У Чернівцях, у видавництві “Друк-Арт”, вийшла книжка есеїв знаного поета й літературознавця Михайла Василенка “Скажені андрофаги, або Язичіє моксель”.
Збірник складено з актуальних літературно-публіцистичних статей на замовлення «Буковинського журналу». На думку багатьох письменників, науковців, політиків, літературознавців, бібліофілів та звичайних читачів, часопис має найсерйозніший підхід і високохудожні вимогливі критерії щодо художньої літератури, публіцистики, наукових праць та політичних колізій і життя українського люду. А особливо окупація й загарбання України цим деспотичним сусідом під назвою моксель. Навіть не народом, писав один московський історик 19 ст. М. Погодін, а якоюсь етнографічною протоплазмою.
Мовна проблема – це проблема моралі, писав славнозвісний мовознавець і психолінгвіст Олександр Потебня. На його думку, денаціоналізація (винародовлення) веде до морального занепаду, дезорганізації суспільства й економічної залежності, тобто рабства й паскудства. Станемо манкуртами чи яничарами, без роду і племені, а рабами.
Допоки спілкуємося українською рідною мовою – ми народ. Асимільовані, денаціоналізовані, тобто винародовлені – стаємо натовпом, а то й гірше.
Для московського загарбника в першу чергу чи будь-якого іншого – знищити українську мову, а за нею історичну пам’ять і волю до боротьби за свободу. Москалі мають штучного каженика, таке собі примітивне есперанто, про що вже пишуть навіть білоруські дослідники. Тому московські націєвбивці перш за все нищать українську мову, все, що нагадує Україну. Від українського москалі просто скаженіють.
Причина цього нападу на Україну московськими загарбниками, як було заявлено, захист московського і відповідно знищення насамперед української мови. Англійські, німецькі, американські, канадські та інші вчені заявили, що осерддям індоєвропейської мови-основи є українська, що народилася в Надніпрянщині. Отже москалям її треба знищити насамперед, що самім висунуться на це місце.
Щодо москвинського халаштану чи койне, чи єрижки можна дізнатися з праць чесних мовознавців і дослідників цього питання, через що йде геноцид українців здавна, від 12-го століття і по сьогодні. Війни, смерті, геноцид народів і загарбання будуть доти, доки не зникне ця московська імперія зла зі світової арени.
Публікуємо одну з есеїв.
Язичіє моксель, або Мара кацапізмів
Витоки ” есперанто” андрофагів
“Кати! Кати! Людоїди…
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?”
Тарас Шевченко
“Коли українські молоді письменники змужніють, – писав класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко у листі до А. Красовського 28.12.1841 року, – то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягують із московської мови все українське, то найзапекліший шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозство і нижчість московської говірки супроти української мови.”
Це написав той класик української прози, який писав і по московському, отже знає справу.
Григорій Квітка в листі до Тараса Шевченка 22.12.1841 року увиразнював: “Спасибі вам, що не дивитесь у вічі отим дурним кацапам… Зробіть по-нашому, а не по-кацапському”. Щоб, не дай, Боже, ніхто не обмоскалився, не скацапнів.
Чому саме так застерігав прозаїк, бо мав на це достовірні фактичні і неспростовні підстави. Як ото в його творах: “Московська віра, щоб зо всякого зідрати; Що знаєш роби, а москаля збудь! “(“Салдацький патрет”). Чи як pозумів народ: Від москаля вріж поли та втікай; Між москалями і не зчуєшся як стягнуть.
Та і Квітчині фрази про “московські нісенітниці”, «бузовірських москалів», “московські побрехеньки” – були певним застереженням як і в українських приказках, примівках та прислів’ях Матвія Номиса, Івана Франка та інших, що побутували в нас постійно, після появи на нашім терені андрофагів.
Глибоко проникливий письменник Григорій Квітка-Основ’яненко бачив і знав, як і його спільник, відомий етнограф, лексикограф Володимир Даль на псевдонім Козак Луганський в середині 19 століття у своїх працях щодо походження москвинського наріччя, або язичія.
В. Даль скаже: “Язык наш для потребностей образованного круга еще не сложился”. Так і до нині. Ну хіба що “сложился” для “славословія рєзні” – “хохлов размазать по стенке”, а “чечню топіть в сортірах”.
Обидва письменники Г. Квітка і В. Даль добре знали московців, зустрічалися, обговорювали суть Московщини, адже були побратимами, спільниками, однодумцями.
Бедность і безобразность московського наріччя визнав у 18 столітті письменник і лінгвіст Федір Григорович Карін. Чому саме?
Навіть було це не книжне штучне наріччя, а конгломерат наріч (О. Потебня), безладна мішанина різних слів інших народів і народностей. Виразно виявилося в цім моксельськім язичії безсистемне “збагачення” слів з інших мов, поєнання і вставки частин слова різних народів – наголошують мовознавці – лексичних, фонетичних та граматичних елементів живої української мови (навіть вузькодіалектних), елементів староукраїнських, церковно-болгарських, німецьких, французьких, ще й угрофінських і тюрських наріч.
Славетний мовознавець О. Трубецькой у 20-30 роках 20 століття назвав москвинів туранцями, тобто тюрками, яких єднає зі слов’янами лише болгарсько-церковна мова, що прийшла з Києва з богослужебних книжок. Хоча й болгарам вчені 19 ст. “відмовляли” у належності до слов’янства.
Своєрідне калічення, язичіє відомий лексикограф В. Даль назвав каженіком (халаштаном). А князь П. Вяземський, хоч і був московським шовіністом, але йому не заважало сказати: “Да, наш русский язык – кафтан чыжолий”. Тобто чуже, привласнене, вкрадене, і важке наріччя. Та й де ж воно візьметься в дикунів.
Ствердив жалюгідність москвинської мови й О. Пушкін: “О, как беден, как груб наш русский язык”.
Який народ – така й мова, така й натура. Біологічно – це мова мутантів-андрофагів. Подібна мова – вираження нутра з переплутаними дротами (В. Єрофеєв). Але імено – це корінь ментальності. Москва – гнила вода. “Московія, – сказав несамовитий цар Петро, – названіє мрачноє і мракобесноє”. Кацапські матюччя – найяскравіший вияв моралі і стану мовлення, “духовності”, антикультури, зрештою, дикунської натури.
І сьогодні й раніше московське язичіє – це мова наших убивць. Переконуємося щодня, щогодини на Донбасі і в Криму, де кацапи нищать нас, убивають наших дітей. Всього вбито, як визнали волонтери й бійці на війні з московськими загарбниками, щонаймеше 50 тисяч українців: військових, мирного населення, зниклих безвісти (закопаних, скинутих у відпрацьовані чи закриті шахти й копальні, втоплених в озерах і річках) і похованих у безлічі могил під номерами. Тому, коли ллється кров українців, вживати цей каженик (халаштан) андрофагів (людожерів, за Геродотом), а нині націєвбивць – просто злочинно і підло.
Кожне слово українське зміцнює нас і Україну. Місія кожного українця – боротьба із московськими вбивцями-загарбниками. Хто не може воювати збройно, хай допоможе матеріально. А коли й це неможливо, то хоч розмовляймо рідною українською мовою та слухаймо рідні пісні, бо говорити мовою окупанта – це злочин і вбивство нашої нації. Розмовляти мовою кацапською – це годувати скажених власною кров’ю.
Головна причина цих кацапських убивць у своїй масі – “генетична запрограмованість (виділ. С. Плачинда. “Лебедія” – К.: ВД “Калита”, с. 142, 160 с.) москалів на розбій, вбивства, насилля”.
Тверде переконання було в Кобзаря, що “москалі – чужі люди”, уточнюючи: – в “моковщині кругом чужі люди”. А “зробивсь вівцею, – писав Володимир Даль, – вовки готові”. Та вовки наїлися та й сплять. А ці андрофаги ніяк не нап’ються української крові. Ну як казав Троцький-Берштейн: Всіх українців винищити і заселити москвинами. Що й нині кремлівські головорізи роблять. “Бодай вони повиздихали”, – казав Григорій Квітка вустами Шельменка денщика.
Головна думка української справи висловлена Кобзарем 25 грудня 1845 року в Переяславі у Заповіті: “вражою злою кров’ю Волю окропіте…”
Але для цього потрібно мати на оці ідеал свого народу, висловлену Тарасом Шевченком в першу чергу як вищу мету. Тому будівник нації Іван Франко у статті „Поза межами можливого” ще 1882 року безсумнівно визначив:
„Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.
“Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”.
У статті „Стара пісня” І. Франко твердо заявляв, що всі народи йшли і йдуть до загального добра через свої національні ворота, і для українців нема другого ходу: „або стій на однім місці як проклятий, поки одубієш, або ж простуй до людей по своєму дворі і в свої ворота”.
Питання української мови, крім незалежності України й економічного розвою народу, було для Івана Франка визначальним. Він так і стверджував: у нас був один заряд – наше рідне слово. У якій мові вродився і виховався, – писав у статті “Доязичність і дволичність”, – “тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою… І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”.
Маємо також науково доведені постулати з цього питання визначного академіка психолінгвіста О. О. Потебні наприкінці 19-го століття. Взагалі винародовлення (денаціоналізація) зводиться на дурне виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; зрештою, на мерзотність здичавіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюється лише слабким зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, антиморальність, зпідлення… Денаціоналізація все-таки призводить до економічної і розумової залежності і слугує джерелом страждань.
Можливо найкращі рекомендації щодо свідомості українства і праці над цією ідеєю дав великий світовий прозаїк Михайло Коцюбинський 18 січня 1894 року (оприлюднено в грудні того ж року) у казці “Хо”:
“Будьмо передусім скрізь українцями – чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі – скрізь, де нам не заціплено… Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла… Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке… Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми – йдім сміливо, пам’ятаймо, що всі дороги провадять до Рима… А поки що нам треба праці, праці…” (Коцюбинський М. Твори в 7 т., т. 1, с. 188)
Крім московського хижака є ще й гниди мєстниє, які також треба придушити й вичистити, як Авгієві стайні. Перекинчики, крутії, стероризовані, зомбовані, куплені “за шмат гнилої ковбаси” й слабкі на голову підпадали під вплив московської отрути, що москалі не просто полоскала їм мізки, а спрямовували проти своїх і були вони більшими україноненависниками, ніж вороги.
Де лише не бралася ця грязь Москви, варшавське смітття і всілякі попихачі “влізливого елементу”. Ідеологія московських слимаків творилася не просто черствим словом або нікчемною літературою. А вбивствами і фізичним винищенням, голодоморами і терором. “Московська зараза” була посюдна, тотальна і постійно вбивчою.
П. Вяземський писав, що навіть ліра М. Ломоносова була відголосом полтавських гармат, тобто наслідком завоювання українців московитами. А взагалі кацапське, умовно кажучи, письменство, проникливі деякі уми московські так і казали, – це “славословіє рєзні” і необхідність періодично проходити через окуповані землі “з вогнем і мечем”. Що кацапські мутанти й нині роблять на Донбасі чи в Сирії. Робили і роблять по світу.
Або як перефразовував із цього приводу про цих московських потвор Євген Гуцало: “Бог шельму мєтіт”:
“Московська оця зараза – тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Московщині не мислимий по нинішній день”. Про це Євген Гуцало писав у книжці статей “Ментальність орди” ще в 1996 році.
Безапеляційно відомий філософ і громадський діяч Петро Чаадаєв у своїх працях („Твори і листи”) стверджував власну, очевидно на його переконання, безсумнівну істину:
„Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів”.
Відомий Карл Маркс характеризував і аналізував московську дипломатію та стратегію територіального поширення як намір світового володіння. Московські способи, тактика мінялися і мінятимуться, наголошував він, але провідна зірка московської політики – підбити світ і панувати в ньому – є і буде незмінною. Москва грабуватиме доти, доки не зустріне опору. К. Маркс у центрі уваги мав московську експансію, а далі – неадекватність міжнаціональної поведінки стосовно захоплених земель і населення.
Саме ідеологу „світлого майбуття” К. Марксу належать ці знаменні, правдиві і пророчі висловлювання:
“У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібною, а й тотожною…
Московщина породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського [точніше ординського – М. В.] рабства. Дужою вона стала лише тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть тоді, коли Московія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів…
Політика Московії – незмінна. Московські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка московської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва”.
Ось ця московська політика вбивства націй і народностей триває й сьогодні.
У листі до Ф. Енгельса (24 червня 1865 р.) К. Маркс пише про те, що з великою цікавістю прочитав твір Еліаса Реньо (автор “Історії дунайського князівства”) “Европейське питання, що помилково називається польським питанням”:
“З цієї книжки видно, що вчення Лапінського, наче великороси не слов’яни, захищає пан Духінський (з Києва, професор у Парижі) найсерйознішим чином з лінгвістичної, історичної, етнографічної і т. ін. точок зору; він стверджує, що справжні московити, тобто мешканці колишнього Великого князівства Московського, більшою частиною монголи чи фіни і т. ін., як і розташовані далі на схід частини Росії та її південно-східні частини. З цієї книжки видно, принаймні, що справа ця дуже турбувала петербурзький кабінет (бо це рішуче поклало б кінець панславізму). Усіх російських вчених закликали писати відповіді й заперечення, але ті виявилися насправді надто слабкими. Аргумент про чистоту великоруського діалекту і його близькість до церковнослов’янського у цих дебатах свідчить дужче начебто на користь польської концепції, ніж московської. Під час останнього польського повстання [1863 – М. В.] Духінський отримав від Національного уряду премію за свої “відкриття”. Було також доведено з геологічної й гідрографічної точок зору, що на схід від Дніпра починаються великі “азіатські” відмінності, у порівнянні з місцями, що йдуть на захід від нього, і що Урал ніяким чином не є кордоном. Висновки, які робить Духінський: назва Русь узурпована московитами. Вони не слов’яни і взагалі не належать до індогерманської раси, вони – intrus [приходні], яких вимагається знову прогнати за Дніпро і т. ін. Панславізм у російському змісті – вигадка кабінетна і т. ін.
Я б хотів, щоб Духінський мав рацію, і щоб принаймні цей погляд став панувати серед слов’ян. З іншого боку, він оголошує неслов’янами й деякі інші народи Туреччини, які до нині вважалися слов’янськими, як, наприклад, болгари”.
(К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. – т. 31, с. 106-107; Див також: Кара-Мурза Сергій. Маркс против русской революции. – М.: Эксмо. Яуза, 2008, посил. 26 ).
Це той Маркс, з яким московці носилися, як з писаною торбою і був він їхнім богом комунізму, соціалізму, інтернаціоналізму, диктатури пролетаріату, соціалістичної революції та багато чого іншого. І він не визнав їх індоєвропейцями.
Уже в середині 19 ст. чесним вченим було зрозуміло, що москалі не належать навіть до індоєвропейської групи ні за походженням, ні за мовою. Москалі ж намагалися дурити світ, дурять і зараз та вдовблють брехню всім і самі собі.
Ну от чого москалів треба вигнати лише за Дніпро? Ліпше вигнати за Волгу чи загнати їх у Сибр неісходиму – у рідний край – родная сторона.
Москалі ж – нелюди, як підкреслював французький історик Міхелет. То де ж їм дітися? От вони й завойовують собі “жизненное пространство” загарбництвом і вбивствами та винищенням людства.
Ось у брошурі М. Сенченка “Фінансовий інтернаціонал” ідеться про паразитизм фінансових олігархів. В одному з пунктів мова йде про проведення політики “золотого мільярда”, тобто зменшення населення країн з 6 до до 1 млрд. Московії чогось виділено 50 млн., хоч їх близько 40, адже нацменшини до них не належать. Україні: 25-30 млн. осіб. Це цифра 2000 року. Нині зменшено цифру українцям до 15 млн. Тобто 2\3 населення України має бути знищено.
А вже очевидно, що кланово-олігархічний олігархат вичавлює народ всіляким способом з країни, з життя. Олігархам треба лише кілька мільйонів для галезей промисловості й сільського господарства, переважно рабів, бо землі незабаром продадуть. Ще олігархам вистачить мільйон кухарів, перукарок, прибиральників і перукарів. Цей неосвічений прошарок матиме лише початкову освіту, повстань не влаштовуватимуть. Це як челядники.
Московські вбивці наполегливо “втілюють” цей розпис світової олігархії активно в “життя”, нищачи населення завойованих країн чи таких як Сирія, начебто борячись із терористами. А хто ж тоді ці московські вбивці?!
Московський історик-публіцист Д. Шушарін дає нинішню характеристику окупантам Москви:
“Нинішній кремлівський режим здатен на все аж до використання першим ядерної зброї, або використання її в ролі пояса шахіда… Протистояти московській експансії в рамках права й моралі неможливо. Чинити опір їй без жертв і втрат також” (День, 12-13.09.2014).
Вчені Москви протягом 2000-2006 років проводили досліди щодо генетичного походження москвинів і виявили, що вони не слов’яни, а належать до угрофінів із домішками тюрськими. (“Обличчя московської національності”, № 15, 2006).
Генетичні й мовні дослідження зарубіжних вчених (німців, американців, канадійців, англійців) показують історичні шляхи народів, а особливо московську натуру, такби мовити, їхнє нутро, сутність і ставлення до інших рас, народів та народностей. Та ось москалі вже і про себе пишуть, точніше ретельно визначають ті відомі аш-гени.
За повідомленням московського Центру Льва Гумільова в московців появився шок. Результати аналізу мітохондріальної ДНК явно показали, що найближчі родичі кацапів угро-фіни і татари, які перебувають на тій же генетичній відстані в 30 умовних одиниць. Дослідження власне московських вчених поставило жирну крапку щодо їхнього походження зі слов’ян, хіба що мова, та й у ній 60-70 відсотків неслов’янської лексики, тому москвини не здатні розуміти слов’ян. Москвини – люди чужої слов’янам крови, раси – мішанка.
Ідентичні факти повідомило московське видання “Власть”, що оприлюднило дослідження генофонду московського конгломератунацій і народностей і підтвердило давно відому версію, що московити не є слов’яни, а належать до угро-фінської групи. Досліди проводив Медико-генетичний центр Московської академії медичних наук. Науково визнано факт їхньої генетичної належності до угро-фінських племен із певними вкрапленнями тюрських племен, звісни й тих, котрі змішалися в шлюбах із слов’янами. (Нова молодь Черкащини. № 45, 18.11.2015).
Правда, ця “новина” їх не змінить ні на йоту. Москалі все це перекрутять і перебрешуть, бо інакше вони не москвини. От і заявили, що й українці на Сході не слов’яни: “Східні українці практично нічим не відрізняються від росіян, комі, мордви, марійців”. Це ті “засланці” – сотні тисяч чи й мільйони москалів, починаючи після Переялавської угоди, якої насправді не було, а тільки підтасовка фактів і нахабне вторгнення в Україну (Див. “Переяславська рада 1654 року”. (Історіографія та дослідження. Київ: Смолоскип, 2003, 890 с.).
Опісля засилля цієї орди а Україну відбувалося постійно, особливо після 1917, 1921, 1932, 1939, 1945, 1947 років і понині, крім рабсили і верховних вождів, особливо у форматі найманих убивць. Українців убивали, морили голодом, проводили “зачистку” території. У 20-і, 30-і, 40-і, 50-і роки заселяли в табори українців і там їх нищили, а на українські землі заселяли кацапчуків. Тому ці кілька мільйоній і є “їхніми”, названі п’ятою зрадницькою колоною, хоча й без своїх покидьків не обійшлося.
У перекрученні фактів москалями є велика небезпека – крім того, що вони продовжувати вбивати українців-захисників свого народу й України, загарбавши наше добро, а якщо не вдасться, то знищити його. Хай порахують скільки українців живе на Кубані, Ставрополі, Таганрозі, сусудніх областях із нами: Білгородська, Воронізька, Курська та по всій імперській федерації аж до Камчатки й Далекого Сходу, Курільських островів.
Для мокселів цей захист московоязического насєлєнія – виправдання нинішнього загарбання й наступу. І про “братство” вже не йдеться. Вони завжди були найлютішими ворогами супроти нас. Цю генетичну протилежність і відмінність між нами й ними дослідили й зарубіжні вчені, зокрема німці та висвітили це фундаментальне відкриття в ЗМІ. Про це було заявлено британським вченим, професором Кембріджського університету Пітером Форстером: він стверджує, що українці цілком можуть бути предками усіх європейців.
Вчений каже: складне генетичне дослідження, проведене в німецькій лабораторії, довело, що так званий «аш-ген», який визначає жінок-українок, має чотири центри зародження, серед яких – територія Сміли сучасної Черкащини… (Нова молодь Черкащини, № 45, 13.11.2013).
Корінь московської ментальності давно відоме. А мова – особлива, найперша характеристика. Або, як писав німецький філософ Мартін Гайдеггер (1889-1976), “Мова – дім духу”. Дух у мосхів руйнуючий. Чи ще як він виводив буття людини із мовлення: “Бути людиною – означає: бути в мовленні” (Мартін Гайдеггер, “Дорогою до мови“). Але ж Міхелет заперечив, і не він один, що москалі нелюди.
Інший визначний німецький вчений-мовознавець Вільгельм Гумбольт (1767-1835) – розробник філософських основ порівняльно-історичного методу вивчення мов визначив, що мова – це світ і світогляд. Мова, зрештою – це гени. І відповідна діяльність.
Отже зрозуміло який дух і діяння, така й мова у московських загарбників-андрофагів. Чи навпаки. Біологічно – це язичіє московських мутантів. Але цим хай займаються нейролінгвісти – науковці, які вивчають мовлення людей, а в даному випадку не просто з відхиленою від норми психіки, а з переплутаними в голові дротами, де в москвинів головна функція як визначальна риса націєвбивць.
Майже всі писателі московські оспівували загарбництво. Ломоносов, Державін, Пушкін, Лермонтов, Вяземський, Жуковський, Достоєвський, Тютчев інші – переважна більшість писали за “расширеніє пределов родной страни за счет своіх соседєй”.
У 19 столітті змосковщений литвин, журналіст В. Сенковський (Б. Брамбеус), крім загарбницької тенденції кацапського письменства, підкреслював:
“Московська література – нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова – жебрацьки вбога: лексика вищих понять – все позичене; мова якась дерев’яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну: і лексикою, і гнучкістю, багатством форм та виразів”.
І нині така ж ситуація з язиком москвинів: “Совремєнный жаргонно-опошленный русский язык, который даже языком не назовеш, для целей богослужения использовать невозможно, потому что в ньом много зла…” (Аргументы и факты, № 11, 1999).
“Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не може… Всілякі балачки про рівність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання, або за маячню чванливості” (Віссаріон Бєлінський, “Літературні сни”).
Іншй московський критик зазначає: “У своєму змісті московська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством” (В. В. Розанов, “Апокаліпсис нашого часу”).
Чимало й нинішніх вчених мовознавців порівнюють московське язичіє до штучної мови, складеної Л. Заменгофом – есперанто, граматика якої дає можливість творити, бо складається з коренів слів, спільних кільком європейським мовам (Вадим Ростов), але в першу чергу українській.
До 19 століття москвини ж не мали граматики, свого “каженика”, писав один із відомих московських істориків.
Академіки-мовознавці О. Шахматов та М. Мар стверджували, що батьківщина московської мови – Болгарія. Власне москвинське наріччя походить із церковно-болгарської мови. А творилася чи “образовался он (язик) в Киеве, где испытал впервые благоприятное влияние народной среды, окончательно развился он в Москве”.
Щодо “окончательно развился”, то від остаточного потатарщення московської мови врятували сильні впливи Києва. Аж до М. Ломоносова (1711-1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького (Н. Трубецкой).
У лекціях з історії московської літератури С. Архангельського написано:
“Аж до 18 століття Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних московських письменників майже не було. Київ зробив величезну прислугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи. Граматика Мелетія Смотрицького дуже вплинула на московську мову 17 ст. Спроба М. Ломоносова її змінити не вдалася”.
Український письменник і дослідник мови Олекса Різників видрукував свою працю про багтство української мови, тобто українська мова має власну кількатисячолітню історію. Те ж сама доводить чимало доскіпливих письменників. Дещо раніше доводив у багатьох своїх працях Сергій Плачинда, Василь Кобилюх, Сергій Коваль, Сергій Піддубний та інші. Олександр Потебня вважав, що українська мова має не менше 10 тисяч років.
Витоки московського койне починаються з походження племені андрофагів, їхнє проживання в болотах і лісах привчало до дикості як у побуті, так і в мові.
Історик М. Покровський безапеляційно стверджував, що в жилах москвинів тече щонайменше 80 % азійської крові. А також визначав “зибкость”, “калужскоє тєсто” мокселів. Писалося ж, що це “не народ даже, а какая-то “етнографіческая протоплазма”.
Щодо їхньої мови московський історик Василь Ключевський (1841-1911) визнавав, що їхні говори, тобто діалекти склалися шляхом зіпсуття мови української. Їхні фонетика змінювалася. Москалі все переінакшили, втягуючи в себе угрофінське. Чудьська суміш зіпсувала говір. У володимирському наріччі Ключевський вбачав перший момент зіпсуття від фінського впливу (В. Ключевський. Історія… 1987, т.1, с. 302).
Так і створився цей говір-язичіє від штучного вбирання мов і діалектів з усіх сторін.
Про жадібність і загарбництво в усіх сферах життєдіяльності цієї протоплазми висловився і поет О. Блок: “Да, азіати – ми, С раскосимі і жаднимі очамі”. Правда, письменник Іван Бунін називав Блока словоблудом разом з іншими писаками.
Пишучи про походження чи виникнення цього москвинського есперанто-язичія, білоруський автор В. Ростов у своїй статті “Нерусский русский язык” починає з того, що 90-95 % населення кацапщини неслов’янське, крім засланих чи приїжджих заробітчан – звідси і виникнення чи походження їхньої мови.
На думку М. Шелгунова, не прийшла і не прийде для московців пора “умственного развітія”. Таємниця їхньої мови у їхній натурі і навпаки. Не ті гени і не той генофонд. Не той патіфон, хоча ті самі платівки і пісні: “піть і єсть із готового” та вся решта ідеології розбійницьких пісень. Який народ, така ж мова, такі й пісні. Точніше блатняк, матюк і балаган московських ушкуйників і хайлів.
Писав А. Масаінов, що якби оціновати моральні ідеали московського народу за піснями, що він їх створив, то це жах!
Ну а визнаний світом академік-фізіолог Іван Павлов, який вивчав досконало “умственноє развітіє” москалів, то чітко і зрозуміло розтлумачив: “у русскіх слабая мозговая система”. Але жадоби до загарбання, брехі, вбивств і винищення народів – від верхів до низів – абсолютне. Принаймні, за кількоразовим опитуванням соціологів уже в наш час 85-90 %.
Саме тому йшло загарбання і винищення корінних народів, переписування історії, нищення літописів і заново їхнє “творення” брехнею. Все на користь московцям. Хто не бреше й не краде, той не “русский” (Олександр І), окромя їхньої параноїдальної агресивності. Основа їхньої натури – аморальність, заперечення честі і совісті, хоча дарма про це говорити.
Нинішній московський історик і публіцист Д. Шушарін писав у газеті “День” (23-24.05.2014), що провідники московського нацизму – найтупіші, найзлісніші українофоби. Їхнє невігластво відомо давно. На його думку, московська ідентичність – “це завжди антиідентичність, хоч би яке зовнішнє оформлення вона не мала – самодержавне, комуністичне, варварське й нацистське, як зараз”.
Оця антиідентичність, невизначеність цього протоплазменого конгломерату склалася давно. Літописці 11 століття зберегли назви цих московських “приєднаних”, тобто завойованих племен: чудь, меря, вепси, лів, водь, ям, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, комі, мокоша, мещеря, чєрєміси, югра, печора, карель, зирян, єрзя, єгра, самоядь й інші племена чи народності до самої Якутії і Сахаліну, де вже переважає монголоїдний чи китайський елемент.
Із 1926 по 1979 рік в СРСР зникло не по своїй волі 93 етнічні групи, – зізнавалися комуністи в однойменному часописі (1988, № 15, с. 63). Так це язичіє моксель і мара кацапізмів нищила інші народності і їхні мови всілякими способами.
Вчений І. Дем’янчук наводить такі вражаючі дані про винищення народів у Москвинській Федерації і перш за все нищили мову, нав’язуючи насильно своє московське язичіє:
“У Росії повністю зникли саянські самодійці (камасиньці, койбали, матори, тайгиньці, карагаси), вимерли яриньці, байкотовці, котти, пумпілони, ассани, ариньці, омуки, байкальські якути, айни, юги. Кереків лишилося 8 осіб, гольдів 100, енців 300, ороків 346, алеутів 482, негідальців 500, орочей 686, нганасанів 811, тофоларів 837; нема надії, що ці народності виживуть, а їхні мови мертві вже сьогодні… За даними ЮНЕСКО, в Росії в зоні зникнення 136 мов” (Україна молода, 17.05.2012).
На черзі українці. Сябри, за деяким винятком, вже не відчувають себе білорусами, втративши рідну мову. 20 відсотків українців (близько 8 млн. москалів нагнано в Україну) також не володіють українською мовою і називають “своєю” есперанто московських андрофагів, які нищать усе: і мову українську найперше, бо це перший і останній аргумент нашої етнічності. На нищенні передовсім українців і нашої мови вони вивищуються… слов’янами, перебираючи нашу культуру й історію на себе, тобто викрадаючи-переписуючи, фальшуючи, вбиваючи.
Американський сенатор Чарльз Дж. Керстен у 1962 році наголошував: “Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна”.
Все це можна простежити від появи цього московського конгломерату до окупації Криму й Донбасу і невідомо скільки це буде тривати. Кажуть, допоки існуватиме цей москшизм.
Цікава думка одного з нинішніх етнологів, хоча це було відомо науковцям і раніше.
Народоописовець А. Сірик, наприклад, у праці “Чуднів на самій бистрині історії” підкреслює думку, що назва фіно-волзької мордви означає “прихильники Мардохея”, тобто спадкоємці головного “книжника” – оберігача вавілонської бібліотеки – Мардука (Мардухая). Спорідненість наріччя мордви, мокші й ерзя – різновиди людності тих країв: мокша (Мокош, себто Москва – прихильники Мосоха – Мойсея) – назва міського населення; ерзя. Тобто (мовою ідіш) Рейзя, себто Русь, тобто сільське населення. Там же існують двоє сіл – мордовське і нижчегородське – з приголомшливою назвою “Хананаївка”, тобто місце осідку хананеїв, тобто земля ханаанська, земля Івана (Хана), тобто земля руська, земля обітована!
Москва (Мосха) за Івана Калити, найімовірніше, була за свідченням чимало вчених, водночас християнською, “містом Мойсея” (патріарха Мосоха), і головною мечеттю (Моска, первісні башти Кремля – мінарети) (Анатолій Сірик. “Чуднів на самій бистрині історії”, ч. 1, с. 338).
Мішанина юдаїзму, християнізму, тюркізму й угрофінського язичництва витворило окремий жорстокий, людожерний генотип москвина й відповідно цьому біологічному конгломерату зі штучним кажеником, тобто язичієм моксель.
Надзвичайно цікаво й повчально А. Сірик пише, що, наприклад, у Тверській області, де в початках 20-го ст. в деяких повітах для письма використовували фіно-угорські ієрогліфи (фігурні знаки давньоєгипетського письма). Ця писемність частково збереглася в ерзян і карелів (А. Сірик, “Чуднів.., с. 336-337).
Канадійський історик-дослідник українського походження П. Штепа, родом із Кубані, писав, що мову кацапи склали з позичок: фінів, татар, українців, німців, французів. Якщо вибрати всі слова цих та інших народів, то лишиться московський матюк. А злодійство, брехня, ошуканство, волоцюзтво, загарбництво у них спадкове і переважає всі інші характеристики. Генетичне.
Подібне писав О. Герцен: жахлива, кровава, бридка, нелюдська, нахабна мовою Московщина… Література фіскалів, м’ясники (“кацап”, “кацаб” себто “м’ясник” або “різун” – тюрське) без минулого в генеральських еполетах – ненависть, бридкість поселяє в себе ця Московія, обурювався письменник і критик О. Герцен.
Делікатніше висловлювався з цього приводу філософ, письменник і публіцист Петро Чаадаєв (1794-1856):
“Ми живемо лиш найобмеженішим сьогоденням, без минулого й майбутнього, серед мертвого застою”. “…У нас немає нічого індивідуального, на що могла б опертися наша думка”; “ми ніколи не йшли поряд із іншими народами, ми не належимо до жодного з великих сімейств людського роду; ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, в нас немає традицій ні одного, ні іншого. Перебуваючи немовби поза часом, ми не були зачеплені всесвітнім вихованням людського роду.
Ми ж, прийшовши у світ, як незаконні діти, без спадку, без зв’язку з людьми, що жили на Землі до нас, ми не маємо у своїх серцях нічого з тих уроків, які передували нашому існуванню.
…Ми не запропонували жодної ідеї до численних ідей людських, нічим не сприяли поступові людського розуму. Все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному грунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдавали собі труду придумати щось самим, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш.
…Навіть у світі науки, що обіймає все, наша історія ні до чого не пристає, нічого не з’ясовує, нічого не доводить. Якби дикі орди, що збурили світ, не пройшли по країні, в якій живемо, перед тим, як прямувати на Захід, нам ледве була б відведена сторінка у всесвітній історії.
…Ми принесли з собою лише ідеї та прагнення, наслідком яких стало величезне нещастя…”
Просто блискучий найглибший, найосяжніший історико-філософський висновок про цей конгломерат андрофагів.
Після першого філософічного листа в “Телескопі” (їх усього вісім, крім “Апології божевільного”, уривків та різних думок (1828-1850) О. Пушкін у листі 19.10.1836 до П. Чаадаєва, який прихильно (!!!) сприйняв шовінізм поета у творі “Клеветнікам Россіі” та “Бородінская годовщіна”, датованих серпнем та вереснем 1831 р., зокрема зазначав:
“Наше суспільне життя – сумна річ. Відсутність суспільної думки, байдужість до будь-якого обов’язку, справедливості та істини, цинічне зневажливе ставлення до людської думки і гідності – все це направду може довести до відчаю”.
Їхнє суспільне життя, історія і мова і наміри вбивати інші народи – все це як єдине ціле. Хіба не писав той же Пушкін про польське повстання 1830 року, “наші исконные враги будут окончательно истреблены”, “война будет войной до истребления”.
Чи в листі до Вяземського 1.6.1831 Пушкін висловлювався рішуче: “Но все-таки их надобно задушить, и наша медленность мучительна”.
Коли ж москалі потопили поляків у крові, придушивши повстання, то Пушкін тріумфував. Ну, повного істреблєнія не вийшло, “врагі” досі живуть, може тому кацапи й досі “мучаться”. Правда, москалі помстилися недавно – влаштувавши катастрофу літаку із 70 вищими керівниками Польщі, які всі загинули.
Іван Франко мав неспростовану рацію в питанні дії москоти, а в статті “З остатніх десятиліть ХІХ в.) чітко визначив: “Москвофільство як патологічний об’яв у нашім житті” (Франко І. З. тв. у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984, т. 41, с. 492).
Хоча думки багатьох мислячих міжнародних діячів, окрім самих московців, сходяться чітко в одному: московщина “не має права існувати взагалі” (С. Волконський). “Москвини не є людьми” (Міхелет, Сучасна історія). “Московське плем’я – вороже всякій свободі”, – наголошував Д. Флетчер і уточнював: “Хто хоче укоротити своє життя, хай їде до Московщини”.
Відомий французький войовник Бонапарт Наполеон також дав нищівну характеристику москалям: Москвини не лише найжорстокіші дикуни, але й найпідліші, бо не мають жодного уявлення про мораль.
Професор Ягелонського університету в Кракові Новак наголошував на думці, що Московщина – найнебезпечніша держава у світі (Свобода, 15-21. 08. 2013).
Ось цей москшизм, завойовництво і загарбання варте й письменників типу Ф. Достоєвський. У питаннях національних досить тупий шовініст Ф. Достоєвський (за його висловом: “Де ступала московська нога, там Расея!”), як визначив його Іван Франко, і той визнав, що коли європейці пізнають московщину, “то їй прийде велика небезпека”. Але однаково шовінізм так і випирав з його мислення:
“Росія не лише повинна взяти під свою державну десницю всі слов’янські народи, а й перенести столицю у Константинопіль (Стамбул)… Нам потрібна війна і перемога. З війною і перемогою прийде нове слово. І почнеться живе життя, а не єдина лише мертва балаканина як колись – та що як колись: як досі, гаспада!” (Вечірній Київ, 26.11.1994).
Отже до завоювань москалі мали мертву балаканину. Москвини були загарбниками не лише фізичними, а й духовними, про що яскраво стверджує кацапізація всіх загарбаних народів та етносів.
І повіримо також московському критику В. Розанову: “Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося, і виригнуло на землю.”
А також відомому письменнику І. Тургенєву: “Якщо б Московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько було би не захиталося.”
Отож І. Тургенєв і писав О. Герцену: “Спокон веку были “разбойнички” муромские, брянские, саратовские, бегуны, шатуны,… голь кабацкая, пустосвятцы, сеятели всяческих лжей, несбыточных надежд и свар”.
На ці слова посилається письменник Іван Бунін в “Окаянних днях” і додає свою правду: “Сколько этих атавистических особей, круто замешанных на монгольском атавизме! Весь, Мурома, Чудь белоглазая…”
Нобелівський лауреат з літератури І. Бунін у “Спогадах” писав чітко і ясно про цю мішанину, конгломерат московської протоплазми:
“Щодо духовності, моралі та інтелекту, то московське освічене суспільство – це зборище руйнівників, блюзнірів, духовних волоцюг, розумових шахраїв, моральних розпусників, безсоромних брехунів, простацьких хвальків і дикунів, дикунів і дикунів. Але всі вони зарозумілі аж до посміховиська. До цього, вибачайте, “суспільства” належать також і моральні та розумові, сифілітичні пришелепники, бевзі, виродки, напівбожевільні, істерики, цинічні моральні і фізичні повії обох статей. І ось це гидке, макабристичне болото маємо ми, москвини, за свою духовну, культурну і розумову еліту, за передовий авангард нової Московщини. Тьфу!”
У віршах москвинський патріот І. О. Бунін пише про своїх московитян жорстоко, але правдиво:
“Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен, тебя разящий лук Господнего святого мщенья”.
Справедливими бувають лише великі, і Бунін мав на цю протоплазму переконливі та неспростовані підстави, адже його проникливість варта уваги.
Словом, москва – “сатанинський народ” (З. Гіпіус), “виродки людські” (О. Герцен), “душегуби і злодії” (М. Булгаков), “не народ, а історичне прокляття людства” (М. Шмельов). А ще як писав І. Аксаков: “Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь”.
На людожерів не можна перенести логіку цивілізованого світу. Навіть тваринного. Бо люта дика вовчиця частіше рятує у глухому лісі людське дитя від голоду і смерті. Москалі ж убивають.
Письменник Д. Мережковський якось зазначав: “Природна річ: Ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини катують людей… Лежачого ніде не б’ють. А у нас у Московщині б’ють, і то з подвійною насолодою” (“В тихом омутє”).
А ці нелюди – суперхижаки – ні перед чим не зупиняються. У них нема нічого людського. Чи, як писав писав Євген Гуцало, дещо є: “забальзамована трупна ідеологія”.
Подібні висловлювання робив Нобелівський лауреат Іван Бунін, пишучи про “смердючі пранці московського мракобесія”.
Олексій К. Толстой писав про Московську суть також однозначно:
“Це Русь пралісу, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь здавна-давен і досі була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи”.
Щодо Європи, то варто процитувати французького історика Ж. Мішле (1798-1874):
“Московщина – це сила дикунська, це світ беззаконня, це світ, ворожий всякому законові і насамперед моральному. Москвин не має найціннішого, що має людина – це здатності відчувати моральне добро і зло. А ця здатність є основою всієї людської культури… Московщина, використовуючи європейські вольності, ширить заколоти, безлад у Європі. Вона напала на Польщу, ніби обороняючи селян від гноблення їх польською шляхтою. Напала на Туреччину, ніби обороняючи політичну та релігійну свободу балканських слов’ян. Своєю пропагандою Московщина руйнує духовні і моральні основи у кожного народу, що став її жертвою. Москвини збудували свою імперію на сліпій, дикій вірі у свою місію “рятувати” світ, не звертаючи найменшої уваги на жертви навіть самої Московщини. Передумовою свого успіху вони вважають цілковите знищення особистості, понівечення всього духовного і культурного життя. Якщо ми, європейці, допустимо Московщину до участі в наших європейських справах, то ми впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу, безлад”.
Пасаж гідний пензля великого Пауля Пітера Рубенса і його класичних полотен.
Нині бачимо загарбання і вбивчу війну кацапів перш за все у нас під приводом “захисту” кацапоязического населенія. А в Сирії – війна з тероризмом, але вбивають мирних мешканців, дітей, труять заманом і заріном, щоб живі тікали в Європу і колотили там народи. Москалі ж самі і тероризують народи і є терористами, про що пишуть і говорять правдиві ЗМІ. Це і є світова колотнеча і раніше й нині, і буде доти, допоки Московщина не зникне, не розвалиться. Та допоки це станеться, то може завалити й Єропу, говорив член французького парламенту Буасі Д’Англь ще 1795 року. Оце і є справжній реалізм.
Про суть московської натури можна дізнатися і від сучасників. Наприклад, московський режисер Андрій Михалков-Кончаовський пише про те, які і хто вони в наш час та їхнє місцезнаходження разом із їхнім есперанто:
“Росія зараз у Середньовіччі. І не в Київській Русі, а в Московській. Київська Русь не колабораціювала з Батиєм – вона була зруйнована татарами за допомогою Московського князівства. А в Московському князівстві були абсолютні колабораціоністи у владі, і вони індоктринували ординський синдром у російську свідомість. Чернишевський чудово написав, що в кожному з нас трохи сидить Батий. Є великий Батий у Кремлі, під ним – ще десяток, тисячі, потім сотні тисяч батиїв, а потім – найменші, але вони – начальник паспортного відділу, ліфтер – це теж батиї” (Україна Молода. 17-18.05.2013).
Тобто руйнатори, вбивці і загарбники. Все це йде від голови, від думки, а думають вони і говорять власним кажеником, своєрідним есперанто, конгломератом наріч. Звідси і бойня, яку кацапи затіяли, напавши на Україну.
Та як же говорили ці племена, підкорені садистичними московськими правителями.
Найяскравіше і найгрунтовніше зробив це московський лікар і славетний лексикограф, етнолог і етнограф Володимир Даль на псевдо Козак Луганський, бо народився на Луганщині. Відомий зібраним словником у чотирьох томах, приказками у двох томах, статтями чи документальними, як це, наприклад, “Записками про ритуальні вбивства”.
У вступі (“Напутньому слові”) до чотиритомного “Тлумачного словника живого наріччя великомосковської мови” (так спочатку називався словник, виданий 1862 р.) і в доповідях 1860 року великий подвижник В. Даль обгрунтував, що в Московії єдиної мови, як такої, не було, а тільки 7 основних наріч, або говорів.
Характерним у його праці є те, що якби в минулому Новгород, Псков чи Суздаль взяли перевагу над Москвою, то “нынешний московский язык слыл бы наречием”. У межах лише кремлівських стін це наріччя перетворилося на мову урядовців, письменства і просвіти.
Самостійною мовою, на його думку, розвиненою є мова зі своєю граматикою і писемністю. Він підкреслював, що мова московська “ще не склалася” через вплив чудьських племен.
В. Даль вводить термін “наріччя приказне”, тому й московське наріччя найменше стосується щодо місцевості, котре займає, і переважно є вживаним урядовцями царського двору, і все те, що творилося в кремлівських стінах. А якщо піднятися на мури московські, то можна окинути поглядом в усі чотири сторони, де вже мовлять по всякому. Навіть чути вимову українську: “хліб, сіно, біда”.
Ось, на думку В. Даля, як утворилося москвинське наріччя (говір):
“На распутьи промеж Ростова, Новгорода, Твери, Владимира, Суздаля, Рязани, Курска, Смоленска и других городов, на речке, носившей чудное название “мягкая вода”, основалась Москва на два – девяносто верст от ближайших к ней столиц, и она же соединила их под свою державу. На этом общем распутьи столкнулись наречия или говоры четырьох стран и тут образовался свой говор”.
“От Москвы на север господствует наречие новгородское; на юге – рязанское; на востоке – владмирское, на западе – смоленское”.
Головними московськими чи як він називає “великорусскими” наріччями є лише чотири “наріччя”, бо “новорусскоє” і “донське” було сумішшю (суржиком) московського й українського.
“Северное наречие, или новгородское, – продовжує В. Даль, – ильменское, верхне-русское господствует на севере от Москвы и северо-востоке… Давно уже было замечено сходство этого наречия с малоруським”. Тобто з українським.
Яка ця “близкість”, то видно не лише з “напутственного слова” В. Даля, де він приводить по 10-20 типових слів для таких губерній: Новгородської, Тверської, Олонецької, Вологодської, Архангельської, Пермської. Із 80 слів 71 слово вживається в українській мові по сьогодні. До всього, серед цих слів немає такого, що вживається нині в москвинів.
Із десяти томів творчого багажу, окрім тлумачного словника москвинського наріччя, В. Даль має унікальні, з точки зору характеристики мови й натури угрофінських племен московщини, двотомник москвинських приказок, пословиць.
Володимир Даль (10 (22). 11.1801-22.9 (4.10) 1872) народився в селищі Луганський Завод (нині Луганськ) – відомий лексикограф, письменник, етнограф. Приятель М. Гоголя, О. Пушкіна, Є. Гребінки. Знався з Т. Шевченком. Мав творчі стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Максимовичем, І. Срезневським.
У 1861-62 опублікував 30 тисяч приказок, примовок, серед яких є й українські. Перераховує зі значеннями: олонеці, кайванці, вітегори, усольці, пермяки, чусовляни, сильвінці, чердинці, вятчани, мценяни, єльчани та ін.
Найхарактерніше: ці етнографічні групи – злодії і брехуни, вбивці і биндюжники, про що говорять прислів’я:
“Єлец – всім ворам отець і Лівни всім ворам дівни; Тула зіпун здула (вкрала); Угличани: не бойсь, батька, ведь ето не наше (підбадьорення, коли йдуть на крадіжку); На Арать воровать, на Якшень продавать, в Мурашкіно кінці хороніть; Лисковці – народ чесний: коли не вор, то мошеник; Черновскоє – мєсто воровскоє; Нема в царя вора супроти курянина; Орел да Кроми – перші вори та й Карачів на поддачу; Новосілевські вори (туляки); Воровская Писковщина”.
Ось характеристика інша: “Кострома – чучело. У них ні царя, ні закону; Правді нема місця в Москві; Москва розумна заднім умом; Московські люди живуть брехнею; У Москву йти – голову нести; Москва на болоті, вона горбата, сльозам не вірить; Москва – гуляща і хвальковита; Москвин -царелюб”.
Козак Луганський вживає й українські прислів’я: “Від москаля вріж поли та тікай; Батьку! Лізе чорт у хату. – Не займай, лиш би не москаль; Мамо, чорт лізе в хату! – Дарма, аби не москаль; Від чорта відхрестися, а від москаля і дубиною не відіб’єшся; Москаль ворона, а причіпливіше чорта; Як москаль скаже сухо, піднімайся під самі вуха!; Варив чорт із москалем пиво, та і від солоду відрікся; Московські люди живуть брехнею; У Москву йти – голову нести”.
Все це безпомильна характеристика, властива цій етноплазмі й нині: Який барин, така і дворня; Шуйський плут хоч кого впряже в хомут; Ніжегород – лібо мот, лібо вор, лібо пяніца, лібо жена гулявіца; Казань прогреблі – і Орду прошлі; Сімбірци – гробокради, качаннікі; Город Архангельскій, а народ в ньом диявольскій; Мезенци – сажеєди, чорнотропи (неохайні); На Коле человека убіть, что кринку молока іспіть; Хвалинци – головорєзи. Сизранци – ухорєзи.
Про українців: Малоросси – мазепінци, хохли, чуби; індюшка висідела; галушкой подавился; Індейка із одного яйца сємєрих хохлов висідела; Чьорт с хохла голову снял да поставіл індюшечью; Хохол глупеє ворони, а хітрєє чьорта; Хохлацкій цеп на все сторони бйот (хохли молотят через руку); Чтоб те хохли да повидохлі! – А чтоб тє москалі да іх повитаскалі (відповідь); І по воду хохол, і по мякіну хохол; Хохол не соврьот, да і правди не скажет; Он хохол (тобто хитрий і впертий); Продалі с хохла пояс за трі дєньгі, а хохол ніпочьом в придачу пошол.
Зрозуміло, що в москалів Мазепа зрадник. Жид на ярмарку – що піп на христинах.
Цікаві є тлумачення “наших”: Він із наших. Він від стіни пише (він із жидів). Можливо це про мордвинів, мордачів (є таке в нас прізвище). Мордехай імено юдейське.
Дослідники, зокрема А. Сірик, стверджують, Пушкін – “надто розповсюджене ерзянське прізвище (від “пуш” – липа). Болдіно – мерянське поселення в Ерзяні. Няня Орина Родіонівна – іжорка. Тобто пушкінські казки – фіно-угрський фольклор. Лермонтов – мокша з Пензи, в перекладі з мокшанської – кінець світу. Іван Бунін хоч і народився на Вороніжчині – мещеряк, “буня” з мещерської – гудзик. Сергій Єсенін – мещеря й ерзя. Єльцин – удмурд. У Леніна – мордовська і юдейська кров. “Брат по крові” останніх двох – ПХЛ, мати якого з Твері. (Анатолій Сірик. Чуднів… у 2-х частинах. – 2012, 2015).
Хоча О. М. Лалак стверджує про еврейські корені ПХЛ – “останнього царя великої Хазарії”, друкуючи копію із документа “Вітебського сискного отделенія” (Лалак О. М. “Жорстокі “жарти” або глобальна шахова гра. – К., 2006, с. 36).
На противагу чи в унісон В. Луценко наполегливо пророкував про українську Третю Хазарію… Що воно таке, то Бог його знає. Можемо лише здогадуватися, дивлячись на його парсуну, картавість і влізливість найбільш проникливих у світ владної олігархічної верстви.
У Тверській області були повіти, де використовували для письма фіно-угрські ієрогліфи. Михайло Калінін – “всеросійський староста”, уродженець тих місць, згадував, що в дитинстві дуже дивувався: чому літери “А” і “Б” не є окремими словами, а буквами? На сьогодні вже з’ясовано, зазначає А. Сірик у своєму трактаті, що коріння Путіна – в народності вепсів, (“слов’яни” називали їх весями). Шаманське заклинання вепсів “за щучим велінням, за моїм хотінням” – щука в них тотем, отже й казка – вепська.
Якщо розглядати слово вепси за українським нині значенням, то слово складається з двох частин: “ве” – гидке, гидкі, і “пси” – зрозуміло. Пси нападають на жертву і розривають її, спочатку насолоджуючись перемогою – гарчанням зверху. Коли щука – хижак, це також дуже символічно і значиннєво.
Саме цю трансмутацію, що характеризує москалів, можна помітити неозброєним оком у 4-х томах “Етимологічного словника московської мови”, складених Максом Фасмером і проаналізованих Олегом Трубачовим (“Вопросы языкознания”, 1957, № 5, с. 67).
Макс Фасмер (1886-1962) – німецький мовознавець, член АН СРСР (1928), дослідник індоєвропейських, фіноугрських, тюрських мов. Мав праці з лексики слов’янських мов, історії розселення цих народів, а також іранських, балтійських і фіно-угрських. Склав етимологічний словник московської мови, тобто говорів (1950-58; москвинський переклад томів 1-4 здійснено в 1964-1973 роках).
Олег Мик. Трубачов (нар. 1930 – мовознавець, член-кор. АН СРСР.; праці з етимології й ономастики) із чотиритомного етимологічного словника Фасмера вибрав і проаналізував 10 779 слів і виснував таке:
6304 (58,3 %) – слів запозичені з інших європейських мов;
3191 слово (29,5%) – слова українського походження;
72 слова (0,8 %) – загального східного походження.
93 слова (0, 9 %) – умовно московського походження;
Правда, за дослідженнями мовознавця К. Тищенка і М. Фасмер чимало чого приховав не вигідного для москалів словникового “багатства” аж на 93 слова для московських ушкуйників, адже за це і став їхнім визначним науковцем-академіком, але хай буде й так.
Інший московський лінгвіст І. С. Улуханов у праці “Розмовна мова Давньої Русі (“Русская речь”, 1972, № 5) пише про “розширення” москвинського наріччя. Записи живого наріччя, проведені іноземцями в 16-17 століттях, включають лише деякі українські слова, або вони їх називають слов’янізмами на тлі місцевої угрофінської і тюркської лексики.
Так, у “Паризькому словнику московитів” (1586) серед усього словника московитів знаходиться, пише Улуханов, лише два слова “владика” і “злат”. Вони більше схожі на українські, хоч слово “владика” кельтського походження, наполягає К. Тищенко у праці “Етномовна історія прадавньої України” (К.: Аквілон-Плюс, 2008, 480 с.).
Але якщо М. Красуський написав у праці “Давність української мови” (Одеса, 1880) і довів, що українська мова давніша за санскрит і латину та інші европейські мови; англійські вчені, зокрема Річард Вільсон, Роберт Макрам, Уільям Крен, Роберт Макнійл, аргументовано трактують походження всіх індоєвропейських мов (англійської також) із мовного середовища Середньої Наддніпрянщини – то важко сумніватися чи сперечатися, не знаючи лінгвістики, або названих мов.
Вчений В. Стецюк заклав у комп’ютер побутову лексику слов’янських мов і вияснив, що українська мова своїть в основі всіх слов’янських мов (Известия АН СССР, 1987, № 1). А видатний лінгвіст Олександр Потебня визначив, що українській мові не менше 10 тисяч літ.
Видатний індійський історик і коментатор «Бхагаватгіти» Балгангадгар Тілак вважав, що основи надревніших із відомих культур – ведійської – починалися в Україні 10-12 тисяч років тому. Якщо Кам’яній могилі написи такої ж давнини, то вони ж не впали з неба і не зроблені прийшлими племенами чи привезені.
І те ж подібне відкриття 1822 року зробив французький вчений Жан-Франсуа Шампольон, що ієрогліфічне єгипетське письмо зроблено на основі давньоукраїнської мови.
Багато вчених європейських, індійських, американських стверджують про мову стародавньої України, що стала основою індоєвропейських. А от щодо московського наріччя, то, наприклад, у щоденнику-словнику англійця Річар Джемса (1618-1619) москвинських слів, каже Улуханов, уже 16. У книзі “Граматика мови московитів” німецького вченого і мандрівника В. Лудольфа (1696 – це вже через 32 роки після Переяславського обману 1654) – їх уже 41 слово з фінською вимовою.
Характерно, що відомий мордвин Іван Сусанін, пишучи чолобитну цариці платив тлумачу за переклад із фінського мордовського наріччя на “государевий”.
Та й Петро Кривавий офіційно переназвав Московію, укравши в нас назву, на “Русь “велікую” 1721 року, бо вважав попередню назву – Московія” – тьомним і мракобєсним. Так і лишилася назва Москви – гниле болото. Але це й нині в моральному плані інакше – вбивче. Герб украли у Візантії, триколірний прапор у голландців чи схожий на французький, тільки впоперек.
Та в прямому і в переносному значенні, особливо стосовно дикості, звірства, кривавої деспотії, дикої запеклості (О. К. Толстой); садистичної жорстокості – і не окремі вибухи, а всю московську натуру (О. Горький) – з верхів і до низів включно мали і маємо тепер і допоки це буде – невідомо. Глиняний колос сам по собі не розпадеться. Хіба що “заправочна автоколонка”, як назвав Московщину відомий американський політик, спалахне від одного сірника. Або В. Даль записав приказку: Москва згоріла від копійчаної свічки. Або “Москва від іскри загорілась”.
“Мал язык, да телом владеет” (В. Даль). Мова кличе. Цікаво, що після приказки “Язик до Києва доведе” В. Даль пояснює: і до кия, тобто до палиці, побоїв. Але кого?
Правда, московське бєдноє язичіє змусило О. Пушкіна зізнатися: “І мав же я нещастя народитися в Росії”.
Ставлення до народу і племен у Пушкіна було відоме: “Клімат, образ урядування, віра дають кожному народу особливу фізіономію, яка більш-менш відображується в дзеркалі поезії. Є образ думок і відчуттів, є тьма звичаїв, повір’їв і звичок, що властиві виключно якомусь народові”. Ось ця поезія О. Пушкіна і його мислення про народ:
Пасіться мирні всі народи!
Вас не розбудить честі клич.
Для чого бидлу дух свободи?
Їх треба різати й голить.
Їх спадок йде із роду в роди –
Ярмо із брязкальцем і бич.
(“Вийде сівач сіти зерна свої”,1823, переклад М. Василенка)
У Пушкіна “чернь – тупа”, “ребята подлецы”, “народ бездумный” та ін.
Ідіть ви геть – яке ще діло
Поету мирному до вас!
В розбещенні замріть ви сміло,
Вас не оживить ліри глас!
Душі противні ви, бо смертні,
І в дурості готові вмерти.
До нині мали топори,
Темниці й добрі канчуки;
Достатньо вам, рабам дурним!
(“Поет і юрба”, 1828, переклад М. Василенка)
В українській народній міфології склалася демонічна істота на зрозок Баби Яги і непримиренного ворога Домовика. Як тлумачив Іван Огієнко, митрополит Іларіон, Мара запаморочує людям розум, і вони роблять собі на шкоду. Є в нашій мові слова: марити, марний, змарніти. Та само на людину нападає Мана, і людина обманюється, маниться. Мара й Мана ходять по людях і роблять їм прикрості. Українські письменники-класики часто описували цю Мару. Це чудовисько зла, темені, затьмарення, ворожнечі і смерті. Сіє чвари, облуду, брехню, недуги. Знавці кажуть, що мара робить темні справи вночі, як московські вбивці стріляли по наших військах переважно вночі, а це вже цілодобово.
Мара кацапізму чинить зло українцям постійно й віддавна з 12 століття. Як зазначив дослідник В. Войтович, мара ходить із мертвою головою під пахвою попід хатами й вигукує імена господарів – хто відгукнеться, той помирає.
Точна характеристика найбільшого світового загарбника й окупанта, про що ми свідки тяглості цієї протоплазми, а не народу, племені андрофагів, які жили на півночі за сколотами-скитами.
Як свідчив історик Геродот, андрофаги серед усіх людей мають найдикіші звичаї, в них нема ні прав, ні законів і мова вних своя. (Історія, книга 4\106).
У примітках до цієї Історії Геродота академік А. О. Білецький пояснював: 18. 4. Андрофаги (андрофагой – буквально – людожери) – дике плем’я на півночі від країни скитів.
Як писав декабрист О. Бестужев про московське язичіє і цю мару кацапізмів, то це раз на рік дехто виудить пошлятину в кабаку в холопа і “носиться з нею, наче з писаною торбою” – точнісінько декабрист написав українською мовою, а все інше – “сметана з різних горшків: щось кисло-солодке, що плаває в сироватці бездарності, і все це посипано свинцовим цукром особистості чи слащавим коренем улесливості: чудові ліки від кашлю, не від скуки” (Руские писатели о литературном труде. – т. 1, с. 207). Але в нас війна з москалями вже четвертий рік, триваліше за вигнання фашистів з України у Другу світову війну.
А відомий автор поеми “Горе з розуму” і тих знаменитих слів “геть із Москви” (майже так повторить письменник Микола Хвильовий на початку 20-го століття “Геть від Москви!”) Олександр Грибоєдов у 1826 році прямо писав, що в Московії пани і селяни походять від двох різних племен.
Із чим вони, москалі-кацапи (лише такі означення, за винятком Геродотового –андрофагой, вживаються відповідно їхній натурі), можуть вступити в Константинополь, тобто загарбавши його? – запитував відомий московський філософ В. Соловйов (1853-1900)?
І відповів – із поганською ідеєю абсолютизму і цезаризмом. А ще сліпим націоналізмом, універсальним шовінізмом, незагнузданим обскурантизмом, себто крайнє ворожим ставленням до просвіти, поступу, з своєю реакційністю і мракобіссям. Саме В. Соловйов у Парижі 1888 року заявив, щоб мокселі покаялися щодо тиранічного загарбання кацапами інших народів. А тих, котрі залишилися живими – кацапізовані – що з ними робити? Та є історичний і дуже дієвий вельми очисний приклад.
Наприклад, у Франції після 1944 року було страчено понад 100 тисяч колаборантів, хто співпрацював із загарбниками, а дрібніших засудили на 30 років із конфіскацією майна. Деякі демократи підняли галас, хоч і в самих було рильце в пушку, галасували про надто жорстоке покарання колабораціоністів. На що один філософ відповів, що нація, яка не хоче карати своїх зрадників, є дебільною і нежиттєвою, а французи до таких не належать.
А скільки нині їх у нас в Україні на війні з кацапами і в кацапів, в парламенті, в уряді? Як писав один вчений, у керівництві самі зрадники, через яких Москва напала на нас і вже загиблих щонайменше 50 тисяч. То хто ж ми такі?
Відомий правозахисник українців і дисидент Левко Лук’яненко заявив, що «Окупанти керують країною – Верховній Раді лише 22 % українців». На його думку, це окупаційна адміністрація, антиукраїнського промосковського духу, тому ось уже чверть століття Україна та її більшість занепадає, перебуваючи в стані постійних і дедалі жорстокіших мук і страждань.
Чи то просто ми, як кримські недоумки, які хотіли вмерти в Московії? Чи то завезені кацапські “патріоти” чи дурні? Якщо в них партіотизм це ідея спільноти загарбників, то зрозуміло.
Лев Толстой казав, що патріотизм для них це відчуття аморальне, бо для влади як “знаряддя для досягнення владолюбних цілей, а для керованих – зречення людяності, гідності, розуму, совісті й рабське підпорядкування себе тим, хто при владі.
Словом, для мокселів патріотизм як “останній притулок негідників”.
А на Донбасі хочуть московської мови? Отримали смерть і руйнацію. От і вся ідея московського “міра” і захист кацапізмів.
Для ПХЛ – “Путя для Путіна”. До приймальні президента РФ в Одеському р-ні Омської області Анастасія Гордієнко привела телятко з двома промовистими гаслами на його боках. Праворуч вказано: “Путя” (так звалося телятко) – Дар Путіну”, ліворуч – “№ Путіна 666”. Мова про “число звіра” – Сатани з Апокаліпсису. Фермер Анастасія переконувала владців своєю доступною мовою, що їй нема чим годувати худобу і залишила телятко та сказала:
“Худобина хоче жити, тому ми даруємо її президенту. Він знайде чим годувати. Нам нічим!”
Така от мова простих людей, у яких лопається терпець, як Анастасія Гордієнко.
Але ніхто не зглянеться на фермерів Гордієнків, повідомляють “Сільські вісті” 6 вереся 2016 р. Цьому нелюду під № 666 треба споряджати на Донбас, Сирію бомбовози й винищувачі, танки, БМП, САУ, “гради”, “гвоздики”, “шмелі”, бомби, снаряди, міни та всяку московську шваль і вбивати наших людей.
А ще писав спецкор “Дня” Ігор Яковенко (5-6.02.2016), взагалі чомусь національною ідеєю мосхів стала формула: “купа гною – російський щит”. От хай і сидять у своїй гноярці.
Щодо кремлівського динозавра і його кубла чи й системи, то шлях один в одну й ту ж сторону. І цей шлях, кажуть, надто короткий. І він обов’язково там опиниться.
Та й чи не може подобатися фраза таким, як цей параноїдальний націєвбивця. Критик В. Розанов заявив, що ідея московського месіанізму як “богоносця” – “сліняєт в три дня”. Було б добре.
Московія становить найбільшу найсерйознішу небезпеку для світу, на переконання відомого письменника і науковця Віктора Єрофеєєва:
“Московщина взагалі є історичною помилкою, фікцією, нутро якої складається з переплутаних дротів, вони – збіговисько ідіотів, виводок пройдисвітів, у яких деградація незворотна”.
Зрештою, за твердженням В. В. Єрофеєва, московити – це шизоїдність і шизофренія, патологія і підступність, безчестя і непохитність у нікчемстві, нульовий ступін творення і негативна теологія, безпутність як духовність, паразитизм, самодурство, аморальність, сволочизм, божевільність, тупість, юродство, брехня, злодійство, мерзенність, неадекватність елементарних уявлень, і вигадка. Про це та інше на сторінках його енциклопедії… московської натури.
У москалів завжди є бажання вбивати, грабувати, тому В. Єрофеєв і називає їх бандитська мафія і виродки людського роду, чотириногий звір, – все це та багато іншого негативного викликає, підкреслює він, думки про пекло. Тільки постає питання: коли ж вони там опиняться: по одному чи всі разом? За незворотніми і непохитними законами природи це справді точно. Поступово і коли й кому, але дата призначена природою…
Московський параліч, точнішою буде така назва, ніж московська душа у Віктора Єрофеєєва в його відомій “Енциклопедії”. Є ж чесні й правдиві люди як винятки. Мабуть, він виїхав за кордон, щоб не вбили його, як Б. Немцова і багатьох інших. Книжку В. Єрофеєва заборонили, автора мали засудити, а може й знищили б.
Хижацьке поглинання людей, вивезення заводів і фабрик із окупованого Донбасу через криваву війну й ненависть до непоглинутих українців. І ця патологія вбивства не лише в кремлівських верховодів, а масова і є в них нормою. Про це писало багато мислячих справедливих людей.
Так письменник, публіцист, фольклорист, мовознавець, філософ, громадсько-політичний діяч Трохим Зіньківський (1861-1891) висловив справедливу думку, що знущаються з народів, які попали в московські пазурі, не лише московський уряд, а й московці в своїй масі:
“Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу”.
Державний уряд, як і маса люду є витвором природи, його історії, походження. Трохим Зіньківський так і запитує:
“Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажаннями московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконували б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом”
(Трохим Зіньківський, “Молода Україна”, 1890).
У Московщині заздрість і жадібність безмежна, як і деспотизм, а суспільство нікчемне. Україна завжди боролася за свободу. Це ствердив навіть французький філософ Вольтер.
І досі бореться. Тому й сучасні українські прискіпливі аналітики, письменники-етнологи, як це той же А. Сірик, наприклад, також стверджує думку про несумісність існування України й Московщини. Він пише:
“Бути з Росією для України згубно – це духовна й фізіологічна смерть, у чому можна було переконатися протягом трьох з половиною століть” (А. Сірик “Чуднів…”, с. 212).
Постійне й нахабне фальшування історії, мови, взагалі культури москвинами, які є паразитичною протоплазмою чи інвазійною, як писав І. Франко, виснажує сили, веде до деградації суспільств, загальної руйнації світової цивілізації, якщо така є і дбає за своє існування.
Але природа цієї багатоголової московської гідри, цей новий москвинський експансіонізм, що підтримують каесемовка Меркель, а перед нею ще кілька продажних німців та француз-соціаліст Орланд і “консультант ненависті”, порадник 666-го Генрі Кіссінджер та його соплємєннікі – все це демонічне й маніякальне спотворення справедливості в їхніх головах до добра не приведе. Свіжі заяви юди Кіссінджера (інакше його не назвеш!), що Крим не повинен належати ні Україні, ні Росі, а кримськ татари, мовляв, мають право на самовизначення. Тобто Крим має належати таким, як він?
Вбивства і загарбання та руйнування Москвою України, месіанська ідея підкорення світу – нічого з цього не вийде. Москва – повна протилежність Європі, про що писали багато зарубіжних письменників і політичних та громадсько-суспільних діячів. Москва, за деяким винятком – це “Мертві душі” за Гоголем, який закликав у листі М. Максимовича покинути “Кацапію” чи московську татарщину і повернутися в “Гетьманщину”, де творилася українська історія, де могили предків.
Моксель – це “мерзость запустєнія” і багатоголова гідра.
Поет Левко Боровиковський якось зізнавася, що “завмерла моя муза в холодній непривітній Кацапщині”. Яка там непривітність. Блатні й плюгаві балагани. Деспотизм у них – це їхня геніальність. Шеф жандармів Бекендорф вимагав від письмаків і вчених, щоб їхні висновки величали імперію.
Лексика і походження слів (етимологія) як відображення натури москвинів, це і є, за висловом істориків, “якась протоплазма”, тобто мутації різних, переважно угро-фінських і тюрських племен, не кажучи про мільйонні смерті, криві потоки крові і море сліз загарбаних народів.
Крадіжка, по їхньому “взаємозбагачення”, “зближення”, “становлення інтернаціонального”, тобто московського, “друга державна мова”, тобто каціпізація і знищення мови корінного народу – все це наяву. Сьогодні під назвою “Русскій мір”. У Л. Толстого хоч була “Війна і мир”, а тут усе війна під вивіскою миру.
Щодо московських говорів, то “наречіє великорусское будет у нас московскоє, самое малоє по занимаємой ім местності”, – писав Володимир Даль.
Або уточнював: ним, нарєчієм, говорила “самая небольшая часть народа, почти только в стенах Москви. Но это язык… правительственный”. Хай і в самому лише Кремлі.
А ось В. Даль про географію: “В Орловской губерніі… Трубчевск принадлежит более Малороссии”. “Собственно воронежских слов, кажется нет… или перенесены с Дона, или с Малороссии”.
Наводить приклади: “А то що ж?” Селяни Донського війська українці. Мова чується чиста. А московське відгукується півднем, тобто українським. Північні говори охоплювали Новгородську, Тверську, Олонецьку, Вологодську, Архангельську губернії, де побутували такі слова, як “цибуля, панчохи, жменя, хата, черевики, знайти, чути, орати, слухати, гукати, робити, тоді, зараз, добре, досконально, завше, що” та ін.
Цікаво, що наречіє сибірське, де міста були заселені до 1604 року “казаками літовськімі і малорусскімі”. Бо ж говорили “ходив”, “видев”, у Петропавловську “сіять”, “віять”…
В. Даль, побувавши в багатьох містах, селах і краях московської імперії, зазначає:
“С тех пор как степь от Днепра до Дона, служившая поприщем для попеременных набегов крымцев, кубанцев, турок и запорожцев окончательно подчинена России, она заселялась наполовину малороссами, а наполовину народом из Великой Русі… на говор даже высшего сословія наложил неізгладімую печать свою язык малорусскій”.
Отже всі наречія мосхи задушили, людей кацапізували, знищивши культуру народів. Тепер пішли війною на Україну.
А от щодо мови донських людей.
Вельми показна тут історія з відомим письменником Михайлом Шолоховим, якого перше журнальне видання “Тихого Дону” було написане донською мовою, зрозуміло, майже українською. Змусили переписати за вказівкою…
Якось письменник Юрій Мушкетик розповідав. Після отримання Нобелівської премії на Дон у станицю Вишеньску приїхали гості: космонавт Павло Попович, прозаїк-“дєрєвєнщік” (Даль тлумачив “деревня” – поселення, де нема церкви, а “деревенщына” – зарозумілість, невігластво) Василь Белов.
Михайло Шолохов із гостями сидів біля Дону, їли юшку з риби, звичайно чаркувалися і співали українських пісень, які знав господар. Потім Шолохов каже: “Хватит співать ці хохлацькі пісні, давайте нашу, кубанськую, станіцькую”. Белов оживився, зібрався підспівувати. І лауреат Нобелівської премії почав: “Їхали козаки із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою”… “Підспівування в “деревенщіка” не вийшло.
І. Франко, а також знавці українських народних пісень стверджують, що слова в цій пісні перероблені і вона має інше походження і починається зі слів “Їхали хозари…”, бо слово “козаки” випадає із ладу і ритму та має неправильний наголос.
Є ще схожа пісня “Їхав козак з Дону, А з Дону додому, До чужого пана. А в чужого пана дівчина кохана…”. Або: “Їхав чумак та з Дону додому на драбиночку схилився.. На драбиночку схилився, Ой він своїми карими очима на своїх волів дивився…”, – співала моя мати, що трохи різниться із раніше записаними та оприлюдненими.
Були слова і про чужинців, які підманули Гандзю (Галю, дівчину), чорноморці і козаки, які хотіли налякати дівчину та повернути додому. У піснях пізнішого часу в тексти вже вставляються слова з московською вимовою, що підозріло. Почалася кацапізація з побуту пісень, а нині вже пряме нищення багатого на фольклор українського народу. Не кажучи про нищення мов і культур інших народів.
Як робиться підтасовка пісень, аби споганити все і вся, то харківський равин Едуард Ходос, на прикладах, показав це у своєму дослідженні “У края могилы или Дикие хазарские пляски. Открытая книга Президенту Украины”. Цією підривною діяльністю займається харківське видавництво “Фоліо” Фельдмана-Красовіцкого через обливання брудом українські пісні, підставляючи в них кацапські матюки. Як це у “Словнику сучасного українського сленгу”, “Українські сороміцькі пісні” – на зразок московських похабних частушок, лише з перекрученням текстів та вставок з кацапського матюччя.
Москві потрібні раби-холуї й ушкуйники-хайли, а їх можна робити з темних-теменних українців-небораків, спотворюючи зміст українськиї народних пісень.
Чесний єврейський равин Едуард Ходос зазначає, що так убивається нація. Повільно, непомітно, незворотно. Робиться це не лише фізичним вбивством… Хоча і ним.
Окупація мовою смерті, геноциду, лінгвоциду, етноциду зробила апокаліптичну картину, посадивши Сатану на престол найжахливішої імперії світу. Та вони такими й були, є і невідомо поки ще будуть протягом свого історичного існування.
Месіяністичні тиранозаври, за висловом французького письменника, піаніста, музикознавця Р. Роллана, кацапізатори розстрілюють українців із “градів”, важкої артилерії та мінометів! Московська пропаганда вдовблює в голови навіть дітям, що війну почали українці. Зомбування телебаченням в Україні московськими газетами тут же всіх нас і більшість не опирається, мовчить, ковтаючи з московської чаші московську отруту.
Мовознавець М. Зубков ствердив давно відому думку, що “скацаповані іншої думки не сприймають” крім своєї шовіністичної (Свобода, 19-25.03.15). А кацапські матюки – як самовираження андрофагів і очевидно їхній цей блатняк і є “мова”, хоча твердять, що це походить з тюрських наріч. А хто ж вони, коли вже визнали їхні гени як угро-фінсько-тюрські? Яка натура, такі й діяння.
“Москва, – стверджував на національно-українському досвіді боротьби з Московією автор першої української Конституції Пилип Орлик, – узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить, тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, і вольності позбавить”.
Так було протягом всієї історії кацапської мари у взаєминах з краями, державами, народами, етносами.
Також подібну думку висловив і визначний вчений, перший президент Української академії наук Володимир Вернадський:
“Скільки Московщина не клялася у добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б – скільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро І”.
А Микола Гоголь у листі М. Максимовичу писав: “товста баба Москва, від якої крім “щей і матєрщіни”, нічого не почуєш” Це вже побутова картина правди, що підкреслює і державницький лад. За творами Гоголя можна також знати хто такі московити і їхню натуру.
Натура в москаля вбивча, а каженик смертельний для завойованих і незавойованих народів, як і оте Гоголівське безкомпромісне узагальнення в одному з листів: Не життя в Московії людям прекрасним. Одні тілько свині там живущі.
Але ці “свині”, кацапоязична мара вбиває українців із “градів”, артилерії, мінометів на українській землі, загарбавши Крим і частину Донбасу. Раніше Кубань, Ставропольщину, Тамань, Вороніжчину, Білогородщину, Курщину…
Мабуть, потрібно визнати і виконати найсправедливішу підказку москвинського письменника С. Волконського:
“…Деспотія і рабство, брехня і виказ, злодійство і безбожництво. Московщини без цих властивостей не було в історії. І досі вона не показала, що може бути інакшою. Отже, визнати інше не можемо, що Московія не може бути інакшою. Тому-то вона і не має права існувати взагалі”.
І щоб не хилилися раби… Щоб Україна стала вільною… Щоби світ правди засвітив добрим і справедливим людям на землі!
