Підміна Української Держави плутократичною «державою в державі»

Підміна Української Держави плутократичною «державою в державі»

Нинішні покоління Українців усвідомлюють Українське традиційне суспільство не цілісно, а уривчасто, за тими його частинами, які з різних причин опинялися на політичній поверхні та їх згадували у фальшивому літописанні й імперській історіографії. До того ж, етнічна пам’ять і самосвідомість нині сущого Українського люду деформована політико-ідеологічними догмами, за якими, були ми ким-завгодно, тільки не самими собою.

Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, уладовуючи своє особисте й суспільне життя власною волею. Тому в Українців немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є ідеал суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тож Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва. Через зневагу до верховної влади, яку насаджували в Україні  чужинці-колонізатори, Українці не прагнули посісти верховну владу, а тільки боролися з нею. Щоправда владарюючі чужинці переманювали на свій бік, спокушаючи привілеями, запроданців з місцевого населення, й ті допомагали чужинцям заневолювати, визискувати свій народ.

Нинішні владарюючі фінансово-політичні кагали застосовують технології маніпулювання масовою свідомістю для досягнення своїх цілей, які суперечать інтересам Українського народу. Тобто політики змушують людей робити те, чого люди не хочуть.

Для тотального маніпулювання суспільною свідомістю владарі нагнітають і розпалюють релігійно-партійну істерію, навіюючи одним групам населення психологічні комплекси обраності й вищості, іншим – меншовартості й суспільної вини.

Так чужинці, ряжені під «українців», нібито «самокритично» в усіх бідах і трагедіях України винять самих Українців. Начебто воєнна руська аґресія в Україну розпочалася через Українців і є «закономірним наслідком 30 років нашої безгосподарності, нехлюйства, еґоїзму, крадійства». За тими критиками, проблема України не у владі, а в самих людях. Тож повномасштабна війна з Росією стала «результатом нашої колективної моральної деградації». Виходить «моральна Росія» пішла війною на «аморальну Україну»?

Якщо Українці «аморальні, ледачі, крадійкуваті», то яка ж тоді влада в Україні? Вона «від бога», «богообрана» й лишаїться взірцем «моральності, працьовитості, чесності, некрадійства»? Тоді чому вона не спонукає народ на зростання до свого «високого морального рівня»? А якщо влада нікчемна, то винен нікчемний народ, який її обирає? Знову винен Український народ, який апріорі меншовартісний?

А ще такі самі ряжені владолюбці, апологети неоколоніалізму звинувачують Українців у нелюбові до соціальної ієрархії та в тязі до анархії. Саме в цьому вони вбачають основну проблему України. До чого ж нас примушують і від чого відвертають? Ієрархія (від Давньогрецького ίερσς – священний та άρχή – влада) – суворий порядок підлеглості у вертикалі влади нижчих чинів вищим за субординацією. Звичайно, Українці не можуть прийняти й полюбити ієрархічної підлеглості й чиношанування, які суперечать нашому моральному світогляду й традиційному самоврядуванню-народовладдю на основі індивідуально-суспільного волевияву. Анархія (від Давньогрецького αν – не і αρχоς – зверхник, начальник) – без зверхників, без начальників, без верховного владарювання. Анархія базуїться на моральній ієрархії й означає природний лад, самовладування. А тиранічно-паразитарне владарювання поширює хибне уявлення про анархію як про безлад. Саме народовладдя як суспільного самоладування, самоврядування найдужче бояться владарюючі паразити й колонізатори.

У морально зрілому, самоладованому, самоврядному суспільстві не потрібна соціальна ієрархія, тут дієвим чинником є моральна ієрархія, яка базуїться на моральній зрілості людей і забезпечує самоладування в усіх сферах суспільного життя.  

А в Україні вже понад 1000 років владарює руський колоніальний режим, який грабує, деморалізує, винищує корінний народ. Нинішні Українці в масі своїй – продукт 1000-літньої руської колонізації, 75-літнього лагерного державного соціалізму й комуністичного колгоспного рабства, наслідок большевицького геноциду й репресій та 33-літньої необольшевицької, неоколоніальної експлуатації, пограбування під ширмою «незалежності».

Факт паразитарного визиску природних ресурсів свідчить, що Україна лишаїться колонією, і в ній владарюють колоніальна адміністрація з кримінальною олігархією, що становлять привілейовану, елітарну верству – новітнє панство. І вся та владарююча еліта виросла з шулерів, наперсточників, базарних рекетирів. У захопленні влади й ошуканстві народу необольшевицькі шулери – прямі послідовники шулерів-большевиків: большевики під облудне волання «свобода, равенство, братство» розграбували країну, перебили мільйони непокірного люду, переважно хліборобів, мільйони неупокорених загнали в концтабори, а решту упокорили страхом; необольшевики під облудою «незалежності» розграбували країну, знищили виробництво, середній стан вигнали на заробітки за кордон, а решту людей ошукують «покращеннями» й цинічно гноблять погіршеннями. А у 2022 колоніальна адміністрація мала завершити колонізацію України миттєвою здачею країни руській імперії під виглядом військового вторгнення. Та бліцкриг провалився – Українці самоорганізувалися й відбили аґресію. Почалася Всенародна визвольна війна Українців од 1000-літньої руської колонізації.

Що таке 1000-літнья руська колонізація України?

Перша, руська, колонізація почалася з захоплення Українських земель, передусім Київа, грабіжницько-кочовим конґломератом русі, що складався з турансько-юдейсько-кельтських ізгоїв. Захопивши Київ, як вузол торгових шляхів, русь набула статусу військово-торгової корпорації. А коли «благовєрний каган русі Владімір» прийняв у 988 християнство як ідеологію свого корпоративного владарювання й силою меча охрестив Український люд як своїх данників, колонізовані руссю Українські землі стали називати канонічною територією руського православія. З приходом Монголів руські кагани зі своїми вірнопідданими втекли в Залісся, де на Фіно-Угрських землях постала московська русь, і москворуські кагани стали стягувачами данини для золотоординських ханів А в Українських землях, де Монголи запровадили замість непомірної руської данини 10-відсотковий податок, стало відроджуватись нормальне господарське життя. А зі входженням Українських земель у склад Великої Литовської держави відкрилася перспектива спільноорійського, спільноєвропейського розвитку. Та той процес національного відродження двох Орійських народів – Українців і Литовців перервала імперська політика Польського королівства, яке змагалося з Московським царством за володіння Україною й Литвою.

Друга, москворуська, колонізація почалася з прислужницького запроданства єзуїтами Хмельницьким і Мазепою Українських земель москворуському царству. А остаточно друга руська колонізація Українських земель утвердилася з розгромом у 1709 москворуссю й малоруськими запроданцями найпотужнішої в Європі Шведської армії, заманеної Мазепою в Україну. Так за царювання Петра І постала колоніальна російська імперія як євразійський монстр-химера за рахунок колонізації Української землі та експлуатації наших природних ресурсів і людського потенціалу. Російська імперія утвердилася в Євразії стараннями запроданців з колонізованих москворуссю країн, у тім числі й вихідців з України – малорусів. «Дядьки отечества чужого!», – так саркастично Тарас Шевченко визначив роль малоруського панства у вирощенні руської імперії. Всі наступні покоління Українців клали своє життя заради звільнення од руського імперського монстра – продукту малоруського запроданства. Другу, москворуську, колонізацію України, як і всіх інших колонізованих російською імперією країн, продовжили большевики своєю імперією – СССР.

Третя, неоруська, колонізація почалася після десятиліть оманливої «незалежності» України від СССР анексією Криму й частини Донбасу та повномасштабною воєнною аґресією всякої винародовленої русні на чолі з кремлівським кагалом. Тепер нащадки турансько-юдейсько-кельтської русі, персоніфікованої кремлівським кагалом, претендують на нашу землю як на свою «историческую родину».

І тепер нинішні покоління Українців тяжкими втратами у визвольній війн вивільняються од 1000-літньої русько-москворусько-неоруськї колоніальної кабали.

Нині з початком воєнної аґресії руського необольшевизму проти України почалась Третя світова війна. Така аґресивна політика загрожує неминуче призвести все людство до знекультурення й краху. Адже культура – універсальна система саморозвитку народів, а «Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури» (М. І. Туган-Барановський). Національна культура – традиційний базис для відродження й розвитку національної держави.

Саме на традиційній основі Орійської аґрокультури й Орійської Держави Сомонідів нині відбуваїться відродження й розвиток новітньої Тоджицької державності – Республіки Тоджикистон.

Український народ своєю визвольною війною звільняїться од 1000-літньої руської кабали й прагне відродити й утвердити Самостійну Українську Державу на традиційній основі Орійської аґрокультури. Одначе владарюючий нині в Україні фінансово-плутократичний кагал з правами колоніальної адміністрації намагаїться й надалі зберегти своє владарювання на правах руських каганів, які володіли в Київі данинним «общаком». Тому владарюючий в Україні кагал зводить війну з Росією до досягнення своїх фінансово-політичних привілеїв у конкуренції з кремлівським неоруським кагалом, а отже зводить Усеукраїнську визвольну війну до безглуздя – до винищення Українських воїнів. Владарюючі кагали осілих грабіжників думають і роблять тільки одне – як захопити й утримати владу над корінним народом, над країно. Українці воюють за свою Волю, за Українську етнокультурну ідентичність. А владарюючі кагали України й Росії воюють за свою руську ідентичність – хто з них має більше прав на політичну спадщину руських каганів. А оскільки першими колоніальними володіннями руських каганів були Українські землі, й російська колоніальна імперія почалася з колонізації Українських земель, то й нинішня Україна має належати Росії, бо інакше імперія приречена на розпад. А раз Україна не належить Росії, її хочуть ліквідувати – перевести зі статусу політичного, суверенної держави (хоч і підлеглої імперському режиму) в статус географічний, власної території імперії в складі канонічної території руського православія – руського міра. А чого хоче владарюючий в Україні кагал? Хоче «шапку Мономаха» – статусу руських володарів в Україні, для чого й намагаїться перейменувати Україну на Русь, мовляв, це ми – русь, а не вони, московити. Отже, в владарюючого кагалу метрополії стратегічні імперські інтереси – заволодіти Україною. А у владарюючого кагалу колонії (колоніальної адміністрації) тактичні, шкурні інтереси – втримати владу в своїй плутократичній, паразитарній «державі в державі», якою владарюючий кагал підмінив Українську Державу. Таким шкурними інтересами керувалися владарюючі в Україні руські запроданці, починаючи з Хмельницького й Мазепи.

Тепер Українському народові належить ліквідувати паразитарну «державу в державі» й відродити Українську Державу на традиційній культурно-правовій  основі саморозвитку, самоврядування, самозахисту, чого досягнемо у взаємодопомозі, солідарності суспільних верств.

Та нині в Україні не вистачає критичної суспільної сили – духовної, інтелектуальної й фізичної енергії розпорошених по світах Українців.

Ще з проголошенням оманливої незалежності неоколоніальна адміністрація, керована пРезидентами, готувала повернення України у відроджувану неорусько-необольшевицьку імперію під вивіскою СНГ і спроваджувала з країни дієву протестну силу – Український середній суспільний стан.

З України ще до війни вимушено виїхали понад 8 мільйонів фахових працівників. Це фактично середній стан, який своїм професіоналізмом і свідомою соціальною позицією став заважати плутократично-охлократичному режимові грабувати країну й експлуатувати народ. Відтак Українське етнічне єство виявилося неповне – позбавлене середнього стану й розчахнуте на материкову й закордонну частини. Тому в Українського народу не вистачає критичного суспільного потенціалу й морально-розумової енергії середнього стану для динамічних, якісних соціальних змін.

Саме середній стан, який становлять до 25 % національного соціуму, є тією критичною масою й морально-розумовою силою, що спроможна якісно змінити все суспільство. За три десятиліття так званої незалежності Україна набула статусу країни-донора фізичного й інтелектуального людського потенціалу і стала п’ятою державою у Світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії, Китаю).

Знелюднення України, вигнання Українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без народу неминуче прийдуть чужинці-колонізатори без землі. Як грабіжницько-гендлярська русь, конґломерат якої складався з маси степових туранських кочовиків – рашів-рас’я, з морських кельтських кочовиків (піратів) – рузі-русь, з торгових груп еллінізованих юдеїв – рашія-расія, колонізувала Українські землі понад 1000 років тому, так тепер їх нащадки претендують на нашу землю як на свою «историческую родину».

Русько-українська війна стала тестом, що виявив в Українському соціумі затаїних рашистів, русаків, русофілів, політичних русинів, малорусів. Уся та русня заходилась активно помагати насаджувати рашистський колоніальний режим на окупованих територіях та коїти аґентурно-диверсійне злочинство по всій Україні. Протягом тисячоліття владарювання в Україні колонізаторська русь наплодила масу генетичного сміття й запроданців. Владарюючі чужинці порушили систему традиційних моральних засад, багатовікову традицію культурно-соціального саморозвитку й суспільного самоврядування та насадили свою паразитарну «державу в державі» (Пантелеймон Куліш).

«Держава в державі» як антисистема владарюючих кагалів своїми асоціальним, антилюдським узаконеним беззаконням душить прояви суспільної самоорганізації на засадах справедливості й руйнує систему справедливого державного управління. Узаконене беззаконня є механізмом владарювання паразитарної «держави в державі», а отже така законність не є ознакою права й справедливості, а є ознакою паразитарної влади й несправедливості.

Верхом злочинності нинішнього владарюючого паразитарного панства є його цинічне запевнення в обороні, захисті Українського суспільства од внутрішніх грабіжників і зовнішніх загарбників. Таким чином владарюючі кагали паразитарної «держави в державі» утримують монополію на судочинство й на зброю, аби позбавити Український народ природного права на справедливий суд і самооборону.

І водночас нинішні Українці – єдиний вільний народ на Землі, який одностайно стверджує себе у Всеукраїнській визвольній війні для звільнення од 1000-літньої руської колоніальної кабали й неоруського неоколоніального паразитарно-мафіозного владарювання та від їх масової опори – п’ятої колони русні й шостої колони малорусні. Українці самовіддано прагнуть остаточно здолати одвічного ворога русню й неоруський мафіозний кагал з їх посіпаками та утвердити свій справедливий суспільний лад.

Попри все, Українці й у малій чисельності моральних людей зберігають своє етнічне єство з особливою духовно-фізичною природою, з самобутньою давньою культурою й реліктами традиційної верствової самоврядності.

Підміна продуктивних суспільних верств паразитарними кагалами

У процесі тривалого саморозвитку Українське агрокультурне суспільство виформувалося в триверствову структуру, що поєднала в собі хліборобів-скотарів (господарі, які стано­вили основу етнічного суспільства), воїнів-адміністраторів (захис­на сила) і ясновідців (хранителі знання, які становили морально-духовне осердя етнічного єства). А промисловики, ремісники, торгівці були допоміжними гро­мадами в агрокультурному суспільстві.

На основі верствової взаємодопомоги й міжверствової співпраці та самоладованості родинного й суспільного життя в агрокультурному суспільстві розвинулася система самоврядування – народовладдя.

Наше традиційне суспільне самоврядування з вічовим правом Волі на природно-моральній звичаєвій основі не знало панів і прислужників: Волю-закон приймали всі й виконував кожен – усі несли особисту відповідальність за виконання спільної Волі. Правдиве свідчення про Українське самоврядування залишив Візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, Слов’яни й Анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у самоврядуванні (народовладді), й тому в них щастя і нещастя в житті вважаїться справою спільною…». Питома родо-племінна державність з природно-звичаєвим вічовим самоврядуванням за моральним законом Волі набула в Українських землях високого культурно-соціального розвитку.

Та у ІХ ст. в Українське самоврядне суспільне життя проникла кочова русь – грабіжницько-торгове угрупування з конґломерату туранських, юдейських і кельтських ізгоїв-вигнанців. Винародовлена русь стала насаджувати у Слов’янському, Фіно-Угрському й Тюркському етнічних світах своє паразитарне владарювання. Протягом 1000 років колоніального владарювання руські кагани-князі, царі, імператори, генсеки, президенти провадили й далі провадять тотальний етноцид і геноцид корінних народів, унаслідок чого всіх винародовлених підданців русі назвали руськими, а весь сплюндрований колонізацією простір декорували релігійно-політичною ширмою «русского міра».

Від часу колонізації руссю Українського світу найтяжчого фізично-психічного й морального зламу Українці зазнали у ХХ столітті від комуністичного, зокрема, русько-большевицького, юдо-чекістського терору, етноциду й геноциду: тотальне пограбування господарів колективізацією, знищення суспільних верств, вигублення людей репресіями й голодоморами.

Один з авторів доктрини комунізму, Німецький підприємець, політичний діяч, публіцист Фрідріх Енґельс (1820–1895) у програмній статті «Принципи комунізму» (1847), яка стала основою «Маніфесту комуністичної партії», виклав засадничі ідеї комунізму, зокрема про знищення приватної власності й ліквідацію станів та насадження безкласового суспільства. Енґельс твердив, що внаслідок знищення приватної власності як основи «відпадуть усілякі станові й класові відмінності» й «таким чином зникнуть точно так само… національні риси народів, які об’єднуються на основі принципу спільності», а «в результаті безкласового об’єднання неминуче змішуватимуться». Для пришвидшення етноциду, винародовлення, розкладу націй теоретик комунізму подає практичну рекомендацію: «Є два способи розкласти націю: карати невинних і не карати винних». Так відверто Енґельс представив злочинний механізм узаконеного беззаконня, яким деморалізовував, розколював народи кагал паразитів-космополітів, одержимих своєю «богообраністю», замаскованою під «комуністичну рівність». Свого часу Український філософ-мудрець Григорій Сковорода назвав таку «рівну рівність» дурнішою «за все те, що суперечить щасливій Природі».

На початку ХХ ст. большевики провели насильну колективізацію сільських господарів і протягом століття Українців урівнювали пролетаризацією-озлиднінням та нагнітали антагонізм між міським і сільським населення, культивуючи в городян зверхнє, зневажливе ставлення до селюків як до другосортних людей, хоч харчів усі вимагали од селян, прирікаючи Українське село на безправне животіння.

А наприкінці ХХ ст. необольшевики за ілюзорною ширмою «незалежності» провели злочинні, за своїм узаконеним беззаконням, ліквідацію колективних господарств та розпаювання колективних земель, що завершилось привласненням національного земельного фонду латифундистами й насадженням антиконституційного ринку землі. А якби в Україні була реальна незалежність, то сільські господарі на надбаній ними колективні базі самі організували б сільськогосподарські кооперативи. Це саме стосуїться й промислового виробництва, яке зруйнували ваучеризацією й прихватизацією.

У ХХІ ст. Українці далі зазнають узаконеного беззаконня неокомуністичного, необольшевицького гібридного етноциду-геноциду: тотальне пограбування суспільства прихватизацією, виморення бідністю, ліквідація середнього стану безробіттям і вимушеною міґрацією й нарешті воєнна аґресія, окупація та новий етноцид і геноцид під рашистською доктриною денацифікації. Унаслідок тотального паразитування та політичного етноциду й воєнного геноциду Український суспільний організм нидіє в паралітичній недвижності, генетичному страхові, безволлі й безпорадності під тотальним гнітом владарюючого неоколоніального режиму, позбавлений верствової взаємодопомоги як основи самоврядування, народовладдя.

Надто нетерпима до народовладдя владарююча нині в Україні неоколоніальна адміністрація, антинародність якої тримаїться на ієрархічній підлеглості резидентурі метрополії. Найабсурднішим і найнебезпечнішим у тій ієрархічній підлеглості є культ особи, який ліплять з деґенерата і який зворотньо деґенерує все суспільство.

Нині в Україні замість самоврядних суспільних верств, традиційно самоладованих на основі моральної ієрархії морально зрілих людей, але поруйнованих колонізаторами, наплодилися аморальні кагали клептократів (з Грецького κλέπτειν – красти і κράτος – влада) – владарюючих крадіїв та плутократів (Грецьке πλουτοκρατία – багатих влада, влада панів) – владарюючих багатіїв. Ті паразити насадили своє владарювання – симбіоз клептократії й плутократії. Клептократи-плутократи паразитують в Україні на людських і природних ресурсах, маніпулюючи суспільством через безліч релігійних конфесій і маріонеткових партій. Партії узурпували владу, зруйнували Конституційний лад і позбавили Український народ Конституційного права управляти країною. Так з’явилась в Україні новітня політична еліта – владарюючі кагали, виплодки большевицько-чекістського кагалу.

Новоявлене владарююче панство оформилося у свою, незалежну від Українського народу клептократично-плутократичну «державу в державі». Організаційну модель тієї паразитарної «держави в державі», легітимованої фіктивною виборчою антисистемою, образно, з цинічною відвертістю описав перший пРезидент «прихватизованої» необольшевиками України Леонід Кравчук: «Ми, як вареники в макітрі. Прийшли вибори – макітру труснуло: ті, які були внизу – опинилися зверху, ті, які були зверху – опинилися внизу, та все одно усі в сметані». Отак міняїться місцями політична еліта в клептократично-плутократичній макітрі, та не змінюїться в Україні паразитарний режим владарювання кагалів партійно-чекістської номенклатури й криміналу.

Деґенеративну суть владарюючої в Україні клептократично-плутократичної еліти влучно охарактеризував журналіст Андрій Вишинський у статті «Про розкуркулювання населення та недопущення економічного зростання» (2014): «Так звана політична еліта являє собою кірку, щільно засохлу на поверхні Українського суспільства. Це не вершки, це щось інше, що теж пнеться спливти. І зараз ця субстанція силкуїться забетонувати свою владу».

Клептократія-плутократія – це не система влади, а антисистема визиску, грабіжницько-паразитарний режим владарювання. Поняття влада означає ладувати, а клептократія-плутократія означає панувати. Клептократія-плутократія – політичний режим панування найбагатших кримінальних кагалів фінансового інтернаціоналу.

Аморальні, вкрай звироднілі кримінальні кагали клептократів-плутократів намагаються облагородити себе мімікруванням під олігархів (з Грецького ὀλίγον – небагато й ἀρχή – влада небагатьох), удостоїних управляти державою завдяки родовитому аристократизму й спадково надбаному багатству. Клептократи-плутократи намагаються вбратися в шати олігархів – аристократів і представитися вищим соціальним класом, та награбоване багатство не є законно надбаною родовою власністю й не облагороджує злочинців. Лаконічно розкрила суть глобальної плутократії Канадська журналістка й політик Українського походження Христя Фріланд (1968) у книжці «Плутократи: утворення нових глобальних супербагатіїв і занепад усіх інших» (2012): «Плутократи становлять лише 1% населення Землі, а володіють багатством 99% людства».

Насаджена в Україні клептократично-плутократичними кримінальними кагалами фінінтерну паразитарна «держава в державі» породила новітню панщину, набагато жорстокішу від старої – злочинне збагачення на нещадній експлуатації чужої землі й чужої праці. Владарююче в Україні клептократично-плутократичне панство у своєму політичному ошуканстві застосовує релігійну технологію маніпуляції марновірною паствою – політичними вірянами: представляє свою паразитарну вищість як «владу од бога», а людей прирікає на терпіння: «бог терпів і вам велів». Ті паразити-нелюди, гноблячи, визискуючи людей, закликають їх до толерантності – терпіння. А хто не терпить, того звинувачують у ксенофобії, передусім у русофобії, антисемітизмі.

Владарюючі в Україні фінінтернівські паразитарні кагали «держави в державі» цинічно представляють своє особисте збагачення як показник зростання добробуту суспільства, а гонитву за збагаченням і привілеями прикривають облудною турботу про «покращення життя». А пригодована грабіжниками «ледача інтеліґенція» потурає їм: «Хай багатіють: буде більше багатих – стане багатшою Україна». Засліплена прислужництвом «ледача інтеліґенція» не хоче бачити, як злиденіє Український народ. І в результаті пограбування корінного народу фінінтернівські кагали клептократів-плутократів підмінили Українську Державу своєю корпоративною «державою в державі» під вивіскою «Україна» й під цим брендом представляють себе у Світі як Українську владу, тим самим компрометуючи всі її інституції. Привласнивши Україну, зайди привласнюють і самонаймення корінного народу – Українці, підмінюючи етнонім і етнокультурну ідентичність політонімом і фіктивною ідентичністю множинного громадянства (детальніше про позбавлення Українського народу єдиного громадянства йтиметься далі).

Та передусім уся владарююча потолоч самими своїми потворними фізіономіями компрометує Український народ, спотворюючи в очах народів Світу благородний образ Українських людей. Варто тільки людині глянути на тих нелюдів: стефанчуків, арахамій, єрмаків, татарових, міндічів, чернишових, безуглих і самого зєлю-чорта, одразу виникає огида… І та деґенеративна потолоч збиткуїться над цілим народом!

Підмінивши Українську Державу паразитарною «державою в державі», клептократи-плутократи підмінили своїм кримінальним узаконеним беззаконням і Конституцію України та нав’язали Українському суспільству свою паразитарну доктрину, що вони є власниками усього й повноважною владою в Україні, на яку їх нібито уповноважили громадяни України. Дієздатні громадяни не можуть уповноважувати паразитів на владу над собою, бо це означає добровільно віддати себе в рабство. Отже, узурпатори використали виборче право громадян і фіктивні вибори для леґітимації свого владарювання.

Клептократи-плутократи узурпували владу в Україні й владарюють як окупаційний, неоколоніальний режим, керований резидентурою кремлівського кагалу. Владарюючий кагал метрополії насадив у всі владні інституції паразитарної «держави в державі» своїх резидентів, аґентів і маріонеток.

Неоколоніальний режим «держави в державі» зруйнував в Україні правову систему національної державності й соціальної справедливості та ліквідував базовий принцип права – справедливу покару за злочинство. За 33 роки грабування «незалежної» України не покарано жодного з тисяч державних злочинців, які обдирали Українців та руйнували Українську державу. На четвертому році рашистської воєнної аґресії не засудили жодного рашистського резидента (міністра, чиновника, депутата, військового начальника), які зсередини підривають обороноздатність України. Натомість злочинні суди в Україні цинічно-демонстративно оголошують заочні вироки функціонерам з Росії.

Замість системи національного права в Україні насаджено антисистему чужинського узаконеного беззаконня, яке безкарним свавіллям придушило волю національного духу – моральну основу національного права. Узаконене беззаконня забезпечує неоколоніальному режимові безкарне грабування підприємців, малих і великих підприємств та природних ресурсів України. Викриті організовані злочини проти України списують на «некомпетентність», «недбалість», «недогляд» окремих осіб, а організоване грабування держави називають «побутовою корупцією». А всю антисистему узаконеного беззаконня цинічно кваліфікують «прогалинами у законодавстві».

А ще неоколонізатори списують своє руїнницьке злочинство в медицині й освіті на реформи, які безпосередньо пов’язані з адміністративно-територіальною реформою в Україні, проведеною за імперською схемою метрополії. У результаті тих злочинних реформ найдужче постраждало сільське населення. Через скорочення кількості районів (з 490 до 136) ліквідували районні лікарні й сільські медичні пункти, а також сільські початкові школи. Тридцятирічне руйнування початкової освіти в Україні довершує аґресивна, диверсійна, «ключова реформа МОН» за назвою «Нова українська школа». Реформу НУШ розраховано на роки, та вона вже паралізувала систему Української освіти.

Уся протиправна антисистема узаконеного беззаконня суперечить Конституції України. Безкарне владарювання в Україні неоколоніального режиму забезпечує насаджена метрополією ментовсько-прокурорсько-судово-адвокатська мафія через ручне судочинство. Усі ті злочинні угрупування пов’язані між собою кримінальною круговою порукою. Так в Україні запанував політичний кримінал.

Тотальне зрощення в клептократично-плутократичній «державі в державі» паразитарної політичної еліти з організованою злочинністю деморалізує суспільство й робить Україну вразливою перед рашистською аґресією та породжує недовіру в наших союзників. Керований кремлівською резидентурою владарюючий в Україні злочинний кагал, видаючи себе за Українську владу й демонструючи свою кримінальну безкарність, компрометує і Українськість, і Українську державність та ілюструє руські імперські твердження: «влада в Україні корумпована», а «Україна – недодержава».

Так імперський необольшевицький режим застосовує випробувані чекістські методи зовнішнього управління чужою самостійною системою через упровадження в неї своїх резидентів. Так руські большевики керували всіма держорганами в совєцькій Україні, так само необольшевики керують у «незалежній». Усе робили й роблять, аби не випустити Україну зі своїх лабет, бо без України не буде руської імперії. Коли Українці, всупереч контролю чекістської резидентури й «свого» кагалу, намагаються вирватися, нас глушать війною: раз Україна не їхня, її хочуть ліквідувати – перевести зі статусу політичного, суверенної держави (хоч і підлеглої імперському режиму) в статус географічний, власної території імперії в складі канонічної території руського православія – руського міра. Нинішня руська воєнна аґресія стала підтвердженням тому. На що Український народ відповів визвольною війною од 1000-літньої руської кабали.

У русько-українській війні масштабно розкрився злочинний симбіоз владарюючих кагалів метрополії й колонії: обидва мають на війні колосальні надприбутки. В Україні владарюючий кагал розкрадає кошти, які надають союзники на військову оборону України й соціальну підтримку суспільства. А ще владарюючий кагал розкрадає державний бюджет, формуючи його під час війни не на перемогу, а на поразку. Це внутрішня фінансова війна проти України. Усі організатори тієї злочинної змови – ліквідатори Української державності. Тільки ліквідувавши цих внутрішніх ворогів, ми зможемо перемогти зовнішніх ворогів.

«Внутрішніх ворогів треба знищувати не після перемоги, а заради перемоги», – таким національним стратегічним принципом керувався Британський політик-мислитель, державний діяч сер Вінстон Черчілль (1874–1965). «Зрадника не покараєш – покарає він тебе, але твоєю ж кулею», – ствердив з власного досвіду Нестор Іванович Махно (1888–1934), Український політичний і військовий діяч, засновник і командувач Повстанської армії України, провідник селянського повстанського руху 1918–1921 років. У Махновській повстанській армії діяла з неймовірною ефективністю власна служба безпеки на засадах прямої демократії: без репресивної централізованої держави, тюрем, катівень, спецтехніки. Нестор Махно забороняв тортури: «Ми – не чекісти. Ми – вільні люди». Та коли факт ворожої діяльності доведено – одразу розстріл. Зрадників карали швидко, холодно, без жалю. Діяли за моральним кодексом: не для нагнітання страху, а для захисту визвольного руху. Німецький історик Франк Гольцер у 1990-х порівняв Українську контррозвідку Махна з Ізраїльським «Моссадом» – не за технічними засобами, а за ефективністю в екстремальних умовах бездержавності.

Особливий цинізм державних злочинців-клептократів у тому, що вони грабують Україну нібито в інтересах держави й так би мовити онлайн – у процесі журналістських розслідувань і розкриттів їхніх злочинів. Усе те особливо цинічне, зухвале нахабство, підла брехня нелюдів, які деморалізують людей, називаїться в міжнародному юридичному лексиконі – хуцпа (на Івриті означає звичні риси спритних злочинців: нахабство, зухвальство, безсовісність). Необольшевики успадкували хуцпу од своїх предків – большевиків-хуцпістів. Нинішні злочинці-хуцпісти цинічно демонструють свою безкарність під прикриттям свого узаконеного беззаконня.

Ознака хуцпістів – абсолютна відсутність у них совісті, яка є моральною основою людяності й внутрішнім моральним суддею. У нелюдів немає моральної волі, вони керуються аморальним свавіллям прагматичного розуму. Тож нелюдів не зачіпає людський моральний осуд, і їх злочинство необхідно піддавати справедливій покарі.

Знаряддям хуцпістів для прикриття свого злочинного аморалізму, нахабства, зухвальства є аґресивна патологічна проекція – ресентимент.

Ресентимент (фр. Ressentiment – злопам’ятність, озлоблення) – почуття неповноцінності й ворожості до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач. Суб’єкт створює образ «ворога», аби позбутися власні неповноцінності.

Руський ресентимент є особливо аґресивним виявом патологічної проекції – приписування власних намірів, мотивів, дій іншим для відвертання уваги від себе, перекидання власних злочинів на жертву, аби не нести за них відповідальності. Патологічна проекція, за Фрейдом, є «віддаленням» загрози від себе. Патологічна проекція – один з основних захисних механізмів при параноїдальному та істероїдному розладах особи. По-народному це зветься: «З хворої голови – на здорову» або «Свої воші – на чужу голову».

Ресентимент (нацистський і рашистський), що опанував масами і оформлений у політичну доктрину, становить загрозу вільним суспільствам з тієї простої причини, що воля передбачає моральну відповідальність за свої слова й дії та не допускає перенесення вини за свої невдачі й злочини на «ворога».

Ресентимент нацистів чітко охарактеризував британський політик Вінстон Черчілль: «Цим особам не потрібна воля, а вид вільних людей розлючує їх». Зі суб’єктом ресентименту (особою чи країною) неможливо ні домовитися, ні втихомирити його аґресивність, причина якої всередині його. Стримати суб’єкта ресентименту можна тільки з позиції сили. А поступка, компроміс можуть привести лише до тимчасового послаблення напруженості, та будь-якої миті ресентимент вирветься ще з потужнішою аґресією. Руський ресентимент – патологічна брехливість, лукавство, підступність аґресивних деґенератів.

Нині над людством нависла загроза тотального владарювання нелюдів, наплоджених деґенератами. Надто велика загроза над Українським народом, який обороняє свою землю од паразитарної химери – русні (рашистів). Необольшевиків-рашистів озброює, фінансує тоталітарний режим комуністичного Китаю і його сателіт КНДР. Китайський і рашистський тоталітарні режими, замасковані під китайський комунізм і руське православ’я, одержимі контролем над Україною як плацдармом для тотального фінансово-політичного домінування над цілою Європою й разом зі США – над цілим Світом. Тому домінуванню протидіє спричинена руською воєнною колонізаторською аґресією в Україну антиколоніальна війна Українського народу, з якої почався розпад руської колоніальної імперії. А розпад імперії суперечить спільним глобальним колоніальним інтересам РФ, КНР і США. Тож КНР і США не хочуть поразки РФ у колоніальній війні проти України й розвалу імперії та вперто називають руську імперську аґресію проти України «українською кризою». США й КНР приховують за цією фіктивною позицією свої глобальні підступні інтереси стосовно одне одного: як ослабити супротивника й посилити себе за рахунок РФ. Поки що повіреними, уповноваженими (проксі) Китаю на початку Третьої світової війни є Росія, Північна Корея й Іран. Зокрема, Китай веде наступ на Європу через Україну руками Росії й Північної Кореї – і не тільки зброєю й солдатами на фронті, а й диверсіями спецслужб і терором кримінальників, кібератаками й шантажами в тилу.

І Європа вже називає загрозу з боку Росії та Китаю «найбільшим викликом» для Світу. Своєчасним стає тисячолітнє застереження Української мудрості: «Як устане китає́ць, то Світу кінець».

Імперці русь і хінці (самоназва китайців) генетично пов’язані: обидві химери походять від азійських грабіжників – рудоволосих хуннів-хіонітів-сіонітів. У Давньому Китаї вони відомі також як жуни-хуни – рудоволосі дияволи. Від хіонітів-сіонітів походять войовничі хінці, що підкорили собі понад 100 народів Китаю й досі владарюють над ними як титульна нація. Від хуннів-хіонітів-сіонітів, жунів-хунів походять також рудоволосі туранські грабіжники друджі-раші-рас’я, які владарювали в Давному Ірані, й від них походить воєнно-грабіжницьке угрупування русь, яке з ІХ ст. почало колонізувати Українські землі Наддніпрянщини, а згодом підкорило понад 100 корінних народів Євразії. З жунів-хуннів походять войовничі гуни і їхні нащадки – рудоволосі огури-мадяри (нічні злодії), які колонізували землі корінних народів Центральної Європи й тепер є аґентами китайсько-руського експансіонізму в Європі. Отже, хіоніти-хінці, рас’я-русь і огури-мадяри мають спільне походження від хуннів-хіонітів-сіонітів. Це не етноніми, а загальні назви винародовлених воєнно-грабіжницьких угрупувань ізгоїв-вигнанців, які не мали своєї землі й ніколи на землі не працювали, а існували за рахунок пограбування корінних хліборобських народів. Ось тому й нащадки колишніх колонізаторів Українських земель рас’я-русі й огурів-мадярів – нинішня русня й мадяри так затято намагаються окупувати Україну та «денацифікувати» (русифікувати й мадяризувати) Українців. А ще ж насуваїться глобальна китаїзація…

Діючою жахливою моделлю глобального концтабору з тотальним контролем за людьми некитайської національності є геноцидний китайський режим у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі. КПК запровадила технологію китайського кіберкомунізму для постійного стеження, відеоспостереження, біометричного контролю й концентраційних таборів «перевиховання» для уйгурів, казахів, дунган та інших корінних народів китайської колоніальної імперії.

Владарюючий в Україні клептократично-плутократичний кагал уже готовий перейняти досвід китайського тоталітарного режиму. Спокушені етноцидно-геноцидним тоталітаризмом китайських «червоних вартових», «зелені хунвейбіни» намірилися дощенту викорінити в Україні культурну традицію, моральні засади суспільного життя й національного права – остаточно пригнітити Волю національного духу корінного Українського народу.

На жаль, нинішня знетямлена, безвольна маса схильна вбачати причину всіх своїх бід у колишніх зверхниках та у відсутності нової еліти і закликає народжувати й вирощувати її. В такому деґрадованому стані соціальна маса може народжувати й вирощувати хіба що виродків. Саме такі «елітарні» виродки і владарюють нині в Україні.

Українцям для гідного життя не потрібно народжувати й вирощувати деґенеративну еліту – вся та паразитарна потолоч множиться сама й деґенерує все суспільство та тримаїться за нього мертвою хваткою, прирікаючи на погибель. Ось і нині на пригнічене, знетямлене зовнішньою рашистською аґресією й внутрішнім окупаційним кагалом Українське суспільство вже наготували стару петлю фіктивних виборів без вибору для леґітимації рашистської резидентури й аґентури в неукраїнській владі. Через фіктивні вибори в Україні вже владарюють антиукраїнські, антидержавні політичні партії, які прикривають свою злочинну суть цинічними назвами: «Воля народу», «Слуга народу»…

Отже, Українцям не потрібні жодні партії, які тримають людей на припоні своєю облудною пропаґандою й ошукують безтямних марновірців, доки ті вірять ошуканцям. Безтямних ніхто не порятує. А для самопорятунку людям належить передусім отямитися й зрозуміти, що їх не збираються рятувати ні облудні партії, ні владарюючі клептократи-плутократи, ні запроданська інтеліґенція. Не збираються рятувати нас і благополучні Європейські країни, бо ми для них з цілим комплексом своїх бід – нерозв’язна задача. Наші біди – це спадщина наших попередніх поколінь, примножена нашими власними хибами. Тож не лишаймо тих бід, своїх нерозв’язаних задач нашим нащадкам. Стрепенімось од байдужості до самих себе й збагнімо весь трагізм нинішньої ситуації та мобілізуймо свою гуртову моральну волю до реґенерації свого етнічного єства для гідного життя.

Українцям неминуче необхідно прозріти й звільнитись од омани підступної ворожої пропаґанди та пробудити в собі особистий дух. А далі тільки збірною Волею народного духу ми спроможимося звільнитись од паразитарного кагалу та забезпечимо саморозвиток, самоврядування, самооборону на природно-моральних засадах традиційної верствової самоорганізації.

Для звільнення від омани й маніпуляцій, од марновірства й невігластва та для отямлення й прояснення перспективи життя суспільству необхідно пройти через дегероїзацію історії й сьогодення. Хто такі герої чи антигерої – подвижники розвитку народу чи призвідці людських жертв? Чи співмірне приписуване їм з тим, що вони зруйнували? Усі події минулого належить оцінювати за наслідками й за критерієм непроминущої, безвічної вартості людського дбання. Всіх історичних персон необхідно оцінювати за моральним критерієм відповідності їхніх слів їхнім вчинкам. Колишніх героїв-злочинців, які знищували Український народ і торгували Україною заради власної вигоди, релігійних чи партійних догм, необхідно піддати історичному осуду навіки. А нинішніх злочинців, які намагаються героїзувати своє нелюдство й запроданство, піддати найнещаднішій покарі для застороги іншим.

Українським людям для збереження й зміцнення морально-світоглядної основи свого життя та протидії омані й злочинству нелюдів належить зберігати в собі ясну самосвідомість і зміцнювати моральну Волю свого духу.

Для утвердження свого морального волевияву людям необхідно убезпечуватись од ілюзії свободи й для цього належить уміти розрізняти волю й свободу.

Свобода – це зовнішня, переважно фізична, неусвідомлена реакція на зовнішню ж спонуку, на силування до чогось. А воля – внутрішній, духовний чинник, незалежний ні від чого моральний волевияв свідомої, самостійної людини. Свобода позбавлена моральної волі духу свідомої, самостійної людини. Свобода – прояв масового психозу.

З позиції такого розуміння суті свободи безтямно злочинним є заклик Українців до масового психозу в державному гімні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». За понад 100 років самопрограмування тим некрофільним гімном на погибель за ефемерну свободу Українці в переважній масі своїй стали зовсім безвольні й безтямні – готові положити «душу й тіло» ні за що! Отямитись од тієї приреченості допомагає народний славень Тараса Петриненка «Україно, Україно!» – славень волі України й Українців.

Воля – вияв сили духу. Воля – реальна сила духу вільних людей і конкретна програма їхніх правових, справедливих дій. Воля є синонімом духовної сили, самостійності й дієвості. Воля – дієвий морально–світоглядний чинник природно-звичаєвого права, природне прагнення вільних людей до самостійного, справедливого життя.

Воля як духовне прагнення й право вільних людей жити гідним життям суттєво відрізняється од свободи – фізичного бажання рабів звільнитися од зовнішнього гніту, а заодно й од відповідальності за свої свавільні вчинки.

За Українським природно-звичаєвим правом, найвищою цінністю людського життя є Воля духу. Воля як морально-правове поняття живе в мовах усіх Слов’янських та споріднених аграрних народів: у Литовській – valia, Латиській – vala, Верхньолужицькій – Wille, Латинській – valens (вольовий, сильний, дужий, дійовий) та valentia (воля, сила, міць), а також синоніми libertas, libertatis – воля, право, справедливість, самостійність, вільнолюбство, відвага, в Авестійській – vara (воля, відбір), у Давньоіндійській – varah (воля, вибір).

Отже, Воля є ознакою внутрішньої сили духу та моральної дієвості людини й народу. Воля є внутрішнім дієвим чинником самоорганізації людей у суспільні верстви й збірну цілісність народу. Давньоорійські форми Волі – vara й varah етимологічно споріднені з Українським – верства й Давньоорійським – варна, моральні ознаки яких – доброчесність, добротність.

Штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчуваїться сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові «Воля» звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».

Воля національного духу – дійова сила справедливого суспільного ладу

У 1898 р., в 25-ліття своєї літературної діяльності, Український мислитель-енциклопедист, суспільний подвижник Іван Якович Франко (1856–1916) розкрив Українській публіці суть своєї праці як морального обов’язку селянського сина перед рідним, простим людом, який усе здобуває важкою працею: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваюся до обов’язку віддати працю свого життя простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді: перша – це, власне почуття цього обов’язку, а друга – це потреба безперервної праці. Я бачив змалку, що нашому селянинові ніщо не приходить без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що ми здобудемо своєю працею, те буде справді нашим надбанням…». За Франком, Український народ для покращення свого життя має покладатися тільки на власну самостійну силу й на своє надбання власною працею.

Тож народові не потрібно народжувати еліту, панство, народові належить відродити свою самостійну силу – волю духу, а своя сила-воля стане джерелом самостійного життя – культурно-соціальному саморозвитку.

На основі культурного саморозвитку Іван Франко сформулював для нових поколінь Українців стратегічне, досі своєчасне завдання: «Перед Українською інтеліґенцією відкриваїться тепер… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися…» («Одвертий лист до галицької Української молодежі». 1905). Так І. Я. Франко сформулював програму виховання, гартування духу Українського подвижництва, якому належить стати провідною силою у витворенні суцільного культурного організму Української нації.

За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». За П. О. Кулішем, так само вдруге, духовно, народжуїться й культурно саморозвиваїться «збірна особа Українського народу» з ресурсу своєї самостійної життєвої сили – Волі духу згідно з життєвою програмою своєї збірної душі.

Культура – система саморозвитку людини й народу, субстанційна, ладова основа людського світу, в якій являїться істинність життя людини й народу власною самостійною силою. Бо самостійності, справедливості й достатку не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які й справа, й зліва однаково пожадливо грабують Україну. А ошуканий право-лівими грабіжниками люд лишаїться безтямним і безпорадним.

Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість Український народ забезпечить собі тільки сам власною силою-волею й збірною цілісністю на становій взаємодії-взаємодопомозі військової, аграрної, промислової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну, державоутворюючу суспільну силу.

Українському народові для узгодженої взаємодії всіх верств необхідна національна державницька стратегія культурно-соціального саморозвитку. Традиційною базою стратегії саморозвитку Українського народу є культурна традиція, морально-світоглядні засади суспільного життя й національного права та фундаментальна основа природничих наук і засноване на цій основі національне господарство. Та всі ці базові засади самостійного національного життя – культурну традицію, право, науку, господарство – цілеспрямовано нищить неоколоніальний режим.

Тож Україні передусім необхідно звільнитись од залишків 1000-літньої руської імперської колоніальної кабали. І це є першочерговим стратегічним завданням. Бо руська імперія почалася з колонізації України, й Українське визволення призведе імперію до загибелі. Тому руський імперський колоніальний монстр тримаїться України мертвою хваткою. На цьому наголосив американський політолог, соціолог і державний діяч Збіґнєв Бжезінський (1928–2017): «Росія з Україною – це ще імперія. Росія без України – це не імперія».

Нині, під час антиколоніальної, визвольної війни, потужно являють волю духу військової верстви Українські воїни, хоч їх підступно знищує рашистська резидентура в командуванні ЗСУ.

Надзвичайної шкоди ЗСУ й цілій Україні завдає злочинна структура в Міноборони – ТЦК (Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки). З початком повномасштабної війни ТЦК-ами замінили військкомати й зобов’язали вести військовий облік і здійснювати мобілізацію військовозобов’язаних. Відтоді злочинну діяльність ТЦК супроводжують гучні скандали по всій Україні, й ті скандали успішно використовують у своїй антиукраїнській пропаґанді рашисти. За рік на відкупах і переправляннях військовозобов’язаних за кордон керівники обласних, міських, районних ТЦК стали доларовими мільйонерами. Після перевірок і відкриття близько 150 кримінальних справ президент України оголосив наприкінці літа 2023 про звільнення всіх керівників обласних ТЦК. Та після заміни керівництва структура й далі провадить злочинну діяльність: тецековці заробляють на відкупі здорових і загрібають на фронт хворих, катують і вбивають непокірних. І як наслідок, ТЦК своїм антинародним терором придушили патріотичний добровольчий рух, який на початку рашистської аґресії урятував Україну від повної окупації.

Нинішня війна для Українського народу – визвольна, антиколоніальна, а для владарюючого колоніального кагалу – спільне з кагалом метрополії СВО для «денацифікації», знищення Українців. Воїнам усіляко допомагають свідомі громадяни: озброюють, удягають, годують своє військо. Українські інженери розробляють для фронту новітню техніку й зброю. Українські аграрії забезпечують усе суспільство продуктами харчування. Отже, є в корінного Українського народу глибинний потенціал військової, аграрної, промислової, наукової верств. Цей потенціал необхідно сконцентрувати в стратегічній перспективі остаточної перемоги над рашистами й звільнення з тисячолітньої кабали.

Зважаючи на цей усенародний визвольний потенціал, Британський історик, письменник Тімоті Ґартон Еш (1955) визначив Україну «як точку відліку нової епохи»: «Ми перебуваїмо на початку нового періоду європейської та світової історії. І початком цього періоду став саме день 24 лютого 2022 року тут, в Україні». І тому вчений вважає нісенітницею марну надію на мирні переговори й усякі балачки пропагандистів про мир з колоніальною імперією, бо «це дуже небезпечне очікування».

Убезпечить Україну, Європу й Світ тільки стратегія перемоги над останньою колоніальною імперією, яка загрожує всім народам руйнуванням їхніх національних держав і новітньою колонізацією. А Україні, крім стратегії перемоги над зовнішнім ворогом, необхідна ще національна державницька стратегія, яка поєднує програму ліквідації клептократично-плутократичної «держави в державі» з очищенням усіх органів влади від ворожої резидентури, аґентури й усіх інших злочинців та програму розвитку Самостійної Української Держави.

Національна державницька стратегія – це основа саморозвитку Українського суспільства у взаємодії-взаємодопомозі всіх його верств, включно з представниками різноверствового середнього стану, якому належить повернутися з закордонних наймів у рідну Україну. Та передусім кожному Українцеві належить позбутися деморалізуючої безвольності, мімікрії та усвідомити свій верствовий статус і власну верствову гідність у збірній цілісності корінного Українського народу та вродженою працею здійснити життєву програму своєї душі й збірної душі свого народу на рідній землі.

Національна стратегія розвитку зобов’язує всіх Українців до спільної державотворчої праці у взаємодії-взаємодопомоги. Енергопродуктивну взаємодію-взаємодопомогу суспільних верств Українського народу забезпечать верствова взаємодопомога й міжверствовий кооператизм, які нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням та в суспільстві громадянською солідарністю.

Внутрішньоверствова взаємодопомога та міжверствова кооперативна співпраця стануть потужними соціально-культурними, економічно-фінансовими чинниками, завдяки яким солідарне Українське суспільство подолає інспіровані зовні міжетнічні й міжконфесійні суперечки та позбудиться партійної облуди й ліквідує паразитарний режим неоколоніального владарювання в Україні. Та для остаточної ліквідації паразитарного режиму Українському суспільству належить систематично й нещадно очищатися від соціальних паразитів, подібно, як ми очищаємо свою господу від шкідників і бур’янів.

Головним чинником консолідації Українського народу був і лишаїться морально-світоглядний принцип-закон соціального синергізму. Синергізм (від Давньогрецького  συνεργία – спільна дія, співпраця) – це не проста сума дій окремих чинників (1+1=2), а ефект посилення їх дій взаємодопомогою (1+1=3).

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежуїться єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної Української людності в продуктивній взаємодії суспільних верств. Саме корінна Українська хліборобська людність своєю багатовіковою продуктивною життєздатністю на рідній землі забезпечувала життєздатність усіх верств Українського традиційного суспільства. Корінний Український народ розвивався, формувався на своїй питомій землі протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею й Сонцем та міжверствової співпраці.

Народ розвиваїться культурно-соціально на основі питомої культурної традиції самовідданою працею своїх поколінь. Українці зможуть відродитися культурно-соціально збірною цілісністю народу тільки на морально-світоглядних засадах традиції своєї культури й на традиційній верствовій основі, де кожна верства власною вродженою працею здійснює свою неповторну природно-духовну функцію в культурно-соціальному організмі.

Нашому розпорошенню настав кінець – ми опинились над прірвою остаточної деґрадації. Для самопорятунку нам неминуче необхідно повернутися до самих себе через відродження природно-духовної єдності з рідною землею й суспільної єдності на верствовій основі.

Українцям передусім належить відродити свою генетичну, родову й колективну народну пам’ять, звільнитись, очиститись од наносного, чужого та збірною волею у взаємодопомозі самоорганізуватися в збірну цілісність Українського народу.

А першочергова всенародна, солідарна справа Українців – звільнити індивідуальну й суспільну свідомість од залишків руського колоніалізму та очистити громадський простір од епідемії колонізаторського жаргону – «русского мата». І головним маркером відмежування, відокремлення продуктивного, етнокультурного Українського світу од паразитарного, винародовленого «русского мира» є Українська мова.

Збірну цілісність Українського народу засвідчує рідна мова як вияв національної самосвідомості та солідарна Воля національного духу – потужні яви нашої самостійної сили. Так ми засвідчуїмо свою автентичність в Українському світі й свою етнокультурну ідентичність у глобальному Світі та стверджуїмо, що ми позбулися владарюючих паразитів і знову стали одвічними господарями на своїй рідній землі – Українцями в Україні, Українцями для України.

Українські землі протягом століть були розділені між аґресивними сусідніми державами, а Українці працювали не на утвердження власного державного ладу, а змушені були віддавати свою силу на утвердження чужинського владарювання – на зміцнення колоніальних режимів. А ще мільйони Українців вимушено роз’їхалися по цілому Світу в пошуках можливостей для гідного життя. Найбільшу міґраційну хвилю спричинило владарювання клептократів-плутократів, декороване оманливою «незалежністю». Відтак четверта й п’ята хвилі Української міґрації-еміґрації остаточно закріпили за Україною статус країни-донора фізично-інтелектуального людського потенціалу. І те донорство тепер намагаються потрактувати як планетарний набуток з похвальбою: що дала Україна Світові. Тож постає логічне запитання: а що дав Світ Україні? Як Світ віддячив Україні за той колосальний фізично-інтелектуальний людський потенціал, що обернувся для України пропащою силою? Без тієї сили, змарнованої попередніми поколіннями Українців по світах, нинішнім покоління дуже тяжко відновлювати розпорошену збірну цілісність Українського народу.

Та над Українським народом нависла нова загроза розпорошення: 18.06.2025 ВРУ ухвалила президентський законопроект № 11469 про множинне громадянство, що суперечить Конституції України, згідно зі Статтею 4 якої: «В Україні існує єдине громадянство». Нинішнім неконституційним узаконеним беззаконням про множинне громадянство «слуги народу» узурпували Основний Закон і позбавили Український народ єдиного громадянства як правового запобіжника від втрати національної ідентичності та збереження демографічної й геополітичної стабільності. В умовах усенародної війни та масової міґрації Українських біженців по всіх світах владарюючий кагал зробив з України прохідний двір для міґрантів з усіх світів. Це узаконене беззаконня не поверне Українських міґрантів додому, а надасть їм право легко отримати й чуже громадянство. Українська діаспора як пропаща сила для України підтримує цей злочинний закон у своїх меркантильних інтересах, що суперечать життєвим прагненням корінних Українців. Це узаконене беззаконня не об’єднає Українського народу, а ще дужче розпорошить його. А ще обмежить Український народ у Конституційному праві на національні природні багатства, головне, на Українську землю, яка дістанеться у власність чужинцям без землі, але з Українськими паспортами. Загодя владарюючий кагал так само узаконеним беззаконням зробив Українську землю як природне багатство й неподільну всенародну власність товаром і виставив на глобальний продаж (за бездіяльності безвольного населення).

У ХХІ столітті Україну з багатими аграрними ресурсами й прадавньою агрокультурною традицією прирікають на аграрну колонію. Під прикриттям договорів про зовнішнє фінансування й допомогу від міжнародних партнерів Україна непомітно втрачає продовольчий суверенітет. Замість обіцяних інвестицій на розвиток з України вимивають ресурси, унаслідок чого на селі зникають малі господарства й зростає бідність: замість прогодувати себе Українці годують чужинців. І якщо зараз не запровадити Української аграрної стратегії, Українці ризикують залишитись без своєї землі, без їжі й без майбутнього.

Маємо пам’ятати, що головне джерело небезпеки для Українського народу, крім зовнішнього кремлівського колоніального режиму, це його колоніальна адміністрація – владарюючий в Україні прокремлівський кагал: ВРУ, ОПа, КМУ й підручні їм силовики.

22 липня 2025 всі задавнені кремлівські консерви у ВРУ й на Банковій здулися заразом, коли у ВРУ вмить проголосували, а пРезидент з Банкової враз  підписав злочинний закон, що ліквідовує незалежність НАБУ і САП. Рекордно швидко прийняти злочинний закон дали команду з кремля для підриву України зсередини одночасно з масованим наступом по всьому фронту, а також для зриву переговорного процесу зі вступу України до ЄС. Резидент кремля з Будапешту вже блокував відкриття першого переговорного кластера з Київом. А тепер сама резидентура з Київа зриває відкриття першого кластера «Основи», який включає базові вимоги: «Судова система й основні права» та «Правосуддя, свобода й безпека», що їх дотримання забезпечували антикорупційні органи. Та припекло й самій  кремлівській резидентурі й аґентурі, яка рятуїться злочинною круговою порукою: з 263 депутатів злочинців, які проголосували за узурпацію влади колоніальною адміністрацією, 80 – фігуранти розслідувань НАБУ і САП. Отут головним ініціатором блискавичного прийняття антиправного закону виступив сам пРезидент, бо детективи НАБУ й САП зібрали всю інформацію про антидержавні злочини його найближчого мафіозного оточення (міндічів, шурмів, чернишових, паліц…). Саме з юдейської потвори міндіча починався проект гугнявого буратіна-пРезидента. А далі прямим резидентом-куратором кагалу став кремлівський резидент єрмак. Тепер зовні керований з кремля кагал цинічно мотивує прийняття антидержавного закону «убезпеченням України від зовнішнього управління». Цей кремлівський штамп істерично твердила в агітаційній проповіді перед голосуванням ведуча антиукраїнської партії – кремлівська аґентка «юдка». Та хуцпістка своїм аґресивним нахабним твердженням про «зовнішнє управління Україною» продемонструвала свій рашистський ресентимент – особливий вияв патологічної проекції: перекидала власні злочинні дії на інших, аби відвернути увагу від себе.

А НАБУ й САП створили на вимогу ЄС для убезпечення України від урядової корупції й підготовки вступу в ЄС. Антикорупційну діяльність НАБУ й САП усі роки паралізує прокурорсько-суддівсько-адвокатська мафія, а тепер владарюючий кагал вирішив покінчити з ними, аби убезпечити себе й забезпечити безперешкодне зовнішнє управління Україною з кремля. Усе те злочинство узгоджують на стамбульських договорняках, а тепер уже договорняцькі команди діють онлайн. Таким способом легалізували пряме управління Україною з кремля для остаточного донищення державності й підписання капітуляції. Дуже небезпечний стан. Тривога подібна до початку широкомасштабного вторгнення рашистів у 2022, тільки це удар по Україні зсередини, коли армію виснажили на фронті. Одразу в Київі й інших містах України тисячі Української молоді вийшли на протести проти узурпації влади керованим з кремля кагалом. Учасники акцій скандують: «Вето на закон», «Поверніть Європу», «Ганьба», «зєля – чорт». Українська молодь на закиди владарюючої потолочі, що протести хтось оплачує, заявила: «МИ НЕНАВИДИМО ВАС БЕЗПЛАТНО!!!»…

У суспільстві нарешті почалось пробудження! Це перший Усеукраїнський антирашистський майдан проти кремлівського пРезидента і його кагалу під гаслом – «зєля – чорт». А хитрий зєля-чорт уже дістав з-під поли другий законопроект (заготований загодя на випадок провалу з першим), яким обіцяє зберегти всі повноваження НАБУ і САП. Отже, його мету в спецоперації з обшуками в детективів цих органів досягнуто – всю інформацію про злочинство його поплічників вилучено. Зєля-чорт марно надіїться, що після прийняття другого закону протести припиняться. Бо протестує проти русні та її резидентури Українська молодь, яка виступила проти знищення Української державності й має твердий намір жити в Самостійній Українській Державі. Український народ голосом молодого покоління сказав своє слово: «МИ НЕНАВИДИМО ВАС БЕЗПЛАТНО!!!»… А тепер люди чекають відповідних дій од детективів НАБУ і САП, які на службі в народу і яких принизив владарюючий кагал…

Тепер чекає на перевірку наша солідарна дієвість спроможністю до Всеукраїнського бойкоту – організованого протесту проти антинародного режиму клептократично-плутократичної «держави в державі». Передусім це має бути відмова од участі у фіктивних виборах до органів влади, в тім числі й пРезидента, де всі місця забронювали клептократи-плутократи. А інститут пРезидентства в Україні як кагал чужої резидентури, який скомпрометував не тільки цей орган влади, а й усю управлінську вертикаль, підлягає остаточній ліквідації. В Україні необхідно запровадити традиційну вічову систему самоврядування з законодавчим і виконавчим органами – Радою й Урядом, обраними на верствовій (позапартійній) основі. Нам належить бойкотувати неоколоніальне владарювання «держави в державі» й Волею всенародного Віча відновити в Україні Конституційний лад. Для Українців своєчасним прикладом є всенародне бойкотування Канадцями аґресивної імперської політики США. Та щоб наш бойкот не став просто бунтом, то повноважним (позапартійним) представникам суспільних верств належить випрацювати стратегічні засади вічового самоврядування Українського народу на традиційній верствовій основі.

Тільки вічовим самоврядуванням на верствовій основі з провідною силою військової верстви Український народ ліквідує владарюючий в Україні паразитарний режим, відновить Конституційний лад і націоналізує все вкрадене в нього клептократами-плутократами. Українська військова верства стала оборонною силою Українського народу й дала відсіч руській аґресії, тож їй належить стати провідною адміністративно-оборонною верствою для відновлення в Україні народовладдя на засаді соціальної справедливості з невідворотною суворою покарою за злочинство.

В Україні на основі вічового народовладдя у формі козацького військового самоврядування життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років. Базовим правочином козацького військового самоврядування є Воля – закон, який ухвалює козацька Рада. Ці правові засади Українського самоврядування надзвичайно своєчасні й дієві для ліквідації диктату узаконеного беззаконня паразитарної «держави в державі» та відновлення одвічних прав корінного Українського народу, підтверджених Конституцією України.

Українцям неминуче необхідно сформувати, употужнити колективну опірність внутрішнім і зовнішнім окупантам на основі національної державницької ідеології. А солідарною Волею Українського національного духу належить відродити свою традиційну морально-правову основу соціальної справедливості й стратегічною триєдністю саморозвитку, самоврядування й самооборони утвердити свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу.

Для цього нам необхідно відродити свій унікальний історичний досвід співпраці-взаємодопомоги суспільних верств у традиційному Українському суспільстві, а також залучити наукові напрацювання Українського економіста-мислителя М. І. Тугана-Барановського, реалізовані в найпередовішій у Світі Скандинавській моделі розвитку.

М. І. Туган-Барановський став одним з перших у світовій економічній науці й практиці, хто проаналізував крайню обмеженість регуляторів ринкової й планової економік та запровадив їх синтез у вченні про кооперацію – громадівську співпрацю-взаємодопомогу. Політично-економічній доктрині марксизму й марксистській моделі централізованого державного соціалізму з плановою економікою вчений-новатор протиставив нову соціальну модель – громадівський, кооперативний соціалізм зі змішаною економікою.

На основі новаторського вчення Українського економіста-мислителя Стокгольмська школа економіки з 30-х до 70-х рр. ХХ ст. запровадила систему самозбереження й розвитку Шведського суспільства на основі збалансованості капіталізму й соціальності. Так у Швеції й інших Скандинавських країнах утвердилася система громадівської соціальності як протидія ідеології капіталістичного визиску, де домінує приватна власність і конкуренція, та космополітичній комуністичній ідеології тоталітарного большевицького режиму державного соціалізму, яким загрожував їм аґресивній сусід – СССР. За півстоліття Швеція зробила стрибок від аграрної провінції до аграрно-індустріального, інноваційного центру не тільки Європи, а й цілого Світу. Ця колективістсько-універсалістська (громадівська) модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності й ринку відома як Шведська або Скандинавська модель розвитку. За цією соціальною моделлю нині гідно живуть Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія. Ці країни за рівнем життя лідирують серед найрозвинутіших країн Світу.

Визначальним у Скандинавській моделі розвитку є соціальний чинник, який забезпечує соціальну справедливість, стабільність і високий рівень безпеки суспільства за рахунок ефективного поєднання вільного приватно-капіталістичного підприємництва в економіці та соціалістичної системи громадського добробуту й дієвості муніципального самоврядування і профспілкової солідарності. Усе це досягається за дієвої участі соціальної держави в плані зайнятості населення й проґресивного оподаткування. Скандинавська модель соціально-економічного розвитку поєднує високий рівень економічного зростання зі стабільною соціальною захищеністю населення й тому є однією з найуспішніших у Світі. Скандинавська модель відзначається інноваційними підходами до управління та розвитком фахової освіти й науково-дослідницької практики.

Вивчення й запровадження Скандинавської моделі в Україні надзвичайно своєчасні для розвитку нашої країни, яка нині переживає економічні, соціальні й геополітичні виклики. Особливо важливим для забезпечення в Україні державної самостійності й соціальної справедливості є досвід Швеції з національної безпеки та дієвості національного права. Дуже нагальним є запровадження в національний правочин принципу справедливої покари за злочини. Це має стати першочерговою дією Українського права в умовах зовнішньої руської воєнної аґресії та внутрішньої економічно-фінансової злочинності корумпованих органів плутократичної «держави в державі», керованих мафіозними кагалами фінінтерну.

Утвердженню Української державності люто шкодять саме мафіозні кагали фінінтерну, які намагаються знищити національну державу, переділити й привласнити її національну територію з усіма ресурсами.

Перебити реалізацію владарюючим кагалом плутократичної «держави в державі» антилюдського фінінтернівського плану зможемо тільки солідарною взаємодією людей – збірною волею Українського народу на базисі Скандинавської моделі соціальної справедливості й самооборони.

А для цього Українцям передусім належить сконсолідуватися в солідарну соціальну цілісність. Головним чинником консолідації Українського народу була й лишаїться взаємодія-синергія на традиційній засаді взаємодії-взаємодопомоги всіх його суспільних верств. Завдяки взаємодії-взаємодопомозі своїх верств Українці досягали військової й загальносуспільної самоорганізації, самоврядування й самооборони у найтяжчі періоди своєї історії. Такий тяжкий період настав знову. Тож мобілізуймо всі свої сили для самопорятунку й утвердження збірної Волі національного духу в правочині Самостійної Української Держави!

Олександр Сівер, публіцист