Ядерне роззброєння України – стратегічна помилка чи задум?..
А БІЛЛА КЛІНТОНА НЕ ДУЖЕ ЧУТИ…
В історії сучасної російсько-української війни назавжди залишаться драматичні кадри кінохроніки, на яких невідомий хлопчик, близько 6 років, серед великої маси біженців з рідної землі самотужки перетинає наш західний кордон наприкінці лютого 2022 року. Біля цієї української дитини нікого поруч немає, і вона заливається слізьми, які затуманюють їй шлях у незвідане…
Якщо в цього хлопчика все складеться добре, то він, як виросте, не просто пригадуватиме моторошні для нього картини дитинства, а й почне аналізувати причини, чому йому довелося ось таким чином покидати отчий край без найрідніших людей поряд? І неодмінно йому стане відомим, що після проголошення незалежності в 1991 році Україна мала третій за обсягом ядерний потенціал у світі. Відтак тоді у нього й виникне запитання: а чому ж його Батьківщина не скористалася цією зброєю раціонально, щоб мати надійний захист для нього, його батьків, зрештою, для всіх її громадян.
Звичайно, йому стане дивним, що після того, як 27 серпня 1991 року делегація в складі так званих російських демократів Собчака й Руцкого уже погрожувала в Києві анексією Криму й Донбасу в разі виходу України зі сфери впливу Москви, наша Верховна Рада 24 жовтня, тобто через 2 місяці потому, проголосить «Заяву про без’ядерний статус України». І там буде висловлено ось таке: «Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави. Вона має намір зробити це у мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням екологічної безпеки.
В Україні буде розгорнуто широку програму конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного та соціального розвитку».
Тобто, бачимо чітку програму роззброєння України, але в названій Заяві – жодного слова про гарантії безпеки територіальній цілісності й державному суверенітету нашої держави. Нібито ми вже перебуваємо в якомусь окремому світі, де можна обійтися без власних збройних сил, які тільки і є гарантом незалежності будь-якої країни сучасного світу.
Напередодні Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про проголошення Незалежності Президент США Джордж Буш-старший повідомляє Москву про те, що за океаном знають: завтра українці переважною більшістю голосів проголосують за цей доленосний для них документ, але Вашингтон не буде поспішати визнавати Україну, аби не нашкодити ні Президенту ще існуючого СРСР Горбачову, ні Президенту Російської Федерації Єльцину. Так і станеться – США визнали Україну не в числі перших.
Це також мало б застерегти українських можновладців від поспішних кроків у роззброєнні, тим паче, що з самого початку загострилися проблеми поділу Чорноморського флоту, який Москва намагалася підпорядкувати повністю собі. Згодом небезпека з’явилася й від підтримуваних нею кримських сепаратистів. Але після всього цього 14 січня 1994 року в Москві зустрілися Президенти Леонід Кравчук, Білл Клінтон та Борис Єльцин. Вони «підтвердили те, що співпрацюватимуть між собою як повноправні та рівноправні партнери і що відносини між їх країнами повинні будуватись на засадах поваги до незалежності, суверенітету та територіальної цілісності кожної держави».
Серед іншого, три Президенти вітали деактивацію ракет РС-18 (СС-19) і РС-22 (СС-24), що вже проводилася на території України шляхом зняття з них боєзарядів. Вони «дійшли рішення про вжиття одночасних дій щодо вивезення ядерних боєзарядів з України і надання компенсації Україні у формі тепловиділяючих зборок для атомних електростанцій».
Крім того, «Президенти Б. Клінтон і Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки. Зокрема, як тільки Договір про СНО-I набере чинності і Україна стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю, США і Росія:
– підтвердять Україні їх зобов’язання, у відповідності з принципами Заключного Акта НБСЄ, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав – учасниць НБСЄ і визнавати, що зміна кордонів може бути здійснена тільки мирним шляхом за взаємною згодою; і підтвердять їх зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй;
– підтвердять Україні їх зобов’язання, у відповідності з принципами Заключного Акта НБСЄ, утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою – учасницею НБСЄ прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги;
– підтвердять їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі – учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;
– підтвердять щодо України їх зобов’язання не застосовувати ядерної зброї проти будь-якої держави – учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їх території чи їх підопічні території, їх збройні сили або на їх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю.
Президенти Б. Клінтон та Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що були проведені консультації з Сполученим Королівством, третьою державою – депозитарієм ДНЯЗ, і що Сполучене Королівство готове надати Україні такі ж гарантії безпеки, як тільки вона стане стороною ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю».
Президент Б. Клінтон підтвердив зобов’язання США надати технічну та фінансову допомогу для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються. Для цього США погодились надати Україні, Росії, Казахстану та Білорусі допомогу в розмірі близько 800 мільйонів доларів США, включаючи мінімум 175 мільйонів доларів США для України, для досягнення цієї важливої мети.
Як бачимо, Президент Б. Клінтон думав про безпеку своєї країни, оскільки згадані міжконтинентальні балістичні ракети були націлені раніше Москвою насамперед на США. А про безпеку України мали клопотатися наші урядовці. Але що ми бачимо в сумнозвісному Будапештському меморандумі, який підписав від імені нашої держави 5 грудня 1994 року вже новий її Президент Леонід Кучма.
Чи є там чітке формулювання про те, що в разі нападу на Україну країни-гаранти й справді реально прийдуть на допомогу: скажімо, США чи Великобританія негайно перекидають до України свої конкретні ударні підрозділи для захисту наших рубежів від зовнішньої агресії? Чи, принаймні, своєю транспортною авіацією (чи нашою, в тому числі стратегічною, якої нам вдосталь залишилося від Радянського Союзу) організовують безперебійне забезпечення власне українських збройних сил найнеобхіднішим новітнім озброєнням, зокрема, високоточними ракетами?
Унікальність цього документа полягає в тому, що, нібито засвідчуючи факт надання усіма ядерними державами світу (пізніше до меморандуму приєдналися Франція й Китай) відповідних гарантій незалежності, безпеки і територіальної цілісності та недоторканості України у зв’язку з її чіткими зобов’язаннями повністю позбутися третього за кількістю у світі ядерного арсеналу, ніяких конкретних реальних зобов’язань ні від кого з підписантів немає. Тож тільки Білл Клінтон сьогодні знає, хто нашептав такий варіант угоди, де прописані нічого не значущі правильні слова.
А поза цим документом тиснули на Україну, аби вона не тільки віддала тактичну ядерну зброю Росії (яким би козирем вона була зараз у наших руках!), чого не передбачалося меморандумом, а й ракетоносці. Відтак з території України протягом 1992-1996 років було повністю вивезене до Росії усе ядерне озброєння, включаючи тактичне, знищено усі ракетні шахти, а також передані РФ стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю.
Так, Президенту України Кучмі американці викрутили руки, аби було знищено 60 ракетоносців Ту-22, 10 – Ту-160, 19 – Ту-95, 487 крилатих ракет Х-55 і 423 – Х-22. А після цього США погодилися, щоб Україна передала Росії 8 Ту-160, 3 – Ту-95 і 581 крилату ракету Х-55. Тобто, під тиском і умовлянням США ми фактично озброювали свого майбутнього аґресора. Бо нині саме ці, російські, літаки запускають по мирних українських селах і містах страшної руйнівної сили ракети, які були передані з наших арсеналів.
І проти підводних морських запусків безжальних «калібрів» нам вкрай важко боротися тепер, бо тоді було також знищено 7 протичовнових літаків Ту-142… Про це все дізнається згодом отой маленький український хлопчик, який у лютому 2022 року змушений був залишати рідну землю.
Та чи розумів це Президент США Білл Клінтон, який наполегливо втілював у життя жорстку лінію роззброєння України, що вже тоді відповідало потаємним планам російських шовіністів щодо реваншу після розвалу Радянського Союзу? Чи він зовсім не цікавився історією московського імперіалізму, бо недалекоглядно думав лише про безпеку своєї країни? А мав би бути лідером усього демократичного світу, як його великі попередники.
Саме Білл Клінтон уже з 2014 року, побачивши справжнє обличчя російського шовінізму, мав би не просто заявити про підтримку нашого Майдану, а виступити глашатаєм реальної допомоги Україні, що 20 років перед тим повірила його запевненням у гарантіях своєї незалежності, безпеки і територіальної цілісності та недоторканості.
Але тільки через кілька місяців після широкомасштабного російського вторгнення цей колишній американський політик у форматі відеоконференції з Президентом України обіцяв нам допомогти у відбудові зруйнованого господарства і житла. На прохання Володимира Зеленського підтримати двосторонню угоду між Україною і США щодо справжніх гарантій безпеки нашій державі, Білл Клінтон заявив, що він уже не представляє уряд, але запевнив, що до його країни можна звертатися, вона допоможе…
Не прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон, а Білл Клінтон, остаточно усвідомивши свою стратегічну помилку 1990-х, мав би, починаючи з 24 лютого 2022 року, першим бити в усі дзвони, закликаючи світ організовуватися проти імперії зла, як поіменував московський режим Рональд Рейган. І саме голос Клінтона мав би кожного дня звучати на всіх американських каналах про допомогу Україні, яка сьогодні захищає весь світ.
Але не чує голосу і не бачить чину Клінтона той маленький український хлопчик і ще тисячі його однолітків, які щодня змушені покидати рідну землю через загрозу смертельної небезпеки від ударів колишніх українських ракет з колишніх українських літаків по їхніх домівках. Очевидно, немає в нього розуміння своєї персональної відповідальності за нинішню трагедію українців, яка може перерости у всесвітню.
Пригадується при цьому постать радянського фізика Андрія Сахарова, безпосередньо причетного до створення найстрашнішої ядерної зброї, за що Кремль тричі відзначив його зіркою героя соціалістичної праці. Коли він усвідомив, у які руки потрапило його відкриття, він став боротися проти випробування й розповсюдження цієї зброї – аж до її повної заборони.
Тобто, радянський фізик мав мужність виступити в себе на батьківщині проти можливої світової катастрофи. У ситуації, яка сьогодні загрожує всім, колишній американський президент Білл Клінтон мав би відчути свою провину за події майже тридцятирічної давності, коли Україну за його активної участі роззброїли, а відтак залишили на майбутнє принаймні європейську цивілізацію без надійного захисту. І діяти тепер, як уже згаданий Борис Джонсон…
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
