Доля Сіверського роду Новиків
Родина Новиків, а по вуличному Бакуменків, здавна мешкала у селі Нові Млини. Кожна українська родина у сільській місцевості мала вуличне прізвисько, ця народна традиція характерна усім українським територіям без винятку. Колись у їх родоводі був чоловік на ім’я Абакум. Простим людям важко було вимовити це ім’я, ось і можна було почути: «А чиї ото діти гасають?», одні в інших запитували. «Та Бакуменкові», – лунала відповідь. Так і закріпилося прізвисько – Бакуменки та й годі…
Нові Млини не завжди були селом, у середні віки, – відоме ярмаркове містечко на Чернігівщині. Село розкинулося не так і далеченько від Батурина, до певного часу за доби УРСР належало до Батуринського району, в 1960 році район був ліквідований, створили Борзнянський… Усілякими засобами намагалися стерти будь – яку згадку про бунтівну гетьманську столицю, і про великого гетьмана Івана Мазепу. Не вдалося…
Андріян Новик і його дружина Мавра збагатилися аж на семеро дітей. Найстаршою була Параскева, потім Орися, вона померла маленькою дівчинкою. А далі сім’я поповнювалася – Тимофієм, Миколою, Марією, Ганною, і найменшою, Тетянкою. На кінець 19-го ,початок 20-го століття у селянських родинах не дивиною було п’ятеро, шестеро, а то й більше дітей. За якихось сто років ситуація суттєво змінилася…
Андріян Новик був талановитим майстром з виготовлення художніх меблів. Самоук, якого не наважишся назвати аматором, адже хист мав неабиякий. Виготовляв, радше творив, – шафи, столи, стільці, дивани, крісла. У селі тоді проживало чотири поміщицькі родини. У всіх панських маєтках кімнати були умебльовані витворами майстра.
Одного разу трапилася оказія, досить незвична… Сільського майстра запросив фабрикант з Одеси, він мав приятеля поміщика з Млинів, у того побачив художні меблі, та й загорівся бажанням і собі подібні придбати. Андріян блискуче впорався із завданням, що стояло перед ним в Одесі. Меблі вдалися на славу. Замовник більш ніж задоволений, заповажав майстра за чесну працю і талант. Заробивши добрі гроші збирався повернутися додому. Але, отримавши розрахунок від одеського пана згідно домовленості, почув запитання: «А давай я тебе помогу документ заполучить, удостоверение личности так сказать… Фамилия у тебя какая?». «Андріян Єгорович я, з Новиків», – відказав. Документ виготовили, фабрикант мав серйозні зв’язки, та чомусь вирішив, що правильнішим буде прізвище Новіков?! Ось така заковика. Скільки подібних випадків траплялося в житті – бутті українців… Додають їм наприкінці прізвища –«ов» або –«ін», і вже начебто побільшало на одного москвина у світі. Усі діти Андріяна і Маври згідно документів уже значилися Новіковими.
На радощах від вдало виконаної роботи і зароблених грошей, Андріян вирішив справити собі обнову в Одесі. Придбав у модній крамниці чорний костюм, білу сорочку і темну краватку. У новій вдяганці замовив на згадку про перебування в південному місті світлину в салоні Д. Берсуцького, який знаходився в тодішній Одесі на вулиці Рішельєвській, 12. Знимок виконав фотограф Я. Зельдіс.
Коштів привезених з Одеси вистачило на будівництво дерев’яного будинку на два поверхи. Як натоді, то була подія на усю округу. Будинок довго не простояв, втіха родини була короткою, його спалили. Заздрісники трапляються завжди. На тому ж місці з рештків будівельних матеріалів відновили хату під стріхою, на щось краще грошей забракло. Сім’я володіла двома наділами землі, був і садок. Мавра жила городом, домашньою господаркою і дітьми.
ПАРАСКЕВА НОВИК
Найстарша з дітей, – Параскева мала нахил і цікавість з шкільних років до праці педагога. Здобула освіту, і надалі працювала вчителькою початкових класів в селі Костерево, інших селах Чернігівщини аж до пенсії. Неймовірно працьовита жінка, де б не мешкала, саджала дерева і квіти. Усе посаджене в землю її руками – росло і цвіло. Завдяки Параскеві і її чоловіку Андрію у родині в чорний період 1932-1933 років ніхто не помер від голоду. Коли тільки могла, вночі приносила в родину все, чим могла поділитися з братами і сестрами. «Йшла і ніг під собою не чула, тіло тремтіло, щоб не помітили, не схопили…», – згадувала, скільки й віку її… Боялася не так за себе, як за матір і меншеньких. Зуміла сатанинська московська влада більшовиків створити для українських хліборобів пекло на землі. Нова біда прийшла в 1936-му… Приїхали енкаведисти і забрали Андрія як «ворога народу», куркуля. Набравшись сміливості, пішла до районного НКВС. Там їй чітко пояснили: «Ще раз заявишся, відправимо вслід за чоловіком…». Живим його більше ніхто не бачив. Залишилася сама з двома дітками, Борисом і Галинкою… Господь дарував їй довгий вік, певно за надлюдське працелюбство, за терплячість, стійкість, коли лихо і негаразди. Параскева полинула у засвіти на 91 році… Її донька Галинка теж подолала 90 – літній рубіж , якої теж вже немає посеред нас. Коли була маленьким дівчатком, на запитання сусідів: «Як тебе звати?». Завше відповідала: «А я Галинка!». Так любовно і називали її в родині, не дивлячись на вік.
Тимофія молодим хлопцем мобілізували на фронт, з війни не повернувся. Навіть точна місцина поховання невідома. Не встиг ані сім’ї створити, ні освіту здобути, мріяв про це… З усіх народів Європи українці понесли найбільші втрати людьми у Другій Світовій, мусимо пам’ятати самі, й іншим нагадувати, про наших героїв і мучеників.
Микола пройшов дорогами війни від самого початку і до Берліна. Воював у складі Першого Білоруського. Була одна історія, вже після Перемоги, яка могла трагічно закінчитися для нього. Як і багатьох бійців і офіцерів Радянської армії, його поселили до квартири німців. Звісно, у господарів згоди не питали. Як виявилося, двоє синів їх загинули на цій же війні. Харчуванням вояки армії – переможниці в Берліні були забезпечені добре. І, одного вечора, коли він ладнався до вечері, а був на столі – і білий хліб, і вершкове масло, та американські консерви. Почув тихесеньке порипування дверей, а з вузької шпарини визирали перелякані очі власників житла. Вони були голодні… Від того вечора, та весь подальший час перебування у них Микола ділився продуктами. Бачив лише старих, нещасних людей. У нього шматок хліба застряг би в горлі, якби не пригостив … Доля милувала його, адже у випадку розголосу цієї життєвої історії, був би розстріляний, бо допомагав ворогам.
Нарешті довгоочікувний день відправки додому, в Україну. Він поспішав як міг, бо за два місяці до початку війни одружився з дівчиною полтавкою. Війна жорстока, мабуть не було жодної української родини, в якій би ніхто не загинув. Сам повернувся живий – здоровий, був правда двічі поранений, але неважко. Сім’я дружини загинула під час бомбардування міста. Зупинився в Полтаві, пристав до роботи, та щемлива українська душа розривалася… Кожного дня приходив до того місця, де зазнав таких коротких миттєвостей подружнього щастя. Покинув Полтаву, повернувся до села. Війна дуже змінила його. Він прийшов додому світоглядно зовсім іншим, ніж був до війни. Побувавши у Німеччині, а був хлопець спостережливий і кмітливий, зрозумів, у якій країні живе. Зненавидів Радянську владу, ув’язнення уникнув хіба – що завдяки медалям і орденам, фронтовик як не як…Любив поратися на землі, дуже красиво косив траву, розвів кріликів. Так і тривало життя, рік за роком…
Марія Новик, дуже жорстока доля їй випала, а її ж не обирають… До 1917-го встигла, хоч і нетривало повчитися у Полтавському інституті шляхетних панянок. Більшовикам панянки були непотрібні, в повазі були комісарші, а панянки і пані були зараховані до ворожих елементів. Оте навчання в інституті наклало тавро на подальше життя Марії. На жодній роботі її довго не тримали, звільняли… Бо по селу пішов поголос, що Марія Бакуменкова з дворян. Жила так, що у жодному фільмі жахів такого не побачиш. Мала у розпорядженні невеличку кімнатку і коридорчик. Стояла там лежанка зі збитих дощок, поверх настелений старий матрац, і не менш стара, потерта ковдра, простирадла без віку… Невеличка грубка, дерев’яний стіл, два стільці, та вішак на стіні… Працювала як кріпачка на двох невеличких ділянках землі, трошки підзаробляла у інших людей, з того й перебивалася.Старший брат і молодші сестри допомогали як могли, та хіба заможні були?. Як виповнилося 65 років, якимось чином виходили їй пенсію… 12 карбованців. Була жінкою високих моральних якостей, чиста душа, як скибка Великоднього хліба. Так і померла, не запізнавши що таке сім’я, діти, онуки… Ніжно любила всіх дітей своїх сестер.
ГАННА НОВИК із синами СТАНІСЛАВОМ І МИКОЛОЮ
Потерпали українці перебуваючи у складі різних імперій, а все тому, що не мали своєї держави. Та в жодній країні не збиткувалися з них так, як в нечестивій УРСР (СРСР). Ганна Новик, їй вдалося вирватися з радянської кріпаччини на селі, та ненадовго… Вийшла заміж за офіцера – політрука. Призначення він отримав у Винники, містечко під Львовом. Іван Пашковський загинув на Курській дузі. Ганна залишилася з двома дітьми, Станіславом і Миколою. Винники довелося покинути, після відступу «совєтів», приходили лісові брати. Казали: «Української крові проливати не годиться, та більшовичку на своїй землі терпіти не будемо, повертайся туди, звідкіля приїхала…». Їхня була правда, як тоді, так і їх нащадків тепер. Та хіба це розуміла Ганна… Українські драми, українські трагедії, не в театрі, не в кіно, жахні реалії життя, хіба тільки в столітті 20-му… Безбожницька країна зробила одних українців ворогами других…Дісталася до села де народилася і зростала,більш не було куди. Так мислила тоді, чи був інший вихід, зараз важко сказати. Влаштувалася шкільною бібліотекаркою, мала за спиною освіту, бібліотечний технікум. Працьовитістю відзначалася, як і всі представники роду. Жодної відпустки не використала для відпочинку. Село працьовитих любить… Тягнула на санчатах спиляне дерево разом з родаками наприкінці зими, снігу було малувато, підірвалася, тяжко захворіла. Невдовзі перед смертю казала молодшій сестрі: «Таню, оце так воно ведеться, помирать збирайся, а часник саджай…».
ТЕТЯНА НОВИК
Тетяна Новик, єдина з родини здобула вищу освіту. Закінчила Полтавський педагогічний інститут, природничо – хімічний факультет. Тоді факультети були подвоєні, фізико – математичний, історично – філологічний… Тетяна, як і старші по роду, мала якусь особливу, містичну прив’язку до Полтави, яку дуже любила. Бачила себе лікаркою, поступила до інституту в Харкові, та не судилося…, обставини змусили опинитися в Полтаві. Отримавши диплом, поїхала за призначенням до Хуста, затишного і такого красивого містечка на Закарпатті. Чотири роки вчителювання в Хусті, а потім, аж до пенсійного віку в Мукачеві. Біля Мукачівської середньої школи №16 – пірамідальні тополі насаджені дбайливими руками Тетяни Андріянівни тягнуться увисочінь дотепер. Клумби перед цією школою втратили принадливість, перестали палахкотіти квітами відтоді, як пішла на заслужений відпочинок чи не найкраща вчителька біології міста…
Заміж вийшла за західняка Віктора, уродженця Тернополя. Знайшовся син – Андрій. Чоловік розповів їй цікавий факт, виявляється, у його родоводі з діда – прадіда народжувалися тільки хлопці. У Андрія теж є син. Та він вже не з Бакуменків, рід же ведеться в українців за батьком.
Нікого немає в живих із Сіверського роду Новиків, один за одним відійшли у кращі світи – Марія, Ганна, Микола, Параскева, Тетяна… Прізвище ніби також зникло, та це не зовсім так. Адже кров роду Новиків тече по артеріях родаків ближніх, та більш далеких, хай і з іншими прізвищами. Завершується буття на землі одного роду, започатковується новий рід, і ця циклічність безперервна. Так влаштований Світ.
На околиці Нових Млинів несе свої води Сейм, притока зачарованої Десни, так само, як і сто, двісті років тому. На центральному майдані села час від часу ярмаркують не тільки жителі Чернігівщини, а й приїжджають із сусідніх областей…
Ніде окрім Сіверських земель не надибаєш на такі загадкові і густі соснові ліси, а в лісі під ногами жовтий пісок, і звіробій росте такий високий… Родюча чернігівська земля, та й вода у криницях смачна – смачнюща, краща за мінеральну. І люди землі цієї, – красиві, добрі і працьовиті, як зрештою і на всіх українських теренах.
Андрій Будкевич (Буткевич)
*На заголовній світлині: МИКОЛА,ТЕТЯНА І ТИМОФІЙ НОВИКИ
