Як українці губили волю й самостійність та як їх повернути
ЯКОЮ КРОВ’Ю ТЕПЕР ВИМІРЮЄТЬСЯ КІЛОГРАМ ГРЕЧКИ
Організована москвою в червні 1663 року Чорна рада під Ніжином не тільки розірвала Україну по Дніпру нашими ж руками – вона започаткувала особливо небезпечну корозію національного єства: соціальну демагогію. З огляду на те, що після Переяславської ради Богдан Хмельницький у зміненій політичній ситуації змушений був багато уваги приділяти власне військовим діям і зовнішнім відносинам держави, московські воєводи та їх «лазутчики» ретельно аналізували соціальні процеси в Україні: хто володіє якими багатствами, які платить податки державі й скільки стягує їх з власних підданих, що необхідно було для пересварення козацької старшини з простолюдом. Бо лише таким чином можна було остаточно розмити потужну хвилю національної революційної енергії, яка все ще не спадала від початку Хмельниччини в 1648 році.
Скориставшися з того, що Запорозька Січ, не усвідомивши відродження власної державності нашого народу саме на городовій Україні, продовжувала існувати своєю окремою автономією з невизнанням реалій Гетьманщини, єдиновірний православний цар вирішив долучити низове військо до боротьби за політичне упокорення поки що Лівобережжя – опанувати всією Україною в нього сил тоді не вистачало. Ось чому москва не лише витягнула на Лівобережну Україну запорожців на чолі з кошовим Іваном Брюховецьким (бо вже не раз одержували з «білокам’яної» своєрідну «гречку» у вигляді як грошей, так і різних припасів), а й підказала останньому головні напрямні його агітації, яка вже була не раз апробована власне на Січі під час вибору там кошової старшини.
І обіцянки Брюховецьким молочних рік у киселевих берегах, як і кулаки досвідчених у битвах запорожців, а також царські привілеї старшині, духовенству та міщанству на маєтності, дали відповідні результати – Лівобережна Україна знову почала в своїх церквах молитися за єдиновірного православного. А далі новопризначеного гетьмана 1665 року з величезним почтом у кілька сотень осіб запросили до «білокам’яної», де їх поїли й годували за окремим для кожної соціальної групи меню аж до того часу, поки не підписали сумнозвісних «московських статей», що фактично хоронили українську державність на Лівобережжі.
Відзначений за це титулом боярина, соболиною шубою та ще й одружений на «московской девке» Брюховецький тільки через два роки зрозумів, що він натворив за оту «гречку» – коли вже царські ратники розпочали подимний перепис на теренах лівобережних полків. Ті знущання над українцями й грабежі «єдиновірних православних» змусили його не лише заарештовувати царських воєвод, що вже розсілися по всіх полкових містах зі своїми гарнізонами, а й проголосити 1 січня 1668 року в своїй резиденції в Гадячі незалежну Українську Республіку з центром у Києві.
Після цього доля України могла піти своїм шляхом, бо ж невдовзі під булавою Петра Дорошенка об’єднуються обидва береги Дніпра, а козацькі відділи через кілька місяців уже викидали останні московські відділи з Гетьманщини. Та знову заявив про себе, як і після переможної для нас Конотопської битви в 1659 році, кошовий Запорозької Січі Іван Сірко.
Цей шибайголова чомусь вирішив, що саме тепер, коли Петро Дорошенко воює з московським військом під Глуховом, треба посадити в гетьманській столиці свого запорозького ставленика. Цілком очевидно, що тут знову москва розробила спецоперацію з метою відтягнути законного соборного гетьмана до Чигирина для його захисту від запорозьких свавільників.
І ця заздалегідь підготовлена пастка для Дорошенка виявилася черговим ножем Сірка в спину українській державності, бо залишений наказним гетьманом чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний дуже швидко поласився на запропоновану йому москвою булаву відновленої лівобережної Гетьманщини. А щоб остаточно роз’єднати Україну й тим самим не дати знову зібрати її революційну енергію москва погодилася навіть на те, аби на якийсь час відділити правобережну Україну Польщі. Щоправда, залишаючи за собою за великі гроші Київ, з розрахунком на те, що так можна буде впливати, купивши в Царгорода Київську митрополію, на всіх православних українців на захід од Дніпра – до Вісли й Дунаю.
Оте все повторилося і з початком ХХ століття, коли зініційована солдатами Волинського полку в Петрограді російська демократична революція відкрила широкі шлюзи для національно-визвольної боротьби за відродження української державності. Однак виховані на чужому для нас російському марксизмі (українським за національною ознакою соціалістам у ньому місця не було з самого початку) її провідники не зовсім розуміли завдань національно-визвольної революції. Тож замість до її закликів вони транслювали гасла російської соціал-демократії: мир – хатам, війна – палацам, заводи – робітникам, землю – селянам.
Цим і скористалися московські більшовики, які під маркою українських могли самовпевнено почувати себе в Києві. Це вони без усяких протидій з боку Центральної Ради ухвалюють ось таке рішення: «Провести роботу серед українських мас населення, розколюючи їх по лінії класової боротьби і відриваючи революційні елементи від шовіністичного (тобто, від національного. – В. С.) впливу». І соціалісти Центральної Ради мовчать, бо ж вони також постійно глаголять про класову боротьбу.
А щодо формування власної армії, то останні заявляли, що така взагалі не потрібна. Її творця Симона Петлюру змусили піти з посади генерального секретаря з військових справ, після чого розпустили українізовані за його участю бойові підрозділи ділити землю. То ж чи треба було дивуватися, що Центральна Рада залишилася без власної збройної сили, коли московські брати по класу зі зброєю в руках рушили на Київ. І тільки студентська молодь змогла на кілька днів затримати ту орду під Крутами, що дозволило Центральним державам на переговорах у Бересті визнати незалежність УНР.
Щоправда, коли ж ці соціалісти на чолі з Володимиром Винниченком організували повстання проти гетьмана Скоропадського, який пішов на зговір з білою Росією, то вони продовжували наївно вірити отим братам по класу з півночі, чим деморалізовували і себе, і народні маси. Відтак люди, які з початком революційних подій активно підтримували національний провід на всіх теренах нашого етнічного розселення, зневірилися в його спроможності проявити політичну волю в здійсненні своїх же зовні гарних гасел.
І знову морок поневолення запанував над нашою землею, що обернувся в 1932–1933 роках понад 10 мільйонами безневинних жертв. Це так москва компенсовувала ту «гречку», яку масивами нашого чорнозему роздавала на якийсь час нашим же охочим і далі вірити їй.
У вкрай важких обставинах другої половини ХХ століття українці багато переосмислили – і ті, які залишалися під московським гнітом, і ті, що зуміли вирватися до вільного світу. Здавалося б, після відновлення комуністами й демократами української державності в серпні 1991 року й підтвердження її абсолютною більшістю громадян, настав час справжньої розбудови України.
Але зруйнувавши так дружно старі, радянські риштування, необхідно було всім братися до закладання нових, бо час руйнівницьких закликів минув. А виявилося, що не всі руйнівники «імперії зла» готові були до творення нової держави, тому й відійшли від цього процесу, бо й мітинги припинилися. А люди все це побачили й розчарувалися в… незалежності.
Тож уже з 1994 року стало можливим заманювати людей на вибори гречкою, якої в брежнєвські часи не бракувало. Як легко тоді було комуністам узяти реванш, обіцяючи в майбутньому знову «золоті гори». І як знову київські демократи посунули в західноукраїнські області, де мали гарантії без роздавання гречки одержати депутатський мандат.
Хоча вже й туди стала проникати ця українська новація. Покійний уже генерал Володимир Мулява розповідав автору цих рядків про свою виборчу кампанію до Верховної Ради України на Прикарпатті: багато зустрічей закінчувалися, як правило, запитаннями: «Так що ж ви нам дасте? Пообіцяйте хоч що-небудь».
Тобто, вже й там тоді в частини громадян став розмиватися ореол жертовності предків в ім’я загальної справи, коли Україна – понад усе!
А на сході учорашні комуністи мали повну владу, зрештою, як майже скрізь, відтак спрацьовував адміністративний ресурс під час підрахунку голосів. На схід тоді відважився піти хіба що Дмитро Павличко, агітуючи в Чигирині та його околицях за національні традиції й власну історичну окремішність. А далі – від Дніпра до Дону – багато новітніх «батьків нації» ми побачили?
Те ж саме можна було спостерігати і на виборах Президента України 1994 року. І ніхто з тих, хто роздавав гречку, й тих, хто її брав, не хотіли думати тоді, в яку ціну виявиться в майбутньому кожний куплений голос виборця.
Це прораховувала москва, підтримуючи потрібних їй політиків. Тож багато з них попередньо заручалися не тільки прихильним словом з «білокам’яної», а й щедрими інвестиціями у власні фінансові проекти, що розбещувало національний капітал, корумпувало його й відштовхувало від народних мас як джерела влади. Водночас українська влада все більше й більше узалежнювалася від москви, постійно виявляючи боязнь обстоювати по-справжньому державні інтереси свого народу й не противлячись відвертому поширенню «русского мира» через різні товариства й мережу філій російських вишів на нашій території.
А після цього москва вже спробувала брати Україну в ручне управління. Народ не дозволив це зробити ні в 2004, ні в 2013–2014 роках. І ось уже десятий рік кривавиться, щоб захистити свою одвічно батьківську землю.
І ті, хто на передовій щодня дивиться смерті у вічі, сподіваються, що ми нарешті усвідомимо, якою кров’ю вимірюється тепер кілограм гречки з передвиборчого набору в різні історичні часи.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
