Військова демократія замість воєнної диктатури
Термін військова демократія запровадив у суспільствознавстві Льюїс Генрі Морґан (1818–1881) – американський антрополог, етнограф, соціолог для позначення влади військових за збереження залишків колективізму й демократії на стадії розкладання первіснообщинного ладу та виникнення державності (наприклад, суспільство греків гомерівської епохи). Поняття військової демократії Л. Г. Морґан утвердив у своїй фундаментальній праці «Стародавнє суспільство або дослідження ліній людського проґресу від дикості через варварство до цивілізації» (1877). У цій праці вчений заклав основи вивчення історії первісного суспільства; представив еволюцію родинно-шлюбних відносин, а також подав періодизацію розвитку людства, що відіграло значну роль як в історичній науці, так і в філософії. Л. Г. Морґан зробив суттєвий внесок у теорію соціальної еволюції, науки про родину й родинні зв’язки, створив наукову теорію первісного суспільства й став одним з основоположників еволюціонізму в соціальних науках.
Запровадженням у суспільствознавстві поняття військова демократія Морган передбачив утвердження в майбутньому справедливого суспільного ладу, де ладуватимуть «народовладдя в управлінні, братерство у суспільних відносинах, рівність у правах». Відтак прийдешній суспільний лад «стане відродженням, у вищій формі, волі, рівності й братерства давніх родів».
Морально-світоглядні засади військової демократії як традиційну Давньоукраїнську систему народовладдя ствердив Микола Гоголь в епохальній повісті «Тарас Бульба» – в Українському національному феномені козацького товариства: «Нічого святішого нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір… Та поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде».
Возвеличує військову демократію й Тарас Шевченко, протиставляючи безчесному, лукавому панству й безвольному холопству братерську волю й товариську військову честь:
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).Військова демократія як суспільна система народовладдя діяла в Українців та інших Слов’янських народів у ранньому середньовіччі й характеризувалася високим ступенем участі в управлінні суспільним життям військових людей.
«Залишком військової демократії в стародавній Україні протягом тривалого часу в так звану княжу добу було віче – народні збори для обговорення загальних справ і безпосереднього вирішення питань суспільного, політичного й культурного життя, одна з історичних форм прямої демократії на території Слов’янських держав. Учасниками віча могли бути мужі, тобто голови всіх вільних родин спільноти (племені, роду, поселення та князівства). Функції віча наближали його до скандинавського тинга й англосаксонського вітенагемота. І саме вічові органи Українського стародавнього суспільства впевнюють у тому, що тривалий час у народів Світу існувала військова демократія як додержавна форма соціального управління, притаманна світовій та вітчизняній історії державності» (Калашников В. М. «Військова демократія як додержавна форма соціального управління у світовій та вітчизняній історії»).
Військова демократія – це форма народовладдя, де важливу роль відіграють військові подвижники й рада старійшин та де збройні сили країни мають переважне право управляти державою. Саме сильні й відважні військові люди стають воїнами-захисниками і справедливими провідниками свого народу.
Україну врятує військова демократія.
Редакція
Військова демократія
Військова демократія – суспільний стан, що найбільше як історично, так і логічно відповідає ідеї демократії.
“Війна – батько всього і цар всього, вона являє одних богами, інших людьми, вона робить одних рабами, інших вільними”
Геракліт
Шевченківський міф України народжується 1839 року невеличким твором “Іван Підкова”:
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.
Наш геній згадує “старі добрі часи” і вказує на визначальні чинники золотого віку Української історії: товариство, війна, слава, воля.
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю…
Засобами красного письма Кобзар описав військову демократію – суспільний стан, що найбільше як історично, так і логічно відповідає ідеї демократії.
Льюїс Генрі Морґан, завдячуючи якому поняття військової демократії утвердилося у суспільствознавстві, у своїй епохальній праці “Стародавнє суспільство…” передбачив утвердження справедливого суспільного ладу, де діятимуть “демократизм в управлінні, братерство у суспільних відносинах, рівність у правах”. Тобто все те, на думку американського історика, у давнину було притаманне військовій демократії. Прийдешній суспільний лад “буде відродженням, у вищій формі, волі, рівності та братерства давніх родів”.
Концепція Л. Г. Моргана побудована на давньогрецькому матеріалі так званого гомерівського періоду. Елліни, якими їх описав великий Гомер, своїми словами й справами промовляли до північноамериканця Морґана про liberté, l’égalité, fraternité. Маркс ретельно законспектував Морґанову працю, а Енгельс у відомій статті “Походження сім’ї, приватної власності і держави” відвів військовій демократії чільне місце.
За півтора століття, що минули відтоді, ставлення до концепту військової демократії суттєво змінилося. В останній чверті минулого століття історики, навіть марксистські, пропонували “розцінювати військову демократію лише як приватний епізод в історії людства, який багато народів просто минули у своєму розвитку. Проте цей термін все ще й далі використовують у науковій літературі, очевидно, віддаючи данину традиції чи просто за інерцією” (А. Хазанов).
Віддамо ж данину славній традиції і послухаємо що нам скажуть гомерівські герої сьогодні?
Справедливо підмічено, що “військова демократія є формою управління, яку Л. Г. Морґан логічно протиставляє поняттю “царство” (В. Хмелинський). Тобто, з погляду логіки, саме останнє поняття має бути засадничим і вихідним. І саме тут ми змушені констатувати повну логічну невизначеність як у Морґана, так і в тих авторів, які взяли на озброєння його концепцію військової демократії.
Бо що є цар? Яке визначення царської влади мусимо передусім брати до уваги?
Аристотель виділив п’ять видів царської влади, останній з яких цілковито зрозумілий кожному. Це – “коли одна особа має владу над усіма, являючи собою (в такому випадку) форму влади у домашньому господарстві; подібно до того, як влада господаря нагадує певним чином царську владу над домом, достеменно так ця форма царської влади, по суті, являє собою управління домом чи кількома державами й племенами. Із цих видів тільки два види царської влади, – веде далі Аристотель, – заслуговують на розгляд: останній (про який щойно йшлося) і царська влада в Лакедемоні” (воєнне командування під час війни).
Архаїчна царська влада – це насамперед патріархальна патерналістська влада. Влада, що розглядає державу (рід, плем’я) як свою власну родину і свою власність, що ставиться до підданих як до малих нерозумних дітей. Найближчий приклад – влада в сусідній Росії, сутність якої (влади) залишалася незмінною у будь-якій формі (царській, імперській, комуністичній, суверенно-демократичній).
Саме такою була влада басилевсів героїчного віку. Царі та їхні підданці-общинники кревно пов’язані зв’язками великої патріархальної родини. “Нам важко тепер уявити царя, що розділяє скромну трапезу зі своїми рабами, а його дружину, яка сидить за ткацьким верстатом в оточенні своїх рабинь. Для Гомера як те, так і інше – типові сцени в житті його героїв” (Історія Європи, 1988). Незважаючи на всі хвалебні епітети, що ними Гомер нагороджує своїх героїв, та на всі презирливі йменування, що їх у поета вдосталь для характеристики “мужів з народу”, в жодному разі тут немає місця для станової чи, крий Боже, класової диференціації. Просто старший (батько), по природі сильніший і мудріший (досвідченіший), – “кращий”, а молодші – слабкіші, дурніші тощо. Тож потребують царської, панської влади над собою. Недарма ж останнім арґументом Агамемнона в його заочній суперечці з непоступливим Ахіллом є посилання на природну (вікову) перевагу:
Хай він поступиться: я-бо й державною владою вищий
Та похвалитися можу, що й віком я старший за нього…
Гомер починає “Іліаду” з опису народних зборів (агори), на яких Аполлонів жрець Хріс, вийшовши перед ахейцями, благав відпустити за величезний викуп його любу дочку, їхню бранку.
Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, –
Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти.
Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, –
Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив…
Народні збори беззаперечно підкорилися сваволі старшого, навіть не намагаючись захистити свої інтереси. За дев’ять днів по тому народні збори скликав Ахілл. Пелеїд поставив на порядок денний питання повернення додому. У дебатах узяли участь: Касхас Фесторід, птаховіщун найславніший; Агамемнон Атрід, владар ахейський; Нестор, славетний промовець пілоський, а також боги (неявно). Проте замість демократичного обговорення того, що хвилює людей, усе звелося до банального розподілу здобичі та суперечок через бранок Хрісеїду та Брісеїду.
За чудову ілюстрацію суто царської (батьківської) влади басилевса править і наступна сцена народних зборів. Агамемнон, вийшовши до народу після ради старійшин, гукнув до громади про вибір напряму вектору подальшого ахейського руху.
…З криком страшенним
Кинулись всі до своїх кораблів; мов хмара, з-під ніг їх
Курява вгору пливла; один одного-бо закликали
Швидше займать кораблі і спихати їх в море священне…
Але лідер нації передумав, і – кого словами, а кого й копняками – людей погнали у протилежний бік.
Про те, що час припинити вже гратися в демократію й порозпускати всі ці народні збори, ясно висловився Нестор, їздець староденний. Коли ахеї схвалили Одіссеїв заклик продовжувати війну (з таким самим ентузіазмом, як нещодавно кинулися пливти додому), він велемудро вказав на сутність владарювання/підкорення у режимі архаїчної царської влади:
Горе нам, галас ви тут підняли, як малі нетямущі
Діти, що їх аніяк воєнні діла не тривожать.
І тут-таки запропонував посилити царську владу поверненням до родового панського владарювання над членами родини:
По племенах і родах поділи, Агамемноне, воїв,
…Адже за своїх воюватиме кожен…
Не краще з військовою демократією було й у троянців. Божистий Гектор, почувши голос Іріди, вісниці Зевсової, що промовляв до Пріама: “Завжди, о старче, любі тобі непотрібні розмови, / Наче за мирного часу. А нині ж війна безугавна!”, враз прийняв подобу лакедемонського царя (воєнного диктатора): “Збори він враз розпустив, і всі кинулись миттю до зброї”.
У цікавій книжці “Ранньогрецький поліс” російський дослідник Ю. Андрєєв, заперечуючи наявність в ахейському війську військової демократії, зауважує про данайський демос таке: «Його поведінка майже завжди невмотивована. Його вчинки важко передбачити. Іноді складається враження, що в нього немає своєї волі, своїх переконань. Тому він з такою легкістю піддається різнорідним, а часом і прямо протилежним навіюванням. Патерналізм як конституюючий принцип “батьківської” влади і діяльна модель поведінки “дитячого” народу несумісний з демократією. Отже, мають рацію критики Морґана, і не було у ахеян ніякої військової демократії?».
Хіба не так поводяться діти малі й нерозумні?
Лише почасти. Ахейский народ, дійсно, не доріс до статусу демократичного суспільства. Ця форма суспільного правління вимагає, щоб індивіди були самодостатніми й вільними громадянами, а не членами патріархальної сім’ї, нехай навіть озброєними і сильними. Гомерівські Басилеї – вільні, самодостатні й сильні – були саме такими індивідами. Вони доросли до демократії.
Для теоретичного визначення демократії цілком достатньо лише заперечення владної одноосібності; теоретично вже два суб’єкти становлять демократію (згадаймо тут римських консулів). Таким чином, безумовно правим був Морґан, кажучи про демократію ахейського суспільства, хоча й помилявся щодо кількісної її визначеності, залучаючи до лав “демосу” окрім батьків патріархальних родин це й членів цих родин. Так само правим виявився американський антрополог і стосовно військового походження демократії.
Описуючи стосунки суб’єктів політичного життя давньогрецького полісу, Ю. Андрєєв використовує гоббсівський афоризм bellum omnium contra omnes у пом’якшеному варіанті перекладу: “Нормальним станом грецького полісу в гомерівську епоху була боротьба всіх проти всіх”. Хоча згадує автор і про криваву боротьбу, і криваву помсту; наводить відповідні “криваві” приклади інших народів і часів (середньовічні ісландці й венеційці). Напиши він “війна всіх проти всіх”, спростування військового походження демократії видавалося б дещо дивним.
Війна – батько всього і цар усього, в тому числі й демократії. У Гомера перехід від кривавої війни на полі борні до цивілізованої боротьби на агорі має такий вигляд.
Агамемнон провокує Ахілла на кривавий герць:
…Брісеїду твою гарнолицю
Сам заберу, нагороду твою, із намету, щоб знав ти,
що я сильніший за тебе” (…)
І гірко Пелідові стало, і серце
В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:
Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий
І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити
Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?
Поки він зважував, з’явилась Афіна, послана Герою, і переконала непереможного в кривавих битвах героя обмежитися словесною боротьбою:
…Рукою за меч не хапайся, –
Досить, що лаявся ти якими завгодно словами…
Чи можливо, щоб ситуація вийшла з-під Божого контролю, і Пелід таки схопив би меча? Логічно невідворотним наслідком такого гіпотетичного припущення було б установлення тиранії Ахілла, адже в ратній справі перевершити його неможливо. Намагаючись якнайдовше зберегти владу, старіючий тиран, сила якого занепадала, почав би, напевно, зводити захисні мури навколо свого поселення. Його приклад наслідували б, мабуть, інші династи, яким наразі пощастило уникнути поразки у війні. Так умоглядно можна уявити собі виникнення крито-мікенської палацової цивілізації з її неприступними цитаделями, оточеними циклопічними стінами. Логіка військового злету й падіння таких царств унеможливлює виникнення нової якості політичного життя, якою, безперечно, є прийдешня полісна демократія еллінів. Аби розірвати зачароване коло цієї логіки, потрібен зовнішній щодо неї алогічний чинник. Саме таким виявилася навала дорійців. “Їх громадські встановлення досягли тільки ступеня військової демократії, яка не допускала ще особливого виокремлення носіїв царської влади. Це зумовило у дорян особливу ворожість до царських палаців на акрополях, багатства яких вони розграбували. Загибель палаців, природно, означала зникнення обслуговуючого їх персоналу. Зникло і вживання складного ахейського письма, яке був марним для селян і простих ремісників. Таким чином, у ХІІ ст. спрощення соціальних установлень було обумовлено низкою причин, і це призвело до домінування інститутів військової демократії по всій країні” (Історія Європи).
У “Державі” Платон апріорно зафіксував несамодостатність індивіда як наріжний камінь будови усякого спільнотворення. “Випробовуючи потребу багато в чому, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і надавати одне одному допомогу: таке спільне поселення і отримує у нас назву держави, чи не так?”, – запитує співрозмовника Сократ.
У логіці, теоретично, існує модель суспільства, в якій реалізується принцип рівнозалежності, а отже, існують воля й рівність для всіх. Тобто демократія, позаяк “основною засадою демократичного ладу є воля” (Аристотель). Це – суспільство вільних товаровиробників. Воно визначається загальною рівнозалежністю (рівнозначущістю). Кожна особистість окремішня. Кожний залежить від усіх, а всі від кожного; кожний є вільним, значущим, залежним і – рівним.
А тепер спроектуємо платонівське визначення держави і цю модель на гомерівське суспільство басилевсів. Кожен з них потребує багато – Трою, а здатен лише на дещо. Тож вони зібралися разом, аби допомагати одне одному. Кожен по-своєму значущий для спільної справи: Агамемнон – організатор і натхненник перемог, “пастир люду”, “владар мужів”; якщо Менелай, “Ареєві любий”, уособлює ахейську атаку, то Аякс – “оплот і опора ахеїв” зі своїм непробивним, великим, як башта, щитом – ахейську оборону; Діомед має унікальні можливості поранити безсмертних богів; Нестор, зрозуміло, уособлює досвід поколінь, тимчасом як “велемудрий” Одіссей – гнучкий розум. Про Ахіллеса годі й говорити – це такий “частковий працівник”, без якого спільногрецька справа приречена на поразку.
Відтак маємо демократію. А оскільки справою “часткових” басилевсів є не шевство чи гончарство, а війна, то і демократія їхня – військова. Що не завадило їй згодом стати доступною і для шевців з гончарями класичного еллінського полісу.
Євген Зарудний,
кандидат філософських наук (Харків)
