Чим загрожує Україні виїзд населення за кордон і чому зупинити міґрацію не вдасться.
Позбавити українців необхідності їздити на заробітки обіцяє вже третє покоління державників, але еміґрація з нашої країни лише набирає обертів. Утім, виїзд населення — це не власне українська проблема, а глобальний тренд. Кількість міґрантів на планеті зростає: за даними ООН, у 2000-му вона становила 174 млн, у 2013-му — уже 232 млн, а в 2015-му — 244 млн. Сприятливі умови для цього створюють розвиток транспортного сполучення і засобів комунікації, дедалі більша відкритість кордонів та інші явища глобалізації, яка робить подорожі не такими ризикованими, а перебування за межами батьківщини менш обтяжливим. Сьогодні мігранти мають значно більше можливостей зберігати свою ідентичність та зв’язки з близькими, ніж кілька століть тому. Однак рушійні сили міґрації незмінні: люди полишають свої домівки в пошуках безпеки та засобів для існування. Це задає відповідний напрям: глобальні міґраційні потоки прямують до мирних країн із розвиненішою економікою, тобто до G20. Саме там мешкає майже дві третини всіх мігрантів світу. З даними Міжнародної організації з міґрації, у 2013-му серед прибульців до країн G20 українці посідали п’яте (!) місце після мексиканців, індусів, китайців та бангладешців.
Як повідомляють у Держслужбі зайнятості з посиланням на дані МЗС, сьогодні за кордоном живе й працює близько 5 млн українців. Щоправда, реальні масштаби міграції можуть бути більшими: згідно з результатами опитування Соціологічної групи «Рейтинг», дві третини наших співвітчизників працюють там нелегально. Більшість з них — близько 3 млн — у Росії. Даються взнаки безвізовий режим, відсутність мовного бар’єру та економічне домінування колишньої метрополії. Однак останніми роками завдяки війні та євроінтеграції українці дедалі частіше обирають Європейський Союз. За даними Євростату, у 2013-му вперше оформили дозвіл на перебування в країнах ЄС 236 тис. українців, у 2015-му — вже 493 тис., а протягом 2016-го — 589 тис., тобто близько 18% загальної кількості виданих дозволів. Для порівняння: на сирійців у 2016-му припадало лише 348 тис. дозволів. Очевидно, що переорієнтація українських міґрантів на ЄС триватиме. Це стосуватиметься і заробітчан, і тих, хто виїжджатиме на постійне проживання.
Читайте також: Зубко назвав рівень зарплати, який зможе втримати українців від трудової міграції
Головним чинником, що спонукає наших співвітчизників виїздити за кордон (і на заробітки, і на постійне проживання), є різниця в оплаті праці. Якщо в Україні середня зарплата становить близько €250, то в Росії — €500, а в ЄС цього року перевищила €1500. Зокрема, у Польщі — €750, Чехії — €870, Італії — €1760, Німеччині — €2300, Ірландії — €2500. Зрозуміло, що обіцяне урядовцями підвищення зарплати до 10 тис. грн, тобто близько €300, українців не зупинить, так само як високі заробітки в європейських країнах не зупиняють самих європейців. За даними Європейської комісії, у 2015-му 11,3 млн жителів ЄС працездатного віку жили й працювали за межами своєї батьківщини (з-поміж членів євроспільноти). Більшість із них приймали Німеччина та Велика Британія, а також Іспанія, Італія, Франція та Швейцарія. Міграція відбувається і всередині окремих країн. Наприклад, німці рухаються зі східних реґіонів у розвиненіші західні, а італійці — із центральних та південних на багатшу північ.
Основним джерелом внутрішніх міґрантів є країни, що приєдналися до Євросоюзу після 2004 року. Зокрема, це стосується Польщі, де членство в ЄС спричинило потужний сплеск еміграції. Основним напрямком для польських шукачів ліпшої долі стала Велика Британія, яка одразу відчинила двері для заробітчан із новоспечених членів євроспільноти. Кількість поляків там зросла з 94 тис. у 2004-му до 500 тис. у 2008-му, а зараз наближається до 1 млн (911 тис. у 2016-му). Ще одним пріоритетним напрямком стала Німеччина, яка приймає польських міґрантів від 2011-го, після того як закінчилася дія мораторію на прийом працівників із новоприєднаних країн ЄС. За даними Федерального офісу статистики, у 2013-му там мешкало 420 тис. млн поляків, у 2014-му — 670 тис., у 2016-му — вже 780 тис. Мотивація в них така сама, як і в українських заробітчан: в економічно розвинених країнах праця оплачується вище, а дістатися туди стає дедалі легше.
Відчутний відплив власного працездатного населення Польща компенсує завдяки заробітчанам, передусім українцям, які становлять левову частку всіх тамтешніх міґрантів. Зокрема, заохочення міграції виявляється в лібералізації законодавства. Наприклад, з усіх країн ЄС тільки в Польщі українці можуть влаштовуватися на сезонну працю просто за біометричним паспортом. Робочі візи нашим співвітчизникам також видають охоче: 2016-го відкрили близько 1 млн віз і ще стільки само 2017-го. Крім того, називаючи українських мігрантів біженцями, Варшава використовує це як аргумент для того, щоб не пускати до себе справжніх біженців із Сирії. Утім, навіть попри політичні аспекти, трудова міграція позитивно впливає на економіку країн, які приймають. За даними звітів Організації економічного співробітництва та розвитку, завдяки мігрантам трудові ресурси Європи за останні 10 років зросли на 70%, а Сполучених Штатів — на 47%. Вони заповнюють ніші в динамічних секторах економіки і в тих галузях, що занепадають, забезпечуючи її гнучкість. Крім того, всупереч стереотипам, більшість міґрантів є цілком конкурентоспроможними працівниками. У цьому сенсі українці досить цінний ресурс для Європи, зважаючи на нашу культурну спільність, а також порівняно високий освітній рівень та індустріальний трудовий бекграунд.
Читайте також: Кількість українців, охочих поїхати на заробітки в Росію, зменшилася в чотири рази
Проте відчиняти двері міґрантам передові країни змушені з огляду на невблаганні демографічні тенденції, що спонукають «літніх і заможних» до економіко-демографічного союзу з «молодими й бідними». Світова тенденція така, що населення розвинених країн старіє, натомість тих, які розвиваються, молодь не знаходить собі місця на ринку праці. Тому прийом мігрантів є своєрідним історичним компромісом, який забезпечує одних ліпшим заробітком, а інших — дефіцитними людськими ресурсами. Усю гостроту проблеми наочно демонструє європейська статистика. За даними Євростату, 2016-го в населенні ЄС діти до 14 років становили менш як 16%, а особи віком понад 65 років — більш як 19%. Наприклад, у Німеччині це співвідношення було 13% до 21%, внаслідок чого середній вік німця майже 46 років. Якщо так піде далі, то, за прогнозами демографів, до 2050-го вік 37% європейців буде 60+, а середній вік ще більше наблизиться до 50. Це означатиме зменшення не лише абсолютної кількості населення, а й його працездатного та фертильного прошарку. Інакше кажучи, держави мусять тепер конкурувати не лише за ринки збуту та природні ресурси, а й за демографічні.
У цій боротьбі Україна приречена на програш, оскільки ні зараз, ні в найближчому майбутньому не може забезпечити своїм громадянам конкурентний рівень доходів. Тим часом подальша євроінтеграція полегшуватиме доступ українців до іноземних ринків праці, на яких вони отримуватимуть набагато вищу винагороду. Щоправда, левову її частку трудові мігранти все ж таки витрачають на батьківщині. За даними НБУ, 1996-го сума переказів заробітчан в Україну становила $350 млн, 2010-го перевищила $3 млрд, а 2015-го наблизилася до $6 млрд. Цифру за 2016 рік експерти оцінюють у $7 млрд. Загалом, за підрахунками Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, у 2011–2016-му заробітчани переказали понад $50 млрд. Для порівняння: у 2016-му вартість відновлення Донбасу Мінрегіон оцінював у $15 млрд.
Грошові перекази заробітчан не лише поповнюють їхні родинні бюджети, а й позитивно впливають на ситуацію в Україні: щонайменше дають змогу стримувати рівень бідності та пов’язаних із нею соціально-гуманітарних негараздів. Крім того, частина коштів витрачається на відкриття власного бізнесу, вкладається в навчання дітей тощо.
Читайте також: В останні два роки 1,2 млн українців виїхали на заробітки за кордон
Однак демографічних втрат це, на жаль, не компенсує. Проблема в тому, що Україна належить до категорії «молодих і бідних» країн лише за критерієм бідності, натомість демографічні тенденції в нас цілком відповідають європейським. Якщо Індія, Бангладеш, Мексика та Китай, населення яких теж активно мігрує до країн G20, мають демографічний приріст у межах 1,1–1,6%, то в Україні цей показник уже давно від’ємний. І якщо середній вік українця не набагато перевищує вік китайця (40 років проти 37), то індуси, бангладешці та мексиканці в середньому молодші за наших співвітчизників на 13–15 років. Це означає, що Україна не здатна компенсувати втрату працездатного населення, яке виїжджає за кордон, народжуваністю. І це обертається проблемами: вже зараз, за даними Держстату, з 42 млн громадян лише 17,8 млн є економічно активними. Звичайно, офіційна статистика «не бачить» зайнятих у тіньовому секторі, але навіть вікова структура населення змушує замислитися. Станом на 2016-й рік українців віком 15–64 роки було близько 29 млн. Це означає, що трудові міґранти сьогодні становлять близько 17% населення працездатного віку.
Якщо кількість заробітчан зростатиме, а населення України зменшуватиметься й старішатиме, у недалекому майбутньому демографічно-трудові втрати доведеться компенсувати, як це робить, наприклад, Польща. Але проблема в тому, що Україна не належить до економічно розвинених країн, а отже, не є привабливою для іноземних міґрантів. Через нашу територію пролягає потужний міґраційний коридор, яким користуються для того, щоб потрапити до ЄС. Однак лишатися тут мігранти не прагнуть. За даними Державної міграційної служби, протягом 2001–2015 років кількість іноземців, які мали дозвіл на проживання в Україні, коливалася в межах 101–264 тис. осіб. Порівняно з масштабами міґрації з нашої країни ця цифра абсолютно несуттєва. Що це означає? За прогнозами демографів, до 2030-го населення країни зменшиться до 41 млн, до 2050-го — до 35 млн, а наприкінці століття налічуватиме заледве 27 млн. Завдяки еміґрації темпи депопуляції можуть пришвидшитися, а її економічні наслідки стануть ще важчими.
Тиждень.UA
