Доповідь на парламентських слуханнях Верховної Ради України “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження” 9 грудня 2009 року.
Пропоную розглянути проблему національної ідентичності в Україні передусім у наших нинішніх правових реаліях. І почну з Основного Закону, а точніше із зініційованого Президентом України проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Закінчилось громадське обговорення цього законопроекту, й, судячи з відфільтрованої на президентському сайті інформації, до думки громадян не збираються дослухатись, а отже українське суспільство не отримає необхідного результату від цієї конституційної ініціативи. А найтривожніше те, що з проекту Основного Закону – паспорта Української держави, як перед цим із паспорта громадянина України, вилучено правову підставу української національної ідентичності. Українську національну ідентичність підмінено громадянською ідентичністю.
Преамбула проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» починається тезою: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Ще у квітні 2008 р. Наукова рада з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАН України зробила висновок про її помилковість, а натомість запропонувала «етнічно нейтральний термін» – «народ України».
Ця хибна теза повторює відповідне твердження з чинної Конституції, яке дезорієнтує нашу суспільну свідомість уже 13 років поспіль, і його нав’язують нам і надалі.
Чи це самі законописці отуманіли від теоретизувань про «громадянське суспільство» та «політичну націю» в Україні? Чи сторонні сили намагаються сформувати в Україні в ХХІ столітті модерну політичну спільноту під декларативною назвою «Український народ»?
У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували формування «радянського народу» – політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу.
Нині Радянський Союз прийнято називати імперією.
Імперія, маючи відповідну великодержавницьку ідеологію – систему політичних орієнтирів, заснованих на імперській доктрині захоплення територій і підкорення населення, сама формує своє пожиточне суспільство.
А самостійна нація з відповідною державницькою ідеологією – системою духовно-соціально-правових орієнтирів, заснованих на національній традиції культурної самоорганізації, сама творить власною політичною волею свою національну державу.
У цьому – принципова різниця між інтернаціональною імперією й національною державою.
Як не намагалися у великодержавному ідеологічному тиглі Радянського Союзу виплавити нову безетнічну політичну націю, та розпався умовний «радянський народ» на самодостатні природні народи, які були й до експерименту, хоч і зазнали вони певних соціально-політичних деформацій світогляду, відомих під назвиськом «совковість».
Який же тепер експеримент задумали провести в Україні? У паспортах громадян України вже немає запису національності, тобто відсутні правові підстави для національної самоідентифікації. Тепер завуальовано прибирають із паспорта держави – Конституції України – саме поняття корінного народу. Лишилось винародовити українців, а на їхній кореневій основі нащепити пасинків від інших народів і вивести гібрид українських космополітів, які вміло пристосовуються до політичних умов і яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух.
Не вдався затяжний експеримент зробити з механічно змішаного суспільства великодержавну політичну націю, може, вдасться на пні корінного народу під титулом держави з його іменем швидко вивести гібридним методом механічно змішане суспільство з недозрілою свідомістю, дезорієнтованою партійно-конфесійними догмами.
Руйнівний процес змішування вже триває: з України витурено близько 8 млн. соціальних вигнанців – нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу. В нинішній Україні соціальне єство неповне, й відсутній саме середній клас, який мав би бути джерелом самостійної сили суспільства, здатного творити національну державу.
Натомість несамостійна, компрадорська влада в задекларованій «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство – безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою «Український народ».
Заголовна теза «Український народ – громадяни України всіх національностей» із названого законопроекту задекларовує «Український народ» як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя «український народ» як етнокультурно-духовну спільноту,титульну, корінну українську націю – базовий націотворчий і державоутворюючий чинник.
Отже, політичний чинник одразу починає превалювати над культурним чинником. А незріла політична свідомість руйнує духовні засади культурної самоорганізації. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації (другого, духовного, народження) індивіда й народу (нації) як збірної особи. І тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи забезпечення суспільного ладу.
Нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського (1865-1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації.
Японці в ось якій філософемі сформулювали принцип творення національної держави на основі культурної самоорганізації: «Душа народу створює державу». А перший і найвидатніший український філософ права Памфіл Юркевич (1826-1874) створив цілісну філософську систему національного державотворення на засаді національного права як явища національного духу: «Право – явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди… Національний дух є джерелом права і вищим законодавцем». П. Юркевич обґрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади».
Отже, якщо влада аморальна, то «дух народу» не виявляється в законах. І якщо уніфікований «Український народ» чи абстрактний «народ України» позбавлений національного духу, то такий псевдонарод не матиме й свого права, а Україна не стане правовою державою.
«Народ України» – саме таку абстракцію пропонує Наукова рада замість «некоректно вживаних» у чинній Конституції та в проекті змін до неї термінів «Український народ» і «українська нація», вважаючи, що «народ України» як «етнічно нейтральний термін найбільше пасує до нинішньої ситуації». До «ситуації», може, й пасує, але він так само некоректний і хибний, як і два попередні. Бо народ усе-таки лишається конкретною етнокультурно-духовною спільнотою з власним самонайменням.
Український народ був, є й буде корінною етнокультурно-духовною спільнотою на своїй питомій землі й основним державоутворюючим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити духовно-природно-історичний процес.
Суть народу визначає Всеєдиний Дух через його збірне серце й природа питомої землі через його продуктивну діяльність. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип, самонаймення й ідею суспільного ладу (національну державницьку ідею) корінного народу, який живе з власної праці на цій землі, й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й примножує самостійну силу своєї самоорганізації за законом Усеєдиного Життя.
Українці є домінантним титульним етносом в Україні, становлячи 78 % українського суспільства. Корінний український народ (нація) – об’єднуючий чинник для всіх прийшлих людей, представників інших народів. На засадах культурної традиції корінного українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується соціально-політично-правова спільнота – українське суспільство.
Українське суспільство – різноетнічне, соціально–політично–правове самоутворення з громадянською й етнічною ідентичністю (кожна національна меншина має, крім громадянської ідентичності, й свою етнічну ідентичність).
Український народ (нація) – моноетнічне етнокультурно–духовне ядро цілісного українського суспільства з національною й громадянською ідентичністю.
Суттю української національної ідентичності є духовний тип української людини з первинністю серця як провідним чинником морального життя. Моральність і духовність – основний зміст життя українців на засаді питомої природно-культурної традиції. Бо саме духовність наповнює вищим сенсом індивідуальне життя людини й весь життєвий простір народу.
Абстрагування від моральності й духовності призводить до винародовлення. Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність людей від духовної традиції культури й імітація фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація, заснована на первинності меркантильного розуму, зосереджується на зовнішній формі буття й призводить до руйнування духовної традиції культури, заснованої на первинності серця.
Передусім зазнає руйнівних цивілізаторських впливів система традиційної етнопедагогіки й освіти – джерельна основа самоідентифікації народу (руйнівна дія Болонського процесу на українську освіту стала вже очевидною). Національна ідентичність в Україні перебуває не тільки під уніфікаційним натиском ліберальної космополітичної фінансової цивілізації, а й під нівеляційним тиском агресивної російської імперської «православної цивілізації».
В українського народу, як в інших народів, своя етнічна (національна) ідентичність з осердям духовного типу, хоч би де вони жили. Як правило, кожен народ на планеті становить собою етнічний соціум, основна частина якого живе на рідній землі, а решта розпорошена за межами етнічної території.
Але етнічний соціум завжди лишається духовноприродною, етнокультурною, мовнопсихологічною реальністю, й представники його через етнічну самоідентифікацію відчувають і усвідомлюють себе невід’ємною частиною свого народу.
Кожен представник титульної нації й етнічної складової українського суспільства повинен мати право вільно підтверджувати свою національність записом у паспорті громадянина України. А держава зобов’язана гарантувати це право кожному громадянинові й на цій підставі –представництво в органах державної влади всім національним меншинам у рівних із титульною нацією пропорціях.
Розгляньмо тепер ту частину українського етнічного соціуму – українського народу як етнокультурно-духовної спільноти, яка живе за межами України, з огляду на хибну тезу в Основному Законі України й у проекті змін до нього: «Український народ – це громадяни України всіх національностей». Де тепер місце українцям, але не громадянам України?
Об’єктивно лишаючись частиною українського етнічного соціуму, закордонні українці (їхній статус визначено відповідним Законом України), за Конституцією, тепер не належать до «Українського народу», бо не є громадянами України. Де юре вони справді не належать до соціально-політично-правової спільноти українського суспільства, але до українського народу як етнокультурно-духовної спільноти вони належать де факто, бо етнічної природи й духовного типу людини не заперечити ніякими конституційними експериментами.
Тож який сенс етнічним українцям за межами України ідентифікувати себе з конгломератним «Українським народом» чи з абстрактним «народом України»? Хіба не простіше й практичніше адаптуватись у світі до нових умов і стати національною меншиною чи асимілюватись, розчинитись у суспільствах країн їхнього перебування? А чужинцям у нас варто тільки набути українського громадянства, як вони одразу стають «українським народом» або «народом України».
Етнічна чи національна ідентичність (тотожність) – це волевияв самостійної сили духународу, нації як збірної особи через індивідуальні волевияви людей. Осердям етнічної, національної самоідентифікації є духовний тип людини як сукупність стабільних етнопсихічних якостей – провідна сила духу особи в її серці. Серцем людина єднається з усім рідним – землею, родиною, родом, народом, знаходячи природно-моральну основу для прагнення душі жити, а розумом, надто позбавленим сердечної основи, спрямовується у світ і переважно пристосовується, адаптується до чужого, шукаючи задоволення потреб організму.
Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українців, надто міґрантів, яке масово губить етнопсихічну ідентичність українського духовного типу, а натомість набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу – пристосовується до кращих умов виживання будь-де.
Тепер постає риторичне питання щодо задекларованого в Конституції України «збереження генофонду Українського народу» як обов’язку держави. Виходить, держава зобов’язана зберігати генофонд конгломерату за рахунок винародовлення корінного народу?
Зупинити винародовлення українців і політичні спекуляції на мовно-національних питаннях, переорієнтувати формування абстрактного громадянського суспільства в Україні на конкретне українське суспільство та забезпечити відтворення українським суспільством власної самостійної сили і його саморозвиток на цій основі можна лише, узаконивши в Конституції України:
ключове правове поняття Українське суспільство – різноетнічна громадянська цілісність, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу, титульної української нації;
основоположне поняття традиційного українського права Воля – мудре рішення, яке усвідомлено приймають усі громадяни й яке стає дієвим законом для кожного громадянина в єдності його прав та обов’язків, правова основа владованого життя українського суспільства;
світоглядне поняття Українська державницька ідеологія – система духовно-соціально-правових орієнтирів уладованого життя українського суспільства на засаді духовної традиції українського народу, правовій основі громадянської волі й загальнолюдської моральності.
Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї питомої культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості свого розуму.
Воля духу – мірило самостійної сили людини й народу. Збірна особа народу, як і людська особистість, забезпечує собі гідне життя самостійною силою душі, серця й розуму.«Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя.
Людина має самостійну силу, коли керується прагненням душі жити й здійснює свою життєву програму – духовну мету. А коли послуговується тільки потребами організму, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному значенні, стають залежними й від чужої сили, вони гублять самостійну силу й життєву програму своєї душі.
Життєва програма закладається від народження в живій душі людини й збірної особи народу та реалізується за Всеєдиним моральним законом у триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння. І тільки жива душа силою духу в серці ідентифікує себе зі збірною особою рідного народу, а мертва душа, не маючи духу в серці, не здатна ідентифікувати себе ні з яким народом.
Українське суспільство різноманітне за своїми етнічними складовими, а за морально-духовною суттю свого соціального єства передбачає спільність інтересів усіх його складових в ім’я вищої життєвої мети – здійснення програми душі кожної людини заради щастя, яке«всередині нас» і «залежить від серця» (Г. Сковорода), а досягається спільною волею.
Цю вищу індивідуально-спільнотну мету концентрує в собі ідея суспільного ладу (національна державницька ідея) – програма життя українського суспільства на основі культурної (духовно-господарської) традиції корінного українського народу й на правовій основі громадянської волі та загальнолюдської моральності з провідними світоглядними орієнтирами національної державницької ідеології.
Жодна політична або релігійна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова, бо всі вони представляють партійні чи конфесійні інтереси окремих соціальних груп. І тільки національна державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для кожного громадянина й цілого українського суспільства в здійсненні життєвої програми індивідуальної й збірної душі в системі національної політики – управління суспільством і державою.
Українське суспільство здатне досягти соціально-політичного порозуміння й згармонізувати своє життя з природним середовище України тільки через мову корінного народу. Мова корінного народу – це система природно-акустичних і духовно-смислових вібрацій, які уладовують соціальне середовище цілого суспільства. Кожна етнічна група користується своєю рідною мовою у власному культурному житті. Та тільки вся система мови корінного народу в статусі державної забезпечує міжетнічне громадянське порозуміння й творенняполітичної системи суспільного ладу – національної держави.
Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і повноцінне функціонування української мови як державної й міжетнічного спілкування в політичній та всіх інших сферах суспільного життя на всій території України й гарантувати вільний розвиток і культурне функціонування мов усіх національних меншин.
Та функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Захоплюючись ідейно й теоретично правильними словами, люди схильні втрачати відчуття реальності життя, а отже слова їхні гублять дієву силу своєї істинності – розходяться з ділом. Мова, надто державна, стає реальною моральною суспільною силою, коли мовці утверджують правду своїх слів праведними діями.
Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля (дієва правова свідомість) сконсолідованого українського суспільства здатні об’єднати всіх українських громадян на батьківщині й за кордоном, а також закордонну частину українського етнічного соціуму в інтересах України всупереч запроданству компрадорів.
А на збірну особу українського народу з його консолідуючою волею національного духу покладається висока місія об’єднати все українське суспільство в цілісну соціально-політично-правову спільноту, яка й витворить власною громадянською волею питому політичну систему суспільного ладу – Українську державу.
Олександер Шокало
