Українська громадівська соціальність і чужинські паразитарні режими

 

Українська громадівська соціальність
і чужинські паразитарні режими

 

Українська громадівська соціальність зародилася в родинній, родовій взаємодопомозі й глибоко закорінилася в давній культурно-господарській традиції Трипільської й Сіверської агрокультур. Ця Давньоукраїнська правобережно-лівобережна традиція соціальності-взаємодопомоги збереглася в особливостях родинного й громадського господарювання, у морально-світоглядних принципах природно-звичаєвого права.

Ці правові засади Української громадівської соціальності надзвичайно своєчасні нині, коли Українцям належить ліквідувати диктат узаконеного беззаконня владарюючих соціальних паразитів та відновити одвічні природно-моральні права Українського народу, затверджені в Конституції України. Потужною спонукою ліквідації владарюючого кагалу є Всеукраїнська визвольна війна від останнього імперського руського необільшовицького режиму в його сув’язі з останніми тоталітарними фінансово-комуністичними й фінансово-капіталістичними режимами. Українському народові належить відродити генетичну, родову й народну пам’ять, звільнитись від наносного, чужого та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу, а збірною цілісністю відродити моральну волю до самостійного, справедливого життя і в триєдності саморозвитку, самоврядування й самооборони встановити свій справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

 

Основа соціальної справедливості – народовладдя

Народовладдя – це система народного самоврядування, що забезпечує основу соціальної справедливості.

Система (Давньогрецькою – σύστημα, Українською – Лад) – саморозвинна, самоладована, всеосяжна структура. Система містить цілісну нескінченну множину підсистем, які становлять самоподібну (фрактальну) єдність. Системність – це самоладованість живих структур. За Ладовою системністю саморозвиваються, самоладуються Космос (уладований Всесвіт), земна Природа й людський світ.

Система як саморозвинна, самоладована природна чи соціальна структура саморозвиваїться з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і етнічних виявах на питомій природній основі.

Система аграрного господарювання базуїться на розподілі Сонячної енергії в процесі енергообміну Сонця й Землі. Сонце наділяє своєю життєсійною енергією всіх людей, як і все живе на Землі, та не всі з людей уміють взаємодіяти з енергією Сонця. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя, джерелом яких є енергія Сонця. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею.  Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога між собою та між людьми й Природою. Суть природно-морального способу життя хліборобів – їхня участь у сонячно-земному енергообміні: хлібороби спершу дають свою силу рідній землі в праці на ній, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання. На основі сонячно-земної, природно-космічної взаємодії, взаємообміну життєвою енергією розвинувся базовий морально-світоглядний принцип-закон агрокультури: «Щоб узяти, треба спершу дати». Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників і нахлібників-паразитів, які тільки споживають готові плоди людської праці й природні багатства Землі, та нічого не роблять для підтримання сонячно-земного, космічно-природного енергообміну в розвитку земного Життя. При тому грабіжники й нахлібники-паразити не мають моральної міри – нещадно визискують Природу й хліборобів. Так на продуктивній системі агрокультури паразитує антисистема визиску.

На системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі паразитують антисистеми – паразитарні утворення, які існують у системах за рахунок їхньої життєвої енергії, маскуються й підмінюють собою системи. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний владарюючий режим системою. А розрізнити їх просто: система – лад, антисистема – безлад.

Ознакою антисистеми є її паразитство. Термін паразитство походить від Грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства у хліборобському середовищі, де в результаті продуктивної праці накопичуються запаси поживи, і в асоціальних груп виникає спокуса розкошувати за рахунок чужого дбання. У кочовому середовищі паразитство набуло форми грабіжництва, тож там асоціальні групи промишляли нападницькими грабунками.

Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називаїться господарем, виробником продуктивної енергії життя. Антисистемне паразитарне утворення всередині системи нищить її. Так антисистемний паразитарний режим нищить системну структуру суспільства, його системи господарювання й культурного саморозвитку, суспільного самоврядування й соціальної справедливості.

Суспільство забезпечує системність свого саморозвитку й суспільний лад лише на моральній основі соціальної справедливості й на морально-світоглядному базисі своєї питомої традиції.

Традиція (від латинського traditio – передача) – передавання імпульсів життєвої енергії культурно-соціального саморозвитку в усіх сферах людського життя. Народна традиція – це морально-культурний набуток колективної свідомості й пам’яті та співпраці, взаємодопомоги поколінь народу. Традиція завдяки своїм істинним базовим знанням і морально-світоглядним принципам культурної еволюції безперервно прилучає людину до першопочатків культурного життя, до природно-моральної світоглядної основи, єднає людей однієї культури в етнокультурну спільноту. Народна традиція – це морально-духовні програмні засади життєдіяльності етнокультурної спільноти в єдності з рідною землею, з життям минулих і прийдешніх поколінь та зі світовою Всеєдністю. Традиція виявляється й діє як світоглядно-енергетична сутність у формі живого психо-соціального механізму народних звичаїв та обрядів, моральних принципів і духовних заповітів та інших способів передавання морально-світоглядного, культурно-соціального досвіду поколінь народу.

Традиція як передавання з покоління в покоління культурних надбань – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Прадавня Українська традиція базуїться на природно-космогонічному світогляді й моральних засадах взаємодопомоги в агрокультурі та позбавлена релігійності.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримаїться на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, вік якої налічує понад 10 тисячоліть. Агрокультурні народи з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом. У процесі зародження агрокультури зародилася й її дієва сила – моногамна селянська родина, яка удвічі давніша од релігії.

Релігії поширилися в паразитарному середовищі антисистем для омани й заневолення людей. За релігіями як штучними психоконструктами соціальних паразитів з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

Сфера релігії – сфера штучного інтелекту, нейролінгвістичних технологій, які змушують людей безтямно приймати на віру все сказане їм і чинити за відповідними шаблонами. Штучний інтелект релігії імітує реальність та через знаки-символи викликає в людях певні емоції й шаблонне мислення, моделює відповідні психічні процеси й програмує поведінку людських мас. Те нейролінгвістичне моделювання відбуваїться на нейронному рівні. Тобто релігія – інформаційна сфера ірреальності, яка затягує в себе маси вірян і маніпулює ними в певних інтересах. Кожна релігія має свої кодові знаки, якими вона мітить, таврує своїх вірян і через ті знаки керує масами. Наприклад: у юдеїв – зірка Давида є знаком богообраності й юдейської ідентифікації; у християн – хрест з розп’яттям означає смерть і програмує на смерть; у мусульман – молодий Місяць і Зірка означають новий початок і світло знання. Віряни мимовільно виконують те, що запрограмували їм релігії своїми кодами.

І доки люди вірять, доти їх і дурять. І що дужче віруючі вірять в уявних персонажів: богів, месій, пророків, святих та в їх культи й культові догми, в усе, що є віртуальними образами штучного інтелекту, то менше знають себе, Природу, Світ і опиняються в ірреальності – в ілюзорному несвіті.

Віряни-бузувіри, деґрадуючи своїм знетямленим розумом, інволюціонують інтелектуально-морально, психологічно-фізіологічно й опускаються нижче рівня тварин. Тварини інстинктивно живуть за всеосяжними законами Природи і внутрівидовою взаємодопомогою являють зародки моральності. Усі релігії тримаються на невігластві, безтямності, безвольності віруючих-марновірців, паразитуючи на їхній життєвій енергії. Од небезпеки марновірства віруючих застеріг Німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900): «Віруючий» належить не собі, він може бути лише засобом, він повинен бути використаний, він потребує когось, хто б його використав».

Конструкторами релігійник культів стали нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою, мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують моральну волю духу та ясне, моральне думання й справедливе діяння. Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних людиноподібних істот, але не як люди моральні, а як істоти жувальні – нелюди, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі мозкові можливості нечистого прагматичного розуму нелюдів-паразитів.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю передвічну істину підтвердив Прусський мислитель Імануїл Кант). У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом.

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральна воля самостійних людей з ясним сонячним, природно-космогонічним світоглядом.

Згідно з Українською традицією, на моральній волі самостійних людей у громаді, на моральному принципові взаємодопомоги всупереч деструктивним впливам чужинських релігій та ідеологій базуїться система самоврядування-народовладдя.

Суть Українського народовладдя й громадівської соціальності як системи традиційних суспільних відносин – у самостійності думання й діяння, в одвічній самоорганізації, самоврядуванні збірною волею народного духу, що убезпечує від паразитства.

Українська громадівська соціальність зародилася в родинній, родовій взаємодопомозі й глибоко закорінилася в давній культурно-господарській традиції Трипільської й Сіверської агрокультур.

Давньоукраїнська правобережно-лівобережна традиція соціальності–взаємодопомоги збереглася в особливостях родинного й громадського господарювання, у морально-світоглядних принципах природно-звичаєвого права. Українці віддавна вели індивідуальне приватне й громадське (гуртове, артільне) господарювання, які взаємодіяли між собою в спільних інтересах.

В Українському природно-звичаєвому праві найповніше збереглася Давньосіверська культурно-господарська традиція Сябринного громадського землеволодіння й господарювання. Сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва. Сябринне землеволодіння й господарювання було віддавна розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю. У другій половині ХІХ ст. на основі Сябринного громадівського господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська й фінансова кооперація. Залишки Сябринного громадівського землеволодіння й господарювання (зокрема, громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися в Україні до початку XX ст. як релікти Українського народовладдя.

Про Українське традиційне народовладдя залишив правове свідчення візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…». Народне самоврядування з вічовим правом набуло в Українських землях високого культурно-соціального розвитку задовго до колонізації наших земель кочовою грабіжницькою руссю, яка насадила імперське, монархічне владарювання осілих грабіжників на чолі з каганами (князями).

Віче (од Староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього вирішення всіх справ суспільного життя. На всенародному вічовому зібранні всі одностайно приймають Волю-закон, і той закон виконує кожен. У цьому моральна сила закону Волі й усього вічового права, базованого на соціальній рівноправності в Українському традиційному безкласовому суспільстві. Всенародний закон Волі й принцип соціальної рівноправності – морально-правова основа культурного саморозвитку людини й народу та громадівської соціальності. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). Віче – наш давній правовий інститут прямого народовладдя. Подібні інститути були в інших народів агрокультури, й на цих засадах досі працює Ірландська Асамблея громадян і Швейцарський парламент.

У моральному світогляді Української агрокультури Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу, як хліб – мірило добробуту. За Українським природно-моральним правом, Воля як самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу – найвища цінність людського життя, як хліб – найвища цінність людського дбання. Моральну суть права визначають його дієві первини – правда й совість як чинники моральної Волі.

В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий морально-правовий чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності.

Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-звичаєвого права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста сваволя обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний лад і гаразд. Це правовий факт самовладованості, самоврядування Українського народу.

 

Охлократія-плутократія і військове самоврядування

Вічовий лад і засноване на вічовому законі Волі народовладдя часто хибно ототожнюють з демократією. Хибність ототожнення в тому, що вічовий лад – одностайність вільного волевияву всіх, а демократія – обов’язкове підпорядкування меншості рішенням більшості, тобто демократичне свавілля. Фактом демократичного свавілля став демократичний централізм, на ієрархічності якого заснована комуністична партійна диктатура. На централізовано-ієрархічній засаді правлячої комуністичної партії базується централізований державний соціалізм диктаторського штибу. У демократії від початку закладається диктатура, оскільки більшість обирає собі колективного диктатора – владарюючу кліку, яка є паразитарною меншиною і в різні часи має різні назви від кланів до партій.

Як арґумент на користь демократії нинішні політичні пропаґандисти наводять таку цитату великого англійського мислителя й державного діяча Вінстона Черчілля (1874–1965): «Демократія безумовно найгірший спосіб правління, та кращого ще не придумали» або «Це найгірша форма правління з усіх можливих, за винятком усіх інших, які випробовували час від часу». І водночас піддають сумніву іншу думку Черчілля стосовно демократії: «Принада демократії в тому, що дурнів переважна більшість, і їх обдурити набагато простіше і дешевше, ніж підкорити розумних. Найкращий арґумент проти демократії – п’ятихвилинна розмова з середньостатистичним виборцем».

Нині виборчі права народу узурпували сотні облудних партій, породжених компартією й комінтерном. При демократії всі партії борються за владу над народом і виявляють свою нездатність керувати країною. Тож демократія неминуче переходить в охлократію (від грец. όχλος – натовп і κρατία – влада) – владу натовпу й призводить до кризи в суспільному управлінні. Зрештою знетямлений соціум опиняється під диктатурою, бо для подолання демократично-охлократичного свавілля необхідна диктаторська сваволя. В наслідку під демократичною ширмою охлократії утверджується плутократія – влада багатіїв, олігархів-плутократів, які нещадно визискують народ і грабують країну. Коли демократія стає знаряддям плутократії, народ неминуче перетворюється на безвольну масу – охлос. А для охлосу потрібні демонізовані вожді, герої-святі, через яких меншина владарюючого кагалу маніпулює безтямною масою. Тож демократія в моральній оцінці народу – демонократія паразитів.

Владарюючий в Україні паразитарний плутократично-охлократичний режим здатне здолати тільки військове самоврядування на засаді вічового народовладдя. Українська військова верства стала оборонною силою Українського суспільства й дала відсіч руській аґресії, тож їй належить стати військово-адміністративною силою урядування в державі. Першорядне завдання для Українського суспільства – позбавити паразитарні меншини владарювання в Україні й видворити їх анклави з України.

В Україні на засадах вічового народовладдя у формі козацького військового самоврядування життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років. Базовим правочином козацького військового самоврядування була Воля – закон, який ухвалювала козацька рада. Ці правові засади Української громадівської соціальності надзвичайно своєчасні нині – в час диктату беззаконня соціальних паразитів і нехтування ними одвічних прав Українського народу, ґарантованих Конституцією. В пору Всеукраїнської визвольної війни від останнього окупаційного руського імперського режиму в його сув’язі з останніми тоталітарними комуністичними режимами Українському народові належить відродити моральну волю до самостійного життя і в триєдності саморозвитку, самоврядування й самооборони встановити свій справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

Ще понад два століття тому Український мислитель-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794) своїм Українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові з його церковно-політичною ідеологією.

Григорій Савович Сковорода

У вірші «De Libertate» («Про Вольність»), написаному в  1758 р., коли Російська імперія почала ліквідовувати залишки Української автономії й закріпачувати Український народ, Григорій Сковорода нагадав про відібрані руською імперією Українські вольності й з глибини пам’яті будить в Українцях дух Волі: «Що то за вольность? Добро в ній якеє?..». Вольность, вольність, вольності – первовічні природні права вільних Українців. Мудрець своїм подвижницьким життям утверджував Волю Українського національного духу та заповів усім наступним поколінням Українців: «Воля дужча за всяку неволю».

 

«Право – явище національного духу»

Послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) –Український мислитель, глибинний педагог, найвидатніший представник Української академічної філософії ХІХ ст. й основоположник Української філософії права розглядає право як явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди й справедливості. Памфіл Юркевич визначив базовий принцип права, який забезпечує соціальну справедливість: «Початком права є ідея справедливої відплати».

Памфіл Данилович Юркевич

П. Д. Юркевич обґрунтував правові засади Української соціальності: «Національний дух є вищим законодавцем». Національне право як явище національного духу діє передусім через моральні принципи – взаємність і справедливість, які об’єднують людей у збірну цілісність народу, у самоврядне суспільство: «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й боги поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію, то дух народу творить державу (грецька політея). … Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного ґенія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю». Моральність законів і влади забезпечують люди дотриманням одвічної ідеї правди й справедливості, яка реалізується в моральній волі. За Юркевичем, моральна воля людей уладовує особисте й суспільне в самоврядну соціальну цілісність та ставить моральну вимогу до зовнішнього управління: «Не керувати, а привертати не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета моралі й держави». Дух народу виявляється в його законах через моральність влади, а запозичені закони лише тоді працюють, коли вписуються в контекст духовних і суспільно-політичних традицій нації.

А ось як П. Д. Юркевич означив ключову, нерозв’язну проблему централізованого державного соціалізму: «Особа і власність – це антиномія соціалізму. Перша частина завдання – право особи – розв’язана в інституційній монархії, а друга?». Другу частину якраз розв’язано в практиці «нового громадського устрою» – Українського кооператизму на засаді народного права – волі національного духу. П. Д. Юркевич чітко сформулював цей правовий базис: «Де дух, там і воля».

 

Облудність комуністичної доктрини державного соціалізму

Першим забив на сполох про загрозу людству від комуністичної облуди ґеній Українського духу Микола Васильович Гоголь (1809–1852).

Микола Васильович Гоголь

Гоголь застеріг від «облудних призм усяких партій» і «пролетаріатства» у публіцистичних «Вибраних місцях з листування з друзями» ще на початку 1947 (за рік до виходу в світ «Маніфесту комуністичної партії» – першого програмного документу Європейського  комуністичного руху, який проголосив невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату). Гоголь глибоко знав Європу й перший відверто сказав про страшну загрозу, тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму й страшним привидом почала ширитися по Європі: «Що означають ці дивні власті, витворені побіля законних – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом геть усякі швачки, кравці й ремісники…?». «Пролетаріатство» загрожувало зазомбувати безземельних голодранців та відірвати селянина-господаря од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Гоголь ясним зором проникливо бачив у Європейському «пролетаріатстві» початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке позначили журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є.  Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що вилазить знизу, – і весь світ це бачить, і, як заворожений, не сміє ворухнутися? Що за страшна насмішка над людством! … У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього… Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно». У відродженні рідного народу Микола Гоголь покладається на питому природно-звичаєву традицію Волі, в якій являється безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними».

 Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться в Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Космополітична комуністична ідеологія з доктриною централізованого державного соціалізму – аґресивно ворожа до вільних господарів і національної державності, базованої на національній культурі й самоврядній соціальності.

Проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології Український мислитель-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у листах до свого молодшого колеги, віденського професора-фізика Івана Павловича Пулюя (1845–1918): «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено. …Усі шляхи перегороджені початками культури».

Хоч зараза комунізму й не пристала до хліборобів, та большевики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиднілої маси пролетарів під диктаторським вождівством большевицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям.

Пантелеймон Олександрович Куліш

За ініціативою П. О. Куліша для протидії пропаганді космополітичної комуністичної ідеології та утвердження морально-світоглядних засад громадівської солідарності й соціальності Українці в Санкт-Петербурзі заснували в 1859 р. перше товариство «Громаду». Згодом виникли громадівські товариства в Українських містах: Київі, Полтаві, Хар­кові й інших.

Провідним громадівцем став Український мислитель європейського масштабу, визначний громадсько-політичний діяч Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895), рідний дядько Лесі Українки. М. П. Драгоманов редагував за дорученням Київської «Громади» у Женеві спершу безцензурний гро­мадсько-політичний і літературний збірник «Громада», а потім разом з С. А. Подолинським і М. І. Павликом з кінця 70-х до середини 80-х років видавав однойменний часопис. У тих громадівських виданнях публікували аналітичні статті про катастрофічне зубожіння Українських селян під гнобительством руського самодержавства, про селянські й робітничі спротиви, про культурно-освітню діяльність народництва в Україні. М. П. Драгоманов у «Передньому слові» збірника «Громада» за 1878 р. окреслив тодішній стан Української громадівської соціальності: «Спілки людські, великі й малі складалися з та­ких вільних людей, які по волі сходились для спільної праці й помочі в вільні товариства», а «наша Україна, яка не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи селянство, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки».

Михайло Петрович Драгоманов

М. Драгоманов наполягав, що разом з національно-культурними справами Українські діячі зобов’язані турбуватися і про соціально-економічні інтереси свого народу. Громадівський соціальний радикалізм М. Драгоманова призвів до розриву його зі старою «Громадою», яка дотримувалася лише культурницької діяльності. Обмеження культурною автономією заважало утвердженню соціальності й національної державності.

Громадівський соціалізм М. Драгоманова відрізнявся од європейського партійного соціалізму. М. Драгоманов наполягав на необхідності ліквідувати приватну власність на землю й підприємства та передати їх у власність сільських і робітничих громад. Тобто громадівський соціалізм мав базуватися на колективній власності громад як виробничих об’єднань.

М. П. Драгоманов запропонував соціально-економічну модель на основі Української господарської традиції: «За­раз же наліг на таку річ, як спілка, толока, праця громадою». У програмній праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1878) М. Драгоманов наголосив на знехтуваному давньому спілковому господарстві: «не тільки Шевченко, а й учені українофіли мало звертали увагу на господарські речі, а почасти спілкове господарство навіть не високо ставили… …господарський бік нашої історії громади (купи, копи і т. ін.) досі не досліджений нашими вче­ними. Навіть на спілкове господарство на Січі (правда, не хлібо­робське, а охотське, скотарське й рибальське та спілкове хар­чування по куренях) наші вчені не звертають уваги, і досі в усіх українолюбців були на устах слова М. Костомарова про «інди­відуалізм» українця напроти «общинности» великороса («Дві руські народності»)».

За М. Драгомановим, для подолання Українським народом імперського гніту й політичного утвердження України як передової Європейської країни недостатньо лише культурницької праці, а потрібні всенародні господарські й політичні зусилля.

Як громадсько-політичний діяч М. П. Драгоманов підпорядковує радикальний політичний рух моральним засадам Української духовної традиції та обстоює громадівський, етичний соціалізм, заснований на Давньоукраїнській традиції громадського, вічового самоврядування. Він піддає критиці руське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для Українського суспільно-політичного життя.

Іван Якович Франко

Український мислитель-енциклопедист Іван Якович Франко (1856–1916) у праці «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) з морально-світоглядної позиції громадівського соціалізму М. П. Драгоманова піддає критичному аналізу Марксову доктрину державної соціал-демократії: «Соціал-демократи дуже багато говорять про свій «науковий соціалізм», немовби був надто ще якийсь соціалізм неуків – таких неуків, як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський» та викриває «виключну монополію» марксистського «соціал-демократичного державного соціалізму». Франків коментар щодо основної форми визиску робітників і збагачення капіталістів – «присвоєння незаплаченої праці» наводить на думку, що нинішній «податок на додану вартість» (ПДВ) є такою самою цинічною формою визиску й свідчить про панування в Україні звироднілого, периферійного капіталізму на тлі рецидивів феодалізму.

У цій праці Іван Франко викрив «соціал-демократичні конструкції будуччини» й застеріг від запрограмованого руськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Франко дійшов висновку, що «марксистські ідеї, під покришкою соціал-демократизму, для українства гірші, ніж навіть руське самодержавіє», бо «коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному ґрунті». В таких інтернаціональних справах, як соціалізм «здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту»; «А все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів,  2002).

А в знаменитій праці «Поза межами можливого» (1882) Франко різко поставив питання про «економічний проґрес» і «соціальний супокій», що є «найкраща гарантія для п’явок – виссати їх жертви»: «…Великі соціальні п’явки, нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися…». Він домагався повної рівноправності – «проти насилля верховодців, проти несправедливої майоризації та визискування». Завважуючи, що «для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації то була поперед усього історія продукції», Франко ставить необхідність ідеалу «повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації»: «…Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 45. Філософські праці. К., 1986).

Іван Франко чітко означив громадівську позицію Михайла Драгоманова: «У своїх листах, як і в статтях, до соціялізму й соціялістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі. Навпаки, він нераз остерігав молодих, гарячих соціялістів не надто діймати віри соціял-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости» (М. П. Драгоманов. Документи і матеріали. Львів, 2001). У статті «В десяті роковини смерти Михайла Драгоманова» (1905) Іван Франко підтвердив цю позицію: «Се й була причина, задля якої він не любив соціял-демократів, хоч сам був щирим соціялістом. Він не любив їх головно за їх жидівську догматичність та певність себе в мальованні будущого соціялістичного раю і за те, що вони, маючи нібито в руках рецепту на все людське лихо, з погордою дивилися на всі инші партії і всі инші змагання, що не вміщувалися в рамки їх партії. Се була, на його думку, прикривка для духового лінивства, пережовування все одних чужих думок, річ дуже небезпечна для культурного розвою всіх людей» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Покажчик купюр. К., 2009). І свою власну позицію Франко висловив так само однозначно: «За кожною з партій – соціялістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида» («Нескорена нація», 1998, ч. 5–6).

Іван Франко у праці «До історії соціалістичного руху» (1904) проникливо розкриває облудність державного соціалізму: «Проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові й справедливості супроти бідних і покривджених, він у ХІХ віці робиться філософією найлівішого крила гегеліянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних – найвищим ідеалом, метою поступу, з осягненням якої кінчиться властиво історія, а для інших – грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу». Тут же критично розглядаючи «Комуністичний маніфест 1848 року», появу якого іронічно прирівнює до «уродження Христа, коли вірити Енгельсові і всім іншим історикам соціалізму з соціал-демократичного табору», Франко констатує «наглий і швидкий розвій нового феодалізму, феодалізму промислового та грошового, …причому рівночасно щезають або бідніють середні класи. З сього не може вийти ніщо інше, як загальне поневолення… …«однакова примусова праця для всіх, заведення промислових армій, особливо для рільництва». …Та й загалом всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К. М., в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям». Аналізуючи програмні позиції Маркса й Енгельса, викладені ними у «Комуністичному маніфесті», Франко стверджує, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді  у життя міг би стати великим загальним гальмом розвитку або джерелом нових революцій» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів, 2002).

 

Облудність комуністичного й соціалістичного інтернаціоналів

Одна з найясніших особистостей в Українському світі ґеніальна Леся Українка (1871–1913) абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в «новому євангелії» од Маркса – «Капіталі» й розрахованої на марновірців: «Читати його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».

Українська мислителька з відразою поставилась до «Капіталу» та передбачила страшне революційне большевицько-пролетарське руїнництво.

Ключовими цінностями для Лесі Українки є Воля й Правда. Відновлення людської Волі й Правди Леся Українка бачила в національному звільненні й утвердженні соціальної справедливості: «Мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана».

Адже Волю національного духу, що є джерелом національного права, народ здійснює у своїй соціокультурній цілісності й у внутрішньому співвідношенні Волі й Правди в самій людині. Взаємодією Волі й Правди люди утверджують Справедливість у житті. Воля, Правда й Справедливість становлять триєдину цілісність моральної сутності людини й народу, що являється в Совісті – внутрішньому моральному судді.

Леся Українка

За Лесею Українкою, у Правді – провідна моральна сила людей: «Над всіх старшин найстарша Правда». А Воля духу – нескорима природна сила: «Ну, як-таки, щоб Воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!». Так Леся Українка стверджує одвічну Українську мудрість, явлену Григорієм Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю».

Так само проникливо, як Іван Франко й Леся Українка, викриває облудність комуністичного вчення соціалізму визначний Німецький філософ, психолог Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844–1900) у праці «Жадання влади» (1890): «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця. Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справа… У вченні соціалізму погано приховується «жадання до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі людці й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені».

Фрідріх Вільгельм Ніцше

Саме через цю чітку світоглядну позицію філософії життя Фрідріха Ніцше німецькі націонал-соціалісти, а за ними й руські большевики, профанацією концепту волі до життя глибинного мислителя зробили з нього ідеолога «надлюдини» (Übermensch). Та застереження Ніцше стало трагічною реальністю: паразитарна соціалістична «держава в державі» (П. Куліш) доводить народ до самознищення – автогеноциду. Владарюючий паразитарний кагал «держави в державі» заражує своїм паразитством усе суспільство: кожне норовить жити за рахунок іншого, й так поширюється пандемія паразитства. Внаслідок такого тотального паразитування етнічний суспільний організм нидіє в паралітичному знесиленні, генетичному страхові, безволлі. Саме життя показує: хто піддається комуністично-нацистській облуді й епідемії паразитства, той прирікає себе на самознищення. Большевизм і нацизм як два віруси марксизму стали у ХХ столітті епідемічними соціальними хворобами.

Тоталітарна марксистська ідеологія централізованого державного соціалізму породила тоталітарні паразитарні режими: комуністичний (большевицький) на чолі зі Всесоюзною комуністичною партією большевиків (ВКПБ) та націонал-соціалістичний (нацистський) на чолі з Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини (NSDAP).

Обидва паразитарні режими тоталітарним гнітом і визиском зруйнували морально-світоглядну основу агрокультури і її традиційну кооперативну взаємодопомогу. Большевицький «пролетарський інтернаціоналізм» як попередник «германського нацизму» насильницькою колективізацією знищив кооперативну взаємодопомогу й голодоморами вигубив мільйони хліборобів. Видатний британський журналіст Малколм Маґґерідж (1903–1990) залишив правдиві свідчення про побачене в Україні у 1933: «Голод – це слово, яке я чув скрізь… Я бачив таке, що можна назвати боротьбою між урядом і селянами. По один бік – мільйони селян, голодних, часто опухлих од голоду, по другий бік – солдати, працівники ГПУ. Вони пройшли по Україні як сарана, забираючи все їстівне. Вони обернули найродючішу в Світі землю на скорботну пустелю» («Голод в Україні. Нещасні хлібороби». The Manchester Guardian, 27.03.1933). Большевицька космополітична політика етноциду в СССР посприяла утвердженню нацизму в Німеччині. Далі большевики й нацисти як «брати-близнюки» під прикриттям «Договору про ненапад» поділили етнічні землі Східної Європи й розв’язали Другу світову війну. Большевицько-нацистська санаційна війна забрала десятки мільйонів людських життів, поглибила геополітичний розкол людства та розпочала глобальну конфронтацію між виробничою технологічною й паразитарною фінансовою цивілізаціями за переділ земних надр і аграрних ресурсів для остаточного заневолення вільних господарів і руйнування морально-світоглядної основи агрокультури як базису вселюдської культури. Большевицький і нацистський диктаторські режими почали етноциди зі знищення носіїв агрокультури – господарів.

Російсько-Американський економіст, демограф, доктор економічних наук Іван Олексійович Кошкін (Курганов; 1895–1980) оприлюднив до 50-х роковин большевицького перевороту своє дослідження жертв комуністичної диктатури «Три цифри» з таким висновком: «Загальна кількість людських втрат в СССР під час диктатури Комуністичної партії з 1917 по 1959 рр. – 110,7 млн». Незалежний Український історик, дослідник історії тоталітаризму Микола Сергійович Сядристий (1937), базуючись на різних джерелах, підтвердив число жертв антилюдського большевицького режиму – понад 100 мільйонів людей. Їх знищив голодом, концтаборами, війнами злочинний тоталітарний режим під вивіскою «совєтська власть». А за ціле ХХ століття число жертв тоталітарних режимів по всьому Світу сягнуло до 200 млн людей. У Кракові 01.04.2000 відбувся громадський «Суд над ХХ століттям», який виніс такий вирок владарюючим тоталітарним режимам (комунізму, фашизму, нацизму): «Тоталітаризм XX століття спирався на насильство та брехню. Насильство значною мірою призупинено, але брехня про тоталітаризм лишається. …Ми досі не знаємо навіть приблизної кількості жертв тоталітаризму XX століття. Воно коливаїться між 100 та 200 мільйонами».

Нині з початком воєнної аґресії руського необольшевизму проти України почалась Третя світова війна. Така аґресивна політика владарюючих паразитів загрожує призвести все людство до деморалізації, знекультурення й краху. А спричинюють до руйнації національних держав, до знелюднення й переділу національних територій паразитарні інтернаціонали: комуністичний, соціалістичний і фінансовий.

 

Тенета фінансового інтернаціоналу

Фінансовий інтернаціонал (фінінтерн) – головне фінансово-політичне владарююче угрупування в епоху паразитарної фінансової цивілізації. Початки фінансового інтернаціоналу виникли в паразитарному середовищі сповідників «золотого тельця» давньої Юдеї, потім утвердилися у владарюючих фінансових кагалах давніх колоніальних утворень, зокрема, Хозарського й Руського каганатів, ще задовго до появи політичних організацій, заснованих на інтернаціональних фінансах. А з утвердженням комуністичного, а за ним і соціалістичного інтернаціоналів утвердився й фінансовий інтернаціонал, який успадкував і взяв на озброєння їх досвід маніпулювання масами й захоплення влади.

Ось послідовність заволодіння Світу інтернаціоналами: перший інтернаціонал владарював у 1864–1876, другий інтернаціонал продовжив владарювати з 1889, і його спадкоємцем став третій інтернаціонал або комуністичний інтернаціонал (комінтерн), який  владарював у 1919–1943. Хоч СССР, на вимогу США й Великобританії, формально розпустив комінтерн, та замість нього постав соціалістичний інтернаціонал, який з 1951 є всесвітнім об’єднанням соціалістичних і соціал-демократичних партій. Альтернативним третьому інтернаціоналу (комінтерну) став четвертий інтернаціонал, заснований 1938 у Франції Троцьким і його прибічниками, які знали, що комінтерн перебуває під тотальним контролем сталіністів і його політика сприяє посиленню нацистів у Німеччині. Троцькісти вважали четвертий інтернаціонал масовою революційною партією для керівництва світовою пролетарською революцією. Після 1963 троцькістський четвертий інтернаціонал розколовся на декілька інтернаціоналів. Крім того, лишилися законспіровані комінтернівські спецслужби, які стали терористичними спецпідрозділами фінінтерну.

Та жоден з комуно-соціалістичних інтернаціоналів не виконав свого стратегічного завдання – не розпалив на Землі світової революції й не зруйнував національних держав руками озлиднілих пролетарів. Тільки комінтерну вдалося захопити владу в Російській імперії та насадити кримінальний большевицький режим «імперії зла» СССР. Спадкоємцем большевицького імперського режиму став кримінальний необольшевицький імперський режим РФ. Та на тому кагалі закінчуїться 1000-літнє колоніальне владарювання руської грабіжницької імперії. За обчисленнями німецького історіософа, визнавця філософії життя Освальда Шпенґлера (1880–1936), час існування будь-якої грабіжницько-паразитарної імперії близько 1000-ліття й проходить такі етапи: зародження, піднесення, надлом, загибель. В істинності цього історіософського твердження переконуємося нині, коли Українці своєю Всенародною визвольною війною хоч і тяжко та звільняються від 1000-літнього руського колоніального гноблення й своїм звільненням з руської кабали уже прирекли паразитарну руську імперію на загибель.

Тим часом, фінансовий інтернаціонал намагаїться у ХХІ ст. виконати незавершену програму комуно-соціалістичних інтернаціоналів – зруйнувати національні держави й розділити Світ між претендентами на колоніальне імперське владарювання. Фінансовий інтернаціонал реалізовує свій план поділу Світу й підкорення його реґіонів, зокрема національної Європи, аґресивною політикою двох денаціоналізованих, космополітичних, керованих фінансовою ідеологією імперій – РФ і США (національна імперія КНР зачаїлась під бронею комуністичної ідеології). Віддавши управління тими фінансовими імперіями своїм кагалам на чолі з маріонетками-деґенератами в ролях імператорів-ґанґстерів фінінтерн компрометує найвищі державні посади та зсередини руйнує системи державного управління й умить перетворює демократію в охлократію. Владарюючі біснуваті нелюди своїм свавіллям умить паралізують волю людей.

Зруйнувати той глобалістський план фінансового інтернаціоналу зможуть тільки об’єднаною, солідарною волею національні держави Європи – від Північної до Південної, держави Міжмор’я. Історичним прообразом цього своєчасного стратегічного об’єднання Європейців є «Шлях з варягів у греки» – шлях продуктивної економічно-культурно-політичної взаємодії Європейських народів зі Світом. У ІХ ст. цей шлях захопила кочова, грабіжницька русь і колонізувала на 1000 років. Українці своєю антиколоніальною визвольною війною почали процес ліквідації руської імперії. Тож історична стратегічна місія Європейців – спільними силами остаточно ліквідувати руську колоніальну, паразитарну імперію та утвердити сильну Європу як вільне об’єднання самостійних національних держав.

Фінансовий інтернаціонал базуїться на глобальному паразитарному фінансовому капіталі й управляє країнами через глобальну корумпованість їх урядів. Фінінтерн утверджував своє фінансове владарювання у Світі під прикриттям комінтерну й соцінтерну, які облудними доктринами відволікали людство од фінансового поневолення. І тепер суспільства, які десятиліттями існували в омані комуністичної ідеології й під тотальним гнобленням режиму лагерного соціалізму, враз опинилися в гнітючій реальності фінансової неволі. Дуже трагічно пережив той комуно-фінансовий терор Український народ, який за десятиліття тотальної комунізації-совєтізації втратив десятки мільйонів свого люду, всі свої особисті статки й національні ресурси та в омані «незалежності» опинився у тенетах фінінтерну.

Фінінтерн насаджує у фінансово залежних країнах свої мафіозні кагали, через які зсередини нищить національні держави, переділяє й привласнює національні території з усіма ресурсами й знелюднює їх від корінних народів.

Аґресивними оплотами й знаряддями фінінтерну є тоталітарні комуністичні режими Китаю, Північної Кореї, Венесуели з ринковими диктатурами та необольшевицький (колишній комуністичний) режим Росії й неофашистські (колишні фашистські) режими Угорщини, Словаччини з ринковими мафіями. А необольшевицькому імперському режимові Русії безпосередньо підпорядкована колоніальна адміністрація, насаджена ним для владарювання в Україні. Глобальний колонізаторський план владарюючого фінансового кагалу Русії – загарбати Україну як первинну колонію русі й цілу Східну Європу та поширити руське імперське владарювання на всю Євразію; одначе Український народ антиколоніальною визвольною війною поламав той загарбницький план. З тими рудиментарними владарюючими режимами пов’язані спільними ґешефтами владарюючі фінансові кагали США й сателітів з капіталістичними ринковими демократіями. Глобальний імперський план владарюючого фінансового кагалу США – загарбати Канаду; одначе Канадська національно-соціальна солідарність дала рішучу відсіч замірам фінансового кагалу. Усі ті асоціальні антисистеми з різними панівними релігіями й партійними ідеологіями пов’язує спільний релігійно-ідеологічний культ  фінансового капіталу. Все те різношерсте грабіжницьке скопище фінансових цивілізаторів керуїться тільки гендлярсько-корисливими, паразитарно-споживацькими потребами та поглинає життєві ресурси продуктивних народів і нищить їхні самостійні національні держави.

Ґендлярсько-споживацьку суть торгашів фінансового інтернаціоналу викрив ще в ХІХ столітті Український мислитель Пантелеймон Куліш: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько «сбыт и потребленіе» на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

І нині всі так звані політики-цивілізатори зайняті не життям людей і їх країн, а власною наживою, бо всі вони – маріонетки фінінтерну. Для омани людей ті нелюди ведуть дипломатично-політичні ігрища за фінансовими схемами фінінтерну. На жаль, правдиву історію всього того глобально облудного, деґрадованого, злочинного політикуму народи осмислять років через 100. Та на той час вони знову ризикують наступити на ті самі граблі, якщо не збагнуть правди нині.

Тож людям чимшвидше належить прозріти й солідарною волею звільнитись од торгасько-споживацьких тенет паразитарного фінінтерну. Нині людство входить у глобальну визвольну війну, де люди воюють з нелюдами, продуктивні народи – з паразитарним владарюванням, системи саморозвитку – з антисистемами паразитства, Світ – з несвітом. Тільки звільнившись од паразитарних фінінтернівських тенет, вільні люди самостійною силою спроможуться відновити на основі забутого громадівського самоврядування систему соціальної справедливості – громадівський лад.

 

«Новий громадівський лад»

Автором концепту «нового громадівського ладу» є Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) – Український вчений-енциклопедист, лікар, громадський і політичний діяч. Синтез своїх природничо-наукових і суспільних осягнень С. Подолинський явив у фундаментальному дослідженні «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), де виклав енергетичну теорію економіки («за­кон Подолинського») та обґрунтував теорію громадівської соціальності методом природничих наук. За науковими розрахунками С. Подолинського, сталим розвитком суспільства треба вважати такий, за якого витрати однієї калорії людської праці задіюють 20 калорій Сонячної енергії («принцип Подолинського»). За Подолинським, саме хлібороби своєю працею на питомій землі акумулюють і задіюють енергію Сонця, посилюючи процес фотосинтезу розширенням зеленого покриття планети; а спалюють продукти біосфери (нинішні й колись накопичені в надрах Землі) соціальні паразити – технологічні й фінансові. Ось як це відбувається: вся життєва енергія – «акумуляція праці минулих поколінь робітників» або «асоціацій» (кооперацій) робітників сучасності. Капіталізм, навпаки, викидає під час криз (ним самим породжених) тисячі робітників на вулиці, себто впливає подібно як війни, рабство, епідемічні хвороби. Се значить, що він розсіває в астральнім просторі енергію, яку могла б використовувати людськість замість того, щоб збільшувати її акумуляцію на поверхні Землі».

Аграрне господарювання базуїться на розподілі Сонячної енергії в процесі енергообміну Сонця й Землі. Сонце наділяє своєю життєсійною енергією всіх людей, як і все живе на Землі, та не всі з людей уміють взаємодіяти з енергією Сонця. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя, джерелом яких є енергія Сонця. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею.  Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога між собою та між людьми й Природою.  Суть природно-морального способу життя хліборобів – їхня участь у сонячно-земному енергообміні: хлібороби спершу дають свою силу рідній землі в праці на ній, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання. На основі сонячно-земної, природно-космічної взаємодії, взаємообміну життєвою енергією розвинувся базовий морально-світоглядний принцип-закон агрокультури: «Щоб узяти, треба спершу дати». Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників і нахлібників-паразитів, які тільки споживають готові плоди людської праці й природні багатства Землі, та нічого не роблять для підтримання сонячно-земного, космічно-природного енергообміну в розвитку земного Життя. При тому грабіжники й нахлібники-паразити не мають моральної міри – нещадно визискують Природу й Людей.

Сергій Андрійович Подолинський

С. А. Подолинський теоретично розвинув природно-моральні засади Українського традиційного агрокультурного світогляду й господарського досвіду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Сонцем і земною Природою). Наукові здобутки С. Подолинського заклали основу ориґінальної теорії праці як моральної категорії, що визріла в синергічній взаємодії аграріїв на базі енергообміну в Природі та перегукуїться з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про первинність Природи і вроджену працю людини. Синергізм (від Давньогрецького  συνεργία – спільна дія, співпраця) – це не проста сума дій окремих чинників (1+1=2), а ефект посилення їх дій взаємодопомогою (1+1=3).

С. А. Подолинський здійснив еколого-економічне відкриття світового значення, яке справило великий вплив на вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноосферу, про планетарну функцію людини й економіко-екологічну збалансованість земної цивілізації. Тому В. Вернадський назвав С. Подолинського своїм вчителем, «науковим новатором» і «першим екологом».

На основі еколого-економічного вчення й концепції ноосферного космізму С. А. Подолинського, вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноо­сферу, концепції Всеєдності Г. С. Сковороди видатний Український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) обґрунтував оновлене природно-моральне антропокосмічне світорозуміння. Антропокосмізм базуїться на моральній відповідальності людини за свою діяльність у людському Світі, Природі й Космосі.

Екологічне вчення С. А. Подолинського розвинув його онук Алекс Сергійович Подолинський (1924–2019) – відомий на весь Світ Українсько-Австралійський теоретик і практик біодинамічного (екологічного) аграрного господарювання.

Соціальний іде­ал С. А. Подолинського – самоорганізоване суспільство, яке саме уладовує культурно-соціальну, економічно-політичну сфери свого самостійного життя. А для досягнення цього необхідний еволюційний перехід од капіталізму до громадівського соціалізму шляхом реформ в освіті, економіці й державному устрої. Тому С. Подолинський своїм природно-моральним вченням ідейно протистояв марксистській комуністичній доктрині централізованого державного соціалізму. А Маркс і Енгельс, які особисто знали Подолинського, ставились до ґеніального вченого як до небезпечного їм ідеолога неприйнятної, чужої їм морально-світоглядної системи саморозвитку людства. М. П. Драгоманов зазначав, що С. А. Подолинський був занадто Українцем, аби перебувати й діяти серед людців, які не визнавали нічого Українського.

Загальноєвропейського й світового визнання вчений С. Подолинський досяг завдяки фундаментальним дослідженням «Життя і здоров’я людей на Україні» (1878) та «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880). С. Подолинський один з перших Українських вчених писав свої праці рідною мовою й видавав за кордоном, а згодом вони виходили в перекладах у Німеччині, Італії, Франції, Росії.

С. Подолинський написав новаторську працю про здоров’я людей в Україні на основі своєї докторської дисертації з практичної медицини та інших новітніх медико-гігієнічних досліджень з позиції відповідності людського життя природним умовам. Провідні положення монографії: «Здоров’я – найкраще добро на світі», дитяче здоров’я найважливіше, бо «Діти – сила нашого народу». Вчений особливу увагу зосереджує на відповідальності Української жінки-матері в забезпеченні здоров’я й виховання дітей.

С. Подолинський розкрив хибність доктрини англійського священика й демографа Томаса Мальтуса (1766–1834), який причину бідності людей убачав у неконтрольованому зростанні населення на Землі, тому війни, хвороби й голод уважав необхідними для регулювання чисельності населення. На тій антигуманній доктрині «мальтузіанці» придумали свій проект «золотого мільярда» – максимально можливого числа обраних особин для комфортного життя на Землі. С. Подолинський у праці «Про багатство й бідність» (1875) показав справжні причини злиденності трудового люду й запропонував власний шлях подолання неспра­ведливості капіталістичного паразитування. За Подолинським, для забезпечення соціальної справедливості необхідний «новий громадівський лад», за якого всі Українці спільно працюватимуть на громадській землі, на громадських фабриках, у громадських установах. Поряд з громадською (кооперативною) формою господарювання передбачається приватна форма. Кооперування має відбуватися як на професійних засадах солідарності суспільних верств, так і на основі різноманітних особистих інте­ресів людей. А управління спілка­ми відбуватиметься на засаді прямого народовладдя – самоврядування.

У 1880 р. С. Подолинський написав програму «Громади», яка складалася з політичної й гос­подарчої частин. У політичній частині поставив вимогу самоуправління для кожної громади й повної самостійності для вільного об’єднання громад у Всеукраїнському масштабі. У господарчій частині наголосив, що «спільна гуртова власність і спільна гуртова праця доконче корисніші для лю­дей, ніж осібні». Тобто в усіх сферах господарської діяльності перевага має надаватися кооператизму.

Українська громадівська соціальність С. Подолинського базується на засаді виробничого кооперування. Структура його громадівства дуже нагадує сучасне кооперативне будівництво: товариства, реґіональні спілки, національна спілка, міжнарод­ний кооперативний альянс.

 

Основа Української громадівської соціальності – кооператизм

Найвидатніший теоретик громадівської соціальності й кооперативного руху в Східній Європі – Український економіст-мислитель Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919).

Михайло Іванович Туган-Барановський

Учений у праці «Соціальні основи кооперації» (1916) явив докладну історію й розробив теорію кооперації як основного ґаранта досягнення соціальної справедливості в системі громадівської соціальності, тобто громадівського соціалізму.

Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоврядування Українців-хліборобів. Досвід мудрих Українських селян показав, що кооперативна самоорганізація сільськогосподарського виробництва й кредиту – міцна самостійна база для розвитку аграрної культури, зміцнення соціально-економічної й політичної самостійності України. А базою Українського кооператизму як основної форми громадівської соціальності стали родинна, родова взаємодопомога.

Українська громадівська соціальність зародилася в родинній, родовій взаємодопомозі на основі рівноправності чоловіка й жінки, забезпеченої звичаєвим правом. В Українському праві, як і в литовському, польському, чеському, хорватському, традиційним є інститут материнського права або віна – спадщини з приданого за дівчиною. Віно нарощувалося в її новій родині, де вона була матір’ю. Віно забезпечувало матеріальні інтереси жінки в родині та на випадок смерті чоловіка чи розлучення. Звідси традиційно в Українському суспільстві нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, діє інститут материнського права, за яким мати розподіляє своє віно – спадщину з приданого між усіма дітьми порівну. Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині й у правочині материнського права – материзни стала морально-соціальною основою рівноправності Українців та їхніх рівних прав на землю.

За Туганом-Барановським, земля, як і всі природні ресурси країни, належить до всенародної власності, тобто належить національній державі, в якій джерелом влади є народ. А управлінський апарат держави здійснює регуляторну функцію у сфері користування угіддями національного земельного фонду для ведення сільського господарства. Сільські господарі можуть брати землю в користування за орендну плату державі, а права власності на землю вони не мають. Бо земля є природним базовим ресурсом, природною рушійною силою економічного, культурно-соціального розвитку народу-господаря.

М. І. Туган-Барановський як ідеолог економічної, культурно-політичної самостійності народу-господаря у праці «Націоналізація землі. Нарис руху на користь націоналізації землі та практичні висновки» (1906) розробив проект земельної реформи, який передбачає збереження селянської власності на землю в межах «трудової норми». Це умова безпосереднього користування землею для ведення сільського господарства. А всі інші земельні угіддя мають перейти державі з грошовим відшкодуванням власникам. Таким чином утворюється національний земельний фонд, землі з якого передаються в користування сільським господарям для обробітку. Найбільшою складністю в реалізації свого проекту М. Туган-Барановський вважав неминучу нерівність при розподілі земельних ділянок, що їх об’єктивно спричинюють нерівномірний приріст населення в різних місцевостях, різниця в родючості земель, зручності й незручності їхнього розташування тощо. Для зменшення просторової нерівності у розподілі землі вчений запропонував запровадити проґресивне оподаткування диференціальної ренти. Цей податок мав стягуватися як з націоналізованих земель, так і з приватних угідь, спонукаючи неефективних власників «відчужувати їх на користь нації», тим самим збільшуючи національний земельний фонд. А в регулюванні національного земельного фонду система самоврядної сільськогосподарської кооперації покликана обмежувати державний централізм. На жаль, нині в Україні владарюючий кагал зробив Українську землю як природне багатство й неподільну всенародну власність товаром і узаконеним беззаконням виставив на глобальний продаж за бездіяльності безвольного населення. А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку – сівозмінного відпочинку й оздоровлення, цілковитого відновлення своєї життєродності, виснаженої за десятиліття екстенсивної експлуатації.

М. І. Туган-Барановський у підручнику «Політична економія. Курс популярний» (1919) аналізує підходи різних груп селян стосовно власності на землю. Розглядаючи процеси Столипінської земельної реформи, згідно з якою кожному членові сільської громади надавалося право вимагати од громади виділення в приватну власність тієї частки громадської землі, якою він володів і яка переходила в його власність без викупу або з невеликим відшкодуванням громаді, М. Туган-Барановський свідчить, що «у виході з громади були зацікавлені такі групи: 1) заможні селяни, які володіли більшою кількістю землі, ніж їм належало при новому перерозподілі; 2) бідні селяни, які не вели або майже не вели свого господарства, а отриману в приватну власність землю мали намір продати й у такий спосіб поліпшити своє становище; 3) багаті селяни, які мали змогу скупити наділи своїх односельців і відповідно розширити своє землеволодіння. А селяни середньої верстви, які становили більшість, втрачали від такого перерозподілу громадських земель, оскільки кожна зі згаданих груп намагалася закріпити за собою ті землі, якими вона тимчасово користувалася. У результаті громадська земля перетворювалася на мало придатні для використання масиви, що нагадували клаптики розірваної ковдри».

А ще ж селяни середньої верстви потребували для розвитку своїх господарств грошових коштів, тож на них чигали зі своїми позиками лихварі, а за ними й латифундисти. М. І. Туган-Барановський бачив убезпечення сільських господарів од лихварів і латифундистів у сільськогосподарській кооперації.

Саме з метою убезпечення сільських господарів основоположник кооперативного руху в Україні, заможний і культурний господар-землевласник, проґресивний державний і культурно-освітній діяч Григорій Павлович Ґалаґан (1819–1888) організував ще в 1871 році перше в Україні й усій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк, з колишніх кріпаків у своєму рідному селі Сокиринці на Полтавщині.

Григорій Павлович Ґалаґан

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечував  спільне виробництво й реалізацію продукції та справедливий розподіл доходів, що й становить основу національної економіки і соціальної справедливості. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і доходи від лихварів, посередників-спекулянтів – усяких соціальних нахлібників-паразитів. А кооперативне самоврядування є основою муніципального й загалом суспільного самоврядування. Г. П. Ґалаґан як подвижник Українського кооператизму багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти й культури, бо на його переконання: «Найперша справа – моральне виховання народу».

М. І. Туган-Барановський як економіст-мислитель і державний діяч надає національній культурі основоположного значення в будівництві національної держави та в її управлінні. В аналітично-критичній праці «Теоретичні основи марксизму» (1905) вчений наголошує на значущості розвитку народом власної культури: «Не можна відкидати культурної місії держави, матеріально зацікавленої у піднесенні духовної культури народу, оскільки економічна й політична могутність країни нерозривно пов’язані з успіхами культури. …Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Та для повноцінного, гідного, справедливого життя народу недостатньо успіхів культури, культурної самобутності й культурної автономії – для забезпечення соціальної справедливості необхідна самостійна національна держава з державницькою політикою на основі національної культури. Тобто національна політика як уміння управляти державою й суспільством повинна керуватися морально-світоглядними засадами національної культури в інтересах гідного, справедливого життя народу.

М. І. Туган-Барановський виробив власну модель справедливого суспільного ладу в Україні й людському суспільстві в цілому. На переконання економіста-мислителя, самостійність держави базуїться на кооперації, на вільному сільському господарюванні й на муніципальному самоврядуванні, які своєю чергою обмежують державний централізм. Свою концепцію культурно-соціально-економічного розвитку держави вчений виклав у підручнику «Політична економія. Курс популярний» (1919).

У праці «Кооперація, соціально-економічна природа її та мета» (1919) економіст-мислитель відкрито протестує проти того, що «багато з сучасних соціалістів, особливо ж представники тієї соціалістичної партії, яка в Росії захопила політичну владу в свої руки – большевики … ставляться до кооперації з великим нехтуванням» та застерігає від «тягаря примусу», притаманного державному соціалізму, й пропонує протидіяти йому розвитком кооперації у вільній праці господарів. Посилаючись на концепт Прусського вченого-енциклопедиста, філософа-мудреця Імануїла Канта (1724–1804) «вільної моральної Волі», підпорядкованої моральному законові», Михайло Туган-Барановський наголошує, що воля людської особи – «це найвище суспільне добро. Якби прийшлося вибирати між економічним добробутом і волею, то, розуміється, прийшлося б вибрати волю. Бо і в злиднях людина може зберегти свою людську гідність; а позбавлення волі нищить у корені гідність людини. Без волі неможлива культура й цивілізація; людність позбавлена волі, втрачає усі свої вартості. Терпіння не принижує людини, а позбавлення волі обертає людину з особи, яка сама себе визначає, у просте знаряддя чужої сваволі, цебто нищить найцінніше, що є в людині».

Кооперативні напрацювання М. І. Тугана-Барановського справили потужний вплив на розвиток громадівської соціальності в Україні на початку ХХ ст.

 

Централізований державний соціалізм

Однак наприкінці 20-х років Український кооперативний рух і весь цей напрямок розвитку економічної науки й практики розгромив тоталітарний комуністичний режим, що колективізацією знищив кооперацію й насильно насадив марксистську модель централізованого державного соціалізму, яку Іван Франко назвав «тюрмою народів».

Істинність позиції Сковороди, Гоголя, Куліша, Драгоманова, Юркевича, Подолинського, Франка, Лесі Українки, Ніцше, Тугана-Барановського підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали – большевики використали комуністично-соціалістичну доктрину як декорацію для одурманення й жорстокої експлуатації заневоленого люду. За зовні ідейними партійними ширмами приховуються конкретно прагматичні корпоративні інтереси соціальних паразитів, що їх вони досягають економічними важелями: непомірними податками, митом, іншими засобами визиску й збагачення.

Большевики під облудним гаслом «побудови світлого майбутнього – комунізму» насадили централізований державний соціалізм, по суті – партноменклатурний феодалізм з колгоспними кріпаками й промисловими рабами та з кримінальним режимом тоталітарного гніту. Та й під тим 74-річним гнітом Українцям вдалося зберегти свою одвічну волю духу, людську гідність і громадівську взаємодопомогу.

Протягом 100 років чітко простежуїться схема грабунку-визиску-привласнення життєвих ресурсів корінного народу трьома поколіннями соціальних паразитів. Перше покоління большевиків-колективізаторів руками п’ятої колони русні й за підмогою шостої колони заражених «бацилою комунізму» збольшевичених малорусів пограбували Українських господарів і привласнене добро назвали «державною соціалістичною власністю». За 74 роки нещадного визиску заневоленого люду двома поколіннями большевиків у режимі державно-лагерного соціалізму накопичено колосальний усенародно надбаний капітал. Той усенародний капітал поділило й привласнило, разом з поділом і привласненням території большевицької імперії СССР, третє покоління  большевиків – необольшевики-приватизатори. Понад три десятиліття необольшевики провадили й досі провадять кримінальний перерозподіл награбованого під наглядом колонізаторського кремлівського кагалу. Необольшевики за 33-річне владарювання під ширмою оманливої «незалежності» з облудою «християнських цінностей» насадили паразитарну «державу в державі» у формі плутократичного феодалізму з безробітними невільниками та з кримінальним режимом визиску природних ресурсів і винародовлення України через спровадження Українців у закордонні найми.

Коли на початку ХХ століття большевицький кагал розкуркуленням, колективізацією й голодовками ліквідовував господарів, нищив вільне Українське селянство, то на початку ХХІ століття необольшевицький кагал привласненням національного багатства, передусім землі, ліквідовує Українську державність і призводить до депопуляції прадавній корінний хліборобський Український народ – останній автохтон у Європі.

Гетьман Української Держави (1917–1918) Павло Петрович Скоропадський (1873–1945) у своїх «Спогадах» (1918) передбачив подальший розвиток подій в Україні на століття вперед: «Я не маю сумніву, як не мав і раніше, що всілякі соціалістичні експерименти, в разі якщо уряд у нас був би соціалістичний, повели б негайно до того, що вся країна протягом шести тижнів стала б здобиччю всеосяжного молоха большевизму. Большевизм, знищивши всіляку культуру, перетворив би нашу країну на висохлу пустелю, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який жеврів у нас досі, а всесильний бог, у ногах якого буде плазувати той таки народ».

Абсолютно точно визначив суть капіталізму й соціалізму (державного) великий англійський мислитель і державний діяч Вінстон Черчілль: «Вроджена вада капіталізму – нерівний розподіл благ; вроджена чеснота соціалізму – рівний розподіл злиднів».

Сталось те, що передбачив Павло Скоропадський і визначив Вінстон Черчілль та від чого застерігав Михайло Туган-Барановський: «Державний соціалізм зовсім не здійснює ідеалу волі», його облудна ідеологія тягне за собою «поважну небезпеку для майбутнього людства… Яка ж буде доля людства, коли люди, які стоять вище середнього рівня, опиняться під владою людців пересічних? І чи не згасне творча душа людства, якщо натовп керуватиме працею ґенія, якщо творча ініціатива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?». Особливого значення вчений-подвижник надавав розвиткові Українського кооператизму – основи Української громадівської соціальності, вбачаючи в цьому шлях до розвитку економіки України й культурно-національного, державного відродження Українського народу в самостійній Українській Державі.

Тому новаторські праці вченого-мислителя з кооперації, громадівської соціальності, аграрних і податкових реформ, соціології й політичної економії большевики надовго піддали забуттю, як і його ім’я.

Зате наукові здобутки великого Українського економіста-мислителя М. І. Тугана-Барановського набули визнання й практичного застосування у вільних країнах.

 

Українська громадівська соціальність і Скандинавська модель соціально-економічного розвитку

М. І. Туган-Барановський став одним з перших у світовій економічній науці й практиці, хто проаналізував крайню обмеженість регуляторів ринкової й планової економік та запровадив їх синтез у вченні про кооперацію – громадівську співпрацю-взаємодопомогу. Політично-економічній доктрині марксизму й марксистській моделі централізованого державного соціалізму з плановою економікою вчений-новатор протиставив нову соціальну модель – громадівський, кооперативний соціалізм зі змішаною економікою.

На основі новаторського вчення Українського економіста-мислителя Стокгольмська школа економіки з 30-х до 70-х рр. ХХ ст. запровадила систему самозбереження й розвитку Шведського суспільства на основі збалансованості капіталізму й соціальності. Так у Швеції й інших Скандинавських країнах утвердилася система громадівської соціальності як протидія ідеології капіталістичного визиску, де домінує приватна власність і конкуренція, та космополітичній комуністичній ідеології тоталітарного большевицького режиму державного соціалізму, яким загрожував їм аґресивній сусід – СССР. За півстоліття Швеція зробила стрибок від аграрної провінції до аграрно-індустріального, інноваційного центру не тільки Європи, а й цілого Світу. Ця колективістсько-універсалістська (громадівська) модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності й ринку відома як Шведська або Скандинавська модель розвитку. За цією соціальною моделлю нині гідно живуть Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія. Ці країни за рівнем життя лідирують серед найрозвинутіших країн Світу.

Визначальним у Скандинавській моделі розвитку є соціальний чинник, який забезпечує соціальну справедливість, стабільність і високий рівень безпеки суспільства за рахунок ефективного поєднання вільного приватно-капіталістичного підприємництва в економіці та соціалістичної системи громадського добробуту й дієвості муніципального самоврядування і профспілкової солідарності. Усе це досягається за дієвої участі соціальної держави в плані зайнятості населення й проґресивного оподаткування. Скандинавська модель соціально-економічного розвитку поєднує високий рівень економічного зростання зі стабільною соціальною захищеністю населення й тому є однією з найуспішніших у Світі. Скандинавська модель відзначається інноваційними підходами до управління та розвитком фахової освіти й науково-дослідницької практики.

Вивчення й запровадження Скандинавської моделі в Україні надзвичайно своєчасні для розвитку нашої країни, яка нині переживає економічні, соціальні й геополітичні виклики. Особливо важливим для забезпечення в Україні державної самостійності й соціальної справедливості є досвід Швеції з національної безпеки та дієвості національного права. Дуже нагальним є запровадження в національний правочин принципу справедливої покари за злочини. Це має стати першочерговою дією Українського права в умовах зовнішньої руської воєнної аґресії та внутрішньої економічно-фінансової злочинності корумпованих органів плутократичної «держави в державі», керованих мафіозними кагалами фінінтерну.

Утвердженню Української державності люто шкодять саме мафіозні кагали фінінтерну, які намагаються знищити національну державу, переділити й привласнити її національну територію з усіма ресурсами. Вже понад 100 років Українці ведуть боротьбу за відновлення Української державності, історичними базисами якої є: Українська козацька держава, звана Військо Запорозьке (Гетьманщина), 1648; Українська народна республіка 1917 та Українська Держава (Другий Гетьманат) 1918. Українці вели антиколоніальну збройну боротьбу з руськими імперцями й большевиками, партизанську, підпільну, суспільно-протестну, дипломатично-політичну з комуністичною імперією СССР. А тепер суверенна Україна відбиває воєнну аґресію неоімперської РФ, яка прагне взяти під контроль усю Європу й разом зі США й КНР реалізувати стратегічний план фінінтерну з переділу Світу.

Всі нинішні техновізіонери, трумпи, путлери, ини, піни… – лише маріонетки владарюючого кагалу фінінтерну, який успадкував тоталітарний тероризм комінтерну й соцінтерну та награбовані ними фінансові капітали. На зміну соціалістичним і комуністичним революціям з диктатурами пролетаріату фінінтерн запровадив фінансову революцію з диктатурою фінансового кагалу… Сто років тому моральність роз’єднаних людей виявилася безсилою перед аґресивним аморалізмом комінтернівських нелюдів. Нині для подолання аґресивного аморалізму фінінтернівських нелюдів, озброїних ШІ, необхідні колосальні морально-інтелектуальні зусилля згуртованих людей – синергія цілого Людства.

При цьому людям необхідно усвідомити всі загрози від мертводушних нелюдів, які намагаються з усіх сил утримати своє владарювання над людьми. Фінансові кагали механізмами внутрішнього антагонізму та зовнішніх конфліктів і воєн провокують процеси дезінтеґрації, розколу суспільств і міжнародної спільноти, а натомість насаджують свою корпоративну фінансову диктатуру. Паразитарні еліти фінансових кагалів РФ, США, КНР нав’язують своє владарювання окремим країнам і цілим континентам, а в разі спротиву, вдаються до воєнної аґресії.

У передчутті кінця свого владарювання нелюди-паразити з числа «золотого мільярда» здатні застосувати зброю масового знищення проти цілого людства. Бо мертводушним ненависне життя живих душ. Уже зараз так звані демократії, зокрема, в США й Україні, запроваджують жорсткі обмеження громадянського волевияву під час можливого масового суспільного спротиву. Зокрема, законопроект №10311 ВРУ «Про внесення змін до Закону України «Про Національну гвардію України» щодо вдосконалення правових засад застосування заходів примусу військовослужбовцями Національної гвардії України» надає НГУ практично необмежені права для «використання вогнепальної зброї, сльозогінного газу, електрошокерів, безпілотників та інших засобів впливу, зокрема до цивільного населення під час акцій протесту». Цей антиконституційний акт узаконеного беззаконня спрямований не на оборону держави Україна під час повномасштабного вторгнення рашистських аґресорів, а на захист внутрішнього окупаційного режиму рашистської резидентури від Українського народу. Резидентська ВРУ за три роки війни не прийняла закону про війну й про оборону України – це факт владарювання в Україні рашистського окупаційного режиму під захистом узаконеного беззаконня. Через те в Україні відсутнє право як справедлива розплата за злочини: за 30 років оманливої незалежності не покарано жодного з сотень державних злочинців, які нищили нашу державність, руйнували національну армію, грабували національне господарство й фінанси – підготували розграбовану країну до здачі руським окупантам.

33 роки Українців присипляла «незалежністю» кремлівська резидентура й керована нею колоніальна адміністрація, яку нібито обирав народ. Такі були умови необольшевицького поділу СССР і прихватизації всенародної власності. Це розуміли одиниці .А охоплена ейфорією оманливої незалежності маса дивилась і нічого не тямила. Навіть тепер не втямили Шевченкового застереження: «Присплять, лукаві, і в огні. Її, окраденую, збудять…». Тепер ті самі необольшевики ділять Україну… А що ж «капуста головата»?…

Нинішні колонізаторські заміри США на Україну – це помста фінінтерну за те, що у 2022 Українці зірвали його план з захоплення центру Європи для утвердження «нового Єрусалиму» воєнною спецоперацією кремлівського кагалу. Тепер здійсненням фінінтернівського плану зайнявся вашинґтонський кагал спецоперацією колонізації України. Україна стала епіцентром смертельної боротьби Людей з нелюдами…

Перебити реалізацію владарюючими режимами мертводушних нелюдів-паразитів антилюдського фінінтернівського плану зможемо тільки солідарною взаємодією людей – збірною волею народів на базисі Скандинавської моделі соціальної справедливості й самооборони.

А для цього Українцям передусім належить сконсолідуватися в солідарну соціальну цілісність. Головним чинником консолідації Українського народу була й лишається взаємодія-синергія на традиційній засаді взаємодії-взаємодопомоги всіх його суспільних верств. Завдяки взаємодії-взаємодопомозі своїх верств Українці досягали військової й загальносуспільної самоорганізації, самоврядування й самооборони у найтяжчі періоди своєї історії. Такий тяжкий період настав знову. Тож мобілізуймо всі свої сили для самопорятунку й утвердження збірної Волі національного духу в правочині Самостійної української держави!

Нині Українцям належить відродити генетичну, родову й колективну народну пам’ять, звільнитись од наносного, чужого та збірною волею у взаємодопомозі самоорганізуватися в збірну цілісність Українського народу. Збірну цілісність народу засвідчує солідарна воля його духу – найвищий вияв його самостійної сили. Збірна цілісність народу перевіряїться його здатністю до всенародного бойкоту – протесту проти антинародної політики владарюючого кагалу, передусім відмова від участі у виборах до представницьких органів влади та виборах президента-резидента (інститут пРезидентства взагалі необхідно ліквідувати як зайвий і шкідливий для Самостійної Української Держави). Місця в усіх представницьких органах і місце пРезидента вже скупили плутократи з фінінтерну. Отже Українцям лишаїться тільки БОЙКОТУВАТИ антиукраїнську аґресивну політику владарюючого в Україні злочинного режиму рашистської резидентури й фінінтернівської клепторатури. Для Українців своєчасним прикладом бойкоту є Канадський бойкот – усенародний системний культурний спротив спокійної Канади аґресивній політиці США.

Відтак солідарною волею духу збірної цілісності Українського народу нам належить відродити свою моральну волю до самостійного, справедливого життя і в триєдності саморозвитку, самоврядування й самооборони встановити свій справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

Тільки самоорганізацією у взаємодопомозі й саморозвитку ми здолаїмо внутрішніх окупантів з їх п’ятою колоною та зовнішніх аґресорів. Справедливе життя у своїй самостійній державі відродимо тільки моральною волею народного духу на триєдиній основі самоорганізації, самоврядування, самооборони. Так ми збережемо себе й свою землю та запровадимо свою традиційну Українську громадівську соціальність – справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

Збірною цілісністю нам належить відродити моральну волю до самостійного, справедливого життя і в триєдності саморозвитку, самоврядування й самооборони встановити свій справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

 

Олександер Шокало, культурософ