Проблема деструктивного елементу
шостої хвилі української еміґрації
Історія української еміґрації – це історія випробувань, яких упродовж століть зазнавали українці, змушені покидати рідну землю, яка для них була не просто територією проживання, а частиною душі. Тобто для українців земля, рідний дім – це саме життя, з яким тяжко розлучатися. Чи не найпроникливіше біль розлуки з рідною землею передав Василь Стефаник у новелі «Камінний хрест». І той біль нашого народу підсилювався з кожною хвилею еміґрації. І хоч кожна хвиля переселення була по-свойому драматичною й мала свої соціально-економічні, правові й інші причини, та саме 12 років тому українці зіштовхнулися з найважчим викликом – російсько-українською війною. Саме вона викликала початок п’ятої хвилі української еміґрації, яка поглибилась до катастрофічних розмірів з повномасштабним вторгненням рф в Україну та переросла в шосту хвилю.
Для мільйонів українських родин виїзд за кордон був не добровільним, а вимушеним вибором, сповненим болю, адже розривались родинні зв’язки, й для багатьох це відбувалося не вперше. Серед біженців опинилися родини ветеранів АТО та ООС, які вже повною мірою відчули тягар війни й розлуки, а також родини трудових міґрантів, які роками чекали повернення своїх рідних, а тепер змушені поїхати до них на чужину.
І хоч уже тоді нашому суспільству було важко сподіватися на завтрашній день, люди все одно поверталися з заробітків або очікували скорішого повернення до України, бо мали плани на щасливе родинне життя вдома. Однак росія позбавила всього цього багатьох українців. Люди мусили чимскоріше рятуватись евакуацією, що породило безпрецедентні для України демографічні втрати.
Втім, трагізм шостої хвилі полягає не лише у масштабах міґрації населення, а головним чином у невизначеності: мільйони українців опинилися в підвішеному стані, де біль за втраченим гараздом переплітається зі страхом за майбутнє своїх рідних, які залишилися в небезпеці. Біженцям довелося будувати своє життя на чужині з нуля.
За різними оцінками, внаслідок російської аґресії за кордон виїхали від 7 до 10 мільйонів українців. Водночас повномасштабне вторгнення аґресора 24 лютого 2022 року викликало у світі безпрецедентну хвилю солідарності, яка проявилася в наданні негайної підтримки й захисту українських біженців. Одним з ключових соціальних інструментів стала Директива ЄС про тимчасовий захист, яка дозволила українцям миттєво отримати право на легальне проживання, доступ до ринку праці, медичне обслуговування та освіту для дітей без необхідності проходити тривалу й складну процедуру отримання притулку. Подібні ініціативи розгорнулися і за океаном, наприклад, у Канаді та США через спеціальні спонсорські програми, такі як «Uniting for Ukraine». Зрештою, в багатьох країнах перебування українських біженців передбачили й грошові виплати для допомогти інтеґруватися в життя за кордоном.
Загалом, у перші місяці війни здавалося, що весь світ став за нас, а українське суспільство нарешті консолідувалось, аби не повторювати помилок минулого та спільно протистояти навалі необільшовиків, при цьому допомагаючи, як військовим, так і цивільним співвітчизникам, які потребували цього. Та й організована українська діаспора одразу взяла під опіку своїх земляків у країнах перебуванням, допомогла адаптуватись та разом поширювати правду про воєнні злочини росії, проводячи маніфестації й мітинги.
Однак, у вирі цих трагічних подій виокремився асоціальний елемент, чий менталітет лишився проявом совєтського спадку – «совка». Це ті, які виїхали до країн Заходу, часто мотивуючи це «пошуками вільнішого життя». Хоча в Україні вони не виявили своєї волі в побудові самостійного, справедливого життя, яке стало б справді незалежним від совєтсько-російського впливу. Не намагались вони й почати вільно, самостійно мислити та навчити цьому своїх дітей. Так і сталося, що їхня потреба «вільнішого життя» часто обмежується лише матеріальними благами, які й ваблять за кордон. А тому, саме їх і їм подібних можемо характеризувати як деструктивний елемент шостої хвилі української еміґрації.
Загалом слід зазначити, що ця частина суспільства доволі різноманітна, адже серед них є різні верстви населення, та найбільше це стосується нижчого й середнього класів, які становлять більшість. А стосовно вищого класу, так званої еліти, то ця група не бажає бути соціально активною частиною українського суспільства, бо докорінні зміни всередині України їм точно не на руку, адже це може зруйнувати комфорт панівного класу. Тож доцільно розглядати деструктивність елементу саме з огляду на нижчий і середній класи, які могли б стати рушійною силою соціально-політичних змін у державі за умови розвитку національної самосвідомості.
До характеристики означеного елементу слід додати, що серед них є багато тих, хто проживав на відносно безпечних теренах України, але забажав отримувати соціальні виплати чи іншу допомогу за кордоном. Вони навіть не відчули руйнівної сили війни й утисків, страждань від окупантів на тимчасово окупованих територіях, проте представляють себе біженцями.
Сюди слід віднести й переляканих «чоловіків», які за чотири роки війни не спромоглися знайти собі цивільну, тилову чи військову працю, згідно зі своїми вміннями. Тому замість солідарності зі своїми співгромадянами, які воюють на фронті й не мають можливості на ротацію й реабілітацію, вони обрали втечу з України, яка часом закінчується смертю під час спроб перепливти річку або перейти гори.
Проте багатьом усе-таки вдається перетнути кордон завдяки налагодженим контрабандним маршрутам або хабарям відповідним державним службам. Загалом від початку повномасштабної війни нелегально перетнули кордон близько 70 тис. осіб. А через офіційні пункти пропуску пройшли 470 тис. Слід зазначити також, що точну кількість осіб, які перетнули український кордон поза офіційними пунктами пропуску назвати неможливо, бо вони не потрапляють до міґраційних реєстрів під час виїзду.
Відтак, завдяки втікачам, які опинилися за кордоном, формується образ «сміливця», що пішов проти корумпованої влади. Та суть проблеми в, тому що саме ці особи в основній своїй масі й підживлюють корупцію. І якби в них самих було «тепле» місце в ТЦК, ДПСУ або іншій структурі, то вони б залюбки теж займались відкупами чи переправляннями через кордон цілком здорових військовозобов’язаних, натомість гноблячи геть непридатних до військової служби людей або тих, хто не зміг чи не захотів платити. І це вони робили б, як ті запроданці, які заради привілеїв допомагали більшовикам понад сто років тому колонізувати Україну й тероризувати українців. Адже всяка антинаціональна діяльність з вибірковою й насильною мобілізацією тільки грає на руку нинішнім необільшовикам на росії в їх антиукраїнській пропаґанді.
Ще одну категорію, яка дедалі більше поповнює деструктивний елемент шостої хвилі української еміграції є молоді хлопці від 18 до 23 років, у яких відсутня національна свідомість. Після дозволу виїздити їм з України лише через українсько-польський кордон виїхало 121 тис. Зрозуміло, що серед них не всі 100 % відсотків байдуже ставляться до проблем України й їхній виїзд лише тимчасовий. Одначе, цей дозвіл на виїзд можна вважати злочинним, і це не через втрату мобілізаційного ресурсу, а передусім через втрату майбутніх працівників, які змогли б підтримувати економіку в тилу, в той час, коли половина чоловічого населення на війні.
Та оскільки нинішній владній верхівці не потрібна національно свідома молодь, то не дивно, що в Україні ніхто не займається патріотичним вихованням, пробудженням духу волі, що забезпечує суспільний розвиток та перемоги своєї нації. Ось тому узаконюють дозвіл на виїзд і подвійне громадянство. А все те сприяє деструктивному елементу шостої хвилі еміґрації легко виїздти на все готове до інших країн, ніж робити щось у своїй країні, яку вони забувають, щойно перетнувши кордон. При цьому зберігають український паспорт «про всяк випадок», бо, можливо, хтось власною кров’ю відстоїть Україну, й тоді можна буде приїхати назад, як набридне Європа.
Вражає те, що окреслені вище деструктивні елементи шостої хвилі української еміґрації часто толеруються, мовляв, це величезна втрата для держави кваліфікованих кадрів, відтік дорогоцінних мізків, інтелектуальної еліти. Кажуть, що вони не винні у виїзді, що вони цього не хотіли й старанно працювали б на благо держави, якби не сукупність певних чинників. Одначе, навіть цією зимою тисячі людей, серед яких жінки, люди похилого віку, діти, зрештою всі ті, хто дійсно виживав під час холоду й відсутності базових побутових умов через терористичні атаки рашистів, не покинули України, хоч мали більш, ніж вагомі причини на виїзд. Ба більше, наші люди продовжують ходити на роботу, консолідуються й разом долають життєві проблеми, при цьому не забуваючи про допомогу фронту.
Зрештою, допомагають фронту й організовані українці з-за кордону. Передусім це IT-спеціалісти, інженери, інші фахівці, які мають за плечами великий досвід роботи в цих сферах, вони інтеґруються в українські діаспорні організації, знаходять там колег «по цеху», іноземних волонтерів. Використовуючи потужну матеріально-технічну базу й безпекові чинники країн Заходу, наші фахівці розробляють БПЛА, детектори, РЕБи, інші засоби протидії дронам та багато іншого для забезпечення потреб наших воїнів на фронті. Тим паче, нинішня війна кожного дня вимагає нового підходу, аби менше лилося української крові. Технології й інтелектуальна праця можуть долати кордони задля спільної мети. Та на жаль не всі прагнуть цієї мети.
Оборонні завдання постають і перед молоддю, яка здобуває вищу освіту за кордоном, у безпечних умовах. Свої напрацювання українська молодь у подальшому має застосовувати для допомоги в підвищенні обороноздатності та розвитку інших сфер життя своєї Батьківщини.
Втім, на жаль, реальність зовсім інша. Користі для України з «інтелектуальної еліти», яка не має національної свідомості – нуль, бо свої здібності спрямовує на розвиток інших держав, задовольняючи єдине своє бажання – матеріально збагатитись. Зрештою, вони втрачають духовний зв’язок з Батьківщиною, і в них залишається тільки етнічне походження, яке рано чи пізно розмиється й забудеться в середовищі інших культур.
Зрештою, якщо новітня українська міґрація й далі лишатиметься такою аморфною масою й не бажатиме співпрацювати з організованою українською діаспорою, яка вже й без того поступово, з кожним наступним поколінням втрачає зв’язок з рідним краєм, то вона неминуче деґрадує. Адже якщо порівнювати сьогоднішню еміґрацію з тією, яка виникла внаслідок поразки перших визвольних змагань, то стає дуже прикро, що історичні помилки не вчать людей. Тоді вояки армії УНР, інтелектуальна еліта й зрештою молодь попри втрату Батьківщини, опинившись на чужині, трималися ностальгією за рідним краєм, а відтак не опускали рук, а прагнули повернутися додому, відновити збройну боротьбу та забезпечити Українську державу освіченими кадрами. З цією метою українці й організували на чужині власні вищі освітні заклади й здобули необхідну освіту, бо дома були позбавлені можливості отримати освіту через участь у війні.
Така історична аналогія доводить, що люди самі зобов’язані бути відповідальними за життя вдома, а втеча від проблем нічого не дасть для їх розв’язання. А коли наші міґранти хвалять закордоння: «тут такого немає, тут все по-людськи», то це свідчить про їхню меншовартість. Бо оте «по-людськи» зробили самі люди, своїм свідомим вибором, своєю працею, своєю згуртованістю в прагненні до соціально-культурного саморозвитку. А якщо звинувачувати в усіх своїх негараздах інших, то хто ж змінюватиме на краще наше життя?
Тим, хто втік з України й підбурює інших зробити те саме, слід отямитися й перестати тинятися світом та нарешті самим узятися солідарними зусиллями утвердити справедливість в Українському суспільстві. Саме зараз перед Українською нацією стоїть питання виживання, тому чинити суспільний розбрат – це те саме, що слугувати рашистським аґресорам. Українські воїни, українська молодь, які є справді гордістю нації, гинуть на фронті не за злочинну владу, як кажуть утікачі й боягузи всередині країни, а воюють за власні родини, за волю народу, за самостійну Україну. Це доводить, що дух волі Українського народу до самовладдя не знищено, і він явить себе на повну силу, коли політичною елітою стануть самі українці, а не чужинці або запроданці.
Тож можна зробити висновок, що деструктивний елемент шостої хвилі української еміґрації є виявом совєтського тягаря, якого не позбулися за понад три десятиліття незалежності. Якщо ми зараз не позбудемося того тягаря, то необільшовицьке пограбування народу триватиме далі, а розбрат у суспільстві може призвести до незворотних наслідків. Тільки консолідованою силою всього Українського суспільства зможемо звільнити Українську землю від окупантів і очистити Українську державу від владарювання паразитуючого класу.
Для західних країн – ми лише трудові міґранти як придаток до нашої сировини. Українцям по всьому світу, яким бодай трохи не байдужа доля Українського народу й Української держави, належить ставати відважними та починати зміни першочергово в собі, а далі виплекати у своїх дітей відчуття справедливості й національної самосвідомості, які необхідні для спільного державотворення. Адже ніхто не наведе ладу в нашій домівці, окрім нас самих. Та для цього нам не треба піддаватись омані й віддавати свої голоси за пусті обіцянки «вчителя історії» з відомого серіалу. Нам належить змінити паразитарну владу на свою, яка стане волевиявом самого народу, а для цього необхідно, щоб менталітет цього народу був духовно чистим, морально гідним українського походження. Тоді ми самі станемо правувати на своїй землі.
Богдан Миколайович Коваленко,
студент 4 курсу історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка,
кафедри історії світового українства,
освітньої програми «Світове українство в цивілізаційному поступі»
