Навіщо вигублюють селянство
і його «моральну економіку»…
У 1960-х роках сформувалася спеціальна наукова дисципліна – селянознавство (від англ. peasant studies). Цей новий науковий напрям виник на стику соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».
Видатний соціолог комі-зирянського походження й світового масштабу Питирим Сорокін (1889–1968) написав першу вражаючу наукову працю «Голод як фактор. Вплив голоду на поведінку людей, соціальну організацію і суспільне життя» під час голоду 1921‒1923 рр. в основних хліборобських реґіонах колишньої Російської імперії – Поволжі, Кубані й південних губерніях УСРР. Вчений проаналізував той перший голодомор, організований більшовиками через державний узаконений грабіж, офіційно названий «продрозверсткою», й ствердив: голод, який знищив тільки в Поволжі до 5 млн людських життів, був щепленням комуністичної ідеології населенню колишньої Російської імперії, оскільки він зруйнував усі звичні фактори регуляції суспільного життя. Однак то був не найстрашніший голод, після нього більшовики організували справжній голодоморний геноцид 1932–1933 років та післявоєнний голод 1947.
Про страшні масштаби штучного голоду 1932–1933 років офіційно доповідав аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини у Москві Отто Шиллер: «…масштаби вимирання досягли 25‒30% населення. Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».
Українські демографи в 1930-х роках, по свіжих слідах голодоморного геноциду на основі статистичних даних визначили число жертв у межах 11 мільйонів. А нинішні аґенти-ґрантожери, які представляються «дослідниками Голодомору», нав’язують справжнім дослідникам аморальний торг, мовляв, давайте зійдемося на трьох з половиною мільйонах смертей. Отак блюзнірськи «демографи» маніпулюють мільйонами жертв голодоморного геноциду – іґнорують реальні факти масового вбивства більшовиками українського селянства у 1932–1933 роках.
А крім іґнорування масового вбивства, так звані демографи іґнорують масові деформації фізіології й психіки мільйонів людей, які пережили голодомор, а також наслідки тих психо-фізіологічних травм, що позначаються на здоров’ї наступних поколінь – дітей, онуків, правнуків. Смертоносний голод надовго залишається в генетичній пам’яті та впливає навіть на четверте покоління нащадків: проблеми з серцем та іншими внутрішніми органами, які від голоду зменшуються в розмірах удвічі, хвороби хребта й кісток. Ще й досі український суспільний організм не відновив свого фізично-духовного здоров’я, що проявляється в страхові, у пригніченості суспільної моралі й свідомості, у відсутності взаємодопомоги та сповільненні культурно-соціального розвитку. Після геноциду 1932–1933 років не стало суспільної верстви хліборобів, натомість з’явилися заневолені селяни-колгоспники, а то вже інший світогляд. Тобто голодомор – також сплановане нищення морально-світоглядної основи й волі духу хліборобів.
У статті «Наслідки Голодомору-геноциду в Україні» (2020) український лікар-психіатр, дисидент і громадський діяч Семен Глузман, нагадуючи про голодні смерті тисяч людей у деяких країнах Африки й Азії, спричинені природними факторами, аналізує причини й наслідки голодних смертей мільйонів українців: «Український феномен голоду відрізняється ось чим. Тут не було катастрофічних кліматичних причин неврожаю, жодних інших фізичних причин. Причини були суто політичні. У 1929 році в Україні почалася масова примусова колективізація, що супроводжувалася репресіями незгодних. Мешканці сіл занурювалися в атмосферу страху і ненависті. Влада діяла відверто, не приховуючи своїх жорстоких намірів. Надії на зміну ситуації в людей поступово згасали. Згасали також спроби раціонально пояснити собі й своїй родині, що відбувається.
Свідки Голодомору стверджували, що під час тих подій в українському селі припинилося дітонародження. Відсутність у ті роки в СРСР демографічних досліджень не дозволяє оцінити вплив цього феномена на подальші події в соціальному житті України. Відомо також, що тільки за кілька років в українських селах відновилося народження дітей. Саме тоді з’явилася потреба у відкритті в сільській місцевості фельдшерсько-акушерських пунктів і пологових відділень у районних лікарнях.
Таким чином, мешканці сільської місцевості доволі швидко втрачали свої основні вітальні функції. І заодно – надію на майбутнє. Поступово наставала атрофія моральних констант. Люди, які раніше дотримувались моральних норм, переживали психологічне і моральне руйнування. Їхня свідомість звужувалася до примітивного домінуючого інстинкту виживання.
Якщо тема сталінських репресій і подій після них була хоча б частково зображена в радянській мемуарній літературі під час хрущовської «відлиги», то про Голодомор як цілеспрямований геноцид офіційно не повідомлялося. Ця тема була однією з найбільш заборонених в СРСР, і усні розмови переслідувалися. Для покарання «наклепників» існувала стаття 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда».
Природно, жертви Голодомору, які вижили, і його свідки уникали говорити на цю тему з незнайомими людьми і воліли не інформувати про це своїх дітей та онуків. Насамперед – з метою безпеки своєї сім’ї. Радянська влада навмисно намагалася витіснити тему зі свідомості радянської людини.
Приховування цієї страшної правди, навіть поверхова згадка про яку була небезпечною, все-таки не було абсолютним. Люди, особливо які мешкали в сільській місцевості, пошепки говорили про ті події, несправедливі й безглуздо жорстокі. Так виховувалася особлива радянська ментальність у наступного покоління людей, які знали жорстоку правду про життя батьків і змушені були жити в її запереченні або замовчуванні». Розповідаючи, як західні дослідники досі вивчають психічний стан третього й четвертого поколінь жертв нацизму та знаходять певні психосоматичні зміни у них, С. Глузман робить сумний висновок про долю їхніх сучасників, які пережили Голодомор-геноцид та «ніколи не були об’єктом подібної уваги дослідників. Їхньою долею був вічний страх за себе і за благополуччя своїх сімей. На жаль, їхнім захистом і реабілітацією були страх перед державою і мовчання про пережите…
Заборонена тема історії та Голодомору в СРСР не досліджувалася. Влада вдалася до блюзнірської підміни понять: тема вивчення Голодомору була заміщена новою правовою ідеологічно витриманою дисципліною – колгоспним правом».
Більшовицькі виродки винищили традиційне українське етнокультурне, соціальне середовище, викорінили морально-світоглядну основу природно-звичаєвого права агрокультури з давнім вічовим законом самоврядної волі громади та насадили своє аморальне узаконене беззаконня, яке ліквідувало саме поняття про справедливість як першопочаток права. Українців-господарів виморювали голодом за їхнє глибинне вкорінення в рідну землю, за дотримання питомих звичаїв, за непіддатливість пролетаризації й непокору паразитарному більшовицькому режимові, за совісливість і справедливість, за високу людську моральність, яку люто ненавиділи аморальні нелюди.
Олександер ШОКАЛО,
культурософ
