Підміна Української Держави плутократичною «державою в державі»

Підміна Української Держави плутократичною «державою в державі»

Нинішні покоління Українців усвідомлюють Українське традиційне суспільство не цілісно, а уривчасто, за тими його частинами, які з різних причин опинялися на політичній поверхні та їх згадували у фальшивому літописанні й імперській історіографії. До того ж, етнічна пам’ять і самосвідомість нині сущого Українського люду деформована політико-ідеологічними догмами, за якими, були ми ким-завгодно, тільки не самими собою.

Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, уладовуючи своє особисте й суспільне життя власною волею. Тому в Українців немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є ідеал суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тож Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва. Через зневагу до верховної влади, яку насаджували в Україні  чужинці-колонізатори, Українці не прагнули посісти верховну владу, а тільки боролися з нею. Щоправда владарюючі чужинці переманювали на свій бік, спокушаючи привілеями, запроданців з місцевого населення, й ті допомагали чужинцям заневолювати, визискувати свій народ.

Нинішні владарюючі фінансово-політичні кагали застосовують технології маніпулювання масовою свідомістю для досягнення своїх цілей, які суперечать інтересам Українського народу. Тобто політики змушують людей робити те, чого люди не хочуть.

Для тотального маніпулювання суспільною свідомістю владарі нагнітають і розпалюють релігійно-партійну істерію, навіюючи одним групам населення психологічні комплекси обраності й вищості, іншим – меншовартості й суспільної вини.

Так чужинці, ряжені під «українців», нібито «самокритично» в усіх бідах і трагедіях України винять самих Українців. Начебто воєнна руська аґресія в Україну розпочалася через Українців і є «закономірним наслідком 30 років нашої безгосподарності, нехлюйства, еґоїзму, крадійства». За тими критиками, проблема України не у владі, а в самих людях. Тож повномасштабна війна з Росією стала «результатом нашої колективної моральної деградації». Виходить «моральна Росія» пішла війною на «аморальну Україну»?

Якщо Українці «аморальні, ледачі, крадійкуваті», то яка ж тоді влада в Україні? Вона «від бога», «богообрана» й лишаїться взірцем «моральності, працьовитості, чесності, некрадійства»? Тоді чому вона не спонукає народ на зростання до свого «високого морального рівня»? А якщо влада нікчемна, то винен нікчемний народ, який її обирає? Знову винен Український народ, який апріорі меншовартісний?

А ще такі самі ряжені владолюбці, апологети неоколоніалізму звинувачують Українців у нелюбові до соціальної ієрархії та в тязі до анархії. Саме в цьому вони вбачають основну проблему України. До чого ж нас примушують і від чого відвертають? Ієрархія (від Давньогрецького ίερσς – священний та άρχή – влада) – суворий порядок підлеглості у вертикалі влади нижчих чинів вищим за субординацією. Звичайно, Українці не можуть прийняти й полюбити ієрархічної підлеглості й чиношанування, які суперечать нашому моральному світогляду й традиційному самоврядуванню-народовладдю на основі індивідуально-суспільного волевияву. Анархія (від Давньогрецького αν – не і αρχоς – зверхник, начальник) – без зверхників, без начальників, без верховного владарювання. Анархія базуїться на моральній ієрархії й означає природний лад, самовладування. А тиранічно-паразитарне владарювання поширює хибне уявлення про анархію як про безлад. Саме народовладдя як суспільного самоладування, самоврядування найдужче бояться владарюючі паразити й колонізатори.

У морально зрілому, самоладованому, самоврядному суспільстві не потрібна соціальна ієрархія, тут дієвим чинником є моральна ієрархія, яка базуїться на моральній зрілості людей і забезпечує самоладування в усіх сферах суспільного життя.  

А в Україні вже понад 1000 років владарює руський колоніальний режим, який грабує, деморалізує, винищує корінний народ. Нинішні Українці в масі своїй – продукт 1000-літньої руської колонізації, 75-літнього лагерного державного соціалізму й комуністичного колгоспного рабства, наслідок большевицького геноциду й репресій та 33-літньої необольшевицької, неоколоніальної експлуатації, пограбування під ширмою «незалежності».

Факт паразитарного визиску природних ресурсів свідчить, що Україна лишаїться колонією, і в ній владарюють колоніальна адміністрація з кримінальною олігархією, що становлять привілейовану, елітарну верству – новітнє панство.

Колоніальна руська імперія постала як євразійський монстр-химера за рахунок колонізації Української землі та експлуатації наших природних ресурсів і людського потенціалу. Руський паразитарний режим утвердився в Євразії стараннями запроданців з колонізованих руссю країн, у тім числі й вихідців з України – малорусів. «Дядьки отечества чужого!», – так саркастично Тарас Шевченко визначив роль малоруського панства у виплодженні руської імперії.

І тепер нинішні покоління Українців збройною силою звільняються од руського імперського монстра – продукту малоруського запроданства.

Русько-українська війна стала тестом, що виявив в Українському соціумі затаїних рашистів, русаків, русофілів, русинів, малорусів. Уся та русня заходилась активно помагати насаджувати рашистський колоніальний режим на окупованих територіях та коїти аґентурно-диверсійне злочинство по всій Україні. Протягом тисячоліття владарювання в Україні колонізаторська русь наплодила масу генетичного сміття й запроданців. Владарюючі чужинці порушили систему традиційних моральних засад, багатовікову традицію культурно-соціального саморозвитку й суспільного самоврядування та насадили свою паразитарну «державу в державі» (Пантелеймон Куліш).

«Держава в державі» як антисистема владарюючих кагалів своїми асоціальним, антилюдським узаконеним беззаконням душить прояви суспільної самоорганізації на засадах справедливості й руйнує систему справедливого державного управління. Узаконене беззаконня є механізмом владарювання паразитарної «держави в державі», а отже така законність не є ознакою права й справедливості, а є ознакою паразитарної влади й несправедливості.

Верхом злочинності нинішнього владарюючого паразитарного панства є його цинічне запевнення в обороні, захисті Українського суспільства од внутрішніх грабіжників і зовнішніх загарбників. Таким чином владарюючі кагали паразитарної «держави в державі» утримують монополію на судочинство й на зброю, аби позбавити Український народ природного права на справедливий суд і самооборону.

І водночас нинішні Українці – єдиний вільний народ на Землі, який одностайно стверджує себе у Всеукраїнській визвольній війні для звільнення од 1000-літньої руської колоніальної кабали й неоруського неоколоніального паразитарно-мафіозного владарювання та від їх масової опори – п’ятої колони русні й шостої колони малорусні. Українці самовіддано прагнуть остаточно здолати одвічного ворога русню й неоруський мафіозний кагал з їх посіпаками та утвердити свій справедливий суспільний лад.

Попри все, Українці й у малій чисельності моральних людей зберігають своє етнічне єство з особливою духовно-фізичною природою, з самобутньою давньою культурою й реліктами традиційної верствової самоврядності.

Підміна продуктивних суспільних верств паразитарними кагалами

У процесі тривалого саморозвитку Українське агрокультурне суспільство виформувалося в триверствову структуру, що поєднала в собі хліборобів-скотарів (господарі, які стано­вили основу етнічного суспільства), воїнів-адміністраторів (захис­на сила) і ясновідців (хранителі знання, які становили морально-духовне осердя етнічного єства). А промисловики, ремісники, торгівці були допоміжними гро­мадами в агрокультурному суспільстві.

На основі верствової взаємодопомоги й міжверствової співпраці та самоладованості родинного й суспільного життя в агрокультурному суспільстві розвинулася система самоврядування – народовладдя.

Наше традиційне суспільне самоврядування з вічовим правом Волі на природно-моральній звичаєвій основі не знало панів і прислужників: Волю-закон приймали всі й виконував кожен – усі несли особисту відповідальність за виконання спільної Волі. Правдиве свідчення про Українське самоврядування залишив Візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у самоврядуванні (народовладді), й тому в них щастя і нещастя в житті вважаїться справою спільною…». Питома родо-племінна державність з природно-звичаєвим вічовим самоврядуванням за моральним законом Волі набула в Українських землях високого культурно-соціального розвитку.

Та у ІХ ст. в Українське самоврядне суспільне життя проникла кочова русь – грабіжницько-торгове угрупування з конґломерату туранських, юдейських і кельтських ізгоїв-вигнанців. Винародовлена русь стала насаджувати у Слов’янському, Фіно-Угрському й Тюркському етнічних світах своє паразитарне владарювання. Протягом 1000 років колоніального владарювання руські кагани-князі, царі, імператори, генсеки, президенти провадили й далі провадять тотальний етноцид і геноцид корінних народів, унаслідок чого всіх винародовлених підданців русі назвали руськими, а весь сплюндрований колонізацією простір декорували релігійно-політичною ширмою «русского міра».

Від часу колонізації руссю Українського світу найтяжчого фізично-психічного й морального зламу Українці зазнали у ХХ столітті від комуністичного, зокрема, русько-большевицького, юдо-чекістського терору, етноциду й геноциду: тотальне пограбування господарів колективізацією, знищення суспільних верств, вигублення людей репресіями й голодоморами.

Один з авторів доктрини комунізму, Німецький підприємець, політичний діяч, публіцист Фрідріх Енґельс (1820–1895) у програмній статті «Принципи комунізму» (1847), яка стала основою «Маніфесту комуністичної партії», виклав засадничі ідеї комунізму, зокрема про знищення приватної власності й ліквідацію станів та насадження безкласового суспільства. Енґельс твердив, що внаслідок знищення приватної власності як основи «відпадуть усілякі станові й класові відмінності» й «таким чином зникнуть точно так само… національні риси народів, які об’єднуються на основі принципу спільності», а «в результаті безкласового об’єднання неминуче змішуватимуться». Для пришвидшення етноциду, винародовлення, розкладу націй теоретик комунізму подає практичну рекомендацію: «Є два способи розкласти націю: карати невинних і не карати винних». Так відверто Енґельс представив злочинний механізм узаконеного беззаконня, яким деморалізовував, розколював народи кагал паразитів-космополітів, одержимих своєю «богообраністю», замаскованою під «комуністичну рівність». Свого часу Український філософ-мудрець Григорій Сковорода назвав таку «рівну рівність» дурнішою «за все те, що суперечить щасливій Природі».

На початку ХХ ст. большевики провели насильну колективізацію сільських господарів і протягом століття Українців урівнювали пролетаризацією-озлиднінням та нагнітали антагонізм між міським і сільським населення, культивуючи в городян зверхнє, зневажливе ставлення до селюків як до другосортних людей, хоч харчів усі вимагали од селян, прирікаючи Українське село на безправне животіння.

А наприкінці ХХ ст. необольшевики за ілюзорною ширмою «незалежності» провели злочинні, за своїм узаконеним беззаконням, ліквідацію колективних господарств та розпаювання колективних земель, що завершилось привласненням національного земельного фонду латифундистами й насадженням антиконституційного ринку землі. А якби в Україні була реальна незалежність, то сільські господарі на надбаній ними колективні базі самі організували б сільськогосподарські кооперативи. Це саме стосуїться й промислового виробництва, яке зруйнували ваучеризацією й прихватизацією.

У ХХІ ст. Українці далі зазнають узаконеного беззаконня неокомуністичного, необольшевицького гібридного етноциду-геноциду: тотальне пограбування суспільства прихватизацією, виморення бідністю, ліквідація середнього стану безробіттям і вимушеною міґрацією й нарешті воєнна аґресія, окупація та новий етноцид і геноцид під рашистською доктриною денацифікації. Унаслідок тотального паразитування та політичного етноциду й воєнного геноциду Український суспільний організм нидіє в паралітичній недвижності, генетичному страхові, безволлі й безпорадності під тотальним гнітом владарюючого неоколоніального режиму, позбавлений верствової взаємодопомоги як основи самоврядування, народовладдя.

Надто нетерпима до народовладдя владарююча нині в Україні неоколоніальна адміністрація, антинародність якої тримаїться на ієрархічній підлеглості резидентурі метрополії. Найабсурднішим і найнебезпечнішим у тій ієрархічній підлеглості є культ особи, який ліплять з деґенерата і який зворотньо деґенерує все суспільство.

Нині в Україні замість самоврядних суспільних верств, традиційно самоладованих на основі моральної ієрархії морально зрілих людей, але поруйнованих колонізаторами, наплодилися аморальні кагали клептократів (з Грецького κλέπτειν – красти і κράτος – влада) – владарюючих крадіїв та плутократів (Грецьке πλουτοκρατία – багатих влада, влада панів) – владарюючих багатіїв. Ті паразити насадили своє владарювання – симбіоз клептократії й плутократії. Клептократи-плутократи паразитують в Україні на людських і природних ресурсах, маніпулюючи суспільством через безліч релігійних конфесій і маріонеткових партій. Партії узурпували владу, зруйнували Конституційний лад і позбавили Український народ Конституційного права управляти країною. Так з’явилась в Україні новітня політична еліта – владарюючі кагали, виплодки большевицько-чекістського кагалу.

Новоявлене владарююче панство оформилося у свою, незалежну від Українського народу клептократично-плутократичну «державу в державі». Організаційну модель тієї паразитарної «держави в державі», легітимованої фіктивною виборчою антисистемою, образно, з цинічною відвертістю описав перший пРезидент «прихватизованої» необольшевиками України Леонід Кравчук: «Ми, як вареники в макітрі. Прийшли вибори – макітру труснуло: ті, які були внизу – опинилися зверху, ті, які були зверху – опинилися внизу, та все одно усі в сметані». Отак міняїться місцями політична еліта в клептократично-плутократичній макітрі, та не змінюїться в Україні паразитарний режим владарювання кагалів партійно-чекістської номенклатури й криміналу.

Деґенеративну суть владарюючої в Україні клептократично-плутократичної еліти влучно охарактеризував журналіст Андрій Вишинський у статті «Про розкуркулювання населення та недопущення економічного зростання» (2014): «Так звана політична еліта являє собою кірку, щільно засохлу на поверхні Українського суспільства. Це не вершки, це щось інше, що теж пнеться спливти. І зараз ця субстанція силкуїться забетонувати свою владу».

Клептократія-плутократія – це не система влади, а антисистема визиску, грабіжницько-паразитарний режим владарювання. Поняття влада означає ладувати, а клептократія-плутократія означає панувати. Клептократія-плутократія – політичний режим панування найбагатших кримінальних кагалів фінансового інтернаціоналу.

Аморальні, вкрай звироднілі кримінальні кагали клептократів-плутократів намагаються облагородити себе мімікруванням під олігархів (з Грецького ὀλίγον – небагато й ἀρχή – влада небагатьох), удостоїних управляти державою завдяки родовитому аристократизму й спадково надбаному багатству. Клептократи-плутократи намагаються вбратися в шати олігархів – аристократів і представитися вищим соціальним класом, та награбоване багатство не є законно надбаною родовою власністю й не облагороджує злочинців. Лаконічно розкрила суть глобальної плутократії Канадська журналістка й політик Українського походження Христя Фріланд (1968) у книжці «Плутократи: утворення нових глобальних супербагатіїв і занепад усіх інших» (2012): «Плутократи становлять лише 1% населення Землі, а володіють багатством 99% людства».

Насаджена в Україні клептократично-плутократичними кримінальними кагалами фінінтерну паразитарна «держава в державі» породила новітню панщину, набагато жорстокішу від старої – злочинне збагачення на нещадній експлуатації чужої землі й чужої праці. Владарююче в Україні клептократично-плутократичне панство у своєму політичному ошуканстві застосовує релігійну технологію маніпуляції марновірною паствою – політичними вірянами: представляє свою паразитарну вищість як «владу од бога», а людей прирікає на терпіння: «бог терпів і вам велів». Ті паразити-нелюди, гноблячи, визискуючи людей, закликають їх до толерантності – терпіння. А хто не терпить, того звинувачують у ксенофобії, передусім у русофобії, антисемітизмі.

Владарюючі в Україні фінінтернівські паразитарні кагали «держави в державі» цинічно представляють своє особисте збагачення як показник зростання добробуту суспільства, а гонитву за збагаченням і привілеями прикривають облудною турботу про «покращення життя». А пригодована грабіжниками «ледача інтеліґенція» потурає їм: «Хай багатіють: буде більше багатих – стане багатшою Україна». Засліплена прислужництвом «ледача інтеліґенція» не хоче бачити, як злиденіє Український народ. І в результаті пограбування корінного народу фінінтернівські кагали клептократів-плутократів підмінили Українську Державу своєю корпоративною «державою в державі» під вивіскою «Україна» й під цим брендом представляють себе у Світі як Українську владу, тим самим компрометуючи всі її інституції. Привласнивши Україну, зайди привласнюють і самонаймення корінного народу – Українці, підмінюючи етнонім і етнокультурну ідентичність політонімом і фіктивною ідентичністю множинного громадянства (детальніше про позбавлення Українського народу єдиного громадянства йтиметься далі).

Підмінивши Українську Державу паразитарною «державою в державі», клептократи-плутократи підмінили своїм кримінальним узаконеним беззаконням і Конституцію України та нав’язали Українському суспільству свою паразитарну доктрину, що вони є власниками усього й повноважною владою в Україні, на яку їх нібито уповноважили громадяни України. Дієздатні громадяни не можуть уповноважувати паразитів на владу над собою, бо це означає добровільно віддати себе в рабство. Отже, узурпатори використали виборче право громадян і фіктивні вибори для леґітимації свого владарювання.

Клептократи-плутократи узурпували владу в Україні й владарюють як окупаційний, неоколоніальний режим, керований резидентурою кремлівського кагалу. Владарюючий кагал метрополії насадив у всі владні інституції паразитарної «держави в державі» своїх резидентів, аґентів і маріонеток.

Неоколоніальний режим «держави в державі» зруйнував в Україні правову систему національної державності й соціальної справедливості та ліквідував базовий принцип права – справедливу покару за злочинство. За 33 роки грабування «незалежної» України не покарано жодного з тисяч державних злочинців, які обдирали Українців та руйнували Українську державу. На четвертому році рашистської воєнної аґресії не засудили жодного рашистського резидента (міністра, чиновника, депутата, військового начальника), які зсередини підривають обороноздатність України. Натомість злочинні суди в Україні цинічно-демонстративно оголошують заочні вироки функціонерам з Росії.

Замість системи національного права в Україні насаджено антисистему чужинського узаконеного беззаконня, яке безкарним свавіллям придушило волю національного духу – моральну основу національного права. Узаконене беззаконня забезпечує неоколоніальному режимові безкарне грабування підприємців, малих і великих підприємств та природних ресурсів України. Викриті організовані злочини проти України списують на «некомпетентність», «недбалість», «недогляд» окремих осіб, а організоване грабування держави називають «побутовою корупцією». А всю антисистему узаконеного беззаконня цинічно кваліфікують «прогалинами у законодавстві».

А ще неоколонізатори списують своє руїнницьке злочинство в медицині й освіті на реформи, які безпосередньо пов’язані з адміністративно-територіальною реформою в Україні, проведеною за імперською схемою метрополії. У результаті тих злочинних реформ найдужче постраждало сільське населення. Через скорочення кількості районів (з 490 до 136) ліквідували районні лікарні й сільські медичні пункти, а також сільські початкові школи. Тридцятирічне руйнування початкової освіти в Україні довершує аґресивна, диверсійна, «ключова реформа МОН» за назвою «Нова українська школа». Реформу НУШ розраховано на роки, та вона вже паралізувала систему Української освіти.

Уся протиправна антисистема узаконеного беззаконня суперечить Конституції України. Безкарне владарювання в Україні неоколоніального режиму забезпечує насаджена метрополією ментовсько-прокурорсько-судово-адвокатська мафія через ручне судочинство. Усі ті злочинні угрупування пов’язані між собою кримінальною круговою порукою. Так в Україні запанував політичний кримінал.

Тотальне зрощення в клептократично-плутократичній «державі в державі» паразитарної політичної еліти з організованою злочинністю деморалізує суспільство й робить Україну вразливою перед рашистською аґресією та породжує недовіру в наших союзників. Керований кремлівською резидентурою владарюючий в Україні злочинний кагал, видаючи себе за Українську владу й демонструючи свою кримінальну безкарність, компрометує і Українськість, і Українську державність та ілюструє руські імперські твердження: «влада в Україні корумпована», а «Україна – недодержава».

Так імперський необольшевицький режим застосовує випробувані чекістські методи зовнішнього управління чужою самостійною системою через упровадження в неї своїх резидентів. Так руські большевики керували всіма держорганами в совєцькій Україні, так само необольшевики керують у «незалежній». Усе робили й роблять, аби не випустити Україну зі своїх лабет, бо без України не буде руської імперії. Коли Українці, всупереч контролю чекістської резидентури й «свого» кагалу, намагаються вирватися, нас глушать війною: коли Україна не їхня, її хочуть ліквідувати – перевести зі статусу політичного, суверенної держави в статус географічний, власної території. Руська воєнна аґресія стала підтвердженням тому.

У русько-українській війні масштабно розкрився злочинний симбіоз владарюючих кагалів метрополії й колонії: обидва мають на війні колосальні надприбутки. В Україні владарюючий кагал розкрадає кошти, які надають союзники на військову оборону України й соціальну підтримку суспільства. А ще владарюючий кагал розкрадає державний бюджет, формуючи його під час війни не на перемогу, а на поразку. Це внутрішня фінансова війна проти України. Усі організатори тієї злочинної змови – ліквідатори Української державності. Тільки ліквідувавши цих внутрішніх ворогів, ми зможемо перемоги зовнішніх ворогів.

«Внутрішніх ворогів треба знищувати не після перемоги, а заради перемоги», – таким національним стратегічним принципом керувався Британський політик-мислитель, державний діяч сер Вінстон Черчілль (1874–1965). «Зрадника не покараєш – покарає він тебе, але твоєю ж кулею», – ствердив з власного досвіду Нестор Іванович Махно (1888–1934), Український політичний і військовий діяч, засновник і командувач Повстанської армії України, провідник селянського повстанського руху 1918–1921 років. У Махновській повстанській армії діяла з неймовірною ефективністю власна служба безпеки на засадах прямої демократії: без репресивної централізованої держави, тюрем, катівень, спецтехніки. Нестор Махно забороняв тортури: «Ми – не чекісти. Ми – вільні люди». Та коли факт ворожої діяльності доведено – одразу розстріл. Зрадників карали швидко, холодно, без жалю. Діяли за моральним кодексом: не для нагнітання страху, а для захисту визвольного руху. Німецький історик Франк Гольцер у 1990-х порівняв Українську контррозвідку Махна з Ізраїльським «Моссадом» – не за технічними засобами, а за ефективністю в екстремальних умовах бездержавності.

Особливий цинізм державних злочинців-клептократів у тому, що вони грабують Україну нібито в інтересах держави й так би мовити онлайн – у процесі журналістських розслідувань і розкриттів їхніх злочинів. Усе те особливо цинічне, зухвале нахабство, підла брехня нелюдів, які деморалізують людей, називаїться в міжнародному юридичному лексиконі – хуцпа (на Івриті означає звичні риси спритних злочинців: нахабство, зухвальство, безсовісність). Необольшевики успадкували хуцпу од своїх предків – большевиків-хуцпістів. Нинішні злочинці-хуцпісти цинічно демонструють свою безкарність під прикриттям свого узаконеного беззаконня.

Ознака хуцпістів – абсолютна відсутність у них совісті, яка є моральною основою людяності й внутрішнім моральним суддею. У нелюдів немає моральної волі, вони керуються аморальним свавіллям прагматичного розуму. Тож нелюдів не зачіпає людський моральний осуд, і їх злочинство необхідно піддавати справедливій покарі.

Нині над людством нависла загроза тотального владарювання нелюдів, наплоджених ізгоями. Надто велика загроза над Українським народом, який обороняє свою землю од паразитарної химери – русні (рашистів). Необольшевиків-рашистів озброює, фінансує тоталітарний режим комуністичного Китаю і його сателіт КНДР. Китайський і рашистський тоталітарні режими, замасковані під китайський комунізм і руське православ’я, одержимі контролем над Україною як плацдармом для тотального фінансово-політичного домінування над цілою Європою й разом зі США – над цілим Світом. Тому домінуванню протидіє спричинена руською воєнною колонізаторською аґресією в Україну антиколоніальна війна Українського народу, з якої почався розпад руської колоніальної імперії. А розпад імперії суперечить спільним глобальним колоніальним інтересам РФ, КНР і США. Тож КНР і США не хочуть поразки РФ у колоніальній війні проти України й розвалу імперії та вперто називають руську імперську аґресію проти України «українською кризою». США й КНР приховують за цією фіктивною позицією свої глобальні підступні інтереси стосовно одне одного: як ослабити супротивника й посилити себе за рахунок РФ. Поки що повіреними, уповноваженими (проксі) Китаю на початку Третьої світової війни є Росія, Північна Корея й Іран. Зокрема, Китай веде наступ на Європу через Україну руками Росії й Північної Кореї – і не тільки зброєю й солдатами на фронті, а й диверсіями спецслужб і терором кримінальників, кібератаками й шантажами в тилу.

І Європа вже називає загрозу з боку Росії та Китаю «найбільшим викликом» для Світу. Своєчасним стає тисячолітнє застереження Української мудрості: «Як устане китає́ць, то Світу кінець».

Імперці русь і ханці (самоназва китайців) генетично пов’язані: обидві химери походять від азійських грабіжників – рудоволосих хуннів-хіонітів-сіонітів. У Давньому Китаї вони відомі як жуни-хуни – рудоволосі дияволи, й від них походять войовничі ханці, що підкорили собі понад 100 народів Китаю й досі владарюють над ними як титульна нація. Від хуннів-хіонітів-сіонітів походять також рудоволосі туранські грабіжники друджі-раші-рас’я, які владарювали в Давному Ірані, й від них походить воєнно-грабіжницьке угрупування русь, яке з ІХ ст. почало колонізувати Українські землі Наддніпрянщини, а згодом підкорило понад 100 корінних народів Євразії. З жунів-хуннів походять войовничі гуни і їхні нащадки – рудоволосі огури-мадяри (нічні злодії), які колонізували землі корінних народів Центральної Європи й тепер є аґентами китайсько-руського експансіонізму в Європі. Отже, хуни-ханці, рас’я-русь і огури-мадяри мають спільне походження від хуннів-хіонітів-сіонітів. Це не етноніми, а загальні назви винародовлених воєнно-грабіжницьких угрупувань ізгоїв-вигнанців, які не мали своєї землі й ніколи на землі не працювали, а існували за рахунок пограбування корінних хліборобських народів. Ось тому й нащадки колишніх колонізаторів Українських земель рас’я-русі й огурів-мадярів – нинішня русня й мадяри так затято намагаються окупувати Україну та «денацифікувати» (русифікувати й мадяризувати) Українців. А ще ж насуваїться глобальна китаїзація…

Діючою жахливою моделлю глобального концтабору з тотальним контролем за людьми некитайської національності є геноцидний китайський режим у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі. КПК запровадила технологію китайського кіберкомунізму для постійного стеження, відеоспостереження, біометричного контролю й концентраційних таборів «перевиховання» для уйгурів, казахів, дунган та інших корінних народів китайської колоніальної імперії.

Владарюючий в Україні клептократично-плутократичний кагал уже готовий перейняти досвід китайського тоталітарного режиму. Спокушені етноцидно-геноцидним тоталітаризмом китайських «червоних вартових», «зелені хунвейбіни» намірилися дощенту викорінити в Україні культурну традицію, моральні засади суспільного життя й національного права – остаточно пригнітити Волю національного духу корінного Українського народу.

На жаль, нинішня знетямлена, безвольна маса схильна вбачати причину всіх своїх бід у колишніх зверхниках та у відсутності нової еліти і закликає народжувати й вирощувати її. В такому деґрадованому стані соціальна маса може народжувати й вирощувати хіба що виродків. Саме такі «елітарні» виродки і владарюють нині в Україні.

Українцям для гідного життя не потрібно народжувати й вирощувати деґенеративну еліту – вся та паразитарна потолоч множиться сама й деґенерує все суспільство та тримаїться за нього мертвою хваткою, прирікаючи на погибель. Ось і нині на пригнічене, знетямлене зовнішньою рашистською аґресією й внутрішнім окупаційним кагалом Українське суспільство вже наготували стару петлю фіктивних виборів без вибору для леґітимації рашистської резидентури й аґентури в неукраїнській владі. Через фіктивні вибори в Україні вже владарюють антиукраїнські, антидержавні політичні партії, які прикривають свою злочинну суть цинічними назвами: «Воля народу», «Слуга народу»…

Отже, Українцям не потрібні жодні партії, які тримають людей на припоні своєю облудною пропаґандою й ошукують безтямних марновірців, доки ті вірять ошуканцям. Безтямних ніхто не порятує. А для самопорятунку людям належить передусім отямитися й зрозуміти, що їх не збираються рятувати ні облудні партії, ні владарюючі клептократи-плутократи, ні запроданська інтеліґенція. Не збираються рятувати нас і благополучні Європейські країни, бо ми для них з цілим комплексом своїх бід – нерозв’язна задача. Наші біди – це спадщина наших попередніх поколінь, примножена нашими власними хибами. Тож не лишаймо тих бід, своїх нерозв’язаних задач нашим нащадкам. Стрепенімось од байдужості до самих себе й збагнімо весь трагізм нинішньої ситуації та мобілізуймо свою гуртову моральну волю до реґенерації свого етнічного єства для гідного життя.

Українцям неминуче необхідно прозріти й звільнитись од омани підступної ворожої пропаґанди та пробудити в собі особистий дух. А далі тільки збірною Волею народного духу ми спроможимося звільнитись од паразитарного кагалу та забезпечимо саморозвиток, самоврядування, самооборону на природно-моральних засадах традиційної верствової самоорганізації.

Українським людям для збереження й зміцнення морально-світоглядної основи свого життя та протидії омані й злочинству нелюдів належить зберігати в собі ясну самосвідомість і зміцнювати моральну Волю свого духу.

Для утвердження свого морального волевияву людям необхідно убезпечуватись од ілюзії свободи й для цього належить уміти розрізняти волю й свободу.

Свобода – це зовнішня, переважно фізична, неусвідомлена реакція на зовнішню ж спонуку, на силування до чогось. А воля – внутрішній, духовний чинник, незалежний ні від чого моральний волевияв свідомої, самостійної людини. Свобода позбавлена моральної волі духу свідомої, самостійної людини. Свобода – прояв масового психозу, воля – вияв сили духу.

Воля – реальна сила духу вільних людей і конкретна програма їхніх правових, справедливих дій. Воля є синонімом духовної сили, самостійності й дієвості. Воля – дієвий морально–світоглядний чинник природно-звичаєвого права, природне прагнення вільних людей до самостійного, справедливого життя.

Воля як духовне прагнення й право вільних людей жити гідним життям суттєво відрізняється од свободи – фізичного бажання рабів звільнитися од зовнішнього гніту, а заодно й од відповідальності за свої свавільні вчинки.

За Українським природно-звичаєвим правом, найвищою цінністю людського життя є Воля духу. Воля як морально-правове поняття живе в мовах усіх Слов’янських та споріднених аграрних народів: у Литовській – valia, Латиській – vala, Верхньолужицькій – Wille, Латинській – valens (вольовий, сильний, дужий, дійовий) та valentia (воля, сила, міць), а також синоніми libertas, libertatis – воля, право, справедливість, самостійність, вільнолюбство, відвага, в Авестійській – vara (воля, відбір), у Давньоіндійській – varah (воля, вибір).

Отже, Воля є ознакою внутрішньої сили духу та моральної дієвості людини й народу. Воля є внутрішнім дієвим чинником самоорганізації людей у суспільні верстви й збірну цілісність народу. Давньоорійські форми Волі – vara й varah етимологічно споріднені з Українським – верства й Давньоорійським – варна, моральні ознаки яких – доброчесність, добротність.

Штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчуваїться сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові «Воля» звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».

Воля національного духу – дієва сила справедливого суспільного ладу

У 1898 р., в 25-ліття своєї літературної діяльності, Український мислитель-енциклопедист, суспільний подвижник Іван Якович Франко (1856–1916) розкрив Українській публіці суть своєї праці як морального обов’язку селянського сина перед рідним, простим людом, який усе здобуває важкою працею: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваюся до обов’язку віддати працю свого життя простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді: перша – це, власне почуття цього обов’язку, а друга – це потреба безперервної праці. Я бачив змалку, що нашому селянинові ніщо не приходить без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що ми здобудемо своєю працею, те буде справді нашим надбанням…». За Франком, Український народ для покращення свого життя має покладатися тільки на власну самостійну силу й на своє надбання власною працею.

Тож народові не потрібно народжувати еліту, панство, народові належить відродити свою самостійну силу – волю духу, а своя сила-воля стане джерелом самостійного життя – культурно-соціальному саморозвитку.

На основі культурного саморозвитку Іван Франко сформулював для нових поколінь Українців стратегічне, досі своєчасне завдання: «Перед Українською інтеліґенцією відкриваїться тепер… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися…» («Одвертий лист до галицької Української молодежі». 1905). Так І. Я. Франко сформулював програму виховання, гартування духу Українського подвижництва, якому належить стати провідною силою у витворенні суцільного культурного організму Української нації.

За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». За П. О. Кулішем, так само вдруге, духовно, народжуїться й культурно саморозвиваїться «збірна особа Українського народу» з ресурсу своєї самостійної життєвої сили – Волі духу згідно з життєвою програмою своєї збірної душі.

Культура – система саморозвитку людини й народу, субстанційна, ладова основа людського світу, в якій являїться істинність життя людини й народу власною самостійною силою. Бо самостійності, справедливості й достатку не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які й справа, й зліва однаково пожадливо грабують Україну. А ошуканий право-лівими грабіжниками люд лишаїться безтямним і безпорадним.

Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість Український народ забезпечить собі тільки сам власною силою-волею й збірною цілісністю на становій взаємодії-взаємодопомозі військової, аграрної, промислової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну, державоутворюючу суспільну силу.

Українському народові для узгодженої взаємодії всіх верств необхідна національна державницька стратегія культурно-соціального саморозвитку. Традиційною базою стратегії саморозвитку Українського народу є культурна традиція, морально-світоглядні засади суспільного життя й національного права та фундаментальна основа природничих наук і засноване на цій основі національне господарство. Та всі ці базові засади самостійного національного життя – культурну традицію, право, науку, господарство – цілеспрямовано нищить неоколоніальний режим.

Тож Україні передусім необхідно звільнитись од залишків 1000-літньої руської імперської колоніальної кабали. І це є першочерговим стратегічним завданням. Бо руська імперія почалася з колонізації України, й Українське визволення призведе імперію до загибелі. Тому руський імперський колоніальний монстр тримаїться України мертвою хваткою. На цьому наголосив американський політолог, соціолог і державний діяч Збіґнєв Бжезінський (1928–2017): «Росія з Україною – це ще імперія. Росія без України – це не імперія».

Нині, під час антиколоніальної, визвольної війни, потужно являють волю духу військової верстви Українські воїни, хоч їх підступно знищує рашистська резидентура в командуванні ЗСУ.

Надзвичайної шкоди ЗСУ й цілій Україні завдає злочинна структура в Міноборони – ТЦК (Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки). З початком повномасштабної війни ТЦК-ами замінили військкомати й зобов’язали вести військовий облік і здійснювати мобілізацію військовозобов’язаних. Відтоді злочинну діяльність ТЦК супроводжують гучні скандали по всій Україні, й ті скандали успішно використовують у своїй антиукраїнській пропаґанді рашисти. За рік на відкупах і переправляннях військовозобов’язаних за кордон керівники обласних, міських, районних ТЦК стали доларовими мільйонерами. Після перевірок і відкриття близько 150 кримінальних справ президент України оголосив наприкінці літа 2023 про звільнення всіх керівників обласних ТЦК. Та після заміни керівництва структура й далі провадить злочинну діяльність: тецековці заробляють на відкупі здорових і загрібають на фронт хворих, катують і вбивають непокірних. І як наслідок, ТЦК своїм антинародним терором придушили патріотичний добровольчий рух, який на початку рашистської аґресії урятував Україну від повної окупації.

Нинішня війна для Українського народу – визвольна, антиколоніальна, а для владарюючого колоніального кагалу – спільне з кагалом метрополії СВО для «денацифікації», знищення Українців. Воїнам усіляко допомагають свідомі громадяни: озброюють, удягають, годують своє військо. Українські інженери розробляють для фронту новітню техніку й зброю. Українські аграрії забезпечують усе суспільство продуктами харчування. Отже, є в корінного Українського народу глибинний потенціал військової, аграрної, промислової, наукової верств. Цей потенціал необхідно сконцентрувати в стратегічній перспективі остаточної перемоги над рашистами й звільнення з тисячолітньої кабали.

Зважаючи на цей усенародний визвольний потенціал, Британський історик, письменник Тімоті Ґартон Еш (1955) визначив Україну «як точку відліку нової епохи»: «Ми перебуваїмо на початку нового періоду європейської та світової історії. І початком цього періоду став саме день 24 лютого 2022 року тут, в Україні». І тому вчений вважає нісенітницею марну надію на мирні переговори й усякі балачки пропагандистів про мир з колоніальною імперією, бо «це дуже небезпечне очікування».

Убезпечить Україну, Європу й Світ тільки стратегія перемоги над останньою колоніальною імперією, яка загрожує всім народам руйнуванням їхніх національних держав і новітньою колонізацією. А Україні, крім стратегії перемоги над зовнішнім ворогом, необхідна ще національна державницька стратегія, яка поєднує програму ліквідації клептократично-плутократичної «держави в державі» з очищенням усіх органів влади від ворожої резидентури, аґентури й усіх інших злочинців та програму розвитку Самостійної Української Держави.

Національна державницька стратегія – це основа саморозвитку Українського суспільства у взаємодії-взаємодопомозі всіх його верств, включно з представниками різноверствового середнього стану, якому належить повернутися з закордонних наймів у рідну Україну. Та передусім кожному Українцеві належить позбутися деморалізуючої безвольності, мімікрії та усвідомити свій верствовий статус і власну верствову гідність у збірній цілісності корінного Українського народу та вродженою працею здійснити життєву програму своєї душі й збірної душі свого народу на рідній землі.

Національна стратегія розвитку зобов’язує всіх Українців до спільної державотворчої праці у взаємодії-взаємодопомоги. Енергопродуктивну взаємодію-взаємодопомогу суспільних верств Українського народу забезпечать верствова взаємодопомога й міжверствовий кооператизм, які нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням та в суспільстві громадянською солідарністю.

Внутрішньоверствова взаємодопомога та міжверствова кооперативна співпраця стануть потужними соціально-культурними, економічно-фінансовими чинниками, завдяки яким солідарне Українське суспільство подолає інспіровані зовні міжетнічні й міжконфесійні суперечки та позбудиться партійної облуди й ліквідує паразитарний режим неоколоніального владарювання в Україні. Та для остаточної ліквідації паразитарного режиму Українському суспільству належить систематично й нещадно очищатися від соціальних паразитів, подібно, як ми очищаємо свою господу від шкідників і бур’янів.

Головним чинником консолідації Українського народу була й лишаїться взаємодія-синергія на традиційній засаді взаємодії-взаємодопомоги всіх суспільних верств. Завдяки взаємодії-взаємодопомозі своїх верств Український народ досягав військової й загальносуспільної самоорганізації, самоврядування й самооборони у найтяжчі періоди своєї історії.

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежуїться єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної Української людності в продуктивній взаємодії суспільних верств. Саме корінна Українська хліборобська людність своєю багатовіковою продуктивною життєздатністю на рідній землі забезпечувала життєздатність усіх верств Українського традиційного суспільства. Корінний Український народ розвивався, формувався на своїй питомій землі протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею й Сонцем та міжверствової співпраці.

Народ розвиваїться культурно-соціально на основі питомої культурної традиції самовідданою працею своїх поколінь. Українці зможуть відродитися культурно-соціально збірною цілісністю народу тільки на морально-світоглядних засадах традиції своєї культури й на традиційній верствовій основі, де кожна верства власною вродженою працею здійснює свою неповторну природно-духовну функцію в культурно-соціальному організмі.

Нашому розпорошенню настав кінець – ми опинились над прірвою остаточної деґрадації. Для самопорятунку нам неминуче необхідно повернутися до самих себе через відродження природно-духовної єдності з рідною землею й суспільної єдності на верствовій основі.

Українцям передусім належить відродити свою генетичну, родову й колективну народну пам’ять, звільнитись, очиститись од наносного, чужого та збірною волею у взаємодопомозі самоорганізуватися в збірну цілісність Українського народу.

А першочергова всенародна, солідарна справа Українців – звільнити індивідуальну й суспільну свідомість од залишків руського колоніалізму та очистити громадський простір од епідемії колонізаторського жаргону – «русского мата». І головним маркером відмежування, відокремлення продуктивного, етнокультурного Українського світу од паразитарного, винародовленого «русского мира» є Українська мова.

Збірну цілісність Українського народу засвідчує рідна мова як вияв національної самосвідомості та солідарна Воля національного духу – потужні яви нашої самостійної сили. Так ми засвідчуїмо свою автентичність в Українському світі й свою етнокультурну ідентичність у глобальному Світі та стверджуїмо, що ми позбулися владарюючих паразитів і знову стали одвічними господарями на своїй рідній землі – Українцями в Україні, Українцями для України.

Українські землі протягом століть були розділені між аґресивними сусідніми державами, а Українці працювали не на утвердження власного державного ладу, а змушені були віддавати свою силу на утвердження чужинського владарювання – на зміцнення колоніальних режимів. А ще мільйони Українців вимушено роз’їхалися по цілому Світу в пошуках можливостей для гідного життя. Найбільшу міґраційну хвилю спричинило владарювання клептократів-плутократів, декороване оманливою «незалежністю». Відтак четверта й п’ята хвилі Української міґрації-еміґрації остаточно закріпили за Україною статус країни-донора фізично-інтелектуального людського потенціалу. І те донорство тепер намагаються потрактувати як планетарний набуток з похвальбою: що дала Україна Світові. Тож постає логічне запитання: а що дав Світ Україні? Як Світ віддячив Україні за той колосальний фізично-інтелектуальний людський потенціал, що обернувся для України пропащою силою? Без тієї сили, змарнованої попередніми поколіннями Українців по світах, нинішнім покоління дуже тяжко відновлювати розпорошену збірну цілісність Українського народу.

Та над Українським народом нависла нова загроза розпорошення: 18.06.2025 ВРУ ухвалила президентський законопроект № 11469 про множинне громадянство, що суперечить Конституції України, згідно зі Статтею 4 якої: «В Україні існує єдине громадянство». Нинішнім неконституційним узаконеним беззаконням про множинне громадянство «слуги народу» узурпували Основний Закон і позбавили Український народ єдиного громадянства як правового запобіжника від втрати національної ідентичності та збереження демографічної й геополітичної стабільності. В умовах усенародної війни та масової міґрації Українських біженців по всіх світах владарюючий кагал зробив з України прохідний двір для міґрантів з усіх світів. Це узаконене беззаконня не поверне Українських міґрантів додому, а надасть їм право легко отримати й чуже громадянство. Українська діаспора як пропаща сила для України підтримує цей злочинний закон у своїх меркантильних інтересах, що суперечать життєвим прагненням корінних Українців. Це узаконене беззаконня не об’єднає Українського народу, а ще дужче розпорошить його. А ще обмежить Український народ у Конституційному праві на національні природні багатства, головне, на Українську землю, яка дістанеться у власність чужинцям без землі, але з Українськими паспортами. Загодя владарюючий кагал так само узаконеним беззаконням зробив Українську землю як природне багатство й неподільну всенародну власність товаром і виставив на глобальний продаж (за бездіяльності безвольного населення).

У ХХІ столітті Україну з багатими аграрними ресурсами й прадавньою агрокультурною традицією прирікають на аграрну колонію. Під прикриттям договорів про зовнішнє фінансування й допомогу від міжнародних партнерів Україна непомітно втрачає продовольчий суверенітет. Замість обіцяних інвестицій на розвиток з України вимивають ресурси, унаслідок чого на селі зникають малі господарства й зростає бідність: замість прогодувати себе Українці годують чужинців. І якщо зараз не запровадити Української аграрної стратегії, Українці ризикують залишитись без своєї землі, без їжі й без майбутнього.

Тепер дієвість, солідарність Українського народу чекає на перевірку нашою спроможністю до всенародного протесту (бойкоту) проти антинародного режиму клептократично-плутократичної «держави в державі». Передусім це має бути відмова од участі у фіктивних виборах до органів влади, в тім числі й пРезидента, де всі місця забронювали клептократи-плутократи. А інститут пРезидентства в Україні як кагал чужої резидентури, який скомпрометував не тільки цей орган влади, а й усю управлінську вертикаль, підлягає остаточній ліквідації. В Україні необхідно запровадити традиційну вічову систему самоврядування з законодавчим і виконавчим органами – Радою й Урядом, обраними на верствовій (позапартійній) основі. Нам належить бойкотувати неоколоніальне владарювання «держави в державі» й Волею всенародного Віча відновити в Україні Конституційний лад. Для Українців своєчасним прикладом є всенародне бойкотування Канадцями аґресивної імперської політики США. Та щоб наш бойкот не став просто бунтом, то повноважним (позапартійним) представникам суспільних верств належить випрацювати стратегічні засади вічового самоврядування Українського народу на традиційній верствовій основі.

Тільки вічовим самоврядуванням на верствовій основі з провідною силою військової верстви Український народ ліквідує владарюючий в Україні паразитарний режим, відновить Конституційний лад і націоналізує все вкрадене в нього клептократами-плутократами. Українська військова верства стала оборонною силою Українського народу й дала відсіч руській аґресії, тож їй належить стати провідною адміністративно-оборонною верствою для відновлення в Україні народовладдя на засаді соціальної справедливості з невідворотною суворою покарою за злочинство.

В Україні на основі вічового народовладдя у формі козацького військового самоврядування життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років. Базовим правочином козацького військового самоврядування є Воля – закон, який ухвалює козацька Рада. Ці правові засади Українського самоврядування надзвичайно своєчасні й дієві для ліквідації диктату узаконеного беззаконня паразитарної «держави в державі» та відновлення одвічних прав корінного Українського народу, підтверджених Конституцією України.

Українцям неминуче необхідно сформувати, употужнити колективну опірність внутрішнім і зовнішнім окупантам на основі національної державницької ідеології. А солідарною Волею Українського національного духу належить відродити свою традиційну морально-правову основу соціальної справедливості й стратегічною триєдністю саморозвитку, самоврядування й самооборони утвердити свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу.

Олександр Сівер, публіцист