Химера русь

ХИМЕРА РУСЬ

 

Світоглядний вступ

Пропоную системний підхід до осмислення минулого й сьогодення на ясній морально-світоглядній основі та на першоджерельній базі. Такий світоглядно-фактологічний метод допомагає звільнитись од навіяної ззовні омани й спричиненої нею самоомани та ясно побачити нинішнє життя й означити його перспективу. При цьому найважче звільнятись од породжених самооманою ілюзій, бо крах ілюзій – це зміна світосприйняття й світогляду в процесі самоусвідомлення та болісна заміна ілюзорної, марновірної поверхової обізнаності на істинне знання.

Нинішня Україна – єдина країна у Світі, де за ілюзорною ширмою «незалежності» зруйновано систему державного управління й де владарює паразитарно-мафіозна «держава в державі», керована руською резидентурою, яка виконує функції колоніальної адміністрації та ліквідаційної комісії зі знищення Української державності.

Нинішні Українці – єдиний вільний народ на Землі, який одностайно стверджує себе у Всеукраїнській визвольній війні для звільнення од 1000-літньої руської колоніальної кабали й неоруського неоколоніального паразитарно-мафіозного владарювання та від їх масової опори – п’ятої колони русні й шостої колони малорусні. Українці самовіддано прагнуть остаточно перемогти одвічного ворога русню й неоруський мафіозний кагал з їх посіпаками та утвердити Волею національного духу Справедливий суспільний лад у Самостійній Українській Державі.

Та для здійснення цього стратегічного плану передусім необхідно визначитися з морально-світоглядною основою розгляду будь-яких явищ нашого минулого й нинішнього життя. При цьому найважче подолати стереотипи у світорозумінні й масовій свідомості, навіяні релігійними догмами й політичними доктринами колонізаторів та ошуканством запроданців.

Ми постійно, з покоління в покоління робимо одні й ті самі помилки, бо не знаємо свого минулого. Саме минулого, а не історії. Бо минуле – реальні події, а історія – коментування тих подій. Фіктивну, уявну історію викриває фактографічний дієпис викладом реальних подій минулого й сьогодення. Дієпис закарбовують самовидці, а історію трактують коментатори. Тож для вивчення реальної історії необхідно звертатися до першоджерел самовидців.

Давньоримський філософ і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) нагадав сучасникам і заповів нащадкам: «Історія – вчителька життя». Хто не засвоїв цієї істини, той марно торочить: «Історія нічому не вчить». Звичайно, фіктивна історія не навчить, якщо ми самостійно не вивчимо реальних уроків минулого з першоджерел самовидців.

Події минулого повторюються, нагадують про себе своїми уроками, доки їх не засвоїмо. Засвоїння уроків минулого відкриває ясне бачення нинішнього й означує перспективу прийдешнього. Можна скільки завгодно переписувати, змінювати історію, однак неможливо переписати, змінити минулого. Минуле постійно нагадує про себе незаперечними фактами в реальному часоплині життя живою, непроминальною реальністю, яка циклічно повторюється. Циклічність часоплину життя людства являється у повторюваності подій минулого, нинішнього й прийдешнього.

Минуле повторюється, хоч і в інших обставинах і з іншими дійовими особами, та суть тих повторень-нагадувань лишається незмінна. Бо хоч минуле і вкладаємо в певну лінійну хронологію історичного часу, одначе всі етнокультурні, соціально-історичні процеси відбуваються в незмінно повторюваному циклічному часоплині, що є виявом Усеєдиної природно-космічної циклічності. Тож марно приховувати минуле життя цілого народу чи намагатись убгати його всеосяжність у своє куце лінійно-часове сприйняття реальності циклічного часоплину. Така безглузда боротьба з минулим у циклічному часоплині відбирає необхідну для нинішніх перемін енергію й позбавля перспективи розвитку. Нагадаю Сократове застереження: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим». 

Минулого неможливо змінити, але нинішнім поколінням належить засвоїти його уроки, інакше воно повториться в житті наступних поколінь з помноженими трагічними наслідками. А для цього необхідно звільнитися від упереджених думок і нав’язливих ідей та не боятися бачити реальність, якою вона є насправді, й думати самостійно, а не піддаватися чужим навіюванням.

Аби добре засвоїти уроки минулого і жити власною моральною волею й правом національного духу в нинішній деморалізованій реальності, треба знати Правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко).

Гіркою правдою є той дієписний факт, що Українці всі свої звитяжні битви з одвічним ворогом руснею не доводили до переможного завершення – не знищували, не добивати ворога одразу, доки він не отямився. Підступна русня в усій своїй тисячолітній аґресивній мімікрії од русі до неорусі, од большевиків до необольшевиків, бачачи близькість своєї поразки й погибелі, просила переговорів і перемир’я. А наші марновірці погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до остаточної перемоги. А перемогу можна добути тільки моральною волею, бо за глибинною, прадавньою пам’яттю Українців: «Воля дужча за всяку неволю!».

 

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу прадавності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, Українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, Повітря й Вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни прадавньої  агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – незглибимого Небесного джерела Земного Життя й агрокультури та знаменує Безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в первовічному астральному найменні Україна. Давність сонячно-астрального імені Україна підтверджується давністю Української агрокультури доби Трипілля, вік якої налічує понад 7 500 літ.

Прадавні наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як світоглядне осердя, головний смисловий елемент, означає астрально-сонячну, небесну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

А давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. означив Українські терени в межах Великої Скіфії як багату аграрну країну з родючою землею геометричним виміром: країна-тетрагон (чотиристоронник) у числово-літерному формулюванні – ОУ-країна.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями світла Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу.

Український народ споконвіку живе власною самосвідомістю й моральною волею свого духу з власної праці на питомій землі й уладовує своє життя  самоорганізацією на природно-звичаєвій правовій основі справедливого Вічового ладу. Незважаючи на всі історичні деформації, Українці зберігають і реґенерують самостійну силу своєї самоорганізації, джерельну основу якої становлять Воля й Правда.

В Українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий моральний чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності. За Українським природно-моральним правом, Воля – найвища цінність людського життя. Волю приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне Віче (од староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього вирішення всіх справ суспільного життя. Віче є реліктовим явищем військової демократії – форми народовладдя, де важливу роль відіграють військові подвижники й рада старійшин та де збройні сили мають переважне право управляти державою. Саме сильні волею духу військові люди стають воїнами-захисниками і справедливими провідниками свого народу. Волю-закон приймають на народному вічовому зібранні всі й виконує кожен – такий принцип рівноправності в традиційному, безкласовому Українському суспільстві, й у цьому являється моральна сила закону Волі. Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної волі. Принцип волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю когось іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Це правовий факт самовладованості, безелітарності Українського народу.

Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя).

Віче – наш давній правовий інститут прямого народовладдя. Подібні інститути були в інших народів агрокультури, й на цих засадах працює нині Ірландська «Асамблея громадян» і Швейцарський парламент.

Вічовий лад і засноване на вічовому принципі-законі волі народовладдя часто хибно ототожнюють з демократією. Хибність ототожнення в тому, що вічовий лад – одностайність волевияву всіх, а демократія – сваволя, диктатура більшості над меншістю. В демократії від початку запроваджується диктатура, оскільки більшість обирає собі колективного диктатора – владарюючу кліку, яка в різні часи мала різні назви. Демократія неминуче переходить в охлократію – владу натовпу й призводить до кризи в суспільному управлінні, для подолання якої необхідна моральна воля диктатора. В наслідку під демократичною ширмою охлократії утверджується плутократія – влада багатіїв, олігархів-плутократів, які нещадно визискують народи й грабують країни. Тож демократія в моральній оцінці народу – демонократія, яку здатна здолати тільки вічова військова демократія. В Україні на засадах вічової військової демократії у формі козацької військової демократії життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років. Базовим правочином козацької військової демократії була Воля – закон, який ухвалювала козацька рада.

В Українському моральному світогляді Воля – самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу. В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, дієвий морально-духовний чинник Українського традиційного права: «Право – явище національного духу. Початком права є справедлива розплата» (П. Юркевич). Справедливу суть права визначає його дієва духовна первина – Правда. Воля як основоположний принцип-закон природно-звичаєвого права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини й збірної цілісності народу. Волю-закон приймають на вічовому зібранні усі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі. Принцип Волі задає моральне спрямування культурному саморозвитку людини й народу.

Одразу з’ясуймо різницю між конкретним морально-правовим поняттям Воля та абстрактним загальником свобода. Воля – первовічна ознака вільних людей, сила вияву їхнього духу. Свобода – ознака вседозволеності деспотів і спротиву рабів, які намагаються «освободится» від деспотії. Поняття свобода виникло як реакція на руське деспотичне гноблення. Руськоязичне свобода стосується деспотичної вседозволеності й намагання позбутися деспотії, але це поняття позбавлене внутрішньої волі духу вільної, самостійної людини. Свобода – також зовнішня омана, яка ілюзією вибору позбавляє людей внутрішньої волі їхнього духу та заневолює їх. Свобода як ілюзорна мрія рабів провокує стан масового психозу, що призводить до бунту. А «Бунт – геройство рабів» (Ф. Ніцше). Свобода знесилює безтямних людей у бунті й зовнішньою сваволею гнітить внутрішню волю їхнього духу. Свобода – світська релігія марновірних, соціальна облуда. Воля – реальна морально-духовна сила вільних людей. Воля – моральний чинник ясновідного світогляду й природного права, природне прагнення людини до самостійності й справедливості.

Воля як правове поняття живе в усіх слов’янських мовах, а також у литовській (valia), латиській (vala), нововерхньонімецькій (Wille), а також цей архетип зберігся в латинській: valens – сильний, дужий, дійовий та valentia – сила, міць, в авестійській: vara – воля, відбір, у давньоіндійській: varah – вибір. Отже, Воля є синонімом духовної сили й дієвості. Воля як прагнення духу вільних людей жити гідним життям суттєво відрізняється од свободи – фізичного бажання рабів звільнитися од зовнішнього гніту, а заодно й од відповідальності за свої свавільні вчинки.

Українці, як і інші аграрні народи, тисячоліттями вели боротьбу за свою Волю зі свавіллям ізгоїв – безземельних грабіжників, які керуються невтоленною зажерливістю до чужих земель і патологічною ненавистю до корінних народів. Українці 1 000 років боролися з руською колонізацією, а нині триває завершальний етап Всеукраїнської визвольної війни проти тисячолітньої руської кабали.

Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, тому в Українців немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є ідеал суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тому Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва. Традиційне Українське суспільство засноване не на патріархальних засадах, а на материнському родинному праві, згідно з яким, перед матір’ю усі діти рівні. Тому Українці традиційно називають свою рідну землю Україну – Материзна, а вселадуючу силу називають Ладом і на цій природно-моральній основі уладовують своє родинне й суспільне життя.

А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях обрядового Сонячного Кола, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сікхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму. Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й Людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до большевиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необольшевики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного хліборобського народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні самонаймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших Слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній Слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна».

Отже, нам, нинішнім Українцям, для уладування самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого Справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

 

Химери: русь і «русский мир», руськість і малоруськість

Нинішнє населення України, вирощене під гнітом 1000-літнього паразитарного визиску й релігійно-ідеологічного одурманення історичними догмами, в масі своїй не знає власного минулого та втратило здатність розрізняти правду й брехню, гідне й негідне, рідне й чуже. А зайд-визискувачів, починаючи з руських каганів, підносять у рабській покорі як «батьків нації» – своїх предків і державотворців. Таке підневільне ставлення узвичаїлось у певної частини адаптивного Українського населення до русі – грабіжницького винародовленого конґломерату, який заволодів Українськими землями й корінним народом як колонізатор. Таким чином, під гнітом релігійно-ідеологічного одурманення корінного люду химерою руссю відбулась химеризація масової свідомості.

Своє розуміння химери базую на античному визначенні: химера  (грец. Χίμαιρα) – триголова потвора; символізує бездушну (без життєвої програми) звироднілу істоту, що складається з вироджених різногенетичних елементів: голова й шия лева, голова й тулуб цапа та змійовидий хвіст.

 

Подібно з вироджених різногенетичних елементів складається винародовлена химера – русь.

Моє визначення русі як химери – винародовленого конґломерату ізгоїв корелюється, з певним уточненням, з визначенням химери совєтським істориком-етнологом Левом Миколайовичем Гумільовим (1912–1992): «Химера – співіснування двох і більше чужих суперетнічних етносів в одній екологічній ніші».

Л. Гумільов запровадив термін «химера» в історичну науку для характеристики Хозарського каганату і його соціуму – релігійно-політичного імперського гібриду, яким орудував юдейський кагал. Гумільов називає хозар суперетносом, хоч і штучним, одначе до русі ця характеристика ніяк не підходить, бо русь як конґломерат ізгоїв не має жодних етнічних ознак. З певною умовністю суперетносом можна назвати підданців владарюючого кагалу русі – руських, які як імперський соціум втратили етнічні ознаки та гнобили й гноблять усі завойовані, заневолені руссю народи. Отже русь і руські – не етноніми, а політичні соціоніми. У такому розумінні, русь – не суперетнос, бо не складається з кількох етносів, бо в інволюційній, антисистемній деґрадації той конґломерат втратив етнічні ознаки, виродився з різних народів – винародовився; русь – не вища ланка етнічної ієрархії (за пасіонарною теорією етногенезу Л. Гумільова), бо є винародовленим, надетнічним паразитарним наростом на етнічних організмах, деструктивним асоціальним злочинним угрупуванням, узурпатором влади й колонізатором. Не має суперетнічних ознак і «русский мир» – така сама химера, що й русь.

Хозари, за термінологією Л. Гумільова, – штучний суперетнос, вигаданий для створення імперії, без чого імперію побудувати неможливо. Хозари – конґломерат тюркських племен, владу над якими у 808 р. захопив юдейський кагал, і відтоді юдаїзм став імперською релігією Хозарії. Тюркомовне населення Хозарії не стало юдеями через сповідування юдаїзму, бо юдеєм стати неможливо – юдеєм треба народитися. Юдейський кагал на чолі з юдейським царем верховодив над тюркомовним етнічним соціумом, а тюркам юдеї лишили почесну владу кагана. Фактично – це юдейська релігійна диктатура, прикрита позірним двовладдям. Через 1100 років юдейський кагал, з партійною кличкою – большевики, захопив владу над конґломератом народів Руської імперії, з політичною назвою – «великий русский народ», що по суті є винародовленим соціумом. У новій імперії, названій СССР, став владарювати большевицький кагал на чолі з партійним вождем під політичною ширмою «діктатури пролєтаріата». Згодом большевицька химера «пролєтаріат» трансформувалась у «совєтскій народ».

Химера у Л. Гумільова – це штучний, винародовлений конґломерат, скупчений імперією в підневільну масу, бо в імперії не може бути народу. Хозарія не єдиний приклад химери. У 1721 р. Петро І проголосив виплодження політичної химери-імперії – «России» (Русії) з давньої химери – грабіжницького конґломерату русь. А в 1922 р. руські большевики проголосили свою політичну химеру-імперію – «Советский Союз» зі соціальною химерою – «русский пролетариат», «советский народ». Нинішня Русія – також політична химера-імперія хозарсько-руського виплоду з соціальною химерою – «единый русский народ». Химери – виплоди політично-ідеологічної генної інженерії для існування паразитарних імперій. Описуючи химери давно минулого, Л. Гумільов ставить їх в одну асоціативну ланку з «новой исторической общностью» – «советским народом». Процес большевицької химеризації асоціюється з образом безпам’ятного раба манкурта з тюркського переказу, що його переповідає киргизький письменник Чингіз Айтматов (1928–2008) у романі «І довше віку триває день» (1980).

Під химерою Л. Гумільов розумів таке утворення, коли один етнос паразитує за рахунок іншого етносу і його землі. Химера справляє руйнівний вплив як на поневолений етнос, так і на природу. За Гумільовим, деструктивний спосіб існування химер свідчить про антисистемну сутність їх паразитарних утворень. Коли суттю системи є саморозвиток з власного життєвого ресурсі, то суть антисистеми – паразитування на природних і людських ресурсах. Антисистема нищить Природу й Людину і зрештою нищить сама себе. Так сталося з юдеїзованою Хозарією, яка грабувала, нищила сусідні народи, й зрештою зникла сама.

Хозарія зникла як імперія, одначе як химера стала складовою химери русь.

Від середини VII до початку ХІХ ст. тривала масова військова, політична й промислова колонізація Українського лівобережжя – історичної Сіверії Хозарським каганатом, Руським каганатом, Московським царством, Руською імперією й Польським королівством. Степову й Південну частини Сіверії та Південь Лівобережжя (Луганщина, Донеччина, Південне Приазов’я, Північне Причорномор’я) – весь великий простір між нижньою течією Дону й Сіверським Дінцем на сході, середньою й нижньою течією Дністра на заході та від Самари, Синюхи й Інгулу на півночі до Азовського й Чорного морів на півдні в XVI–XVII  століттях називали Диким Полем. Цей русько-польський колонізаторський термін означав, що поле пусте, нічиє, і його можна захоплювати. Хоч там споконвіку проживав корінний Український хліборобський люд у господарській, культурній взаємодії з прийшлою скотарською людністю – Печенігами, Торками (Узами), Половцями (Куманами), які з’явилися тут після розпаду Хозарського каганату в середині Х ст. Українські хлібороби разом з сусідами-скотарями протягом Х–ХІІІ ст. чинили опір руській грабіжницькій колонізації, на зміну якій згодом прийшла польська колонізація.

Український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919–2006), простежує походження грабіжницької русі з конґломерату хозарів, які до русі колонізували Українські терени: «Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів… і збирали данину (полюддя) з землеробів…».

Арабський географ, картограф і мандрівник ХІ ст. Аль-Ідрісі називає русь – расія-тюрк і визначає їх розташування по сусідству з такими ж самими грабіжниками хозарами. Туранські раші-расія-русь зовнішнім виглядом (рудоволосі) й способом наживи (грабіжники-торгаші) були подібні до хозар, а воювали з ними за данників – Слов’ян. Арабський вчений-енциклопедист іранського походження, «батько мусульманської історіографії» Ат-Табарі нагадав у 914 р. про засторогу Дербентського правителя VІІ ст. Шахріяра: «Я опинився між двох ворогів – хозарів і русі, останні – вороги всьому Світові, й ніхто не може з ними воювати». Вичерпно охарактеризував русь у 930 р. арабський географ і письменник перського походження Ібн Даста: «Русь живе грабіжництвом і торгівлею… Русь пов’язує спільна діяльність, яка характеризує їх не як плем’я, а як військово-торгівельну організацію».

Назви хозари й русь, руський не етноніми, а штучні політоніми на позначення конґломератів-химер без етнічних ознак, як і політонім минулого століття «совєтскій народ», тож писати їх належить з малої літери. Після 300-літнього хозарського данинного владарювання русь стала насаджувати своє колоніальне владарювання на хліборобські й скотарські народи.

Скотарі Половці жили поряд з хліборобами Українцями понад два століття. Коли грабіжницька русь стала розширювати колонізацію Українських теренів, почались війни між скотарями й руссю за життєвий простір, тому в руських літописах степовиків трактують як руйнівну силу для руських кордонів. Одначе, між східною, туранською руссю й тюркськими народами не було кровної ворожнечі, бо вони були споріднені на загальнотюркській основі й підтверджували це взаємними шлюбами між тюркськими й руськими каганами та нижчою знаттю. Єдиним стримуючим маркером була релігія: русь вихрестилась, а Половці й інші «погани» лишились тотемістами (їхні тотеми-оборонці – звірі й птахи).

Русь після розвалу Хозарського каганату стала монопольно колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною й відтак стала осілим грабіжником – колонізатором, як перед нею були скіфи, сармати, готи й хозари. Ставши з кочового грабіжника, ловця рабів, осілим грабіжником, русь через свою малочисельність і далі наймала у свої військові дружини варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами. Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-грабіжників намагався облагородити себе приписуванням до фіктивної династії рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.

Українські історики, сходознавці Олександр Галенко (1960) і Олесь Кульчинський (1980) у Вступі до видання хроніки турецького історіографа Мустафи Наїма «Історія Наїми» (2016) у їхньому перекладі, наголошують: «Україна протягом усієї історії була прикордонням. Спочатку тут знаходилося прикордоння Середземномор’я та Євразійського Степу, а згодом і Русі. Проте Україна вважається спадкоємцем лише Русі, а надзвичайно обкрадає її історію, залишаючи за її межами весь Південь, до його включення у Російську імперію. Між тим, український Південь почав згадуватися у писемних джерелах за півтора тисячоліття до Русі, а його опанування українцями є подією світового значення. … Інша річ, що спадщина зниклих цивілізацій Півдня України залишається неоціненою самими українцями, не кажучи про всіх інших. Тому не дивно, що українцям виявилося важко знаходити в історії арґументи, відстоюючи європейський вибір перед лицем ідеологічної і воєнної аґресії Росії».

Руські колонізатори (нащадки хозарів) і польські колонізатори (нащадки Сарматів) змагалися між собою за Українські землі як за свою колоніальну спадщину. Більшу частину Українських теренів колонізувала грабіжницька київорусь, а остаточно загарбала москворусь. Єдиною оборонною силою Української людності від грабіжників-колонізаторів було Козацтво. Та руська колонізація була нестримна. На місцях козацьких зимівників, хуторів, слобід москворуські колонізатори ставили свої залоги й військові гарнізони. Так на давніх Сіверських поселеннях поставали «русскіє города» з завезеними руськими колоністами.

Винародовлена маса руських колоністів своїм аґресивним аморалізмом і злочинністю остаточно зруйнувала етнокультурне середовище Південно-Східної Сіверщини. Так виплодився донбаський соціопатичний тип – химера новорусов. Тією винародовленою, деґрадованою руськоязикою масою москворуська імперія насаджувала й досі насаджує свою аґресивну колоніальну політику. Ота деґрадована руськоязика маса нині складає п’яту колону русні – оплоту руського колоніалізму в Україні.

За тисячолітню руську колонізацію України до русі так призвичаїлись пригноблені, заневолені підданці, що й досі ототожнюють себе з руссю як руські нащадки. Африканські народи вже позбулись колоніальної залежності від англосаксів, французів, німців та відновили свою етнічну самосвідомість, а малоруси й досі не відновили своєї ідентичності та ототожнюють себе з руссю. Тож нема чого дивуватися, як позбавлені самосвідомості малоруси й великоруси затято змагаються за руськість: перетягують каната – хто з них руськіший.

Знаменням тієї марнотної тяжби малорусів за руськість стала компілятивна «Исторія Русов, или Малой Россіи». Тут уперше вжито етнонімічну форму «руси» замість політонімічної назви винародовленого конґломерату русь, що зафіксована в усіх давніх історичних джерелах.

 

Політичний вірус «Исторіи Русовъ…»

Перший критично розглянув «Исторію Русовъ или Малой Россіи» український історіософ, народознавець Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897). Той анонімний опус, приписуваний філософу, проповіднику Георгію Кониському, уперше видано 1846 року в Москві у редагованих Осипом Бодянським «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских». Про своє обурення П. Куліш пише в листі до імперського історика, академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»): «Видел я чтения Вашего общества Истории…Не понимаю только, зачем исторические малороссийские источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочинения не прагматические. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинский современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Исторіи Русовъ». На основании этих двух сочинений можно будет многое сказать не только о фактах истории Украины, но и о напрвлении, принятом этою историею в смысле науки…» (1846, марта 23). Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію та доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтений…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок «Літопису Самовидця», а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша. «Літопис Самовидця» вийшов у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року й також у редагованих О. Бодянським «Чтениях…». До речі, сам Осип Максимович Бодянський як видатний вчений-славіст і представник скептичної школи у вітчизняній історіографії заперечував слов’янське походження русі й доводив східне, туранське походження того воєнно-кочового конґломерату.

Щодо історії «Літопису Самовидця». У 1840 р. П. Куліш знайшов у родовому архіві на Київщині козацький літопис, написаний добротною тогочасною Українською мовою, близькою до народної; скопіював, розшифрував, підготував до друку й дав назву – «Літопис Самовидця», оскільки цей літопис написав очевидець подій, козак з Війська Запорозького. Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з найдостовірніших, фундаментальних джерел з історії України й Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни. «Літопис Самовидця» – правдиве джерело з Української історії, позбавлене тенденційності, якою пройнята замовна, компілятивна «Исторія Русовъ…».

А смисл замовного, тенденційного трактату «Исторіи Русовъ…» полягав у тому, що тодішнє вірнопіддане малоруське панство (козацька старшина), прагнучи дорівнятись до привілейованої москворуської касти – великоруського дворянства, намагалося показати себе нащадком і правонаступником русі, а Малорусію – правонаступницею Київоруської держави. Та разом з тим, малоруські пани визнавали колоніальний статус свої вотчини – «Малой Россіи». І водночас, «позшивані з усіх спинок» шельмуваті вихрести, малоруські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русів, а й від сарматів, з чого й виникли політичні догмати сарматизму, руськості й русинства.

Тенденційний трактат «Исторія Русовъ, или Малой Россіи» справив хибний вплив на формування Української історіографії новітнього часу, зокрема на 10-томну монографію Михайла Грушевського «Історія України-Руси», а відтак і на формування суспільної свідомості Українців. Відтоді малоруські квазіпатріоти безтямно пропагують штучну, вірусну назву Україна-Русь. Одначе, сам М. Грушевський, починаючи з 1907 року, послідовно викреслював у своїх рукописах Русь і залишав Україна, що підтверджує його найпопулярніша фундаментальна наукова праця «Ілюстрована історія України», яка вперше вийшла у Київі 1911 року й перевидавалася багато разів.

Штучний термін «Киевская Русь» придумали московські книжники в ХVІ столітті, а ввів у науковий обіг імперський історик М. Погодін у ХІХ столітті. Замість доти вживаного терміну «Древняя Русь» Погодін запровадив «Киевская Русь» для обґрунтування спадкового права Руської імперії на Київську землю й на цілу Україну, бо за імперською доктриною, «Киевская Русь – исконно русская территория».

У руській совєтській історіографії з 40-х років стали утверджувати імперське ідеологічне поняття «Кієвская Русь», а далі почали насаджувати великодержавну доктрину під назвами Дрєвняя Русь, Дрєвнєрусскоє государство. Водночас в українській совєтській історіографії заходились утверджувати стару штучну назву «Київська Русь», нібито для підкреслення спадкоємності України від Київоруської держави. І в результаті, постсовєтські українські історики підігрують великоруській доктрині, хоч і виправдовуються тим, що поняття Київська Русь протидіє намаганням руських істориків прив’язати початки руської державності до Ладоги й Новгорода. Отже змагання великорусів і малорусів за першість у колоніальній руській історії набуває нових метаморфоз. А ось руська резидентура в ОПУ провадить неоколоніальну пропаганду «руської-української мови» та «Русі-України» паралельно з антиукраїнською, проруською пропагандою імперської доктрини «Єдина країна – Єдіная страна» та кремлівською колонізаторською пропагандою імперського проекту «Одін народ».

А нинішні ентузіасти напосілися таки нав’язати Українцям доктрину руськості, мовляв, ви ж справжні руси, а москалі вкрали у вас історичне ім’я, назву держави Русь та історію Київської Русі. І той політичний вірус прищеплюється в певної частини суспільства й підігрівається публічними невігласами, заполітизованими істориками. Для убезпечення од того вірусу руськості, од невігластва й політичних спекуляцій людям необхідно зрозуміти просту річ: москалі не вкрали в Українців історичного імені, а Московія не вкрала назви Русь та історію так званої Київської Русі, якої ніколи не було. Була реальна Московська Русь, яка успадкувала те, що загарбали в слов’ян руські кагани –колонізатори Українських та інших Слов’янських земель і засновники Московської Русі на колонізованих ними Фіно-Угрських землях. Якщо грабіжницька корпорація русь витолочила Українські землі, то це не означає, що ці землі стали Руссю, а їх корінний люд – руськими. Русь – не власне ім’я народу, а загальна назва винародовленого конґломерату кочовиків-грабіжників, які колонізували Українські й Фіно-Угрські землі, а корінні народи грабіжницька русь назвала своїми підданцями – руськими. Русь – збірна назва грабіжників і має таке значення, як і сарана. Вся історія військово-грабіжницького кочового конґломерату русі легко простежується по колонізаційній міґрації з Півдня на Північ та по династичних лініях од руських каганів-князів до руських царів.

 

Що ж таке русь-руські-русня?

Сергій Павлович Шелухін у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) арґументовано довів: «…Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси» та ґрунтовно дослідив неслов’янське походження завойовників кельтів-русі й появу в Україні тієї чужорідної русі: «В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в Слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для Полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від Полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала Слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим Слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – ізгої, деґрадовані вигнанці з різних етнічних середовищ.

Ще в давньоіндійській міфології згадуються ракшаси, рахшаси, рашаси – демони, що прирівнюються до богів нижчого порядку в індуїзмі. В народній свідомості рашаси стали демонами-людожерами, яким приносять людські жертви. У давньоіранській Авесті згадуються друджі-раші – хижі грабіжники, які поклонялось війні й здобичі та приносили криваві жертви своїм богам-покровителям (теонім бог походить з давньоіранського бага – давець багатства). Друджі-раші були розбійним тюрко-іранським військово-торговим угрупуванням у середовищі туранців, яке грабувало хліборобів і скотарів, завдаючи великої шкоди аграрному суспільству.

Показовим є іранський історичний факт. У VІІІ–VІІ ст. до н. е. в давньоіранському агрокультурному суспільстві владарювала військова каста туруджів-рашів-рас’я – вихідців з Турану, історичного краю в Центральній Азії, в Арало-Каспійській низовині, на північ від Ірану. Туран населяли скотарі-туранці, на відміну од хліборобів-орійців, які населяли Іран. Багатовікове протистояння між аграрним Іраном і кочовим Тураном відображено в національному епосі іранських народів, первісний звід якого звався «Худай-наме» («Книга самовладдя»), а пізніший «Шах-наме» («Ккнига царів»), де оповідається про одвічну боротьбу хліборобів Іранців-ор’я (Орійців) з їх антагоністами кочовиками туранцями-рас’я.

Туранці – змішані тюрксько-сакські кочові племена (місцева назва – саки, грецька назва – скіфи, латинська назва – скити), які займалися відгінним скотарством, а також військово-грабіжницьким промислом. Саме з кочового туранського середовища виокремилось військово-грабіжницьке об’єднання туруджів-рашів-рас’я, яке захопило владу в аграрному Ірані.

Соціоніми туранці, туруджі (друджі) етимологічно споріднені з теонімом Друдж – демон брехні, злочинства, безладу. А назва особливо аґресивної групи туранців-туруджів – раші (рас’я) походить від імені їх тюрксько-сакського вождя – Франграс’ян (Афрас’яб), який на певний час захопив владу в Ірані. У VІІ ст. до н. е. в результаті світоглядно-господарської реформи, яку здійснив духовно-соціальний реформатор Заратустра, в Ірані ліквідували владарювання військової касти туруджів-рашів та жерців карапанів з оргістично-войовничим культом поклоніння племінним богам – бага з кривавими жертвуваннями худоби, що підривало добробут селян і ослаблювало, заневолювало агрокультурне суспільство. Заратустра скасував незліченні безглузді жертвування племінним богам худоби й збіжжя та відновив забуті природні щоденні обрядодії вшанування життєсійної світлої сили Сонця з гігієнічним очищенням вогнем і водою та запровадив світловизнавчу систему моральної зрілості людини в триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я».

Чи не вперше в історії людства Заратустра поєднав уселюдські моральні цінності в цілісну систему Орійського морально-світоглядного вчення – Зороастризму та сформулював і упровадив у людське життя Орійський моральний принцип-закон справедливості в триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я». На цьому Орійському принципові-законові заснована вселюдська світловизнавча система моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Основу свого морально-світоглядного, господарсько-соціального вчення Заратустра закарбував у Авесті, яка стала священною книгою Зороастризму.

На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природно-морального права як основи суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цей природно-моральний принцип зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає». Заратустра узаконив моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв, сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно».

Заратустра як основоположник морального агрокультурного світогляду – Зороастризму прокляв туруджів-рашів за їх грабіжництво: «Зрікаюся… тих, хто чинить насильство над живими душами. …Зрікаюся всього туруджівського, рашівського». Туруджів-рашів-рас’я вигнали з іранського агрокультурного суспільства, й вигнанці (ізгої) раші подалися грабувати інші осілі народи – зайнялися міжнародним грабіжництвом і захопленням влади. (Через 2500 років владу в Ірані знову захопила військова каста – Корпус вартових Ісламської революції, яка тероризує свою країну й разом з кремлівським чекістським кагалом тероризує Україну).

Майже одночасно з вигнанням туранських туруджів-рашів з Ірану почалась експансія туранських саків-скіфів з Арало-Каспійської низовини в Малу й Передню Азію, в Закавказзя, в степи Північного Кавказу, Прикубання, Приазов’я й Північного Причорномор’я. В Північному Причорномор’ї скіфська орда з’явилась близько 595 р. до н. е. й невдовзі колонізувала великий простір від Дону до Дунаю й від Азовського й Чорного морів до Десни й Прип’яті. Весь той колонізований простір давні греки називали Європейська або Велика Скіфія, а давньогрецький історик Геродот (V ст. до н. е.) означив ту багату аграрну країну з родючою землею як країна-тетрагон (країна-чотиристоронник), що в числово-літерному вираженні сформульовано як ОУ-країна.

Близько 514 р. до н. е. давньоіранський цар Дарій І Великий (син Бактрійського царя Віштаспи, який перший запровадив реформи Заратустри) пішов ідеологічним походом зі світоглядними цінностями Зороастризму на своїх одвічних ворогів кочовиків туранців – саків-скіфів, аби не допустити поширення їх експансії на Балкани.

Саме з цією війною давніх Іранців (Персів) зі скіфами деякі модерні історики пов’язують початок Української історії, хоч корінний Український хліборобський люд не має жодного стосунку до воєн, які вели Перси проти скіфів. Історики мотивують це першою згадкою Геродота про Українські землі, що їх тоді Греки називали збірним поняттям – Скіфія, а місцеве населення відповідно – скіфами. Звичайно ж, Геродот дивився на тодішні Українські землі й на людей, які їх населяли, очима своїх земляків – Греків-колоністів і через політичну призму тодішніх колонізаторів – скіфів.

Близько 270–260 рр. до н. е. скіфів витіснили з Українських земель войовничіші іраномовні кочовики також туранського походження сармати, які так само прикочували з Арало-Каспійської низовини та владарювали до ІV ст. н. е. на величезному європейському просторі від Уралу до Карпат, від Чорного до Балтійського морів, який античні автори називали Сарматія. У межах Сарматії існували дві малі Скіфії – Тавроскіфія (у Тавриді, Криму) та Добруджійська Скіфія (у Добруджі, Задунав’ї). Першими колонізували Українські землі майже одночасно, в VІ ст. до н. е., скіфи й Греки, згодом – сармати.

Загалом скіфське й сарматське колоніальні владарювання на Українських землях тривали майже 1000 років, аж до ліквідації гунами. Тодішня колонізація була воєнно-економічним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців Греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а головними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціною всього так званого скіфського золота був Український хліб і праця Українського люду.

У ІІІ ст. сарматів частково витіснили готи, а в ІV ст. їх владарювання остаточно ліквідували гуни. Гуни покінчили зі скіфсько-сарматським колоніальним владарюванням в Українському агрокультурному світі. З приходом племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів-рас’я, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші й нахабніші за скотарів і воїнів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Вони спочатку грабували корінну аграрну людність, торгували награбованим, а з ІХ ст. почали колонізувати автохтонів, обкладаючи даниною. Тобто кочові грабіжники туруджі-раші під спрощеною назвою русь стали осілими грабіжниками-колонізаторами, як перед ними були скіфи й сармати. У тогочасних східних джерелах туруджів-рашів ще називають расія-тюрк, расія, русь.

З середини ІХ століття, через п’ятсот років після кінця тисячолітньої промислово-торгової колонізації Українського агрокультурного світу скіфами й сарматами, на наш світ напала ненажерна сарана – туруджі-раші-русь. У складі змішаного військово-торгівельного угрупування русь заходилася нещадно грабувати корінну агрокультурну людність. Грабіжницьку скіфську натуру русі, проявлену в руському большевизмі, відверто передав руський поет О. Блок: «Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, С раскосыми и жадными очами!». Той поетичний образ має під собою реальну основу, бо до ХVІІ століття у Європі москворусь називали скіфами. Скіфів і русь ототожнювали ще візантійські хроністи. А деякі нинішні руські імперські ідеологи скіфів називають «русами», а скіфське військо – «русскими дружинами». Це відголос застарілої скіфсько-сарматського гіпотези етногенезу Слов’ян. Зі скіфами й сарматами генетично споріднена русь, а не Слов’яни, до яких скіфи, сармати й русь мають стосунок лише як колонізатори. Сарматською мовою слово русь означає руді, що вказує на відомий сарматам панівний юдейський елемент у різноплемінному конґломераті русі. Старогрецькою мовою русинос також означає рудий, а ще червоний, багряний, тобто нагадує кров і вогонь, бо Греки ототожнювали русь із її жорстокими, кривавими нападами на грецькі міста. Візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565) називав русь по-грецьки спори – розсіяні; звідси походить пізніше тлумачення руснею імперської суті свого імені: «рассєянє – рассєяни по всєму міру».

У ІХ ст. раші-расія-тюрк-русь захопили землі давньої хліборобської людності – Меотів (Сінди, Сіври, Дандарії) на східному побережжі Меотиди (Азовське море) та заклали на болотистому, важкодоступному Таманському півострові, відокремленому від материка річками й озерами, свою військово-торгівельну базу під назвою Руський каганат. Звідти русь чинила грабіжницькі напади на південні терени Українського агрокультурного світу, а награбоване в Слов’ян-хліборобів збіжжя й бранців продавали на торговищах у Хозарії та Булгарії. Ось як описує Руський каганат арабський географ та історик Аль-Бакрі: «Щодо країни русі, то вона знаходиться на острові, оточеному озером. Довжина цього острова вимірюється відстанню у п’ять днів. Там ліси й чагарники. Свого правителя вони називають каганом русі. Їх приблизно п’ять тисяч осіб, і вони на кораблях нападають на Слов’ян. Булгари ведуть з ними торгівлю і є їхніми союзниками. Не має русь ланів, а все здобуває лише мечами». Поступово русь поширила межі свого каганату на Подоння, нинішню Слобідщину й Наддніпрянщину.

Іранський географ ІХ ст. Ібн-Хордадбег як очевидець торговищ русі засвідчив: «Що стосується купців русь – вони работоргівці». Арабський географ, картограф і мандрівник ХІ ст. Аль-Ідрісі називає русь – расія-тюрк і визначає їх розташування по сусідству з такими ж самими грабіжниками хозарами. Туранські раші-расія-русь способом наживи були подібні до хозар і затято воювали з ними за данників – Слов’ян.

Хоч раші-рас’я-русь і воювали з хозарами за данників, та з хозарами в русі було багато спільного, передусім – грабіжницький спосіб збагачення та юдейське походження владарюючого кагалу. Владарюючі в Хозарані юдеї мали руде волосся, чим відрізнялись од тюрків, за тією зовнішньою ознакою й тюркська назва владарюючого кагалу – русь, тобто руді. А на староюдейській мові іврит рашія, расія означає – відступник, вигнанець (ізгой).

На противагу пізнішим фальсифікаціям, що ототожнюють русь зі Слов’янами, давні історично-географічні джерела перських і арабських авторів-самовидців Аль-Мукаддасі, Аль-Гардізі, Аль-Бакрі, Ібн-Дасти, Ібн-Фадлана містять правдиві свідчення про грабіжницьку русь, абсолютно відмінну од Слов’ян: «Русь – вороги Слов’ян, а їхній правитель називається каганом (хаканом), якому вони віддають десятину своєї здобичі»; «…русь не довіряє одне одному, а зрадництво та підступність серед них справа звична»; «Їхня країна межує з країною Слов’ян, і вони нападають на останніх, споживають їхнє добро, а їх захоплюють у полон» (Аль-Мукаддасі); «Завжди 200 з них ходять до слов’ян і силою беруть з них на своє утримання… Багато Слов’ян потрапляють у країну русі й служать їм поки не звільняться з неволі» (Аль-Гардізі); «Вони на кораблях нападають на Слов’ян» (Аль-Бакрі); «Русь не займається хліборобством, а їсть лише те, що привозить із землі Слов’ян»; «У них є правитель, який називається каган (хакан) русі. Вони здійснюють набіги на Слов’ян, підпливають до них кораблями, висаджуються, забирають їх у полон і везуть у Хозаран і Булгар, а там продають» (Ібн-Даста).

У 922 р. посол арабського халіфа Ібн-Фадлан досяг міста Булгар на Волзі. Там він побачив купців-работоргівців русь і описав їх нелюдські звички: «Вони найбрудніші з творінь Аллаха – вони не очищаються ні від екскрементів, ні від сечі, не омиваються від статевої нечистоти і не миють своїх рук після їжі… У кожного з них ослін, на якому він сидить, і з ним сидять дівчата-красуні для купців. І ось один з них злучається зі своєю дівчиною, а товариш його дивиться на нього. А іноді збирається ціла група з них у такому положенні один проти одного, і входить купець, щоб купити у когось із них дівчину, і наштовхується на котрогось, що злучається з нею. І він не залишає її, доки не задовольнить своєї похоті».

Тодішня русь поставляла на східні работоргівельні ринки особливо цінний товар – дітей. Тим промишляли згодом і київські кагани. Руського кагана Ігоря древляни розіп’яли за стягування «данини кров’ю» – забирав дітей на продаж у гареми на Близький Схід. Нинішня русня викрадає, ґвалтує й продає Українських дітей у порноіндустрію.

 

 «Не було народу, який сам себе називав руссю»

Перший критично розглянув офіціозну руську історію та спростував доктрину «древнерусской народности» видатний історик і літературний критик, доктор філософії й мистецтв, професор і ректор Московського університету Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) – випускник Харківського колеґіуму (1789), де в 1759–1769 викладав Г. С. Сковорода. М. Т. Каченовський став основоположником скептичної школи в українській і руській історіографії. Він був визнаним майстром критичного аналізу й нового погляду на історичні джерела, передусім на підроблені руські каганські (княжі) літописи. М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди. Історик М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «дрєвнєрусской народності», якої ніколи не існувало. Та зрештою, за висновками вченого, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені. Лекції М. Т. Каченовського з історії постійно збирали повну аудиторію.

Одночасно зі скептичною школою М. Каченовського започаткував об’єктивну школу в німецькій історіографії прусський історіограф Леопольд фон Ранке (1795–1886) – «батько наукової історії», який розробив методологію сучасної історіографії, засновану на архівних джерелах. Ранке – фундатор строго об’єктивного емпіричного історичного дослідження, яке ґрунтується виключно на критиці джерел та їх максимальному використанні в відтворенні картини минулого.

Талановитим учнем і самовідданим послідовником свого відважного вчителя М. Т. Каченовського став Осип Максимович Бодянський (1808–1877) – всесвітньовідомий український вчений-славіст, історик, археограф, видавець джерел з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст., фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Під керівництвом професора М. Т. Каченовського О. М. Бодянський написав кандидатську дисертацію «О мненіях касательно происхожденія руси», яку захистив у 1834 році. Положення цієї ґрунтовної праці О. Бодянського базуються на наукових здобутках скептичної школи М. Каченовського та на самостійному вивченні й критичному аналізові першоджерел. Зберігаючи відданість учителеві й істині, О. Бодянський розвінчав походження русі від варягів і від слов’ян, а також заперечив саме існування «дрєвнєрусской народності», спростувавши шовіністичну імперську доктрину М. Погодіна. О. Бодянський критично проаналізував на науковій основі скептичної школи руські каганські (княжі) літописи, західні й східні історичні джерела та обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та заперечив існування «древнерусской народности» й довів східне, туранське, походження кочових військово-грабіжницьких угрупувань русі: «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не Слов’яни».

Учень і земляк О. М. Бодянського, славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету Олександр Олександрович Котляревський (1837–1881) переконливо заперечив норманську доктрину походження східних Слов’ян, а також походження русі од варягів та довів їх туранське кочове виникнення у ґрунтовній праці «Слов’яни і Русь у найдавніших арабських письменників» (1868).

Відомий білорусько-український історик, археолог Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927) підтвердив цю істину: «…Східні Слов’яни не визнавали себе руссю. …Не було народу, який сам себе називав руссю. …Слово русь спочатку не означало ні того чи іншого окремого племені, ні тієї чи іншої географічної місцевості. Русь становила привілейовану урядову дружину, яка мала особливі переваги» («Происхожденіе и первоначальная исторія имени «русь», 1892).

Український історик, сходознавець, учень всесвітньо відомого сходознавця й українознавця А. Ю. Кримського, Омелян Йосипович Пріцак (1919–2006) виводить назву русь як грабіжницько-торгівельного об’єднання від кельтсько-латинського рутенісі (русі, рузі). Та назва походить з кельтського rut, германського діалектного ruzzi, rugi, rus і означає – гребці, морські здобичники на гребних суднах, а також – руді. За Пріцаком, історичними носіями назви ruzzi були фризькі купці (фризи – північно-германська народність із домішкою близькосхідного юдейського комерційного елементу), які вели трансєвропейську торгівлю й змішувалися з подібними їм. З фризькими морськими грабіжниками рузі-русь змішались вигнанці-ізгої з підлеглих грабіжницькій русі поморських племен ругіїів (рудих) і рарогів (соколів), від останніх західноруські військові вожді конунги (згодом – князі) вивели династичне ім’я – рюрик, а нащадки того вигаданого імені звались рюриковичі. Все це стосується західної, кельтсько-германської русі.

А східну, туранську русь О. Й. Пріцак виводить з конґломерату хозарів, які до русі колонізували Українські терени: «Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів… і збирали данину (полюддя) з землеробів…».

Західноруські конунги й східноруські кагани конкурувала між собою за володіння Українськими землями й підданцями-данниками, навіть коли данинним «общаком» заволоділи рюриковичі й посіли Київський каганський стіл. Хранителями й розпорядниками каганського «общака» були еллінізовані юдеї – рашія-расія.

Ізраїльський історик Ірма Хайнман у праці «Єврейська діаспора і русь» (Єрусалим, 1983) виводить походження назви русь із давньоєврейських джерел (Тора, Книга Маккавеїв), де рашія, расія означає – відступник, вигнанець (ізгой), лиходій, а в побутовому значенні русь – еллінізований юдей, тобто той, хто зрікся юдаїзму. Дослідниця переконливо довела, що русь була військово-торговельною організацією, що склалася в Причорномор’ї й Приазов’ї, а фінансовим ядром руської корпорації стали еллінізовані юдеї.

Іноземні й українські вчені Аль-Гардізі, Аль-Бакрі, Ібн-Даста, Ібн-Фадлан, Аль-Ідрісі, Аль-Мукаддасі, Ат-Табарі, В. Тредіаковський, М. Каченовський, О. Бодянський,  О. Котляревський, В. Завітневич, Ф. Духінський, С. Шелухін, О. Пріцак, І. Хайнман, М. Трубецькой, О. Галкіна, О. Романчук, О. Толочко та інші дійшли обґрунтованого, правдивого висновку: русь – не народ, а винародовлений конґломерат вигнанців-ізгоїв, грабіжницька військово-торгівельна організація.

Військово-торгівельний альянс русі – конґломерат, який складався з маси степових кочовиків – рашів-рас’я, нащадків туранців-туруджів; з морських кочовиків (піратів) з південно-західної Європи – рузі-русь (гребці, веслярі) й з північно-західної Європи – руотсі (веслярі) та з юдейських торгових груп, «комерційних компаній» з Близького Сходу – рашія-расія, які еллінізувалися в Північному Причорномор’ї. Саме юдейські расія й стали комерційним, фінансовим ядром воєнно-грабіжницького конгломерату русі, як перед тим були комерційно-фінансовими агентами скіфсько-грецького колоніального союзу. З того конґломерату відступників від етнічних традицій, з ізгоїв-лиходіїв без етнічного коріння й без рідної землі формувалися злочинні угрупування, які промишляли грабіжництвом і торгівлею награбованим.

Винародовлені турансько-юдейсько-кельтсько-германські грабіжники-торгаші рас’я-расія-русь колонізували Україну 1000 років тому, а тепер їх нащадки претендують на нашу землю як на свою «історічєскую родину». Комерційно-фінансові групи расія, що були мозковим органом грабіжницько-торгашеської русі, зачали глобальну фінансову корпорацію – Фінансовий інтернаціонал, який породив Фінансову цивілізацію та обснував лихварськими тенетами цілий Світ.

Отже, рас’я-расія-русь зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. Назви русь, руський не етноніми, а штучні політоніми, соціоніми на позначення химер без етнічних ознак, як і політонім-соціонім минулого століття совєтскій, тож писати їх належить з малої літери. Рас’я-расія-русь – не люди, а нелюди, не народ, а злочинна професія, суть якої: грабіж, насилля, війна, торгівля, визиск.

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені. Тому в тих безземельних, винародовлених химер така невтоленна жадоба до чужих земель і патологічна ненависть до корінних народів. На ненависті й насиллі держиться й химера «русского міра», що є суто політичним поняттям, а не геокультурним, природно-духовним феноменом.

Владарюючі кагали русі тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих кагалів та їх вигадану генеалогію, а на основі тих вигаданих хронік і генеалогій присяжні історики писали вигадану історію Русії, а за тією імперською доктриною трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Водночас у малоруській масовій свідомості й навіть в історіографії через ентузіазм невігласів та аґентів-вірусоносіїв набуває поширення хибне, провокативне твердження, що росіяни – це Фінно-Угри, й називати їх треба не руські, а мокшани, мосхи, моксель, московити, москалі, а справжні руси й руські – це малоруси–українці. Мало того, що прищеплюється вірус невігластва й деґенерації, а ще ж пропагується зневага до давніх, корінних Фінно-Угрських народів (Суомі-Фінни, Естонці, Вепси, Чудь, Карели, Іжора, Ліви, Водь, Саами, Ерзя, Мокша, Марійці, Комі-Зиряни, Комі-Перм’яки, Ханти, Мансі), які живуть на своїх землях від епохи неоліту й яких так само, як і Українців, століттями гнобили колонізатори русь, і в яких нині активно пробуджується історична пам’ять і національна самосвідомість. Зокрема, аграрні Фінно-Угрські народи Ерзя й Мокша, яких колонізатори русь назвали мордвою (екзонім, яким не називають самі себе ці народи), стверджують: «Ми не руські й не росіяни. Ми живемо тут від часу закінчення льодовикового періоду, сіємо просо й славимо Сонце». Така ясна самосвідома позиція давніх аграрних народів зі самонайменнями Ерзя й Мокша спонукає до отямлення й малорусів.

 

Руська колонізація Українських та інших Східнослов’янських земель

Русь першим упокорила Східнослов’янське плем’я Полян, які займались переважно полюванням-мисливством і військовим здобичництвом, перші піддалися східній, туранській русі й стали її колонізаційним елементом для загарбання інших Українських земель. Далі грабіжницька русь підкорила всю корінну Слов’янську людність, зруйнувала систему питомої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському самоврядуванні, та насадила свій тиранічний колоніальний режим зі спадковим владарюванням каганів (князів).

Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію, контролювали її й торговельні шляхи та упокорювали корінний люд і захищались од нього. Чітко визначив функцію фортифікації для утвердження завойовників на захоплених землях ірландський вчений Даїті О гОґейн у праці «Історія Кельтів»: «Фортифікації служили, найпевніше, для утримання в покорі місцевих народів, а не для убезпечення себе від нападів чужинців-мародерів». Для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських і міських поселеннях.

Головним форпостом руської колонізації став Київ. Так почалося династичне владарювання київських каганів. Митрополит Київський Іларіон у трактатах «Слово о законе и благодати» та «Исповедание веры» називає каганами Володимира-хрестителя («великий каган нашей Земли») та його сина Ярослава Мудрого («благоверный каган Ярослав»). Отже, руссю спершу називали чужинську владарюючу верхівку, яка узурпувала владу в Слов’янських землях, людність яких самоврядовувалася вічовим правом Волі.

З Київа почалися династичні владарювання касти юдо-русів над Українськими землями й усіма Східнослов’янськими народами, ослабленими тисячолітньою скіфо-сарматською колонізацією. Київ і Середню Наддніпрянщину як свою першоколонію-метрополію колонізаторська русь назвала – Мала Русь, за аналогією до скіфської метрополії – Малої Скіфії, а всі інші колонізовані землі назвала Велика Русь.

Після скіфів і сарматів русь стала кастовою елітою й уперше запровадила в Слов’янщині антагоністичну формацію – феодалізм (скіфи й сармати насаджували тут рабство). До нашестя скіфів, сарматів і русі Слов’яни не знали рабства, кастового поділу й класового антагонізму і в родинному, родовому й суспільному житті керувалися моральним принципом взаємодопомоги, співпраці, самоврядування, на чому й заснований їхній родо-племінний державний лад. Згадаймо, як наголошував Прокопій Кесарійський: «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…».Питома родо-племінна державність з природно-звичаєвим вічовим самоврядуванням за моральним законом Волі на Українських землях набула високого культурно-соціального розвитку задовго до колонізації наших земель руссю, яка насадила імперське, монархічне владарювання на чолі з каганами (князями), а згодом царями, імператорами.

В офіційній (колоніальній) історіографії України утвердилась догма, що Українці, як і всі Слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності аж до виникнення Київоруської держави. При цьому замовчують традиційну родо-племінну форму Давньоукраїнської, Давньослов’янської державності з правочином народовладдя – Усенародним вічем та приховують колоніальний характер насадженої грабіжницькою руссю паразитарної руської монархічної держави. Самодостатність самоврядного життя Українського люду до нашестя русі арґументовано пояснює О. Й. Пріцак: «Землероби, які в той час мешкали на теренах, де потім постала Русь як держава, були цілком самодостатніми на рівні своїх спільнот. Їм не потрібна була жодна держава. Бо ідея держави не постає сама по собі – deus ex machina. Її запозичують або переймають у тих, у кого вона вже так чи так є. А переймають, бачте, завжди лише те, до чого майже дійшли самі й відчули в тому потребу». Потребу в колоніальній державі відчула грабіжницька русь, яка за моделлю Хозарського каганату насадила в Українських землях колоніальний деспотичний режим на чолі з каганами й знищила вічову систему самоврядування корінної хліборобської людності на Українських землях: Сіверців, Тиверців, Уличів, Волинян, Древлян, Полян, Хорватів.

Проти непокірних народів русь проводила каральні спецоперації та обкладала додатковою, кровною даниною – забирали дітей для продажу на хозарських, булгарських ринках у гареми.

Київські князі Олег та Ігор проводили каральні походи проти непокірних Уличів, які жили між Дніпром, Россю й Південним Бугом. Воєнними діями київські князі витіснили (депортували) Уличів з Подніпров’я й Поросся в міжріччя Бугу й Дністра, а на їх місце поселили своїх союзників – кочові тюркські племена Чорних клобуків, до складу яких входили також Торки й Берендеї. Відомо, як київський князь Ігор намагався взяти з Древлян додаткову, кровну, данину й як Древляни справедливо розправилися з ним. І відомо, як нещадно помстилась Древлянам Ігорева жінка – княгиня Ольга, канонізована церквою в святу.

Збирання руссю данини зі Слов’янських народів описує візантійський імператор Костянтин Багрянородний у трактаті «Про управління імперією» (949). Вчений називає данників київського князя – пактіоти. За його описом, до тих данників-пактіотів  належали: Древляни, Дреговичі, Кривичі, Сіверці. А збирання данини називає полюддя – щорічний об’їзд князя з руськими чи варязькими дружинниками підвладного люду.

Сіверці й В’ятичі як найбільші об’єднання Слов’ян найдовше чинили опір експансії русі. Саме за цих двох данників русь затято воювала з хозарами, хоча з хозарами в русі було багато спільного, зокрема – юдейське походження владарюючого кагалу й грабіжницька політика. Русь, перебуваючи в супротивницві з хозарами, залучила військовим шантажем до союзництва Візантійську імперію, яку вона тероризували грабіжницькими нападами. Одержиму жадобою наживи русь вабило передусім багатство безборонних храмів і монастирів. Візантійські хроністи ретельно описували маніакальну жорстокість, знущання, насильства грабіжницької русі, ототожнюючи її зі скіфами. У Греків русь асоціювалася з пожежами під час їхніх жорстоких, кривавих нападів на грецькі міста, тож звідси й грецький смисл назви русь – багряний, кривавий. Гарантом того союзництва русі й Візантії стало прийняття руссю панівного у Візантії християнства – новоюдейської космополітичної релігії. Прийняття руссю християнства як державної релігії було їхнім хитрим політичним ходом – «цивілізаційним вибором», аби таким способом нібито прилучитись до «гуманної» релігії та «облагородити» юдо-християнським «месіанізмом», «богообраністю» своє колонізаторське владарювання з грабіжництвом і кривавими магічними культами з масовими людськими жертвами.

Тож насправді русь прийняла християнство як релігію рабів для упокорення колонізованих і насильно охрещених ними корінних Слов’янських, Фінно-Угрських, Тюркських та інших народів, а також для доступу до єдиновірного тепер Царгорода, який вони потаємно намагаються захопити для контролю над виходом у Середземне море. Відтоді політонім руський набув синонімічного значення православний, і обидва ті слова стали політично-релігійними означеннями, які русь нав’язала колонізованим народам. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю народів. Імперська «русская православная вєра» разом з імперським «русскім язиком» склали ідеологічно-комунікаційну основу «русского міра» – ширми для воєнно-фінансової експансії русі як споконвічного грабіжника. Проте й після вихрещення  русь лишилась ідольською, бузувірською.

Про релігійне бузувірство й криваві жертовні культи русі свідчить Ібн Даста з 930 року: «Є в русі чаклуни, деякі з яких верховодять каганом, нібито вони їхні зверхники. Буває, що вони наказують принести жертву їхньому богові тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І коли чаклуни велять, то не виконати їхнього веління ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, чаклун накидає на шию петлю, вішає жертву на колоду й чекає, поки вона задихнеться, і прорікає, що це жертва богові». «Є у них знахарі, влада яких поширюється і на їх правителів. …Каган їхній бере зі здобичі 1/10 частину» (Аль-Гардізі); «Руси …не довіряють один одному, а зрадництво та підступність серед них справа звична. Якщо комусь із них вдається добути якесь майно, то рідний брат або товариш його відразу починає йому заздрити й думати, як би вбити чи обікрасти…» (Ібн Даста). Для русі з нелюдською суттю людські жертвування були типовими, а теонім бог вони перейняли з туранського релігійного культу бага – давець багатства.

Культ бага сповідували саки-скіфи й сармати, де він також означав давець багатства, звідки й пішло молитовне благання пограбованої й заневоленої Української людності – «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили; звідти сповідники бога-давця – убогі, його раби, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові; звідти й калька даж-бог – давець-бог, аби простіше було нав’язувати заневолюваному люду чужий релігійний культ. З колонізаційними навалами туранських кочових конґломератів: скіфів, сарматів, русі, а згодом сарматизованих полян – поляків проникли в Український світ чужі теоніми бага–бог та соціоніми пан, гаспадін у змінених формах даж-бог, пан-бог. Соціоніми пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān і турано-іранського gau-pāna, які мають однакове значення – худоби власник. Турано-іранське gau-pāna трансформувалося в мові туранців-русі у гаспадін – власник худоби, рабів, а зі скіфсько-сарматського gupān у мові сарматів-поляків лишилась укорочена форма пан з буквальним значенням – власник. Пан також пов’язане з туранським карапан (жрець, служитель культу племінних богів – багів) і смислово парується зі словом бог у виразі пан-бог. Войовничий культ туранських племінних богів-багів сповідували туруджі-раші й їх нащадки – русь. Туранці-русь і сармати–поляки перейняли експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів та нав’язали теонім бог та соціоніми гаспадін і пан у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності Українських та інших Східнослов’янських земель. Від сарматів слово пан перейшло до Польської мови, а звідти до Української, оскільки польські й малоруські шляхтичі вважали себе нащадками сарматів. Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства під збірною назвою русь.

Проникаючи в етнічні середовища, нелюдська русь поширювала в них епідемію внутрівидового соціального антагонізму й ідольства. Грабіжницька русь занесла на колонізовані нею землі ідольство з кривавими культовими жертвами. До нашестя русі аграрні народи, зокрема Українці й інші Слов’яни, не знали ідольства з кривавими жертвами. Народи агрокультури справляли обрядодії на славу Землі й Сонцю й частувалися плодами своєї праці у свята Сонячного Кола.

З кривавим насадженням на колонізованих землях «русской православной вєри» руська церква заборонила звичаєві свята Сонячного Кола й насадила свої культові празники.

Церква насильно насаджувала й культову церковну мову, кодифіковану на основі Південнослов’янських діалектів візантійськими агентами-ідеологами Кирилом і Мефодієм. Церковнослов’янську мову використовували для ідеологічних і бюрократичних потреб, нею спілкувався владарюючий кагал русі, а маса руських підданців звульгаризувала ту штучну мову до «общєпонятного язика». Різномовний конґломерат русі від початку користувався у внутрікорпоративній комунікації примітивною штучною мовою – кримінальним жаргоном, який зберігся в «русской фєнє». Церковна мова перше з’явилася в Київі як койне (від грец. κοινὴ διάλεκτος – спільне наріччя) – наддіалектна форма загальнозрозумілого варіанту мови для спілкування колоніальної еліти. Штучну церковнослов’янську мову Східнослов’янські народи розуміли, але нею не розмовляли й тим паче не думали. Народна самосвідомість слов’янської етнокультурної спільноти переборола той церковний вірус, і їхні давні корінні мови зберегли свою первинність у нинішніх природних Українській, Білоруській мовах та в окремих кореневих Слов’янських діалектах штучного «русского язика». Коли ж русь християнізувала Фінно-Угрські, Тюркські й інші колонізовані народи та насадили штучну церковну мову по церковних парафіях і колоніальних адміністраціях, то вона трансформувалася в масі підданців у так звану вульгарну церковнослов’янщину – руське койне. Ця загальнозрозуміла мова, облагороджена й збагачена масовими запозиченнями з іноземних мов, стала «общєпонятним язиком» Руської імперії та «язиком мєжнаціонального общєнія» в СССР, а тепер називається «велікім язиком русского міра», а відповідно «русскій мір – пространство русского язика».

Загарбницька русь, провадячи колонізаторську експансію на землях Східнослов’янських, Фінно-Угрських, Тюркських та інших колонізованих народів, мітила своєю корпоративною назвою всі загарбані землі: Русь –Галицька, Угорська, Біла, Чорна, Червона, Новгородська, Володимирська, Московська, Мала, Велика…. Це про той «жахливо-нікчемний час» писав Гоголь: «Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію».

І досі русня перетворює історію в географію, руйнуючи світи етнічних культур та насаджуючи на загарбаних землях імперську антикультуру й кабалу «русского міра». Ось як віщає про зачаття «русского міра» один з його ідеологів – «главный изборец страны, председатель «Изборского клуба» (клуб експертів ультраконсервативного напряму, створений 2012 р. в історичному селі Ізборськ Псковської обл., на кордоні з Естонією): «Русский мир образовался в Херсонесе, когда князь Владимир крестился, принял православие. …Русский мир изначально был создан на базе многонациональной Киевско-Новгородской Руси. Это славяне всех категорий (от южных до северных), угро-финны, евреи из Хазарского каганата, представители великой степи, греки. …Этот мир стал русским, когда в него ворвалось православие. Русский мир – это не только мир, состоящий из русских. Это огромное евразийское пространство, которое организовано сложнейшим образом. Русские, конечно, занимают сейчас здесь ведущее место. А прежде это место занимала Орда, которая организовала империю. Империи здесь сменяли одна другую. И та империя, которая строится сейчас (я называю её Пятой империей), – это империя нового типа, где каждый из населяющих эту империю народов имперообразующий». Ця вичерпна характеристика «русского міра» вражає цинічно відвертим шовінізмом про тотальне обрусіння й оправославлення «имперообразующих народов»: «каждый из населяющих эту империю народов исповедует русскую православную веру на русском языке». Ось таке нинішнє тлумачення доктрини «официальной народности» в тріаді «православие-самодержавие-народность» – державної ідеології Російської імперії, ідеології «русского мира» як руського імперського тоталітаризму.

Ще в 1946 р. британський державний діяч і політик, автор антигітлерівської коаліції Вінстон Черчілль у своїй промові в Фултоні (США) назвав совєтський тоталітаризм  небезпечнішим за фашизм і закликав до створення Трансатлантичного альянсу (майбутнього НАТО) для протидії руському комуністичному тоталітаризму. Черчілль наголосив: «Коли Русія стане фашистською державою, то фашизм у ній іменуватимуть «особливою руською духовністю». Яке проникливе передбачення й визначення рашизму з його «русским миром»! Однак, тодішні політики, передусім американські й британські, оскаженіло розкритикували застереження й пропозицію Черчілля, назвавши їх «неприхильними до ідеї миру». Та вже через кілька років стала очевидною аґресивність руської тиранії та її тотальна загроза для миру в цілому Світі.

У ХХІ ст. руська імперська тиранія рашизму, прикрита «особливою руською духовністю» – «русским миром», почала ідеологічно-воєнну аґресію проти України, спрямувавши патологічну ненависть рашизму на Українців. Патологічна ненависть русні до Українців – то психопатична проекція патологічної суті рашизму, що є фактом руського ресентименту.

Ресентимент (фр. Ressentiment – злопам’ятність, озлоблення) – почуття неповноцінності й ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач. Суб’єкт створює образ «ворога», аби позбутися власні неповноцінності.

Поняття ресентимент уперше запровадив німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) у праці «До генеалогії моралі». На думку Ніцше, ресентимент є визначальною характеристикою психології рабів, що протистоїть моральності людей, оскільки раби через своє становище нічого не можуть змінити у Світі. Коли світ не піддається впливу, раби знищують його в уяві, радикально заперечують його існування. Ніцше вказував на зв’язок ресентименту з релігією рабів – християнством, доктрина якого спрямовує до «іншого світу», до апокаліптичного перетворення майбутнього й райської утопії.

Ресентимент (нацистський і рашистський), що опанував масами і оформлений у політичну доктрину, становить загрозу вільним суспільствам з тієї простої причини, що воля передбачає моральну відповідальність за свої слова й дії та не допускає перенесення вини за свої невдачі й злочини на «ворога».

Ресентимент нацистів чітко охарактеризував британський політик Вінстон Черчілль: «Цим особам не потрібна воля, а вид вільних людей розлючує їх». Зі суб’єктом ресентименту (особою чи країною) неможливо ні домовитися, ні втихомирити його аґресивність, причина якої всередині його. Стримати суб’єкта ресентименту можна тільки з позиції сили. А поступка, компроміс можуть привести лише до тимчасового послаблення напруженості, та будь-якої миті ресентимент вирветься ще з потужнішою аґресією. Руський ресентимент – патологічна брехливість, лукавство, підступність аґресивних деґенератів.

У ХХІ ст. руський ресентимент як соціопатичну недугу руського звиродніння успадкували од большевиків необольшевики, і він став характерною ознакою рашизму – аґресивної антилюдської ідеології «русскго мира».

І ось тепер «русский мир» своєю «особливою руською духовністю» рашизму чинить воєнну аґресію проти України й тоталітарну гібридну аґресію проти цілого Світу. «Русский мир» – це знедуховлена, винародовлена, знекультурена химера, яка заполонює руським імперським релігійним бузувірством цілий Світ, методично винародовлюючи завойовані корінні народи в покірне населення – «русскоговорящих православных единоросов». «Русский мир» – паразитарна химера, яка споживає енергію природних і людських ресурсів загарбаних країн. Руський історик (походженням з Мокшан) Василь Йосипович Ключевський (1941–1911) лаконічно визначив суть імперського владарювання русі: «Руська держава поводиться, як циганське плем’я, якому легше переїхати на чужу територію, ніж навести лад на своїй …».

Так що суть русі не змінюється зі зміною місця її таборування. Русь тільки спустошує землі та оббирає заневолені народи й нічого не робить для їхнього життя, нічого не лишають на пограбованих землях, крім руїни.

Та звідки в Україні взялись ентузіасти, які намагаються облагородити русь і виідеалізувати придуману Україну-Русь, реанімувати руснацтво-русинство  й русофільство та знову накинути на Українців хомута «руськості» й нав’язати доктрину «русского мира»? За тим «объединительным» ентузіазмом простежується аґресивна ідеологічна пропаганда «русской национальной идеи» – колонізаторської доктрини руської імперії.

Сучасний руський поет, публіцист, ідеолог неімперського розвитку руської держави Олексій Олексійович Широпаєв (1959) в есеї «Про два різні народи» викриває руський імперіалізм і прирікає його на неминучу загибель: «Відома думка, що Росія без України в імперському плані є ущербною. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезінський, та й не лише він. Ця думка вірна. Але річ навіть не стільки в економічному та геополітичному значенні України для Москви. Справа насамперед у тому, що на традиційному руському ставленні до України, по суті, тримається руська імперська свідомість, завдяки якій руська імперія, хай і урізаному вигляді, все ще існує. Наголошую: саме ставлення до України – не до Балтії, не до Кавказу – визначальне для руської імперської свідомості. Як тільки руські відкриють для себе, що українці це СПРАВДІ інший народ – руський імперський міф розвалиться, а з ним неминуче кінчиться й імперія.
Треба сказати, що на словах руські завжди готові визнати, що українці – народ, але – увага! – «Братський народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми – руські та українці – ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про «братський український народ», більшість руських сприймають українську мову та саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки шкідливому впливу Литви й Польщі. І при цьому руські не задумуються над питанням: а може, вивихом є вони самі?
…Що ж, підсумуємо. Нам, руським, настав час усвідомити, що здобуття Україною незалежності глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися – нам треба її зрозуміти й прийняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжнє закордоння – ось ключ до нашого самопізнання, самокритики й самозвільнення, передумова зародження нової руської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії та світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, руськими, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вдивитись у нього. І, як сказано в нашій же, руській, приказці, «на зеркало неча пенять…».

 

Химера русинства й імперська доктрина русофільства-москвофільства

Хибне ототожнення русі з Українцями нав’язала імперська ідеологічна експансія русофільства, яка поширилась в Україну з західноукраїнських, галицько-волинських володінь-анклавів кагана-короля Данила Романовича (Галицького) (1201–1264) з середовища західноруських вірнопідданців – руснаків-русинів, які сконцентрувались там після приходу в Українські землі Монголів. На ґрунті галицького русинства, зачатого західною, кельтською (галльською) руссю, імперські ідеологи заклали розсадник русофільства-москвофільства та насадили аґресивні анклави русинського сепаратизму на Галичині, Буковині й Закарпатті.

Основу аґресивного русинства заклав на західноукраїнських землях каган-конунг Данило – син візантійської принцеси Анни й київського, новгородського, волинського, галицького кагана-конунга Романа Мстиславовича (1152–1205) з вигаданої династії рюриковичів. Того ненажерного кагана-конунга Романа з кельтського клану русі Галицько-Волинський літопис титулує «самодержцем всія Русі».

Прихід у 1240 р. основного війська Монголів під проводом полководця Бату поклав край колоніальному владарюванню русі в Українських землях. То було наймогутніше на Євразійському континенті військо високоорганізованої, скотарсько-кочової Монгольської імперії, яка розпросторилася між Японським і Каспійським морями й стала другою за площею імперією у світовій історії після Британської імперії. Прихід такої могутньої військової сили слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну кампанію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.

Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі на Українських землях, як перед тим гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання скіфів, сарматів та еллінізованих юдеїв над хліборобами Північного Причорномор’я. Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили свою проґресивну систему оподаткування: невеликий натуральний податок становив десяту частину з доходів. На звільнених од грабіжницької русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й почав відновлюватися приріст місцевої людності. По суті Монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони були зацікавлені вести життєво необхідну торгівлю.

Яскравим прикладом відродження самостійного життя в Україні стала Болохівська земля, яка лишалася реліктовим осередком давньої Трипільської агрокультури, розпросторившись на північно-західних теренах Трипілля-Кукутені: у межах нинішніх Вінницької, Житомирської, Хмельницької областей. У ХІІ–ХІІІ ст. Болохівська земля займала великий простір, що охоплював верхів’я Південного Бугу, басейни річок Горинь, Случ, Тетерев, межувала з Галицькою, Волинською й Київською землями. Територія історичної Болохівщини має форму еліпса й дорівнює території Бельгії чи Нідерландів. Болохівщина у ХІІ–ХІІІ ст. була економічно розвиненим і густо заселеним краєм. На теренах Болохівщини зафіксовано 27 городищ з площами поселень до 25 гектарів. Болохівська земля XII–XIII ст. мала самобутнє становище, являючи собою федерацію автономних Болохівських округ (волостей). Болохівщина була незалежна від Київського, Галицького й Волинського руських князівств, хоч і межувала з ними. З приходом Монголів у 1240–1241 рр. на колонізовані руссю південно-західні Українські землі Болохівці добровільно прийняли монгольську протекцію, оскільки вона виявилась для них набагато вигіднішою, бо вони бажали будь-що вирватися з-під колоніального данинного гніту галицько-волинських каганів-князів.

Ще коли руські кагани з дружинниками й холопами порозбігалися на всі боки, Болохівці зі своїм самоврядуванням опинилася самі собі з Монголами й прийняли їхню протекцію, сподіваючись зберегти свої землі від спустошення і втримати свою самостійність. Болохівці визнали протекцію Монголів і стали добровільно платити їм 10-відсотковий натуральний податок з доходів, замість безмірної данини, яку стягували з них руські кагани-князі. Монголи не втручалися у внутрішнє життя підконтрольного їм населення Болохівщини й залишали Болохівцям повну волю дій у самоврядуванні, на відміну від руського кагана Данила з його намаганням абсолютизувати своє владарювання.

Безпосереднім свідченням сприятливої для корінної людності господарської політики Монголів став трактат католицького священика магістра Роґерія (1205–1266) «Жалісна пісня». Роґерій був папським вивідувачем у ставці Монголів під виглядом монгольського бранця (сам здався в полон). Свої враження Роґерій описав по свіжих слідах подій 1240–1241 років: «З приходом Монголів населення поховалося по лісах. Монголи оголосили, що усім, хто вийде з лісів до певного терміну, буде збережено життя й дозволено повернутися до своїх домівок. Вийшло чимало люду, так що територія за три дні довкола була заново заселена. При цьому монголи дозволили кожному поселенню обрати собі отаманів для представлення громади».

Стосовно приходу Монголів у 1240–1241 рр. на колонізовані руссю Українські землі український історик, соціолог Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) стверджує, що монгольська навала не призвела до жахливих руйнувань і запустіння в Українських землях, як те проповідували руські імперські історики. М. С. Грушевський доводить, що Монгольський період зовсім не був добою лихоліть в Українській історії, влада Монголів зовсім не була тяжким гнітом, навпаки, для простого люду життя під безпосередньою зверхністю Монголів (Татар) було навіть кращим, ніж існування під гнітом руських князів: «Для низших верств людності татарська зверхність сама по собі не була страшна, сим низшим верствам не жилося дуже солодко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже взнаки, по звісній приповідці, що голий розбою не боїться».

М. С. Грушевський наголошує, що влада галицького князя над Болохівцями була для них набагато гіршою, ніж влада Монгольських зверхників, тож вони намагалися знайти будь-який вихід, аби звільнитися з-під гніту «князівсько-дружинного режиму, що тяжким тягарем лежав на народній масі»: «Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, легшого оподаткування. Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно й автономно, нема ані сліду татарських залог, наставників-баскаків або чогось такого. Обов’язок давати хлібну данину («орати пшеницю й просо», як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливий». На переконання історика, з приходом Монголів на Українських землях почав відновлюватися лад, що передував «князівсько-дружинному режимові». Тож стає зрозумілим, як складалися відносини між Монгольською адміністрацією та місцевою хліборобською людністю.

М. С. Грушевський доводить, що Болохівщина не була унікальною у своїх відносинах з Монголами. Крім Болохівців, були й інші громади, які перейшли під безпосередню зверхність Монголів, не бажаючи коритись руським князям. Під монгольський протекторат постали кілька теренів з переважно Слов’янським людом, які раніше були колонізовані руссю. Так, за твердженням М. С. Грушевського, під пряме управління Монголів перейшли Східне й частина Західного Поділля, Переяславська земля й навіть Київ.

З приходом у 1240 р. основного монгольського війська в Українські землі руські кагани з варязькими дружинниками й місцевими вірнопідданцями одразу повтікали з Наддніпрянської України на Захід – на Галицькі, Волинські землі й за Карпати та на Північ – на Залісся, у Фіно-Угрські й Тюркські землі, де утвердились як москворусь. Та вже в 1243–1246 роках усі руські князі визнали залежність від Золотої Орди – монгольської кочової держави у складі Монгольської імперії, яка в 1240–1502 роках розпросторювалася в степах Східної Європи, Центральної Азії й Західного Сибіру. Відтак руські кагани-князі стали васалами золотоординських ханів і стягували з підвладних земель данину, а з неї платили Монголам податок (те саме робив каган-князь Данило на Галицьких землях).

Монголи називали колонізовану москворуссю територію Заха улус – Віддалена територія, Глухий закуток. Звідти руське – «захолустье». Так москворусь на певний час зачаїлась у своєму «захолустье», в Глухому закутку, на задвірках Європи й Азії та прислуговувала монголо-татарам. Послуживши Золотій Орді стягувачем данини, як перед тим служила Хозарії, грабіжницька, паразитарна русь почала зі свого «захолустья», з Глухого закутка посягати на цілий Світ – загарбувати землі й розширювати кордони своєї грабіжницької колоніальної імперії.

Як і заліські руські кагани, галицький каган Данило у 1246 р. поїхав у столицю монгольського хана Бату – Сарай на нижній Волзі й визнав свою васальну залежність від Золотої Орди. Принижуючись перед ханом Бату, каган Данило випрошував у нього ярлик на володіння Київом та іншими Українськими землями, але випросив тільки право збирати податки в Галиць-Волинському князівстві й зобов’язався надсилати своє військо для участі в походах Монголів (Татар) на Польщу, Литву, Угорщину.

Хитрий, підступний Данило для досягнення своїх замірів владарювати над усіма Українськими землями налагодив контакти з папською курією й почав випрошувати в Папи коронації на руського короля нібито для очолення  хрестового походу проти Монголів. Нарешті в 1253 році в історичному центрі Підлісся (нині – Підляшшя) Дорогочині каган-конунг Данило отримав од папського легата Опізіо, посланця папи Римського Інокентія ІV, королівську корону. Будучи васалом двох зверхників, каган-король Данило провадив подвійну загарбницьку, деструктивну політику стосовно сусідніх самоврядних Українських земель для власного збагачення й утвердження свого владарювання над ними. Та зрештою каган-король був повністю залежний од своїх верховних володарів – хана й папи та виконував їхні плани. Хан використовував наймане військо кагана Данила як авангардну силу в походах на християнську Європу. Папа використовував свого короля Данила для експансії католицтва на Схід і глобального католицького впливу на реґіональну політику. (Папська єзуїтська політика простежується донині: у ХХ ст. проявилась в інспіруванні Ватиканом ЗУНР, керованої диктатором-русофілом Євгеном Петрушевичем, сином попа-русофіла Омеляна Петрушевича, яка своїм єзуїтським союзом з Денікіним знищила УНР; а також в інспіруванні ОУН(б), яка таким самим єзуїтством знищила ОУН і УПА; а тепер папа Римський закликає Україну здатись Росії). Тож каган Данило, діючи єзуїтськими методами, з одного боку, привів Половців у Берестейську землю, звідки кочовики допомагали йому грабувати, нищити Литву й Ятвязьку землю, де жив давній балтський народ Ятвяги, якого намагався завоювати ще каган Ярослав Мудрий. З другого боку, король Данило тримав при своєму дворі католицький орден францисканців і таємних христових рицарів тамплієрів, які очолювали хрестові походи й заробляли великі капітали на лихварстві, тож їх називають архітекторами нинішнього банківського лихварства й великого міжнародного кримінального фінансового бізнесу. Так Данило Галицький за допомогою лихварів-тамплієрів намагався реанімувати на Українських землях колишнє руське грабіжницько-фінансове владарювання.

Результат владарювання кагана-короля Данила – остаточна руйнація традиційної правової системи народовладдя Давньоукраїнської родо-племінної державності, яка найдовше зберігалася у вічовому самоврядуванні Болохівської землі й яку знищив каган-король Данило. Нинішня проруська, проімперська історіографія «вознесла» колонізатора Українських земель у сонм своїх кумирів. А руські резиденти в ОПУ, очільники паразитарної «держави в державі» нагороджують орденом Данила Галицького своїх слуг – русофілів.

Після відходу Монголів справедливий суспільний лад на Українських землях, потолочених грабіжницькою руссю, Українцям допомагали підтримувати Литовці. У ХІV–ХV ст. Україна була під протекторатом Великого князівства Литовського – однієї з найбільших держав Європи. Литовці як Орійський народ не визнавали християнства, а приєднуючи Українські терени, зберігали давні Українські звичаї й вічове самоврядування, тож Литва «старини не рушила, а новини не вводила». Велике князівство Литовське понад два століття захищало Українські землі від зазіхань грабіжницької москворусі, яка мотивувала свою воєнну аґресію проти України й Литви «защитой православия», на яке нібито були гоніння в «язичницькій» Литовській державі. Такий був уже тоді типово москворуський пропагандистський привід для початку війни з Литовською державою та колонізації Українських земель. Той типовий імперський привід русь застосовує для загарбання чужих земель уже 1 000 років. А першою жертвою москворуської імперської експансії стала Україна.

З ХVІ ст. почалась повторна руська колонізація України: тепер уже москворусь почала колонізувати Українців з насадження релігійного вірусу руснацтва й політичної епідемії русофільства, базуючи на цьому імперську релігійно-воєнну доктрину «защиты русскоязычного населения».

Руснаки або русини (так нині називає себе частина Української людності Закарпаття, Словаччини, Югославії) – місцева форма політоніму руські, що є пережитком першої руської колонізації Х–ХІІІ століть. Політоніми руські, руснаки, русини ототожнюються також з належністю до насадженої руссю юдохристиянської, православної релігії. Тобто русь, руські, руснаки, русини – означення релігійної юдохристиянської, православної тотожності, а не Української етнокультурної ідентичності. Руські, русини – наслідок ототожнення етнічності з віросповіданням, що є аналогом етнорелігійної тотожності юдеїв. Згодом русинство стало синонім русофільства (москвофільства) – руської імперської доктрини «обрусения», винародовлення корінних народів.

З упокореної руським каганом-королем Данилом Галичини вірнопіддані руснаки-русини (латинізоване – рутени) монахи Йов Борецький та Ісай Копинський першими заходилися проповідувати політичну ідеологію русофільства (москвофільства) й московське православ’я за московські гроші (Москва фінансувала Львівське братство ще з кінця ХVІ ст.). Русофільсько-православні проповіді тих монахів-владик зводились до того, що ми «единый народ», і що Українці повинні молитись на Москву, і що «козакам треба діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа». Починали ті галицькі русофіли-москвофіли Борецький і Копинський зі Львова, а коли за протекції свого земляка Петра Конашевича (Сагайдачного) перебралися до Київа й по черзі діставали титул митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, то вже «завопили» про одвічну єдність з московською руссю й просили їхнього царя взяти Україну під свою опіку. При цьому в листах до Москви згадані владики-монахи визнавали за москворуськими князями, а потім і царями право на Київ та Українські землі. Відтак владарююче русинське монашество штовхало Україну в «православно русском направлении». Про ту антиукраїнську змову відверто написав Пантелеймон Куліш: «Монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру руського міра». Ота релігійна політика русофілів-москвофілів призвела «благоверного гетьмана» Конашевича-Сагайдачного присягнути московському цареві після «успішного походу під Москву».

У жовтні 1618, козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний здійснив успішний похід на Москву: за кілька місяців пройшов вогнем і мечем через Московське царство й під Москвою з’єднався з військом польського королевича Владислава, який ішов здобувати московський престол. І козаки з поляками взяли Москву в облогу. Коли розпочався вирішальний штурм, Сагайдачний раптом зупинив своїх козаків. Виявляється, в Москві задзвонили церковні дзвони й московити рушили хресних ходом: «Чаво воюете против единоверных православных?». Звичайно, православні козаки, з наказу Сагайдачного, випустили з рук зброю й заходились молитися… Сагайдачний зняв облогу Москви…  Більше того, понад 2 000 запорозьких козаків піддались на умовляння «единоверных» і найнялися до московського царя на поліцейську службу. З тих козаків-запроданців і почалося ганебне історичне явище – «верноподданное казачество».

А навесні 1620 Сагайдачний надіслав посольство до царя Михайла і запропонував «служить против всех его царского величества неприятелей». Сагайдачного й козацтво нібито намовили покаятися за похід на «единоверных православных» східні патріархи, які через Київ транзитом їздили в Москву. Після тієї московської присяги Сагайдачного почалися катастрофічні поразки Українців аж до здачі єзуїтом Хмельницьким України Московському царству й остаточної колонізації москворуссю України та утвердження на її ресурсній і геополітичній базі Руської імперії.

Після перемоги москворусі в Полтавській битві єзуїт Феофан Прокопович, ідеолог «просвіченого абсолютизму», який досі звеличував Мазепу як «великого вождя», «нового Геракла», перейшов на службу до Петра І радником з питань церковних і політичних реформ, з 1721 став першим віце-президентом Святішого урядуючого синоду, ідеологом проголошення Московської русі Російською імперією й перший озвучив новий володарський титул Петра І – «Император Всероссийский» та сформулював базову доктрину руської імперської ідеології: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов». Підступність і абсурдність цього єзуїтського ствердження державницької доктрини очевидна. Згідно з класичною державницькою концепцією давньогрецького вченого-енциклопедиста, філософа й політолога, основоположника класичної логіки Аристотеля (384–322 до н. е.): «Держава має бути осяжна». За Аристотелем, сам принцип загарбницьких воєн суперечить ідеї справедливості, права, а отже й держави, бо право є критерієм справедливості, а справедливість пов’язана з державою.

Що ж воно за химера – Феофан Прокопович? Його справжнє ім’я й прізвище – Єлеазар Церейський. Народився між 1677–1680 роками в родині київського крамаря-вихреста Церейського. Після смерті батька й матері жив під опікою дядька по матері – Феофана Прокоповича, намісника київського Братського Богоявленського монастиря, професора й ректора Київо-Могилянського колеґіуму. Пройшовши вишкіл у православних і уніатських навчальних закладах в Україні, в католицьких, єзуїтських у Римі та повчившись у реформатських у Західній Європі, повернувся в Україну єзуїтським ченцем – «Ісусовим ратником». Єзуїтам дозволялось усе, навіть міняти віросповідання, заради таємної служби Ватикану. Єлеазар почав єзуїтську кар’єру з уніатського Почаївського монастиря, в Київі прийняв православне чернецтво під іменем свого дядька – Феофана Прокоповича й став на чолі київської «вченої дружини». Після втечі свого патрона гетьмана-єзуїта Мазепи пішов служити цареві-єзуїтові Петрові, й той призначив свого слугу ректором Київо-Могилянської академії й ігуменом Братського монастиря. А далі перелицьований вихрест-єзуїт робив церковну кар’єру в Руській імперії – служив імперському нищенню України.

А далі москворуські імперські аґенти в рясах проповідували русофільство (москвофільство) серед Української людності Галичини, Закарпаття, Словаччини, Югославії, користуючись штучним язичієм – новою церковнослов’янщиною, пристосованою до місцевих мовних особливостей. Язичіє – штучна книжна мова, яку на основі церковнослов’янської з домішкою українізмів, словакізмів, полонізмів та з діалектною вимовою вигадали русофіли (москвофіли) – проповідники мовно-політичної єдності з Русією Галичини, Буковини й Закарпаття.

Рупором галицького русофільства (москвофільства) став львівський проруський історик, архівіст, член Краківської масонської ложі й член-кореспондент Петербурзької академії наук Дєніс Зубріцкій (1777–1862), який у ХІХ столітті проголосив колонізаторську доктрину «единого русского народа от Карпат до Камчатки». Нинішні ідеологи «русского мира» проголошують ще масштабнішу геополітичну доктрину – «Евразия от Лиссабона до Владивостока».

На Закарпатті політичне русинство проповідував православний піп, руський аґент і виходець з московської русні Алєксандр Духновіч (по батькові – Черкаський, по матері – Гербер; 1803–1865). Проруські русини Словаччини називають його своїм «будітєлєм». Той «будітєль» писав язичієм і «просвіщав» ним закарпатських селян – лемків. Замість етнічної самоназви корінного Українського закарпатського люду – лемки Духновіч запровадив політичну назву – русини, вивівши її з руснаки – місцевої форми політоніму руський. Свою москвофільську доктрину Духновіч проповідував у руськоязичній періодиці й книжках, а повністю виклав у шовіністичному виданні «Истинная историия карпато-росов» (Москва, 1914).

Жорстко й нещадно викривав русофільство-москвофільство Український мислитель Іван Якович Франко (1856–1916). Ще 1882 р. у своїй знаменитій праці «Поза межами можливого» Іван Франко безсумнівно визначив: «Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Боротьба з русофільством-москвофільством стала однією з показових ознак Франкової боротьби за природні права Українського народу. У статті «Українські народовці й радикали», опублікованій  у польській газеті «Kurjer Lwowski» за 1891 р., Франко наголошував, що русофільство-москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійної України й Українському національному розвитку в Галичині. Одурманені русофільською пропагандою Українці західного реґіону були переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з Українцями з Великої України, так само, як і з Поляками, тож називали себе «русинами». Іван Франко перший з 1893 року замість штучних термінів «русин», «руський» став уживати питомі поняття «українець», «український». У замітці «Дещо про польсько-українські відносини» Іван Франко робить безапеляційний висновок: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». А в статті «Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі» (1905) виклав програмні засади боротьби з москвофільством: «…Боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення». Це застереження надзвичайно своєчасне нині – під час руської аґресії та геополітичних ігрищ «інтернаціонального капіталу» довкола України.

Протягом усього свого життя-боротьби Іван Франко застерігав що, Українці бачили досі мільйони прикладів, як знущався над людьми й націями руський колонізаторський абсолютизм, озброєний імперськими доктринами – «православіе, самодержавіе, народность», що означає тотальне «обрусеніе»: «Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі».

Ще в середині ХІХ ст. Російська імперія створила й потужно фінансувала нарівні з військовими видатками русофільські (москвофільські) організації на Галичині, Буковині й Закарпатті. Куратором тієї імперської стратегічної програми насадження на Українських теренах руськості став ідеолог русофільства історик М. Погодін – апологет доктрини «официальной народности» в тріаді «православие-самодержавие-народность» як державної ідеології Російської імперії. Погодін пропагував доктрину автохтонності русі в Придніпров’ї та заперечував автохтонність Українського народу на своїй питомій землі, мовляв, Українці прийшли на Дніпро з Карпат у ХVІ ст.

Основними аґентами русофільства (москвофільства) стали православні попи, завдяки чиїй активності й фінансовій аґресії русофіли-москвофіли заволоділи Українськими культурно-освітніми установами.

Русофільська (москвофільська) шпигунсько-пропагандистська мережа у 1850–1930 роках пропагувала єдність галицьких русинів з руськими: «Ми не рутени…, ми настоящі русскіє». Русофіли-москвофіли заперечували право Українського народу на самостійний національний розвиток і не визнавали Української мови: «книжна московська мова се властиво руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність».

Русофіли пропагували релігійну, культурну, історичну приналежність галицьких русинів до «великого русского пространства» – «русской цивилизации». Цю приналежність і спорідненість русофіли обґрунтовували історією, вірою та мовою. Разом з тим, русофіли вважали русинів «опоздавшей нацией» без «высокой культуры», тому намагалися «окультурювати» їх «высокой русской культурой».

Антиукраїнська, проруська імперська суть русофільства масштабно проявилася під час Першої світової війни 1914–1918 рр. у вірнопідданській роботі русофілів у складі руських окупаційних адміністрацій на території Західної України. Після краху Російської імперії Тимчасовий уряд фінансово не підтримував організацій русофілів-монархістів на західноукраїнських землях. Проте понад півстолітня підривна антиукраїнська діяльність фінансованих імперією русофільських інституцій породила цілу п’яту колону русофілів у західноукраїнському політикумі.

Катастрофічною для України стала зрада Українських інтересів провідними русофільськими діячами з Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та  з Української Галицької армії. Сепаратний союз Української Галицької армії з Добровольчою армією Денікіна, укладений у листопаді 1919 «для боротьби зі спільним ворогом – Червоною армією», поклав край воєнній історії УГА та засвідчив остаточний розрив між ЗУНР та УНР. На переговорах білогвардійці домовлялися на досить сприятливих для УГА та цілком згубних для УНР умовах. Згідно з договором УГА в повному складі з усім майном переходила в розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна, а уряд ЗУНР означено в договорі як «галицийское правительство», якому запропоновано припинити діяльність, з огляду на відсутність території, та перейти під опіку командування Добровольчої армії. Коли білогвардійський рух зазнав поразки, Українська Галицька армія у лютому 1920 уклала угоду з Реввійськрадою РСФРР «про злиття з Червоною армією», що призвело до остаточної окупації України руськими большевиками. В обох випадках на ті катастрофічні для України проруські рішення галичанської військово-політичної верхівки (Петрушевич, Тарнавський, Микитка) вплинула їхня русофільська орієнтація, прищеплена русофільською (москвофільською) пропагандою, яку провадили руські імперські інституції (православні церкви, різні «общества» й «кружки», партії й комітети) на західноукраїнських землях із середини ХІХ ст. Тож зрозуміла мотивація Денікіна, який не йшов на контакт з Українською Народною Республікою та Армією УНР, вважаючи їх незаконними формуваннями й зрадниками «Великой и неделимой России», та визнавав переговори тільки з Українською Галицькою армією, яка представляла інтереси ЗУНР.

Так з галицького русофільства виросло радянофільство як знаряддя неоімперців – большевиків з їх чекістською спецслужбою. Основну масу тих радянофілів виростили галицькі русофільські політичні й релігійні організації переважно з вихрестів. Усі вони стали аґентами Комінтерну і всіх тих «українських діячів» використовували чекісти для спецоперацій на Заході в середовищі Української еміґрації. Всі ті «троянські коні», персоніфіковані як «троянські лошаки» (баршаки-борщаки, крушельницькі, вітики, калюжні…) та «троянські лошиці» (суровцеви…), які, зокрема, складали докладні картотеки з персональними даними Українців для чекістських людоловів. Частину тих «троянських лошаків» і «лошиць» чекісти ліквідували як використаний матеріал, і тепер безтямні «патріоти» називають їх «жертвами сталінізму». Не жертви ті слуги чекізму, а заїжджені «троянські коні»…

На Закарпатті русофільство зберігає свої позиції донині. На початку Другої світової війни аґресивні закарпатські мадярони й потульні їм русофіли допомогли мадярському нацистському режиму знищити Карпатську Україну – автономну республіку в складі Чехо-Словаччини. Про ту нерівну боротьбу з мадярськими окупантами й русинськими колаборантами писав у Тячівській тюрмі в 1939 Український письменник, громадсько-культурний і політичний діяч, один з основоположників  Карпатської України Василь Степанович Ґренджа-Донський (1897–1974) у поезії «Ще б’ються хлопці…»:

Хай бачить окупант, хай бачить світ,
що добровільно ми не піддамося,
ми не «м’які рутени», а граніт,
і гордо Українцями звемося!

А на початку 90-х років ХХ століття на закарпатському русофільстві проріс політичний русинізм. Відтоді руська неоімперська пропаганда аґресивно називає Українське Закарпаття й Словацьку Пряшівщину «самым западным уголком русского мира».

А нинішній мадяро-русинський анклав на Закарпатті – спільний сепаратистський проект Будапешта й Москви. Владарююча в Угорщині неонацистська кліка, яку фінансує Кремль, сподівається знову заволодіти Українським Закарпаттям і готує для підтримки свого колонізаторського режиму п’яті колони мадяронів і русинів. Мадяри й русини домагаються Закарпаття в обмін на вступ України до ЄС.

У ФСБ РФ сконструювали сепаратистський проект самопроголошеного державного утворення русинів на території України – «Республіка Подкарпатська Русь». А русини аґресивно домагаються від України узаконити себе як «окрему націю», свій «русиньский язык» і «Подкарпатскую Русь» як свою державу. Цим русини стверджують свою руськість – відмінність від Українців і походження від русі, яка нібито є автохтоном на Закарпатті. Так русини обґрунтовують свої права на окуповані ними західноукраїнські землі, куди вони як частина русі й руські підданці втекли від Монголів. Територіальні претензії русинів, що аналогічні територіальним претензіям усієї русні, підтверджують історичний факт, що русини, як і русь, русня, не є автохтонами України, а є безземельними зайдами, які намагаються привласнити чужу землю. Корінний Український люд в усіх своїх етногрупах (Бойки, Буковинці, Волиняни, Гуцули, Лемки, Подоляни, Поліщуки, Сіверці) споконвіку живе й господарює на своїй рідній землі та не претендує на виокремлення з Української етнокультурної цілісності. І тільки зайшлий руський набрід, прикриваючись карпатськими русинами, претендує на статус окремого народу – «русини» й на виокремлену з України свою державу – «Подкарпатскую Русь». У претензії на Закарпаття русини подібні до угорців (мадяр), які хочуть, щоб їм в Україні відновили «споконвічні права угорської меншини». Тобто мадяри теж домагаються від України визнати територію Закарпаття за ними – окупантами, які від ІХ століття толочать цю Українську землю й мадяризують (перетворюють на мадяронів) автохтонний Український люд.

Свого часу одурманені русофільством (москвофільством) галичани, буковинці й закарпатці завдали великої шкоди культурно-соціальному розвитку Українства. А нинішній мадяро-русинський анклав на Закарпатті – спільний сепаратистський проект Будапешта й Москви. Деструктивна ідеологія політичного русинізму тримається на ідеологічних доктринах русофільства (москвофільства) й «русского мира», зокрема на безглуздій політично-біологічній вигадці про «единоутробное братство русских, украинцев, белорусов – потомков единой древнерусской народности». Ті, які стверджують, що руські, Українці й Білоруси – один народ, не вміють цього сказати ні Українською, ні Білоруською мовами, а тільки «общепонятным языком» руської пропаганди.

На русинізмі, русинстві в ХІХ ст. спекулювала пропаганда шовіністичної ідеології русофільства (москвофільства), а нині спекулює пропаганда «русского мира», які заперечують Український народ, а русинів трактують як частину великорусів.

Оту могильну русофільську (москвофільську) доктрину нині намагається реанімувати резидентура «русского мира» в ОПУ, пропагуючи підступну гібридну русифікацію, лукаво закликаючи Українців «позбавити Росію монополії на російську мову» й провести її «демонополізацію» через «кодифікацію російської мови» в Україні. Все це – гібридна необольшевицька ідеологічна диверсія для нав’язування Україні новоімперських доктрин: «Єдина країна – Единая страна» та «единый русский народ». А з західного боку це робить американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи Українцям «представити світові власну культуру» стандартизованою в Україні гібридною «українською російською мовою», тобто колонізаторською мовою, в якій не живе душа й самосвідомість корінного народу. Так Українцям нав’язують підміну рідної мови-мислення руською примітивною комунікацією. Замість старої імперської заборони Української мови – неоімперська підміна. Ворожа аґентура нав’язує Українцям комунікаційний спосіб примітивізації мислення через підміну давньої, багатої Української мови новочасним, примітивним руським койне – «общєпонятним язиком».

Новочасні «обрусітєлі» намагаються остаточно заневолити Український народ, бо гадають, що за 1000-літню колонізацію України руссю пригноблені підданці призвичаїлись до своїх гнобителів і стали ототожнювати себе з руссю. Звичайно, є серед Українців нащадки химери русь – малоруси. Це деґрадована маса руських байстрюків і рабів. Малоруси за своєю рабською суттю тотожні великорусам і всякій русні. Безтямні малоруси й великоруси затято змагаються за свою рабську спадкову руськость: перетягують каната – хто з них руськіший.

Неоруські колонізатори, маніпулюючи руськостю «русскоязичних украінцев» і «русскоязичних патріотов Украіни», намагаються повернути в імперський простір Українські землі й ліквідувати саме наймення – Україна, перейменувавши на Русь. Отже, оплотом колонізаторської політики неорусі в Україні є п’ята колона руськоязиких – усякої русні й шоста колона малорусні.

Аґресивну антиукраїнську суть п’ятої й шостої колон викрив Український філософ, публіцист, політичний діяч, головний ідеолог Українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883–1973): «Багато пишеться про п’яту колону московських аґентів. Більше ще треба про це писати. Але не треба забувати ще і іншої – шостої – колони, яка, хтозна, може ще небезпечніша від першої. Наша приказка каже: «Коб лиш болото, а чорти знайдуться!» Оті чорти – це п’ята колона, а болото, в якім вони розводяться – шоста. Шоста колона – це ота нейтральна нібито більшість – «Ні Богові свічка, ні чортові огарок» – яка в усіх країнах нашого континенту творить таке середовище, серед якого якраз добре виплекуються бацили комунізму».

Понад 1000 років Український люд гибіє під колоніальним гнітом осілого грабіжника – русі за підмогою наплодженої нею всякої руської потолочі, яка нині проявилась як п’ята колона русні й шоста колона малорусні.

Нині усяка русня намагається довести до завершення спільний імперський план усіх руських каганів Данила – знищити самоврядування корінного Українського народу на своїй землі й реанімувати колишнє руське колоніальне владарювання над Україною.

 

Війна Українців з руським неоколоніалізмом

Новітня руська аґресія розбудила в Українцях приспану деформаціями й нівеляціями Волю національного духу – почалась Всеукраїнська визвольна війна за звільнення од 1000-літнього руського колоніального владарювання.

Та новоімперські пропагандисти з численної п’ятої колони русні й прислужницької шостої колони малорусні лукаво-аґресивно проповідують «руськість українців», мовляв, «ви ж справжні руси, а москалі вкрали у вас історичне ім’я й назву вашої держави Русь». Тож Українцям треба переназватись на русів, а Україну треба перейменувати на Русь. Водночас прокремлівський владарюючий кагал з ОПУ організував провокативну петицію з ініціативою перейменувати назву «росія» на «московія», замінити терміни «російський» на «московський», «російська федерація» на «московська федерація». Арґументація абсурдна: «На нас лежить відповідальність за повернення собі своєї ідентичності та своєї історії». За тією абсурдною арґументацією, Українцям треба «повертати собі» й доктрину «русского міра» – великодержавну ідеологію руського нацизму, рашизму. Так, відволікаючи увагу облудним перейменуваннями Росії на Московію, а України на Русь, кремлівська резидентура в ОПУ, намагається реалізувати свій підступний план захоплення України через внутрішню окупацію кагалом колоніальної адміністрації. Тобто на Українцях намагаються втримати тисячолітнього хомута «руськості», з якого ми щойно почали звільнятися Всеукраїнською визвольною війною.

Жодне перейменування не змінить ідентичності руськоязикої імперської маси, яка називає себе «русскімі». Підтверджує це історичний досвід: Українці вже чотири століття називають москворуських підданців «московитами», а їх державу «Московією», а ті все одно лишаються «русскімі», руснею – заклятими ворогами Українців. Перейменуваннями хочуть внести плутанину в міжнародне право, щоб унеможливити стягування репарацій фіктивною «Руссю» з фіктивної «Московії». Арґументує політолог Володимир Фесенко: «Це створення симулякрів і евфемізмів замість реальної боротьби з реальним ворогом. Для боротьби з ворогом потрібна його чітка ідентифікація. Щоб всі – і в середині країни і за кордоном – чітко розуміли з ким ми воюємо. А ми воюємо з Росією, а не з абстрактною Московією з історичних архівів. І перемогти ми маємо Росію, а не вигадану Московію. І відповідальність за воєнні злочини і злочини проти людяності має нести саме Російська держава, а не вигадана Московія».

Саме для того владарюючий кагал і підмінює війну з реальною, нинішньою Руською імперією віртуальною архівною тяганиною з уявною, історичною «Московією». Нам необхідно перемогти Руську імперію, а не перейменувати її на «Московське царство». Те облудне перейменування Русії на «Московію» має підступну мету – перейменувати Україну на «Русь» і під тією імперською ширмою цілковито заволодіти нашою землею.

Так намагаючись позбавити корінний народ і його країну історичних наймень через їх деномінування, руські новоімперці марять знову заневолити Українських людей і загарбати Українську землю в руську власність, перенісши на них своє імперське номінування.

Одначе, як соціонім русь не є етнонімом, назвою народу, а є означенням винародовленого конґломерату одвічних грабіжників-ізгоїв, так і політонім русь та похідні від нього русія, росія не є назвами країни, держави, а є означеннями географічної території, заполоненої грабіжницькою руссю, руснею як сараною. Тому загиджену руссю, руснею територію необхідно відповідно означувати як загальну назву й писати з малої літери: русь, русія, росія, на русі, на русії, на росії.

Для убезпечення від тих підступних маніпуляцій та від підміни нашої реальної етнокультурної ідентичності облудною політичною тотожністю нам необхідно чітко усвідомлювати й розрізняти конкретні поняття: Україна й Українці – первовічні етнокультурні наймення корінного народу і його рідної землі; русь, руські, русня, Русія (Росія) – політичні означення колонізаторів і колонізованої ними території, рашизм – назва колоніальної імперської ідеології. Імперські маніпулятори через своїх аґентів і корисних ідіотів намагаються сховати за евфемізмами «орки», «оркостан» та іншими абстрактними назвами з фентезі конкретну злочинну суть свого колоніального режиму. Однак імперська суть русні проявляється сама собою. Так руські антибольшевики-дисиденти лишались руськими імперцями-монархістами. Так само й нинішні так звані «антипутинские харошие русские» лишаються імперцями – апологетами необольшевицького руського імперіалізму.

Для убезпечення од імперської епідемії руськості, од невігластва й політичних спекуляцій Українцям необхідно передусім зрозуміти: москворусь не вкрала в нас ні історичного імені, ні назви держави. Просто нинішня москворусь як нащадок давньої загарбницької русі, яка після загарбання Київа певний час була київоруссю, намагається оманою привласнити колись потолочені тією руссю Українські землі, а корінний Український люд повернути в руське підданство. Хоч грабіжницька русь і потолочила Українські землі, та вони не стали власністю русі, так і Українські люди не стали руськими. Україна була й є Україною, а Українці були й є Українцями.

Та новоімперські пропагандисти в личинах ряжених «українських істориків» заходять з іншого боку й намагаються прищепити вірус «імперськості України». Мовляв, Україна як «справжня імперія надбала свою територію в результаті збройних війн, насильницьких походів» під проводом руських князів (насправді – каганів) – Володимира, Ярослава й інших рюриковичів, які й є «українськими імператорами», а завойовані ними землі є нашою «імперською спадщиною». Примітивно проста схема підміни неоруськими неоімперцями реальної Української історії своєю вигаданою історичною доктриною для поглинання України імперським монстром. Українцям необхідно затямити, що київоруські кагани-князі – не «українські імператори», що загарбані руссю чужі фіно-угрські й тюркські землі – не наша спадщина. Зараз весь Український народ відбиває в руських аґресорів свою природно-історичну спадщину – Сіверію-Сіверщину, Приазов’я, Причорномор’я.

Саме в цих Українських теренах на генетичній основі енеолітичної автохтонної доіндоєвропейської збирацької людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу унікальної етнокультурної цілісності корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти. Отже, Українці – вікодавня збірна етнокультурна цілісність, синтезована з корінних генетичних першоелементів у процесі тривалого етногенезу на своїй питомій землі. В основі генотипу Українського народу – корінна Сіверська й Трипільська людність, яка живе на рідній землі майже 25 тисячоліть – від закінчення останнього льодовикового періоду, епохи пізнього палеоліту і до зародження й розвитку агрокультури в неоліті та до новітньої інформаційної епохи.

І ось тепер нинішній руський, рашистський режим намірився масштабною збройною аґресією остаточно денацифікувати Українців та позбавити Україну оборонної сили й державної самостійності.

Як руські кагани пошматували Українські землі на власні вотчини, так неоруські можновладці пошматували Україну на анклави плутократів, а суспільство – на безтямні партійні й конфесійні натовпи. Як руська кагансько-дружинна тиранія знищила в Українських землях систему вічового самоврядування, так неоруська, необольшевицька диктатура знищила початки відродження державної самостійності України, насадивши в усі державні органи свою резидентуру й аґентуру, підриваючи Українську державність зсередини. У колонізованого, підневільного Українського люду під владарюванням паразитарної русі не було й гадки прагнути посісти верховну владу, бо каган (князь) уособлював чуже владарювання, що суперечило Українському традиційному народовладдю. Так і досі в Україні владарюють чужинці, а введений в оману «демократичними виборами» знетямлений люд проклинає той владарюючий злочинний чужинський кагал і не може ліквідувати його, бо ж він «законно обраний». Насправді, то вибори без вибору – фікція для легітимації узурпованої злочинним партійно-плутократичним режимом влади над народом.

І доки ми, Українці, не навчимось розрізняти своїх і чужих, не утвердимось у розумінні, хто ми і хто вони та не розірвемо те заворожене, морочне коло невідання й неволі, ми лишатимемося безтямними й підневільними, й Світ ототожнюватиме нас, автохтонів на своїй землі, з чужинським владарюючим кагалом і його слугами.

Нинішня Всеукраїнська визвольна війна вчить розрізняти своїх і чужих, усвідомлювати різницю між ми й вони та розриває тисячолітнє морочне кружало невідання й неволі. Та досі панує абсурд: західні партнери допомагають Україні у війні проти руських аґресорів, а владарюючий антиукраїнський кагал руської резидентури грабує Україну – руйнує нашу оборону й економіку, знищує кращих Українських воїнів, які не дають йому здати Україну Русії. Руська резидентура в Україні й руська пропаганда у Світі гальмують звільнення України й перемогу над руським аґресором, чим сприяють нарощенню військової потуги аґресора й ескалації війни. Доки на фронті наші вояки воюють за Україну, в тилу владарюючий кагал руської резидентури й аґентури нищить Україну.

В Україні під ширмою «незалежності» владарює паразитарна «держава в державі», керована колоніальною адміністрацією – кремлівською резидентурою. Доки Українське суспільство не усвідомить цього й не ліквідує той злочинний кагал, воно й далі «обиратиме нову владу» й гибітиме в рабстві…

Для звільнення України од зовнішньої окупації передусім необхідно знищити внутрішніх окупантів – кремлівську резидентуру й аґентуру колоніальної адміністрації.

Сам Український народ повинен солідарною збірною волею національного духу та збройною силою військової демократії покінчити з тим абсурдом і ліквідувати диктатуру злочинного кагалу. Керуючись Статтею 5 Конституції України: «Ніхто в Україні не може узурпувати державну владу» та Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р., народ має право вдатися до ПОВСТАННЯ як до останнього засобу проти тиранії, диктатури й гноблення.

Нам належить усенародно очиститись од епідемії руськості, перестати називати руських каганів «українськими князями» й ліквідувати вогнище зарази – владарюючий руський колоніальний кагал. Для цього Українцям належить відновити свої волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність народу, а відтак спільною силою відродити свої системи культурно-соціального саморозвитку, самоврядування й самозахисту та запровадити свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу. Тільки тоді самостійний Український народ відновить своє самовладдя й стане правочинним суб’єктом міжнародних відносин.

За обчисленнями німецького історіософа, визнавця філософії життя Освальда Шпенґлера (1880–1936), час існування будь-якої грабіжницько-паразитарної імперії близько тисячоліття й проходить такі етапи: зародження, піднесення, надлом, загибель. В істинності цього історіософського твердження переконуємося нині, коли Українці своєю Всенародною визвольною війною хоч і тяжко та звільняються від 1000-літнього руського колоніального гноблення й своїм звільненням з руської кабали прирікають паразитарну руську імперію на загибель.

Ось тому так біснується в передсмертній агонії химера русь. Ті виродки-паразити уп’ялися в Україну мертвою хваткою й намагаються знелюднити Українську землю від непокірного їм корінного народу, розділити між собою її ресурси й для їх освоєння поселити тут своїх покірних рабів.

Тож усіх паразитів необхідно винищувати, а не ростити собі на погибель. Людям належить послідовно робити цю протипаразитарну гігієну для збереження й підтримання життя на Землі. Для цілковитої ліквідації тієї паразитарної «імперії світового зла» необхідна солідарна допомога народів Світу правочинному Українському народові.

Та досі Україну в Світі представляють владарюючі деґенерати, які не належать до Українського народу й не збираються жити в Україні, а тільки збагачуються на Українських ресурсах. Ті владарюючі деґенерати-нелюди вважають себе «богообраними» й називаються «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводить до деґрадації націй і розпаду національних держав. Деґенерати-нелюди прикривають своє звиродніння «богообраністю», мовляв, їх «створив Бог за своїм образом і подобою», тож вони «божою волею» очолюють глобальний інволюційний процес деґрадації, винародовлення народів. Ті соціальні паразити-деґенерати, прикриваючись догматом «божого визначення», «богообраністю», нищать Природу, людську культуру й самих людей.

Згідно з природно-моральними засадами Німецького мислителя, основоположника вчення про національні культури й держави Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803), «не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».

Стосовно історії народів і неповторності їхніх культур своєчасним є морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності» Українського мислителя-енциклопедиста Григорія Савовича Сковороди (1722–1794). Розвиваючи цей Сковородин концепт, Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня  (1835–1891) заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки».

Цю природно-моральну основу саморозвитку народів на ресурсній базі своїх національних культур аґресивно нищить руський імперіалізм. Патологічним виявом деґенеративного руського імперіалізму є рашизм – релігійно-політична доктрина руського «месіанізму», «богообраності» русі. Чому рашизм – патологічне явище? Бо русь, руські, русня як імперський конґломерат не є народом, нацією й апріорі позбавлені національної самосвідомості, а отже й націоналістичної ідеології. Тому рашизм – це навіть не ідеологія, а масовий психоз аґресивного руського нелюдства. Рашистський геноцид Українців своїм нелюдством перевершив німецький нацизм. Рашизм – патологічний релігійно-політичний догмат «русского мира», гримуча суміш «русского православия» і аґресивного руського нелюдства, масовий психоз деґенеративної русні. Рашизм і «русский мир» неминуче підлягають ліквідації заради збереження Людського Світу.

Нинішню інволюційну аґресію «богообраних» деґенератів-нелюдів можна здолати тільки взаємодопомогою людей та справедливою покарою тих деґенератів-нелюдів.

Колишня деґенеративна русь і нинішня вкрай здеґенерована русня – тисячолітні загарбники й колонізатори корінних народів, зокрема Українців. Натхненно й нещадно сказав про ставлення Українського народу до безродної русні боєць з козацького Кривого Рогу: «Ми не бандерівці. Ми – цілий, єдиний Український народ! Хлопці, весело мочимо русню, мочимо, ріжемо!».

Протягом тисячоліття руська колонізація й тотальна експансія держаться на жорстокості й аморалізмі, на поклонінні ідолам та на підмінах: волі – неволею, істинного знання – марновірством, ясного світогляду – морочною релігією, моральності – аморалізмом, правди – оманою, культури – безкультур’ям, взаємодопомоги – антагонізмом, національної самосвідомості – масовою безтямністю, слов’янської спорідненості – винародовлюючою руськістю, життєродності – мертвотністю. Та нинішній знетямлений люд, позбавлений істинного знання минулого, ще вірить в історичні вигадки нинішніх ошуканців.

Пам’ятаймо нашу народну мудрість: «Лихо не в тому, що зверху брешуть, а в тому, що внизу вірять». Бо доки люди вірять, доти нелюди їх і дурять. Віра своїми інтелектуальними вірусами інфікує свідомість та паралізує волю духу. Тож людині належить відати, а не вірити. Бо відати означає – знати, тямити, а вірити означає – не знати, не тямити. Людина оберігає себе од віри та її вірусів постійною гігієною свідомості й зміцненням волі духу. Бо людина, яка керується ясною самосвідомістю й моральною волею власного духу, не піддається ніякій омані й деморалізації, релігійному марновірству й політичному ошуканству. Людина з ясною самосвідомістю й моральною волею здійснює життєву програму своєї душі в культурно-соціальному саморозвитку на природній енергетичній основі рідної землі й на ресурсі власної самостійної сили, мірило якої – Воля. А «Воля дужча за всяку неволю!».

© О. Сівер