Поняття «українська діаспора» потребує певної корекції.
Загальновживаний етнополітичний термін «діаспора» походить від грецького «діаспора» й означає: «розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківщини». Цей термін не охоплює всього явища зарубіжного українства, зокрема українських етногеографічних, етнополітичних реальностей у межах нинішніх Румунії, Словаччини, Молдови й Придністров’я, Польщі, Білорусі, Росії, де українці живуть споконвіку. Кожен третій українець живе поза нинішньою Україною, але не всі з них – на чужині, в діаспорі, а – на своїх етнічних землях.
«Діаспорний українець» – це образа для українців з Берестейщини, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини, Надсяння, Пряшівщини, Придністров’я, Мараморощини, Кубані, Ростовщини, Вороніжчини, Білгородщини, Орловщини, Брянщини, Курщини. Та наші «рідні» чиновники пішли ще далі.
В проекті Закону України «Про закордонного українця», який уже близько двох років «гуляє» по Кабміну й Верховній Раді, «закордонного українця» замінено на «іноземного українця». А відтак «українця за кордоном» переводять у категорію «іноземця». Поняття «іноземний» синонімічне «чужому». А чужинець-іноземець некоректно вживати ні до діаспорного українця, ні тим паче до автохтонного українця з етнічних земель.
І коли в Білорусі 300 тис. паспортних українців, то українців за душею – близько 1 млн.; лише в Білгородській, Орловській, Курській, Воронезькій, Брянській областях Росії – 500 тис. таких українців. Коли в Саратовській області 209 тис. паспортних українців, то за душею – 500 тис. Якщо ми їх відноситимемо до діаспори, а, чого доброго, ще й до іноземців, то втратимо і своїх людей, і пам’ять про землі, одухотворені працею багатьох поколінь українців.
Товариство «Україна-Світ», УВКР послідовно вживають адеватні поняття: «українець за кордоном», «закордонний українець», «українське зарубіжжя», при потребі конкретизуючи: «корінний або автохтонний українець» в етнічних землях та «українська діаспора» в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США і т.п. У XX ст. виникло й нове деструктивне для українства явище – депортація українців з етнічних земель, переведення їх у стан діаспори. Це наслідки злочинної акції «Вісла» в Польщі 1947 р. І цього злочину проти українців досі не засуджено ні в правовому, ні в політичному відношенні.
Є велика різниця в життєвому досвіді українців в Україні, в етнічних землях, відірваних від України при переділі Європи, у діаспорі, де свої особливості мають трудова, політична еміграція та їхні нащадки. Старше покоління закордонних українців, особливо в діаспорі, занепокоєне асиміляцією молоді. Тут необхідні спільні дії українських закордонних інституцій і відповідних установ в Україні.
Різна в наших людей у світі соціальна психологія й політична свідомість. Змінюється навіть природа. Та ще живе в українцях інстинкт як основна природна константа. Інстинкт до виживання виявляється передусім у працьовитості. Його й експлуатують найбільше і фізично, й інтелектуально. На цьому найдужче паразитують на українцях і в Україні, й на чужині.
Нові проблеми породжено новою хвилею українського заробітчанства за кордон. Коли перші емігранти 100 років тому освоювали життєвий простір, стаючи повноправними громадянами країн поселення, то теперішні заробітчани приречені прислуговувати громадянам чужих країн за безцінь і без будь-яких прав.
А перебуваючи в стані нелегалів, наші люди не захищені в соціальному й медичному планах. Ці проблеми гостро постали не тільки для України, а й для країн перебування українських заробітчан, оскільки нелегали створюють напругу в суспільстві. Водночас українські заробітчани вигідні, бо стали дешевими наймитами і відновлюють європейські міста, села, підприємства.
Парадокс новітньої доби: Україна лежить облогом, люди страждають від безробіття, а в той же час європейські країни оновлює, збагачує дешева українська робоча сила. Тільки в Чеській Республіці понад 400 тисяч наших заробітчан, тоді як міждержавною угодою обумовлена квота близько 50 тисяч.
Про українських нелегалів у Чехії показує місцеве телебачення, щодня пише не тільки бульварна преса, а й офіційна. Ось публікація в газеті «Право» (колишня «Руде право») за 22 грудня 1999 p.:
“Для вивезення українців готуються закриті поїзди. Замість запровадження віз з Україною слід ввести депортацію, яка здійснюватиметься з 2000-го року”.
Рішенням Міністерства внутрішніх справ ЧР, як повідомив газеті “Право” міністр внутрішніх справ Вацлав Груліх, вагони будуть облаштовані так, що з них неможливо буде втекти під час депортації. Він додав, що вже попередньо домовився з міністром транспорту і зв’язку Антоніном Пелтраном щодо підготовки спецпоїздів для вивозу нелегальних мігрантів на кордон із Україною, де їх передадуть українським прикордонникам.
Пан Вацлав пояснив, що вікна у вагонах будуть надійно заґратовані, аби ніхто з міґрантів не вистрибнув і не уникнув депортації. Інших варіантів Груліх не бачить. Бо досі, коли українців висилали із країни, вони переходили до іншого роботодавця і знову залишалися в Чехії. За його словами, поїзди курсуватимуть у міру відлову нелегальних емігрантів з України. Адже ми не маємо візового режиму, тому легальні залишаються тут і переходять у нелегали.
«Можу підтвердити, що депортації українців здійснюватимуться», – заявив міністр транспорту Пелтран. «Чеські залізниці поки що офіційно не одержали замовлення, але як тільки отримають, відразу забезпечать спецвагонами, – додала прес-аташе чеських залізниць Зденка Цела. – У минулому ми такі замовлення виконували. Так ми зазвичай депортуємо в інші країни злочинців».
У подібному стані перебувають українські заробітчани-нелегали у Польщі, Росії, інших країнах. Опосередковано потерпають у тих країнах і громадяни українського походження, бо в суспільну свідомість закладається негативний образ українця. А чого ще можна сподіватися, коли Україна не має своєї національної стратегії ні в кадровій політиці, ні в економічній, ні в інформаційно-культурній сферах, не кажучи вже про стратегію співпраці з українцями за кордоном.
Не тільки не сприяє реалізації фундаментальних положень Конституції України, а й шкодить процесові консолідації нації прийнятий Верховною Радою у грудні 1999 року Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Для національної безпеки України загрозливим є штучне запровадження в нас досвіду полікультурности з країн колишньої колоніальної системи або з країн із стабільною національною політикою, де полікультурність існує лише номінально.
А в нашій ситуації впровадження у життя цього закону може стати деструктивним для українського суспільства. Росія в цьому плані вжила запобіжні заходи – прийняла Закон «Про національно-культурну автономію», що відкриває можливості національним меншинам задовольняти всі свої національно-культурні потреби, які не суперечать інтересам корінного народу.
І це при тому, що Росія – федеративна держава. Або Польща узаконила паспорт «поляка за кордоном», який прирівнюється в правах до громадянина Польщі, й разом з тим не поспішає приймати закон про національні меншини. Тільки в Україні влада, демонструючи свій супердемократизм, не дбає про українців ні в державі, ні за кордоном.
Українство виживає і в Україні, й поза нею інстинктивними й духовними силами. В нинішній ситуації, коли в українському світі панує засилля напливового, чужого, носії українського духовного типу почуваються і в Україні як у діаспорі.
Тому для мене, скажімо, композитор Юрій Олійник з Каліфорнії є більш національним, ніж усі ті разом узяті культуртрегери з України, які тужаться натягнути українську мистецьку традицію на чужий копил. Хтось і на чужині прагне бути самим собою, а хтось і вдома вилазить з власної шкіри, аби вписатися в тотальні нівеляційні, мультикультурні процеси.
Ми вже кілька років поспіль говоримо про необхідність налагодження постійної взаємодії громадських і державних організацій України з українськими інституціями за кордоном. Досі взаємини ці спорадичні. Не стану заглиблюватися в причини, аби не образити українських діячів зарубіжжя й уникнути хронічного нарікання на «неукраїнську» владу.
Мудра українська влада так повела б національну політику, аби кожен українець і на Батьківщині, й за кордоном жив і працював в інтересах Української нації, Української держави. Але й самі ми, українці, маємо порозумітися між собою: вміти не тільки говорити однією мовою, а й думати в одно заради себе у Світі. І Світ гідно сприйме нас.
Олександер Шокало,
голова Секретаріатів Товариства “Україна-Світ” і УВКР
Газета «Український форум», 03.08.2001 р.
