Григорій Ващенко: «З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна»
До 145-ліття від народження
Григорій Григорович Ващенко (1878–1967) – український педагог, психолог, письменник, науковець, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка. Г. Ващенко присвятив своє життя розвиткові української національної педагогіки на морально-духовній основі виховної традиції рідного народу та освітніх систем великих українських педагогів. Задля цього вважав необхідним усунення з педагогічної практики формалізму, бездушності, шаблонів, іґнорування психологічних особливостей дітей. Ім’я Григорія Ващенка та його педагогічний доробок, зокрема праці «Виховний ідеал» та «Виховання волі і характеру» нині повертаються з тривалого забуття в оновлювану українську освіту.
Родовід. Життєво-подвижницький шлях
Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький район Чернігівської області) в козацькій родині. Про свій родовід Г. Ващенко пише в «Моїй автобіографії» (1963): «Батько мій походив з старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства».
У 1888–1898 Григорій навчався у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії, де, за його словами, «Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої, до чого великою мірою спричинився вчитель співу й талановитий дириґент Іван Миколайович Різенко». Через викриття семінаристом Ващенком інспектора семінарії архімандрита Агапіта, який спонукав семінаристів до доносів, при вступі в 1898 до Київської духовної академії Ващенка не допустили до конкурсного іспиту як «бунтівника» (так охарактеризував його інспектор).
Григорій рік провчителював у народній школі в селі Блотниця Прилуцького повіту й у 1899 вступив на словесний відділ Московської духовної академії, де «існував досить міцний український гурток, очолюваний Андрієм Левицьким, братом архиєпископа Партенія, одного з перекладачів Святого Письма на українську мову. Я був активним членом гуртка, виступав з доповідями, брав участь в організації Шевченківських свят і т. ін.» («Моя автобіографія»). Закінчив навчання 1903 зі ступенем кандидата богослов’я за працю «Учення Гартмана про світовий моральний лад». Імовірно, саме під час навчання в богословських закладах у Г. Ващенка виникла ідея педагогіки з елементами національної самосвідомості й релігійності.
У 1903–1904 Григорій Ващенко вчителював у Полтаві в єпархіальній жіночій школі. На початку 1904 його перевели до Кутаїсі викладати російську й церковнослов’янську мови в духовній школі. У 1905 повернувся до Полтави й викладав російську мову в комерційній школі, єпархіальній жіночій школі та вчительській семінарії на Шведській Могилі. Коли на Полтавщині вибухнуло селянське повстання, Ващенко опублікував статтю в газеті «Полтавщина» про «урядові екзекуції над селянами». Про наслідок тієї публікації він написав у «Моїй автобіографії»: «Внаслідок цього мені довелося в 1906 р. виїхати на північ в місто Тихвин, де я став учителем духовної школи, а потім учителем жіночої гімназії й реальної школи». У 1906–1909 викладав російську й церковнослов’янську мови у духовній школі, у 1911–1912 – російську мову в приватній реальній школі, у 1912–1913 – російську літературу й російську історію в жіночій гімназії.
У Тихвині Г. Ващенко зайнявся також письменницькою працею, що зазначив у «Моїй автобіографії»: «В Тихвині я написав п’єсу «Сліпий» (що була надрукована окремою книжкою), оповідання «Самотній» та «Феєрія» і першу частину великої повісти «До ґрунту», що вийшла в Київі під псевдонімом Г. Васьківський». Ці видання вийшли у Київі в 1911. А ще в 1909 Г. Ващенко видав у Київі збірник творів «Пісня в кайданах», куди, окрім однойменної драми, увійшли оповідання та цикл поезій у прозі «Хвилі».
Про літературно-художній доробок Г. Ващенка схвально відгукнулись І. Франко, Олена Пчілка, С. Єфремов. Та він надав перевагу педагогічній праці: «…я в 1911 р. під впливом творів відомого ученого Лесґафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки» («Моя автобіографія»). (Петро Францович Лесґафт (1837–1909) – біолог, анатом, антрополог, лікар, педагог, основоположник наукової системи фізичного виховання, проґресивний громадський діяч).
У 1912–1913 Ващенко вчителював у Тульчині, де викладав російську й грецьку мови та російську історію в духовній школі, а також – російську літературу в місцевій єпархіальній жіночій школі. У 1913 переїхав до Ромнів, де викладав російську й латинську мови в духовній школі, російську мову в комерційній школі й жіночій гімназії.
Після Лютневої революції Г. Ващенко активно узявся за підготовку нового покоління українських учителів: «В 1917 р., після лютневої революції в Україні розпочався потужний національний рух; я брав участь в перекваліфікації українського учительства і разом з професором історії Мірзою-Авак’янц читав лекції на курсах учителів в Прилуках, Ромні, Хоролі» («Моя автобіографія»).
У серпні 1917 на Другому Всеукраїнському учительському з’їзді Г. Ващенко перший зініціював заснування Української педагогічної академії.
З 1917 Г. Г. Ващенко працював викладачем педагогіки й психології (з 1918 – доцентом, з 1925 – професором) Полтавського учительського інституту (з 1919 – Полтавський педагогічний інститут), а також був директором учительської семінарії на Шведській Могилі: «В семінарії я чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і „малоросів”» («Моя автобіографія»).
У період Української Держави (Гетьманату) Григорій Ващенко викладав психологію на нововідкритому Полтавському історико-філологічному факультеті, який був філією Харківського університету. У 1921 Полтавський педагогічний інститут та Полтавський історико-філологічний факультет реорганізували в Полтавський інститут народної освіти (ІНО), який у 1933 знову став Полтавським педагогічним інститутом.
У 1919 під час почергового захоплення Полтави то білими, то червоними Г. Ващенка мало не розстріляли: «Коли ж у серпні 1919 р. до Полтави прийшли денікінці, я був заарештований як «мазепинець». Мене вже готували до розстрілу і посадили в окрему камеру, але мене врятував В’ячеслав Александрів, що був директором Роменської комерційної школи. Він зумів підійти до денікінського інспектора народніх шкіл на Полтавщині Лаврова і з його допомогою домігся того, що денікінці випустили мене з в’язниці на його поруку. В 1920 р. большевики знову опанували Полтаву і перетворили будинок учительської семінарії на концентраційний табір, внаслідок чого педагоги примушені були розташуватись в приміщеннях поблизу школи. В цей час в Диканських лісах організувався досить великий загін повстанців проти большевиків. В ньому взяли участь дехто з педагогів і студентів семінарії. Про це довідались большевики і арештували трьох педагогів. Були б арештували й мене, але, коли довідались, що я при денікінцях якийсь час сидів в одній камері з тов. Віктором, який був членом большевицької трійки, то залишили мене на свободі, зобов’язавши мене не виїздити з Полтави. Все-таки в 1921 р. я внаслідок клопотання студентів виїхав до села Білики, куди була перенесена учительська школа» («Моя автобіографія»).
У 1921–1923 Григорій Ващенко керував організованими ним на базі колишньої учительської семінарії трирічними Педагогічними курсами ім. Б. Грінченка для підготовки українських учительських кадрів. Базу ліквідованої учительської семінарії перевели з Полтави в містечко Білики Кобеляцького повіту. Про педагогічні здобутки того періоду Г. Ващенко докладно описує в «Моїй автобіографії»: «Період з 1921 до кінця 1923 рр. був найактивнішим періодом в моєму житті. Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів, міцно зв’язаних з селом, добре озброєних знанням і педагогічною технікою. В цьому я зустрів велику підтримку з боку студентів, природника Ілька Педана і керівника пришкільної майстерні, колишнього полковника Вержемківського. З допомогою їх і студентів при школі постали, добре організовані, природничі й педагогічні кабінети. Під керівництвом моїм і Вержемківського студенти виготували приладдя для психологічних експериментів: техистоскоп, ергограф, естезіометр і т. ін. Вержемківський удосконалив циркуль для вимірювання голови. За допомогою цих приладів в педагогічному кабінеті розгорнулись експериментальні психологічні досліди. В першій клясі зразкової школи під керівництвом моєї дружини студенти застосували при навчанні грамоти методу Монтессорі. Крім того, при школі був організований прекрасний хор і драматичний гурток, що притягли велику увагу місцевих селян. Літом 1923 р. була організована виставка педагогічних шкіл. На цій виставці найбільшу увагу відвідувачів притягли експонати Білицької школи, що було відзначено і в пресі».
Ті інноваційні ініціативи Григорія Ващенка відповідали офіційній політиці українізації, яку більшовики проголосили у червні 1923 й на яку педагог покладав надії. Крім новаторської педагогічної праці, він провадив культурно-просвітнику громадську діяльність, зокрема організував у Біликах «Просвіту». Одначе, саме через педагогічні інновації Г. Ващенко зазнав з боку політичного режиму тиску й судових погроз, тож змушений був залишити своє дітище в Біликах: «…Школу завалили комсомольці. Вони намагалися підкорити своєму впливові студентів, але це їм не пощастило. Тоді вони повели наступ на мене шляхом доносів, статей у пресі і т. ін. Становище їх зміцнилось, коли в 1922 р. на посаду викладача діямату був призначений ренеґат Мирон Логвин, а керівницею комсомолу стала Роза Абрамович. Нарешті в початку 1923 р. був призначений на посаду політкомісара школи Казанівський. Ця трійка разом з комсомолом при підтримці декого із викладачів повела проти мене рішучий наступ. Вони домоглися того, що в грудні 1923 р. я був притягнутий до суду при волосному виконкомі. Суд цей закінчився б для мене трагічно, якщо б під час судового процесу не виникла гостра суперечка між політруком Казанівським і головою Виконкому Шевенком. Процес продовжувався до пізньої ночі, і закінчення його віднесено на другий день. Я скористав з цього і зразу ж виїхав до Полтави. Коли зранку я прийшов до професійного відділу освіти, там уже був Казанівський, що поскаржився на мене і вимагав, щоб відділ освіти вніс у ЧК вимогу заарештувати мене. Але завідуючий відділом професійної освіти М. Фарбер не дав певної відповіді Казанівському, а мені пропонував залишити Білики і обняти посаду керівника педагогічної комісії при ІНО» («Моя автобіографія»).
У той самий час молодший колега Григорія Ващенка Антон Макаренко (1888–1939) організував і очолив новий заклад для виховання сиріт війни, підлітків з кримінальним минулим – дитячу виховну колонію, яка знаходилась біля Полтави, в селі Ковалівка. Макаренко застосовував у своїй системі дитячо-підліткового виховання таку саму методику, як і Ващенко (повага до особи й вимогливість, трудове виховання й виховання самостійності). І мав таке саме ідейне протистояння з керівними інституціями й офіційною педагогічною доктриною більшовиків. Хоч у релігійного Григорія Григоровича були непрості стосунки з атеїстом Антоном Семеновичем, Ващенко активно залучав у власну педагогічну практику й популяризував досвід дитячої виховної колонії з Ковалівки, яку очолював Макаренко. Г. Г. Ващенко став першим дослідником педагогічної системи А. С. Макаренка, високо цінуючи його визначний внесок у трудове й моральне виховання безпритульних сиріт і розвиток їхньої самостійності. Про високу оцінку Ващенком педагогічних новацій свого колеги свідчать кілька його статей, зокрема «Досягнення установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині». Г. Ващенко з А. Макаренком виступали з публікаціями зі спільної проблематики в Записках Полтавського інституту народної освіти. У 4-у томі «Записок» за 1927 р. Г. Ващенко опублікував статтю «Родинні умови життя і дитячі правопорушення» на підставі матеріалів Полтавської Комісії у справах неповнолітніх.
Ще керуючи педагогічними курсами, Г. Ващенко з 1922 викладав на факультеті соціального виховання Полтавського ІНО, а з 1923, крім викладацької праці, ще став керувати педагогічною комісією цього навчального закладу. У 1925 Народний комісаріат освіти УСРР присвоїв Г. Ващенку звання професора, й він очолив кабінет соціальної педагогіки, а невдовзі став завідувачем кафедри педагогіки Полтавського ІНО. За той час педагог написав чимало наукових праць: «Методи об’єктивного обслідування техніки читання», «Наслідки педагогічного тесту над дітьми Полтавських шкіл», «Наслідки тестів „загального розвитку”, проведених у чотирьох групах полтавських шкіл», «Прагматизм, як методологічна основа методи проектів», «Пришкільні майстерні», «Робота полтавського кабінету соціяльної педагогіки за 1925 р.», «Школа, яко громадсько-культурний центр» та інші. У 1929 видав підручник з дидактики для педвузів «Загальні методи навчання», який у 1933 потрапив під заборону політичного режиму й вилучений з усіх бібліотек УСРР.
У 1933 Г. Ващенка звинуватили в «некритичному ставленні до своєї явно буржуазно-націоналістичної роботи» та що він не зміг «мобілізувати студентів і аспірантів інституту на боротьбу з буржуазно-націоналістичними елементами», проігнорувавши відповідну постанову ЦК КП(б)У та інші «основоположні» документи більшовицької партії з питань педагогіки: «В кінці 1933 р. я несподівано для себе був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як „ворог народу”, звільнений з інституту, з учительської професійної спілки і секції наукових робітників. Більше як два з половиною роки я був без роботи, а потім поїхав до Москви і з початку осені 1936 р. одержав посаду професора і керівника кафедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті. Там я брав участь в науковій роботі і, між іншим, написав декілька статей; між ними статтю „Детские вопросы в форме почему”, яка зарахована в число рекомендованої літератури в „Психології” Рубінштейна. В 1940 р. мене запросили повернутись до Полтавського педагогічного інституту і обняти посаду керівника педагогіки і аспірантської групи» («Моя автобіографія»). І Григорій Ващенко, і Антон Макаренко виїхали до Москви, рятуючись од місцевих чекістів. Ващенкові вдалося врятуватися, а Макаренка чужина вбила.
Г. Г. Ващенко (в середньому ряду четвертий праворуч) з викладачами й аспірантами в Полтаві.
З початком війни Г. Ващенко не евакуювався й лишився в окупації. У 1941–1943 працював одним з редакторів газети «Голос Полтавщини». Вважав, що українська газета потрібна не для пропаганди окупаційного режиму, а для забезпечення духовно-інформаційних потреб українського люду, якому необхідно звільнитися і від більшовизму, і від нацизму. Редакція газети своїми публікаціями намагалася сприяти налагодженню на нових засадах господарського життя на Полтавщині й в Україні в цілому. Друкувала офіційну інформацію про військові, місцеві й міжнародні події життя, оголошення. Численні статті висвітлювали замовчувані в радянський період події, факти, зокрема про голодомор 1932–1933 років, про українських політичних, наукових, культурних діячів. Значне місце займали публікації краєзнавчого характеру та про діяльність відроджених осередків товариства «Просвіта». Свою ідейну позицію Г. Ващенко обґрунтував у тогочасних наукових дослідженнях: «Освіта в Україні за часів большевизму» та «Вплив большевизму на психіку українського народу». За інформацією німецького дослідника історії української педагогіки Гьотца Хілліґа (1938–2019), Григорій Ващенко в 1942 на замовлення німецької окупаційної влади написав фахову статтю про історію виховання й освіти в СРСР. У 1965 український переклад тієї статті під назвою «Педагогічна наука в СССР» опубліковано в журналі української діаспори у Великобританії «Визвольний шлях».
У 1943 Г. Ващенко разом з родиною виїхав з Полтави в Київ, а звідти в Галичину й «після великих біженських пригод» у 1944 опинився в Австрії. А в 1945 перебрався до Німеччини, в Мюнхен.
Від вересня 1945 Г. Ващенко працював на посаді професора педагогіки й психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені. У 1949 Г. Ващенка обрали ректором Богословсько-педагогічної академії, створеної Українською автокефальною православною церквою у Мюнхені.
Мюнхенський період був для Григорія Ващенка найплідніший, оскільки став результатом натхненного й плідного полтавського періоду. Свій багатий науково-педагогічний досвід Григорій Григорович виклав у працях з педагогіки й психології. У Мюнхені вийшло перше видання праці «Виховний ідеал. Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків» (у 1946 – ч. 1, у 1950 – ч. 2). У 1948 доповнив і вдруге видав заборонений в Україні підручник з дидактики «Загальні методи навчання». У 1957 видав другу частину підручника для педагогів «Виховання волі і характеру» (перша частина вийшла в Лондоні у 1952).
Ващенко активно публікувався в українській еміґрантській пресі: «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Аванґард», «На варті» й інших. У 1955 опублікував статтю «Макаренко – найбільший совєтський педагог», спрямовану проти «канонізації» більшовицьким режимом Антона Макаренка. Комуністичні ідеологи намагалися представити визначний особистий внесок Макаренка в трудове й моральне виховання безпритульних дітей як здобуток більшовизму. Хоч насправді моральні педагогічні принципи Макаренка, зокрема виховання в дітей самостійності та самоврядності трудового колективу, суперечили більшовицькому тоталітаризмові. Закидаючи Макаренкові космополітизм і комуністичний конформізм, Ващенко виявляв свої тогочасні рефлексії – він сам у різні періоди свого життя проявляв схильність до конформізму. Одначе, Г. Ващенко став послідовним критиком більшовицького тоталітаризму, піддавши руйнівні наслідки його владарювання всебічному психо-соціальному аналізу в статтях: «Традиційне коріння большевицького тоталітаризму і підступства», «Психологія в СССР (перекладено на німецьку і шведську мови)», «Хвороби в галузі національної пам’яти», «Психічні властивості українців і причина наших невдач».
Помер Г. Г. Ващенко на 90-му році життя, 2 травня 1967 р. в Мюнхені, де й похований на кладовищі «Вальдфрідгоф» – місці упокоєння багатьох видатних українців.
Педагогічний доробок
В СРСР ім’я й педагогічні праці Г. Г. Ващенка були під забороною, і тільки наприкінці 80-х його доробок почав повертатися в українську освіту. Свідченням своєчасності педагогічних ідей та необхідності вивчення й задіяння в освітню практику Ващенкового доробку стало заснування в Україні Педагогічного товариства імені професора Григорія Ващенка. У 1994 в Полтаві це товариство здійснило перше в Україні й третє загалом видання підручника «Виховний ідеал» за фінансування Союзу Українців Великобританії. Фундаментальна праця «Виховний ідеал» двома виданнями вийшла за кордоном: у Мюнхені (ч. 1 – 1946; ч. 2 – 1950) і в Брюсселі (1976) та двома виданнями – в Україні: третім виданням у Полтаві (1994) й четвертим у Львові (2006).
Видавництво «Відродження» у Дрогобичі видало 1997 «Вибрані педагогічні твори» Г. Ващенка.
Значну організаційну роботу з повернення в українську освіту імені педагога та популяризації його спадщини провадить Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, засноване 1995 на установчому конґресі в Київі.
Під егідою Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка здійснено такі видання праць педагога: «Виховання волі і характеру. Підручник для педагогів» (1999), «Праці з педагогіки та психології» (2000), «Хвороби в галузі національної пам’яті» (2000), «Спогади. Статті» (2006).
Курс педагогіки й психології Г. Г. Ващенка складається з підручників: «Загальні методи навчання» (1929, 1957), «Виховний ідеал» (ч. 1 – 1946; ч. 2 – 1950), «Виховання волі і характеру» (ч. 1 – 1952; ч. 2 – 1957), «Виховна роль мистецтва» (1955), «Основи естетичного виховання» (1956), «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» (1956), «За здорову і свідому українську родину» (1959), «Основи естетичного ідеалу» (1960), «Мораль християнства і комуністична» (1962) та ін. На думку автора, цей курс теорії виховання відповідає духовній традиції Українського народу й має стати основою плекання свідомих патріотів.
Важливе значення мають аналітичні за своєю суттю історико-педагогічні й культурологічні праці вченого: «Український ренесанс XX століття» (1953), «Психологія в СССР» (1953), «Освіта і виховання молоді в СССР» (1959).
У 1957 Г. Г. Ващенко видав прогностичну за своєю ідеєю брошуру «Проєкт системи освіти в самостійній Україні». Тут педагог-мислитель передбачив розпад СРСР і утворення самостійної Української держави. Тож Українцям належить загодя «взятися за розбудову своєї національної освіти» як запоруки утвердження своєї державності. Така система освіти «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям». Усвідомлюючи складність поставленого ним завдання, Г. Г. Ващенко рекомендує враховувати досвід організації системи освіти в Україні «за царату і за часів большевицького панування», а особливо – «плодовитий досвід організації української школи в період 1917–1923 рр., коли наш народ з великим ентузіазмом розбудовував свою національну культуру взагалі і свою національну школу зокрема». У запропонованій педагогом системі освіти у вільній Україні новаторською є пропозиція розпочинати початкове навчання з 6 років, з огляду на природній ранній розвиток дитини.
Ім’я Григорія Ващенка та його доробок поступово повертаються з тривалого забуття в оновлювану українську освіту.
Морально-світоглядні засади виховної системи Ващенка
Педагогіка Григорія Ващенка базується на морально-духовній основі виховної традиції рідного народу й на працях великих українських попередників: Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича, а також на методиці раннього розвитку дитини популярного тоді видатного італійського педагога Марії Монтессорі.
Педагог стверджував, що виховання має суто національний характер, бо не можуть чужинці виховати Українців. Для національного виховання необхідна система ціннісних орієнтирів на основі національної традиції.
Г. Ващенко вбачає мету виховання у «виховному ідеалі»: «Основною проблемою всякої педагогічної системи є виховний ідеал як мета виховання. Від того, як розв’язується ця проблема, залежить розв’язання таких проблем, як система освіти й виховання, зміст і методи навчання і т. п.».
Педагог виокремив серед виховних ідеалів: «большевицький, християнський, загальноєвропейський, націонал-соціялістичний».
Григорій Ващенко піддав критиці «большевицький ідеал» і присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі «християнського ідеалу». Одначе, саме тут і виникла антиномія – нерозв’язна суперечність між догматами християнської космополітичної релігії та морально-світоглядною основою традиції української національної культури й освіти. В цьому розумінні педагогічна система А. С. Макаренка виявилась послідовнішою й ціліснішою, бо її моральні засади були вільні од релігійних догм. За дорелігійним природно-моральним світоглядом Українців та філософськими осягненнями Григорія Сковороди й Іммануїла Канта, моральність первинна і передує релігійності. А за Григорієм Ващенком, стійка мораль може ґрунтуватися лише на міцних релігійних засадах – це фанатичне переконання спричинене його вірою й релігійною освітою та закріплене опозицією до комуністичної ідеології. Але ж християнська й комуністична доктрини мають спільне джерело – юдаїзм і тримаються на марновірстві. Тож перебільшено християнське спрямування педагогічних настанов Ващенка зближується з полярними комуністичними настановами і межує з марновірством. Тож тільки дотримання первинності моральних засад забезпечує подолання антиномії між релігією й мораллю.
Зрештою, Григорій Ващенко подолав породжену ним самим антиномію своїм осягнення духовної суті «традиційного ідеалу»: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу» («Виховний ідеал»).
Григорій Ващенко, ставлячи за мету виховання «всебічно розвиненого, активного діяча для суспільного добра», поклав, по суті, в основу навчання сократівські філософсько-освітні принципи систематичності й природовідповідності. Принцип систематичності український учений розглядав як одне з найважливіших завдань навчального процесу, оскільки він має виробити в учнів «цілісний світогляд». Тому принцип систематичності, на переконання психолога й педагога Г. Ващенка, стосується як викладання окремих дисциплін, так і навчання в цілому. А принцип природовідповідності він застосовує в навчальному процесі згідно з законами Природи й відповідно до особливостей дитячого віку. Г. Ващенко особливо підкреслював, що принцип природовідповідності навчання вимагає від учителя ґрунтовного знання дитячої психології й відповідної організації навчально-виховного процесу.
Згідно з педагогічними принципами Григорія Ващенка, повноцінне, ефективне виховання можливе лише за умови високої моральності й духовності вчителя. Не сухе, холодне слово виховника, а «чуття серця» має бути провідним у процесі віднайдення й виховання в дитині її природного покликання.
В Україні новаторську освітню систему природного «виховання серця» започаткував і розвинув перший український педагог-новатор Григорій Савович Сковорода (1722–1794) на основі староукраїнської системи традиційного родинного виховання – козацької педагогіки. Г. Сковорода розробив і застосовував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця» в приватному вчителюванні й у викладацькій праці в начальних закладах.
Григорій Сковорода як філософ-мудрець і педагог-просвітник уперше в українській культурі чітко окреслив з моральної позиції мудрості мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості та пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті моральною волею особистого духу на основі вродженої праці.
Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.
На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».
У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».
Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.
Г. Ващенко, як і його великі попередники (Г. Сковорода, К. Ушинський, П. Юркевич) вважав, що людина через тіло пов’язана з біологічно-матеріальною сферою Світу, а через дух у серці – з духовною сферою. Дух у серці надихає людину на саморозвиток за життєвою програмою своєї душі, осягнутою в самопізнанні, на єднання зі сферою духу та цілим Світом. Тут провідним вольовим чинником є моральна воля людського духу в серці. Згідно з переконанням Г. Ващенка, мораль – це вільний вияв волі зрілого людського духу, а все, що вона робить з примусу, не має нічого спільного з мораллю: «Аморальне життя, коли воно тягнеться довший час, глибоко порушує і псує саму природу людини… В аморальних людей сумління не тільки мовчить у такі моменти, коли воно повинно голосно кричати, а навіть змінює свою природу, стає перекрученим. Те, що нормальна людина визнає за зло, вони визнають за добро, і навпаки… І це загрожує катастрофою, коли краща частина людства не виявить більшої енергії у боротьбі з аморальністю, що крок за кроком охоплює людство» («Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема»).
За переконаннями Г. Ващенка, в основі відносин між людьми мають бути не конкуренція й нещадна боротьба, а висока моральність, людська гідність і взаємодопомога. Свою морально-світоглядну позицію щодо виховання педагог найповніше розкрив у підручнику «Виховний ідеал»: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них – віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».
Виховний ідеал Г. Ващенка перегукується з сакральною педагогікою П. Юркевича, зокрема ґрунтовним знанням психології дитини для віднайдення й виховання в ній її природного покликання: «Щоб виховати вільну, творчу й повноцінну особистість, не досить лише засвоїти психологію дитини взагалі, – треба ще ґрунтовно знати психологію кожної дитини зокрема, треба розуміти кожний прояв її психічного життя, як у розгорнутій книжці читати її переживання. А для цього, крім знання теоретичної психології, треба ретельно й систематично спостерігати дітей, використовуючи найдосконаліші способи психологічного спостереження. Педагог майбутнього – це педагог-психолог. Школа майбутнього – це, в першу чергу, творча школа. Завдання її полягає у тому, щоб розвивати творчі сили молоді, виховувати з неї творців культурних вартостей, людей, що в творчій роботі для суспільства будуть знаходити і своє особисте щастя» («Загальні методи навчання»).
З базовим виховним принципом педагогічної системи Костянтина Ушинського – виховання волі й характеру перегукується педагогічно-прикладна праця Григорія Ващенка «Виховання волі і характеру», яка базується на глибокому філософсько-психологічному аналізові вольових процесів людини й особистих психологічних рис, що становлять характер. У передмові до своєї праці Г. Ващенко наголошує на особистісних психологічних засадах виховного процесу: «Українській молоді я й присвячую свою працю про виховання волі й характеру. Як педагог, я не хочу давати рецептів бо кожна людина є своєрідна індивідуальність. Тому педаґоґіка подає тільки норми виховання і розкриває ті чинники, що так або інакше впливають на формування людської особистости. Уже з цього видно, що педаґоґіка міцно зв’язана з психолоґією. Щоб виховувати молодь, треба добре знати закони, яким підлягає надзвичайно складне й різноманітне психічне життя людини, але крім того, треба вміти розбиратись в індивідуальних властивостях молодої людини зокрема…». У цьому підручникові для педагогів Г. Ващенко вчить, як досягати мети на практиці, тобто виховувати волю та характер української молоді. Для формування характеру важливу роль відіграють воля, переконання й цілеспрямованість, бо без волі й переконань людину легко можна зробити «рабом випадку і сторонніх впливів».
Людина не народжується з сильною чи слабкою волею. Вона виробляє волю сама, починаючи з неусвідомлених рухів через їх усвідомлення. У підручникові «Виховання волі і характеру» Г. Ващенко простежує цілий ланцюг психічних процесів, завдяки яким виховується воля: спонука – осмислення – боротьба мотивів – рішення – дія.
На нинішньому ступені розвитку українського суспільства дуже своєчасним є виховання волі на основі традиційних морально-світоглядних цінностей національної культури. Необхідно, щоб система цінностей сучасного молодого покоління формувалась на морально-світоглядній основі культурної традиції рідного народу з відповідними моральними й духовними орієнтирами.
Г. Ващенко розглядав культурну традицію як основу національного виховання: «Ролю традицій у розвитку людства можна порівняти з ролею пам’яти в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яти полягає в збереженні набутого досвіду… Особливо ж велику ролю традиції відіграють у збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілість поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілість підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчости, світогляд, народні ідеали – все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів» («Виховний ідеал»).
Суттю живої традиції є дієві моральні ідеали, яких неможливо створити за допомогою теорії. Кожен народ, як і кожна особистість, має свій ідеал, і той ідеал живе в традиційній основі етнокультури та її звичаях. Необхідно лише зберегти в пам’яті набутий досвід – власний і поколінь свого народу: «Нормальна національна пам’ять полягає в тому, що народ твердо пам’ятає своє минуле, в першу чергу, найважливіші моменти його. Здорова національна пам’ять з’єднується з правильною оцінкою минулого. Славні події своєї історії народ шанує, вони стають для нього предметом національних гордощів, а згадуючи моменти темні, народ засуджує їх і намагається виправити старі помилки… Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою власну культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, народи поступово забувають своє минуле, засвоюють чужу культуру і мову. Це фактично означає не тільки занепад нації, а навіть смерть для нації тих, хто забув її традиції. А коли таке забуття охоплює цілий народ, то це означає його національну смерть. Тоді народ розчиняється у пануючій нації… Амнезія в галузі національної пам’яті часто поєднується з парамнезією, цебто перекрученням минулого. Особливо це явище трапляється тоді, коли народ-переможець з метою денаціоналізації і поневолення переможеного народу всякими способами, особливо через школу, прищеплює йому неправильні погляди на минуле. …Наприклад, від большевиків пішли такі образливі назви на адресу нашого минулого, як „хуторянщина”, „шароварщина”, „просвітянщина”, „грінченківщина”… З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності» («Хвороби в галузі національної пам’яті»).
«Здорова національна пам’ять» убезпечує людей від компрометації, знецінення традиційних національних морально-духовних вартостей, які є основою особистої й національної гідності: «З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна. Людина, поважаючи себе як особистість, поважає себе як члена нації, члена того народу, серед якого вона народилась, якому зобов’язана своєю мовою, основами свого світогляду, від якого вона засвоїла традиції. … Кожен народ має право на самостійне державне життя, і коли він перебуває у неволі, проти цього протестує національна гідність людини і примушує її боротись за волю своєї Батьківщини. Так само національна гідність стимулює людину до жертвенної праці для свого народу. Нарешті, національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь» («Гідність особиста і національна»).
З особистою і національною гідністю нерозривно пов’язані особиста і національна свідомість. На підставі цього засадничого принципу Григорій Ващенко формулює програмне завдання виховання нового покоління Українців: «Національна свідомість значної частини нашого населення ще не піднеслась до належного рівня. Багато українців ще не усвідомило чітко своєї національної окремішности. Навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким великим впливом поневолювачів, що, не зважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинились ті народи, вони все-таки прагнуть до єдности з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу. Тому в сучасний історичний момент і в найближчу майбутність національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу. Це, в першу чергу, означає, що в нашої молоді треба виховувати свідомість своєї національної окремішности, себто свого національного «я». Кожен українець мусить бути свідомим того, що він є член великої нації, яка своїми фізичними та психічними властивостями відрізняється від інших народів і має своє національне покликання. Свій нарід українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї» («Завдання національного виховання української молоді»).
Глибоке дослідження традиції української етнопедагогіки й етнопсихологічних особливостей Українців, зокрема національної пам’яті, гідності й національної свідомості та широка обізнаність зі здобутками світової педагогіки надали українському педагогові змогу продовжити й розвинути рідну педагогічну традицію.
Григорій Ващенко як педагог і мислитель став самовідданим захисником української традиції морального виховання й на цій традиційній основі розвинув національну педагогіку, яка відповідає здоровій національній пам’яті й гідності, волі національного духу та історичному покликанню й прагненню Українського народу до державного самоврядування.
Олександер Шокало, культурософ
