Українські військовополонені у ІІ Світовій
і нинішній війнах
Минуло 80 років від Перемоги країн-союзниць над нацизмом у Другій світовій війні. Та час не загоїв ран пам’яті Українців. Нащадки загиблих, пропалих безвісти воїнів, військовополонених, остарбайтерів і далі ведуть пошуки будь якої інформації про своїх рідних.
А перед нами вже відкриваються жахи нової, рашистської аґресії – жорстокої, нелюдської бійні, тяжких втрат і болючих пошуків…
Де шукати інформацію про втрачених у минулій і нинішній війнах?
Державні обласні архіви України зберігають багато документів періоду окупації країни німецькими нацистами. Проте за часів совєтського режиму ці матеріали десятиліттями мали обмежений доступ для ознайомлення. Серед них, окрім документів про діяльність підприємств, колгоспів, облікових карток на працівників, різноманітних довідок того часу, є і листи військовополонених та остарбайтерів своїм рідним в Україну. За останні роки архіви відкрили дослідникам доступ до цих документів, а також і до тих, що містили персональні дані, на які закінчився термін давності у 75 років. До них належать, наприклад, колекції фільтраційних справ на остарбайтерів, що поверталися додому, та їхні автобіографії (анкети, ймовірно розроблені службистами НКВД). Працівники Українських архівів здійснюють потужну роботу з оцифрування каталогів та колекцій різних архівних документів з подальшою публікацією їх на своїх сайтах, а також надають дослідникам ориґінали документів для вивчення у своїх читальних залах.
Тим, хто шукає інформацію про загиблих чи пропалих безвісти військовослужбовців варто звернутися до пошукового порталу, який діє на базі Документального фонду Національного музею історії України у Другій світовій війні. З 2006 р. до його фондів передано на довічне державне зберігання документи з обліку втрат військовослужбовців, уродженців України, призваних до лав Червоної армії в 1939–1945 рр., які зберігалися в обласних, міських та районних військових комісаріатах України. У фондах музею зберігається понад 10 тис. архівних справ, які містять дані більше ніж на 3 млн полеглих або пропалих безвісти воїнів. На основі цих облікових документів створено Книгу Пам’яті України. Портал постійно доповнюється копіями документів. Необхідно лише у пошукових рядках ввести дані розшукуваного військового.
Важливу роботу зі збереження та дослідження документів проводить архів Арользена – Міжнародний центр нацистських переслідувань, який знаходиться у Німецькому місті Бад-Арользен. Центр був заснований як організація, що займається пошуком зниклих безвісти осіб унаслідок військових дій, переслідувань або примусової праці під час Другої світової війни. До нього у перші роки після закінчення війни Міжнародна служба розшуку (International Tracing Service) спільно з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста звозила документи нацистських державних організацій, місць ув’язнення та примусової праці, особисті документи постраждалих та переміщених осіб. Працівники-архівісти оцифрували понад 30 млн аркушів документів, які представлені на онлайн-платформі архіву. Також працівники допомагають у пошуках при персональному звернені та надають відскановані копії з німецьких документів про перебування українців на примусових роботах у Німеччини та окупованих нею територіях Європи.
Не можна не згадати й про Центральний архів Міністерства оборони РФ. Так історично склалося, що база документів колишнього Міністерства оборони СССР (включно з документами УССР) періоду з 1941 до кінця 1980-х років знаходиться у Росії у місті Подольськ Московської області. Цей архів зберігає до 10 млн справ періоду Другої світової війни і до 2007 р. основна частина цих архівних документів була засекречена. Лише після наказу тодішнього міністра оборони А. Сердюкова почалося поштучне розсекречування документів 1941-1945 років з оприлюдненням на відповідних ресурсах. У 2015 р. на замовлення Управління Міністерства оборони РФ було створено портал «Память народа», на якому є можливість отримати найповнішу інформацію про учасників Другої світової війни. Оскільки архів містить мільйони одиниць зберігання, то процес оцифрування доволі повільний, проте портал постійно оновлюють відсканованими копіями документів. На порталі можна знайти інформацію про особисті дані учасників війни, про військові частини та бойові дії армії того періоду. Ввівши в пошукові рядки прізвище, ім’я та по-батькові, можна знайти цінну інформацію про військовослужбовця: місце призову, дату призову, військове звання і номер військової частини, полку, фронту та бойовий шлях воїна, його нагороди, дані про полон, дату смерті та місце поховання, і, навіть, фото, якщо учасник мав офіцерське звання.
Завдяки відкритості Державного архіву Київської області (ДАКО) історики, ентузіасти-дослідники та рідні мають доступ до колекцій документів періоду 1942–1947 років. Серед них є листи, які були надіслані совєтськими військовополоненими та остарбайтерами – мешканцями сіл і міст Київської області до рідних в Україну з окупованих нацистами територій Європи.
Вільний доступ до розсекречених документів має величезне значення для поглибленого вивчення подій Другої світової війни, розширення та переосмислення історичних знань.
У Державному архіві Київської області по с. Старе Бориспільського району зберігається 11 листів від військовополонених до своїх рідних, які вони написали у 1942–1943 роках. Ці листи архівісти називають «непрочитаними», бо вони не дійшли до своїх адресатів. І в цьому є і сум, і втіха.
Сум у тому, що рідні не отримали цю вісточку й не дізналися, що їхній син чи чоловік не пропав безвісти, як зазначили в офіційній довідці, а помер у таборі для військовополонених і, можливо, похований у загальній могилі.
А втіха в тому, що дослідник отримав цінне джерело інформації, оскільки невідомо, чи зберігся б лист у рідні. Адже особисто ніколи не чула, щоб хтось розповідав про листування з полоненими чи остарбайтерами під час війни.
Хоч листів і небагато, проте в них відкривається багато цікавих деталей, про які нам не розповідали на уроках історії і не писали в книжках, а залякані репресіями НКВД Українські люди воліли скоріше мовчати, аби не накликати лиха.
Отже, завдяки відкритості архівів, фактом стало існування самого листування. Важко сказати, чи усім військовополоненим дозволялося надсилати листи, чи в залежності від категорії табору, в якому вони перебували. У цій справі треба відзначити в німцях організаційну чіткість, оскільки вони розробили й надрукували поштові картки, принаймні, двох видів. На одних – уже підготовлені відповіді німецькою й українською(!), де адресат підкреслює необхідні відповіді, на інших є чисте поле для довільного написання тексту. Очевидно, перший варіант був початковим і ознайомчим для отримувача, в ньому повідомлялося про стан полоненого (поранений чи ні), зворотна адреса перебування, тобто можливість писати рідним відповідь полоненому.
Лист Хруля Сергія Денисовича до дружини Хруль Марії Семенівни, 1942 р.
Листівка з підготовленими відповідями (ДАКО, фонд 4826, опис 1, справа 82)
Лист Хруля Сергія Денисовича до дружини Хруль Марії Семенівни, 1943 р.
Листівка з можливістю написати свій текст (ДАКО, фонд 4826, опис 1, справа 82)
За штампом з номером табору Stalag (Шталаґ) на картці можна визначити місце знаходження табору. З цих непрочитаних листів від Хруля С. Д. до дружини дізнаємося, що протягом 1942–1943 років він перебував у таборі Stalag XB під номером 17847. За період з 19.07.1942 по 11.07.1943 (дати зазначені полоненим на карточках) він отримав від рідних 4к (мабуть, картки) і 1 «пісьмо». Здогадуємося, що листи від рідних додавали сили й надії полоненому, що він повернеться додому до родини. Одначе з Вікіпедії дізнаємося, що цей табір, заснований німцями ще у 1932 році у Нижній Саксонії в громаді Зандбостель, мав нелюдські умови утримання: голод, хвороби та вбивства охоронцями забрали життя загалом до 50 тисяч полонених. Серед них і Хруль С. Д., який не повернувся додому з полону.
Батьки ще одного мешканця Старого, військовополоненого Новохата Олександра Сергійовича, по закінченню Другої світової війни отримали звістку, що їхній син пропав безвісти у червні 1941 року. Вони померли так і не дізнавшись, що Олександр потрапив до нацистського табору військовополонених, де згодом загинув.
У колекції «непрочитаних» листів зберігся лист Новохата О. С., написаний ним у 1942 р. з табору Шталаг ІІА, що був розташований у м. Нойбранденбург у Німеччині.
Лист Новохата Олександра Сергійовича до мами Ганни Тимофіївни, 1942 р.
(ДАКО, фонд 4826, опис 1, справа 82)
Перебування Новохата О. С. у німецькому полоні підтверджують і записи з його персональної картки військовополоненого, яка була заведена на нього в таборі Шталаг ІІА. ЇЇ німецька копія зберігається у російському ЦАМО у м. Подольськ. У рядку «місце, дата ув’язнення» полоненого зазначено: 6.10.1941, Езель.
Отже, Новохат Олександр, призваний до лав Красной армії у грудні 1939 р. у віці 19 років, у 1941 р. ніс військову службу на естонському острові Езель, якому після війни повернули естонську назву – Сааремаа. На цьому острові після окупації його совєтськими військами восени 1939 р. розпочалося будівництво військової бази. А у вересні 1941 р. вже німці, висадивши десант, окупували цей острів. За штабними донесеннями залишки совєтської армії були евакуйовані з острова 3 жовтня 1941 р.… Не усі, як бачимо з документів.
Подальша доля Новохата О. С. склалася трагічно. Про це дізнаємося з записів з його облікової німецької картки. У 1943 р. Новохата О. С. декілька разів переміщували з табору в табір. Останній запис від 7.05.1943 р. зазначає, що він перебував у Шталаґу ІХВ. У картці є запис: «Widersetzlichkeit erschosten 11.11.1943. Berdigt Fridhof Gotenhafen» – «Розстріляний за непокору 11.11.1943. Похований на кладовищі Готенхафен» (нині місто Ґдиня в Польщі).
З довідки про перевірку карток війсьвослужбовців, померлих в полоні у німців, 1948 р.
(ЦАМО, фонд 58, опис 9777521, справа 965)
На пошуковому українському порталі, створеному на базі Документального фонду Національного музею історії України у Другій світовій війні вже викладено документи по Київській області. Серед них зберігається і уточнена довідка Бориспільському РВК, що Новохат Олександр Сергійович помер у німецькому полоні 11.11.1943 р. Унизу документа читаємо припис, що родині має бути замінене раніше видане повідомлення про безвісти пропалого на уточнене. За тодійшніми правилами один примірник мав зберігатися у військоматі, а інший мав бути надісланим рідним. Але батьки так і не отримали його.
Довідка з пошукового порталу https://martyrology.org.ua/
Чому з 1948 р. так і не знайшлося можливості повідомити рідним Новохата Олександра інформацію про його трагічну загибель? Чому не повідомили рідним Хруля Сергія, що він помер у таборі? Питання без відповіді.
Добре, що по закінченню війни ці та інші документи періоду війни не знищили, а упорядкували й описали, відповідно засекретили для ознайомлення загалу й зберігали в архівах. Але ж про їх існування знали комуністичні службісти і вони нічого не зробили, щоб повідомити рідним правду, від якої їхнє горе не стало б меншим, але не безликим від повідомлення-відписки: «пропав безвісти»! Таке було зневажливе ставлення держави до своїх уже використаних, непотрібних громадян.
Серед колекції «непрочитаних» є ще один надзвичайно цікавий лист. Це не листівка-картка, а повноцінний лист у конверті, написаний на аркуші з зошита в лінійку, з вкладеною фотокарточкою. На конверті читаємо адресу польової пошти (Feldpost), статус (HiWi) та ім’я й прізвище відправника.
Лист Смоляра Григорія свояку Вербі Григорію
(ДАКО, фонд 4826, опис 1, справа 82)
Feldpost (з нім. – польова пошта) – назва Німецької військової поштової служби, її поштовий штемпель бачимо і на листівках полонених. HiWi, скорочене від Hilfswilliger, що в перекладі означає – «добровільний помічник». Це назва добровольців Вермахту, яких набирали з числа добровільно чи примусово мобілізованих з місцевого населення на окупованих територіях СССР та совєтських військовополонених. Спочатку вони служили у допоміжних частинах та підрозділах механіками, кучерами, вантажниками, саперами, санітарами, у похоронних та рятувальних командах, доставляли на передову боєприпаси. А згодом HiWi почали залучати до безпосередньої участі у бойових діях та військових операціях.
Як і чому потрапив цей чоловік до добровольців? З примусу чи за власним бажанням під впливом розгорнутої німцями реклами про «німецький рай» та після отриманого досвіду «щасливого» життя в країні, «гдє так вольно дишет чєловєк». Ці питання вже також не мають відповіді.
Свого листа Смоляр Григорій написав своякові – Вербі Григорію Єрофійовичу. В ньому він повідомляє, що вже надіслав більше десятка листів матері, родичам і знайомим. І що від матері отримав 5 листів, від знайомої зі Старого теж 5 та ще від інших. Від свояка – Верби Григорія прийшло 4 листи, а останній з отриманих листів ішов до нього місяць. Смоляр Г. запитує свояка, як живеться рідним: який урожай, як худоба, чи є в нього робота. Згадує ще своїх товаришів: Григорія і Спаса, як вони учотирьох гуляли… Що йому живеться добре, і що кожного дня випиває, бо там, де він, море вина (судячи з напису на звороті фотокартки, Смоляр Григорій перебував у Болгарії). На фотокарточці, як пише Смоляр Г., він разом з козаками, і що вона йому лишня, і він ще надішле стільки карточок, що стіни в хаті не вистачить.
Подальша доля Смоляра Григорія невідома.
Лист Смоляра Григорія своякові Вербі Григорію
(ДАКО, фонд 4826, опис 1, справа 82)
Жорстока бійня-змагання між двома ідеологічними таборами-близнюками з вождями-тиранами Гітлером і Сталіном, що мали для знищення людей широкі мережі концтаборів, де проводили медичні експерименти та використовували примусову рабську працю за миску баланди, закінчилася поразкою нацизму. Нацизм засудили і злочинців покарали.
Проте комуністично-совєтське зло після травневої перемоги 1945 р. залишилося не засудженим і непокараним світовою спільнотою за подібні ж злочини проти своїх громадян. Переможців же не судять. І це зло широким розгулом пішло завойованою Німеччиною: переможці грабували німців, ґвалтували німкень, влаштували у Бухенвальді свій концтабір, уже для розгромлених німців з тисячами замучених жертв. А далі імперський чобіт душив визвольні рухи європейських країн і розпалював нові війни.
Правонаступницею непокараного комуністично-совєтського зла стала РФ.
Ще не забулися в нашій пам’яті жахи Другої світової, біль людських втрат, які пережили попередні покоління наших рідних, ще тільки відкрилися архівні документи того періоду для вивчення і осмислення, а вже ми стали свідками нової жорстокої, нелюдської бійні, втрат і пошуків. Нестерпна рана минулого, замість того щоб загоїтися, стала ще більшою і болючішою через жорстокість нової війни, яка завдає неймовірних страждань нашому народові.
Масштаби злочинів усієї русні: від руських до бурятів, від християн до шаманістів, буддистів і мусульман перевершують німецько-нацистські за жорстокістю до нашого мирного населення та військовополонених.
Особливо шокує вкрай жорстоке поводження рашистів з Українськими військовополоненими. РФ не визнає Женевської конвенції III – про поводження з військовополоненими. На початок травня близько 10 тисяч Українців перебувають у полоні в РФ, а кількість зниклих безвісти становить близько 63 тисяч. Це стільки наших людей постійно зазнають тортур, катувань у полоні! А скільки їхніх мате рів, батьків, дружин, дітей, родичів постійно страждають дома, не маючи жодної вістки про їхню долю?
За всі роки війни Українці не можуть дізнатися про долі своїх рідних ні через Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні через державні канали. А Україна забезпечує полоненим-окупантам курортні умови утримання, листи й посилки. І тільки зараз нібито розпочато вручення Українським військовополоненим листів від родин і посилок від Міжнародного комітету Червоного Хреста за заздалегідь обумовленими списками.
Українських людей шокує нечуваний садизм рашистських нелюдів: знущання й тортури жертв, ґвалтування чоловіків, жінок і дітей, нелюдська ненависть, підлість, безкінечне бомбардування і стирання з лиця землі наших мирних міст і сіл.
Проте не тільки садизм, жорстокість руських нелюдів шокує українців. Шокує і злочинна байдужість слідчих, судових експертів, чиновників в українських державних органах та злочинне законодавство. При масовому продукуванні депутатами усяких антиконституційних законів в Україні на четвертому році війни досі немає законодавчого забезпечення прав військових і цивільних полонених, які загинули в полоні у російських концтаборах-СІЗО та статусу їхніх родин. Дружини, батьки цих загиблих, отримавши закатовані тіла своїх рідних, проходять кола бюрократичного пекла, доводячи чиновникам, що причина смерті їхніх рідних – не «туберкульоз», «пневмонія», «легенева недостатність» чи «ішемічна хвороба серця» (такі однакові причини смерті пишуть руські й українські судмедексперти, наче змовившись), а щоденні моріння голодом, тортури, катування. Про те свідчать самі закатовані тіла наших захисників!
І то не просто байдужість бюрократів до чужого горя, то державне злочинство владарюючого необольшевицького режиму по відношенню до захисників України. Як це нагадує таке саме антилюдське ставлення большевицького режиму до загиблих у полоні та пропалих безвісти українців у Другу світову війну. І мотивація в обох режимів одна – не здійснювати державних виплат родинам військових за їх загибель.
На підтвердження цього – моторошні свідчення про катування і вбивства Українських полонених в одному з рашистських СІЗО:
Концтабір смерті «Вяземське СІЗО-2»:
https://texty.org.ua/articles/112776/konctabir-smerti-vyazemske-sizo2/
Ці людиноподібні потвори – аморальні істоти, бездушні, безсердечні нелюди. Вони йдуть убивати людей за гроші, щоб виростити своє нелюдське потомство.
Пам’ятаймо та бережімо нашу історичну й родову пам’ять. Усі злочини рашистів проти Українців не мають терміну давності. Нам належить перемогти у цьому двобої людей з нелюдами та справедливо покарати злочинців і покласти край нелюдству!
Джерела:
Посилання на електронні ресурси, на яких можна знайти інформацію про військовополонених, загиблих і пропалих безвісти у Другій світовій війні:
- Документальний фонд Національного музею історії України у Другій світовій війні: https://martyrology.org.ua/
- Архів Арользена: https://arolsen-archives.org/
- Державні обласні архіви України. Державний архів Київської області (ДАКО) https://dako.gov.ua/
- Портал Міністерства оборони РФ: https://pamyat-naroda.ru/
Велика подяка Олександру Черкунову за надання якісних копій листів військовополонених з фондів ДАКО.
Ольга Клименко,
дослідниця історичної пам’яті
