СОБІ — ПАМ’ЯТЬ, ЧУЖИНЦЯМ— ПРАВДУ
Самому собі не віриться: вже двадцятий випуск календаря-альманаха
«Соборна пам’ять України» пропонується зацікавленим читачам. А ні
бито вчора прийшло несподіване рішення створювати своєрідний банк
інформації про українство на Батьківщині і поза її межами — через роз
повіді про визначні події і роль у них наших видатних співвітчизників.
Або й розповідь про звичайного українця, котрий, як москвич Олек
сій Новицький 1911 року запротестує, що його в київській газеті на
звали великоросом, а він — українець, хоча й народився в Поволжі. Чи
постава уродженця Молдови воїна ЗСУ Олександра Мацієвського, що
перед розстрілом воєнними російськими злочинцями скаже:
«Слава Україні!».
Кожного року нам є кого вшановувати. Але нині головний наш
обов’язок віддати почесті людині, котра з початком Української націо
нальної революції в 1917 році взяла на себе місію очолити визвольну
боротьбу рідного народу з-під чужоземного поневолення. Таким вия
вився уродженець Полтави Симон Петлюра, який почав творити своє
військо, яке тільки й може бути гарантом власної державності. А тільки
вона дає можливість автохтону утвердити своє право
бути господарем на своїй землі.
Симон Петлюра з тих, хто за російського царату вже з початку ХХ
століття зміг звернути на себе увагу своїм революційним поступом і
блискучим публіцистичним талантом. Зростання його громадянського
й політичного чину, починаючи з 20 років, — це саме той приклад, який
мають брати за приклад молоді українці. Щоб у цьому можна було пе
реконатися, на сторінках цього випуску «Соборної пам’яті України» ре
гулярно вміщуються його публікації саме такого віку, яким у 2026
виповнюється вже по 120 років.
Але також будуть доречними сьогодні й ті його пізніші висловлю
вання, які були зверненні до всього світу, що спокій у ньому настане
тільки тоді, коли на берегах Дніпра постане незалежна Українська дер
жава. Якими актуальними є ці слова! Але їх досі не чують у світі, навіть
зараз, коли Україна вмивається кров’ю, захищаючи не лише себе.
І багато українців мають запам’ятати ці слова Симона Петлюри, особ
ливо ж ті, котрі вважають, що це хтось має захищати їхні оселі й благо
получчя. А це і їхній обов’язок не залишати своїм дітям проблем. Бо ж
повториться те, що було під час 1917—1921 років, коли збільшовичені
українські полки спокійно спостерігали, як спливали кров’ю студенти
під Крутами, а хтось покинув військові підрозділи й поспішив ділити
поміщицьку землю.
Це й призвело до поразки національної революції. Але Симон Пет
люра глибоко вірив, що наше суспільство зміниться, колись дозріє до
нового державницького здвигу. Тож незадовго перед смертю він писав:
«Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може не зразу такою ве
ликою, як нам хотілось, я до того, що ніякої України не буде».
Це заклик до сьогодішніх українців усім стати на захист рідної землі.
Бо Симон Петлюра вірив і постійно повторював: «У мене немає розча
рування ні в нашому народі, бо він є таким, яким його зробили обста
вини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного
життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в
якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її
до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працю
вати над цим всім і кожному, в міру його сил і можливостей».
Це заклик до світових лідерів не повторити помилок їхніх поперед
ників, які сто років тому не хотіли визнавати незалежну Україну, не до
помогли їй вистояти в боротьбі з тією ж ордою. А вони ж і сьогодні
повторюють ті ж помилки, особливо ж загравання з москвою, якою б
вона не була. Бо ж сьогодні бачимо все те, що казали з москви і тоді:
«Українська державність є нереальна величина».
Звичайно, досягнення справедливого миру для нас — головне в 2026
році. Але наше минуле в усіх куточках світу також заслуговує на увагу.
Ми скрізь сьогодні як біженці. Але ті українці, які вже давно облашту
валися в чужих краях, представляють гідно нашу націю.
Ми маємо також їх згадувати.
Зрештою, мусимо згадувати все з власного минулого. Адже мудро ка
зали древні: хто пам’ятає минуле — має й майбутнє
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
Володимир Сергійчук
Соборна пам’ять України. Календар-альманах. 2026
У пропонованому календарі-альманасі наводяться найзнаменніші
події української історії та згадуються найвизначніші постаті нашого
народу, яких ушановуємо в 2026 році.
Розрахований на широке коло читачів
Найвизначніші події та постаті української історії: рік за роком
Це видання в Україні – з розряду унікальних, бо ось уже два десятиліття – з року в рік – фіксує й поширює в нашому соціумі зібрані, систематизовані й узагальнені відомості про найзначиміші постаті, найзнаменніші дати в нашій вітчизняній історії.
Унікальність цього видання ще й у тому, що його задумала і здійснює – від пошуку матеріалів у бібліотеках, архівах, підбору з інших документальних, письмових та усних джерел і до підготовки текстів й їхньої остаточної вичитки – одна людина: доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Іванович Сергійчук.
У його авторській бібліотечці – десятки наукових досліджень, монографічних видань, документальних, публіцистичних, літературних творів, численних публікацій у періодиці про наше далеке й близьке минуле. Варто, зокрема, нагадати, що три з половиною десятиліття тому, коли розвалювався Радянський Союз і відроджувалась незалежність України, саме Володимир Сергійчук був одним з найактивніших учених-істориків, які в ЗМІ та з трибун поважних форумів і велелюдних зібрань захищали й відстоювали самостійність українського шляху та нашу національну символіку.
І ось двадцять років тому він береться за масштабний проєкт, нову для себе й важливу для української соборності справу – запровадити видання календаря-альманаху, на сторінках якого відтворювати національний літопис через життєдіяння визначних українців, тих, хто творив нашу історію і залишив у ній (та й у світовому поступі) свій інтелектуальний чи рукотвориний доробок, помітний слід.
Тепер уже й двадцятий випуск альманаху підоспів. Відкриваючи його короткою передмовою, Володимир Сергійчук пише, що йому самому в таку цифру не віриться: «Нібито вчора прийшло несподіване рішення створювати своєрідний банк інформації про українство на Батьківщині і поза її межами – через розповіді про визначні події і роль у них наших видатних співвітчизників. Або й розповідь про звичайного українця, котрий, як москвич Олексій Новицький 1911 року запротестує, що його в київській газеті назвали великоросом, а він – українець, хоча й народився в Поволжі. Чи постава уродженця Молдови воїна ЗСУ Олександра Мацієвського, що перед розстрілом воєнними російськими злочинцями скаже: «Слава Україні!».
«Кожного року нам є кого вшановувати», – додає при цьому автор календаря-альманаху. В передмові він виокремлює, зокрема, дати, пов’язані з життям і діяльністю людини, котра з початком Української національної революції в 1917 році взяла на себе місію очолити визвольну боротьбу рідного народу з-під чужоземного поневолення. Таким виявився уродженець Полтави Симон Петлюра, який почав творити своє військо, котре тільки й може бути гарантом власної державності. А тільки вона дає можливість автохтону утвердити своє право бути господарем на своїй землі. Симон Петлюра з тих, хто за російського царату вже з початку ХХ століття зміг звернути на себе увагу своїм революційним поступом і блискучим публіцистичним талантом.
Зростання його громадянського й політичного чину, починаючи з двадцятирічного віку, – це приклад для сучасних молодих українців, вважає Володимир Сергійчук і на підтвердження своїх слів посилається на вміщені в календарі-альманаху кілька публікацій молодого Петлюри, а також на його пізніші висловлювання, які були зверненні до всього світу, що спокій у ньому настане тільки тоді, коли на берегах Дніпра постане незалежна Українська держава. Ці слова, на переконання Володимира Сергійчука, звучать сьогодні як заклик до світових лідерів не повторити помилок їхніх попередників, які сто років тому не хотіли визнавати незалежну Україну, не допомогли їй вистояти в боротьбі з тією ж ордою. А сьогодні, як не раз бачимо, повторюють ті ж помилки, особливо ж заграванням з москвою, якою б вона не була, бачимо все те, що казали з москви і тоді: «Українська державність є нереальна величина».
Звичайно, досягнення справедливого миру для нас – головне в 2026 році. Але наше минуле в усіх куточках світу також заслуговує на увагу. Ми скрізь сьогодні як біженці. Але ті українці, які вже давно облаштувалися в чужих краях, представляють гідно нашу націю. Ми маємо також їх згадувати. Зрештою, мусимо згадувати все з власного минулого. Адже мудро казали древні: хто пам’ятає минуле – має й майбутнє».
Цими словами автор завершує передмову до двадцятого випуску календаря-альманаху. Вони, а особливо матеріали, які вміщені на його сторінках, свідчать, що перед нами не простий інформативний календар (хоч і з цього погляду він, безсумнівно, має цінність), а видання дослідницьке, аналітичне, з науковими узагальненнями, з прив’язкою до умов і обставин певних історичних періодів і, що не менш важливо, – зі зв’язком з нинішнім часом, сучасним буттям України. І в цьому – теж його унікальність.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
УКРІНФОРМ
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/4080699-najviznacnisi-podii-ta-postati-ukrainskoi-istorii-rik-za-rokom.html
