Фрагменти не святкових роздумів з приводу 27-ї річниці відновлення державності України.
Мало хто веде мову про три загрозливі кризи в Україні: кризу особи, кризу ідентичності і кризу культурно – цивілізаційного середовища. Спробуймо окреслити хоча б окремі кричущі факти з якими наближаємося до чергової річниці відновлення державності. Україна територіально урізана (анексований Крим, окупована частина Донбасу), з новими тривожними викликами в ареалі Озівського моря, яке може стати внутрішнім морем РФ, якщо не почати застосовувати контр – заходи, з «повзучою» мадяризацією в окремих районах Закарпаття, з ганебними розмірами мінімальних пенсій, з усе зростаючою кількістю українців, що втікають на заробітки, в тому числі до країни з якою перебуваємо в стані війни, а це вже різновид колаборації…
Чому буйним квітом розповсюджується, шириться, явище маргіналізації всередині країни, та звідки воно взялося? Отже, розгляньмо бодай окремі причини духово «хворого» в значній мірі суспільства, і, відповідно нездорової атмосфери в державі.
Сучасна РФ – то недо-Европа і недо-Азія, цивілізація внутрішньо недоінтегрована, завдяки своїй маргінальності. Отарність теперішнього російського суспільства в РФ, це щось значно загрозливіше для культури старої Европи, ніж та ж масовізація, котра є нині загальнолюдською прикметою, яку науково описав у «Бунті мас» Ортега-і-Гассет. Московська масовізація – це мобілізація деструкції, що загрожує усій світовій цивілізації.
Філософ Роман Кісь писав (праця вийшла з друку в 2007 році!): «Якщо українці і на порозі третього тисячоліття роздвоюватимуться між Европою і Азопою, – до нашої власної внутрішньої «хохлацької» змаргіналізованості (етнокультурної невизначеності мільйонів зденаціоналізованого люду), до нашої змаргіналізованості історичної (недобудованість нації і «розмитість» її самосвідомості), – додається також і геопсихічна «розірваність» України. Розірваність, що неминуче посилюватиметься подальшим її осхіднюванням, подальшою її азопізацією. А московська істернізація України нам загрожує куди більше, ніж так само бездуховна і спустошлива її вестернізація».
Слід зауважити, що істернізація України і український орієнталізм, це зовсім не одне й теж. Духовому обличчю України завше були характерні певні риси орієнталізму. Так само, як повернення України до справжнього, глибинно-внутрішнього європейства, зовсім не тотожне поверхневій вестернізації. Наш поворот до Европи (не можна збитися з цього шляху) має характер не географічний, не цивілізаційно-культурний, а перш за все – ДУХОВИЙ ВИМІР. Це віднайдення власної ідентичності, повернення до свого духовного ядра, до давніх вартостей старої Европи.
Слід захищати свої душі, свою територію від нігілізму, бездуховності, котру «пхають» у всі сфери життя українців з боку РФ. Про бездуховність Москви, її духовий параліч, що був потужно підсилений Жовтневим заколотом 1917-го писали і С. Булгаков, і В. Розанов, і І. Бунін : «Із нас, як із дерева – і дубина, і ікона…». Для москвинів характерна ментальна роздвоєність. Вона яскраво простежується у творчості Блока, Брюсова, Сєверяніна, Л. Андреєва, Горького…
Криза культури є і наслідком, і причиною втрати духовості людини. Це таке собі ледь не всезагальне сповзання до нижчої сходинки споживача щодо вподобання взірців низької культури, яка вже почала «підживлювати» культуру високу… Україна, в якій чисельність маргіналів і етномаргіналів зростає, цілком закономірно стає країною збайдужілою до всього українського, до власної культури, історії. Все більше набуває обрисів цивілізаційно маргінальної держави. Дуже велика частка громадянства перебуває у неокресленому поміжсвітті. Етномаргіналізація поглиблюється у містах перш за все…
Роман Кісь застерігав: «Великі та середні міста України яко «казани» нашої монструозно-химерної культурної креолізації (до цієї останньої домішується ще й поверхова вестернізація та поп-американізація), етномаргіналізації та асиміляції (доросійщування та цивілізаційно-культурної азіопізації) «розріджують» власне українське лінгвокультурне середовище, ослаблюють його смислоносну та креативну напругу, його дискурсивну повнокровність та життєздатність. Зводять нанівець бодай якусь відносну привабливість всього українського…».
Американський науковець Роберт Парк дав чітке визначення маргінала, як особи: «… що стоїть на межі двох «світів» (культурних, мовних, соціяльних), які не вважають його за свого повноцінного учасника». Маргіналові властива безперервна моральна двоїстість (moral dichotomy). Етномаргінал – то вже пристосуванець вищого гатунку. То особа без коріння, знекорінена, він є перехідною сходинкою до повної і остаточної азіопізації міського середовища.
Що ж у підсумку? МАСОВАНА ЕТНОМАРГІНАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНЦІВ У МІСТАХ НОСИТЬ РУЙНІВНИЙ ХАРАКТЕР І ПОГЛИБЛЮЄ КРИЗУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ.
А як почувають себе українці в цьому урбаністичному середовищі, ті що не зрікаються рідної мови? Духово бездомними, чужими посеред цього взаправду внутрішнього «русского міра – 2». В міському середовищі все більше утверджуєтся московсько-евразійська культура. Україномовні українці донині залишаються упослідженою лінгвокультурною меншиною в Україні не тільки тому, що нас «мало», а тому що змаліли у власних очах, а потрібно – навіть у таких мегаполісах, як Харків, Одеса, Дніпро, у процесі мовлення мовою цієї Землі почувати себе впевнено, навіть самовпевнено, аж до зухвалості, бо ми на своїй Землі! Українців у великих і середніх містах виштовхують на маргінес життя різними способами, така ситуація не є нормальною.
…Вмикаєш телевізор, а з екранів – ллються пісні, звісно, на «язике», -«прікольних» Насті і Потапа, Наді і «Пазітіва», вони ж «на стілє», подекуди побачиш «співака» Поплавського, почуєш у його виконанні солодкаво – кітчову пісеньку, не дослухаєш, краще вимкнути телевізійний апарат….Вмикаєш згодом телевізор, дивишся інші канали ТБ, а там – вже остогидлі зі своїм низькопробним гумором «артисти» «95-го кварталу»… Дуже не вистачає передач серйозного змісту, інтелектуального ( про класичну і народну музику, про прозу і поезію, і т.п.). А жива мова спілкування, яка вона є сьогодні? І чи то мова взагалі?! В університетських коридорах, навіть у княжому Львові, можна почути такі недолугі казармово-зонівські лексеми з уст студентів як: «карочє – тіпа – аблом – в натурє – што ти гоніш…». Це та частина молодечої спільноти, що є духово кволою, ось і мавпують «динамічні і сильні» терміни, вони такими є на їх думку… Адже якщо немає внутрішнього стрижня, внутрішньої впевненості, тоді зодягають «маски» нахабства і зарозумілості, але чужі, і тоді, на кого вони подібні?…
Помітні ознаки усе всеохопнішої московської інформаційної окупації «умів і сердець» зденаціоналізованих українців. Це ота евразійщина, що могутньо заохочувана і підживлювана Москвою, блокує, гальмує, завершення формування українства як культурно – цивілізаційного ядра спільноти держави. Маємо на сьогодні вже таку катастрофічну фазу розукраїнювання України, якій може бути протиставлена тільки цілеспрямована і всебічна СОЦІОКУЛЬТУРНА ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ.
Певні дії можна започатковувати і на простому рівні – творити довкола себе український простір, не переходити на іноземну мову навіть у чужомовному середовищі ні за яких обставин! Дітей виховувати повноцінними українцями. Конче необхідна програма деколонізації середньої і вищої освіти в Україні, та деколонізація державно-урядових структур всіх рівнів. Необхідний новий закон «Про громадянство в Україні», згідно з яким, особа що не володіє державною мовою не має прав на громадянство (европейська норма). Нарощувати і творити постійно хвилі нової української культури, урбаністичної в першу чергу. Треба зупинити страшну деукраїнізацію культури, такий поступ допоможе цивілізаційно і психологічно демаргіналізувати спільноту. Якщо взірці української культури будуть непотрібні в містах України, то чи будемо ми цікаві і потрібні Европі?
Архіважливою є нині і проблема обрання до влади нового типу людей. Прислухаймося до порад доктора Д. Донцова ( є дуже вартісні ідеї не лише від В. Липинського!): «І в старім Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна правляча верства власне була «орденом», «кастою», до якої доступ позволявся по великім і стараннім вишколі ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не заносило швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусіли це бути люди характеру, віри і чести. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть перед ними, – провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою, як рядниночка, а ломити її! Провідна верства – як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша – повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей…».
Якщо озирнутися в історію нашої минувшини, то був такий тип українців у нас, був! Візьмімо для прикладу постать Олега Ольжича. В ньому не було нічого з комплексу представника недержавного народу. Він сам собі пан на рідній землі. Він – справжній, володів простотою вояка, бачив світ оточуючий таким, яким він був, і без вагань усе своє свідоме життя поклав на утвердження УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ.
Останніми роками частенько виникає питання: «Що ж може об’єднувати людей однієї країни, а що ні?». Чимало лукавства можна почути і прочитати на цю актуальну тему. Тому, почуймо ще раз могутній голос Дмитра Донцова: «Об’єднати треба націю, не партійні кліки, об’єднати людей спільного духу, не чистих з нечистими, не шляхетних зі злодіями, не мудрих з дурнями, не Авелів з Каїнами, не Остапів Бульб з Андріями – тільки тому, що вони «брати» по крові чи вірі. Об’єднати треба націю, не кліки, а націю не об’єднає ніколи механічна збиранина людей чужих собі духом, лише група людей спільної ідеї, одного духу, однієї психіки, однієї мети…( і однієї Мови, – А.Б.)».
Дуже корисно і потрібно опановувати творчу і наукову спадщину політичних письменників України, особливо зараз, але, опановуймо ці знання з оригіналів, а не з подач таких «ретрансляторів» ідей мислителів, як мер Дніпра Б. Філатов, людина, що демонструвала неодноразово свій не високий рівень освіченості. Цей пан настирливо у пресі пробує довести про перемогу ідей В. Липинського над ідеями пропагованими Д. Донцовим. Трактує це протистояння підходів і ідей дуже спрощено, – як «голос землі» і «голос крові», цим самим хибно подає, в дечому перекручує головні засади творчості Д. Донцова, до речі, одна із основоположних праць якого має назву «ДУХ НАШОЇ ДАВНИНИ». Читаймо в оригіналах не лише твори цих авторів, а й інших (щоб не жити позиченим «розумом»), – Ю. Липу, М. Сціборського, сучасних політичних письменників – І . Каганця, В. Шевцова…
Буття українцями успадковують, або здобувають шляхом оволодіння мовою корінної нації і здобутками культури. Наприклад, французи гостро переймаються пануванням англійської мови, зокрема зменшенням вживання французької в інституціях ЕС, а також поширенням англійських висловів у французькій мові.
Монтсеррат Гібернау доводить, що: «Сила мови проходить від її здатності створювати єдині поля обміну та комунікації, які сприяють зміцненню національної ідентичності. Про двох людей, які не розуміють одне одного, годі казати, що вони мають спільну національну ідентичність», – з праці «Ідентичність націй».
Андрій Будкевич, історик мистецтва
ТЕКСТИ.ORG.UA
22.08.2018
