Ми думаємо й говоримо про культуру, а стурбовані невідповідною їй політикою. Та як ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про власну культуру – про свій саморозвиток. Значення поняття культура з латини – розвиток, освіта. За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Істинність українського світоглядного спрямування підтверджує своїм досвідом сучасний турецький просвітитель Фетхуллах Гюлен: «Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства…». І при цьому наголошує, що чіткість функціонування світоглядних систем національних культур забезпечують «фільтри національного духу»: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча».
Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Євразії. Як система ціннісних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за несприятливих умов бездержавності під натиском кочівників і міґрантів, а також васальної й колоніальної залежності та владарювання паразитарно-кланової держави в державі. Що ж забезпечувало стійкість самій системі української культури? Можна однозначно стверджувати – загальнолюдський моральний закон і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й сформувалися висока моральність і стійкий духовний тип корінного народу з його етнореґіональними особливостями.
Що таке духовний тип? Сутність духовного типу розкрив професор Володимир Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».
Питомі ознаки українського духовного типу виявляються сьогодні і в материковій Україні, й за її межами та набувають особливої ваги в пору пробудження в широких колах українського суспільства національної самосвідомості та набуття українцями статусу повноправної нації – суб’єкта самостійного, владованого – самоврядованого життя. Духовний тип є осердям культурного саморозвитку людини, основою моральної волі її духу та самоідентифікації, що забезпечує їй незалежне й повноцінне життя в будь-якому соціумі.
До визначальних чинників духовного типу народу належать моральна воля національного духу, узгоджена з Усеєдиним моральним законом, та природне право, узгоджене з законами Природи. Ці чинники посилюють духовний ресурс людської культури, що його забезпечують: здатність уладовувати свої почуття й думки, здатність взаємодіяти й взаємодопомагати, здатність народжуватися з аморфної етнографічної спільноти морально зрілої національно-культурної спільноти.
Духовний тип розвивається на природній основі етнічного генотипу, що є носієм генетичної інформації та спадковою базою індивідуального людського єства й генофонду збірної особи народу, та на засаді етнічної духовної традиції. У духовному типові найповніше виявляється прагнення людської душі жити, що, власне, є первинною ознакою наявності в людському єстві еволюційної програми культурного саморозвитку як вияву саморозвитку Світової Всеєдності.
Всі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються й саморозвиваються на основі самостійної життєвої сили за Всеєдиним законом життя. Так і людський світ самоорганізовується, самовладовується, саморозвивається, самореалізується самостійною силою моральної волі духу особистості й збірної особи народу за законом природи й законом культури, які є виявами Всеєдиного Закону Життя. І ця система самоорганізації, саморозвитку людського світу зветься культура.
Існує понад 1000 визначень поняття культура. Переважно культуру трактують як вид людської діяльності, поділяючи її на дві основні сфери – матеріальну й духовну та на різні галузі, типи й форми. Але культура – не галузь суспільного виробництва. Культура – спосіб морального, духовного життя, засадничий принцип саморозвитку людини й суспільства в усіх сферах життєдіяльності. Та навіть розглядаючи культуру як багатовимірну цілісну систему, а людину як системоутворюючий чинник її розвитку й її носія, а зміст людської діяльності як зміст культури, все одно бачать культуру з зовнішнього погляду як об’єкт, продукт людської діяльності, а людину трактують як суб’єкта й творця культури-об’єкта. Різні дослідники виокремлюють у культурі різноманітні функції – пізнавальну, інформативну, комунікативну, регулятивну, оцінювальну тощо.
Одначе культура сама є функцією людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, безкультур’я в різних формах. Культура не може бути вищою чи нижчою, культура або є, або її немає. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі. Національна культура як вища нервова, духовно-розумова діяльність збірної цілісності народу проймає, охоплює всі сфери його життєдіяльності.
Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від лат. colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, а також від лат. culto – порати, ладувати, вдосконалювати, звідси й сulturа – плекання, ладування, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – плекання землі тобто хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття культура означало розвиток людського світу на природній основі. У XVIII–XIX століттях поняття культура увійшло в європейські мови. Культура – спосіб морального, духовного життя, система саморозвитку людського світу в усіх сферах його життєдіяльності.
Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській, слов’янській архаїці, а саме в природному культі Сонця – джерела земного життя, агрокультури й сонцесповідного світогляду, спорідненого з греко-римським аграрним, сонцесповідним світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу, річний владований цикл праці хлібороба, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – архетип хліборобства й цілої агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати. Отже, як основою розвитку агрокультури є спрямування до світла Сонця, так основою розвитку цілісної культури аграрної людської спільноти є спрямування до світла Істини – свого духовного першопочатку: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити» (Сократ); «Культура – це Культ Ура, культ Світла, Сонця»; «Культура є шанування світла. …Культура є зброя світла. Культура є порятунок. Культура є рушій. Культура є серце» (М. Реріх). Таке ясне культурософське розуміння культури закорінене у світоглядній традиції агрокультури, в ясновідній духовній практиці, що виявилася в українському характерництві, в даосизмі, йозі, суфізмі як протидія магічним релігійним культам.
Світ національної культури – функція національного духу. А провідники енергії національного духу для функціонування світу культури – духовні подвижники. Це люди особливих морально-духовно-розумових можливостей, які самовіддано працюють в усіх сферах суспільного життя й становлять провідну силу культурного саморозвитку цілого суспільства. Серед них вирізняються митці, мислителі, філософи й мудреці – всі вони поєднані любов’ю до Істини, хоч і володають різними методами її осягнення. Митці володають символами національної культури, її духовними кодами, й від них зародилось мистецтво – система втаємниченого знання, заснована на символах національних культур. Мислителі володають загальнолюдськими поняттями, й від них зародилась наука – система відкритого знання, заснована на загальнолюдських поняттях. Філософи як любителі мудрості, працюючи в різних сферах людської діяльності, знають суть дійсного, й від них зародилась філософія – любов до мудрості, знання принципу істинного життя. Мудреці володають істинним знанням і вміють жити згідно зі своїм знанням, істинно, й від них зародилась мудрість – система істиного життя. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань про якийсь конкретний предмет; мудрість – це духовний досвід, система практичних знань про саму суть цілісного життя. У моральній діяльності подвижників виявляється сутнісна ознака методології мудрості – культурософії. Культурософія – не наука, а практична, дієва філософія культури, методологія осягнення людиною Істини й здійснення в Істині життєвої програми своєї душі, система цілісного реального знання й здійснення життєвих ідей-програм – особистої, національної і вселюдської.
Культура – не галузь суспільного виробництва (матеріального чи духовного). Культура – спосіб духовного життя, система самоорганізації, самовідродження й саморозвитку суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Культура як духовно-енергетична система, подібно до центральної нервової системи, владовує всі функції людського й суспільного організмів.
Культура – це внутрішня самоладуюча сила й моральна воля людського єства. Культура в людині виявляється як духовна сутність у її другому народженні через досягнення моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння (добродіяння) й правдивого висловлення. Культура – це власне і є добродіяння, дієвість моральної волі, що є мірилом самостійної сили людини й народу.
Істинне людське життя ґрунтується на бінарній основі, що поєднує в собі духовні й біологічні первені. Ці первені виявляються як принципи-закони – біологічні закони природи й духовний принцип культури. Ці принципи-закони закладаються в мить зародження людини в її душі – життєвій програмі. За законами природи людина народжується від батька-матері, розвивається, визріває біологічно – формується її генетичний тип. За принципом культури людина розвивається, визріває морально й народжується вдруге – духовно, й формується її духовний тип. За українським мудрецем Григорієм Сковородою (1722–1793): «Природа – всьому початкова причина й рушійна сила», а «Культура – друге, духовне, народження людини».
Духовно народжена людина саморозвивається силою внутрішньої моральної волі й породжує світ власної культури згідно з життєвою програмою своєї душі.
Так удруге, духовно, народжується й «збірна особа народу» (Пантелеймон Куліш) – «суцільний культурний організм нації» (Іван Франко). За Пантелеймоном Кулішем, «збірна особа народу» саморозвивається згідно зі своєю життєвою програмою-ідеєю з ресурсу самостійної життєвої сили. За Іваном Франком, перед українцями стоїть величезна, дійова задача – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя».
Саморозвиваючись власною волею, народ-нація породжує світ питомої культури – самостійне культурне життя, свій питомий суспільний лад.
Різні народи по-своєму називають принцип самоорганізації світу людської культури, та суть усіх національних культур єдина – це динамічна система й процес самоладування, саморозвитку, самореалізації етнічного світу моральною волею індивідуального духу особистості й національного духу збірної особи народу з власного духовного первеня й ресурсу самостійної життєвої сили на основі традиційного ясновідного світогляду й звичаєвої духовно-господарської традиції.
Позанаціональних культур не буває, бо культура – функція національного духу.
Культура сама собою – мірило, показник моральної зрілості людини й народу та рівня їх самоорганізованості й духовного довершення. Ознака культурності людини – насамперед наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє моральний принцип. У триєдності морального принципу – суть людської праведності й справедливості суспільного життя. Тобто, коли людина істинно думає, справедливо діє й правдиво висловлюється – це ознака її моральної зрілості, мудрості, культурності. Культурність – наповненість людини світлом Істини, життя згідно з Істиною, здійснення власної життєвої програми самостійною силою – волею особистого духу. Кожна людина від народження має в душі свою життєву програму, яку повинна пізнати, усвідомити в процесі моральної зрілості й духовного народження та здійснити своїм життям. «Кожна людина народжується з певною метою, і світло цієї мети запалене в її душі» (Сааді). Моральна зрілість, духовне народження й культурний саморозвиток відбуваються за Всеєдиним моральним принципом, який є дієвим чинником мудрості. На цій світоглядній засаді моральної зрілості, мудрості людини сформулював культурософське визначення культури Григорій Сковорода (1722–1794): «культура – друге, духовне, народження людини» через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Істинність Сковородиного осягнення внутрішньої, духовної, суті культури не потребує доведення, бо мудрець сам жив за цим моральним принципом. У цьому внутрішньому, культурософському, осягненні культури відкривається її глибинна суть. Звідси й глибинний сенс культурософії – моральної світоглядної системи осягнення людиною своєї духовної суті, ідеї-програми своєї душі, досягнення духовного народження й здійснення своєї життєвої програми. Морально зріла, духовно народжена людина є уособленням внутрішньої, суб’єктної суті культури. Духовно народжена людина саморозвивається за життєвою програмою своєї душі силою внутрішньої моральної волі духу в серці – владовує своє життя, породжує й розвиває світ особистої культури. Так само вдруге, духовно, народжується й збірна цілісність народу через осягнення ним своєї заповітної суті – своєї ідеї-програми. Як людина покликана народитися вдруге, духовно, й жити своєю самостійною силою – особистою волею духу в серці, так і народ покликаний народитися вдруге, у своїй збірній цілісності, й жити власним правом, яке, як і культура, є явищем національного духу: «Національний дух є вищим законодавцем…Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (П. Юркевич); «…Націотворення виявляється нерозривно пов’язаним з культуротворенням» (А. Свідзинський).
Взаємність і внутрішній, духовний зв’язок є суттю цілісності людського світу й Світової Всеєдності. Через єдність людського світу як єдиного єства, що є суб’єктом культурного саморозвитку, проявляється пантеїстичний принцип Світової Всеєдності – внутрішнього зв’язку всього сущого у Всесвіті, цілісності самоподібної безлічі, яка виявляється у Всеєдиному, а Всеєдиний виявляється в самоподібній безлічі. Суттю Всеєдності є Всеєдиний – світла сила життя, що є суттю всього сущого, ідея, принцип, Істина, безвічна сутність Часу, що перебуває сам у собі й проявляється в нескінченності циклів Усеєдиного Життя. Всеєдиний або Всеєдиний Дух – безособова, безначальна й безвічна, всеосяжна і всепроймаюча, життєзарорджуюча сутність. Всеєдиний – основоположне світоглядно-духовне поняття культурної традиції багатьох народів світу. В українській і загальнослов’янській традиції Всеєдиний має наймення – Род. Род: всезароджуюча і всепроймаюча сила Всеєдиного Життя, «безпричинний початок, безпочаткова причина» (Г. Сковорода). Род-Усеєдиний наявний скрізь і в усьому як Істина й Любов.
В українському ясновідному світогляді сакральна сутність Рода розкривається в природній парній цілісності моногамної родини, життєродність якої розкривається в непарній симетрії дітонародження. Моногамна родина як природна функція Рода-Всеєдиного самозародилась понад 10 тисячоліть тому й давніша за всі релігії, що їх придумали соціальні паразити близько 6 тисячоліть тому. Чоловічій і жіночій первинам родини відповідають світоглядні сакральні парні сутності – Ладо (небесна сутність) і Лада (земна сутність) як вияви Всеєдиного Ладу – дієвого морального принципу Рода. В українському ясновідному світогляді Всеєдиний Лад, символом якого є Сонце, знаменує єдність Неба й Землі (тож справедливо геній слов’янства Іван Бунін назвав українців народом, який «не відділяє Землі од Неба»). Сакральна сутність Род і дієвий моральний принцип Лад є визначальними первенями – світоглядними концептами й культурософськими чинниками традиційної української філософсько-моральної системи ясновідного, справедливого життя, що зветься Ясунь або Шлях Ладу. Лад як моральний принцип і моральний кодекс – породження українського національного духу; про нього не говорять, його дотримуються. Шлях Ладу – шлях моральної зрілості, справедливого життя, духовного саморозвитку, вивершення й завершення свого життя поверненням до власної духовної суті. Відповідниками українських духовно-світоглядних первенів Род і Лад є аналогічні духовно-світоглядні первені в таких світоглядних системах духовно-моральних практик: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолюдтний духовний первінь, Основа всього сущого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усьому дає лад і повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип, уладування, порядок усього сущого), Дгарма (Шлях просвітлення, Істина, Усеєдиний моральний принцип, універсальна основа Світоладу, моральний обов’язок); в авестійській (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); в адигейській (хаттській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, кодекс); у суфійській (іранській і арабській) – Тарікат (Шлях істини й духовного зростання); у давньокитайській – Дао (Шлях морального вдосконалення, Всеєдиний безвічний моральний принцип); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум). Світоглядній сутності Всеєдиний (Род) відповідає термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Різні народи по-своєму називають Усеєдиного як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх традиційних світоглядних систем справедливого життя єдина – це Всеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Всеєдиний, всеосяжний моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення цілісності Світової Всеєдності. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна непроминущої цінності давніх морально-світоглядних систем.
Світи національних культур різняться за зовнішньою різноманітністю, а за внутрішньою, духовною, сутністю вони єдині. Ця внутрішня сутність виявляється через самоорганізацію, саморозвиток людської особистості й збірної особи народу. Непорозуміння, конфлікти виникають на зовнішньому рівні цивілізаторського перерозподілу природних і людських ресурсів. Порозуміння, взаємодії люди досягають на внутрішньому рівні міжкультурного діалогу та при взаємодопомозі.
Суттю традиції національної культури є духовно-господарський, морально-соціальний досвід, що його набувають і зберігають у своїх звичаях покоління народу. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові» (Микола Гоголь). З глибини тисячоліть підтверджує цю істину Піфагор: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони». На живій звичаєвій основі традиції ґрунтується неповторність світів етнічних культур та справедливий суспільний лад.
Саме звичаєва традиція народу убезпечує особистісний світ людини, етнічне єство й світ національної культури від несприятливих чи агресивних зовнішніх впливів цивілізації та від внутрішньої деградації.
У звичаєвій традиції закорінена дієвість колективної самосвідомості збірної особи народу, воля національного духу як основа морального (сакрального) права.
Воля – основний закон нашого традиційного природного права, в якому передбачені права, обов’язки й відповідальність громадян. Відповідальність – найвищий вияв всенародної моральної волі. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче – зібрання вітців, вільних господарів, очільників родин і родів. Волю приймають усі й виконує кожен. В українському традиційному природному праві воля – одвічний основоположний закон як вияв національного духу. Адже «…національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (П. Юркевич. Філософія права).
Звичаєва традиція – це водночас моральні, психосоціальні механізми культурного саморозвитку людської особистості й поколінь збірної особи народу та символьні знаки-ключі нескінченності передачі життєво необхідного інформації.
Духовним осердям системи культури є ясновідний світогляд, коли людина осягає Істину самостійно, в духовному осяянні. Правовою основою культури є звичаї – первинні природні й моральні закони, які являють собою сакральне право. Суть сакрального права – забезпечення Всеєдиного Ладу: взаємності й взаємообміну життєвою енергією, взаємодії й взаємодопомоги всіх сутнісних сил у людині й суспільстві та їхнього взаємозв’язку з Природою й Світовою Всеєдністю в культурному саморозвитку, що є метою, смислом життя. Право – це також відповідальність і справедлива покара за порушення Всеєдиного Ладу: за розладнання взаємності й взаємообміну життєвою енергією, за руйнування взаємодії й взаємодопомоги в культурному саморозвитку. Культурний саморозвиток – це добродіяння, порушення культурного саморозвитку – злодіяння. За сакральним правом, згідно з принципом взаємообміну життєвою енергією, за добродіяння належить віддячувати добродіянням, а за злодіяння належить карати по справедливості. Коли в державній каральній системі для забезпечення справедливості пишуть штучні закони, які своєю безліччю й недієвістю самі породжують беззаконня, то в системі культури діють закони Природи і Всеєдиний моральний закон, який являється в моральній волі людини й народу. Суть моральної волі чітко сформулював Пантелеймон Куліш: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає».
Саме моральної волі – цього постійного прагнення до ідеалу, а також діяльного суспільного досвіду не вистачає нині нам, українцям, хоч які високі наші устремління й великі жертви заради оманливих ідей та незбутніх цілей. Жертви не додають самостійної сили нації. Нація сильна своїм духом і моральною волею, що є основою суспільних законів.
Наша слабкість від того, що ми жертвуємо найкращим – своєю самостійною силою й моральною волею, а треба позбуватися найгіршого – залежності від чужої сили, неволі, рабства!
Хоч би до кого нині пристала Україна – до Євросоюзу чи до Митного союзу, життя наше від того не покращиться, бо суспільство й далі лишиться рабськи залежним, нездатним до самостійного життя. Для гідного самостійного життя необхідна самостійна сила – джерело саморозвитку й самоврядування.
Значна частина нинішніх поколінь ще перебуває в некрофільному маренні – героїзації авантюрників і негідників. Це свідчення того, що ті нещасні безнадійно вражені проектним вірусом жертовності – «націю об’єднує жертовність героїв». Жертовність губить життєву силу нації! А об’єднує націю моральна воля до життя, взаємодопомога всіх громадян! Спасіння негідних через жертви й страждання достойних – хіба це не божевілля? Вражені вірусами жертвопринесення й героїзації жертв шаленіють до нестями і впадають у маразм, ховаючи свою безвольність, бездіяльність за прославлянням жертв і героїв. Скажу філософською формулою Л. Брежнєва: «Ніяка людина не гідна хвали. Кожна людина гідна тільки жалю». А нинішня «національна еліта» вже й жалю не викликає – настільки знікчемніли, втратили людську подобу, згайнувавши й культуру, й незалежність, розікравши все, що змогли вкрасти, а тепер спродують оптом і вроздріб «свою незалежану і украяну». Ні з ким із них говорити про суспільне, кожен думає тільки, як усидіти на краденому. Така суть клептократичною держави в державі, прикритої ширмою державної незалежності України.
Задекларована Конституцією незалежність не стала для українського суспільства основою соціальної справедливості, бо й далі в Україні владарює аморалізм нелюдського користолюбства, егоїзму, захланності, породжуючи внутрівидовий антагонізм. Отже, в Україні під декларацією Основного Закону й декорацією державної атрибутики діє узаконене беззаконня – імітація права. Злочинність стала виключним правом самої держави, а перші злочинці ті, які мали б стояти на сторожі Закону. І тепер ті народні обранці, які приймали Конституцію і в захваті не усвідомлювали, що вони лише учасники політичного шоу (позорища) й нової великої драми в українській історії, стали нарікати, що в країні нема інститутів влади, які захищали б Україну як незалежну державу та забезпечували б дію Основного закону. І коли в такому безладі деякі ентузіасти називають День Конституції «святом зі сльозами на очах», сприймаєш це як парадокс: сльози в українців од втрачених, змарнованих років життя.
Стався великий цинічний обман: замість влади як системи управління суспільством, запанувала антисистема володіння людськими й природними ресурсами. Загальнонаціональне багатство України, передусім земля й стратегічні галузі, опинились у власності небагатьох, а все суспільство стало залежне від тих власників. Це вже повернення із псевдосоціалізму під оманою незалежності в середньовічну класово антагоністичну формацію, звану феодалізмом. Хоч на загал нинішню владу в Україні й називають олігархічним феодалізмом, та це виглядає як «облагородження» явного кримінального (злочинного) феодалізму, що становить собою державу в державі. Ця, керована колоніальною адміністрацією, кримінально-феодальна держава в задекларованій Конституцією суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі означає, що не в Україні закон, а Україна в законі. Ця антисистемна власть тримає знеособлену масу українського суспільства в керованому хаосі, періодично провокуючи соціальну конфронтацію маніпулюванням масовою свідомістю через мовно-етнічні, релігійні та інші зовнішні чинники. А знеособленість українського народу запрограмована в самій Конституції: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Так з Основного закону вилучено природну правову підставу української національної ідентичності й підмінено її оманливою громадянською ідентичністю в чужій народові паразитарній державі. А отже одразу вилучено з політичного життя корінний український народ – базовий культуротворчий, націєтворчий і державоутворюючий чинник. Фактично в Акті проголошення незалежності України, прийнятому позачерговою сесією Верховної Ради УРСР (24 серпня 1991 р.) та в Конституції України, ухваленій на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання (28 червня 1996 р.), партійно-номенклатурна еліта й люмпенізована інтелігенція задекларували свою незалежність від українського народу. А ви, «громадяни України всіх національностей», гризіться між собою за свої мови, релігії й переважні права і торопійте в незалежницькій безвиході й безпорадності, споглядаючи, як незалежна від вас еліта ділить і переділяє ваше незалежане національне багатство.
Основою громадянської ідентичності українського суспільства та реальної незалежності Україні має стати українська національна ідентичність, суттю якої є духовний тип людини агрокультури, та самостійна сила збірного духу народу з первинністю морального закону життя на засаді питомої культурно-господарської традиції.
Українцям ще необхідно очиститися й просвітлитися системною гігієною суспільної свідомості та дегероїзацією своєї історії й сьогодення. Парадоксально: героїв України дедалі більшає, а самої України й українців у ній дедалі меншає. Героїзація – то марновірне ідольство, що відволікає людей од реальності життя, знецінює життєве подвижництво достойних людей, які працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не вихваляються, стають великим і не панують.
Життя кожної людини – неповторне й безцінне як у Білому світі, так і у Всесвіті. Тому необхідно прожити його достойно заради Всеєдиного, а не жертвувати ним заради чужої вигоди. Жертовність – то самоомертвлення життя, переривання процесу духовного народження. Духовне народження – ось заради чого людина являється в Білий світ. Жертовне самоомертвлення нічим не відрізняється від самогубства, душогубства – в усіх випадках жертва одержима до самозабуття нав’язливою хибною ідеєю, злим духом, нечестивою пристрастю. Політичні чи релігійні жертви не рятують націю, а дезорієнтують її. Тільки духовно народжені люди своєю мудрістю дають народові істинне спрямування в його культурній самоорганізації, самовідтворенні, самореалізації – послідовному духовному народженні. Не жертви об’єднують і утверджують націю, а національний дух, моральна воля самостійної сили живих, здатних до самоорганізації на основі своєї питомої культури.
Завдяки духовному осердю національної культури, як і національної ідеології, суспільство здатне самоорганізуватися в самокеровану цілісну соціальну систему й створити лад свого життя – національну державу на основі самостійної сили й діяльного досвіду моральної волі.
Культура, культурність – це стан самоладуння суспільства волею національного духу, що виявляється в природному й моральному праві.
Політика, політичність – управління чи володіння суспільством зовнішніми, сторонніми й часто ворожими силами.
Для культурної самоорганізації й самовладування необхідний ресурс самостійної сили. Для політичного владарювання потрібна безвольність, безсилля й безтямність людської маси.
У процесі культурної самоорганізації самонароджується духовний тип людської особистості й збірна особа народу як суцільний культурний організм нації. А вже національно-культурне єство самоорганізовується в національно-державну цілісність – являє свій питомий суспільний лад. Якщо з етнічної маси не народився культурний організм, то хоч би яку державну форму (монархію, демократію, диктатуру тощо) запровадили політики, суспільство лишатиметься невільним, безтямним, нездатним явити волі національного духу – свого права на життя.
В культурному саморозвитку народу й його самоорганізованості спрацьовує подвижницький чинник – дієвим осердям самостійності народу стають його моральні авторитети, духовно найдовершеніші люди, які передають естафету духу та честі.
В політиці до вершин влади дориваються найаморальніші, позбавленні совісті – внутрішнього судді. Тому в політиці владу або передають у спадок (у монархічних державах), або захоплюють під час революційних переворотів (коли держава в охлократичному занепаді), або призначають президентів-менеджерів (під виглядом демократичних виборів) сторонні політичні сили.
Тож будьмо мудрі й упевнені у своїй самостійній силі й моральній волі – не ставаймо знаряддям чужої сили й неволі! Працюймо без вигоди – і ми досягнемо спільного успіху в своєму культурному саморозвитку й політичній самостійності!
Олександер ШОКАЛО,
культурософ
