритуальні празники-шабаші та їх жертовні ритуали відбувають після заходу Сонця, ті зборища мають темну, морочну суть і держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві.

Релігія як антисистема заневолення й визиску супротивна культурі – системі саморозвитку людей. Морально-світоглядна, природно-духовна основа культури принаймні удвічі давніша від штучних релігійних догм: вік продуктивної агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік паразитарних релігій – близько 6 тисячоліть.

В обрядах народів агрокультури немає жертвувань, а є взаємне частування і взаємообмін плодами своєї праці за принципом енергообміну між Сонцем і Землею. Цей давній звичай – вияв природного й суспільного синергізму та святкове нагадування про взаємодію, взаємодопомогу як основу життя людей агрокультури. Сонячне свято – знамення Світла. Свята Сонячного колодаря – нагадування людям агорокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самооновлюваної світлої сили Рода-Всеєдиного й Родиці-Природи.

Про руйнування християнською церквою системи Сонячного календарного циклу української агрокультури та інших агрокультур зробив вичерпний висновок історик і народознавець М. Грушевський: «Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система… передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську…» (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Ось тому християнська церква й нарекла всіх селян (латинян, українців та інші аграрні народи) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужому, породженому юдаїзмом християнству. До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. Церковно-слов’янські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичництвом – усі неаврамічні релігії та дорелігійні світогляди.

З насадженням християнства термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції. Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та аврамічними релігіями юдаїзму й християнства полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний, моральний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній, морально-світоглядній основі; а релігія – це передусім дотримання догматів віри й зовнішніх ритуалів.

Так із насадженням у масову свідомість марновірців штучних понять язичники і язичництво церковна ідеологія спотворила давньоукраїнський природно-космогонічний, сонячний, дорелігійний світогляд, заснований на ясновідному істинному знанні, моральній волі духу та самосвідомості світловизнавчих людей агрокультури.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів. Хлібороби як люди агрокультури відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків під опікою Ладу, Рода й Родиці (Природи), зберігаючи про них світлу пам’ять (звичаєвий, дорелігійний культ предків) у нескінченному циклічному часоплині життя. Життя наших предків аграріїв було цілковито підпорядковане природно-космічним Сонячним циклам і нескінченному циклічному часоплину Всеєдиного Життя та безвічному моральному принципу Всеєдиного Ладу.

Лад – Усеєдиний самородний першопочаток життя й Усеєдиний моральний принцип. Із субстанції Всеєдиного самородного неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада) або Природа.

Християнська церква підмінила самородний первінь життя – Лад, життєзароджуючого Рода – батька всього живого й життєродну Природу – матір усього живого чужим богом – давцем багатства й уявною надприродною караючою персоною. І коли рідновірські ентузіасти заходжуються славити «рідних богів» в особі Дажбога, то це свідчить про їхнє невігластво, бо саме поняття бог заперечує природну ясновідну основу морального світогляду наших предків-хліборобів. Нам належить остерігатися релігійно-політичних підступів старих і модерних культів, коли легковірні, піддаючись омані й «єднаючись» у деструктивні церковні громади, політичні партії й різні секти, руйнують культурну цілісність народу, нації.

Християнська церква як інтернаціональна за суттю релігійна організація зайнята утвердженням християнської тотожності, а не збереженням національно-культурної ідентичності християнізованих народів. Християнська тотожність тримається на марновірстві й покорі, а національно-культурна ідентичність базується на знанні Істини й дотриманні морально-світоглядної традиції, на взаєморозумінні й взаємодії. Пагубність марновірства в тому, що віряни приймають на віру догми й не хочуть знати Істини, вірять церкві, а не довіряють одне одному. Тож марновірцями маніпулювати легко. А для масштабнішого маніпулювання суспільством церква використовує моральних авторитетів та через праведників підступно чинить неправедне, ошукують не тільки вірян, а й ціле суспільство. У цьому плані й так звані рідновіри нічим не відрізняються од чужовірів: одні й другі сповідують месіанські культи – вірять придуманим, уявним богам. І нема значення, якому богу вірити – нав’язаному чужинцями чи вигаданому самими, бо суть марновірства одна – залежність од релігійного культу й віросповідних догм, втрата самосвідомості й волі власного духу. Рідновірство ще небезпечніше од чужовірства, бо підміна чужого марновірства рідним марновірством призводить до очманіння й шизофренії. Це так само роздвоює свідомість і руйнує психіку, як і молитва рідною мовою до чужих богів, до чого закликає УПЦ. Так само абсурдним є намагання віротерпимих ентузіастів поєднати християнське Різдво з сонячною традицією, назвавши його «Різдвом Сонця». Але ж Сонце не народжується, а відновлюється енергія сонячного світла в новому циклі обертання Землі довкола Сонця.

Звичаєву основу хліборобських свят Сонячного кола руйнують і неоязичники-рідновіри, які, зокрема, проводять безглуздий ритуал спалювання на вогнищі хліба як жертви Дажбогу. Це блюзнірство суперечить прадавньому українському звичаю пошанування хліба. Відомо, що всіх рідновірів в Україні контролює Марченко М. А. (Медведчуків тесть) – засновник Релігійної організації «Релігійний і духовний центр силенкиян Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри» (дата заснування 27.04.2006, Код ЄДРПОУ 34405962). А заснував саме Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри (РУНвіри) на першому з’їзді (соборі) в Чикаґо 1972 року Лев Силенко (справжнє прізвище – Леонід Кибзаєв; до війни – офіцер НКВД, у війну – офіцер гестапо в Києві, далі – впроваджений в українську наукову еміґрацію). Леонід Кибзаєв як новоявлений «Пророк і Вчитель Лев Силенко» реформував ідеї філософа й релігієзнавця Володимира Шаяна з відродження «віри предків» у так звану монотеїстичну РУНвіру з «Єдиносущим Господом Дажбогом», що запущено в маси як інтелектуальний вірус для відриву од давньої української духовно-світоглядної традиції. Відомо, що всі неоязичницькі групи на пострадянському просторі контролює ФСБ РФ. Отже, старе юдохристиянство й інспіроване ним неоязичництво й далі обслуговує руську імперську ідеологію.

Так на підставі біблійних і похідних від них євангельських догм запускаються в масову свідомість інтелектуальні віруси підмін традиційних духовних вартостей національних культур і пропагується фальсифікована історія народів і спотворена картину Світу.

Як переконливо довів Г. Сковорода, проаналізувавши месіанську релігійну доктрину юдохристиян, їх світ – не всеосяжний природний, саморозвинний Світ, а штучний, придуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» нелюди-гуманоїди поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують марновірців з цілого Світу до бузувірського поклоніння своїм культам і собі – «богоствореним» і «богообраним». Що ж приховується за «богоствореністю» й «богообраністю»? В антиеволюційних догматах юдохристиянства запрограмовано всі інволюційні збочення й деґрадації «богостворених», які всі свої гріхопадіння списують на «задум Творця». Якщо в юдаїзмі, релігії «богообраних», є інститут сім’ї як один з основних ідентифікаторів юдейської релігійної спільноти, то в християнстві, релігії рабів, інститут сім’ї зруйновано абсурдною догмою про непорочне зачаття від «духа святого», що виключило з процесу продовження людського роду чоловічий первінь. «Богородиця», яка нібито зачала од «святого духа» й народила «сина божого», стала програмним прообразом нинішнього сурогатного материнства. А «син божий» зі своїми учнями-апостолами став програмним прообразом гомосексуальності католицького кліру й православного монашества. Показовим щодо абсурдності штучного християнства є догмат чоловічої «трійці» – Бога в трьох особах (Отець, Син, Святий Дух) у християнському віровченні, де немає місця жіночій земній первині – Природі. У Біблії поняття «трійця» відсутнє, його придумали наприкінці ІV ст. богослови в чоловічих монастирях.

А нинішні почаївські ченці пішли далі у своїх релігійно-політичних проповідях «О последних временах» – прирівняли єдність «Святої Трійці» до необхідності об’єднання України, Росії та Білорусі: «…наше родное слово Русь и русский …быть с Православной Россией, чтобы вместе составить Святую Русь. …Как нельзя разделить Пресвятую Троицу, Отца и Сына, и Святого Духа, это Един Бог, так нельзя разделить Россию, Украину и Белоруссию… И обязательно нужно знать, помнить и не забывать, что было Крещение Руси, а не крещение Украины. Киев – это второй Иерусалим и мать русских городов. В Польше была тайная иудейская столица. Иудеи понуждали поляков завоевывать Русь. Иудеям очень не нравились слова: Русь и русский, поэтому назвали сначала завоеванные поляками и отданные им в аренду русские земли Малороссия. Потом опомнились, что здесь есть слово Рос, и назвали Окраиной. Слово окраина – это позорное и унизительное слово! Какая окраина? Чего, почему окраина?! Ведь за этой мнимой иудо-польской окраиной находятся другие страны и государства. И позже по их же указке поляки узаконили нам понятия Украина и украинцы, чтобы мы охотно забыли свое название русский, навсегда оторвались от Святой и Православной Руси». Отака монашеська проповідь ідеології православного нацизму в Русії.

 

Великдень – не Паска

З давніх-давен в Україні Великдень як початок Нового хліборобського літа святкують у чітко визначену Сонячним циклом пору весняного рівнодення. А з насадженням християнства це космогонічне свято підмінили релігійним культом «смерті й воскресіння Христа» та стали змінювати його дату у зв’язку з юдейсько-християнськими пасхаліями й зрештою назвали Пасхою (від івритського песах – пропускати, обминати, що пов’язано з міченням кров’ю жертовного ягняти дверей юдейських жител, які мав обминати юдейський бог Ягве (Єгова) під час карання єгиптян).

Ізраїльтяни прийшли в Єгипет однією сім’єю (рід Якова мав сімдесят осіб), а через 400 років їх кагал налічував шістсот тисяч і перевищив чисельність єгиптян, що стало загрозою для країни. Спочатку рід Якова радо прийняли в найродючішому краї, форпостові Єгипту – землі Ґошен (араб. Кесем), але коли євреїв стало більше за єгиптян, до них почали ставитися з застереженням. Юдеї вирішили покинути Єгипет під проводом Мойсея. Перед цим бог юдеїв напустив на єгиптян 10 кар єгипетських, які не зашкодили юдеям, а для убезпечення від останньої кари «ангела смерті» велено було позначити житла юдеїв кров’ю жертовного ягняти. Юдеї «позичили» в єгиптян золоті речі й пішли завойовувати Ханаан – обіцяну землю. Вони нібито дістали цю землю за угодою з богом: як богообрані мають право володіти Світом.

Насаджене в Україні християнство підмінило сонячне свято Великдень юдо-християнським празником Песах-Пасха-Паска, яким юдеї відзначають свій вихід з Єгипту, а християни – воскресіння Христа. Отже, Песах – пам’ять про те, як юдейський бог Ягве обминув юдейські житла й знищив єгипетських дітей. Тобто Песах – жертва, що асоціюється з жертовним ягням.

Юдеї відбувають Песах поїданням жертовного ягняти-песаха й прісного хліба-маци, а християни відбувають Пасху причастям через літургійний хліб і вино до тіла й крові Христа, якого вважають принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому жертовне ягня (Агнець божий) стало символом Христа. І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального обряду, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову.  Отже, християни, наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. В цьому – абсурдність жертовної магії пасхального обряду.

Християнство як новоюдейська релігія перейняло з юдаїзму вузловий магічний обряд жертвопринесення – Пасху, чим прив’язує своїх марновірців до юдейської історії. Всіма іншими штучними церковними обрядами християнство підмінило наші природні дорелігійні агрокультурні свята Сонячного Кола, позбавивши наших людей своєї історичної пам’яті, питомого природного світовідчуття й морального світогляду.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби із заздрощів, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве. Так у Біблії з позиції скотарів-кочівників юдеїв відображено протиборство кочівників і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують нібито послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи. Так на підставі біблійних догм вигадали спотворену релігійну картину Світу.

Для приховування магічної суті юдо-християнської Пасхи-Пасхи її стали називати по-польськи – Wielkanoc, по-чеськи – Velikonoce, по-словацьки – Velkonoc тим самим профануючи духовну суть давнього Великоднього свята – Сонячного свята відродження Життя. Разом з тим, назви Wielkanoc, Velikonoce, Velkonoc розкривають морочну суть юдейського Песаха, який відбувають з початком доби, а доба в юдеїв починається ввечері, подібно як юдейський рік починається восени – «коли вмирає світло».

А останнім часом і в Україні поширилась безглузда тенденція називати юдо-християнську жертовну Песах-Паску сонячним Великоднем, що його традиційно відзначають хлібороби на Весняне рівнодення, а церква свого часу забороняла. Так само церква забороняла й післявеликоднє поминання душ предків – Проводи, а нині руська церква в Україні нав’язує вірянам післяпасхальну канонічну «радоницу» – «радость воскресения Христова».

Пасха, як її постійно називають руські віряни (по-українськи – Паска, по-польськи – Pascha), хоч би як її називали інакше, все одно лишається юдейським магічним обрядом – заклинання неюдеїв, тому безглуздо її вважати православною чи католицькою. Отже, Паска – не Великдень!

Проте церква й надалі намагається ототожнювати давній культурний звичай з релігійним ритуалом. Ось як пише про це «Католицька енциклопедія»: «Великдень увібрав до себе багато язичницьких звичаїв на честь повернення весни. Яйце є символом відродження життя ранньою весною… Кролик – це язичницький символ, і він завжди був символом родючості». Церква довго забороняла Великдень і великодній звичай з крашанками, писанками й хлібом-колачем, які символізують Сонце й самозародження Життя; з хоровими співами й танками – веснянками, які символізують радість оновлення Життя. Не змігши викорінити прадавнє Великоднє свято, церква втиснула його в пасхальні канони. Віряни різних християнських церков відзначають Пасху в різний час після Весняного рівнодення й Великодня за умовним календарем юдейсько-християнських пасхалій, підпорядковуючи річний Сонячний цикл агрокультури місячним циклам кочівників, чим порушують точний астрономічно-природний Сонячний колодар.

Дотримання Сонячного колодаря потребує значного розвитку астрономічних знань, у тому числі вміння точно визначати моменти рівнодень та сонцестоянь. Для цього аграрні, орійські народи вже з VІ тисячоліття до н. е. будували спеціальні курганні обсерваторні комплекси. А кочовим народам астрономічні знання агрокультури були непотрібні, бо вони не трималися одного місця й не займалися землеробством. Кочовики користувалися значно простішим місячним календарем, для якого не треба було нічого будувати, а досить подивитися на небо й зафіксувати фазу місяця. Юдеї як кочовики також здавна користувалися місячним календарем, запозичивши назви місяців у вавилонян. Першим весняним місяцем вважався нісан (вавилонський нісану).

Юдо-християнство підмінило космічно-природне життєствердне свято Весняного рівнодення некрофільним ритуалом поминання «сорока святих мучеників», а сам Великдень – своєю жертовною Пасхою, обізвавши святий великодній хліб-колач як мірило життя хліборобів песахом – плоттю жертовного ягняти. А потульні марновірці за тисячу літ юдо-християнського уярмлення змирилися з тим брутальним приниженням рідної культури й звичаєвої традиції та втратили в безтямності власний моральний світогляд і волю духу. І коли їм відкривають правду про їхній заблуд, вони сприймають це як «образу почуття міліонів вірян» і безтямно вважають магічні ритуали юдо-християнської релігії «елементами нашої культури». Дивує, як в епоху планетарного прозріння люди існують у релігійній омані, вірячи в цинічну брехню, яка панує над ними. До насильницького насадження християнства русами-колонізаторами в нашій культурі не було облудної аврамічної релігії, а був моральний світогляд, духовна практика ясновідання зі звичаями Сонячного (Ладового) Кола та прадавні знання космогонічної міфології. Релігія як засіб заневолення людей і маніпулювання масовою свідомістю за суттю своєю супротивна культурі – системі природно-духовного саморозвитку людини й народу. Юдо-християнська аврамічна релігія – то підступна магічна омана, яка марновірством відволікає людей од ясновідного зосередження в собі й від осягнення Істини в самопізнанні та обіцяним раєм відвертає од справедливого життя в Білому Світі волею власного духу.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як світоглядна система цілісного, дієвого знання засноване на дотриманні принципу моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Під юдо-християнським релігійним гнітом віряни втратили ясновідне знання Істини й піддались морочній, марній вірі в чужого уявного Бога – давця багатства. Опинившись у тенетах неволі, ошукані марновірці навіть не намагаються пручатись і вирватись, а тільки пристосовуються вигідніше й придумують виправдання своєму марновірству та приймають на віру чужі профанні цінності, якими підмінили наші світлі сутності.

Так сталося з одвічними світлими сутностями ясновідного сонячного світогляду агрокультури: давньоукраїнською Досвітньою Зорею – Зорею-Денницею (Венерою) та давньоримським  Люцифером, які є вісниками Сонця. Люцифер (лат. Lucifer складається з коренів lux – світло та fer – нести) – світлоносний. Люцифер – одна з давньоримських назв планети Венера. В ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі Досвітня Зоря зветься Устра й Уштра, а від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Знаменно, що Великоднє святкове дійство починається зі звертання до Досвітньої Зорі – вісниці світанку, сходу Сонця й символу-прообразу України.

Денниця-Люцифер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду агрокультури з морочною юдо-християнською релігійною доктриною месіанства. Юдо-християнська ідеологія «скинула» Люцифера з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею, а юдо-християни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера, персоніфікувавши в ньому зло.

Юдо-християнська релігійна ідеологія понизила світлі природні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних астральних знаках-символах, представивши їх як гордих, непокірних та підмінила своїми бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів. Юдо-християнство підмінило своїми божествами космічно-природні сутності агрокультурного світогляду, привласнивши їх світлу силу. В юдаїзмі й християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати як месіанський символ божого одкровення, а Сонце підмінили Христом. Так на підставі біблійних догм створено умовну релігійну картину юдейського світу.

Аналізуючи біблійні тексти з морально-світоглядної позиції агрокультури, Г. Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії: «Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи мудрецям єгипетським, …зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний, світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу. …Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розчавить йому голову той, хто перепочиває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце… Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»); «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!» («Потоп зміїний»). У Сковороди «…той, хто перепочиває в Сонці» – це і є Денниця-Люцифер, нездоланна світла сила якого неминуче скине з Неба на Землю біблійного змія, «розчавить йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Породжене юдаїзмом християнство від початку мало у своєму арсеналі тільки некрофільний культ розіп’ятого Христа й магічну церковну літургію, а далі поступово заволоділо культурними набутками й духовно-інтелектуальним потенціалом поневолених народів та використало їхній життєвий ресурс і таланти на їхнє ж заневолення й власне релігійне панування над ними. Так релігія заволоділа духовно-інтелектуальним ресурсом культурного саморозвитку людства.

Аби відновити життєвий ресурс для культурного саморозвитку, людям необхідно звільнитись од оман релігійної конфесійності й політичної партійності.

 

Звільнення од релігійної омани й марновірства

Нам належить звільнитися від тисячолітньої релігійної омани й марновірства, аби стати самими собою – жити волею власного духу. Звільнитись од релігійного заневолення, мороку марновірства й мирських умовностей люди спроможні, плекаючи у своєму єстві внутрішнє ясновідне чуття світлої сили Всеєдиного Життя та наснажуючись Сонцем; живучи за законами Природи, Космічного Ладу і вселюдської Моралі та звичаєвої традиції питомої агрокультури; шануючи духів предків і ладуючись у Сонячному, Ладовому колі в духовне Родове коло. Так ми стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів.

Цикли нескінченного Сонячного колообігу є природно-космічною основою всіх процесів у біосфері та в природноорієнтованому людському житті. Усвідомлюючи себе в Сонячному циклі частиною колообігу Всеєдиного Життя, люди ясно бачать свої заблуди й виходять на шлях життя за космічно-природними законами Світла. Усвідомлення Сонця центром усіх процесів у Сонячній системі й джерелом життя на Землі – це основа сонячно-морального світогляду. На цій світоглядній засаді відбувається протистояння в земному Світі заснованої на сонячно-моральному світогляді продуктивної системи життя та антисистеми паразитування, яка тримається на споживацькому світосприйнятті. Як біологічні паразити є споживачами життєродної енергії Природи, так і соціальні гомініди з темним споживацьким світосприйняттям є нахлібниками, які паразитують на природних ресурсах Землі й на продуктивній праці людей агрокультури. Споживацтво паразитарних гомінідів є суттю антисистеми фінансової цивілізації, яка паразитує на системі культури, суть якої – саморозвиток людей. Культура, за Г. Сковородою, – «друге, духовне, народження людини».

Свідченням абсурдності антисистеми фінансової цивілізації, яка тримається на віртуальних фінансових псевдоцінностях, є нестримна агонія паразитарного споживацтва, що прискорює її кінець. Заміна антисистеми фінансової цивілізації на систему культури починається у самосвідомості людей, які на моральній основі агрокультурного світогляду переосмислюють, змінюють своє життя в ставленні до Матері-Землі й життєродної Природи, до ясної Істини й до морочних аврамічно-месіанських релігійних культів. Це прискорює ліквідацію антисистеми фінансової цивілізації та відродження системи культурного життя на Землі за космічно-природними законами світла і вселюдським моральним принципом справедливості. Паразитарні гомініди-нелюди неминуче згинуть у нестримному накопиченні матеріального багатства, в затятості заблудів і марновірства, а культурні люди спрямовують свою енергію на підтримання життя на Землі й на свій природно-соціальний саморозвиток у духовній перспективі.

Енергопродуктивне життя культурних людей кардинально відрізняється від споживацького існування паразитарних гомінідів-нелюдів. Культурні люди невибагливі в побуті, бо їхнє життя засноване на постійній синергетичній взаємодії, на енергообміні між Сонцем і Землею. Культурні люди не накопичують багатства, як паразитарні гомініди-нелюди – раби споживацтва, бо статки і все необхідне для розвитку людей агрокультури оновлюється в кожному новому Сонячному циклі як результат їхньої праці.

У живій природній основі звичаєвої традиції ґрунтується своєрідність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор); «Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах» (О. Воропай). У звичаєвій традиції виявляється  безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь).

Юдо-християнська релігія порушила природний розвиток прадавньої української народної культури на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі. І найдужче постраждала весняна, новолітня обрядо­вість, оскільки саме в цю пору церква запровадила Великий піст і заборонила традиційні народні сонячні свята. Весняні сонячні обрядодії нашої хліборобської культури частково збереглися в дитячо-молодіжних іграх і забавах.

У чужих церковних празниках, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаї. Звичаєві свята Сонячного колодаря – нагадування людям агрокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самородної світлої сили Ладу, до життєзароджуючої небесної сили Рода й життєродної земної сили Родиці-Природи, до світлосійної сили Сонця й самооновлюваної сили Землі. Великдень як свято зародження й відродження життя присвячене подружній любові, злагоді, щастю в родині й громаді.

Споконвіку хлібороби на теренах України святкуванням Великодня відзначають космічно-природне явище початку Новоліття. Двотижневе Великоднє обрядодійство починається славленням Досвітньої Зорі, Сонця й духовних сутностей усього сущого в Природі, а завершується поминаннями-проводами духів предків, які у Великдень являються в Білий Світ.

У Великдень нашу Галактику проймає струмінь космічного світла, і в його вселадуючому імпульсі лине до нас духовна енергія предків. Тривалість космічного імпульсу сім днів – від Великодньої до Провідної Неділі. Люди вшановують духів предків і проводять їх до наступного Великодня. Так підтримуємо безперервний тонкоенергетичний зв’язок між минулим, нинішнім і прийдешнім у людському житті в безвічній пульсації Всеєдиного Життя.

Великоднє свято – відчуття безвічного дихання Всеєдиного Життя. У свята Сонячного циклу, Ладового кола ми світоглядно й реально прилучаємося до безвічного Кола Всеєдиного Ладу – оновлюємо своє життя в енергетичному взаємообміні з життєсійною снагою Сонця, життєзароджуючою снагою Рода-Батька й життєродною силою Природи-Матері. У Великоднє свято Сонце знаменує світлу силу відродження, оновлення Життя.

Отже, зробімо вибір між світлом і мороком – між природнім, сонячним святом Великоднем і штучним, політичним юдо-християнським празником Песахом-Паскою.

Зустрічаймо Весняне рівнодення як початок Новоліття з усвідомленням, що ми живемо за нескінченним, самооновлюваним Сонячним циклом і за незмінними законами земної Природи та наснажуємося оновленою енергією Сонця й сповнюємо своє життя безвічним смислом.

У цю благодатну пору початку Новоліття звертаймося з любов’ю й глибинною пам’яттю до Ладу, Рода, Природи, до всіх світлих сил небесних і земних, до духів наших предків для прилучення до безвічного джерела Всеєдиного Життя, для перемоги світла над мороком, людей над нелюдами та відновлення нашої самостійної життєвої сили – Української Волі!

Бажаю Вам, Вашій родині, всьому Вашому роду й цілому нашому Українському народу ясної Сонячної снаги, Великоднього світла в серцях, міцного здоров’я та потужної духовної й фізичної сили здолати нашого тисячолітнього ворога – паразитарну русню!

Сили й Ладу в справедливій покарі людьми нелюдів!

Переможного, щасливого Новоліття!

 

© О. Сівер