130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації

Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

 

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

 

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство. Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху. Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант). У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину. А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства. Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції. Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі. А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності. Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу. Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура. Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть. Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права: «Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури. Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля. До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»). Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти. Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині. Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрівУкраїнський автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу). За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем. З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953). Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).  Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади. Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

 

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя). І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права. Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого. Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!». В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам. До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці. Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму. Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі. Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919). Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств. Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.  «Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

 

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя. За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства. Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу. Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

 

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери. Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон. Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р. Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.). Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

 

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб. Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος – камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Вікентій Хвойка. Київ, 1890-і роки.

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина. За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Теодор Бурада.

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Зразки зброї трипільських воїнів-захисників.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї… Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007). «Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу… До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги. Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського. Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

 

Артефакти Трипільської агрокультури, викопані з Української землі.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним. Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу. Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди. З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

 

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Поселення-гігант Майданецьке (реконструкція).

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень. Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби. Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Житла хліборобів-трипільців (реконструкція).

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців: «Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі. Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку. Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів. Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів. А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу. Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену. Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

 

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму. Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

 

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич). Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

З приходом у 1240 р. монгольського війська в Українські землі руські князі з дружинниками й вірнопідданцями одразу повтікали з Наддніпрянської України на Захід – на Галицькі, Волинські землі й за Карпати та на Північ – на Залісся, у Фіно-Угрські й Тюркські землі. Зачаївшись у глухому Заліссі, на задвірках Європи й Азії, послуживши в Золотій Орди стягувачем данини, грабіжницька, паразитарна, аґресивна русь почала з глухого краю Світу посягати на цілий Світ – загарбувати землі й розширювати кордони своєї колоніальної імперії.

Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію й контролювали її та в яких оберігали себе від корінного люду. А для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на південних теренах Вінницької, Житомирської, Хмельницької областей, тобто в межах Трипільських просторів. Болохівці увібрали в себе унікальний Український генотип, сформований з прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував прадавню Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував Болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі. Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання. У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам. Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею: «Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі». Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові. Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість. Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу. Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

 

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему. Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США. Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості. Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Нам, Українцям, неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України