Енн Епплбаум: війна в Україні не закінчиться,
доки Путін не програє
Ще один заморожений конфлікт, ще одна тимчасова схема стримування, ще один компроміс, який “збереже обличчя”, не покладе кінця російській агресії й не принесе постійного миру, пише Енн Епплбаум у своїй статті на The Atlantic. Наводимо переклад тексту, здійснений Сергієм Громенком.
Вираз “дорожній з’їзд” має приємну матеріальність, нагадуючи про річ, яку можна побудувати з бетону та сталі. Але на цей момент кожен, хто говорить про те, щоб “з’їхати” в Україні – і багато людей роблять це в уряді, на радіостанціях, мільйонах приватних суперечок – використовує цей термін метафорично, маючи на увазі угоду, яка могла б переконати Володимира Путіна зупинити його вторгнення.
Деякі вважають, що такий “з’їзд” може бути легко побудований, якби тільки дипломати були готові докласти зусиль, або якщо б Білий дім не був таким войовничим. Це непогана ідея. На жаль, припущення, що лежать в основі цього твердження, помилкові.
Перше припущення полягає в тому, що російський президент хоче покласти край війні, що йому потрібно «з’їхати», і що він насправді шукає спосіб зберегти обличчя та уникнути, за словами президента Франції Емманюеля Макрона, подальшого «приниження». Це правда, що армія Путіна погано себе показала, що російські війська раптово відступили з півночі України і що вони, принаймні тимчасово, відмовилися від ідеї знищити українську державу. Вони зазнали набагато більше втрат, ніж хтось очікував, втратили вражаючу кількість обладнання та продемонстрували більшу некомпетентність логістики, ніж передбачала більшість експертів. Але зараз вони перегрупувались на сході та півдні України, де їхні цілі залишаються зухвалими: вони прагнуть виснажити українські війська, виснажити міжнародних партнерів України та далі виснажувати українську економіку, яка, можливо, вже наполовину скоротилася.
Підтримувана доходами від нафти та газу, російська економіка зазнає значно менш серйозної рецесії, ніж українська. Байдужа до громадської думки російська армія схоже, не дбає про те, скільки її солдатів загине. З усіх цих причин Путін цілком може повірити, що йому судилося перемогти у довгостроковій війні на виснаження не лише на півдні та сході України, а й, зрештою, у Києві та за його межами. Напевно, саме це пропагандисти Кремля все ще говорять російському народу. На державному телебаченні російські армії тріумфують, російські солдати захищають мирних жителів, і лише українці чинять звірства. За незначними винятками, ніхто не готував російську громадськість ні до чого, крім повної перемоги.
Друге припущення, висунуте прихильниками “з’їзду”, полягає в тому, що Росія, якщо вона розпочала переговори, дотримуватиметься підписаних нею угод. Навіть звичайне припинення вогню має включати поступки з обох сторін, а для чогось більш значущого знадобиться довший перелік зобов’язань та обіцянок. Але нахабна брехня зараз є нормальною частиною російської зовнішньої політики, а також внутрішньої пропаганди. В переддень війни високі російські чиновники неодноразово заперечували намір вторгнутись у Україну, російське державне телебачення висміювало західні попередження про вторгнення як «істеричні», а Путін особисто пообіцяв президенту Франції, що війни не буде. Все це було неправдою. Ви також не можете повірити в будь-які майбутні обіцянки російської держави, поки вона знаходиться під контролем Путіна.
Не схоже, що Росія була зацікавлена у приєднанні до численних угод, яких вона теоретично зобов’язана дотримуватися, включно з Женевською конвенцією та Конвенцією ООН з геноциду. Поведінка російських військ у цій війні демонструє, що немає міжнародної угоди, на виконання якої Путіним можна було б розраховувати. Що б він не пообіцяв під час мирних переговорів, західним чиновникам доведеться виходити з того, що українське населення, передане Росії, зазнає арештів, терору, масових пограбувань та зґвалтувань у безпрецедентному масштабі; що українські міста, всупереч волі народу, будуть приєднані до Росії; і що, як і в 2014 році, коли російські маріонетки на Донбасі погодилися на перемир’я, будь-яке припинення вогню буде тимчасовим, триваючи лише доти, поки російська армія не перегрупується, не озброїться і не розпочне все знову. Путін чітко дав зрозуміти, що знищення України є важливою, навіть екзистенціальною метою для нього. Де докази того, що він відмовився від неї?
Третє припущення полягає в тому, що цей український уряд або будь-який інший український уряд є політично здатним обміняти територію на мир. Зробити це означало б винагородити Росію за вторгнення та визнати, що Росія має право викрадати лідерів, вбивати цивільних людей, ґвалтувати жінок і депортувати будь-кого з території України. Який український президент чи прем’єр-міністр можуть погодитися на цю угоду та залишитися на своїй посаді? Російська жорстокість також означає, що будь-яка тимчасово відступлена територія рано чи пізно стане джерелом заколоту, оскільки українське населення не може обіцяти нескінченно терпіти такі катування. Партизани в місті Мелітополь, окупованому з перших днів війни, стверджують, що вже вбили кількох російських офіцерів та здійснили диверсії. Підпілля народжується в окупованому Херсоні і з’явиться в інших місцях. Поступка території заради угоди тепер просто спричинить новий конфлікт пізніше. Припинення одного типу насильства призведе до інших видів насильства.
Це не означає, що війна може або повинна тривати вічно, або що для дипломатії немає місця. Це також не означає, що американці та європейці мають бути сліпими до реальних викликів, які створить затяжний конфлікт для України. Західна коаліція, яка підтримує Київ, безумовно, може дати збій; хвиля адреналіну, яка досі рухала українську армію та керівництво, може вщухнути. Економіка України може погіршитися, що зробить боротьбу набагато складнішою чи навіть неможливою.
Але навіть у цьому випадку «з’їзд з дороги» залишається неправильною метафорою та неправильною метою. Захід не повинен пропонувати Путіну з’їхати зі шляху; нашою метою, нашим ендшпілем повинна бути його поразка.
Насправді єдине рішення, яке дає хоча б якусь надію на довгострокову стабільність в Європі, – це швидка поразка або навіть, за висловом Макрона, приниження. По правді, російський президент повинен не лише зупинити війну; він має зробити висновок, що війна – це жахлива помилка, яка більше ніколи не повториться. Ба більше, люди навколо нього – очільники армії, спеціальні служби, ділові спільноти – мають дійти того ж самого висновку. З часом і російська громадськість повинна досягнути угоди.
Поразка може приймати кілька форм.
Вона може бути військовою: Білий дім тепер має підвищити не лише обсяг, а й швидкість допомоги Україні; він повинен забезпечити далекобійну зброю, необхідну для повернення окупованої території, і, можливо, також допомагати у швидкому розподілі цієї зброї.
Поразка може бути економічною, приймаючи форму тимчасового газового та нафтового ембарго, яке нарешті відріже Росію від джерела її доходу і триватиме принаймні до кінця війни.
Поразка може включати створення нової архітектури безпеки на основі нових видів гарантій безпеки для України або навіть свого роду членства України в НАТО. Якої б форми вона не набула, вона повинна суттєво відрізнятися від меморандуму в Будапешті 1994 року, в якому Україні запропонували «гарантії безпеки», які взагалі нічого не значили.
Поразка може також включати більш широкі санкції не лише стосовно кількох обраних мільярдерів, а й щодо всього російського політичного класу.
Фонд боротьби з корупцією на чолі з російським ув’язненим Олексієм Навальним склав список зі 6000 “хабарників і паліїв війни”, тобто політиків та чиновників, які підтримують війну та режим. Європейський парламент вже закликав до санкцій проти цієї групи. Якщо інші послідують за ними, то можливо, когось із правлячої еліти нарешті переконають почати шукати нову роботу або принаймні почати говорити про те, як досягти змін.
Хоча такі твердження вважаються недипломатичними, американська адміністрація чітко розуміє, що поразка, видалення чи усунення Путіна є єдиним результатом, який забезпечує тривалу стабільність в Україні та решті Європи. “Путін, – сказав Джо Байден у березні, – не може залишатися при владі”. У квітні Ллойд Остін заявив, що сподівається “побачити, що Росія буде ослаблена настільки, що вона не зможе зробити те, що зробила, вторгнувшись у Україну”. Обидві ці заяви американського президента та його міністра оборони сприймалися як помилка або як політична похибка – необмірковані зауваження, які можуть спричинити роздратування серед росіян. По правді кажучи, вони були наполовину сформульованим зізнаннями про непривабливу реальність, з якою ніхто не хоче стикатися: будь-яке припинення вогню, яке дозволяє Путіну виграти хоча б якусь перемогу, буде нестабільним за своєю природою, оскільки підштовхне його до нової спроби. Перемога в Криму не задовольнила Кремль. Перемога в Херсоні також не задовольнить Кремль.
Я розумію тих, хто боїться, що Путін намагатиметься використовувати хімічну або ядерну зброю в умовах неминучої поразки; я хвилювалася з приводу того ж на початку війни. Але відступ з Києва та Харкова вказує на те, що Путін все ще не є ірраціональним. Він прекрасно розуміє, що НАТО – це оборонний союз, тому що він прийняв заявки Швеції та Фінляндії без вагань. Його генерали роблять розрахунки і зважують витрати. Вони прекрасно зрозуміли, що ціна перших успіхів Росії була занадто високою. Ціна використання тактичної ядерної зброї буде значно вищою: вона не призведе до військового ефекту, але знищить позосталі відносини Росії з Індією, Китаєм та рештою світу. Зараз немає ознак того, що ядерні загрози, про що російські пропагандисти так часто згадували багато років тому, реальні.
Навпаки, справжня поразка може призвести до розплати, яка мала відбуватися в 90-х роках, коли Радянський Союз впав, але Росія зберегла всі атрибути та дрібнички Радянської імперії – це місце в ООН, посольства та дипломатичну службу за рахунок інших колишніх радянських республік. 1991 рік був моментом, коли росіяни мали б усвідомити необачність імперських манер Москви, коли їм довелося б зрозуміти, чому стільки сусідів ненавидять і бояться їх. Але російська громадськість не вивчила цього уроку. Протягом десяти років Путін, переповнений образами, переконав багатьох із них, що Захід і решта світу щось їм заборгували і що подальші завоювання виправдані.
Військові втрати можуть створити реальну можливість для національного самоаналізу чи серйозних змін, як це часто траплялося в Росії в минулому. Тільки невдача може змусити самих росіян засумніватися в сенсі та цілях колоніальної ідеології, яка десятиліттями неодноразово призводила до збіднення та знищення власної економіки та суспільства, а також економіки та суспільства своїх сусідів. Ще один заморожений конфлікт, ще одна тимчасова схема стримування, ще один компроміс, який “збереже обличчя”, не покладе кінця російській агресії і не принесе постійного миру.
Енн Епплбаум
TEXTY.ORG.UA
25.05.2022
Енн Епплбаум (1964) – американо-британська журналістка й письменниця, лауреат Пулітцерівської премії. Авторка книг про ГУЛАГ та «Червоний голод: війна Сталіна проти України».
