Антон Макаренко: «Праця завжди була основою людського життя і культури»
До 135-ліття від народження
Антон Семенович Макаренко (1888–1939) – педагог, письменник, основоположник практичної педагогічної системи дитячо-підліткового виховання. В педагогічній системі Макаренка виховання стоїть на першому місці, а навчання є складовою виховання. Макаренко розробив на моральних засадах Української етнопедагогіки системну методику виховання в родині й колективі на основі праці. Засадничий принцип виховної системи Макаренка: «Якомога більше поваги до людини і якомога більше вимогливості до неї». Макаренко здійснив у педагогічній практиці безпрецедентний приклад масового перевиховання дітей-правопорушників у трудовій колонії, запровадивши систему самоуправління й персональної моральної відповідальності. Нині виховні технології педагогічної системи Антона Семеновича популярні в США, Японії, Ізраїлі, Франції. А в Німеччині (м. Марбурґ) працює єдина у Світі лабораторія педагогічної спадщини Макаренка.
Родовід. Освіта. Педагогічна праця. Життєвий шлях
Антон Макаренко народився 13 березня 1888 р. в місті Білопілля Харківської губернії (тепер – Сумський р-н Сумської обл.) в родині маляра залізничних майстерень Семена Григоровича й домогосподарки Тетяни Михайлівни. Антонів батько був спадковим робітником, з цехових майстрів, а мати походила зі збіднілої дворянської родини Дергачових; обоє були досить освіченими. Мали яскраво виражені українські характери: Тетяна Михайлівна – жартівлива, Семен Григорович – стриманий, а в родині була гармонія. У них народилося п’ятеро дітей: Серафима (померла немовлям), Олександра (1881), Антон (1888), Наталія (1891, померла в дитинстві), Віталій (1895). Антон народився на два-три тижні раніше терміну (мати підсковзнулась і впала на кризі, йдучи по воду), ріс хворобливим, мав уроджену ваду серця, короткозорість, через що був повністю звільнений од військової служби, однак любив військову форму, дисципліну, армійський порядок.
Антон Макаренко – учень. 1900.
Антон навчався спочатку у Білопільському двокласному залізничному училищі, а згодом, після переїзду родини до Крюкова, звідки родом мати, продовжив навчання в Кременчуцькому чотирикласному міському училищі, яке закінчив на відмінно у 1904 р. Потім навчається на однорічних педагогічних курсах, по закінченню яких його призначають учителем Крюківського двокласного залізничного училища.
У 1911 Антон Макаренко, через конфлікт з директором-хабарником, перевівся учителем до залізничного училища станції Долинська Херсонської губернії й після трирічної педагогічної праці в 1914 вступив до щойно відкритого Полтавського учительського інституту. Тут студент А. Макаренко виявив своє надзвичайне обдарування, ерудованість і працелюбність.
Антон Макаренко – студент. 1914.
Залишилося багато свідчень про унікальні пізнавальні здібності й високі освітні успіхи Антона: мав феноменальну пам’ять, вчився на відмінно й систематично, наполеглива займався протягом цілого життя самоосвітою. Особливо захоплювався художньою літературою, історією, філософією, літературною критикою, соціологією, природознавством, астрономією… За спогадами меншого брата Віталія, Антон був найосвіченішою людиною серед 10-тисячного населення Крюкова, а з художньої літератури «він прочитав буквально все, починаючи від Гомера й закінчуючи Гамсуном і Максимом Горьким».
У 1917, блискуче закінчивши навчання, А. Макаренко спершу вчителював у Міському зразковому училищі при інституті, а потім повернувся до Крюкова й став працювати директором Крюківського двокласного залізничного училища, де колись починав свій педагогічний шлях, та невдовзі реорганізував його в Крюківське об’єднане залізничне вище початкове училище. Тоді Антон і залучив брата Віталія, офіцера-фронтовика, до викладання математики, малювання й виховної праці з елементами фізкультури та військової підготовки в позакласних заняттях (цю практику згодом запровадив Антон у виховній роботі в колоніях). Обидва брати працювали в училищі протягом 1917–1919 років.
Віталій свого часу закінчив Кременчуцьку гімназію та Чугуївське військове училище, з 1915 воював на Південно-Західному фронті, мав 4 поранення й повернувся в Кременчук. Тут він одружився й працював з братом в училищі. Улітку 1919 Кременчук зайняли більшовики й влаштували «червоний терор». За спогадами В. С. Макаренка, людей заарештовували й знищували не за якиісь злочини, а тільки за те, що вони могли бути «потенційними» ворогами, розстрілювали головним чином «класових» ворогів, траплялися і робітники, й селяни. Віталій як «царський офіцер» змушений був рятуватись од «червоного терору» поза домом: «Вже кілька людей з моїх друзів офіцерів загинули. Грізна небезпека нависла над моєю головою. На початку липня …прийшла моя дружина, вся в сльозах, і сказала мені, що один з її добрих знайомих, які працювали в Крюківській Чека, попередив її про те, що я буду заарештований і розстріляний найближчої ночі».
Віталій покинув місто й переховувався в довколишніх селах. Відступив разом з Білою армією, залишивши вагітну дружину на брата Антона. З 1920 жив у еміґрації в Туреччині, Болгарії, Польщі й далі у Франції. Живучи в Болгарії, Віталій деякий час листувався з братом, коли той уже працював у колонії, а далі листування перервалось «через директиву зверху».
У своїх спогадах про Антона Віталій наводить деякі цитати з братових листів: «…Я не можу тобі писати нічого іншого, крім опису наших хлопців та наших поросят. Діти, по суті, не дуже відрізняються від учнів, яких ми мали в Крюківському училищі…»; «…Я мешкаю в Трибах… З часу заснування Російської держави ми ніколи не мали культурних шляхів. Навесні та восени ми місимо грязюку, яка доходить колесам до ступиць…»; «…Після твого відходу наш дім пограбували, як кажуть, до нитки. Не тільки забрали всі меблі, а навіть забрали дрова й вугілля в сараї…»; «…Я страшенно шкодую, що ти не зі мною. У нас дуже багато міщан і страшенно мало ентузіастів…»; «Я думаю, що тобі ще рано повертатися на батьківщину. Розбурхане море ще не зовсім заспокоїлося…».
І на завершення спогадів: «Приблизно наприкінці 20-х років моє листування з А[нтоном] обірвалося. Та це було загальне явище, і мої друзі теж перестали мені писати. Очевидно, це була директива зверху. 3 квітня 1939 р., у Парижі, я купив російську газету «Последние Новости», розгорнув її й у вічі мені кинувся заголовок «Помер письменник А. Макаренко». Я кілька разів перечитав коротку замітку, і сумнівів не могло бути – А[нтон] пішов од нас назавжди. Я відслужив в Олександро-Невському соборі панахиду і ще довго не міг стримати сліз. Незалежно від того, що це був мій брат, я втратив у ньому найблагороднішу, найчутливішу і, напевно, найрозумнішу людину з тих, кого я зустрів на моєму життєвому шляху».
Віталій Семенович Макаренко. 1930-і.
Віталій згадував, як Антон, розповідаючи йому про намагання свого товариша Цалова втягнути його в революційну діяльність, висловив свою чітку світоглядну позицію: «По-перше, я не вірю в оздоровлюючу силу кривавих революцій – усі вони розгортаються за однією схемою: спочатку кривава баня, потім анархія й хаос і як результат – найдикіша диктатура. Це раз. І по-друге, я зовсім не здатний метати бомби в карети міністрів і ще менше з червоним прапором співати «Марсельєзу» на барикадах. Просто не здатний».
3 20-х років починається новий період життя й професійної зрілості педагога, кульмінація педагогічного подвижництва А. С. Макаренка, пов’язаний з практикою соціального виховання, яка відкрила зовсім нову сторінку не лише у біографії видатного педагога, але і у світовій практиці виховання.
У серпні 1920 на пропозицію Полтавського губернського відділу народної освіти А. Макаренко організував і очолив новий заклад для перевиховання підлітків з кримінальним минулим – Дитячу колонію імені В. Короленка, яка знаходилась за 6 км від Полтави в хуторі Триби. У 1921 р. колонію перевели в сусіднє село Ковалівка й присвоїли ім’я М. Горького. Все те описав А. Макаренко в «Педагогічній поемі» – своєму головному літературному творі. Педагог розробив і впровадив у життя системну методику масового перевиховання дітей-правопорушників у колективі на традиційній основі родинного виховання.
Провідний принцип педагогічної системи А. С. Макаренка – якомога більше вимогливості й поваги до людини. Провідна виховна стратегія А. С. Макаренка – залучення вихованців до результативної праці для господарсько-культурного розвитку колонії як самостійного соціального організму. Колонія взяла в оренду напівзруйновану поміщицьку економію й протягом кількох років відбудувала її та розвинула за останніми агрономічними і зоотехнічними вимогами власне господарство. У процесі самостійної праці відбувалося головне – виростала, міцніла, утверджувалася самовиховна, самоврядна спільнота. Це нове соціально-педагогічне явище об’єднувало педагогів і підлітків у самоврядну, самостійну соціально-господарську структуру. Незабаром колонія перетворилася на потужний виховний центр, який здійснював культурну й господарську експансію на всій прилеглій території.
У травні 1926 А. С. Макаренко здійснив злиття колонії ім. М. Горького і вкрай занедбаної дитячої установи у селищі Куряж поблизу Харкова.
У 1927, не полишаючи колонії ім. Горького, А. С. Макаренко погоджується взяти на себе завідування Харківською трудовою комуною ім. Дзержинського, де пропрацював з 1927 до 1935, незважаючи на ідейне протистояння з керівними інституціями й офіційною педагогічною доктриною більшовиків.
А. С. Макаренко з вихованцями. 1927.
Тут А. С. Макаренко згуртував дитячий колектив, орієнтуючи його на велике сучасне виробництво як провідний чинник виховання. Невдовзі комуна відкрила власні заводи, що виробляли надзвичайно рентабельну на той час продукцію – електродрилі й перші в СРСР плівкові фотоапарати ФЕД, завдяки цьому заклад перейшов на повну самооплатність і давав державі мільйонні прибутки. Спадкоємцями комуни стали два потужні харківські підприємства – ФЕД і Комунар. Так учорашні безпритульні й малолітні злочинці не тільки повернулися до гідного людського життя, а й стали успішними учасниками передового виробничого процесу, що є основою соціальної самостійності й культурного зростання.
Макаренківська система виховання й соціальної самоорганізації виривалася за рамки тоталітарної комуністичної моделі державного соціалізму й розпросторювалася за межі тодішніх власне педагогічних авторитарних настанов. Макаренківці – педагоги, майстри, вихованці – всі об’єднані спільними інтересами, спільною працею й спільними результатами своєї взаємодії, тобто спільною продуктивною енергією. Весь трудовий колектив макаренківців поділявся на бригади, бригади обирали своїх бригадирів, далі бригади об’єднувалися в загони, які обирали своїх командирів, а керівники загонів об’єднувалися в раду командирів, яка й ухвалювала рішення. Були випадки, коли рішення ради командирів суперечили пропозиціям А. С. Макаренка, та він мусив приймати це колективне рішення. А. С. Макаренко формував з молодого покоління модель суспільного самоврядування, яка суперечила авторитарному управлінню в режимі державного соціалізму. Макаренківська організаційна модель нагадує модель акціонерного товариства за участю на пайових засадах усіх учасників виробничого процесу. Подібну модель організації виробництва стали широко впроваджувати в західних країнах тільки після Другої світової війни, і вона дала позитивний ефект у плані особистої мотивації співробітників, які працювали не за наймом, а ставали співвласниками.
На переконання А. С. Макаренка як провідника новітньої української й світової педагогіки, «вирішальним у справі виховання, власне виховання, а не питань освіти, є не метод окремого вчителя і навіть не метод цілої школи, а організація школи, колективу і організація виховного процесу». Суть педагогічної системи Антона Семеновича Макаренко як складного й багатопланового явища розкривається в самоорганізації людини й людської спільноти на основі самостійної сили й моральної волі духу.
В умовах жорсткої більшовицької цензури А. С. Макаренко зумів викласти суть своєї виховної системи та основні положення свого педагогічного й соціального вчення в белетристичній формі власних літературних творів. Та наглядачі совдепії розкусили суть вчення А. С. Макаренка й стали цілеспрямовано витісняти педагога і його освітньо-виховну систему з усіх сфер професійного й загального навчання.
Нестандартні, новаторські педагогічні методи А. С. Макаренка постійно зазнавали нападок з боку більшовицьких ідеологів, які називали їх антирадянськими. Серед головних опонентів – А. Луначарський, М. Скрипник і Н. Крупська, яка вимагала дотримання більшовицької ідеологічної догми: «Мы должны вырастить из детей бойцов нашего дела». Після критичного виступу останньої на VІІІ з’їзді комсомолу 1928 в колонію ім. Горького одна за одною посунули перевірки, й невдовзі А. С. Макаренка відсторонили від роботи.
А. С. Макаренко – наприкінці життя
Від літа 1935 великий педагог півтора року працював у центральному апараті НКВС УРСР помічником начальника відділу трудових колоній. Праця в НКВС гнітила талановитого, природженого педагога й письменника. Стоси паперів забирали весь вільний час. А сам він писав у листі: «Я зробився бюрократом. Кожної години сповнююся дедалі більшої ненависті до цієї спеціальності».
На нього писали доноси. До стандартних звинувачень додавалось і те, що А. С. Макаренко мав меншого брата Віталія – офіцера царської армії, який у 1920 еміґрував за кордон.
З 1937 А. С. Макаренко жив у Москві й з дня на день чекав арешту. Раптово помер 1 квітня 1939 в приміському потязі на станції Голіцино неподалік від Москви. На його похорон з’їхалися вихованці з усього Радянського Союзу.
Пам’ятник А. С. Макаренку на Новодівичому кладовищі в Москві.
Антон Семенович виховував братову дочку – Олімпіаду (1920) й сина дружини Галини Стахівни – Льва Салька. Олімпіада Віталіївна Макаренко народила дочку Катерину Васильєву (1945), яка стала відомою актрисою й знялася в кількох українських фільмах. У 1953 Олімпіада Віталіївна народила сина й назвала Антоном на честь дядька – Антона Семеновича, який замінив їй батька.
Антон Васильєв-Макаренко став відомим кінорежисером, сценаристом, поетом, публіцистом, екологом. У 1985 р. Антон зняв свій перший екологічний фільм «Земля в біді». У 1988 він приїхав в Україну показати «Землю в біді» та з наміром зняти фільм про екологію Дніпра. Тоді я займався екологією й познайомився з Антоном у Київі під час показу його фільму. Антон багато розповідав мені про свого рідного діда Віталія Семеновича й про Антона Семеновича, про співпрацю їхньої родини з німецькими вченими. Олімпіада Віталіївна Макаренко як спадкоємиця авторського права Антона Семеновича дала їм дозвіл на публікацію педагогічної спадщини великого педагога.
Педагогічна система подвижника суспільного виховання
Педагогічний досвід А. С. Макаренка виявився в небувалих доти досягненнях. Легендарний радянський педагог прославився своїм досвідом масового перевиховання малолітніх злочинців. Він на практиці довів, що будь-яка дитина, ображена чи зіпсована ненормальними умовами свого життя, може виправитися при створенні правильної обстановки і за допомогою належних методів виховання. Педагог Макаренко вважав важливим виховання дітей через колектив, який об’єднаний метою, що вимагає спільної праці й відповідальності. Макаренко підняв із соціального дна й повернув до нормального людського життя близько 4 000 знедолених підлітків. Багато вихованців Макаренко, які колись були малолітніми злочинцями, стали видатними людьми.
А. С. Макаренко – автор праць «Педагогічна поема» (1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938) та багатьох інших. «Педагогічну поему» вважають однією з десяти найбільш значущих книг ХХ століття з виховання, вона перекладена багатьма мовами Світу.
Педагогічна система Антона Макаренка – цілісна, дієва сукупність ідей і практичних рішень, основними з яких є: Провідна роль родини у вихованні дітей; Суть виховання як суспільного явища; Єдність виховання й життя; Мета виховання як розгорнута програма формування людської особистості; Колектив як метод виховання; Взаємини колективу й особистості; Самоуправління в колективі; Виховання свідомої самодисципліни; Зв’язок навчання з продуктивною працею; Праця як постійний компонент системи виховання; Залучення вихованців у різноманітні життєві сфери для виховання господаря життя; Традиції та їх виховна роль; Педагогічний колектив і його осердя; Всебічний розвиток особистості.
В основі виховної системи А. С. Макаренка – такі базові принцип:
«Не може бути виховання, доки немає центрального спрямування на цінність людини;
Чому в технічних вузах ми вивчаємо опір матеріалів, а в педагогічних не вивчав опір особистості, коли її починають виховувати? Але ж для всіх не секрет, що такий опір має місце;
…Дисципліна, що ґрунтується на технічній нормі, догмі, наказі, завжди має схильність перетворитися в сліпий послух, механічну підлеглість одному керівникові;
Якомога більше поваги до людини і якомога більше вимогливості до неї;
Навчити любити, навчити упізнавати любов, навчити бути щасливим – це означає навчити поважати самого себе, навчити людської гідності; Любов – це найвеличніше почуття, яке творить чудеса, яке творить нових людей, створює найбільші людські цінності;
Тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, навіть найкращі, але не підтверджені ділом;
Вихователь має вести себе так, щоб кожен його рух виховував, і завжди має знати, чого він хоче саме зараз, і чого не хоче. Якщо вихователь не знає цього, кого він може виховати?;
Для виховання потрібно не багато часу, а розумне використання обмеженого часу;
Виховує все: люди, речі, явища, але перш за все та довше за все – люди. З них на першому місці – батьки та педагоги;
Наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, сльози, вина перед іншими людьми, перед усією країною;
Діти – це жива сила суспільства. Без них воно видається безкровним і холодним;
Відповідальність перед дітьми – це відповідальність перед історією; сьогоднішні діти – це завтрашня історія, завтрашнє майбутнє людства…».
На провідному значенні виховання в педагогічній системі А. С. Макаренка наголосив український педагог Микола Дмитрович Ярмаченко (1928–2010): «Традиційна педагогіка завжди на перший план висувала навчання, а виховання розглядала як тільки щось супутнє навчанню. Макаренко ж виховання поставив на перше місце, а навчання сприймав як складову виховання. Він вважав, що завдання школи полягає у вихованні демократичних поглядів і вміння жити за демократичними принципами».
А. С. Макаренко розробив і впровадив у життя власну унікальну універсальну систему виховання дітей по-родинному, на основі всебічного розвитку дитини в трудовому гурті як великій родині, де праця була не підневільною працею-трудом, а вільною й морально відповідальною працею-турботою.
Макаренківський принцип виховання працею – «Праця завжди була основою людського життя і культури» базується на моральності українського родинного трудового виховання й відповідає концепту «спорідненої праці» Г. С. Сковороди. У спорідненій праці виявляється суть людського життя, й спорідненою працею людина забезпечує собі чесне, справедливе, самостійне життя. Макаренківська система виховання працею відповідає головному спрямуванню Сковородинської педагогіки – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в спорідненій праці. Новаторські освітні системи Г. С. Сковороди й А. С. Макаренка виросла з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури
Макаренкознавство
Найперші розвідки про життя й педагогічну діяльність А. С. Макаренка з’явилися в Україні ще у 1920-х роках, їх автором був інший видатний український педагог Г. Г. Ващенко (1878–1967). Відтоді розвинулась ціла галузь педагогіки – Макаренкознавство, присвячене вивченню життєпису, науково-педагогічної, літературознавчої спадщини й виховних технологій А. Макаренка. Макаренкознавство поділяється на українське, радянське й міжнародне.
Виховні технології педагогічної системи Антона Семеновича Макаренка застосовують у Німеччині, Японії, Франції, США, Італії, Ізраїлі. В Японії у 70-ті роки видано 40 томів «Нарисів історії світової педагогіки», і в 16 томі детально описано досягнення А. Макаренка. А в Німеччині, у Науково-дослідному центрі порівняльної педагогіки Марбурзького університету в 1968 р. створено єдину в Світі науково-дослідну лабораторію «Макаренко-реферат», де глибоко вивчають унікальний доробок великого педагога. За висновками німецьких дослідників і педагогів, А. С. Макаренко досяг унікальних результатів у перевихованні підлітків з девіантною (небезпечною) поведінкою, і ніхто у Світі ще не спромігся перевершити його результат як за якістю, так і за масовістю показників. За підрахунками працівників науково-дослідної лабораторії «Макаренко-реферат», А. С. Макаренко опікувався долею 4 000 підлітків, і з них було лише кілька випадків повернення до босяцького життя.
Протягом багатьох років науково-дослідною лабораторією «Макаренко-реферат» завідував лідер міжнародного Макаренкознавства – видатний німецький вчений, доктор філософії, академік АПН України Ґьотц Хілліґ (1938–2019). Саме Ґьотц Хілліґ разом з Зіґфридом Вайтцем (Франція) у 1970 р. розшукали меншого брата А. С. Макаренка – Віталія Семеновича Макаренка (1895–1983) в будинку для людей похилого віку у Франції й переконали його написати спогади про старшого брата. Вчений листувався з В. С. Макаренком, уточнюючи подробиці спогадів, аж до його відходу в 1983 р. Повністю спогади В. С. Макаренка «Мій брат Антон Семенович» опубліковано 1983 в серії «Opuscula Makarenkiana» («Опуси Макаренкіани»). Ті спогади стали найціннішим джерелом для біографічного напряму Макаренкознавства. Працюючи над українськомовними джерелами, Ґьотц Хілліґ вивчив основи української мови й започаткував україніку в німецькій Макаренкіані.
Як керівник лабораторії Ґьотц Хілліґ був редактором низки ґрунтовних видань Макаренкіани. З 1969 року, спільно з Зіґфридом Вайтцем, редагує серію «Makarenko-Materialien» («Матеріали про Макаренка»), яка публікувала макаренкознавчі розвідки вчених багатьох країн, представляла результати наполегливих джерелознавчих пошуків лабораторії, архівні документи, мемуари тощо.
Обкладинка 4-го тому серії «Матеріали про Макаренка» (Марбурґ, 1982).
У 1971 р. Ґ. Хілліґ зініціював 20-томне позацензурне і найповніше у Світі «Марбурзьке видання» праць А. С. Макаренка німецькою й російською мовами, і протягом 1976–1982 вдалося випустити 8 томів. А в 1975 р. вчений очолив найтриваліший видавничий проект – 25-томну серію «Opuscula Makarenkiana», яка виходила в 1975–2003 роках.
Ґьотц Хілліґ (праворуч) з Антоном Васильєвим-Макаренком. 2008.
За участю Ґьотца Хілліґа в 1991 р. в Полтаві створили Міжнародну Макаренківську асоціацію, президентом якої вчений був у 1998–2002 рр., а в 1991–1998 й 2002–2019 рр. – віце-президентом.
Ґ. Хілліґ підсумував свої макаренкознавчі студії в праці «У пошуках істинного Макаренка» (Полтава, 2014).
Провідний в Україні науково-дослідний центр дослідження спадщини А. С. Макаренка – «Нова Макаренкіана» при Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка. Нинішнє українське Макаренкознавство орієнтоване на об’єктивне висвітлення життя й творчої діяльності педагога поза політичною ідеологією й цензурою, неупереджене вивчення праць радянських і закордонних макаренкознавців.
Однак, з 2001 р. в Україні не популяризують дослідження в галузі Макаренкознавства, ускладнено розгляд і захист дисертацій з цієї тематики. У 2008 р. Організаційний комітет І Міжнародної Макаренківської конференції до 120-ліття від народження великого педагога забив тривогу, що в Україні, зокрема, в Харкові занедбано роботу над освоєнням педагогічної спадщини А. С. Макаренка. А у 2013 р. Міжнародний громадський комітет по відзначенню 125-ліття від народження А. С. Макаренка, в якому брав участь і я, у «Макаренківському меморандумі», констатував, що в Україні педагогічно-практичний досвід педагога світового рівня вивчають украй недостатньо у вищих навчальних закладах і не впроваджують у виховний процес у середній школі, й як наслідок – українська школа неспроможна належно підготувати молоде покоління до життя в сучасному Світі. «Макаренківський меморандум» наголосив на необхідності комплексного впровадження Макаренківської педагогічної системи в життя: «Саме педагогічна, науково-практична спадщина А. С. Макаренка є нині як ніколи своєчасною для України і може стати тим важелем, який здатен докорінно вплинути на стан не лише педагогічної науки, але і – в майбутньому – на соціально-політичну ситуацію в країні». На превеликий жаль, і за останнє десятиліття Макаренківську виховну систему не задіяли в українську освіту…
На завершення нагадаю заповітну настанову великого педагога: «Відповідальність перед дітьми – це відповідальність перед історією; сьогоднішні діти – це завтрашня історія, завтрашнє майбутнє людства…».
Олександер Шокало, культурософ
