Гідна відповідь польським і українським фальсифікаторам історії

Гідна відповідь польським (і не тільки) фальсифікаторам

Проблеми в осягненні історичної правди

Наслідки колоніального поневолення українських земель різними сусідами засвідчують, що пануюча нація й далі злочинно-зневажливо ставиться до колись підневільних навіть за умови державного розмежування з ними. Прикладів не тільки зверхнього, а й глумливого, цинічного ставлення до українців, скажімо, з боку східних «братів» – безліч. Анексія Криму і війна в Донбасі – це один з прикладів упевненості росіян  у власній  безкарності, бо до цього вони вже звикли протягом багатьох століть.

Але тривожними хмарами затягує, як і сто років тому, і наш західний обрій. Тоді, як відомо, Польща, на підтримку якої в утвердженні Української держави так розраховував Уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою, підписавши Варшавський договір, досить швидко знайшла спільну мову з російськими більшовиками, поділивши наші терени по Збручу.

Відродивши нашу державну незалежність 1991 року, ми думали, що новітня  Польща піде іншим шляхом, бо ж тішилися, що першою визнала нас. При цьому, щоправда, не замислювалися, а чому тільки аж 2 грудня, а не 25 серпня 1991 року. Сподіваючись на ймовірне адвокатство Польщі для нас перед Світом, ми погодилися і щодо несправедливих історичних написів на львівському цвинтарі, а Верховна Рада України в 2003 році ще й проголосувала нав’язаний Польським Сеймом текст спільної заяви про криваві події на Волині. Після цього президенти двох країн – Леонід Кучма і Александр Кваснєвський вклонилися в Павлівці на Волині жертвам польсько-українського конфлікту, що мало б означати про припинення політичного протистояння.

Однак з польського боку нагнітання напруженості не припинилося в наступні роки, що зрештою призвело до того, що всупереч реальним фактам у Варшаві ухвалюють Закон про український геноцид поляків на Волині у роки Другої світової війни.

Та у Польщі на цьому, на жаль, не зупиняються, чому свідченням є нова кампанія з боку поляків: оббріхування українців у трагедії села Гута Пеняцька на Львівщині, яке гітлерівці спалили 28 лютого 1944 року за зв’язки з більшовицькими партизанами та за вбивство німецьких солдатів з господарчої частини, що займалися заготівлею дров у сусідньому лісі.

Заклики реґіональної влади Львівщини до поляків на кшталт «Вибачаємо й просимо вибачення» на жалобних церемоніях у сусідній країні інтерпретуються як нібито визнання українцями провини за цей злочин нацистів, бо в тамтешній пресі опускається слово «вибачаємо», а поширюється тільки «просимо вибачення». Більше того, дехто в Польщі хоче, аби нинішня українська влада вибачилася перед поляками за українських націоналістів і вояків дивізії «Галичина», які нібито вчинили цей злочин у далекому 1944 році.

Проте нинішня наша влада поки що такими проблемами не переймається, що може призвести до нового загострення в польсько-українських відносинах. Відтак повторюється ситуація з вивченням подій на Волині 1943 року, коли наші поважні історики шукали порозуміння з поляками, виголошуючи переважно давно відомі факти про українсько-польські відносини в міжвоєнний період, замість того, щоб оприлюднювати матеріали з таємних архівів більшовицьких спецслужб. Зокрема, ветерани УПА, які в повоєнні роки, як правило, опинилися на десятки років у сталінських таборах, цілком резонно ставлять питання: а чому підпільники Армії крайової після арешту їх «Смершем» невдовзі у своїй більшості змогли виїхати до Польщі?

Треба наголосити, що головний тягар у встановленні історичної правди щодо подій на Волині взяли на себе не тамтешні професійні історики, а тамтешні краєзнавці Ярослав Царук та Іван Пусько, які пішки, на велосипедах добиралися до найдальших сіл області, де записували в уцілілих свідків подій конкретні факти. А оприлюднити їх стало можливим насамперед завдяки підтримці народного депутата України Ярослава Федорчука, який сам був свідком тих подій, у тому числі злочинів проти українців з боку польських озброєних банд.

Аналітичне дослідження Дмитра Чобота

А сьогодні місію розкрити історичну правду щодо трагічних подій у Гуті Пеняцькій узяв на себе колишній народний депутат України Дмитро Чобіт, оскільки не почув голосу на захист історичної правди від наших фахових науковців. Цей випускник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка як мешканець Бродів і директор місцевого краєзнавчого музею ще за радянських часів став свідком тих фальсифікацій, які організовувала комуністична влада на зорі зародження Народного Руху України з метою паплюження національно-визвольної боротьби нашого народу в Другій світовій війні. А трагедія Гути Пеняцької якраз і була обрана більшовицькими ідеологами для таврування українських збройних формувань, які були виставлені як учасники жахливого злочину над мирним польським населенням названого галицького села.

Завдяки багаторічній дослідницькій праці, Д. Чоботу вдалося встановити, що в ході каральної акції проти Гути Пеняцької жоден вояк УПА і жоден військовик дивізії СС «Галичина», як те неправдиво стверджує польська сторона, участі не брали. Більше того, він доводить, що айнзатцгрупа «Рейнгольд» на чолі з оберштурмбанфюрером СС Фрідріхом-Вільгельмом Боком, яка знищила Гуту Пеняцьку, складалася в основному з вояків 4-ї поліцейської моторизованої дивізії СС, якою він і командував. А цю дивізію сформовано у жовтні 1939 року у Сілезії з  тамтешніх німців, поляків і чехів, які після розгрому Польщі стали громадянами Німеччини. А оскільки вона мала чималий  досвід участі в антиєврейських акціях та боротьбі з рухом опору у самій Польщі, тому її підрозділи й здійснили каральну акцію у Гуті Пеняцькій.

Звертає на себе увагу те, що Дмитро Чобіт насамперед встановив важливу обставину, яка призвела до трагедії Гути Пеняцької – наявність тісних контактів місцевого польського націоналістичного підпілля з більшовицькими диверсійними групами, які постійно використовували село як базу для свого перебування після вчинення терористичних актів у Львові Миколою Кузнєцовим, котрий у радянській історіографії поданий як герой-розвідник.         Крім того, він наголошує й на тому, що дізнавшись про можливу каральну акцію гітлерівців за вбивство трьох німецьких солдатів радянські партизани завбачливо покинули Гуту Пеняцьку напередодні, кинувши напризволяще тих поляків, які їх утримували місяцями. І це вони підтвердили в своїх спогадах, які детально цитує автор дослідження.

Зокрема, про це йдеться у звіті про бойову діяльність 9-го батальйону ім. Чкалова радянської партизанської дивізії ім. Щорса, де чітко вказано на німців як на винуватців трагедії. Про жодну дивізію СС «Галичина» чи загони УПА там не йшлося, бо такого й не було. Подібні звинувачення на адресу українських націоналістів і німецьких воєнних формувань з числа українців, пише автор, з’явилися значно пізніше ─ у розпал ідеологічної боротьби радянських комуністів із їхніми заклятими ворогами ─ українськими націоналістами. Про це також можна прочитати і в  книгах полковника НКВД Дмитра Медведєва, спогадах його сподвижників – чекістів Бориса Харитонова й Бориса Крутікова.

Треба додати й таку суттєву деталь: після трагічних подій у Гуті Пеняцькій місцеві керівники Армії Крайової заборонили приймати в польських селах більшовицьких партизанів, оскільки їхня присутність у тилу гітлерівців використовувалася останніми як привід для знищення відділів самооборони. Зокрема, саме через це зазнало трагедії польське село Ханачів у травні 1944 року.

Спогади поляків Гути Пеняцької, які також ретельно аналізує Д. Чобіт, дають ще один важливий висновок: за кілька годин до трагедії мешканці села вже знали, що готується каральна акція нацистів, тож ретельно ховали зброю, навіть у глибоких снігах, а молодь поспішно втекла до лісу. Інші мешканці залишилися вдома, оскільки в багатьох було переконання, що це буде звичайна перевірка, яка перед тим відбулася в іншому польському поселенні Майдані, де всіх чоловіків після затримання і переслуховування, які тривали 24 години, звільнили й відпустили.

Однак ситуація з Гутою Пеняцькою була зовсім іншою, оскільки гітлерівці вже знали про плани радянських партизанів і про їхню базу в цьому селі. Тому окупаційному режиму, цілком справедливо вважає Д. Чобіт, потрібно було захопити радянських партизанів-енкаведистів живими, допитати їх та місцевих жителів, що й відбувалося протягом цілого дня 28 лютого.

До найменших подробиць розглядає Д. Чобіт кожну деталь тієї страшної трагедії, яка забрала сотні людських життів. І завдяки цій його сумлінності перед нами постає не тільки страшна картина знищення села, а й схема підлої фальсифікації тих подій, якою намагалися очорнити український національно-визвольний рух. При цьому автор наводить такий промовистий факт: у публікаціях про загибель Гути Пеняцької комуністичні пропагандисти та борці з «українським буржуазним націоналізмом» писали, що бандерівці спалили людей у костьолі, про що свідчив поляк Флоріан Бжузік. Його драматично жахливі розповіді про спалення бандерівцями людей живцем у костьолі друкували в газетах, показували в пропагандистських фільмах на радянському телебаченні. Але неймовірним у цій історії, наголошує Д. Чобіт, є те, «що безсоромний брехун і цинічний наклепник Ф. Бжузік був серед тих 13 поляків, які врятувалися, сховавшись на горищі костьолу!».

До речі, на горищі костьолу справді відбувалися драматично жахливі події, які наводить тепер Чобіт: у тій складній ситуації, в якій опинилася група поляків, аби гітлерівці не почули плачу маленької дитини, «Войтек Кєребка виступив з пропозицією вбити Тадка Ковальчуковського, на що його мати не хотіла погодитися… Безспірним голосуванням більшістю голосів вирішили вбити. Але не було такого брутального вбивці, щоб вирвав дитину від матері і забив. Дитя пережило ті страшні хвилини»…

Аналіз документальних матеріалів і спогадів очевидців дає підставу Д. Чоботу пред’явити цілком обґрунтовані претензії колегам-історикам з польської сторони, насамперед Гжегожу Мотиці, у свідомій фальсифікації подій у Гуті Пеняцькій. Також Д. Чобіт розвінчує звинувачення київського професора Ігоря Ільюшина на адресу українського національно-визвольного руху. Нищівна критика на адресу останнього зрозуміла, оскільки останній має більше можливостей вивчати документи з українських архівів, особливо радянських спецслужб, де збереглися свідчення про події в Гуті Пеняцькій.

Це польські науковці можуть дозволити собі не заглянути в історію дивізії «Галичина», а відтак заявляти, що саме це формування брало участь у знищенні Гути Пеняцької, хоча в лютому 1944 року галицькі добровольці ще перебували за тисячу кілометрів у тодішньому німецькому Нойгамері, де проходили вишкіл.

Це польським науковцям, як бачимо, абсолютно байдуже, що містечко Підкамінь неподалік Гути Пеняцької не могло бути тереном дій українського повстанського відділу «Сіроманці», але київський дослідник Ільюшин мав би знати, що вказаний підрозділ УПА (не був він ніяким куренем  спеціального призначення) тоді діяв біля Підкаменя, що на Прикарпатті – за сотні кілометрів від кривавих подій 28 лютого 1944 року. І не тільки знати, взявшись оцінювати вказані події, а й застерегти своїх польських колег від непродуманого збочення на пропагандистські манівці.

Але коли, пише далі Д. Чобіт, у польській пресі Ільюшина назвали «видатним українським істориком», то зрозуміло, що він не усвідомив до кінця місію справжнього вченого – встановлювати істину, а не підлаштовуватися під опінію сусідів, які будуть постійно підхвалювати за вигідні їм пасажі, що й не буде коли з’їсти бутерброд між цими хвилями діфірамбів.

Так, це дуже прикро, що обороняти українську правду доводиться в наших умовах краєзнавцям, коли дипломовані докторськими ступенями історики надувають щоки зі своєї нібито значущості. Такими вони себе вважають, бо ж, бачите, їх, а не Ярослава Царука, Івана Пуська, Дмитра Чобота чи й того ж таки Ярослава Федорчука (кандидата наук, до речі) за рекомендацією ветеранів Армії крайової запрошують до Польщі на різні семінари, конференції, де ось уже третій десяток років триває своєрідна в нібито наукових дискусіях гра в піддавки – в межах, які дозволяє сторона, що приймає. А польська телевізія тим часом старанно фільмує кожне слово, щоб потім подати відповідну картинку нібито спільної позиції обох сторін щодо дражливих питань наших відносин у минулому.

Хоча подібні акції вже поступово поширюються і в Україну. Тут тиражують антиукраїнські писання вже згаданого Мотики, а коли він представляє черговий антиукраїнський випад, то польські телевізійні камери знімають це повністю в присутності його українських однодумців.

Сьогодні, як знаємо, російські пропагандисти вперто продовжують твердити, що українців, як окремої нації не існує, переконують Світ, що Україна – недодержава тощо. А як зустріли поляки Акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року? Польська військова організація «Оборона кресів всхудних» зверталася в ті дні до широких мас польського населення: «Для жмені молойців, провідників самозванної Української Держави – «Іванів» – вистачить ще куль і шибениць». А польські фольксдойчі, переважно з Познанщини, котрих німці переселили на Холмщину, всіляко знущалися з українців, і б’ючи останніх, вигукували: «Цо ви хцецє Україне будовать? Завалілісьцє Польськє…ваша маць».

Тому немає чого дивуватися таким настроям у польському суспільстві, що старанно культивуються останніми роками. Вони проявлялися й після Другої світової війни. Скажімо, тривалий час польські українофоби звинувачували дружини українських націоналістів, зокрема, батальйон «Нахтігаль», у тому, що 4 липня 1941 року він брав участь у розстрілі польських професорів у Львові. Тим часом західнонімецькі судові органи вирішили перевірити нападки на міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера щодо причетності  до львівської трагедії 1941 року.  Виявилося, що всі приписувані злочини «Нахтігалю» були відкинуті як зловорожі наклепи – німецький суд визнав, що то був злочин гітлерівської зондеркоманди, а не українців.

Немає сумніву, що з часом будуть виявлені і німецькі документи щодо трагічних подій у Гуті Пеняцькій. Але вже сьогодні зрозуміло, що й без них  аналітичне дослідження Дмитра Чобота – гідна відповідь польським, як і окремим українським, фальсифікаторам.

Володимир Сергійчук, доктор історичних наук, професор.