Україна — найбільша за територією країна Європи. Сьогодні площа Української Держави становить 603,6 тисячі квадратних кілометрів.
Українські етнічні землі (тобто землі, на яких українці були першими і становили або досі становлять більшість населення) сьогодні є частиною території практично всіх сусідніх з Україною держав.
Станом на початок ХХ століття українські етнічні землі займали майже мільйон квадратних кілометрів, тобто в 1,6 разів перевищували за розмірами сучасну територію України.
Українські етнічні землі на території Білорусі – це Берейстейська і південна частина Гомельської області південніше ріки Прип‘ять. Українськими етнічними землями в Білорусі є території на південь лінії Гомель-Мозир і далі на Пінськ, а також майже вся Берестейщина. Перші слов’яни з’явилися на території сучасної Білорусі (північніше Прип‘яті) лише у VIII столітті н.е.
До того там віддавна мешкали племена балтів, маючи кордон зі слов’янським світом по р. Прип’ять і Прип’ятських болотах. Значна частина слов‘ян у Білорусі з‘явилася безпосередньо з України, змішавшись з балтськими племенами й утворивши сучасний білоруський етнос.
Крім того, упродовж століть вся територія Білорусі перебувала у складі Київської Русі, приблизно половина Білорусі (разом із її центральною частиною) належала до Галицько-Волинської держави, протягом більш ніж століття (до 1471 р.) Київське і Волинське князівства залежали від Великого Князівства Литовського, до 1569 року більша частина України безпосередньо належала до Литовського князівства, а у 1653-59 рр. значну частину Білорусі (в окремі моменти майже всю) контролювала козацька держава Богдана Хмельницького.
Різноманітні події, починаючи з часів Київської Русі, зумовлювали переселення українців на територію Білорусі, в тому числі за межі Берестейщини і лінії споконвічного розселення слов‘ян за Прип‘ять. Офіційно частка українців серед населення Гомельської і Берестейської областей становить менше 3% (по всій території Білорусі 1,67%) (за переписом 1989 р. – відповідно 4.1%, 4,2% і 2,87%). Але значна частина мешканців цих областей, записаних у паспортах білорусами, насправді за етнічним походженням є українцями.
Українські етнічні землі в Росії. На території Центральної Росії (Залісся) перші слов‘яни (роди в’ятичів і радимичів) з‘явилися у IX – X ст., прибувши з території Польщі. У Новгороді слов’янське плем’я словен з’явилося близько другої половини VIII ст., прийшовши із Центральної Європи. Слов’янські переселенці на цих землях застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, черемиси, весь, вотяки, перм, зиряни, удмутри, марійці тощо, у яких уже була своя культура. Деякі фіно-угорські племена вже мали свої міста. Київські літописці не зараховували в’ятичів і радимичів до слов’янських племен – чи то через їхнє польське походження, чи, імовірніше, через те, що станом на момент написання літопису вони вже змішалися з фіно-уграми.
Надалі князі з династії Рюриковичів приводили із собою на територію Залісся військові дружини та адміністрацію з території сучасної України. У ХІІ-ХІІІ століттях певну частину населення новозаснованих міст у Заліссі становили русини – вихідці з України. Однак, цей колонізаційний струмінь не мав суттєвих наслідків, адже саме столичні князівські міста зазнали найбільшого удару монголо-татар.
Крім суто фіно-угорських територій у центрі сучасної Росії, її південні околиці, зокрема Брянська, Курська, Білгородська і Воронезька області (контрольовані переважно чернігівськими князями) здавна мали значну частину слов‘янського населення. Водночас міське слов‘янське населення цих земель суттєво зменшилося внаслідок монголо-татарської навали. Хоча такі міста, як Стародуб (нині Брянська область) традиційно зберігали належність України (зокрема, Стародуб був полковим містом). Другий етап української колонізації цих земель відбувся за часів козацтва.
Особливо масове заселення цих земель українцями відбулася в середині XVII ст. У цей козаки з Ніжина й Чернігова заснували полкове місто Острогозьк (нині Воронезька область).
Заселення українцями територій Слобожанщини схвалив царський уряд Московії, який сподівався таким чином захиститися від походів кримських татар. Московський уряд намагався розселити в Слобожанщині своїх військових поселенців, але це було марно. Московські стрільці часто втікали в Московію, брали участь у бунтах та не забезпечували належної економічної колонізації краю. Ситуацію змінили українські козаки. Якщо ще наприкінці XVI ст. кримські татари брали штурмом Москву (у 1571 і 1591 р.), а лінія оборони Московії від татар проходила біля м. Тули (менше ніж за 200 км. від Москви), то після постання українських полків у Слобожанщині кількість татарських нападів на Московію різко зменшилася.
Фактично українські поселення виникають по всьому південному кордону сучасної Росії аж до Далекого Сходу (Саратовська, Оренбурзька, Челябінська, Омська, Новосибірська області – там, де були умови для землеробства. На Далекому Сході українці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сформували так званий «Зелений клин». За даними перепису 1926 року вони становили чверть населення Далекого Сходу, в окремих регіонах – абсолютну більшість.
Північна частина Ростовської області (Донщина), до ріки Дон, як такі, що належать до України, визнавали польські королі, московські царі та Універсал Богдана Хмельницького від 1655 р. У Запорізькій Січі один із 38 куренів називався Донським, бо формувався з вихідців з-над Дону. Після переселення частини запорожців на Кубань його козаки заснували станицю Дінську (нині Краснодарський край Росії). Запорозькі козаки сподівалися, що вірністю можна заслужити у колонізаторів право вільно жити на рідній землі.
Натомість указом від жовтня 1792 р. козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані, де було утворене Чорноморське козацьке військо, з 1860 р. перейменоване на Кубанське, яке існувало до 1920 р.
Прибувши на нове місце поселення на Кубані, козаки зберегли основні порядки Запорізької Січі, розселившись 38 куренями. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані була прилучена на федеративних умовах до України.
Кубанські козаки пронесли українські традиції до часів голодомору українців Кубані в 1932-33 рр., а в окремих місцях – і до наших часів. У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської — як найбільш «контрреволюційних» — було виселено до Сибіру й Уралу майже всіх мешканців – понад 45 тисяч осіб. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську позбавили навіть історичних назв.
Їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську перейменували на Кагановичівську. Під час Голодомору на Кубані 1933 р. загинуло близько 1 мільйона українців.
На місце загиблих українців завозили переселенців-червоноармійців із центральних районів Росії. Українці з більшості на Кубані почали становити меншість. Українську мову зберігає лише частина старшого покоління. Проте й нині значна частина населення краю усвідомлює своє українське коріння.
Українські землі в Молдові. Практично всю територію Молдови можна вважати українською етнічною територією. Уже з ІІІ ст. н. е. на пониззі Дністра відомі слов‘яни. Територію всієї Молдови заселяли племена тиверців і уличів, частина з яких у Х-ХІ ст. під тиском тюркських племен відступила на територію Галичини і Поділля.
Столиця слов‘янського племені уличів Пересічень із великою імовірністю ідентифікується у Молдові (нині селище Пересічине в Оргіївському районі Молдови). У другій половині ХІІ-ХІІІ столітті всю територію Молдови контролювало Галицько-Волинське князівство.
Наскільки масовою була галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монголів допомагали «выгонци галичькыя», які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину заради Дністрового і Дунайського Пониззя. На 1000 лодій (тобто загальною кількістю від 10 до 60 тисяч осіб) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війська Русі.
За переписом 2004 р. українці в Молдові (разом із Придністров‘ям) становлять 11% населення (у 1989 – 14%), особливо значну частку вони складають у Придністров‘ї (яке в історичному та географічному сенсі є продовженням українського Південного Поділля), а також на півночі країни. Більшість українців Молдови вважають рідною мову власної нації.
Українські землі в Румунії. Північна і південно-східна частини Румунії – це здавна є етнічні українські території. Нинішнє місто Галац у Румунії раніше називалося Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства — задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча).
Нині українці мешкають на півночі країни (у Мармарощині та Буковині), у Добруджі, зокрема безпосередньо у Подунав‘ї, де є кілька сіл нащадків козаків Задунайської Січі.
Українські землі в Угорщині. На момент приходу угорців в Угорщину 895 року ці землі заселяли переважно слов‘яни, а також авари (тюрки), які були витіснені або асимільовані угорцями. Останні українські поселення було асимільовано в Угорщині в ХІХ столітті. На сьогодні українці в Угорщині мешкають дисперсно.
Українські землі в Словаччині. Землі Східної Словаччини здавна були українською етнічною територією. У І тисячолітті на території Словаччини проходила межа між поселеннями антів і склавинів – двох великих слов‘янських племінних об‘єднань, перший з яких став етнічною основою створення українського народу.
Приблизна кількість українців в Словаччині становить 150–180 тис. (3-3,5% від усього населення), хоча, щоправда, статистичні дані за останніми переписами свідчать лише про 30–40 тис. Офіційна Словаччина, аби зменшити вагу українців у населенні своєї невеликої країни та розколоти українську громаду, у переписах стимулює записування українців русинами.
Загалом русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, а також в районі м. Пряшева.
Українські землі в Польщі. Предки українців (зокрема, з племені білих хорватів) споконвіку проживали в регіонах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Західної Бойківщини, які нині належать до Польщі. Київський князь Володимир Великий у Х ст. відібрав у Польщі раніше захоплені нею Червенські міста на кордоні – Перемишль (нині Підкарпатське воєводство) і Червен (нині с. Чермно у Люблинському воєводстві).
Ярослав Мудрий 1031 року заснував на етнічних українських землях місто Ярослав (нині Підкарпатське воєводство в Польщі). Князь Данило Галицький 1237 р. заснував місто Холм, куди спочатку переносить столицю.
У XVII столітті Богдан Хмельницький стверджував, що на той час українська мова сягала по м. Люблін, де раніше були й православні церкви. У 1945 р. одвічні українські землі було передано СРСР до Польщі. Загальна територія українських етнічних земель, що відійшли до Польщі, становила 20 тисяч квадратних кілометрів.
У 1944-46 рр. між Україною і Польщею відбувся «обмін населенням», в результаті якого близько 0,5 мільйона українців добровільно або під тиском влади виїхали з Польщі до України. У 1947 р.
Польща за сприяння СРСР здійснила етнічну чистку тих українців, які не хотіли виселятися. Відбулася депортація (виселення) з використанням збройних сил українців із Лемківщини, Посяння, Підляшшя й Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.
На одвічній українській етнічній території фактично було цілком знищено все українське. Під час етнічної чистки здійснювалися численні позасудові страти. Українців переселяли так, щоб вони на новому місці не утворювали компактних груп більше трьох-чотирьох родин, аби прискорити їхню асиміляцію.
Станом на сьогодні у Польщі офіційно мешкає 32 тисячі громадян-українців, хоча громадян українського та змішаного походження в країні насправді набагато більше.
Олександр Палій,
історик
