100 років од початку більшовицьких голодоморів…

 

Людомор 1921… і далі… і нині

Геноцид українців Москвою та їхніми посіпаками… кілька сотень літ!

Під час трьох голодоморів двадцятого століття 1921-1923, 1932-1932, 1946-1947, що їх зумисне влаштовувала Москва для винищення корінного українського люду, зарубіжні  та українські вчені визначають як геноцид української нації відповідно до Конвенції ООН.

Знищено було кілька десятків мільйонів корінного населення протягом трьох голодоморів і війн, влаштованих Москвою в Україні. За офіційними даними Міжнародного форуму «Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо», вбито 15, 5 млн. осіб. (Київ. 7. 9. 2021). На наші землі спрямовано московською владою кілька мільйонів переселенців для «перемішування» місцевого населення і дроблення за національною ознакою, щоби створити так звану нову історичну спільність – радянський народ – тобто кацапізувати корінних українців, зробити їх манкуртами і яничарами.

Хоча московські вбивці виморювали, вбивали українців від своєї появи на політичній арені, як писав один із московських істориків, цієї штучної протоплазми, а за словами відомого історика Геродота, андрофагами чи людожерами. Кацапізацією, нищенням усього українського, займалася царська влада, придушуючи інші народи й народності і найперше українців.

Голодомор 1921-1923 років забрав життя 3, 5 млн людей. Влаштовували геноцидне вбивство українців призвідники: Ленін, Сталін, Каганович, Постишев Молотов та інші місцеві посіпаки – московські пристібаї й одурманені пропагандою та продажні. Це була своєрідна репетиція наступного голоду 1932-1933 років – 10, 5 млн  і 1946-1947 років –  1, 5 млн «прихованого» мору. Історія не знає жодного такого масового злочину, як геноцид, організований проти цілої нації.

Людська пам’ять, офіційні документи викривають організаторів та виконавців цього геноциду, яким прощення не було й не буде. Природа цього не простить, як і наш народ жодної насильницької смерті українців, допоки вони живі і мають пам’ятати цей геноцид, влаштований московськими вбивцями.

 

 

«Твій же корінь уморю голодом, а й нащадків  у тебе вигублю»
                                                                          Біблія. Ісайя, 13\30 

«…Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину – і засипають
Без домовини; дні минають,
Минають місяці, – село
Навік замовкло, оніміло
І кропивою поросло.
Гробокопателі ходили,
Та й ті під хатами лягли.
Ніхто не вийшов вранці з хати,
Щоб їх, сердешних, поховати,
Під хатами і погнили…»
                          Тарас Шевченко. Чума

 У 2005 році Президент України Віктор Ющенко у промові в ООН закликав визнати трагедію 1932-1933 рр. геноцидом українців. Це вперше в історії оновленої держави від Л. Кравчука до Л. Кучми, від яких українці чекали визнання голодомору української нації як геноцид  і не дочекалися. Але генетично винищення почалося кілька століть тому. І  найбільш у 20 столітті: 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років. Триває й нині винищення українців гібридне, можливо для декого й непомітне чи м’яке у 21 столітті 2021 року, чому є безліч незаперечних фактів. Точніше – вбивство, коли українців і патріотів просто відстрілюють снайпери, вбивають бомбами, мінами…

Усі три голодомори-геноциди людей у найбільш родючій землі світу – українській не підлягають сумнівам, але зумисне організовані звіроімператорством генсека Сталіна і його звірофермою голодомору, вбивства. І не просто голодомори замовчувалися, а за згадку про ці лиха можна було попасти до в’язниці як мінімум, або під катування, чи й під розстріл. Жахи ці незабути. І найжорстокішим московським вбивцям не те що прощення немає, – така московська імперія має розпастися, зникнути зі світової карти. Інакше спокою в світі не буде.

Голодомори навіть не згадувалися, а вампірократія кремлівських монстрів неодноразово влаштовувала масову загибель українців віддавна. Ленінщина й Сталінщина, а тепер і путлерівщина і були спрямовані на геноцид корінного українського населення, розрахованого на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення селянства та свідомої інтелігенції. Нині ж – на знищення українців та України як такої.

Усвідомлення масштабів трьох голодоморів 1921-1923, 1932-1932, 1946-1947 років та їхнього геноцидного характеру йдуть в однім руслі – знищення українців. Голодомор-геноцид 1921-23 років став певною репетицією геноциду 1932-1932 років. Були ж репресії в Україні і 1917-1920 років (Науково бібліографічний покажчик. – К.: Смолоскип, 2007. – 519 с.) та особливо наступних – 30-х – 80-х. Доба від 1917 року більшовицько-комуністичного тоталітаризму виявилася найтрагічнішою в багатостраждальній історії українського народу.

Небачені етноцид, лінгвоцид, геноцид, приниження, винищення, знущання над інтелектуально свідомою елітою і землеробським працьовитим народом, руйнація народної культури й історичної пам’яті – не уявні іншими націями і народностями, хіба за винятком полпотівського нищення камбоджійців чи в Китаї під час «культурної революції» при Мао Дзе Дуну, або Гітлером. У світовій історії не занотовано жодного такого масового злочину, як Голодомор-геноцид, організований проти цілої нації. Застосований кремлятниками, щоб потім на місце мільйонів померлих і вивезених заселити кацапів і можна було казати, що так історично склалося.

Та ще свого часу, наприкінці позаминулого століття, геній української прози Іван Нечуй-Левицький писав про шовінізм московського імперіалізму: «Скрізь нищать національні мови, національні літератури, скрізь бачимо великоруський натиск, котрий постановив собі, наче яке завдання, знищити до останку усі національності в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України». Іван Нечуй-Левицький так і зазначає, що це «вияв расовий», тобто визначено геноцидний. Розглядаючи й аналізуючи, умовно кажучи, московську літературу, підкреслює, що вона непотрібна не лише для України, а й для всієї слов’янщини.

Знищення українців під час злочинного комуністичного режиму і до цього царським урядом започаткований у тоталітарній імперії Москви – найжорстокішій в історії людства на Землі. Почалося заселення України москалями і військом від 1654 року, точніше, насичення загарбниками території активно після Полтавської битви 1709 року. Наслано гусарські полки: Чорний, Жовтий, Молдавський, Єлисаветівський, Самарський, Луганський; пікінерські: Донецький і Дніпровський. Вісім полків – це приблизно вісім тисяч добре озброєних убивць. Україна мала їх годувати. Так почалася руйнація і кацапізація, почалося «розпинання» України, як висловився Тарас Шевченко. А потім Друга (Катерина) «доконала вдову сиротину», тобто цариця підступно зруйнувала Запорозьку Січ, а це все одно, що всю Україну та її волю.

Вперше вирізано киян у 1169 році так званим Суздальським, наполовину інородцем. Далі більше. Київ пограбовано 1655 р. московською армією: рухаючись на Львів, вона випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 км від основного маршруту.

Уже після умовної Переяславської угоди, якої не було (Переяславська рада 1654 року. Історія та дослідження. – К.: Смолоскип, 2003. – 890+20 с.) 1659   московський воєвода, князь Ю. Барятинський по дорозі на Київ повісив 3 тисячі осіб і звітував цареві, що в такий спосіб ним знищено 15 тис. українців і запропонував йому спосіб, щоб втримати в руках Київ «висей і вижер» на захід від міста все підряд на 150 верств. 1708  захоплено і зруйновано гетьманську столицю Батурин московськими військами та вирізано усіх мешканців, переважно дітей та жінок.

І почалося руйнування і нищення всього українського… При Петрі Кривавому. Та злочинні наміри цього деспота і вбивці були ним сформульовані ще в так званому Тестаменті, зазначає Воротиленко Микола  у книзі «Заповіт Петра 1» (Україна-Канада, 2007. – 272 с.). Але без України, зізнається цар, Московія приречена на загибель.

1773 року московський міністр Б. Волинський звітував цариці Анні: «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягти з них 30 тисяч мір борошна та сіна».

Московський царизм щоразу посилював тиск і руйнацію України, а царські посіпаки виробляли нові положення про винищення України.

Царський хроніст Петро Крекшин – підрахував, що всього в Україні з листопада 1708 до липня 1709 років стратили близько тридцяти тисяч осіб. Задокументовано, що місцевому населенню заборонили знімати трупи, допоки не розсиплються кістки: повішені мали слугувати нагадуванням місцевим, козацькій старшині Гетьманщини та всьому слобідському козацтву про… відокремлення від імперії (Україна молода. А. Федорина, 03. 07. 2009).

Можливо одним із перших трактатів, де порушено питання голоду є книжка «Цар-голод» (1883) відомого вченого-біохіміка, члена «Народної волі», який народився в Золотоноші, тодішній Полтавщині, Олексія Баха (1857-1946). Пізніше твір називався «Економічні нариси», в яких розглядав теорію К. Маркса, але автор у зв’язку з переслідуванням змушений виїхати за кордон. Трактат починається із епіграфа вірша  «Залізниця» (присвяченого дітям) відомого поета Миколи Некрасова уродженця с. Юзвинці Вінницького повіту Поділля:

«У світі є цар: він нещадно-жахливий,
Голод – імення його».

Пізніше, 1892 року поет, прозаїк, публіцист і громадський діяч Онопрій Василенко (1861-1920) на псевдонім Охрім Варнак, Степовий Вітер, який родом із Ковраїв Золотоніського повіту тодішньої Полтавщини, а тепер Черкащини, а також один із вчителів Івана Ле у нотатках «Від Севастополя до Золотоноші» (1892) описав жахливі злидні від голоду українських селян по всій Україні.

Зловісний етап жорстокого визиску та грабіжництва, хоча він був постійним від приходу москалів на українські землі, посилився з початком 1918, коли радянському наркоматові продовольства надано надзвичайні повноваження для примусового вилучення продуктів у селян. Так грабували українців і все, що вони мали і так же будувалася злочинна імперія і в десятеро більшим звірством вона утримувалася, включаючи депортацію як геноцид. Згадаймо депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини і загарбання у двадцятих роках українських земель – Стародубщини, Білгородщини, Орловщини, Курщини, Вороніжчини, Кубані, Ставропольщині, Ростові на Дону, Таганрозі, а українців депортовано на Зелений, Малиновий та Сірий Клин (відповідно Далекий Схід, Кубань, Західний Сибір і Північний Казахстан).

Французький інженер і військовий картограф Гійом Левасер Боплан у 17 столітті в «Опису України» на своїх 14 картах, знайдених у  20 столітті, малював Україну від Підмосков’я до Трансільванії і по Люблин. Це приблизно у сорок разів більша площа, ніж нині (І. Кузич-Березовський у книжці «Оріяна» (Кімерія-Праукраїна: у двох тт. – Детройт, 1979. – 378 с. – т. 1).

Було і йде постійне загарбання українських земель, здирство над людьми і нищення України, її земель і багатств, убивства і заселення москалями порожніх осель.

Гени кацапського тоталітаризму, загарбання і вбивства – незмінні. Чи в кремлівському смороді, чи за колючим дротом соцтабору. Московська комуністична солідарність ленінізму й сталінізму з царатом одноцільна – загарбання, жадібність, поголовна брехня і винищення народів всіма способами, хто не покорився й не став рабом. Хоча в це ярмо затягують вже зельмани тарифами і зданням у хижацькі кігті московські, збільшуючи власне багатство та  прирікаючи українців на бідність і вимирання, а патріотів саджаючи за грати, хто воював проти путлерівських кремлятників.

З історії 20-30 років минулого століття відомо, що іудеї мали в Криму створити свою республіку, про що писав і Симон Петлюра, зокрема починали з колонії Агро-Джойнт у роки Великого терору. У них також відбирали все зерно разом із насінням… Створили їм Біробіджан…

Нині арабські країни нищать Ізраїль і тоді чотири мільйони повернуться на ново скуплену землю в Україні (Див. «Кримваш» хабадські мудрагелі?» Ед. Ходоса). Ізраїль уже виділив кілька мільярдів доларів. Тоді ж, у двадцяті, існувала ціла концепція: «Перенесемо Ізраїль до Криму!»

Не вийшло й нині. Але тепер після купівлі української землі вони отаборяться тут, бо надто швидко все йде за їхнім планом. Імовірне зникнення сучасного Ізраїлю під тиском арабського мусульманського світу, що припускають чимало відомих і впливових людей, у тому числі й американський діяч високого штибу й етнічний єврей Генрі Кісинджер, зазначає публіцист Михайло Губаш (24. 05. 2019, С. в.).

Ще 2013 року Генрі Кісинджер (разом із представниками 16 американських спецслужб) стверджував, що «через десять років Ізраїлю не буде». А це ж не видумка або необґрунтовані вигадки. Це вже проект «Небесний Єрусалим», а наша «Небесна сотня» залишиться хіба що в серцях справжніх українців, які ще мислять, мріють і борються, в міру своїх сил за свободу. Живі.

У нас промосковсько-юдейський парламент, уряд та інші організації, про що найліпше знає харківський рабин Едуард Ходос та довів це у своїх книжках: «Чи потрібен Україні месія із Брукліна», «Єврейський фашизм, або хабад – дорога в ад», «Єврейський «норд-ост», або «Портрет звіра на повний зріст», «Єврейський синдром 3», «Коли євреї марширують», «Єврейський удар, або П-дец підкрався непомітно», «На краю могили, або дикі хозарські танці» та ін.

Зокрема в останній Ходос посилається на ізраїльського археолога Зеєва Герцога і публікації в газеті «Гаарець», що вони 70 років розкопують Ізраїль і не знаходять ствердження фактів Старого Заповіту. За словами цього професора, «як з цим не важко змиритися, але Ізраїль не виходив із Єгипту, не тинявся пустелею, не завойовував Єрец Ізраель і не жив тут десятьма колінами». І Мойсей водив 40 років пустелею юдеїв, бо не знав куди їх вести.

Інший археолог Яір Камайський, заявив: «Розповіді Біблії про події 10 століття до н. е. не більше чим традиція, легенда…». Та й З. Фрейд писав перед смертю, що Мойсей єгиптянин.

Маючи на увазі ці та інші наукові й реальні факти археології ребе Е. Ходос знає, що равини у Вавілоні шукають не соферські рукописи (соферім – група збирачів-укладачів і записувачів Біблії), «а  знищують свідчення зачатків нашої – не єврейської цивілізації». Про розгляд питання щодо єврейської автономії є праця С. Гольдемана «Жидівська національна автономія на Україні» (1917-1920 рр.) (Хроніка 2000, № 21-22).

Такі дослідження щодо походження та соціально-економічних і політичних питань однозначні з іншими правдивими відкриттями. Все це означає, що вони не знають де їхня прабатьківщина чи земля обітована. Хіба якість легенди і загадки видумані у Старому Заповіті про Палестину й Сирію. Це вічні приблуди, що грабують інших. Ця ідея «грабуй награбоване» йде від убивства інших народів, а найбільш притаманне московським убивцям, про що достатньо фактів.

А в 2006 році в Києві у Міжрегіональній Академії управління персоналом спільно з міжнародними організаціями була проведена конференція дослідників Голодоморів в Україні і її матеріали й доповіді вийшли за чотири попередні конференції окремою книжкою «Єврейсько-більшовицький переворот 1917 року як передумова червоного терору та українських голодоморів». Тобто з’ясовувалося і було визначено хто ж мордував Україну, хоча це було відомо й без науковців, але варто було це зробити на науковому рівні.

У міжнародному масштабі визнати Голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, а також масові розстріли українців за національною ознакою в 1936-1938 роках, фактом геноциду перешкоджають Москва та Ізраїль, покриваючи тих, хто організовував і здійснював геноцид за безроздільного панування в СРСР і зокрема в Україні.. Зрештою й по смерті Сталіна й сьогодні і невідомо коли це закінчиться триває вибиття українців всіма доступними засобами, як закон про «антисемітизм».

Верхня влада в нас не прийняла ж закон про корінну націю, тобто українців, а також не прийнято закон про антиукраїнські прояви від верхів до низів. І де ж це «слуги чужинства» зустрічали  антисемітизм? Адже це арабський світ, ефіопи, сомалійці, єгиптяни і в тім числі євреї?

Може це антисіонізм? Так і його в нас не існує. Хоч є резолюція № 33779 Генеральної Асамблеї ООН 10. 11. 1975, в якій сіонізм усім світом визнаний однією з форм расизму.

Вчений і громадський діяч Петро Масляк так і запитує депутатів Верховної Ради: «ви що збожеволіли?», коли нардепи прийняли цей закон про антисемітизм, підлабузнюючись до іудеїв…

Тобто «слуги» божевільні, неуки і не знають значення цих слів: антисеміт і антисіоніст…

Усе це витіснення українців із рідної землі, яку продадуть, а автохтони й не пікнуть. Отже «Третя Хозарія» чи «Новий Єрусалим» для ізраїльтян очищається від «зайвих» чи, як писала Олена Пчілка, «викинутих українців». Може рештки з українців повернуться в Єрусалим, заснований вихідцями з України гиксосами, тобто гетитами, у 1800 р до н.е. (Л. Вуллі,В.  Рен-Бойкович, Джон Вільсон, Енциклопедія Британіки (Кого обирає Господь? – Л.-К. – 555 с.).

Тому вони шукають краще для себе місце. А це Україна. У США банкіри гебреї, що відомо світові. Мешканцям Ізраїля на палестинських землях – небезпечно, бо семіти, араби, їм спокою не дадуть, що цілком об’єктивно, якщо простежити історію їхніх «взаємин».

Відомий майстер мікромініатюр і дослідник творчості відомого Карла Маркса, голодоморів та більшовизму Микола Сядристий, перечитав його твори – 50 томів, зробивши однозначний висновок –  Маркс антисеміт. Або антисіоніст, бо вихрестився? Так зневажив іудеїв і свій рід. Нині світ охопили антиізраїльські протести: Лондон, Німеччина, Мадрид, Париж…

Отже зелепухи мають засудити і Маркса за антисемітизм чи антисіонізм?! Адже він викрив своїх, підкреслюючи, що юдейський світський Бог – гроші – ревнивий бог Ізраїлю! І торгашество. А громадянське суспільство із власних надр і породжує єврея. Зрештою Маркс – філософ капіталу, але перед ним був славетний гуманіст Відродження, філософ і письменник Еразм Ротердамський, адже його сатира «Похвала Глупоті» не втратила сенсу і нині, якщо глянути на верховних «слуг».

Микола Сядристий переконано стверджує думку, що голод, влаштований Сталіним, робився за «ленінською технологією». Ленін боровся з селянством, яке складало 80 % населення і «різав» його мільйонами, як інтелігенцію також. У 1920-х роках проти радянської влади відбулося 2,5 тисячі повстань проти здирства і забирання хліба, від чого й померли мільйони людей. Сядристий глибоко обурюється вченими, які не визнавали голодоморів: «У нас усі історики продажні, і в першу чергу – Кульчицький, Денисов та Курас (талановиті пройдисвіти): всі вони писали, що у нас голоду не було, розповсюджуючи цей лист в усіх посольствах… А от Джеймс Мейс, американський дослідник Голодомору в Україні, був правдивим істориком, але його прикінчили (помер за дивних обставин у Києві в 2004 році. – Ред.)».

Принаймні до вибуху на Чорнобильській атомній станції боялися щось антимосковське відкрити. І лише з так званою перебудовою дещо появилося, у тім числі й про голодомори, геноциди, терор московський, більшовицький проти українців. Так С. Кульчицький лише в 1989 році випустив брошуру на 46 сторінок «1933: Терор голодом», правда великим, як на сьогодні, накладом – 62 026 примірників. Перша публікація його була в 1988 році.

Щодо українських євреїв, то, мабуть, «слуги» не думали взагалі. Точніше, вони просто не думають, бо їхні мислительні апарати налаштовані в однім спрямунку – гроші й багатство. Підлабузництво. І зрада національних інтересів. Голодомор для мас. Багатим – лафа.

Ну як про двері в офісі президента, які хтось обмалював і треба скликати позачергове засідання парламенту. Бо мовляв, щоби помити стіни й двері потрібні… кошти й засудити тих, хто побризкав їх фарбою. Наче немає інших набагато важливіших справ. Війна і вбивства тривають, а їм у головах розмальовані стіни. Отже хай москалі вбивають, а їм стіни…

А ось антиукраїнським нахабним, цинічним виявам немає зупину. Чому ж  не засуджується? Очевидно, на їхню думку, українців треба принижувати, обмовляти, вбивати на їхній же землі, нищити рідну мову, культуру, глумитися на різних шоу. І нічого. То скільки нам ще треба терпіти? Коли цьому буде покладено край? Багаті наживаються на українській крові бідних. І все це закінчиться кров’ю і голодом… Як писала газета, що «родіна» в москалів починається з голодоморів для українців. Для убивць може закінчитися взаємно тим самим.

Та будь-які війни світу не порівняти за розмахом із виморюванням українців у найродючішій країні, на предківській землі, які першими досконало освоїли землеробство і зуміли з допомогою землі досягти достатку.

Так професор-археолог Грегем Кларк (Кембріджський університет) і професор праісторичної археології Стюарт Пігот (Едінгбурзький університет) у науковому дослідженні «Праісторичні суспільства» (Лондон, 1965) пишуть: «Коли ми звертаємося тепер до важливих галузей початкового раннього хліборобського поселення, ми виявляємо більше зв’язків із Трипіллям (Україна), ніж із Стародавнім Сходом».

Ці два іноземні вчені також авторитетно стверджують, що 5500 років тому Середній і Близький Схід (Індія, Іран, Пакистан, Месопотамія, Палестина тощо) були колонізовані племенами, які, як автохтони, жили в багатих степах між Карпатами та Кавказом.

«Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців» – наголошував у своїй книзі «Воля у стародавньому світі» Герберт Дж. Мюллер: Нью-Йорк, 1961 (у кн. В. Кобилюх: Праукраїна і санскрит).

Ще одна причина знищення генетичних українців у мові, яку вчені світу ставлять первинною в індоєвропейському чи індоіранському вимірі.

Річард Вільсон у статті «Англійська мова» (Британська енциклопедія) вважає, що «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5 тисячоліть тому на терені сучасної України». Про це ж заявляло чимало англійських, американських, ірландських та інших країн вченими.

Англійський дослідник Леонард Ведель у порівняльному «Шумерсько-орійському словнику» доводить велику спорідненість між мовою шумерів та українців.

Те ж саме висловлює американський історик В. Рен-Бойкович у праці «Колиска культури людства» (Нью-Йорк, 1983).

Ціла група розсудливих вчених вважає, що оріняцька людина прийшла в Західну Європу з України, бо Вкраїна таки є правітчизною орійської раси. Більшість наукових фактів це стверджують.

Археолог із Франції Мішель Буль так і заявив, що орійська раса й культура прийшли в Західну Європу з України. Схильні до цієї думки й румун П. Карман, німецькі археологи С. Райнах, Й. Баєр, О. Менгін, І. Обермаєр, Г. Зебер, Г. Гаррод, Л. Цоц, англієць Г. Брей, українець Ю. Полянський та інші. Всі вони вважають, пише В. Кобилюх, що Вкраїна є правітчизною орійської раси. І саме тут чи не найперша причина винищення українського народу.

Адже не лише московський царизм забороняв усе українське, а кожен загарбник.

Філософ і Президент Індії Сарвепалі Радхакришнан у своїй праці «Індійська філософія» пише: «Веди – найстародавніша пам’ятка людського розуму, якою розпоряджається людство… Орійці (оріони) принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії».

Великий індійський мислитель, письменник, видатний політичний і державний діяч, лідер за незалежність Індії, перший прем’єр міністр Джавахарлар Неру у своїх знаменитих працях «Відкриття Індії», а також «Погляд на всесвітню історію» (Листи із в’язниці до дочки Індіри Ганді. У трьох томах) зазначає, що орії походять із широких просторів Дунаю, Дніпра і Дону. А народні танці патанів (оріїв) дивно нагадують танці українців. До речі, як і танці та музика, наприклад, гуджаратів  дуже подібні до гуцульських, або раджапутів.

Відомі на Заході історики Дж. Гавкс і Л. Вуллі у своїй «Історії створення культури і проявлення науки (праісторія і початок цивілізації)» (Лондон) розмістили «Карту мандрів народів в епоху бронзи». Це оріони з України, які йшли через Кавказ на південь. Йшли сумеряни (шумери), кіммерійці (кімеряни), міттани, касити, перси, гіттіти, сірійці, фінікійці, палести (палестинці). Як стверджують вчені, мова цих оріян – первісний санскрит. Індоарійці опинилися аж у Китаї, можливо пішли аж туди і нині їх, як уйгурів, винищує китайська шовіністична влада, як кремлівські убивці винищують українців в Україні.

У книжці «Чотири тисячі років тому» історик Георг Біббі (Нью-Йорк, США) подав «Мапу ПРАВІТЧИЗНИ НАРОДІВ», де зображено територію України, звідки вимандровують міттани, кассити, гіттіти, ахеї (греки), англо-сакси, тевтони, латини.

Л. Спраг де Кемп у дослідженні «Стародавні руїни й археологія» (1972) підкреслює думку, що «оріяони, підкоряючи на своєму шляху племена за племенами, вважали себе пануючим народом. Вони підкорили в Індії монгольські племена, на Середньому Сході – семітські».

Професор Р. Грішмен (Сорбонна, Париж), голова археологічних експедицій, які в 1941-1949 рр.  робили успішні розкопи, у праці «Іран», виданій 1965 року в США, наголошує, що «материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря» – цитує цікаві й вагомі джерела В. Кобилюх у дослідженні «Праукраїна і Санскрит».

Між 2 і 1 тисячоліттями до н. е. праукраїнці панували над Іраном 700 років. Навчили їх Сонцепоклонницької віри, котру визнавав увесь світ, навчили господарювання, промисловості й золотарства. Тому іранські золоті вироби дуже нагадують проукраїнські (скіфо-кімерійські), сакські (скіфські на сучасних теренах Казахстану, де була проукраїнська держава Кушанів майже 5 тис. років аж до 375 року н. е. Крім того золоті вироби колишньої Тракії подібні до праукраїнських.

Історик Джан Бовле у книжці «Людина у віках» зазначає, що «Арії вийшли з території України»

М. С. Маюмдар, віце-президент Дакка-університету (Індія) й один із найвизначніших дослідників Стародавнього світу, у книжці «Історія і культура індійського народу» (розділ «Ведійська епоха») вважає, що «Україна більше за всі інші країни Європи та Азії може претендувати бути землею Оріїв. Германська домашня теорія дуже популяризована в багатьох європейських школах для расового виправдання».

У монументальному збірнику «Історія і культура індійського народу» (у кн. «Оріяни в Індії»), виданому Кембріджським університетом, ідеться про те, що «трипільські керамічні вироби давніші за німецькі, на основі яких німці будують свою негативну теорію про те, що оригінальною вітчизною аріїв є Німеччина».

Між іншим, знаний ідеолог комунізму Карл Маркс у листі до Фрідріха Енгельса доводить думку європейських вчених, що москалі взагалі не слов’яни. Вони навіть не належать до індогерманської раси, тобто індоєвропейської. Отже у ті часи вже вихрест-іудей Маркс причисляв себе до індо-германців і ця теорія побутувала в середині 19 століття і не називалася німцями індо-європейська, а індогерманська. Чи, треба точніше, індоіранська.

Дослідник санскриту Р. Дж. Латгем у кн. «Етнологія Європи» підкреслює, що «санскритська мова – європейського походження, а в Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули Орії з України» (Л. Силенко, «Літ. Україна, 14.09. 1995).

Відомий  лінгвіст А. С. Діамонт у дослідженні «Історія та оригінальність мови» (Лондон, 1960) пише: «У степах Східної Європи і започаткувалася більше 5000 років тому індоєвропейська мова, її діалекти роз’єдналися на мови, які поширили багато народів світу».

Роберт Макрам, Вільям Крейн, Роберт Макнійл у книжці «Історія Англії» (1986 – перше видання) писали про походження всіх індо-європейських мов (англійської також) із мовного середовища середньої Наддніпрянщини і подали карту.

Нью-Йоркська група археологів на чолі з литовкою за походженням Марією Гімбутас (Передісторія Східної Європи. – Кембрідж, США, 1966), яка в 1991 році повідомила англомовну пресу, що найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Історики назвали її «Вінча». Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до н. е., тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської. Українська ж мова першоджерельна і територіально також українського походження.

У ближчому вимірі науковець-філолог Матвеєва-Ісаєва Марія Василівна як спеціалістка з історії старослов’янської мови довела, що ні польської, ні російської, ні білоруської мови не існувало. Була лише українська мова.

А от московський професор із філології Гасан Гусейнов прославився тим, що москвинське язичіє – «убогоє і клоачноє» явище. Зрозуміло, що професор має азійське коріння і мав на оці не тільки кацапське матюччя.

Ось саме такі історико-лінгвістичні й археологічні факти говорять багато чого і насамперед про первинність, яку хочуть знищити наші ближні і дальні сусіди, зрештою україноненависники, щоб самим стати першими, аби ми не маячили перед ними своєю прадавньою історією, походженням, культурою. Але це не спортивні змагання з визначенням чемпіонства чи першості, а витіснення, перебріхування, загарбання і винищення корінного населення України.

Тому, на шовіністичне імперське переконання східного сусіда, в загарбників наших земель однозначний висновок: українців треба знищити, виселити, або зробити їх рабами (хто не чинить опір!). І перейняти їхню прадавню історію – це також нагальне і особливе.

Кацапський імперський неонацизм меж не має. На їхню думку, щоб зміцнити й посилити заново Московію, – «Україну й українців необхідно знищити». Така головна думка активіста «Російського імперського руху» тепер О. Жучковського у статті «Російський націоналізм проти українського націоналізму» і уточнює: «Воювати і перемагати можна лише з ненавистю до ворога і до всього, що цей ворог втілює». Тобто  мову культуру, державність. Отже, відповідно треба тримати нам удар, відповідаючи московському загарбнику «взаємністю» в час нападу на нас.

Подібних, не те що зневажливих висловів, а зловісних і шовіністичних у кацапів предостатньо. Антон Красовський: «Українці ідіоти і подонки»; Яна Поплавська: «Не давати слова цим виродкам»; Олег Табаков: «Вони в якомусь сенсі убогі»; Іван Охлобистін: «Які брати і сестри? Їх треба знищити!»; Михайло Хазін: «Україну розчленувати і мільйони неугодних знищити!»; Володимир Познер: «Я погано знаю Україну, але знаю, що в сталінських таборах серед наглядачів було багато українців»; Ілля Рєзнік: «В Україні виросло бездуховне, втрачене покоління, гарматне м’ясо». В. Жириновський: «Україна гірша від найвідсталішої африканської країни»; Нікіта Міхалков: «Жаліти українців не можна, вони зомбовані недоростки. В Україні зараз те саме, що в Німеччині 30-40-х років»; Володимир Меньшов: «Русофобська Україна не відродиться»; Гарік Сукачов: «Україна розпадеться»; Шура: «Я думаю, це не остання країна, яку ми собі відхопили»; Ніколай Расторгуєв: «Чому українці такі тупі? У них зомбоване і злісне суспільство»; Володимир Соловйов: «Генетично ми інші, вся Україна буде нашою, Україна очиститься від фашистської нечисті»; Олександр Дугін: «Українців потрібно вбивати, вбивати і вбивати, це я вам як професор кажу» («Укр. літ. газета, 21.4.2017. № 8 (196). І так більше 300 літ…

І так щодня віддавна, особливо активно діють перебріхувачі й шовіністи після 1991 року, злісно  після 1996 року, коли Україна в особі Л. Кравчука та владних структур відмовилася від атомної зброї. Найзлісніше московський шовінізм поширився за президентства В. Ющенка, а з початком нападу москалів на українські землі в 2014 щодня набуває фантастичних вибухів, убивств як на Донбасі, так де-ін-де. І це не лише виступи в ЗМІ, листівки, а протиукраїнські шовіністичні видання, що їх розповсюдили в Україні: «Поле боя – Украина. Сломанный тризубец» Г. Савицького, «Независимая Украина. Крах проекта» М. Калашникова, «Русско-украинские вони» А. Севера, «Война 2010. Украинский фронт» Ф. Березина, «Бандеризация Украины – угроза для Росии» та ін.

Для москалів головне – «Розбомбимо, дійдемо до Києва, влаштуємо чистки, зробимо другий Алеппо, 404 країна, недодержава, нацисти, фашисти, бандерівці». Чомусь мало вживають означення «мазепинці», «петлюрівці», «упісти» й «оунівці». Крім цього постійні глузування, аморальні насміхи, зневажливі прізвиська, спотворювання мови і її нищення, принизливі та цинічні висловлювання на адресу українських геніїв, діячів культури і народу українського.

Якщо при радянській владі москалі повністю заперечували голодомор, а під час терору  могли й розстріляти на місці без суду і слідства, хто стверджував про це, то нині кілька десятків тисяч, так званих «ополченців» та кремлівських найманців вбивають українців і захисників нашого краю, а близько українського кордону за Донбасом знаходиться ще більше повністю озброєних військ (80-100 тисяч!) готових повести повномасштабний наступ проти українців, як і в Криму проти татар. Все це нестямна ненависть про повне винищення українців за національною ознакою, що зветься геноцид. Та й у Білорусі після військових навчань лишилася техніка і люди.

Чому? – постає питання. Відповідь давали багато мудрих людей із тієї ж Московії. Можна цитувати з цього приводу, крім сотень іноземців. Наприклад, Г. К. Котошихін (Кошихін) писав: «москалі нездатні до будь-якої справи, вченості ніякого доброго не мають і не сприймають, крім пихатості й чванькуватості, і безсоромності, і ненависті, і неправди». Ця характеристика, котра дуже близька до тих, що знаходимо в козацьких актах 17 віку.

Можна ще наводити чимало характеристик цього московства, що є зокрема в філософа Петра Чаадаєва у праці «Твори та листи», а також «Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки (1825-1850-і роки)», де він стверджував переконано безсумнівну істину: «Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів».

Цікаві й правдиві висловлювання в Олександра Герцена, критика В. В. Розанова, А. Масаінова, етнографа Володимира Даля, М. Покровського, письменника Івана Тургенєва, академіка Івана Павлова, нобелівського лауреата з літератури Івана Буніна, поетеси Зінаїди Гіппіус, слов’янофіла І. Аксакова, декабриста О. Бестужева, філософа В. С. Соловйова, С. Волконського, братів С. і М. Бердяєвих, прозаїка Д. Мережковського, поета й критика О. К. Толстого, А. Михалкова-Кончаловського та багатьох інших.

Ось писав по руськи філософ Микола Бердяєв у 1918 році, що Московія – «країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей, русифікації, країна національного бахвальства…». Його брат Сергій писав по нашому: «земля кацапська – проклята тюрма».

Та відомий класик їхнього письменства Максим Горький-Пешков у 1923 році доводив: «Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість, як гумор – англійської. Найцікавішою рисою московської жорстокості є її диявольська вигадливість, її, я б сказав, естетична вишуканість. Кажу тут не про жорстокість, яка виявляється інколи як вибух хворої або зіпсованої душі… Я тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість».

Як писав із Московщини нещодавно Олександр Тверський, що в них на кожному кроці шовініст. «Махровий або латентний, але – шовініст, великодержавний імперець, колоніаліст. Шовініст, який підспудно або явно виправдовує анексію і війну і не забуде покласти всю провину або її частину на український народ. Це не нова пошесть – це менталітет, це головна скріпа, так було завжди – воювати, нападати, віднімати, поневолювати, принижувати, визнавати лише авторитет сили… Росія безнадійно хвора, і крім усипляння, ніяких рецептів лікування цієї хвороби немає» (eizvestia.com).

Усе це та інше про якусь «етнографічну протоплазму», а не народ чи націю.

Ведучи мову про другий голодомор у 20 столітті, що знову ж таки влаштували кремлівські людожери, політик, народний депутат 7 скликання Андрій Міщенко зазначає, що за різними даними тоді загинуло від 10 до 15 млн. українців Він підрахував, що загиблі з його родини 11 душ і нині в нього «немає мінімум із сотню кровних братів і сестер». Тому його висновок один: «Ми давно бажаємо їм того, що вони робили з нами» (С. в. 11. 08. 2017).

Та, на превеликий жаль, бажати мало. Ось, що чітко вирішують і діють нинішні московські вбивці-шовіністи.

На сайті державного ерефівського агентства «Ріа новості» в опусі виродка Т. Сєргейцева обґрунтовується маячня – геноцид проти українців. Цього вилупка, інакше назвати не можна! – пише газета «Свобода». А раніше його запрошували на виборчі кампанії олігарха Пінчука (ляльковод «озимого покоління» і «голосу»), Кучми, Януковича, Яценюка і платили шалені гроші.

Нинішні владолюби (такі ж самі!) зельманська чи зелебенська влада створить такі умови, щоб українці виїхали, звільнивши багаті й родючі землі та їхні надра, але нині здає тихо ерефії і переслідує патріотів, віддаючи на поталу кацапським убивцям і головорізам. Правда, вже прийнято закон про продаж землі фінансовим імперіалістам, отже залишимось без землі, що годує. До всього третина українців бідує і не має заощаджень, а ця війна з московським загарбником і мор доб’є… Такий «оновлений» геноцид є і сьогодні для всього українства.

Або, як задумали «слуги чужинців», землі продати, а українців поступово виморювати голодом, хто бідний, частину  не лікувати від ковіду-мору – ще одного мору, активістів посадити чи відправити на війну з кацапами – хай їх снайпери вистріляють по одному чи гамузом під бомби, снаряди і міни – вбивають – і нема України разом із назвою. Буде крапка. А поки що кома – ніяк нас не винищать. Ну а кома – це ще ж не крапка. Та українцям треба ставити крапку на них, бо буде поставлена нам. Це екзистенційна війна, або ми, або вони.

Український геноцид, зазначають дослідники цього страхітливого явища, більш цілісно осмислив юрист за освітою Рафаель Лемкін, автор своєрідного не академічного терміну «геноцид». Він підкреслював: «Це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації. Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, – щоб паралізувати решту організму. Учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані».

Разом із ударом по інтелігенції ішов наступ на церкви, священників і вище духовенство – так звану, умовно, душу України. Хоча тема релігійності з іншого виміру. Але вилучення церковних 1922 та наступних років коштовностей із церков та монастирів і дрібних бідних приходів,  звичайно було найперше після хліба для московців.

Основне вістря московської радянської атаки було спрямовано на українських хліборобів, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання народу голодом. І це було повільне вбивство нації, хоч у багатьох випадках і загалом продумано Москвою – Ленін, Сталін, Троцький, Каганович, Постишев, Косіор,Чубар, Раковський ін.

У тому геноцидному процесі, особливо 1921-23 років стала фрагментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і… розпорошення українців… Таким чином була знищена етнічна єдність та перемішана українська нація із загарбниками. І роблення з окремої решти живих та слабких на голову українців (за деяким винятком) – манкуртів і яничарів…

В історії людства очевидно немає такого народу, щоб потерпав, як українці і перш за все від східного сусіда, котрого від його з’яви на теренах берегів річки Москва (фінське слово – «гнила вода») золотоординці називали «кацап», що тюрською мовою означає «різун», «м’ясник», живоріз, хто різав худобу й поставляв у військо будь-якого хана м’ясо. Вперше назва «Московія» і як князівство з’явилося з височайшого повеління татаро-монгольського суверена і була звичайним улусом та зафіксована при третьому перепису населення Золотої орди 1277 році (Володимир Білінський: Країна Моксель, або Московія. – т. 1, – с. 71).

І як на сьогодні, не випадково на боці загарбників воюють кадирівські чеченці, що відчувають внутрішню спорідненість із народжуваним «новомосковським православним «халіхватом».

Коли ця, за висловом московського історика М. Погодіна, не народ, а якась «етнографічна протоплазма» вийшла на арену вбивств, то її називали не лише за племінними термінами андрофаги, як в історика Геродота. Тобто людожерами, людиновбивцями. І племена чудь, меря, вепси, берендеї, мокош, єгра, ерзя, перм, мордва інші, не кажучи про змішані тюркомовні й угро-фінські племена, що поширюються зусібіч, особливо в українські, по сьогоднішньому, землі. Пізніше з’являються назви «москаліти», далі «московитяни, «мосхи», «мокселі», які, загарбавши землі, майно, стали володіти землями і насильно переписувати всіх на свій московський копил і штиб.

Карл Маркс, з яким московіти носилися, як з писаною торбою, писав, що у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи, стоїть колиска Московщини. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожа, а й тотожна… Політика московська незмінна… Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва. І винищення народів, починаючи з їх підкорення.

А в статті «Викриття дипломатичної історії 18 століття» К. Маркс писав: «Московщина не має ніякого відношення до Русі, точніше вкрала свою нинішню назву, в кращому разі у 18 столітті, тим не менше – нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше. Одначе Московська історія – це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю фальшована».

Ця тема є в праці Євгена Гуцала «Ментальність орди» і Володимира Білінського «Москва ординська», а також «Країна Моксель, або Московія» та інших.

Маркс характеризував та аналізував московську дипломатію та стратегію територіального поширення як намір світового володіння. Московські способи, тактика мінялися і мінятимуться, наголошував автор всесвітньо відомого «Капіталу», але провідна зірка московської політики – підбити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Москва грабуватиме доти, доки не зустріне опору. Він ставив у центрі уваги московську експансію, а далі – неадекватність міжнаціональної поведінки стосовно захоплених земель і населення.

Московщина породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського, точніше, ординського рабства, писав Маркс. Дужою вона стала лише тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть тоді, коли Московія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів… Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва. До речі, як і «русскій мір». Бо коли мокселі говорять про мир, це означає війна, загарбання і смерть – геноцид.

Те ж саме підкреслював Фрідріх Енгельс, що будь-яке захоплення території, будь-яке насильство, будь-який гніт Московія здійснювала не інакше, як під виглядом просвіти, лібералізму, звільнення народів.

Той же К. Маркс зробив висновок, покладаючись на дослідження кількох європейських учених, у листі до Енгельса 24 червня 1865 року, що Москаліти «не слов’яни взагалі і не належать до індогерманської раси» (К. Маркс и Ф. Енгельс. Соч., т. 31, с.105-106).

У Тараса Шевченка з приводу назви «москалі» від слова Москва – назва річки, а «кацапи», «кацапський» є достатньо рядків та назв, зокрема про те, що  викохає батько сина «Та й продасть в різницю Москалеві». Тобто на заріз. «Кацап» – тюрське слово – м’ясник, різник.

У  «Словнику староукраїнської мови 14-15 ст.» (У двох томах, К.: Наукова думка, 1977-1978) є слово «касап», і в «Словарі української мови» (Кіевская Старина», 1907. Редактор-упорядник Б. Д. Грінченко) також, і в «Словнику української мови» в 11-и томах та в переважній більшості українських письменників-класиків вживалася термінологія для означення північно-східного зажерливого і націєвбивчого сусіда однозначно. Або як писав той же Кобзар, «Росії не було тойді». Була Московія.

Перейменування, крадіжка української назви Русь офіційно вийшла в указі Петра Кровавого 23 жовтня 1721 році, за повідомленням М. В. Ломоносова і почалося відверте нищення українців-русинів. Або за Кобзарем, це той Перший, що розпинав нашу Україну, а Друга доконала… Правда не все доконала… Доконували сталінські сатрапи через 200 років, як співалося в українській народній пісні…

Московські царі доклали також свої зусилля і заявляли, що малоросів «не било, нет і нє будет». Правда, в кацапів простого логічного мислення, як і розуму, нема, бо як можна винищити українців, якщо  їх не існує?! Але вони таки вбивають всіма доступними їм способами. І той же Петро Кровавий казав про своїх, що «з іншими європейськими народами можна осягти ціль людинолюбними засобами, а з мосоковитами – не так… Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити на людей». Ну не вдалося йому переінакшити на людей своїх мосхів, бо сам був такий. Хоча розумів, що без України Московія існувати не буде, про що й заявив.

Лев Толстой писав: «Із Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи московської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозствує, їздить із подобою хреса із чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків із горілкою. Коронує дівку свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняють вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому» (ПСС, т. 26, с. 568).

Відомий  письменник  Борис Пільняк, використовуючи державні архівні матеріали, вивірив достеменно, що Петро Кровавий був цілковито ненормальним, повністю аморальним типом, істота, самодур, непередбачений садист, вибуховий психопат, алкоголік, розпусник і гультяй неймовірний, повсякчас п’яний, із дикими нападами буйства. Був малописьменний, книжок не любив і не читав. Маніяк, найбрудніший цинік. Цінував життя людини не більше як життя блощиці. Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому поклонитися, то він своєю дубинкою вбивав їх на місці за те, щоб не марнували час на поклони. Коли ж робітники не кидали роботу і не кланялися йому, то вбивав їх за те, що не шанували свого царя. Він власноручно рубав голови зв’язаним стрільцям і наказував своїм міністрам робити теж саме. Петро 1 сам протягом 6 місяців катував свого сина Олексія, хоча до цього урочисто пообіцяв простити його і не карати, якщо він повернеться з Австрії додому. Був Петро 1 «винахідником» різних методів та обладнань для катувань і тортур. Та ще багато всіляких жахів витворяв із людьми, своїми й чужими підданими.

Та найбільша трагедія в тому, що Петро І заклав теорію й основу майбутньої загарбницької політики Московії, якій слідували й слідують всі правителі Москви незалежно від того, як вони називалися й називаються: царі, самодержавці, комісари, генеральні секретарі чи президенти. І, до речі, виконують так званий заповіт (тестамент) Кровавого Петра, де він подає вказівки своїм спадкоємцям про те, як підпорядкувати Європу та вибудовує імперські плани загарбань.

Жоден народ не витерпів стільки лиха від москалів, як український. І це прокляття мільйонів мертвих поколінь від геноциду, голодоморів, замучених на каторгах і в таборах буде висіти над Москвою та її людьми завжди.

Історія імперії мокселів це постійні завоювання чужих земель і племен та народів, а хто не корився – того знищували, що вони і сьогодні роблять з українцями.

Московський історик і публіцист Дмитро Шушарін дає нинішню застережливу характеристику московським окупантам так, наче правдивий історик для всіх, тобто обопільно цілісний правдолюб, мовляв, от який я аналітик:

«Нинішній кремлівський режим здатен на все аж до використання першим ядерної зброї, або використання її в ролі пояса шахіда… Протистояти московській експансії в рамках права й моралі неможливо. Чинити опір їй без жертв і втрат також» (Д. Шушарін, «День», 12-13. 09. 2014).

Він писав у газеті «День» (23-24. 05. 2014), що провідники московського нацизму – найтупіші, найзлісніші українофоби. Їхнє невігластво відомо давно. На його думку, московська ідентичність – «це завжди антиідентичність, хоч би яке зовнішнє оформлення вона не мала – самодержавне, комуністичне, варварське й нацистське, як зараз». І тут же пише статтю з промовистою назвою «Чому в Росії ненавидять українців? Кремль і опозиція готуються до великої війни» («День», 2014, липень). Ось його ударний висновок: «Планомірну, систематичну й продуману роботу останнього десятиліття можна порівняти з гітлерівською». Далі пише: «Русифікація – уподібнення російському суспільству та російській інтелігенції, повністю підпорядкованій законам масової культури. І одна з ознак русифікації – заклинання з приводу кацапів і москалів, що справді свідчить про залежність від них, про запозичення російських способів національної самоідентифікації» (13-14.02.2015).

Двосічна, вбивча думка… і відповідне діяння проти українців із «рашен тудей».

Більшовицько-комуністична самоідентифікація так званого радянського часу – це три вбивчі голодомори для українців, починаючи від 1917 року по 1948, влаштовані для нашого народу з усією хижацькою злістю.

Три голодомори – це – геноцид, крім прямих убивств за українську мову чи вишиванку муравйовськими злочинцями, які за кілька днів 1919 року вбили 6 тисяч українців (Н. Полонська-Василенко). Це  є наймасштабніші вбивства українців: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років,  не порівняти з видуманими голокостами (Форіссон, Уейл, Стейнер, Ходос ін.). А 80 млн. знищених гоїв режимом і катами Кагановичем, Ягодою, Френкелем, Фіріном, Урицьким, Раппопортом і ще півсотнею інших євреїв (Ед. Ходос. На краю могили, або дикі хозарські танці, с. 121).

За радянського часу, за підрахунками дослідників, Україна втратила 25 млн. людей. Так московські людиножерці змушували українців жити в «любові» і мирі… І не тільки жителів України. А взагалі за совітів убито 80 млн. чисто єврейським політичним режимом (Ед. Ходос. На краю могили… с. 122).

Із  1926 по 1979 рік в СРСР зникло не по своїй волі 93 етнічні групи, – зізнавалися комуністи в однойменному часописі («Комуніст», 1988, № 15, с. 63). Так, це язичіє моксель і мара кацапізмів нищила інші народності і їхні мови всілякими способами, не кажучи про фізичне забиття. Правда інші газети називають цифру москалізованих народів близько двохсот.

Вчений І. Дем’янчук наводить такі вражаючі дані про народи у ерефії і їхнє знищення: «У Росії повністю зникли саянські самодійці (камасиньці, койбали, матори, тайгиньці, карагаси), вимерли яриньці, байкотовці, котти, пумпілони, ассани, ариньці, омуки, байкальські якути, айни, юги. Кереків лишилося 8 осіб, гольдів 100, енців 300, ороків 346, алеутів 482, негідальців 500, орочей 686, нганасанів 811, тофоларів 837; нема надії, що ці народності виживуть, а їхні мови мертві вже сьогодні… За даними ЮНЕСКО, в Росії в зоні зникнення 136 мов» (Україна молода, 17. 05. 2012). Словом, кацапська пекельна машина винищення народів і племен у дії, триває безперервно поглиблюючись, застосовуючи нові методи: підступні, гібридні, військові, збройні, інформаційно брехливі й нахабно параноїдальні в усіх доступних ворогам і зрадникам сферах.

Із прийняттям «Декрету про землю» у жовтні 1917 року почався… новий виток. Війна і голод, що страшніше за війну.

Нині 2021 після продажу землі бандитами-олігархами, може зникнути Україна й українці, про що «подбали» прихвосні й лакузи московські та колабораціоністи з відвертими й таємними кремлівськими агентами. Або як висловився політик і громадський діяч Микола Томенко, «уряд Гройсмана продовжує справу Кагановича». І наступники в цьому не поступаються.

Величезні людські втрати були від 1918 року по 1922. І голод в Україні розпочався ще в 1917 році. А січень 1918 – це однозначно початок більшовицького фашизму. Хоча відомий поет і художник Максимілян Волошин писав на початку 19 про 18 століття: «Дике поле затопило Крим новою хвилею варварів. Ці варвари – московіти…». І в 19 і 20 століттях і далі…

Перший штучний голодомор у 20 столітті в Україні набув сили в 1921-23 роках і відповідають за ці злочини етнічні групи чи народи, що знаходилися при владі в Московській імперії на той і попередній час, зазначає в своїх дослідженнях А. Кіндратенко і перераховує осіб, називаючи справжні етнічні відомі прізвища. За цей час етнічної війни, пише він, та голодомору в 1917-1923 рр. в Україні загинуло близько 11 млн. наших співвітчизників.

У цей же час, перед офіційно вже тепер визнаного Голодомору, писала ж весною американська газета «Нью-Йорк Таймс», лише в 1920 році на особистих рахунках московських комісарів найшли великі кошти й переважно у Швейцарських банках. У  Троцького – 11 млн. доларів, Зінов’єва – 80 млн. франків, Урицького – 85 млн. франків, Дзержинського – 80 млн. франків, Леніна – 75 млн. франків, Ганецького – 60 млн. франків. Нажилися на українськім горі.

Коли Конгрес США, вивчивши документи голодомору в Україні 1932-32, то 4 жовтня 1984  зазначив, що голод 1932-33 років «був трагічною главою в історії України тому, що він мав місце не в наслідок стихійного лиха, а був штучно викликаний заздалегідь обдуманою політикою». І така «політика» геноциду, винищення  українців почалася давно, від царювання Петра Кровавого.

Обдумана більшовиками політика геноциду кілька мільйонного масштабу  у двадцятому столітті почалася від 1921 року, коли було задумано Москвою зліквідувати Україну, принаймні повстанський, національно свідомий опір, зрештою все, що нагадувало українську ідентичність, українську душу. І найперше – селян, які були опорою й носіями стародавніх національних традицій.

Усі частини української землі опинилися під різними окупаціями: з 1918 – Буковина – під румунською, із 1919 – Закарпаття – під чеською, а Наддніпрянська Україна під московською, Галичина під польською.

Славетний прозаїк Василь Стефаник на початку 1923 року так і писав у листі до адвоката С. Даниловича: «Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації – це полювання на фізичну загибель нашої нації» (Роман Горак. «Василь Стефаник», с. 134). А всілякі «унії» політичного характеру ведені ренегатами, або денаціоналізованими елементами виключають тут» всякі мири і перемир’я, які роблено в нашій історії після воєн за визволення української нації», – такою була основна думка одного з найбільших новелістів світу.

Термін «геноцид» походить від грецького слова – рід, плем’я і латинського слова caedere – вбивати. Геноцид – один із найтяжчих злочинів проти людства найреакційніших режимів, що полягає в знищенні національних, етнічних, расових або релігійних груп населення. Геноцид органічно пов’язаний з фашизмом, із людиноненависницькими расистськими теоріями. Відповідальність за геноцид встановлена статутами міжнародних військових трибуналів, що засідали в Нюрнберзі і Токіо. Генеральна Асамблея ООН в резолюції від 11 грудня 1946 підтвердила, що геноцид з точки зору міжнародного права є злочином. Третя сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла 9 грудня 1948 конвенцію про запобіганню злочинові геноциду і покарання за нього. Згідно з цією конвенцією під геноцидом слід розуміти такі дії, що чиняться з наміром знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу. Зокрема: вбивство; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу; навмисне створення таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення будь-якої групи населення; заходи для запобіганню дітородінню. Конвенція передбачає покарання за геноцид, за змову з метою вчинення геноциду, за пряме і прилюдне підбурювання до нього, за співучасть у геноциді та замах на його вчинення. Конвенція набрала чинності 12 січня 1951 (УРЕ, т. 3, с. 186).

Три цілеспрямовані штучні голодомори і явний геноцид українців, «природа» яких одна – повне забирання, вигрібання хліба, провізії, навіть харчів у селянських хатах і знищення народу. Та основне для більшовизму – винищення свідомих людей, як інтелігенції, так і селянства. Документи як 1921-23 років чи 1932-33 й 1946-47-го років свідчать, що перспективи на врожай і хлібозаготівельні плани в Україні визначалися силовими, волюнтаристськими методами, всупереч реаліям, за принципом повного максимального вилучення хліба із селянських господарств. Фантастичні вимоги були не під силу селянам і людей тероризували, штрафували, засуджували на голодну смерть, кого виселяли в Сибір, кого розстрілювали.

Статистичні дані про валовий збір зерна в Україні 1921 року просто суперечливі. Забраний хліб поставлявся на Поволжя, вивозився за кордон, а який не встигали вивозити, то гноївся в коморах чи на заготпунктах, але не видавався людям – хай гинуть українські селяни. Чисельність жертв зростала з кожним днем. Як свідчать дані, мешканці заготовляли різні сурогати, поїдали м’ясо кішок і собак, здохлої худоби… Варили юшку з усякої зелені.

З’явився канібалізм, торгівля людським м’ясом, що не спостерігалося протягом трьох попередніх століть. Збільшувалися злочини на ґрунті голоду, знецінювалося людське життя на війні, під час революції і під час голоду особливо. Все це призводило до падіння моральності. Хвиля наростання жорстокості й проституції охопила й дітей. Із Росії сотні тисяч дітей направляли в Україну, як і доросле населення для поселення в порожні селянські хати вимираючого українського люду. Можна наводити цифри непомірного плану здачі зернових, кількість випадання дощів, що  мало забезпечити не голодне існування, але заготівельні, так звані буксирні бригади відбирали в селян не те що зерно на майбутні посіви, але й харчі, що їх знаходили по хатах. Люди вимирали масово, мільйонами.

Так Ленін 1921 року визнав («Про продовольчий податок»): «Ми фактично брали від селян всі надлишки і навіть іноді не надлишки, а частину необхідного для селянина продовольства…».

Ленін боровся з селянством, що складало 80 відсотків усього населення. Він його «різав» мільйонами, адже мав  шизофренічну маніякальну ідею побудови комунізму. Тому у 20-х роках і виникали повстання проти московської влади, що нараховувалося близько 2, 5 тисяч повстань, зазначав незалежний історик Микола Сядристий та інші професійні дослідники подій цього часу.

«Вождь трудящих» так і писав, що буде боротися з усіма наявними засобами – «відібрати весь хліб у повсталих». Нині, у нас ця «тиха сапка» – тарифний зашморг на шиї бідних українців. Тобто той самий штучний голод, влаштований Сталіним і робився за «ленінською технологією». А ті всі  концентраційні табори? А постійне підвищення цін на продукти першої необхідності? І до якої межі?!

У 43-му томі В. Ульянов написав: «Ми не можемо перемогти селянство (цих власників), ми повинні за допомогою НЕПу підсилити свою владу, а потім буде бій, котрого ще не бачив світ». Дати «бій» проти селянства означало голод. А в 1921 році після 10 з’їзду Ленін написав, що голод буде і в 1931 році.

А ще в 1919 вождь пролетаріату казав: «Маємо Україну, це означає, що маємо хліб!» і наслав у наш край так званих «двадцятип’ятитисячників», щоби революція не загинула. От вони грабували і вибивали та вбивали, організовуючи забирання хліба для Московщини і продажу за кордони.

Наприкінці серпня 1918 Ленін запропонував брати в кожному районі 25-30 заложників, які б власним життям відповідали за збір хліба, а також винагороджувати донощиків частиною реквізованого зерна.

Цього ж року більшовик, народний комісар внутрішніх справ Гершко Зінов’єв заявляє: «соціал-демократія – крило фашизму» і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. осіб. Це той Гершеле, що ревнував Леніна до Лейби Троцького, що «сходилися» в одностатевих стосунках  8.7. 1917  в Разліве. Так дружина Леніна Надія Крупська знала про ці однозначні стосунки раніше та докоряла в листі Гершеле в середині 1922 р., коли вже Ленін хворів (на архіви посилалася білоруська преса,  петербурзька, оренбурзька, «Ділова Черкащина» (06.09 і 27.09. 1996) у публікаціях науковців – кандидата історичних наук Н. В. Соколова, а також кандидата наук,  доцента І. Шпадарука, у статтях А. Арутюнова (Независимая газета 21.12. 2000).

Любов любов’ю, а видерти хліб з України – свята справа для більшовиків на чолі з Леніним, потім його учнем Сталіним – найбільшими і найжахливішими злочинцями і людиновбивцями.

Плани щодо знищення, як завжди, більшовики  перевиконують, головним чином за рахунок українців. І від 5 серпня 1919 декретом примусові заготівлі поширювалися вже й на присадибні ділянки…

3 березня 1922 р. Ленін пише Каменєву, що НЕП це терор і ще буде терор економічний (Ленін, т. 44, с. 428), 5-е моск. видання).  У цьому ж томі Леніна написано (ПСС. Т. 44. С. 422): «Користуватися практичністю і практично препишними (хоча й дорогоцінними) наглядними уроками фашизму – і перемога за італійським комунізмом забезпечена». Отже виконав ці заповіти Леніна його спадкоємець Сталін – препишно… Фашизм у дії.

15 травня 1922 р. Ленін пише: «… потрібно розширити застосування розстрілів». Теорія класової боротьби звільняє вождя світового пролетаріату від  юридичної і моральної відповідальності. Важко було знайти формулювання. Сталіну це вдалося добре, починаючи від забрання насильно всього хліба в українців і влаштування голодоморів, починаючи від 1921 року.

Цього ж року 28 вересня (хоча писалося й про серпень і навіть про 1919 рік) було розстріляно відомого українського блискучого майстра слова Григорія Чупринку за участь у  таємній організації, Центрального Повстанського Комітету та в розробці плану повстання на Правобережжі в наступі Юрка Тютюнника.

Та й селяни повставали на боротьбу проти здирників. На липень 1920 на Вкраїні діяло до 250 повстанських загонів, по 2-3 на кожен повіт, не беручи до уваги кілька десять тисяч вояків Нестора Махна, п’ятнадцятитисячний загін Григор’єва. А також Зеленого, Соколовського, Гончара, Орловського, формування А. Волинця, Клименка, Коломійця, І. Струка. На Полтавщині в Лохвицькому і Лубенському повітах діяв загін Ангела, у Прилуцькому повіті – загони Ковтуна, Вернигори, Близнюка, під Костянтиноградом – повстанці А. Гуленка. У квітні 1919 року органи НКВС УСРР зареєстрували 93 «контрреволюційні виступи». Каральна політика 1920 була особливо жорстокою. Із початком 1921 повстанський рух став головною формою громадянської війни. Ще раніше була записка Троцького про 100 тисяч крб. за повішеного повстанця. А в лютому 1921 ЧК повідомляло про 118 значних повстань в Україні, хоча в 19-му їх було близько 300. Правда, останні повстанські загони проти більшовиків ще діяли до 1928 року, як це було на Сумщині в Лебединському повіті.

У лютому 1921 року гайдамацький отаман Гнат Голий закликав у своїй  листівці: «Гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси та ідіть вистригайте жидівські голови… (Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 616 с.).

Під час угоди радянської влади восени 1920 махновська делегація, на основі  політичного пункту угоди, офіційно визначила число осіб, які були заслані в Сибір і мають бути повернені, а це більше 200 тисяч і переважно селян. І невідомо скільки ще сиділо по допрах і розстріляні та повішені. Так харківські «Ізвестія» писали, що в «порядке красного террора» у листопаді 1921 р. у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові та інших містах розстріляно більше 5 тисяч заручників (С. П. Мельгунов, Красний терор в Россіі, с. 75).

А в Криму цього часу, як писав у спогадах Кришевський, царював більшовизм у найжорстокішій формі, заснованій на дикому розгулі місцевої влади. Як і нині, через сто років.

У матеріалах Денікінської комісії на Слобожанщині й Полтавщині – всюди «трупи з відрубаними руками і розтрощеними  кістками й відірваними головами», «з переламаними челюстями, з відрізаними статевими органами».

А ось інформація «Сільських вістей» 22.09. 2017 «Варварство орди» – звісно московської орди проти українців і захисників своєї Батьківщини: «Генпрокуратура розслідує 600 фактів катувань на непідконтрольній Україні частинах Донецької та Луганської областей. Подробиці, озвучені тодішнім главою ГПУ Ю. Луценком, жахають: «Знімання шкіри, скальпу, кастрування, заливання свинцю в горло, розчленування, розпинання на хресті, посилання на мінні поля, якими займаються російсько-терористичні війська». Полонені, які повернулися раніше, розповіли про побачені ними масові страти. Генпрокуратурі очевидно повідомили про звіряче вбивство 134 військовослужбовців та цивільних».

Це дві паралелі. І ще одна. Допит у так званій «китайській» ЧК в Києві: «Допитуваного прив’язували до стіни чи стовпа; потім до нього міцно прив’язували одним кінцем залізну трубу на кілька дюймів ширини»… «Через інший отвір у трубу впускали пацюка, отвір тут же закривали сіткою з дроту і до нього підносився вогонь. Приведена жаром у відчай тварина починала в’їдатися в тіло нещасного, щоб знайти вихід. Такий допит тривав годинами, інколи до наступного дня, поки жертва не вмирала” (спогади Нілостонського, с. 25. За С. П. Мельгуновим, с. 128).

Ці та інші цинічні катування не можна спокійно читати. Можливо «легше» було помирати тим, кого розстрілювали відразу на місці за знайдений офіцерський ґудзик, за «недоносительство» чи за «злочинне отримання трупа сина»… В Україні творилося пекельне вбивство і винищення. Усе це відбувалося в двадцяті роки без суду і слідства і водночас решту морили голодом.

В Одесі секретар комісії просто писав, щоб повести справу так, аби 15, наприклад, осіб «приставити до стінки». У Сімферополі влаштовували клізми із битого скла, або ставили запалені свічки під статеві органи; у Луганську поливали голого крижаною водою, вивертали плоскозубцями нігті, піддівали голками, різали бритвою. Все це та багато інших знущань і вбивств відбувалося в 20-21 роках (С. П. Мельгунов).

Зрештою у москвина в голові шизофренічні таргани поїдання і пожирання. Вони не думають, хіба що все завоювати, що не зможуть – то треба знищити, нагадити і їхати далі знову гарбати, вбивати і знову гадити.

Як писав О. Герцен, за таке ненавидять десятиліттями і мстять все життя. Правильніше, мабуть, століттями. Як і за відправлення в концентраційні табори, де була дика розправа, цинічні знущання, жорстокі вбивства, небувалі епідемії, масове вимирання.

Для порівняння є спогади  ветерана партії, члена партконтролю при ЦК КПРС, члена комісії О. Шатуновської, створеної в 1960 Президією для розслідування вбивства Кірова, надруковані в газеті «Сільські вісті» 12. 06. 1990: «З 1 січня 1935 року по 22 червня 1941 року було заарештовано 19 мільйонів 840 тисяч «ворогів народу». З них 7 мільйонів було розстріляно. Більшість із решти загинула в таборах». Це як половина населення нинішньої України, що в списках для голосування, а ще скільки ж від 1918 року?!

Голод 1921-1923 років, пише американський дослідник цього геноциду Роберт Конквест, забрав до 5 млн. людських життів. У цілому загинуло 9 млн. осіб – без 2 млн. убитих у першій світовій війні. Польські газети сповіщали, що в й 1920-1922 рр. від голоду й епідемій в Україні загинуло 6 млн. осіб. Грецька преса писала про 4 млн. загиблих українських селян, румунські джерела писали про 5,5 млн., англійські газети про – 3 млн. померлих, австрійська преса наводила цифру як і поляки. Близько 5 млн. виморених голодом українців називали у своїх дослідних поданнях болгари й мадяри.

Церковні записи могли дати більш точну цифру, бо вели облік смертей і народжень, але в 30 роки. А під час ревізування церковних цінностей записи були забрані, або знищені, храми зруйновані, спалене майно разом із реєстраційними книгами.

А московські організатори голоду повністю заперечують це жахіття в Україні і навіть знищували тих, котрі намагалися з’ясувати цифри померлих у цій катастрофі. Адже повсюдне знищення українців з ознаками етнічної чистки через мор голодом у 1920-1923 рр., спричинено повним грабунком хліба в українських селян і вивезення в Московщину і за кордон у Західну Європу, Америку радянською владою.

Післявоєнна розруха, посуха 1921 року й наступного була згубною для сільського господарства, економічного визиску більшовиків і все це стало передумовою голоду. А безперервні бойові дії протягом 7 літ (1914-1921) підірвали продуктивні сили України надовго.

Нині українці воюють, захищають  рідну землю від московського загарбника і вбивцю на сході України і це виллється також у велику розруху, що вже бачимо неозброєним оком.

А 1920 року було зменшення виробітку зерна на половину проти 1909 – 1913 років. Кількість великої рогатої худоби скоротилося на 15 %. На війну мобілізовано 1\3 чоловіків. Вбито й поранено 1млн. 338 тисяч.

Репресивні методи «воєнного комунізму», продрозверстки і продподатку нищили Україну. Хлібозаготівлю робили ретельно і жорстоко, вибивали смертю червоні військові частини Блюхера, Дибенка, Котовського, Пархоменка та ін. За вивезене зерно в Москву Україна нічого не отримала – ні коштів, ні промислової продукції.

Так Сталін і його поплічники душили українців, борючися з повсталими селами, партизанськими загонами, словом, вільнолюбивим народом. Це була вказівка ще Леніна, а Сталін був його учнем і жахливим жорстоким убивцею, не особисто, а давав накази, підписував документи і завжди був за розстріли і терор.

Коли в Україні гинули від голоду люди, Сталін ловив рибу в  за кордоном. Його дружина Надія сказала: «Ти став катом» і повідомила про безліч смертей. Її застрелили в саду і точно в серце. Сталін, писали свідки, бив ногами сина Василя та знущався над членами родини.

У 20 столітті в різних країнах винищено 170 млн. людей. 2\3 з них припадає на країни комтруда… Ці цифри наводять у книжці «Відкрита рана» Пера Альмарка, відомого шведського політика, очільника Народної партії та заступника прем’єра. Список убивць очолює Сталін – 42, 6 млн. Далі Мао Цзедун – 37 млн. від 1923 року, взявши приклад із Леніна очевидно, на рахунку якого 4 млн. (Наша Республіка, 6. 11. 1997).

Але здається тут не враховано 39 млн. українців. У виданні «На велікой стройке» (1932 р.) повідомлено, що 1931 року в Союзі проживало 81 млн. 195 тис. українців і 77 млн. росіян. А після масових репресій, за переписом через 50 років українців залишилося 42 млн. А де ділися 39 млн.?

Якщо Фрідріх Енгельс, один із теоретиків комунізму писав, що терор – даремна жорстокість, здійснювана людьми, які самі й бояться, то для Леніна і Сталіна це було, крім страху, що революція загине, якоюсь диявольською насолодою кровожадібності, садизмом.

А до сімей повсталих селян вели безжалісний терор, розстрілювали всю родину, а землю і майно конфісковували на користь революції. Про це яскраво написав С. П. Мельгунов у своїм документальнім творі «Червоний терор в Росії 1918-1923» із безліччю фактів. Але вже в січні 1918 було оголошено про створення батальйонів для риття окопів, а хто чинив опір, тих розстрілювати, як і агітаторів, що були проти цього.

Розстрілювали також і так званих «мішечників» на місці і тих, котрі розклеювали прокламації, і тих, хто не говорив своє ім’я, не кажучи про тих, хто приховував зброю, прикривав повсталих селян та все це робилося без суду і слідства відразу на місці (наказ Антонова, а документ від «повноважень ВЦИК» 11 червня 1921 р. у кн. С. П. Мельгунова, с. 101). І вся суть у розстрілах, майно розподіляти між вірними людьми, а залишені будинки спалювати. Правда, їх віддавали переселенцям з Московії безплатно. І навіть за недонесення, як злочин і має каратися з усією суворістю законів воєнно-революційного часу (с. 107)

Відомий своєю жорстокістю Муравйов дав наказ розстрілювати в Одесі неплатників податків. І все це та інші  види терористичних вбивств звичайно йшли від вождя революції. Особливо після указу про масовий терор, хоча він був і до офіційного визнання, коли зазначалося, що не повинно бути ніяких вагань, ні найменшої нерішучості в застосуванні масового терору. В Україні, в Києві, де лютував Лаціс, у 1919 розстріляно 3000, де було  16 «чрезвичайок» (Нілостонський, «Похмілля більшовиків»). Загальна кількість розстріляних за даними комісії Рьорберга в Києві при більшовиках, на думку Нілостонського, не менше 12 тисяч осіб.

Одеська ЧК в цей час знищила 2200 осіб. І всюди розстрілювали на основі оголошеного «Красного терору». З Одеси наказали виселити всіх галичан, але коли вони зібралися на товарну станцію з дружинами, дітьми і майном, то їх почали розстрілювати з кулеметів. А в газеті «Ізвестія» появилося повідомлення, що галичани вбиті озлобленою юрбою. А тираспольський гарнізон із галичан був повністю розстріляний. І ці розстріли чинили як більшовики, так і врангелівці на Кубані з українцями, й особливо денікінці в Україні, що де в чому перевершили й більшовиків.

Отже, це було просто повне знищення українців, що кваліфікувався як геноцид українського народу. І навіть процес так званої коренізації (квітень 1923) в міжнаціональних відносинах, коли на українські землі і хати «Вкорінювали» росіян – найбільших ворогів світу, які нищили в першу чергу українців.

Ось  правдиві, відверті й реальні вислови відомих і видатних московитів про «своїх».

«Московія – найпаскудніша країна, до блювоти мерзотна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних потвор, у яких саме поняття Добра і Зла вивернуте. Всю свою історію ця нація бабляється у лайні і при цьому бажає втопити в ньому світ». – Іван Ільїн, московський філософ, один із ідеологів білого руху.

Письменник, публіцист, мислитель Іван С. Шмельов писав, вони «не народ, а історичне прокляття людства».

Академік-фізіолог, лауреат Нобелівської премії в галузі медицини та фізіології Іван Петрович Павлов писав, що московська людина «має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку».

Мислитель, публіцист, поет, критик, Почесний академік Імператорської академії наук Володимир Сергійович Соловйов писав, що московці «навіть не здатні мати ум і совість, а завжди мали одну підлість».

У Криму після Врангеля розстріляно від 50-56 до 120-150 тисяч. Ця кримська різня 1920-21 років викликала навіть ревізію з боку ВЦИК. Адже місяцями йшла бойня. Розстрілювали навіть жінок із грудними дітьми. Закопували навіть напівживих. Вивозили «на Кубань» із Керчі і топили. Найбільше близько 29 тисяч розстріляно в Севастополі і Балаклаві, де навіть вішали. А потім у Крим заселили москалів. Терор у Криму тривав і 1921 року (С. П. Мельгунов, с. 69). І сьогодні 2021 року, куди завезено близько мільйона московитих (дані газет).

20.03. 2018 професор О. Лебединський із Пітера називає своїх земляків злобними ідіотами і спраглими на війну сволотою. 3\4 виборців підтримують міжнародного злочинця, війни, бандитизм і насилля. «Результати виборів – сигнал цивілізованому світу про те, що Росію можна у випадку нових агресій з її боку знищувати разом із її народом – рабом – шовіністом і нікчемними 3-5 відсотками».

Саме один із кагалу чи клевретів більшовизму В. Молотов, який в ролі голови Раднаркому керував колективізацією, на схилі літ хвалився перед смертю: «Сталін казав, що ми виселили десять мільйонів. Насправді ми виселили двадцять мільйонів. Я вважаю, що колективізацію ми провели дуже успішно» (Іван Бокий. У домовині сталінщини. – Сільські вісті. 04, 06. 03. 2003).

Варті уваги і сторінки, що читаємо у двотомнику «Ленін про Україну», яку моторошно читати й тепер, як він наказував вигрібати все зерно з українських комор і засіків, забирати останні харчі в селян. За невиконання плану чи спробу опору – розстріл на місці.

Це «Ленінський шлях» московських убивць. Ось Ленінські рядки з листа В. Молотову 19. 03. 1922: «Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще». Ось також нищитель і геноцидник Ленін пише: «Треба заохочувати енергію і масовість терору!» (26. 11. 1918). Або: «у боротьбі за владу всі засоби хороші», «треба розширити застосування розстрілів», «можна 60 000 укласти, але з точки зору нашої загальної лінії чи можемо ми дати по 60 000» (Ленінський збірник, 37, с. 139), «Ми переріжемо всіх» (22. 02. 1920).

У Біблії, в книзі Вихід 20 розділ називається «Десять Божих Заповідей», хоча в цім розділі 26 так званих віршів чи пунктів і на кілька штук менше прямих заповідей. В ортодоксальних іудеїв 613 заповідей,  з яких 248 повелінь і 365 заборон (Шестопал Матвій. Єреї на Україні. Історична довідка. – К.: Оріяна, 1998. – с. 24; К.: МАУП, 2002. – с.52).

А ось найбільш виразних десяток розстрільних «заповідей» сатаніста Леніна, хоча це лише крихти із останнього Повного зібрання творів В. Леніна. А є ще закриті матеріали, що не дозволено публікувати. Можна назвати ці вождеві накази, як колись навчав, наприклад, на факультеті журналістики КДУ один із викладачів, а нині професор і доктор, хоча тоді проводив семінарські заняття з історії КПРС: Ленін – «Самый человечный человек»: «расстрелять!»

Том 35, стор. 312. «Нарада президії Петроградської ради з представниками продовольчих організацій. 14 (27) січня 1918. Проект резолюції. Спійманих із речовими доказами і повністю викритих спекулянтів загін розстрілює на місці. Тій же карі застосовуються і члени загонів у недобросовісності».

Тобто розстрілювати отих, хто, наприклад, засумнівався чи тих, котрі продавали свій товар, чи на власному огороді вирощені овочі та фрукти. Ні про які суди не йшлося, навіть тих, так званих трійок, що засуджували миттєво.

Т. 35, с. 314. «Про заходи щодо покращення постачання продуктами. Рада Народних Комісарів пропонує… для нещадної боротьби із спекулянтами аж до пропозиції місцевим Радам розстрілювати виявлених спекулянтів і саботажників на місці».

І до всього потрібно дуже старатися. Бо ніхто не хоче, щоб його розстріляли.

Т. 35, с. 357. 21 лютого 1918 р. «Соціалістична вітчизна в небезпеці… 5) Робітники і селяни Петрограду, Києва і всіх міст, містечок, сіл по лінії нового фронту мають мобілізувати батальйони для риття окопів під керівництвом військових спеціалістів. 6) У ці батальйони повинні бути включені усі здатні до праці члени буржуазного класу, чоловіки і жінки, під наглядом червоногвардійців, які чинять опір – розстрілювати».

Тобто якщо жінка відмовиться в лютий мороз копати шанці, то «розстрілювати – це найгуманніше, що пропонував «самий человєчний чєловєк».

Т. 36, с. 221. Квітень 1918. «Тези банкової політики…  9. Прийняття заходів для того, щоб населення тримало всі гроші не безумовно необхідні на витратні цілі в банках. Підготовка закону і практичних кроків до примусового здійснення цього принципу… (не оприлюднювати)».

Якщо просто відібрати, хоча це в них елементарно. Але зробити вигляд законності можна, навіть якщо це банк національний. Вождь усвідомлював, що це означає, тому й опубліковувати не варто. Сьогодні це пропонує зе-влада, щоб усі справи йшли через банки. Чи не ленінізм?

Т. 36, с. 374. 26 травня 1918. «Тези з нинішнього моменту… 4) Ввести розстріл за недисциплінованість».

Ленінська вбивча і безвідмовна гільйотина завше була радикальна і категорична, про що оспорював у листах і на засіданнях – лише розстріли і терор. І завжди був за розстріл.

Т. 37, с. 40-41. «Товариші робітники! Йдемо в останній і рішучий бій. Куркулі – найдикіші експлуататори… Нещадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!»

Навіть царський реформатор економіки Столипін вважав селянське хутірське господарство  опорою держави. І лише  селяни, особливо українські, годували півсвіту нашим золотим хлібом.

Т. 39, с.171. Серпень 1919 р. «Проекти рішень політбюро ЦК про заходи боротьби з Мамонтовим… 2) розстрілювати того ж часу за не вихід із вагонів. Дати право ці заходи вводити рішенням Лашевича+Троцького».

Т. 40, с. 81-2. Лютий 1920. «Членам ради оборони. 1) Наявний хлібний пайок зменшити для непрацюючих на транспорті, збільшити для працюючих. Хай гинуть ще тисячі, але країна буде врятована».

Т. 44, с. 110. 26. 08. 1921 р. «Про передачу суду Унгерна… Раджу звернути на цю справу більше уваги, добитися перевірки солідного обвинувачення і в разі, якщо доказаність повна, у чому, очевидно, немає сумніву, то влаштувати публічний суд, провести його швидко і розстріляти».

Розстрілювали масово, групами. А цього вже наказано розстріляти. Рядові члени партії, підкоряючись «принципу демократичного централізму», повинні беззастережно виконувати вказівки ЦК, вождів, головне Леніна. Наказано розстріляти – то навіщо суд і тяганина. Та ще й блискавично, коли вирок уже винесено У Москві Леніним?!

Т. 45, с. 189. «Додаток до проекту введеного закону для карного кодексу РСФСР, 15 травня 1922 р.  Додати розстріл за недозволене повернення з-за кордону. Курський. По-моєму, потрібно розширити застосування розстрілу до всіх видів діяльності меншовиків… Знайти формулювання, що ставитиме ці дії у зв’язок із міжнародною буржуазією і її боротьбою з нами, підкупом преси й агентів, підготовкою війни і т. п….».

Щодо розстрілів, терору й жорстокості Сталін і як агент царської охранки був неперевершеним у світовому масштабі. Репресії в Україні почалися з приходу, завоювання української землі москалями в 17 столітті. Але ще є закриті для оприлюднення матеріали, які не дозволено публікувати і від яких стає моторошно від цієї сатанинської «діяльності», що й сьогодні, на восьмому році нападу кацапні на українців пересвідчуємося очно.

Жорстокіше очевидно вже неможливо… Але в Леніна лексика подібна звучить часто: «енергія і масовість терору», «задушення куркулів», «створити трійку диктаторів», «розстріляти», «нещадне винищення», «без революційного насильства ми не змогли б перемогти», та ін. Вождь більшовиків безцеремонно вживав образливі вирази до  своїх опонентів-соціалістів: «сволота», «архисволота», «проститутка», архипроститутка», «дурак», «дурачок» тощо. Можна вчитися…

Політика терору, теоретично обґрунтована й керована Леніним, була спрямована й проти самих членів партії. 21 квітня 1921 року він писав про «примазавшихся» і «тут потрібна чистка терористична: суд на місці і розстріл «безоговорочно» (Ленін. Твори, том 43. – с. 234). 3 березня 1922 пише до Л. Каменєва: «Велика помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемося до терору і терору економічному». (т. 44. – с. 428).  Ленін пропонує наркому юстиції Д. Курському «розширити застосування розстрілу» (т. 45, – с. 189). І цю ленінську «науку» чудово перейняв Сталін з поплічниками й песиголовцями і набагато перевершив свого вчителя.

Терор тривав найбільший при Сталіну і продовжується нині в усіх можливих формах і не лише економічний внутрішньої влади, а й з боку ворога. І затягнення зашморгу чужинською владою в Україні і цьому  немає відсічі… Вбивства українців – як і сто років тому чи триста, так і нині – є складовою московської імперської політики ментальності. Пам’ятаймо про це і рішуче даємо відсіч. Іде вибиття кацапськими снайперами українських захисників і всім наявним озброєнням, інформаційною війною на слабкі українські голови… Сильні та дужі не піддаються.

У 1922 року було видано розпорядження про вилучення церковних цінностей, що й було зроблено жорстоко й немилосердно. На думку вождя світового пролетаріату Леніна, «Чим більше представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще» (Ізвестія ЦК КПСС. – 1990. – № 4. – с. 192-193).

28 березня 1992 року вже було складено й надруковано списки ворогів народу («Ізвестія»). Також дає Ленін вказівку, що «Суд повинен не усувати терор… а обґрунтувати й узаконити його принципово, ясно, без фальші і прикрас» (т. 45. – с. 190). За ленінським чорновим проектом статті Кримінального кодексу проіснували до 1988, що їх доопрацював Сталін і Вишенський. Ця стаття зробила злочинцями мільйони людей і створювала видимість законності масовим репресіям 20-30-40-50 років. За цією статтею відбували покарання відомі діячі культури і політики: Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Олесь Шевченко, українські поети й письменники Василь Стус, Олекса Тихий, Олесь Бердник, Валерій Марченко, Андрій Химко, Іван Дзюба, Василь Захарченко та багато інших патріотів рідної землі.

Ленін використав навіть голод для того, щоб утриматися при владі, а Сталін просунув цю «справу» далеко вперед і писав про себе так: «Що стосується мене, то я лише учень Леніна, і моя мета – бути гідним його учнем» (Известия ЦК КПСС. – 1990. № 9. – с. 118-119).

Вождь більшовизму пише: «Всякий російський соціаліст, який не визнає свободи Фінляндії і України, скотиться до шовінізму» (Ленін про Україну. Ч. 2, 1917-1922. – с. 16.) – і в той же час тричі посилав армії проти України, а проти Фінляндії вже Сталін затіяв напад і програв; «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою» (с. 19) – і в той же час казав: дайте українцям дві мови, щоб вони билися за наші ідеї!

5 січня 1918 Ленін писав у Харків Антонову і Серго: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба, хліба !!! (виділ. Леніним). Інакше Пітер може сконати. Окремі поїзди і загони. Збирання і засипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!» наказував Ленін визнати за ЦВК у Харкові «всілякий суверенітет… Тут потрібний архитакт національний».

А хто з українських селян чинить опір – розстрілювати. А перелицювання єзуїтське… І «реквізиція хліба у куркулів – не грабіж, а революційний обов’язок». Лист до ката М. Фрунзе 18. 05. 1921 із вказівкою – «Усе забрати». Це питання життя і смерті. Тобто чотири роки грабували в українців хліб і все було мало.

Поглинання і нищення України почалося давно при Петрі Кровавому, але від 1917 почалася вже різня ще більша. Письменник Олександр Купрін писав про учня  вождя пролетаріату Сталіна, що він набагато страшніший за  потвор Нерона, Тиберія й Івана Грозного. Сталін просто змітав усіх на своїм шляху і насамперед свободолюбних українців.

Ленін – це найбільший маніпулятор, віртуоз всіляких перекручень, що чорне є білим і навпаки. Він і не приховував цього: «Головні методи утвердження диктатури – терор і пропаганда». Хоча практичні дії в цім напрямку звичайно доводилося приховувати. А братерська допомога – «Негайна евакуація хліба і металу на схід, організація підривних груп… перелицьовування наших, що на Україні, частин на український лад… Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком». (див. Ленін про Україну. – у 2-х ч., Ч. 2, 1917-1922, К.: Видав. політ. літ., 1969. – 720 с.). Ховати чужину в іменах.

Та невгамовна маніякальність Леніна у нищенні людей непохитна: «ми висунули терор і тройний терор» (ПСС, т. 45, – с. 9); «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежене, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не утиснуту, безпосередньо на насилля оперту владу» (т. 41, – с. 383); «нашим гаслом була нещадна боротьба, терор» (виділ Леніна – т. 37. – с. 218-219)

Словом ЧК здійснювало безпосередньо диктатуру пролетаріату за вказівкою Леніна і потім Сталіна. А комнезами посилено розшаровували селян, розкладали і розтлівали морально, задурманюючи мізки. Якби стався бунт і село не підкорилося вимогам видати організаторів та зброю, заложники підлягали розстрілу. Щодо утворення федеративного устрою, то  М. Грушевський назвав його терористичним централізмом, а в радянські часи ідеологи перекрутили і назвали «демократичним централізмом». Тут цілком зрозуміло, що й нинішня ерефія – суцільна фікція, постійне перекручення і брехня, як мовиться, на всі заставки. І винищення українського корінного народу на українській землі за Леніним, коли він був категорично «за» масу смертних вироків. Тобто «вести і провести безпощадну, терористичну  боротьбу і війну проти селянської та іншої буржуазії, що утримує в себе залишки хліба». «Тому що, розподіляючи його, ми будемо панувати над усіма сферами праці» – точніше за вождя пролетаріату й не скажеш.

Ось як описує українська художня література, зокрема поезія цей час на прикладі однієї української родини.

Прикметно, що відомий класик української поезії Павло Тичина (21. 01. 1891- 16. 09. 1967) почав 1920 року писати поему про голод «Чистила мати картоплю» (закінчив 1925). І вже на початку твору автор пише як мати бідкається, що не знає як жити далі, чи дадуть землі, «та й що з тії латки, як вріжуть. Буде ще голоду, буде горя і сліз!» (Наче передбачала наступні людомори!) Вже ж мати з маленькими дітьми натерпілась… «Син комуністом, батько, здурівши, у штунду подався… Сусом Христом об’явив себе, партію водить по селах!» Штунди чи сектанти – це також партія і партійці. Мати називає Леніна антихристом, що з’явився, тому треба боротися з ворогом: Леніним-антихристом. Як тільки того Тичину не розстріляли за такі рядки, бо іншим не поталанило на подальше життя. Та прийде час зламу від страху в світогляді…

У 1921 році Павло Тичина пише вірш «Голод»:
Хоч би світало… – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В що дитя
укутала, та все: ну спати –
навік заснуло б ти… Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице…

У цей же час Павло Тичина пише поезію: «Загупало в двері прикладом…», де мова також про канібалізм, коли мати порубала сина і зварила. В іншому вірші «До кого говорить?» 1921 року ліричний герой, тобто сам поет звертається до великого індійського письменника Рабіндраната Тагора й просить  «прилинути» на Вкраїну до нього, бо він задихається від того страхіття, що творилося на Вкраїні: від однокласової ворожнечі, від однокласових катів… Автор покаже «всю фальш, всю цвіль Партійноборчих породіль!» І «прокляття всім, хто звіром став!» (1920).

І ще просить – звільнити від достоєвщини! Мається на увазі очевидно шовінізм московських душогубів, а не лише заяви автора «Бісів» про захоплення інших країв та народів, навіть Константинополя, як центру Православія. Чи де ступала московська нога, там Рассєя…

Цього ж року П. Тичина пише вірш «Робочого сонця робочому люду», тобто життя, а не смерті, бо як іти до того сонця, до світу, «Коли у нас жертви щодня, щохвилини…». А в заключній строфі вже звучить заклик «До зброї! Й до пісні ясної!» Таким був поет Павло Тичина, допоки його не зламала морально й духовно компартія, збільшовичена ера… і смерті співвітчизників від голоду і вбивств, коли та «партія вела»… Хоча він у вірші й не називає ім’ям ту партію, зрозуміло.

Якщо перший етап  убивств у 20 столітті почався від 1917 року, потім тридцяті, сорокові і далі по сьогодні, то все це йде в однім напрямку вбиття України. Починаючи від еліти, селянства і всіх інших. Писав же Павло Тичина у 1926 про «катів однокласових» – мовляв, «якби то були генерали, то ми знали, що з ними робити», а тут… Це з віршованого листа Павла Тичини до всесвітньо відомого індійського письменника і філософа Рабіндраната Тагора, «брата за духом»… Це ж Тичина оспівував і Героїв Крут і «Золотий гомін»… А вже після другого голодомору-геноциду 1933, славив «прекрасний час, неповторний час»… І ця «червона отруйна гадюка» вповзла зі своїм отруйним жалом, і продовжує свою смертельну дію нам і сьогодні. Цей московський тоталітарний убивчий ніж просвердлив мізки багатьом, увійшовши в тіло нації…

Поет, літературознавець і перекладач Микола Зеров (1890-1937, розстріляний у тюрмі), пише про секвестора (реквізитора), який їде в село за податками, тобто здирника. І не одного, а цілу ватагу. Зеров рятувався від голоду в селі Баришівка з 1918 по 1923 рр., і все це відбувалося на його очах. Тут читав лекції, які, як пояснював слідчому, «затушковували явища класової боротьби в літературі, служили справі націоналізму» (Ільєнко Іван. У жорнах репресій. – с. 144-145).

Сонет «Обри» неокласик Микола Зеров написав у Баришівці 25.05.1921 р.

Секвестор їде в село за податками…

Весна цвіте в усій красі своїй,

Вже одгриміли Зевсові перуни,

Дощу буйного простяглися струни,

Зазеленів сподіваний рижій.

На полі котяться зелені вруна,

В кущах лящить-співає соловей,

А на шляху, немов казковий змій,

На зсипище сільське ватага суне.

І в селах плач. Герої саг і рун,

Воскресли знов аварин, гот і гун,

Орава посіпацька, гадь хоробра…

 

Сільської ситості останній трен, –

Усюди лемент – крик дулібських жен

Під батогом зневажливого обра.

Прим.: Секвестор – реквізитор; трен – плач. Під обрами автор приховав сталінських реквізиторів хліба, які забирали в селян харчі навіть із присадибних ділянок, виконуючи накази від 1918 року, на що продзагонам було дано вказівку верховної влади.

«Елегія Грабуздовська – на умолчаніє мельниці фамильної!» написана М. Зеровим 01. 04. 1920. І підозрюють, а доскіпливі дослідники приписують ще одну байку саме М. Зерову. Ось уривок із твору «Європа й людожери» Л. Грабуздовича 1922 року:

… Коли від голоду вмірають міліони

            І тисячі – людей їдять,

            А у Кремлі кати сидять,

Жеруть біфштекси і бульйони

            І ллють шампань

            На декольте совпань,

Європа ж нафту в них купує –

Нехай з вогнем перекупка жартує –

            Згорить в огні!

А коли ні,

То комуністи

Почнуть самі себе вже їсти».

Микола Зеров присвячував вельми досконалі й високохудожні сонети не лише своїм побратимам вузького кола – неокласикам, а й таким, як «світлосяйний Хорс, Окраса наша, гордощі і слава!», що «міняв пісень ліричних чари На гук патріотичної фанфари». Це  – Олександр Олесь (1878-1944), який також має в своїм творчім доробку вірш «Тиждень терпів я від голоду муки»:

Тиждень терпів я від голоду муки,

            Плакав, ходив, простягаючи руки,

            Врешті й ходить я не зміг,

            Ледве дійшов і упав на поріг.

Встав би, підвівся… Та зрадили сили…

Плакали діти, баби голосили.

Федір, мій син, на лежанці лежав…

Звісно-каліка, терпів і мовчав.

            Рачки над вечір поліз я по двору,

            Ледве добрався і вліз у комору,

            Наче уже переміг я біду…

            Їсти не хочеться, смерти вже жду.

Вранці на другий день зирк! У руки

Хтось мені суне ковалок макухи!

Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро…

Бог хай віддячить тобі за добро.

            Слина пішла. Затрусилися руки.

            Боженько милий! Ковалок макухи!

            Де ти? Пішов вже… Аж нагло онук

            Вихопив в мене ковалок із рук!

Хотів я схопитися, побігти, догнати,

Вирвати з рота! Навколішки стати…

Вже я підвожусь і падаю знов…

Впав непритомний, прокинувся – кров.

Мабуть забився… Вже близько до краю…

            Крутиться все навкруги… уміраю…

            В кого б спитати – чи з’їв хоч онук,

            Може і в його хтось вирвав із рук.

14. 05. 1922.

Та як могло пройти через цензуру оповідання «Голод» Степана Васильченка (27. 12. 1889 – 11. 08. 1932), вперше надруковане 1925 року і вийшло у 1928 та другому томі чотиритомного видання 1959 року. Іде мова в оповідці про наче бездарну річ, незграбну п’єсу, яку ставлять артисти. Але насамкінець оповіді йде опис сприйняття цього, за висловом автора, голоду й сценічного втілення теми, хоча очевидним є чимало крапок, що говорить про скорочене цензурою чи редактором чимало рядків, вилучених із тексту: «Ні однієї посмішки, ні одного невдоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж вишкірені зуби і очі… Жадібні, гарячі… і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні… в усіх їх світилося одно: голод… жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я».

Один із яскравих представників української літератури перших десятиліть 20 століття, нещадно, як пише дослідник С. Яковенко, й несправедливо забутий письменник, творець оригінального жанру «новели факту» Клим Поліщук (1891-1937). Його несправедливо забули, точніше й не знали. Доля не була милостивою ні за життя, ні після смерті (розстріляний у Карелії, Сандормосі 03. 11. 1937), як чудового романтика й автора готичної прози. Він цікавий оповідками, новелами, нарисами, романами «Отаман Зелений», «Гуляйпільський батько». Також проникливий сатирик і психолог перших років радянської влади. Він творець хроніки свого часу, а це фактичні речі про голодомор 1921 і наступних років. На цю болючу тему йде мова, наприклад, у новелах «Жертва» (З голодних днів селянських), «Ліпший світ» (З хронічки сучасного життя), «Непрошені гості» (З хронічки одного села), «З того боку…» (Із записника емігранта-інтернованого), «Зустріч» (З емігрантських митарств), «Заблуканий» стрілець» (З хронічки сучасного лихоліття), «Такий сміх», «В сутінку печер святих» (З хронічки сучасного лихоліття), «Гак» (Поліські нариси) ін.

Поет Валеріян Поліщук (1897-1937) один із яскравих представників «Розстріляного відродження», написав вірш «Голодна мати» (Глибини страждання):

Різала носика,

Очки виймала,

Ще й ротик порола,

А їх цілувала ж недавно.

Ой мамо, матусю,

Не ріж –

Страшний твій нагострений ніж!

– Мила дитино,

Ой сину,

Проклята голодна година!

А злість прибувала, мов став!

І мозок смоктала,

Робила драглі…

– Ай!..

Серце моє розривають палі

Затесані гостро!

Погляд сіро блукає,

Волосся у космах,

А змії в йому:

Немає життя вже синку моєму.

Як різала тіло,

Ножем розтяла,

Ой чула живе під своїми руками,

То тіло своє відчувала, мов рану.

Колись цілувала живе. Він більше не встане.

– Ай!..

Тай зомліла.

Не чула вже болю,

І жалю не мала до тіла,

А потім солила,

Робила драглі..!

Ой, серце моє пробивають палі,

Затесані гостро!

10. 03. 1922

Тема канібальства описана в документі № 102 із чернеток лікаря Л. Й. Айхенвальда 1923 року «до казуїстики людожерства в Одеській області» (Голод 1921-1923 років в Україні). Також  у лікаря Д. Б. Франка 1922 р., також у відомого психіатра Ломброзо, Розенштейна інших. Такий стан це під час голоду, що посилює дегенеративність, розумову слабкість, утрату моральних чуттів. Це властиве душевнохворим антропофагією, що спостерігається у дегенератів, алкоголіків, епілептиків і недорозвинутих. Що говорити, коли ми в 21 столітті маємо такі приклади. Чималий відсоток людоїдства давали жінки, що наявне в тому ж московському епосі чи французькому, зокрема казках та інших народів і цілих племен-людоїдів.

Уже відомий поет і прозаїк, дисидент і політзахисник, Голова Української Гельсінської Групи Микола Руденко (1920-2004) описав у поемі «Хрест» трагічну долю жінки:

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наробила холодцю.

Їж, Іване! Пий, Іване,

Хай коханнячко не в’яне,

Ти ж казав: якби сама…

Подивись, дітей нема.

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

 Від синів та від дочок

Тільки жменя кісточок.

Душі їх пішли до раю,

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам,

Всі ми будемо отам!

Зокрема французький філософ 18 століття Антуан Буланже зазначав, що «жах передається від роду до роду, і досвід століть може лише послабити його, але він не здатен повністю зникнути. Дитина буде завжди боятися того, що боялися її предки». Навіть тоді, коли батьки не розповідали про причини страху… Та геноцид українців, влаштований і спланований зумисне московітами-убивцями, не лише голод, який став завершальною частиною геноциду. Розпочинався він знищенням інтелігенції, селян і залякуванням народу, що його мала вести й освідомлювати освічені верстви, починаючи у 17 столітті нищенням мови, освіти, історії, книгодрукування тощо. У проміжках між трьома голодоморами 20 століття і під час їх тривали найжорстокіші репресії і терор. Вбивали й тероризували інтелігенцію, потім стали «чистити» і депортувати селян, потім придушували повстання і розстрілювали, решту нищили голодом.

Перша хвиля убивств відомих діячів піднялася ще в 1918-1922 роках. Тоді чекісти застрелили славетного композитора Миколу Леонтовича, відомого художника Олександра Мурашка, вченого-садівника Левка Симиренка багатьох інших. А також відомого й самобутнього поета Грицька Чупринку і разом із 39 членами Центрального Повстанського  Комітету 11 вересня 1921 року та багатьох інших. У нього «час борні, заліза й крові В царстві зла» (12. 01. 1919).

Та значна частина інтелігенції мовчки продовжувала довіряти убивчій радвладі. І сталося соціально-психологічне узалежнення жертв від агресора від влади, як це було з відомим поетом-класиком Володимиром Сосюрою, або Павлом Тичиною чи Максимом Рильським та багатьма іншими, у котрих був психічний злам. Або як висловився в «Автобіографії» Максим Рильський: «1923 рік – це рік зламу в моєму внутрішньому житті…». І почали вони хвалити здобутки Жовтня, убивчу владу… Захотілося вижити, не помирати…

А  медичні наслідки голодоморів-геноцидів далися взнаки в наступні покоління, навіть через кілька генерацій. Підірвано репродуктивне здоров’я жінок і було воно нижче у тих, котрі народилися після цього зла – голодомору, отже вплинуло на майбутні покоління. З’явилася аліментарна дистрофія, коли організм використовує власні білки. Це не відновлюється. Як і епігенетична модифікація у нащадків, що спричинює  підвищення ризику серцево-судинних захворювань і цукрового діабету в наступних поколіннях. Вражаючими є зміни в свідомості. Так у дітей понижується самооцінка, самоефективність. Вищими – пристосування, прагнення втекти від реальності (схильність уникати проблем і не впливати на їх вирішення, зокрема, алкоголізм, наркоманія та інші залежності). Також депресія, психоматичні хвороби, пов’язані зі стресами, а психоментальний стан разюче змінився (У. м. 22-23. 11. 2013). У таких людей і дітей з часом змінюється і ДНК. Тобто йде відхилення чи руйнація на генетичному рівні.

Професор М. Міщенко у книзі «Чорні справи Кремля», як свідок голокосту, дуже точно описав деформовану психологію вмираючої людини і це дає відповідь на тяжкі питання, що їх ставлять сучасники: як могло дійти до людоїдства, як могли матері вбивати і їсти своїх дітей?..

Українське село й інтелігенція були зламані психічно й ментально. Деморалізовані. Грубою силою селян заганяли в колгоспи, не спиняючись перед вбивствами й репресіями – цілеспрямоване винищення нації, не кажучи про побиття, допри, заливання гасом у горло тим, котрі не хотіли йти в колгоспи.

Точну цифру померлих від голоду встановити неможливо. Голодомор був ефективнішим за каральні експедиції, навіть за війни, втихомирював повстанців. Нещадна заготівля хліба для москалів і продажу його за кордон, а тоталітарний режим для придушення опору українців використовував терор голодом. За деякими даними у січні 1922 голодувало 1.890.000 осіб, у березні – 3.250.000, у червні – 4.103.000 осіб. І це лише в 5 губерніях.

За доповіддю представника Комітету Нансена, акредитованого в Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 млн. селян. А представник допоміжної організації Нансена капітан Н. В. Квіслінг, очевидець того голодомору – геноциду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 році, що «… в Україні близько 7 млн. людей вимирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів». Це, до речі, підкреслював Квіслінг, без урахування інших українських територій, до яких він відносив, у першу чергу, Кубань.

Тоді ж, у двадцятих розгортався і повстанський рух, а як зазначали самі чекістські комісари, повстанський розвій відтягував на боротьбу з ним більшу чисельність військ та озброєння, ніж Перша світова війна. Тому для вампірократії кремлівського монстра головним було покінчити з повстаннями і так званим українським буржуазним націоналізмом, зрештою з вільнолюбивим українським народом. Такими звіроімператор вважав селян, котрі не віддають і приховують хліб від радянської влади. І це люциферство та звіроправство особливо виявилося під час другого геноциду 1932-1933 років. А тоді, як було написано на однім плакаті, що смертність у 1921-22 роках збільшилася вшестеро.

«У Ялті, за спогадами Едварда Стеттініуса, Сталін скаржився (Рузвельту – авт.), що його становище на Україні важке, ненадійне. Що ховалось за цими словами, стало відомо пізніше. Виявилось, голодомору Сталіну було недостатньо. На черзі стояло виселення всіх українців після Другої світової війни. Сталін довго потім шкодував, що йому так і не вдалось впровадити в життя свої плани. За словами Хрущова, Сталін був жахливо засмучений, що неможливо виселити всіх українців – не було місця для їх поселення, ні потрібної кількості транспорту» (К. п. 03. 02. 1990).

Такий наказ, № 0078-42, з’явився 22 червня 1944 року про виселення всіх українців з України за підписом Л. Берії і маршала Г. Жукова.

А про заселення московитів в українських землях почалося давно – від 1654 року, переважно після смерті Богдана Хмельницького. Особливо в 18 столітті від Полтавської битви починаючи. Далі царська влада це робила постійно. А після революції 1917 наслано сотні тисяч робітників лише з Пітера, щоб не вимерли революціонери і повстання-переворот 1917 року не згасло. Потім на місце 5 млн. українських селян завезено москалів з голодуючих районів Поволжя. Далі особливо велике заселення москалями України було під час голодомору 1921-1923 і особливо 1932-1933–го, коли  направлено 329 ешелонів москалів в наш край і поселено в порожні хати вимерлих українців.

Комуно-більшовицька банда – це система нищення народів і найперше українців. Емісари Пітера й Москви, сотні тисяч червоних комуністичних призовників, комнезами, хлібозаготівельні бригади – ці люди стали «тутешніми». Антилюдська система злякала залишки українців і зламала до невпізнання психіку, мораль тощо. Тепер душать Україну, мовляв, «так історично склалося».

Після голодомору 1921-1923 років еволюцію РКП до тоталітарної, антинародної диктатури на зразок фашизму письменник Володимир Винниченко, автор відомого й драматично-психологічного оповідання «Голод», побачив уже в середині  20-х років: «З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його» (Записник ч. 15, 17. 04. 1926, с. 116). В. Винниченко у 21. 01. 1919: «А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві!» (Щоденник, т. 1, с. 313). Як прозаїк все це побачив раніше!

Всесвітньо відомий фізіолог, Нобелівський лауреат Іван Павлов написав був до Раднаркому СРСР: «Ви з величезним успіхом сієте по світу не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму в світі не було».

Національно свідому інтелігенцію було частково знищено під час  визвольної боротьби 1917-23 років. Позбавлені еліти, елементарної організації і зв’язку українські повстанці, за визначенням Троцького-Бернштейна, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта. Це той Троцький, який заявляв про повне знищення українців, а на їхнє місце заселити московцями, що й робили від скаженого Петра Кровавого, дії якого прирівнюються до геноциду українців, наприклад, найяскравішим є повне вигублення людей міста Батурина, а потім під час трьох голодоморів. І сьогодні робить це влада, затягуючи тарифний зашморг на шиї народній.

Отже до таких катастрофічних висновків призвела втрата державності у визвольній боротьбі 1917-1923 років. Мета кремлівських убивць – знищення української нації як політичного фактора й суспільного організму, писав Дж. Мейс, правда вже про голодомор-геноцид 1932-1933 рр. Московським душогубам треба було вигубити українських селян, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу й держави, знищити Україну як  геополітичну й фізичну реальність. Це відбувалося протягом останніх трьох з половиною століть.

І вже цілком відверто у 1933 році в офіційних заявах проголошувалася потреба повної ліквідації українського націоналізму, оскільки у труднощах із постачанням зерна в Московію нібито винні націоналістичні «саботажники». Ще 1925 року Сталін писав: «Національне питання є, по суті, питанням селянським» (Сталін, 1945 р., т. 7, –  с. 72). Що не село, то контрреволюція, як писалося у деяких звітах енкаведистів.

У таємній  доповіді  ЦК КПУ (б) йшлося про загибель від голоду 1932-1933 рр. – десять мільйонів. У розмові з Черчілем також і Сталін назвав 10 мільйонів. Це з виступу історика Дж. Мейса, який досліджував геноцид українців. Про це Мейс заявив на міжнародній конференції  з голокосту і геноциду в Ізраїлі. На його думку, існують численні неофіційні заяви, де необхідність знищення українського націоналізму пов’язується з необхідністю «подолання труднощів у постачанні зерна» (евфемізм штучного голоду).

Осягнути наслідки цих геноциду й терору та репресій, влаштованих кровожерним Сталіном-монстром,  навіть вченим історикам, як зізнавався доктор Дж. Мейс, неможливо в усій жахливій його реальності. Як іспанська інквізиція заради чистоти християнства пролила ріки крові, а Гітлер задля  створення великої і сильної Німеччини. Але винищення українців москалями не має собі рівних у світовій історії на Землі.

Прикладів безліч. У селі Піщана (Золотоніський район теперішньої Черкащини) в час війни загинуло 458 осіб, а померло від голоду 1932-1933 років 1658 осіб. Хоч тут були працьовиті й добросовісні рільники-хлібороби. Даних офіціозу загиблих від голоду про 1921 рік не збереглося.

Московські царі мали спрагу крові всієї української нації і жорстокістю цією перейнята вся московська й нинішня в масі своїй їхня нелюдська протоплазма, тому й царі були такими ж. І  більшовики й нинішні людожери такі ж – закостенілі й хворобливо зажерливі в ненависті та вбивствах українців. Воєнізована Московщина й нині кроваво-ненаситна.

Український письменник, публіцист, фольклорист, мовознавець, філософ, громадсько-політичний діяч Трохим Зіньківський (1861-1891) висловив справедливу думку, що знущаються з народів, які попали в московські пазурі, не лише московський уряд, а й московці такі ж у своїй масі: «Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу».

Державний уряд, як і маса люду є витвором природи, його історії, походження. Трохим Зіньківський так і запитує: «Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажаннями московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконували б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власно хітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом» (Трохим Зіньківський, «Молода Україна», 1890).

Тобто від верхів і до низів московський народець такий самий – злісний і ненависний до українців. Про це і геноцид-голодомори писали відомі письменники.

А ось поезія «Голод» одного з чільних представників українського літературного авангарду Гео Шкурупія (1903-1937), написана 1921 р. й опублікована у літературному збірнику про голодомор «На сполох»:

Нагодуйте мене, зогрійте!..

Підійміть з очей моїх

Перевесла побряклих вій!..

Ви налякаєте мене крихтою хліба,

А я вас блідістю своїх повік.

Я північний, муругий вовк,

Владар безмежних, сухих степів.

Я підковою спеки весь хліб потовк

І вночі над мерцями вив.

Я завернувся в подерту ковдру,

Мов римський патрицій у тогу,

І мені страшенно зимно в ноги.

 

О, сонце!

Я хочу потертися спиною

Об твоє гаряче обличчя

І мого подиху холод

Дійде до самого серця і глибше.

Я завернуся в подерту ковдру,

Мов римський патрицій у тогу,

Я владар всесвітній:

– Голод!.. (1921 р.)

 

Однойменний вірш має й один із найцікавіших поетів 20 століття  Майк Йогансен (1895-1937), оприлюднений, за його автобіографією, в окремій книжечці «Д’горі» 1920-21 рр., де він описує символічно-реальний стан голоду, де навіть вітряки мертві і стоять хрестами над автором віршем про голод. Поет передбачає, що буде ще гірша доля, а в борознах не зійде зерно, бо його немає, нема що сіяти. Йогансен перефразовує, що не зійдуть навіть звуки, що він їх видає. Хіба що сіяти в поетичні строфи люте насіння у той час, «поки твій син ріже твого сина, натякуючи на канібалізм уже від голоду звихнутих психічно людей і залишається пазурями копати землю й садити лушпиння бараболі, звісно, якщо воно є… І цьому голоду ще немає краю, бо «ще довго боротись за волю».

Над полем сохлим

Мертві вітряки,

Немов хрести над віршем

Позабутим…

Руки несила підвести…

Ще гірша, ох ще гірша

Доля буде,

І поле й голод

Це все – ти!

Шляхи – твої пошерхлі руки.

 Над тим, що пишеш,

Ці хрести

І в борознах твої не зійшли звуки.

 

Сій же в строфи люте насіння,

            Сій же,

Поки ріже твій син твого сина

            Сій же

Пазурями землю копай,

            Лушпайя

            Сій бараболі –

Ще карам не край,

Ще боротись довго за волю.

Правда передбачена віддавна, що карам українцям не край. Харківський поет Василь Боровий пригадував, як його запроторили за вірш про голодомор, де є, зокрема, такі рядки:

І поникли села від наруги,

Під тяжким ярмом печалі й бід.

Навіть з рук дитячих злі катюги

Виривали український хліб…

І запроторили на десяток літ за Полярне коло, про що він писав «білі» вірші та називав їх чорними: «… ритуал поховання таборян – простий до геніальності: мертвому розбивають молотком голову, ноги надійно закручують дротом – і в найглибший шурф… увесь ритуал,  певно ж, для того, щоб, коли Божі труби покличуть і мертвих на Страшний суд – ніхто з них не прийшов свідком!».

Про злочинне винищення голодом українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень енкаведистами і розстрілами цілої генерації письменників писало чимало  авторів, особливо про голодомор 1932-33 років.

Щодо двадцятих, то напевно один із найцікавіших поетів і прозаїків є творчість безперечно високоталановитого Тодося Осьмачки (3 травня 1895 – 6 липня 1961) селянського сина з Куцівки на Шполянщині нинішньої Черкаської області. Його повісті «План до двору» і «Ротонда душогубців» уже за назвою говорять про зміст описуваного. Це літопис злочинного винищення українців у період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень – всього того, що чинило НКВД в жахливій і вбивчій реальності. У ранній поезії двадцятих, уже в першій поетичній збірці «Круча» (1922) у символістських образах показано страждання українців: «до зір небесних – криваві тумани», й «упала тінь хреста з півночі на південь» і всюди голосінням сповнено небо, а з ран людини стікає кров, що рине ріками з горя по степах. Він прямо не пише, а в образах, де «ватаги ходять – ситі, п’яні, п’ють кров…». «Звір бенкетує!..» Це у вірші «Хто» 1921 року і навіть без конкретики і прямого називання явища голоду і вбивств народу. У вірші «Колісниця» (1920) «сторуке люте горе прошуміло по Вкраїні»:

…села небо засмалили пожарами

та розхристались риданням,

а поля,

лани зелені в багряницю з кривавиці

одяглися й простяглися,

            мов на муках катуванні!

Скрізь долини

та могили.

кручі дикі,

 шляхи биті та великі

гнилим трупом зачорніли,

черепами, кістяками, мов снігами, забіліли…

у просторах

по кістках – великих горах

у гарматнім громі гупа –

голий Голод!

У Кривому Розі гітлерівці розстріляли 11. 02. 1942 року  одного з провідників націоналістичного підпілля, редактора часопису «Дзвін», полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка 1909 року народження. Поет відбув табори московського ГУЛАГу  і розстріляний гестапівцями, неспростовно засвідчує, яким трагічним був шлях боротьби, обраний справжніми синами поневоленої й сьогодні України… Ось його поезія «Забирали останню зернину»:

Забирали останню зернину.

Виганяли із хати вночі, –

Як сльозою, садок і хатину

Обливали журбою сичі.

І душа досі ниє і плаче, –

Бо було це і дійсність, і яв –

Наче демон і Каїн неначе

Більшовик серед двору стояв.

В хаті – дітки, а батька немає.

І нема повороту йому…

Комсомолець мішок підіймає

І несе, як життя, у пітьму.

І остання надія упала,

Як зернину останню взяли…

Під вікном дика осінь стояла,

Де троянди уже не цвіли.

Де мороз лютував, як у серці

Сум камінний, що все переміг…

Зарипіли одвірки і дверці,

Коли вийшли кати за поріг,

Тільки зойки дитячі невинні,

Тільки сльози і «хлібця нема».

І на очі сумні удовині

Ліг одчай, як холодна зима.

І стояла убита й безсила,

Далі хвора вступила у тьму.

Комуністів благати ходила.

І дали їй… Сибір і тюрму.

Геноциди, війни, голодомори, прямі вбивства, а тепер біологічна, хімічна й психотропна зброя, вірусна, епідеміологічна на винищення людства, бо багатіям мало місця і жратви та розкошів. Так це вже на ширшому світовому полі.  І в нас не менше кланово-олігархічного бандитизму. Варто в світовому вимірі  тут назвати праці Джона Колемана (Комітет 300), Теодора Дічева (Зловісна змова), Девіда Дюка, Джеймса Уорнера, Генрі Форда, Дугласа Ріда, Джеймса К. Уорнера, Г. Г. Меца, Л. Н. Кейна, Едуарда Ходоса та багатьох інших.

А ерцепешний хрест москальських феесбешних попів чого вартий, котрий розповсюджений по всій Україні?!. Також масове божевілля тверезих колабораціоністів, також байдужих. Московська більшість прийняла фашисизацію і готова прийняти політичні репресії (навіть масові) щодо інакодумців та повне згортання залишку свободи. Йде повна зоологічна деградація моралі й людини, якщо така залишилась у здичавілої кацапні, хоча є мізерні винятки порядних і розуміючих. Огром же шарлатанів не міряний. Московщина – це втілення беззаконня в усіх сферах і тому немає ніякого позитиву, котрого від неї можна було б очікувати. Звернення до розуму й совісті мосхів просто безглузді. Це збочення мислення. А московська журналістика й публіцистика вивчається в рамках окремої галузі науки на стику психіатрії, кримінології і зоопсихології (Ігор Яковенко, «День»).

У цьому хворому щоденному просторі повсюдної брехні як можуть існувати нормальні люди? Безсоромність та ампутація совісті – основа професійної, навіть наукової не придатності.

І відомі найвідоміші… У листі до П. Вяземського 01.06.1831 О. Пушкін висловлювався  рішуче про поляків: «Но все-такі іх надобно задушить, і наша медленность мучітельная». І застрелив 26 осіб на дуелях та дуже шкодував, що не вбив поета-декабриста Кіндрата Рилєєва.

«Московське плем’я – вороже всякій свободі», – наголошував Д. Флетчер. Це тиранічна держава, на його безсумнівне переконання. Їхня людська безодня ворожа всякій свободі: фізичній, економічній, культурній, національній і кожному народові, хто хоче правди, миру, спокою. Бути з мосхами для України згубно – це духовна й фізіологічна  смерть, у чому можна було переконатися протягом трьох з половиною століть.

Американський сенатор Чарльз Дж. Керстен у 1962 році наголошував: «Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна».

Відомий лінгвіст, фольклорист і письменник Володимир Даль зібрав і видрукував 2 томи прислів’їв, де є чимало схожих за суттю: На Колі людину вбити, що кринку молока випити; Хвалинці – головорізи. Сизранці – вухорізи. І так майже про кожне московське плем’я…

Така мораль. Попереджав свого часу українців генеральний писар Івана Мазепи, потім Гетьман в екзині, відомий автор української Конституції (Вивід прав) Пилип Орлик: «Москва, – стверджував на національно-українському досвіді боротьби з Московією автор, – узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить, тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, і вольності позбавить».

Все це було протягом всієї історії кацапської мари і мору, голодомору і геноциду у взаєминах з краями, державами, народами, народностями, етносами, та насамперед з українцями.

Подібну думку висловив і визначний світовий вчений, перший Президент Української академії наук Володимир Вернадський: «Скільки Московщина не клялася у добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б – скільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро І».

 «Всякі «унії» політичного характеру, – писав сердито знаний прозаїк Василь Стефаник правнику Северину Даниловичу 18. 02 1923, – були ведені ренеґатами, або денаціоналізованими елементами… угоди ніяким добром не кінчалися для нас… Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас «Per non sunt» (ніби нас нема). Те що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації – це полювання на фізичну загибель нашої нації» (виділ В. М.). Цілком ідею винищення українців різними способами взяли собі на озброєння і москалі. Але голодомором і терористичним убивством, захопленням земель.

І тому лише за час етнічної війни та голодомору в 1917-1923 рр. в Руси-Україні загинуло біля 11 млн. наших співвітчизників.  А з 1921 по 1923 зліквідовано українську державну незалежність, економіку, сільське господарство; нав’язано злочинну колоніальну систему, а етнічна війна і голод за цей час знищили від 5,5 до 7,5 млн. українців. Навіть юдо-комісари офіційно визнавали величезні, хоча й значно занижені, втрати українців за період із 1914 по 1922 рр. і було створено передумови для людомору 1932-1933 рр. та масованого винищення українців (Анатолій Кіндратенко: Етнічні війни проти українців, с. 103).

Етнічна війна від 1918-1920 рр. москалів проти українців призвела до зменшення чисельності, про що писав і Кестлер А. (Тринадцяте коліно. Крах імперії хозар та її спадок. Лондон, 1976, СПб: Євразія, 2001. – 320 с.). Зазначав, що «Людина жорстокіша серед тварин».

Прямо як по Біблії: «І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Єгова твій, дає тобі, – не милосердиться око твоє над ними» (Біблія, 5 М, 7\16).

Щодо кількості жертв від Людомору 1921-1923 рр., створеного комісарами-більшовиками, загинуло 3 млн. людей, із них 2 млн. – дітей (А. Кондратенко). Дехто пише від 200 тисяч до 2.8 млн. осіб.

Коли Сталін призначав Постишева на найвищий пост в Україні, то підкреслив, що той має статус «Главголодом». А вже пізніше Постишев зізнавався, що «український голодомор тридцять третього був роком поразки української націоналістичної контрреволюції. Партія здійснила гераклів труд з ліквідації націоналістичних елементів на Україні».

Девіз партії Сталіна: депутат – слуга народу.  Кацапського і вбивчого. Ця агресія нищення загрожує ладу та основам цілої Європи, усьому світу. Нині в нас у Верховній Раді «слуги народу» також сталіністи? Тільки якого народу? Москальського і юдейського? Таке діється в політикуму тут, де продають землю чужинцям. Москва скуповувала і гарбала все, що могла.

А ще раніше Іван Франко підкреслював: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація («Дещо про польсько-українські відносини») – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним» (Франко І. Зібр. тв. у 50 т. – Т. 46, кн. 2. – С. 261. Отже, «Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпилася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство, чи там кацапство безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину» (Франко Іван. Зібр. тв. у 50 тт., Т. 46\2, С. – 303).

Для письменника, філософа, політика і творця трьох сторонництв (партій) Івана Франка боротьба з москвофільством, як і з полонофільством, виходила на перший план боротьби за волю. Щодо його творчих поетичних виявів до Московщини й Польщі, то є відома поезія «Не пора»,  «Розвивайся ти, високий дубе…», «Ляхам», «Великі роковини», «З великої війни», «Інвазія», «Усміх фортуни», «Москаль у диму». Ось вірш «Росія» видрукуваний газеті «Діло» 21. 11. 1914 р.:

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою:

Розсаднице недумства і застою,

Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,

Цвіте бездушність, наче плісень з муру.

Ти тиснеш і кричиш: Даю свободу!

Дреш шкуру й мовиш: Двигаю культуру.

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,

Лиш мов упир із серця соки ссеш,

Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і спись росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

Доба більшовицько-комуністичного тероризму і насамперед голодомори виявилися найтрагічнішими в багатостраждальній історії українців. Небачений геноцид, етноцид, лінгвоцид, приниження, винищення інтелектуальної свідомої еліти, національного розуміння, прадавньої народної культури й історичної пам’яті – все це прикривалося інтернаціональною лексикою, оманливою фразеологією. А якщо й були начебто правдиві слова і фрази, то далі все йшло навпаки.

Терор і геноцид московських головорізів призвів до штучних мутацій в генах українців. Були вбиті, зламані, деморалізовані найкращі селяни та інтелігенція, кращі комуністи, а головне – кращі людські якості в нашій суспільній свідомості. Виявлені милосердя, гідність не давали українцям спокою, а породжувало постійний страх перед владою, посадовцями, щоб вижити в умовах терору. Громадянська й національна позиція, критичне раціональне мислення, а також реальне ставлення до подій – це ставало гарантованим знищенням.

Український знаний і безперечно цікавий письменник Євген Гуцало у своїй надзвичайно злободенній книжці на тему – хто такі москалі, писав однозначно, що це – «Ментальність орди», яку порівнював і визначав: «Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ  москвинів,.. цивілізація брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності,.. мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні, така сама чеченська війна велася в Україні завжди».

Чеченський героїчний генерал Джохар Дудаєв, якого москалі підступно вбили, казав давно під час нападу московських окупантів на Чечню, що московський фашизм гірший за гітлерівський. Це діагноз правильний і цьому є маса підтверджень, адже він воював проти загарбання москалями його рідної землі, перетворення волелюбного чеченського народу на рабів московських.

Масова кацапська свідомість залишається повністю імперською і шовіністичною. Москва готова розглядати Україну лише як свою колонію або як витравлену землю. Це масове божевілля москальні від верхів і до низів за соціологічними даними московської «Левади» і становить  85 %.

Московська імперія яскраво ствердила те, що про неї писали українські самостійники, сьогоднішні правдиві письменники, як і винятково деякі московські чи пітерські журналісти й публіцисти. Зокрема московський публіцист Ігор Яковенко зазначав, що Кремль – це «Мафіозний режим фашистського типу» («День»).

Академік Юрій Афанасьєв у праці «Небезпечна Росія» посилався на, за його словами, їхню «ординську генетику» і вважав, що московський режим є більш небезпечний, ніж ми знаємо чи розуміємо…

Українців убивали, морили голодом мільйони людей, проводили «зачистку» територій. У 20-і, 30-і, 40-і, 50-і роки 20 століття заселяли в концентраційні табори українців і там їх нищили, а на наші землі заселяли кацапню. Тому ці кілька мільйонів і є «їхніми». Тепер «іхтамнетів» годуймо… Страждаймо самі… до скону, лягаймо в рідну землю під бомбами, мінами, снарядами, кулями московських убивць… У перекрученні фактів москалями є смертельна небезпека – продовжувати вбивати українців-захисників свого народу й України різними методами і способами, загарбавши наше добро, а якщо не вдасться, то знищити його.

У москалів завжди є бажання вбивати, грабувати, тому один із найвідоміших світові письменник – прозаїк, кандидат філологічних наук Віктор Єрофеєв (1947 р. н.) і називає росіян «бандитська мафія» і «виродки людського роду», «чотириногий звір» (Енциклопедія російської душі). Московія «виробляє людське нещастя»; це «нездатність до нормального життя» (с. 18); «безумовно небезпечна країна» (с. 19); «за великим рахунком немає жодної чесної людини» (с. 26); «труп, що розкладається» (с. 29); «ганебна нація» (с. 31); «суд – страшніший за Страшний Суд» (с. 43); «негативна теологія» (с. 44); «росіяни неестетичні… плямисті гади» (с. 46); «якщо безпутність – духовність, то ми духовні»; «справжнісінькі паразити» (с. 49); «глибоко аморальні істоти» (с. 50); «росіянин це той, до кого не прилипає виховання» (с. 53); «у Росії – все непристойне» (с. 70); «анекдот – це російська церква» (с. 71); «це історично нечесна країна» (с. 84); «грабіжники і ґвалтівники» (с. 86); «росіяни історію зовсім не знають» (с. 116); «Росія становить для світу серйозну небезпеку» (с. 135); «народ – мотлох» (с. 139); «нутро Росії складається з переплутаних дротів» (с. 144); «збіговисько ідіотів» (с. 149); «не знаю жодного іншого народу, у якого б деградація зайшла так далеко, як у росіян» (с. 162); «у росіянина глибоко в душі заховане бажання вбивати» (с. 164).

Нині, на наших очах це бажання вбивати москалі демонструють щодня від 2014 року. Ленін і Сталін зі своїми покидьками були неперевершеними вбивцями в світовій історії.

Автор  цієї, умовно кажучи, енциклопедії Віктор Єрофеєв, точніше, основних рис мосхів пише: «Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному, ні незалежному, ні побутовому – кожне слово містить у собі підступ, погрозу, насильство, небезпеку для життя» (с. 168).

Усе це та багато іншого негативного про мосхів викликає, підкреслює Віктор Єрофеєв, думки про пекло. Тільки постає питання: коли ж вони там опиняться: по одному чи всі разом? За незворотними і непохитними законами природи це справді точно. Поступово і коли й кому, але дата призначена людською природою.

Лауреат Нобелівської премії з літератури Олександр Солженіцин був відвертим і правдивим в означенні своїх співвітчизників наприкінці свого творчого й людського життя та безкомпромісно й надто радикально і виразно розтлумачував «непросвєщьонним»:

«Нема в цьому світі дріб’язковішої, сволочнішої і хамовитішої особи чим кацап. Народжений у нацистській країні, згодований пропагандою нацизму, – цей ублюдок ніколи не стане Людиною. У його країни немає друзів – або холуї, або вороги. Його країна здатна лише погрожувати, принижувати, убивати. І за це збереження цього статусу Расєєй рядовий кацап готовий пожертвувати власним життям, життям своїх батьків і дітей, якістю життя власного народу. Воістину: кацапи – звірі. Люті, кровожерні, але… смертні».

Відома дисидентка Валерія Новодворська ще в лютому 1995 року («Вісті з України») писала, що як тільки ядерний український арсенал опиниться в Московії, вона негайно почне воєнні дії за Крим, Чорноморський флот… І вся влада там впала в сказ… Але «тварин, що впадають у подібний стан, із причин загрози для оточуючих просто пристрілюють» («Вісті з України»).

Отже у нас має бути пам’ять нашої історії, політики, рідного краю, розуміння того, що треба робити з ворогом українського народу, зрештою світовим злом. І це потрібно робити з ворогом, який нищив нас усі ці віки і сьогодні вже прямо розстрілює не лише на загарбаній українській території Донбасі чи Криму, а й у самій столиці, по всій Україні. Влада ж грає в мир…

«Якщо проаналізуємо українсько-московські відносини, – виступав на Національному форумі, Круглий стіл: «Нова стратегія миру та безпеки» Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний посол України, правознавець, юрист-міжнародник, доктор юридичних наук, професор, – то виявиться, що московська владна еліта, московська еліта в широкому змислі і московське суспільство вважають Україну своїм екзистенційним ворогом, не просто ворогом, а екзистенційним ворогом і це повинні усвідомити всі керівники держави для того, щоб адекватно оцінювати ситуацію. Остаточна мета московської політики полягає у тотальному знищенні української нації, ліквідації незалежної державності України, нищення України як суб’єкта міжнародного права і як геополітичної реальності… Реалізувати цю свою політику РФ прагне віддавна. Ця війна почалася не в 2014 році, а більше як 350 років тому, триває зараз і триватиме доти, доки перемогу в цій війні не одержить одна із сторін. Сподіваюсь, що переможцем буде Україна. Історична місія України полягає в тому, щоби знищити всю цю імперію…» (31. 10. 2018).

Нинішній стан і становище на всім українськім терені з холуями московськими, зрадниками, агентами Москви, вкрай низькою самосвідомістю людей, що не голосують за українську ідею, патріотів – це наслідок фізичного знищення українців не лише трьома великим голодоморами, а й деморалізація живих, усунення всіма доступними засобами традиційної самосвідомості народу. Страхіття голодоморів не повинно повторитися, тому треба знищити генетичних носіїв цього світового зла і жахіття, що москалі чинили з українцями. Проникнення і пам’ять в усю нашу історію стане розумінням проблем сучасності, нині і в перспективі.

Відмирання національних почуттів у нас нині не повинно бути, незважаючи на перенесені і витримані голодомори. Страх смерті й голоду звичайно, можливо, частково передався нам від батьків і дідів генетично. Але для того, щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти. Та як саме, хай і залякані геноцидом громадяни змогли допустити існування в незалежній Україні тієї верстви, що продовжує нищити усі паростки українського національного відродження. Очевидно лише рабська кров і генетичні зміни в духовності дозволили  за тридцятиліття незалежної України терпіти чужинські кадри у владній верхівці, відвертих і таємних ворогів. Отже; око за око…

Голод – це метод прививки (а не лише щеплення від китайського корона-вірусу!) покірності та байдужості до чужинців. Якщо вірити статистиці, хай із підробленими відсотками голосуючих за неука в політиці, то з половини прийшлих на вибори в другому турі це лише кожен четвертий із загального числа внесених у списки. Це духовний занепад суспільства. Ця чужинська промосковська влада в образі псевдо-держави з кагалу-95 таки нищить українство, забирає землю.

Відомий класик української літератури Олесь Гончар обурювався в Щоденнику (19. 02. 2015, Літературна Україна) цією дикою епохою і ковбасною психологією: «З якою сатанинською силою нищиться Україна!.. Але сталінщина своїми жахіттями перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу… Ціла єзуїтська наука… Зробити народ меншим, ординарним, тоді легше буде чинити розправу… Навіть якщо йдуть на тебе гори, цілі бурани брехні й цинізму – мусиш вистоювати!».

Цинізм убивства  і московської імперської  брехні розрахований на ідіотів і зомбованих.

І ще, як писала відома українська письменниця Ліна Костенко, по Україні «пройшли всі котки історії. На ній випробувані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни. Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом… Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є». «Те, що діється тепер у світі, – це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж…». Поетеса зазначає, ми звикли і до тієї, і до цієї. І найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає… Хоча не увесь, адже є й самовіддані борці за волю.

Та не всі звикли до геноциду, московських загарбників та вбивць. Навіть мертві… волають про помсту віковічному ворогові. Тому Ліна Костенко має рацію в іншому, реальнішому означенні жахливого стану справ і боротьбі українців за свободу і волю: «Доборолися, добалакалися, досварилися, аж гримить. \ Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить? \ Від кайданів, що волю сковують? Від копить, що у душу б’ють? \ Від чужих, що тебе скуповують? І своїх, що тебе продають?»

Влада у нас жадібна, нахабна, цинічна, наголошує журналіст і громадський діяч В. Ковач: «Влада будує систему, яка забезпечить їй успішну реінкарнацію, видає процеси, звані реформами, за самі реформи. Влада укладає договори з олігархами, торгує з бандитами ОРДЛО і окупантами, а нам говорить про цінності Майдану і віру в європейське майбутнє» та саджає за грати героїв.

Цивілізаційно Україна рухається назад, до чого призвела ринкова економіка за 30 років, владолюбці призвели до зубожіння більшість населення і збагатило мізерну групу олігархічного клану. Вони протягують і представляють не просто зацікавленість дальшого збагачення купки нахабних багатіїв. Дрібний бізнес – це бабці на вулицях продають зелень до столу. І немає достатньої кількості правдоборців із простим електоратом, щоби змінити владу компрадорів. Для правильного розвитку потрібно скасувати майже всі так звані реформи: пенсійну, освітню, медичну, економічну, культурну. На культуру останнім часом йде потужний вал нищення. І це веде до подальшого збідніння населення…

Зрештою нинішнє скорочення населення в Україні – це продовження голодоморів та сталінсько-гітлерівського геноциду і у формі восьмого року війни з ненависними кацапами, що просто вистрілюють патріотів-захисників снайперами, мінами, бомбами, снарядами.

Ствердила народна депутатка України Альона Шкрум, що «винен Президент (18. 07. 2017), який після Майдану мав безпрецедентну підтримку, але зрадив її, і використав усю на самозбагачення і кругову поруку замість реформ. Винна політична верхівка, яка загралась у шоу, самопіар, гібридну правду та популізм на війні. Їм більше не вірять. Це криза держави і криза слабких інститутів влади».

Сьогодні також винен президент московсько-ізраїльської не просто орієнтації, а шовінізму – двох заклятих ворогів українців, чому безліч не спростованих фактів. Саме ці дві країни призвідці і виконавці голодоморів не визнали, як і німці голодомору-геноциду.

Нинішня влада «Зе», пише 09. 04. 2021 громадський діяч і бізнесмен Сергій Марченко, – «зло, бо він руйнує інститути». І не просто державні інститути, а економіку й людське життя, підтримуючи олігархів і здирників. Якщо ці облудники говорять про покращення життя, то тільки для купки багатіїв, а темпи зростання економіки можна побачити лише на цвинтарях і гробках, де збільшується кількість щодня… могил. Реформи на знищення тривають, а підняття тарифів – це зашморг на шиї більшості населення українців.

Соціально-економічна катастрофа, яка набирає обертів в Україні, є наслідком тривалих псевдо реформ влади на догоду особистим інтересам олігархів і самої влади. Голова ради Інституту національних інтересів Юрій Радухін так і запитує народ: «Скільки разів підряд Вас повинні обдурити одні й ті ж політики, щоб ви перестали їм віддавати свій голос?»

Усі реформи йдуть на знищення населення, а отже така влада народу злочинна, ворожа. До всього кваліфікація брехунів у владі суттєво зросла від інформаційної облуди, бомбардувань дезінформацією. Все це провладні хижаки, які зроблять з українців рабів на нашій – не своїй землі. Іноземний капітал ніколи не допустить повернення землі у народну власність, бо у світі йде боротьба за воду та їжу… (Олександр Солонько, юрист, політичний аналітик).

І це є не просто  колаборантська і капітуляційна політика влади, це повне загарбання, або знищення України московськими різунами, живорізами та зрадниками.

Потрібно припинити приватизацію й націоналізувати стратегічні галузі промисловості. Запровадити прогресивне оподаткування, що позбавить олігархів не лише економічного, а й політичного впливу. Подібної думки тримається правозахисник, член правління УГС Володимир Чемерис.

«Тому нинішня влада, – зазначає філософ Сергій Дацюк, – це не наша влада, не влада для українських громадян. Це влада міжнародного олігархату, яка готова здачею частини територіального суверенітету та інтересів свого народу вдовільнити інтереси олігархів… Ми зараз наодинці проти цілого світу» (С. в. 07. 13. 2017).

Влада, уряд, доповідає екс-слідча з особливо важливих справ ГПУ Галина Климович, це здирники, зрадники і казнокради. «Пройдисвіти і запроданці, наперсточники і шахраї, вони знищили саме поняття державності і її спроможність захистити власних громадян. Всі ці «геноцидники» (виділ. М. В.) мають бути  за гратами, як і судді, що свідомо потурали беззаконню, відмовляючи в задоволенні позовів про визнання незаконним оподаткування пенсій.

А нині, як писала лікар і народний депутат України, Ольга Богомолець, мета нинішньої влади забрати кошти у громад та сконцентрувати їх у себе і цим самим, «заради цих грошей влада прирекла мільйони людей на смерть. Вона вважає всіх, у кого немає грошей, зайвими в цьому житті». На її безсумнівну думку, «під гаслом реформ, патріотизму та під українськими прапорами вони безкарно розграбовують країну та знищують будь-який спротив їхній потворній системі. Влада узурпувала монополію на патріотизм, і кожного, хто має сміливість виступити проти розграбування країни, вона записує у національні зрадники».

Є у нас терпіння і доброта до всіх, навіть до ворогів. Є й ненависть. Було і є повсюдне знищення мас українців цим уже новітнім кацапізмом-капіталізмом – голодоморами-геноцидами, постійний грабіж, терор, убивства, роблення нас рабами москалів, тих, котрі не покорилися чи не віддали своє багатство москалям. Верхи й олігархи (і світові в тому числі!) гребуть тільки собі. Можна й не наводити приклади. Їх достатньо. А знати хто наші вороги – це життєва необхідність. Адже вбивали повільно – голодом, розстрілювали швидко. Тероризували довго. Терористичні організації існують і тепер, що створювалися з початку 20 століття чи і в 19-му, згадаймо третій відділ жандармерії і всілякі таємні канцелярії, ГПУ, НКВД, КДБ, ФСБ . Вони продовжують свою вбивчу справу.

Хоча зрадників достатньо у кожній країні, якщо згадати, наприклад, двомільйонну армію, РОА, що воювала на боці гітлерівців і генерала А. Власова, про що достатньо свідчень і вражаючих фактів. Але це під час Другої світової війни. Правда, писав колишній співробітник британських спецслужб доктор Джон Колеман, що найбільші зрадники його земляки.

Крах соціальної політики, знищення залишків справедливості в країні, суцільне зубожіння населення, а це третина, як мінімум, людей. І прискорення збагачення багатих, котрі у владі і наближених до неї та олігархів. Тим паче, що вони ненавидять Україну та її людей і будуть все робити аби їх знищити, решту розігнати, залишивши собі рабів і прислугу з запроданцями.

На думку дослідника Д. Колемана, Єдиний Світовий Уряд задумав залишити тільки мільярд людей, решту треба «прибрати» шляхом хвороб, війн і голоду. Середнього класу не буде – тільки правителі і слуги. Хто збунтується, буде просто заморений голодом чи опиниться поза законом (Комітет 300, с. 204).

Усе це йде в нас у руслі геноциду соціального, тарифного, вибіркового для більшості людей, звісно, окрім багатіїв кланово-олігархічного порядку.

Народний депутат України Андрій Павловський прямо обурюється, що «це якийсь сатанинський план, щоб на українській землі самих українців не залишилося. Щоб залишилося якихось 15 мільйонів, які будуть займатися аграрним господарством, копатись у землі, обслуговувати трубопроводи, а про авіацію і космос та високі  технології навіть не мріяли. Хочете займатися кваліфікованою працею – виїжджайте…».

І виїжджають, що залишилося 38 мільйонів. Як пишуть дослідники та знавці соціально-економічних питань, всі реформи нинішні спрямовані на скорочення, тобто знищення населення України. Політолог А. Золотарьов пише про 25 млн.,  таку ж цифру називає академік МАІ при ООН М. І. Сенченко. Політик О. Мороз пише, що в Україні має залишитися 17 млн.

Взагалі ж, більш песимістичні прогнози в аналітиків системних означена цифра для України в межах декількох мільйонів, тобто 3 – 5 (Валерій Пекар, підприємець, громадський діяч). Олігархічній економіці не потрібні освічені та енергійні підприємці. Тому їх вичавлюють, витісняють, виштовхують із країни. Потрібні аграрії, хіміки, металурги. Ще мільйон кухарів, покоївок, перукарів і масажистів. Вони майданів не влаштовують і профспілок не зажадають, а освіти вистачить початкової – на рівні двораків із маєтків 19 ст.

Отже задум «Комітету 300», за Джоном Колеманом, офіцером англійської спецрозвідки, на Землі має залишитися із нинішніх 7 міліардів людей лише один. Зробити це за допомогою війн, хвороб, штучних вірусів та епідемій, щеплень, при цьому фармацевтична мафія (П. Штепа) буде наживатися, як і олігархи на війнах, у томі числі гібридних (відбіркових і вибіркових! Як нині агресія московська і новий напад та концентрація більшої кількості військ і техніки!) і – голоду!

Національна гордість буде викоріненна. І це буде знищення локальним способом мільярди людей, по сьогоднішньому «гібридними», як в Україні, Сирії, Палестині, Грузії, Чечні, Африці ін. А ще війнами точковими, точніше, обмеженими діями, також винищення людства епідеміями, бактеріологічною зброєю і психотропною. Чи тим же ковідом-19 по сьогоднішньому, як першої ластівки вірусної зброї китайського винаходу, адже вони не знають куди своїх людей подіти, тому треба непомітною бактеріологічною зброєю винищити інші народи світу, таким чином розширювати собі життєвий простір разом із москалями.

Грунтовно аналізують це явище болгари Теодор Дічев і Нікола Ніколов. В Україні, має залишитися 4 млн. населення. Слов’яни Югославії, Чехії й Польщі мають бути повністю переінакшені, тобто асимільовані чи знищені (Зловісна змова, с. 102). Хоча ще 1880 року англієць юдейського походження Дізраелі стверджував мету – усунути  в країнах будь-яке конституційне правління, забрати землю у власників (як у нас продати українську землю чужинцям-олігархам!), знищити бідний і середній прошарок населення та релігію. Що й робить команда «слуг»…

Правда, ще раніше, наприкінці 18 століття, А. Вайшоп пропонував на принципах єзуїтських правил втілити програму «Ілюмінатів» з додаванням – знищення спадковості (психоцид і геноцид, що здійснювала сталінщина, коли було в 1921 р. створено «Раду міжнародних зв’язків»), знищення приватної власності і створення транснаціональних компаній, знищення патріотизму, родин, ліквідація релігій, окрім іудейської.

Так була запущена біоенергетична бомба винищення людства психотероризмом, психоцидом, етноцидом, токсикоманією, алкоголізмом тощо. Особливо зомбуванням, цією нездатністю самостійно мислити, не мати власної думки, страх голоду, мору і війн, що запрограмовано на підкорковому рівні.

Отже застосування «психотропної зброї, що розроблялося активно більшовицькою Москвою, разом із психоцидом сталінських голодоморів і репресій від 1921 року, як мінімум. Саме крім відвертого геноциду наявний і скритний, розробленого Москвою в час третього голодомору 02. 06. 1946-47 рр.

Сьогодні ж молодь виїде, старі помруть і країна вільна…. Олігархічні бандитські клани будуть процвітати. Це і називається олігархічно-корупційна модель. Адже парламент не має підтримки в народі, як президент і кабмін. Вони не дієздатні. Хіба на грабунок і здачу країни в москальські пазурі. А вони ненаситні, як київські зрадниками чи слугами чужинців, котрі жирують і ніяк не наситять пельки, писали читачі газети «Сільські вісті». Як писала  Леся Воронина, що в Кабміні та Верховній Раді панують якісь космічні хижі прибульці.

Генерал-лейтенант запасу Д. Уманець обурювався, що у владі страшні злодії, що обкрадають країну під час війни і прикриваються патріотичною риторикою. Провладні хижаки не бачать різниці в тому, хто платить. Українці бідні стануть ще біднішими рабами на власній землі, а іноземний капітал ніколи не допустить повернення землі у власність українців, адже у світі йде жорстока боротьба за воду і їжу.

Голодомор сьогоднішній неминучий і логічний при цій цинічній владі  і ставлення до народу. Відомий політик, правозахисник, політв’язень і Герой України Степан Хмара так і назвав цю владу «шпаною ліквідаторів» України та її народу. «Як тільки вони спробують проголосувати в другому читанні (закон про відкриття ринку землі. – ред.), ми, всі українці, хто має совість і відповідальність, маємо прийти до Верховної Ради, і просто викинути цю падаль, цих покидьків викинути! Бо аргументів вони не знають, переконувати їх – це приниження і даремна трата часу…». (С. в. 06. 12. 19). Але карантин червоної зони не дасть це зробити. Тим паче, підготовлено і подано проект змін  закону про кримінальну відповідальність так званих протестувальників. За академіком І. Дзюбою: «Мова мітингу – не мова науки й культури» (День 29-30. 01. 2016). А воля?

Та що тут дивуватися нинішньому нищенню чи «зменшенню» українців, коли ще відомий правозахисник, політик-дисидент, Герой України Левко Лук’яненко, який цілком компетентно заявляв, що  й досі в нас керує окупаційна адміністрація. «Крім того, московською агентурою було пронизане навіть керівництво Народного руху України… Всі ці люди виховані в антиукраїнському промосковському дусі… У складі Верховної Ради всього 22 % українців, у Кабміні українців тільки 15 %, в той час, як в Україні проживає 78 % українців» («Нова молодь Черкащини: 23. 10. 2013). Будучи депутатом ВР він заявив: «Доки серед народних депутатів парламенту не буде пропорційної кількості етнічних українців (320-360 за нинішньої кількості) – доти гальмуватимуться реформи, доти жодна проблема не вирішуватиметься на користь суспільства, доти народ буде тільки виживати і вимирати» (С. в. 24. 01. 2017). Так. Нині у ВР ще гірше.

На сьогодні ситуація у владі така ж і вона продовжує знищувальні дії щодо українців за допомогою реформ. Тобто у нас деформи, що дало катастрофічні результати в соціально-політичному і правовому ключі: захоплення влади чужинцями. Як пише філософ Ігор Лосєв, «нескінченні політичні чвари «зеленітів», зашквари, інтриги у верхах, різноманітні рейтинги всього і вся, плітки і чутки. Єдине, що на Українському ТБ практично не обговорюється, – це війна. Ніби її нема зовсім. Та й російська загроза кудись зникла. Але вона про себе нагадає. Жорстоко і безжально… Хаос в управлінні, туполобі й політично малограмотні депутати-«зеленіти», натовпи сумнівних особистостей на самому верху, екстравагантний і екзотичний Президент, який бажає зустрічей із Путіним, щоб «зазирнути йому в очі», в односторонньому порядку припиняє стріляти і мріє стати на коліна перед диктатором країни-агресора «заради миру». Дрімуче невігластво в питаннях геополітики та національної безпеки… Та Зеленський просто-таки спокушає Росію на подальшу анексію України». А ще кікімори у владі!

Люди, населення країни не те що «втомилося» від дегенеративної кланово-олігархічної системи, тотального торжества корупції, повсюдного зухвалого злодійства, офіційної безсоромної брехні від політичних клоунів на вершині влади. Народ бідний просто вже ненавидить цю вбивчу псевдо владу, про що пишуть відверто в газети. Ненавидіти ж мало, треба боротися.

Здання позицій, капітуляція перед загарбником не врятує ні українських життів, а навпаки знищить. У нас це нищення і вбивства почалися давно, з усією жорстокістю від національно-визвольної війни 1918-21 років, де жертви стали інтенсивніші, а ще більшими під час більшовицького «миру» з його червоним терором, як нині з «русскім міром».

Як писав Олександр Мотиль, професор політології Ратгерського університету США, «Путін і його посіпаки будуть задоволені стрімкою руйнацією України під керівництвом Зеленського. Хто міг би краще керувати країною, яку вони вважають «анекдотом», ніж комік?»

На його думку, перемога Зеленського негайно призведе до згубних наслідків для України, тобто до катастрофи (С. в. 02. 04. 2019). Продаж української землі, на що Ізраїль уже виділив мільярди доларів, призведе до купівлі ними України. Ми повиснемо в повітрі. Бідні пенсіонери вимруть, молодь виїде, решта раби.

Будують Третю Хазарію чи «Новий Єрусалим» зелебенські. І тим паче президент України етнічний єврей та його основні «слуги», як і голова уряду з пособниками. А колишній голова ВР – етнічний москвин, та й відомо, що його батько дуже негативно ставився до української мови та нашої етнічності (свідчили його однокурсники і газети!), коли його підозрювали у співпраці з КГБ. Та й  глава МВС у нас москвоязичний вірменин і водночас чи найперше нахабний кацапізатор.

А парламент ухвалив законопроект у першому читанні про запобігання антисемітизму. Останнє – просто абсурдне. Українців уже ніхто не захищає. Тут будуть космополіти з відомою назвою. Чи новітні хозари. Хоча юдейська молитва «Кол Нідре» – невиконання обіцянок. З Богом.

За даними американських прокурорів, слідству відомо, кому з українських високо посадовців радив Пол Манафорт і що. Зокрема дискредитуючи опозицію та українців: «Ми маємо активно рекламувати концепцію антисемітизму як частину політики (української) опозиції. Це – наша ключова позиція у Вашингтоні… Важливо, щоб президент Янукович робив проізраїльські заяви, засуджував антисемітські дії опозиції» (01.09. 2018). Манафорт, кажуть,  дуже розумний (?!) не тямить де антисеміти, а де атисіоністи. Правда, його й засудили надовго за хабарі. Мабуть, за якийсь шизофренічний невиліковний розлад.

Та нині, в 2021 році, через сто років після першого штучного голодомору-геноциду йде, крім війни з москалями на Донбасі, «фактично біологічна війна проти українського народу, –  заявив Віктор Шишкін, екс-генпрокурор і екс-суддя КСУ. – У нас уряд застосовує засоби біологічної війни проти українського народу». Уряд у нас кацманівський генетично.

Але реформи злочинці у нас в Україні спотворили, у владі та парламенті чужинці і зрадники та ненажери, то українців і далі будуть винищувати всілякими методами і способами. У відомих «Протоколах старшин Сіону» (№ 3) так і пишеться: Голод і право капіталу. Отже виснажувати народ терором і голодоморами, наживаючись, сіяти розбрат між народами, як москалі, щоби цим виснажити людство: війнами, тортурами, хворобами, нестатками… (п.10)

Йде відкрита війна проти московських загарбників українців-патріотів і голодомор військового часу насувається неухильно. А це вже загроза близька. Якщо в загарбаній частині Донбасу більше 50 тисяч московських найманців і повно зброї, вбивчої техніки, то на кордоні  з боку РФ – 900 танків, 300 вертольотів, 500 літаків, 2300 бойових броньованих машин, 1400 артилерійських систем залпового вогню,  в Криму 8 підводних човнів, 80 кораблів (з них 23 ударні), 80 тисяч  військовослужбовців (Свобода, 22-28. 04. 2021, № 614). У Білорусі вже 50 тисяч.

Усе це засоби нападу москалів проти українців із трьох сторін. Є ще в них інше. Як відверто заявив спецкур’єр  колишньої ЦК КПРС Володимир Поспел, що він «доставляв валюту, діаманти, вибухівку комуністичним і терористичним організаціям, які існують до цього часу і продовжують убивати». Це дрібні вбивства, але вагомі, про що свідчать нинішні факти по всіх країнах, де кацапня, крім прямих бомбових ударів навіть фосфорними бомбами убивають простий народ, як це, наприклад, у Сирії чи де-ін-де.

У нас в Україні зрадники в особі «слуг чужинців», а з ними інші «опозиціонери» та явні і таємні московські агенти роблять свою чорну вбивчу справу і цьому є достатньо фактів.

Ситуація з харчуванням людей жахлива, комунальні плати вбивають. До всього, більшу частину хліба відправлено за кордон, ціни на продукти першої необхідності зашкалюють. Все викликає не просто занепокоєння, а протести, хоча маса народу «ковтає» душогубство, карантин прикрив усі рухи. Напрям – той же: нас нищить всілякими методами і способами – ті ж.

Кремль на тлі антиукраїнської політики й істерії різко фашизував москалів і прихвоснів. Це національна трансформація і факт непохитний, якщо брати до уваги навіть двадцяті роки  столітньої давності. Масова московська свідомість залишається цілком імперською і шовіністичною. Вони розглядають Україну як колонію, або випалену землю. Це якесь масове божевілля. І більшість їхніх обивателів у душу прийняла цей фашизм, про який писав у двадцятих роках проникливий прозаїк і політик Володимир Винниченко.

На думку військового й політичного діяча Симона Петлюри (19. 05. 1879 – 25. 05. 1926),  чим скоріше в українського  народу викристалізується почуття повної незалежності від Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну.

Він так і писав, що московський ворог оружною силою та підступом підбив під себе за допомогою потворних навал нашу Україну й зробив народ рабом, окрім тих, котрі стали прислужниками московсько-більшовицької злочинної влади, та й тих знищили: «Пануючи над нашим народом проти волі його, Москва та наймити її і пахолки, що в українському большевицькому уряді участь беруть, добре знають, з якою великою ненавистю ставиться до них все населення України та як воно жде, не діждеться того радісного дня, коли прийде сподівана воля і настане час розплати за все, що заподіяв лихого чужоземець москаль народу українському». (Петлюра Симон. Статті. – К.: Дніпро. – с. 234). Але не ждати, а здобувати треба силою.

Ще 1 січні 1925 року С. Петлюра закінчує писати оповідання «Московська воша», де глибоко і справедливо розмірковує над українським життям першої чверті 20 століття.

У Московщині хоч і змінюються режими чи особи верхньої влади – від царату до псевдодемократії фашистського типу, як при Путіну чи будь-кому у майбутньому. Але суть її отруйної політики, як проти свого населення й особливо проти України, залишається жорстоко вбивчою і ненаситною в усіх вимірах життя. Московський хижак буде діяти доти, поки ця штучна й насильницька імперія не розпадеться на удільні князівства, а власне, коли Московщина залишиться в межах нинішньої однойменної області. Коли вона зникне,то ніщо не хитнеться.

Як писали очевидці Флетчер і Штаден та історик Микола Костомаров про царювання в старій Московії Івана Грозного, Федора і Бориса, що також писав Дмитро Донцов у серпні-вересні 1950 року («Московська отрута»), «від всього цього аж смердить сопухом большевицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, «цар батюшка» чи «атец народов». Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи». Його, Дмитра Донцова, остаточний висновок, точніше заклики з девізом – отруйна і вбивча Московія  має бути зруйнована. Те ж саме заявив і ветеран зовнішньої розвідки, генерал-лейтенант Василь Богдан, що в інтересах Росії і світу, аби «путінський терористичний Карфаген» було зруйновано» (Над прірвою війни. У. м. 22. 04. 2015).

Тобто «кримінальна зграя», «держава шпани» (С. Грабовський, День, 28-29. 03. 2014).

Хоч усе москальське суспільство, як пишуть дослідники, «зоологічно деградує», ерефія фашизується, особливо політики і несвідома основна маса більшини близько 85 відсотків, а це вже діагноз невиліковної хвороби, тому масова москвинська свідомість залишається абсолютно імперською і шовіністичною. Нинішня ненависть до українців затьмарила навіть ненависть до чеченців першої та другої чеченських воєн. Це таки божевілля і фашизм, замішані на крові негласної, гібридної війни. «Ненависть до України, розігріта до позамежного градуса, стала, як це не страшно, НАРОДОФОРМУВАЛЬНИМ (виділ. авт…) фактором, і відмовитися від неї без наслідків влада вже не може. Ненависть до України стала… жаданою національною ідеєю… Війна Росії проти України – прозорий пролог Третьої світової (саміт НАТО в Уельсі чітко дав це зрозуміти). Останньої війни в історії людства. Очевидно, в її розв’язанні і полягає горезвісна «месіанська» роль Росії». (Андрій Широпаєв. С. в. 12. 9. 2014).

Та що з того, що москалі деградують, коли українців душать і вбивають, вигонять – витискують із рідної землі. До того ж місцеві феодали «об’єднуються з криміналом, правоохоронцями, політиками різного штибу і відчувають себе безкарними і недоторканими… І ці домовленості, які існують між ними й умовним Києвом, породжують кругову поруку в низці регіонів і, в принципі, вже почали свій шлях насильства. Київ ще думає, що щось контролює, але насправді ситуація виходить з-під контролю. Гадаю, що це тільки початок. Насильства будуть жорстокішими, людей будуть залякувати» (Катерина Гандзюк, активістка, депутат міськради Херсону. Померла 31. 07. 2018, облита злочинцем сірчаною  кислотою на замовлення місцевих феодалів. С. в. 09. 10. 2020). Її справа прикрита владою.

Щодо колаборантів, зрадників і компрадорських олігархів та інших руйнаторів українських інституцій та захоплення абсолютної влади і будівництво Нової Іудеї разом з Новою Малоросією то тут, за словами академіка П. Масляка, від 1991 року із 52 мільйонів в нас залишилося 40 чи вже 38, як нещодавно порахував один із заступників Прем’єр-міністра, правда якого швидко чомусь звільнили чи й не за такі обчислення. На переконливу думку академіка П. Масляка, йде «цілеспрямоване винищення українців «імперією зла», тобто СРСР… (Тепер не ствердженою ерефією, тобто Московією).

А розв’язану сьогодні московітами війну з такими ж завданнями, що й голодомори в 20 столітті, тобто, винищити найдієздатнішу і національно найсвідомішу частину українців, а також змусити до еміграції населення «туди, де краще». Реально в нас донині немає української України, яка б переймалася не вивезенням грошей до офшорів, а вирішенням національних проблем… Ми живемо на найкращій у світі землі для життя і господарської діяльності людини і на ній вимираємо. Це є черговий завуальований геноцид української нації (С. в. 06. 02. 2018).

«Причиною виникнення москвомовних українців є постійний геноцид етнічних українців із боку Москви протягом всього 20 століття, – наголошує академік і громадський діяч П. Масляк. – Або згинути, або перевести дітей на московську. Три голодомори, винищення села, завезення в Україну мільйонів московітів передували виникненню в Україні цього нелогічного явища. А ще давні греки казали: що не має формальної логіки, є маразмом. І Москві вигідно, щоб українці і далі жили з цим маразмом. А щодо того, що це явище виникло історично, то й туберкульоз, і корона вірус виникли історично. То давайте нікого не лікувати і нічого не робити…» (С. в. 04. 07. 2020).

Із приводу найкращої, тобто найродючішої, найплодючішої золотоносної землі є свідчення Героя України Григорія Омельченка: Гість із Еміратів. Бувальщина (із веселих спогадів):

«Їхали з Києва разом із міністром оборони Об’єднаних Арабських Еміратів. Високий. Кремезний. Запеленаний од п’ят у своє заморське національне вбрання, не бачене мною досі зблизька, він із цікавістю дивився на буйну зелень українських садків, рясні яблуні і вишні, мов намальовані, що пропливали за вікном автомобіля…

            Коли проїжджали повз лан золотистої пшениці на схилі поблизу ставка, де саме купалися і рибалили сільські дітлахи, гість попрохав зупинитися.

            Вийшов із автомобіля, підійшов до рясної абрикоси, її ще морелею називають, і став щось шукати у траві…

– У чому справа? – запитали ми через перекладача. Міністр щось пробелькотів, не перестаючи шукати оте щось…

– Він хоче знайти, де це до кожного дерева підведена вода… – переклав нам той. – Як це у них, в Еміратах…

– Скажи, що лише дощем поливає і вологою в землі…

Міністр із недовірою подивився на нас, розігнувся і підійшов до пшеничного поля. Там простояв мовчки, потім роззувся і босоніж зайшов по коліна в пшеницю, став там на коліна і підніс до неба руки…

– О Аллах!.. – лише й змогли зрозуміти ми.

– Він каже, що тут зрозумів, який народ Аллах любить найбільше… – переклав товкмач.

 – Український народ, якому Він дав таку прекрасну і багату землю! (С. в. 06 . 11. 2020).

Мова лише про рідну землю, яку в нас гицелі і чужинці при владі через голосування у ВРУ відберуть. Точніше, кажуть люди, вона вже в нас забрана. А якщо їм потрібна земля, то хай ці злочинці з ВР ідуть на Схід і в Крим воювати за неї. Словом, за визначенням відомого поета Бориса Олійника, в Україні правлять ще й мамлюки. А він «тим боржник, що українець зроду»…

Д. Байден ще будучи віце-президентом США у 2014 році заявляв, що українці змарнували свій шанс збудувати справедливу країну в 1991 році, як і після Майдану 2004 і 2014 року. А ставши  повноправним Президентом США заявив, що Путін убивця. Все це небезпідставно, просто з’ясовується очевидне, хто конкретно не дає можливості збудувати нам вільну країну і захистити власний суверенітет.  Світ не розуміє, що кремлівський монстр загрожує всьому світу. Хіба дехто, котрий «погоди» не робить.

Головний чекіст і вбивця Ф. Дзержинський вважав ще на початку 1917 року, що люди за розвитком стоять трохи вище худоби. Тому це й було методом ленінсько-сталінського більшовизму і чистки та розстріли… Та й більшовицьке політбюро виписувало масу смертних вироків, а Ленін завжди був у цих вчинках «за».

При С. Хрущові була ще жива в таємних архівах записка про розмову Леніна із головних чекістом Дзержинським: «Щось тихо, Феліксе Едмундовичу, чи не пора розстріляти людців 10-15 на ваш вибір».

А маршал Жуков казав під час Другої світової війни, що зодягати, обмундировувати й озброювати «хохлів не варто: «Всі вони зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше в Сибір після війни посилатимемо». Ідеологія царизму в дії, а ленінська і сталінська та путлерівська політика очевидна всім, навіть сліпим і глухим. Тільки останні не сприймають правди.

Управа Єдиного Світового Уряду в образі Нового Світового Порядку веде за собою повну руйнацію національної самосвідомості і національної гідності. Також здійснює контроль за кожною людиною без винятку шляхом використання засобів керівництва свідомістю і т. ін. Ще багато чого і найголовніше, – скорочення населення за теорією Мальтуса, за сценарієм Пол Пота і Камбоджі, Мао Дзе Дуна Та все це «проробили» жорстокіше Ленінський і Сталінський голодомори – геноциди українців у 20 столітті.

У більшовицько-московській стратегії винищення українців десятки пунктів. Для свідомих українців геноцид народу надто болісний. Українці вижили попри звірячі й людожерні інстинкти ближніх і дальніх сусідів. Нація пройшла терори й геноциди, голодомори, лінгвоциди. «Але в кров генетично в’ївся Історичний голодомор» (Лана Перлулайнен).

І не один протягом більш як 300 літ останнього часу. Тому у нас має бути пам’ять не лише більшовицько-комуністичного тоталітаризму, що виявилося найтрагічнішим у багатостраждальній історії українців – геноциді, етноциді, лінгвоциді, приниженні, у фізичному винищенні як інтелектуальної еліти, селян, хліборобів, а тепер ще й продаж бандитській олігархії землі і позбавлення права, можливостей, засобів придбати землю. Також маємо зберегти суть національного українського розуміння, народної культури, історичної пам’яті і боротися за волю.

Прикриття облудною фразеологією, або як писав прямо Микола Гоголь, «бреше сучий москаль» – це знищення українства всіма доступними, відверто-нахабними й підступними засобами разом із місцевими відступниками й зрадниками; це зашморг тарифів, що непосильні для більшості простого народу; запровадження штучної мови, каженика чи халаштнуа на зразок есперанто Заменгофа із запозичення більшості лексики інших мов; насильницького «перемішування» населення – це і є вбивство нації.

В українців має бути пам’ять і розуміння того, що треба робити з ворогом-убивцею нині і завтра, в майбутньому, щоби все це страхіття не повторювалося, а ми відродилися й засвітилися відчуттям одноцільності сильного економічного, політичного й культурного народу. Маємо знищити на своїй землі генетичних убивць нації, цього світового зла і жахів, що чинилиося й чиниться з українцями. Та й з усіма іншими народами й народностями, де появлялися живорізи.

Проникнення в історію та пам’ять від прадавності стане розумінням що робити із зайдами й  винищувачами нашої ідентичності. Штучний, спеціально влаштований геноцид імперською злочинною Москвою, навіть в обмежених роками рамках 1921-23, 1932-33, 1946-47 років і нинішнього загарбання та війни на Сході України – сплановано давно ворожими силами до українців приводить до одного висновку: мосхи не зупиняться ні перед чим, щоб повністю не загарбати Україну і зробити народ рабом, а якщо не вийде, то знищити фізично. Зупинить їх силою.

Маємо чинити повсюдний опір, адекватно реагувати на злочинний напад аж до того часу поки ця вбивча країна не зникне з карти світу, інакше будемо знищені ми, адже кремлівські людожери ведуть війну на виснаження і витравлення всього українського, не їхнього.

Цілі покоління українців добре відчували на власнім досвіді злочинно вбивчу репресивну й терористичну машину царської влади, більшовиків-ленінців, сталінщину і їхніх послідовників нині в Кремлі з метою загарбати Україну, а її працьовитих людей зробити погноєм кацапщини. І це незаперечні факти стверджені українською історією та очевидцями протягом кількох століть. І сьогодні. Але допоки?!  Не в усіх українців ще знищена пам’ять правди. Писала поетеса Надія Красоткіна у вірші «Голодомор»:

А ті, хто вижив, будуть пам’ятати,
Як голодом морили чесний люд.
Бо ж пам’ять у народу не забрати…
Й не знищити, не змити, наче бруд.

Та знати, хто наш ворог – це життєва необхідність. Але цього мало. Найбільша правда у Тараса Шевченка в його Заповіті: «Вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Добре відомо, що той, хто не бореться за життя і власну свободу й цілої нації – перестає жити.

 

Весна – літо 2021

 

Література:

1.Барка Василь. Жовтий князь. – Документальний роман. Тт. 1, 2. УВАН (США), 2008. – 773 с.

2.Василенко В. голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка. \ Український інститут національної пам’яті. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2009. – 48 с.

3.Веселова О. М. та ін. Голодомори в Україні. 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. Злочини проти народу. – К.: 2000. – 283 с.

4.Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Три голодомори в Радянській Україні. К.: 2002.

5. Воля Олесь. Мор. Книга буття України. – К.: Кобза, 202. – 1152 с. іл.

6.Героїзм і трагедія Холодного Яру. – К.: Незборима нація, 1996. – 317 с.

7.Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка. 1993. – 239 с.

8.Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. – Київ-Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць (К.: Логос, 1996. – 376 с.)

9.Голодомор 1932-1933 років в Україні. Документи і матеріал. \ Упоряд. Руслан Пиріг. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1128 с., іл.

10.Голодомори в підрадянській Україні. (Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні) – Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003. – 724 с.

11.Добко Олексій. Коли диявол зійшов на землю… – Луцьк, Волинська обласна друкарня, 2009. – 216 с.

12.Енциклопедія сучасної України. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т. 6. – С. 76 -87.

13.Історія українського селянства. У 2-х томах. – К.: Наукова думка, 2006. – 1286 с.

14.Кардащук М. Д. Кацапізм. – 2005. – 80 с.

15.Кіндратенко Анатолій. Етнічні війни проти українців. – К.: Кіндратенко А. М., 2007. – 314 с.

16.Колективізація і голод на Україні 1929-1933. – К.: Наукова думка. – 736 с.

17. Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993. – 384 с.; Луцьк, «Терен», 2007. – 456 с.

18.Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921-1923 рр. в Україні \\ Історичні зошити. К., 1993.

19.Кульчицький С. В. 1933: Трагедія голоду. – К.: Знання, 1989. – 48 с.

20.Кульчицький С. В. Ціна «великого перелому». – К.: «Україна», 1991. – 431 с.

21. Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932-1933 років. – Х.: 2007. – С. 159, 165.

22.Марочко Василь. Геноцид українців. Голодомор 1932-1933 рр. – К., 2007. – 64 с.

23.Мельгунов С. П. Красный террор в России. – 1918-1923. – СП «P.S.» Москва, 1990. – 208 с.

24.Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні. Підсумковий звіт, видрукуваний у Канаді (Торонто) 12 лютого 1988 р. – 1990. – 144 с.

25.Млиновецький Р. Голод на Україні в світлі урядових даних. Голод на Україні і «таємнича рука Москви». 1921-1922 рр. – Детройт, 1958.

26. Мовчан О. М. Голод 1921-1923 як «генеральна репетиція» 1933-го \\ «Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. – К., 2003.

27.Моргун Федір. Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – 352 с.

28.Пчілка Олена. Викинуті українці. – К.: МАУП, 2006. – 352 с.

29.Рачук Микола. Біль і гнів. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 56 с.

30.Репресії в Україні (1917-1920 рр.) науково-допоміжний бібліографічний покажчик \ упорядники. Є. К. Бабич, В. В. Патока – К.: Смолоскип, 2007. – 519 с.

31.Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – К.: ВД «Стилос», 2007. – 604 с., іл.

32.Самчук Улас. Марія. – К.: Радян. письменник, 1991. – 190 с.

33.Сербин Р. Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді. – Торонто; Київ, 1992. – 7007 с.

34.Сергійчук В. І. Як нас морили голодом. 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. – К.: Нац. у-т ім. Т. Шевченка, 2003. – 251 с.

35.Сидорук Аркадій. Голодомори: коли Україна й світ визнають правду. Роздуми над трагедією. – К.: Просвіта, 2009. – 352 с.

36.Сіонські протоколи: джерела і документи. – К.: МАУП, 2005. – 232 с.

37.Старів Семен. Страта голодом. – К.: Просвіта, 2002. – 272 с.

38.Старовойтов М. М., Михайличенко В. В. Голодомор на Луганщині 1932-1933. Документи. Аналіз – Коментарі. – К.: ВД «Стилос», 2008. – 288 с.

39.«Так хто ж здійснив геноцид українців?» \ упорядник Василь Яременко. – К.: МАУП, 2006.

40.Тільки Сталін на стіні. Фольклор епохи соціалізму та будівництва комунізму. – Уклав П. Юрик. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 72 с.

41.Томенко Микола. З трудової книжки матері. – К.: «Укр. письменник», 1995. – 125 с.

42.33-й: голод. Народна Книга – Меморіал. \  Упоряд. Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – 584 с.

43.Українська мова у 20 сторіччі: історія лінгвоциту. За редакцією Лариси Масенко. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006. – 400 с.

44.Український голокост. 1932-1933. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія». У 10 тт. (т. 1 – 2003. – 296 с.; т. 2 – 2004. – 443 с.; т. 3 – 2006. – 432 с.;  т. 4 – 2007. – 504 с.; т. 5 – 2008. – 322 с.; т. 6 – 2008. – 690 с.; т. 7. – 2010. – 542 с.; т. 8 – 466 с.; т. 9 – 2013. – 380 с.; т. 10 – 2014. – 527 с.).

45. Український політичний фольклор. – К.: Видавець Микола Дмитренко, 2008. – 100 с.

46. Улянич Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921-1933 роках. – К.: МАУП, 2004.– 84 с.

47. Хандрос Борис. Смертні листи. – К.: Дніпро, 1993. – 128 с.

48. Чи є російська мова руською. – Зб. Статей. – К., 2008. – 131 с.

49.Чобіт Дмитро. Теорія державного бандитизму. – Броди: Просвіта, 1998. – 24 с.

50.Штепа Павло. Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість. – К.: ФОП Стебеляк, 2015. – 872 с.

 

©  М.  Г.  Василенко, кандидат наук із соціальних комунікацій, член НСПУ, НСЖУ, письменник, публіцист

©  Художник – С. Г. Урбанська