ЩО НЕ ТАК З «БРАМОЮ ЄВРОПИ» СЕРГІЯ ПЛОХІЯ
Українці Хорватії звернулися з запитом щодо моєї оцінки книжки Сергія Плохія «Брама Європи», яку вони побачили в перекладі з англійської на державну мову їхньої країни.
Що спонукало небайдужих до минулого Батьківщини своїх предків нинішніх громадян Хорватії поставити це питання? Початок історії України від скіфських воєн до незалежності, чи заміна на місці автохтонного розселення племені білих хорватів (предків українців і нинішніх хорватів) уздовж обох схилів Карпатського хребта на угорців – на вміщеній карті «Київська Русь у 980-1054 рр.»?
Якщо хорватський переклад ідентичний українському, який також здійснений з англійського видання 2015 року, то ці застереження справді можуть мати рацію. Тим паче, якщо, за словами Сергія Плохія, його книжка «оповідає історію України згідно з кордонами, визначеними етнографами та картографами кінця ХІХ – початку ХХ століття, що часто (але не завжди) збігалися з кордонами сучасної Української держави». А також, якщо автор враховував наукову позицію засновника сучасної української історіографії Михайла Грушевського (його ім’ям названо кафедру історії України в Гарвардському університеті), який «розглядав свій предмет як історію нації, яка існувала з незапам’ятних часів і знала періоди розквіту, занепаду та відродження, а останньою її кульмінацією вважав розбудову Української державності під час Першої світової війни та після неї».
Але ці незапам’ятні часи для Михайла Грушевського розпочинаються не зі скіфських воєн, що відбувалися на хліборобських розселеннях наших прямих предків, а задовго до цього. Так, цьому видатному вченому за його життя ще не було відомо про існування стоянки первісної людини біля селища Королеве на Закарпатті вже понад мільйон років тому – задовго до пришестя скіфів, але він детально описує ранні згромадження наших далеких предків уже в центрі нинішнього українського розселення, яким налічується багато тисяч років. До таких археологи відносять Кам’яну Могилу, Кирилівську, Мізинську, Гінцівську, Межиріцьку стоянки.
Крім того, окреслюючи ареал розселення українців, учений наголошує, що на південному заході його скелет становлять Карпати: на заході з Карпатським луком, «вузьким і досить легким до переходу в середині, розвиненим в цілі системи хребтів і височин на західнім і полудневім своїм краю. На полудні до сього луку (до його центральної частини) безпосередньо прилягає тисько-дунайська низина». Тобто, предки українців були за Карпатами, як і в Галичині, а їхні нащадки й нині там є.
«Сім слов’янських племен, які перелічив київський літописець, жили на території сучасної України», – пише Сергій Плохій. На згаданій карті значиться шість – сіверяни, поляни, древляни, тиверці, уличі, дуліби. Тільки чомусь білих (карпатських) хорватів немає на карті у «Брамі Європи». Замість них – угорці, ті хто з південного Уралу прикочували 898 року через Рутенські (так пише угорський літопис), тобто Руські гори й зупинилися в околицях нинішнього Мукачевого на відпочинок, де тоді також розселялися білі хорвати.
Їхні нащадки залишилися й досі як в Україні (Закарпатська область, Львівська, де в Стільському була столиця Великої Хорватії), так і в Румунії (Мараморощина), в Словаччині (Пряшівщина), в Чехії (за переконаннями знаного археолога Леоніда Залізняка), а в нинішній Угорщині їхня споконвічна присутність залишилась у слов’янських назвах Доброчин (Дебрецен), Сольнок, а також в існуванні греко-католицької церкви, де вже правиться мовою мадярської держави.
До речі, багато гідронімів і топонімів на новому місці розселення хорватів на Балканах мають співзвучність з тими, які й досі в ужитку з обох боків Карпатського хребта: Боржава, Сава, Драва, Ондава – Боржава, Іршава, Трнава, Свіржава, Дашава; Самобір, Ілів – Самбір, Ілів тощо.
Виникають питання і до змісту малюнка 4, який озаглавлено «Золота Орда близько 1300 р.» – це доба Галицько-Волинської держави, яка об’єднувала всі українські етнічні регіони, включаючи протягом 40 років і Закарпаття. Але всі ці терени, зокрема, позначені як Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське й Чернігівське князівства, віднесені до Київської Русі. Тієї, яка і в книзі Сергія Плохія вже давно розгромлена ординцями.
У своїх дослідженнях Михайло Грушевський особливу увагу приділяє епохальному періоду в історії України, що визначально вплине на подальший розвиток нашого етносу – це хліборобська Трипільська культура. Тому й прикро, коли чужинецькому читачеві історія українців подається доступною йому мовою фактично без цієї основоположної сторінки нашого минулого. Бо Сергій Плохій знайшовся лише на одне речення у розповіді про скіфські війни: «У VІ тисячолітті до н. е. носії так званої культури Кукутені-Трипілля заселили лісостепову прикордонну смугу між Дунаєм та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, будували величезні поселення, виготовляли глиняні скульптури та фарбовану кераміку».
Але це були не якісь пришельці невідомо звідки, а вже автохтони, що стверджує археологічна наука. Скажімо, спираючись на знахідки з таких ранньонеолітичних стоянок, як Кам’яна Могила біля Мелітополя, Лука Врублевецька на Подністров’ї, окремих мезолітичних провінцій у басейні Прип’яті й Десни, а також на Харківщині, відомий дослідник цієї проблеми Ярослав Пастернак заявляє про безперервну тяглість населення України від палеоліту до неоліту, тобто до часу осілого землеробства, яке світ визнає на наших теренах як Трипільську культуру.
Зрештою, знайдені в наших степах кам’яні плити з різними рисунками, яким налічується понад 18 тисяч років, свідчать про те, що наші далекі предки не чекали тисячі років поки льодовик відійде аж до океану – поступове повернення теплого осоння на родючі ґрунти України, де було достатньо і вологи, одразу ж притягувало сюди землеробів з південних окраїн. І вони, очевидно, не одну тисячу років викристалізовували той високий рівень хліборобства, який притаманний трипільській культурі. А її носії, зрозуміло, за цей час стали тут автохтонами.
І той неповторний стиль трипільської кераміки, який і досі зачаровує силою своєї художньої оригінальності, виражається сміливістю й гармонійністю ліній, соковитістю барв, підніс її до найкращих світових зразків. Залишаючись справжнім витвором генія тієї доби, вона стала підвалиною для творення в майбутньому українського мистецтва. Саме з її зразків можна бачити формування оригінального світогляду населення Трипілля, що вже усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового.
Тобто, протягом сотень тисяч років на теренах нинішньої України, в умовах теплого осоння, розселялися наші предки, які в епоху неоліту викристалізувалися в землеробів, що успішно розвинули на постійно родючих чорноземах вищу на той час стадію матеріального виробництва – хліборобство. І саме на українських чорноземах стало можливим гібридизувати дике жито в пшеницю. Відтак розвиток цього господарського напрямку зробив історичний переворот у забезпеченні людини продовольством – не лише поживним білком, а й тривалістю зберігання зерна, що в стократ поліпшило харчовий баланс наших далеких предків.
Можна допустити: тривалий період існування трипільської культури, що революційно змінила життя уже автохтонних племен на чорноземі, привернуло пильну увагу тогочасних кочових об’єднань, які розселялися неподалік у степових просторах. Саме вони могли спробувати взяти під свій контроль осіле хліборобське населення. Такими могли бути племена середньодніпровської культури на сході, Волинсько-Подільської мегалітичної – на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному заході, оскільки нині вона та наші побутові речі дуже схожі на ті, що вироблялися колись трипільцями.
І як тут не зауважити, що ті орнаменти, які збереглися на прадавніх глечиках чи інших предметах сивої давнини, дуже схожі із сучасною українською вишивкою, а окремі, як встановила народна майстриня Анна Кульчицька, «просто таки ідентичні з нею». Таким чином, хліборобство трипільської доби ніколи не зникало з українських просторів. Трансформувавшись у нові форми, воно створило відповідну до своєї заголовної ролі в розвитку людини величну духовність, яка наділила її своєрідними кодами пам’яті, що дійшли до наших днів.
Треба врахувати й те, що звички, традиції, пов’язані з хліборобством у природно-кліматичних умовах нашої землі, особливо з наявністю чорнозему, якого в такій кількості немає в інших народів, протягом тисячоліть творили особливий тип людини. Зовсім інший, ніж це могло зробити рибальство і мисливство, що мало місце, скажімо, у наших північних сусідів, чи скотарство, яке культивувалося в господарів безмежних степів. І це особливо вирізняє окремішність українців від сусідів.
Важливо завважити й таке: хлібороби – не аґресивні за природою, вони як споконвічні плеканці своєї питомої землі насамперед готові обороняти себе й свою землю. Навколо своїх поселень наші предки насипали великі земляні вали, на яких стояв високий частокіл, а спереду був викопаний глибокий рів. До цього верхові кочівники не були готові, тому змушені були повертатися назад. А ще на сотні кілометрів тягнулися високі вали, які прикривали освоєну хліборобами територію, на якій уже починали формуватися підвалини майбутньої української нації. Вони йшли в два ряди, а місцями і в три, розмежовуючись один від одного десятками кілометрів. Загальна довжина таких оборонних споруд на Київщині й Поділлі сягала 2000 кілометрів.
Ось чому одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції, що налічує понад 600 поколінь роду людського, стверджується й ще одним арґументом: де ж ті грізні маси кочових орд, які наганяли страх на Європу – їхні степові простори освоїли плугом українці-хлібороби. Занепали великі культури, а наша й далі утримує своє місце, маючи глибокі корені, дає для Світу таланти першої величини. Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами. Зрештою, вижили і зберегли рідну мову й власні традиції.
Тож мав рацію член Центральної Ради Тиміш Олесіюк у тому, що з самого початку свого існування український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, а «не бездомним приблудою, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у ХІV-ХV століттях».
Відтак ця одвічна традиція хліборобства, що пов’язує через плекання хліба весь комплекс цивілізаційного розвитку людини, витворила в ту історичну добу потужний заряд невичерпної енергії для всіх наступних поколінь справжніх господарів наших чорноземів. Ця енергія поступово розчиняла у своїй хліборобській стихії кочових кімерійців і скіфів, як потім і сарматів та інших пришельців, у тому числі й прибулих з Північного Кавказу предків білих хорватів, поступово надавала їхній антропології й духовності ті риси, що сьогодні засвідчують про нашу близькість.
У кількох місцях своєї праці Сергій Плохій наголошує, що Руська держава з центром у Києві була розгромлена монголо-татарами в середині ХІІІ століття. Зокрема, «це сталося у грудні 1240 року, коли монголи – інша хвиля завойовників з євроазійських степів – захопила Київ».
Але ж загальновідомо, що після смерті київського князя Мстислава в 1132 році Русь фактично перестала бути єдиною, від Києва почали віддалятися окремі території, першою – Галичина. Остаточно про розвал Руської держави стало зрозумілим тоді, коли 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський розгромив Київ. Ще одне підтвердження цього – літопис «Слово про Ігорів похід», де 1187 року звучить заклик до руських князів об’єднатися.
Цей заклик, як відомо, почули на західноукраїнських теренах: 1199 року волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину, а через три роки в нове державне утворення добровільно увійшло і Київське князівство. А ще через три роки Роман Мстиславович ініціює Трипільський з’їзд князів, на якому оголошується його звернення про об’єднання всіх руських князів з підпорядкуванням Києву, куди мала повернутися й столиця держави, що на той час іменувалася як Галицько-Волинське князівство.
Передчасна смерть князя Романа 1205 року не дала можливості втілити в життя цей політичний проект, відтак Київщина, як і всі наддніпрянські землі, знову опинилися в самостійному плаванні – аж до взяття до рук реальної влади сином Романа Мстиславовича князем Данилом. Після перемоги над ятвягами в 1237 році за прикладом батька він розпочинає об’єднання всіх руських земель навколо Галицько-Волинського князівства. У 1238 році Київ знову входить до його складу. Однак Данило Романович, як і його батько, не повертає столицю відродженої української держави на київські гори, а керує нею з Галичини.
У Києві залишається правити його посадський воєвода Дмитро, який і буде очолювати оборону міста від ординців у грудні 1240 року. Про це, до речі, через кілька сторінок своєї книги пише і Сергій Плохій: «На той момент, коли Київ упав під натиском монголів, він уже не правив над усіма руськими землями, а сам був під владою «провінціалів». Обороною міста керував воєвода Дмитро, який служив князю Данилу, правителеві Галичини й Волині. Князь Данило взяв столицю Русі під свій захист у попередньому році за домовленістю з київським князем Михайлом, який утік з міста після того, як спочатку чинив опір монголам, але втратив свою головну цитадель – місто Чернігів – і зрештою волю до боротьби».
Прочитавши це, стає зрозумілим, що Сергій Плохій чомусь уникає визнати: до приходу ординців у 1240 році до Києва це місто вже майже сто років не було столицею держави, а залишалося лише центром одного з руських князівств, відтак Київської Русі як визнаної світом країни вже давно не існувало, а використання Сергієм Плохієм створеної Павлом Маґочі карти аж ніяк не може переконати в протилежному. В цей час Європа визнавала нову власну державу нашого народу – Галицько-Волинське князівство, а його володаря – князя Данила в 1253 році посол Папи Римського коронував на короля Русі.
Дивним є й те, що Сергій Плохій як дослідник з радянських часів впливу унії на суспільні процеси в Україні та роль у них Ватикану, опускає таку важливу деталь як тяжіння Київської митрополії до злуки з Римом ще задовго до цієї події. Він пише: «Прозахідний рух почався у Руській православній церкві на початку 1590-х років як реакція на кризу, яка охопила Київську митрополію».
Але як тоді оцінювати рішення Великого князя Ізяслава, який 1075 року послав свого сина Ярополка до Папи Григорія VІІ, аби той благословив на князювання «як дар Святого Петра» – це мало надати Русі «покровительство апостольського авторитету». На це в Римі погодились, відтак Святий Отець передав «від імені Св. Петра управління вашим царством з тим наміром і з тим гарячим побажанням, щоб Св. Петро своїм заступництвом перед Богом охороняв вас, ваше царство і всі ваші справи і надав вам милість володіти вашою державою в повному мирі і славою до кінця вашого життя».
Реально питання унії для українства постало на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли Київський митрополит Ізидор, приєднався до неї, розуміючи цей процес як творення єдиної церкви. Проте в Україні тоді суспільство виявилося не готовим до такого повороту. Ворожим до унії виявилося польське латинське духовенство й московське православне. Бо така унія, яка зберігала для нашого народу його національну душу, оскільки залишалися всі православні обряди, не була потрібна ні полякам, ні москвинам. Як справедливо зазначав Микола Чубатий, «унія як окремішня форма релігійної культури – окремішня обрядом від поляків і вірою від москалів – сприяла духовному усамостійненню українського народу, його внутрі консолідувала, віддавала під охорону Апостольського Престола і католицької Европи і внаслідок цього замикала дорогу і польській, і московській експансії на українські землі».
Однак ідея злуки православної й католицької церков і в подальшому не зникала серед української людності. Скажімо, 1476 року частина української еліти підписала знамените «Послання Мисаїла» до Папи Римського Сикста ІV щодо вірності йому. Особливо ж цей процес посилився з прийняттям Люблинської унії, що означало входження українських земель до складу Польської держави, де наші представники фактично не мали права голосу. Ідею унії підтримувала і верхівка українського духовенства й світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.
Дивно, що Сергій Плохій не зазначає, що серед ініціаторів унії Київської православної митрополії з Римом був і відомий згодом оборонець православ’я князь Костянтин Острозький – свою пропозицію він подав ще 1583 року. При цьому треба зауважити: коли автор називає обох єпископів, які поїхали до Риму з пропозицією про об’єднання з католицькою церквою, «українсько-білоруськими», то це звучить також якось дивно. Бо ж Кирило Терлецький був єпископом луцьким і острозьким, а Іпатій Потій – володимирським і берестейським. А Берестейщина – споконвічна етнічна територія українського народу, вона примусово включена до складу Білорусі як радянського національно-територіального утворення тільки 1939 року всупереч волі місцевого населення, яке хотіло приєднатися до Матері-України. До речі, з 1918 року там розміщувалися представники української влади, яким підлягала не лише Берестейщина, а й Холмщина, й Підляшшя.
Детально розповідаючи про патронат козацтва над відновленням православної митрополії в Києві 1620 року, автор «Брами Європи» не згадав про роль московії в цьому процесі, зокрема, її впливу через східних патріархів, які регулярно їздили до «білокам’яної» по «милостиню», на Петра Сагайдачного. Бо висвячений за протекції цього гетьмана православний митрополит Йов Борецький одразу ж «завопил» про підпорядкування московському цареві.
При цьому в листах православних до Москви згадуватиметься і про нібито спільне походження двох народів. Зрештою, Йов Борецький, Ісайя Копинський, Захарія Копистянський визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ і Українські землі. За свідченням К. Харламповича, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший нагадував цареві о його історичних правах на Київ».
Відтак переяславська трагедія України готувалася задовго до січня 1654 року – через цілий комплекс ретельно спланованої акції щодо взяття під контроль українського духовенства, що мало великий вплив на козацтво. З часом це дає москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування останнього православному цареві. 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «и он де духовный их чин, говаривал им, что де оне поедут на твое государево имя».
Невдовзі цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь на згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року. Там «лутчие люди» заявляють не лише про готовність перейти на царську службу – вони вже готові до того, аби православна віра поширювалася тільки до Дніпра. Знову ж таки ті самі православні владики підказували, що говорити в цьому плані.
Греко-католиків, до речі, православні не пустили на ту Корсунську раду, «чтоб они про их думу не ведали». За великим рахунком, аби не знали, що та рада дала добро на переселення українського населення до московщини, що створюватиме для неї захисний рубіж у Дикому полі від татарських набігів і обезкровлюватиме Україну. Вже з 1633 року спостерігається тенденція до переходу окремими козацькими родинами під владу московського царя, яким позитивно сприймається цей виснажуючий нашу націю процес. А вже буквально за два роки відтік українців за межі рідної землі набагато збільшиться: взимку 1635 року з Черкас хотіли переселитися під омофор московського царя 300 козацьких родин …
Чи розуміли наставлені за ініціативою Петра Сагайдачного владики відновленої Київської православної митрополії, що вони задля задоволення своїх амбіцій, які вимірювалися кількістю одержаних у москві соболів і спеціально присланих звідти персональних царських лікарів, ведуть свою паству в пастку, з якої буде неможливо вибратися?
Чимало неточностей Сергія Плохія стосуються і подій Хмельниччини. Скажімо, він інформує читачів про те, що Хмельницький відступив разом з ханом з-під Берестечка 1651 року. Насправді ж, гетьман кинувся за ханом, який покинув поле битви. І вже затриманий ханом не зміг повернутися до війська, яке продовжувало битися, а згодом вийшло з оточення.
Не можна погодитися з автором і в тому, що московський «цар дав козакам те, на що ніколи не погоджувався польський король: визнання козацької державності, 60-тисячного козацького реєстру та привілейованого статусу для нерухомості козаків».
Але що ж то за державність дарував московський цар, якщо вона не мала права на міжнародні зносини, зокрема, з турецьким султаном і польським королем – найбільшими сусідами на півдні й заході. І якщо переяславська присяга сприймалася козацтвом як військовий союз з москвою для вигнання поляків з українських земель, то чому ж навесні 1654 року московське військо не прийшло допомагати в цій справі на Правобережжя Дніпра, а цар Олексій Михайлович зажадав, аби козацький корпус на чолі з Іваном Золотаренком ударив з півдня в бік Смоленська – для включення цього міста до царських володінь. Передбачений угодою для допомоги козацтву тритисячний московський відділ зайшов до Києва, який відмовився присягнути цареві, і вже сотні років з нього не вийде…
А Сергій Плохій пише, що козаки були підтримані «московськими корпусами», і розпочали наступальні дії в Україні…
Сталося інше: коли населення нинішньої південної Білорусі почало присягати на вірність Україні після приходу туди козацьких військ, то з москви вимагали від Богдана Хмельницького провести розслідування й покарати козацьких полковників за прийняття тамтешніх жителів у підданство України: мовляв, хай присягають цареві.
Подібне трапиться і 1655 року, коли вже спільне військо дійшло до Вісли – там московські воєначальники перешкоджали наказному гетьману Данилу Виговському приймати в підданство Гетьманщини місцеве українське населення, що призвело до збройних сутичок між так званими союзниками.
А наступного, 1656 року у Вільно царські посли вже погодилися на вимогу поляків не допустити на переговори українських дипломатів. Тож без гетьманських представників московські відступили від визначеної Хмельницьким лінії розмежування по Віслі, а погодилися відірвати Холмщину й Підляшшя від України, що було першим її поділом між москвинами й поляками в ХVІІ столітті. Вислухавши розповідь своїх послів, що їх не пустили «до посольської ізби, як псів не пускають до церкви», Богдан Хмельницький закричав тоді на всю козацьку раду в Чигирині в жовтні 1656 року: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що треба зробити! Треба відступити від православного царя, підемо хоч під бусурманського…».
Ось так визнав українську державність московський цар після поспішної козацької присяги в Переяславі. А далі, аби Україну хутчіш прибрати до рук, підкуповуватиме козацьку старшину. Це вона чітко усвідомила, тому після смерті гетьмана зрозуміла, що без його досвіду й авторитету розбудова Української держави опинилася під серйозною загрозою. Розуміючи всю критичність ситуації старшинська нарада визнала необхідним, аби фактичне керівництво було доручено на якийсь час людині, що могла б справитися з гетьманськими обов’язками замість молодого Юрія Хмельницького. Такою досвідченою, сильною волею й розумом це старшинське зібрання побачило найближчого соратника покійного гетьмана – його генерального писаря Івана Виговського: «Нехай булава й бунчук буде при Юрії Хмельницькому, а доки дійде він літ військових, правитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, у Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме».
Треба зазначити, що Виговський не відразу подякував за високу честь, а попросив часу на роздуми. Через три дні на повторному зібранні Виговський знову відмовлявся й погодився лише тоді, коли присутні, особливо рядові козаки, чітко зажадали від нього вступу на гетьманську посаду. Приймаючи булаву заявив: «Ця булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати ж у війську я нікому не буду – коли ви мене вибрали, то Військо Запорозьке без страху бути не може».
Відмовлявся гетьман Виговський від влади і в жовтні 1657 року, коли не приймав вимоги царя щодо статусу України в складі московської держави. Тоді на Корсунській раді він поклав булаву, заявивши, що «не хоче бути в неволі». І тільки завдяки гарантії про підтримку з боку полковників погодився взяти цей символ влади назад.
А Сергій Плохій повторює наративи радянських часів про нібито привласнення Іваном Виговським гетьманської булави. Хоч насправді це був найбільш вдалий вибір на той час. Тим паче, що булаву вручили Івану Виговському без згоди царя Олексія Михайловича, але демократично, з дотриманням козацької традиції. До речі, Виговський тричі одержував вотум довіри від козацтва, в тому числі й у присутності московських воєвод на Переяславській раді в січні 1658 року. Тож ніяк не відповідає реальним подіям ось такий пасаж у «Брамі Європи»: «Досвідчений придворний, призначений на посаду регента юнака, прибрав його – у випадку України, не проливши жодної краплі крові, – і організував власне обрання на керівну посаду». Однак порівняння з порядками на московщині, де Борис Годунов захопив владу в молодого царевича, не відповідає демократичним традиціям Гетьманщини.
І треба визнати, що після одержання гетьманської булави всі свої зусилля Іван Виговський спрямовує на утвердження самостійності України в колі приязних сусідів. Так, він одразу ж вирішує впритул зайнятися відродженням відносин з Бахчисараєм, які були розірвані кримським ханом після Переяславської ради в січні 1654 року. Крім того, в цей час Іван Виговський звертає увагу на поглиблення відносин зі Швецією, договір з якою підписує в жовтні 1657 року. Зрештою, Іван Виговський виконав політичний заповіт Богдана Хмельницького, не тільки розірвавши з москвою всі відносини через укладення у вересні 1658 року Гадяцького трактату, а й завдавши їй разом з кримськими татарами поразки в Конотопській битві 1659 року.
Згадуючи про цю подію, Сергій Плохій зауважує, що «Виговський так і не рушив на Москву». І одразу ж додає: «Незважаючи на перемогу під Конотопом, московські гарнізони втрималися в Україні, а повстання проти гетьмана набирало сили серед козаків». Однак при цьому автор не пише, що все це інспірували московські воєводи. Це ж вони перед Конотопською битвою підбили кошового отамана Сірка здійснити грабіжницький похід на Крим, аби відтягнути татарського хана з військом від спілки з козаками. І коли хан дізнався про це вже в поході на москву, на Слобожанщині, то розвернув своє військо назад, щоб рятувати Крим від набігів запорожців. А повертаючись через Полтавщину, став палити її – в помсту за плюндрування Сірком півострова, де залишалися діти, жінки й старі.
Багато полковників, які ще вчора підтримували Виговського за протимосковське наставлення, тепер же, дізнавшись про татарські спустошення на Лівобережжі, гостро засуджували свого гетьмана, особливо Іван Богун. Коли Виговський почув це, то вирішив зректися влади. Зробив це не тікаючи, як описується в «Брамі Європи», а на козацькій раді, де його не скидали, а він сам поклав гетьманську булаву. Одержавши її від нього, Юрій Хмельницький, до речі, спромігшись розтлумачити присутнім суть Гадяцького трактату, хотів її знову повернути Виговському. Однак на цю пропозицію колишній гетьман саркастично відповів: посадіть на гетьманство кошового Сірка чи полковника Богуна.
Можна лише додати: Іван Виговський був єдиним українським гетьманом, який не підписав жодного договору з москвою. За це вона й змушувала українців називати його першим зрадником. Цього справжнього українського державника змогла вшановувати лише наша діаспора. Саме там народилися поетичні слова Олекси Стефановича, які дають вичерпну оцінку діяльності гетьмана:
А ще вклонимося Виговському:
Скільки часу не утекло б,
Злонапасникові московському
Не забути про Конотоп.
Перекладаючи відповідальність на Виговського за початок Руїни, Сергій Плохій чомусь не згадує, що це був московський проект. Це ж царський воєвода Ромодановський їздив до полтавського полковника Мартина Пушкаря й кошового отамана Якова Барабаша й підбивав їх виступити проти законно обраного гетьмана, обіцяючи обом їм гетьманську булаву в разі скинення Виговського з посади.
Не згадується в «Брамі Європи» і про «Чорну раду» 1663 року під Ніжином, де за вказівкою московського царя українськими руками було розірвано Гетьманщину по Дніпру. Оскільки діючий наказний гетьман Лівобережжя переяславський полковник Яким Сомко не влаштовував москву, то цар наказав тодішньому кошовому отаману Івану Брюховецькому йти з січовим товариством спочатку під Прилуки, а потім під Ніжин та обиратися на лівобережного гетьмана.
І той виконав цей наказ, одержавши владу кулаками запорожців, потім першим серед українських гетьманів поїхав до царя, підписавши так звані московські статті, якими повністю здавав інтереси свого народу – за титул боярина, соболину шубу й одруження на «московской дєвкє». Щоправда, досить швидко переконавшись у справжніх намірах царського самодержавства щодо упокорення України, Брюховецький скликав 1 січня 1668 року в Гадячі старшинську козацьку раду, на якій проголосив незалежність Гетьманщини з столицею в Києві й розпочав війну проти москви.
Ця війна була виграшною, оскільки правобережний гетьман Петро Дорошенко приєднався до повстання й перейшов зі своїми полками через Дніпро для підтримки, після чого він буде обраний соборним провідником України. А далі в результаті спільних дій козацтва московські ратники будуть викинені з української землі. Та коли Дорошенко укріплював кордон біля Глухова, до нього доходить звістка, що кошовий Сірко, користуючись його відсутністю в Чигирині, веде до столиці свого ставленика для проголошення того новим гетьманом. Дорошенко, зрозуміло, кинувся рятувати ситуацію, чимдуж поспішивши до Чигирина. Залишений на лінії зіткнення наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний поласився на гетьманську булаву, яку йому пообіцяли царські воєводи через релігійного діяча Лазаря Барановича, відтак знову присягає москві.
На жаль, про ці дії вказаних призвідців поглиблення Руїни Сергій Плохій не згадує. Особливо про «народного месника» Івана Сірка, який постійно загострював ситуацію в цей час з користю для москви. Наприклад, за її завданням він силами запорожців захоплював окремі правобережні міста, доповідаючи про це цареві як «нижайшій раб и верной подданой». Водночас просив царя, щоб той присилав своїх ратників до Браславля, в Умань, в Кальник «та інші потрібні міста…».
Складається враження, що автор «Брами Європи» не ознайомлений і з масивом документів, що висвітлюють хід Північної війни в Україні. Зокрема, дивним виглядає розповідь про те, що Мазепа палив села і містечка перед армією шведського короля Карла ХІІ, коли той змушений був відмовитися продовжувати наступ на москву. То Петро І, відступаючи до неї, знищував усе на шляху свого противника, прирікаючи його армію на знищення від голоду й холоду, яка через програну битву під Лісною восени 1708 року втратила весь свій обоз – саме це змусило шведів повернути до свого союзника Мазепи в Україну на зимові квартири. Там, до речі, були приготовлені записи амуніції й продовольства для козацького війська й шведського, в тому числі й у Батурині, про що пише професор Плохій.
Тим часом Мазепа зі старшиною й частиною війська виїхав назустріч Карлу ХІІ, коли дізнався про намір московського царя ліквідувати гетьманський устрій, відправивши в Україну корпус під командуванням свого поплічника Олександра Меншикова. І тільки недалеко від шведського табору, вже за Десною, гетьман відкрився перед козацтвом, пояснивши причини переходу на бік шведів. Найбільш влучно охарактеризував цей вчинок Мазепи згаданий вище Меншиков, дізнавшись про вчинок гетьмана: «заради всієї України». Ось за це Петро І і нищив мазепинців у Батурині, Глухові, Ромнах і Лебедині.
Є питання до автора і щодо означення тогочасного територіального розселення українців на Слобідщині. Воно не обмежується околицями Харкова й Сум, а простягається аж за Дін. Заснований переселенцями з України Острогозький козацький полк обіймав значні терени нинішніх Бєлгородської та Воронезької областей РФ. Не зовсім коректно в цьому контексті звучить і термін про Курську губернію як російську, оскільки радянський перепис 1926 року засвідчив присутність у Східній Слобідщині, а це і Курщина, півтора мільйона українців.
Дивне ставлення Сергія Плохія і до української національної еліти. Скажімо, він іменує Івана Франка й Василя Стефаника галицькими письменниками, хоч це українські майстри слова світового рівня. Водночас вважає, що після Миколи Гоголя російський читач фактично не знав нікого з українських письменників аж до Володимира Винниченка. А як же з Антоном Чеховим, який себе постійно позиціонував з українством?
Виграшним для чужоземців було б одержати в книзі Сергія Плохія інформацію й про те, що саме уродженці нашої землі внесли визначальний вклад у розвиток таких фундаментальних наук у російській імперії, як математика (Михайло Остроградський, Віктор Буняковський, Георгій Вороний), механіка (Дмитро Журавський, Микола Белелюбський, Степан Тимошенко), ракетна техніка (Олександр Засядько, Микола Кибальчич, у радянську добу їхні розробки розвинули українці Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Володимир Челомей, Валентин Глушко, Михайло Янгель…).
При цьому доречним було б згадати і про внесок у розвиток американської астронавтики Михайла Яримовича – «того, хто не пустив москалів на Місяць», а також пояснити читачам, що створення американської міжконтинентальної ракети «Трайдент» («Тризуб» в українському перекладі) пов’язано з уродженцем Тернопільщини Богданом Гнатюком.
Багато питань є і стосовно подій Першої світової війни. Так, професор Плохій стверджує, що «Союз Визволення України» сформований у Відні, хоч насправді його організували у Львові наддніпрянські емігранти, яких благословив на це греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Прикро, що оповідаючи про крах імперії Романових і відречення Миколи ІІ від престолу, автор «Брами Європи» жодним словом не обмовився про роль українського Петрограда в цих процесах, зокрема, відмови солдатів-українців Волинського полку розігнати мирну маніфестацію, що змусило царя ухвалити згадане рішення. Як і не згадав про українізацію російської армії, що давало можливість вільніше почуватися Центральній Раді в протистоянні з Тимчасовим російським урядом. Навіть не згадано про роль Центральної Ради як промотора визволення поневолених народів російської імперії, зокрема, проведення нею в Києві у вересні 1917 року спеціального форуму.
У 1917–1921 роках саме відроджена Українська держава знову одержала статус брами Європи, захищаючи її від нової форми ординського походу – на цей раз російського більшовицького, який міг би зруйнувати західний світ. Невдачу, яка спіткала московський наступ до Європи, Сергій Плохій пояснює неправильними директивами сталіна командувачу Першої кінної армії Будьоному та добрими порадами французьких інструкторів польським військовикам. Чому автор не згадав, що так зване «Диво над Віслою», завдяки чому була врятована Польща і Європа, створене мужністю українських вояків на чолі з полковником Марком Безручком, які не здали фортецю Замостя, не зовсім зрозуміло.
У той же час значну увагу в «Брамі Європи» приділено єврейським погромах в Україні в ті роки. Але вони розпочалися не в 1918 році, коли на Наддніпрянщину увійшли німецько-австрійські війська, а з початком Першої світової війни, коли російська армія вторглася в Галичину. Це вона відзначилася цим уже в перших захоплених галицьких містечках. В 1917 ці злочини в Україні вчиняли російські солдати, які покидали фронт, через рік до цього вдавалися московські більшовики, яких виганяли з нашої землі.
Власне погроми військами УНР були спровоковані збільшовиченими солдатами в січні 1919 року. Це викликало різку реакцію Головного Отамана Симона Петлюри, який вдався аж до розстрілів учасників таких злочинів. У своїх зверненнях і наказах він гостро засуджував єврейські погроми.
Тим часом Сергій Плохій вважає, що «єдиним отаманом, який намагався, хоч і з перемінним успіхом, стримувати свої війська від влаштування погромів та боровся з антисемітизмом у лавах своєї селянської армії, був Нестор Махно». Документи ж свідчать протилежне. Скажімо, наприкінці 1919 року саме махновці впереміжку з білими двічі громили євреїв Катеринослава… А документи свідчать однозначно: єдиний з отаманів – Головний! – був послідовним захисником євреїв від погромів.
До відома Сергія Плохія, найбільші погроми в Україні вчиняли денікінські війська, яких їхній провідник і не намагався стримувати, про що він відверто признавався на зустрічі з єврейською делегацією Катеринослава, Харкова, Ростова на Дону й Таганрога 8 серпня 1919 року. Зокрема, як свідчить звіт тієї делегації, що зберігається в Інституті єврейських досліджень у Нью-Йорку, генерал Денікін відмовився зробити антипогромне звернення, «посилаючись на вкрай загострене, озлоблене ставлення з боку населення й армії до євреїв, категорично відмовився від виступу з будь-якими деклараціями, вважаючи їх не тільки не корисними, але й такими, що можуть виявитися шкідливими».
І на конкретне запитання наприкінці зустрічі, чи збирається він все таки видати будь-які накази з цього приводу (скажімо, на зразок петлюрівських), Денікін відповів категорично: «Зараз ні. Можливо, згодом, якщо це знадобиться».
Так, професор Плохій звернув увагу на участь українців у Другій світовій війні, зокрема на ті зміни, які відбулися з її широкомасштабним початком у вересні 1939 року на західноукраїнських теренах. Щоправда, важко сприймати твердження автора, що туди сталін приніс «добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, національної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських землях». Якщо за подібні демократичні цінності вважати організацію виборів до так званих Українських Народних Зборів, на які людей приводили на голосування в супроводі озброєних радянських військовослужбовців і де в бюлетені значилося тільки одне прізвище, то більше говорити нічого. Тут питання можуть бути лише до автора за чіткими роз’ясненнями суті написаного ним.
Подібне питання можна поставити і щодо ось такого висновку Сергія Плохія, коли йдеться про трагічні події на українській Волині влітку 1943 року: «Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток становили саме поляки». Так, у тогочасних первинних документах є чимало свідчень про те, як українські селяни, доведені до відчаю страшними злочинами польської поліції над мирним населенням, бралися за коси, вила й сокири та йшли мстити мешканцям тих колоній, звідки походили конкретні бандити.
Але чи дивився автор цієї заяви документи колишніх таємних архівів про діяльність спецбоївок під виглядом УПА на Волині в 1943 році? Чи аналізував він донесення польських більшовицьких партизанських загонів про їхні провокативні дії за завданням московських чекістів? Зрештою, чи дивився списки жертв по кожному волинському селі, складені нелояльною до українських повстанців радянською владою – там проти кожного прізвища загиблого виставлено вбивцю.
Я вже не кажу про ту величезну роботу, яку провели волинські краєзнавці Ярослав Царук і Іван Пусько, звіривши списки нібито знищених українцями поляків зі свідченнями ще живих їхніх сусідів на Волині. І там цифри втрат поляків і українців від професора Плохія треба поміняти місцями.
Не відповідає дійсності спроба Сергія Плохія обмежити діяльність Української Повстанської Армії галицькими селами. По-перше, вона була створена й початково діяла на території Волині й Берестейщини з 1942 року. А вже з 1943 поширила свою діяльність і на Галичину, і Закерзоння, і Буковину, здійснювала рейди і на схід. Зрештою, загальновідомо, що її відділи концентрувалися в чотирьох воєнних округах: УПА-Північ включала Волинь, Рівненщину, а також частини Житомирської і Київської областей; УПА-Захід – Галичина, Закарпатська і Чернівецька області; у Вінницькій, Хмельницькій областях та північній Тернопільщині з південною Рівненщиною – УПА-Південь; до УПА-Схід відносилися окремі повстанські групи на території Київської та Чернігівської областей. За межами сучасної України існував окремий воєнний округ “Сян” — Перемишльщина, Лемківщина, а також Холмщина і Підляшшя.
Німецькі, радянські, польські, як і оунівські, документи свідчать, що 1943 року УПА боролася проти московського й німецького імперіалізмів, тому твердження Сергія Плохія, що ця збройна сила тоді «в основному воювала проти польських повстанців» не відповідає дійсності. Не було спланованих збройних виступів і проти частин червоної армії, а бої точилися проти збільшовичених польських відділів, перекинутих зі сходу радянських партизанів, а з приходом других совєтів – з підрозділами нквс.
А якщо згадувати націоналістичне підпілля в роки гітлерівської окупації, то воно поширювалося на всі терени України, діяло і на Кубані, і в Криму, як і на території Великонімеччини, в тому числі і в таборах військовополонених.
Я не зупиняюся при цьому на таких дрібних, але неприємних помилках, як от: Ярослав Мудрий – правнук Святослава-Завойовника (насправді – внук), Петро Дорошенко – правнук гетьмана Михайла Дорошенка (внук), наказний гетьман Данило Виговський – двоюрідний брат Юрія Хмельницького (чоловік сестри молодого гетьмана). І перша згадка про українське козацтво не 1492 року, а 1489 – лист султана до польського короля щодо пограбування низовими козаками турецьких купців на Дніпрі біля нинішніх Каховки і Берислава, а не татарського корабля, що «схоже, перебував у пониззі Дністра». Між іншим, фортеця Очаків, яку шарпали козаки, була турецькою, а не татарською. Під Хотином козацьких військ було не 20 тисяч, а 41 тисяча. Перший україномовний журнал «Вільна Україна» вийшов у Санкт-Петербурзі 1906 року, а не наступного в Україні. Михайло Горбачов народився в 1931 році, а не в 1934… Таких помилок – дуже багато.
Однак хочу зупинитися ще на одному прикладі неуважності чи незнанні подій, які береться пояснювати Сергій Плохій під вимогу політичного моменту, але заплутується сам і заплутує своїх читачів. Йдеться про його спроби донести до широкого загалу чисельність жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Скажімо, на с. 330 він дослівно пише таке: «За останніми підрахунками, унаслідок голоду в Україні загинуло близько 4 мільйонів людей, що неймовірно спустошило країну – між 1932–1934 роками від голоду загинув кожен восьмий».
А на наступній, 331 с. читаємо вже таке: «Між 1926 та 1937 роками населення Радянської України зменшилося з 29 до 26,5 мільйонів, сягнувши трохи більш як 28 мільйонів 1939 року». Чомусь професор Плохій не передбачив, як нам здається, що будь-який читач може запитати: а скільки ж з’явилося за цей час на світ – діти ж народжувалися! Або ж питання постане конкретніше: скільки населення УСРР рахувалося на 1 січня 1932 року і скільки його було на 1 січня 1934?
Оскільки цього питання Сергій Плохій не розвиває, то допоможемо йому: на початку 1932 року, згідно з офіційними даними, населення УСРР нараховувало 32.680.700 осіб, а рівно через два роки – 26.811.9 00. А мало бути 33.933.400: до 32.680,700 додаємо 1.252.700 народжених у 1932 – 1933 роках. Різниця – 7.121.500 осіб (ще фігурує цифра 7.122.300). Але це та мінімальна чисельність, яку з подачі німецьких дипломатів постійно повторювала наша діаспора з 1950-х років – від семи до десяти мільйонів. Тож дуже дивно, що Сергій Плохій як директор Українського наукового інституту Гарвардського університету перед відкриттям Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду у Вашингтоні в 2015 році закликав нашу діаспору не повторювати звичні для неї дані, а вживати дозволену москвою в 1989 році – 3,5 мільйона…
Звичайно, важливо, щоб про Україну, її боротьбу протягом багатьох тисячоліть за власну гідність і свободу знали у Світі. Тим паче, що вона й справді виступала й сьогодні виступає, як справедливо наголошує Сергій Плохій, брамою Європи, захищає від новітньої орди весь світ. Та ця розповідь має бути вивіреною стосовно джерельної бази, щоб бути чіткою складовою оборони української правди.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
Постскриптум:
На ці вади «Брами Європи» я звернув увагу студентів першого курсу Інституту філології нашого університету, коли вони запитали, чому цієї книжки немає в списку рекомендованих для опрацювання. Семеро першокурсників вирішили перевірити свого викладача, ознайомившись зі змістом книжки. Усі вони згодом надали свої висновки, в яких наводилося й багато інших недоречностей.
А їхню позицію найбільш сконцентровано висловила одна зі студенток: «Проаналізовані у цій рецензії помилки та неточності становлять лише частину проблем, виявлених у книжці Сергія Плохія «Брама Європи». При ретельному критичному читанні кожен розділ книжки виявляє нові проблемні моменти – від хронологічних неузгодженостей до необґрунтованих узагальнень. Детальний розбір усіх виявлених неточностей потребував би окремої монографії.
Найбільш тривожним є не сам факт наявності помилок, а відсутність критичного обговорення цих проблем у публічному просторі. Переважна більшість рецензій на “Браму Європи” є виключно схвальними, обходячи мовчанкою фактографічні помилки. Тисячі читачів формують своє уявлення про українську історію на основі цієї книжки, і кожна помилка стає частиною їхнього історичного світогляду. Історична наука може розвиватися лише за умови чесного обговорення проблемних місць навіть у найбільш визнаних працях. Книжка Плохія має значну цінність як спроба створити всеохопну історію України, однак наявність численних фактичних помилок вимагає серйозної редакторської роботи над наступними виданнями. Лише через визнання проблем та їхнє виправлення «Брама Європи» може стати тим надійним джерелом знань про українську історію, на яке заслуговують читачі».
Від себе можу лише додати, перефразувавши давню мудрість: вустами студентки першого курсу промовляє істина.
