Петрові Болбочану – 140:
«…Ми боремося з большевизмом,
…а уряд УНР йде назустріч большевизмові…»
Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – чільний український військовик і державник, найталановитіший воєначальник Армії УНР, організатор найбоєздатніших військових формувань. Петро Болбочан здійснив блискавичну військову операцію – звільнив од більшовиків Крим і взяв під контроль Чорноморський флот. Легендарний полководець-державник виборював Самостійну Україну та категорично виступав проти союзу з більшовицькою чи монархічною Росією. Та великого подвижника Української самостійності піддавали забуттю всі владарюючі в Україні антиукраїнські режими. Трагічна столітня історія відродження Українського війська й Української державності та винищення українських патріотів повторюється в не менш трагічному сьогоденні. За століття в антиукраїнському політикумі нічого не змінилося, і нерозв’язані суспільні проблеми перейшли в сьогодення.
Родовід. Освіта
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гиждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер – село Ярівка Дністровського району Чернівецької області) в родині священика.
Початкову освіту Петро здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі, середню освіту – в гімназії. Два роки провчився в Кишинівській духовній семінарії, а в 1905 вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища на Слобідщині.
Петро Болбочан семінарист Кишинівської духовної семінарії. 1905.
В училищі навчались переважно українці, й Петро Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Невдовзі начальник училища заборонив діяльність гуртка, а П. Болбочан дістав усну догану й лишився в навчальному військовому закладі тільки завдяки своїм надзвичайним здібностям.
Петро Болбочан юнкер Чугуївського піхотного юнкерського училища. 1907.
У 1909 після закінчення училища П. Болбочана в ранзі підпоручика направили на службу в 38-й Тобольський піхотний полк ім. генерала Милорадовича, де став завідувати мобілізаційною частиною. Ця посада вимагала військової освіченості й відповідальності. Згодом здібного молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. У 1912 Петро Болбочан отримав чин поручика й керував командою розвідників, а згодом командував кулеметним підрозділом та як батальйонний командир наглядав за всіма кулеметними командами полку. Це дало змогу здібному офіцерові освоїти новітню на той час стрілецьку зброю. З 1913 служив під командою полковника М. М. Ейгеля – видатного військового теоретика, автора підручників з тактики й фортифікації. «Служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою», – писав за спогадами П. Болбочана його й М. Міхновського соратник по українському визвольному рухові Сергій Шемет. Молодий офіцер П. Болбочан готувався вступити до Олександрівської військово-юридичної академії, яка готувала офіцерів для військово-судового відомства. Та той замір перебила Перша світова війна.
Поручик Петро Болбочан. 1913.
Воєнний досвід
Петро Болбочан провоював усю Першу світову війну як офіцер 38-го Тобольського полку, брав участь у 37 великих бойових операціях, нагороджений за хоробрість чотирма бойовими орденами.
Воював на фронтах у Польщі, в Білорусії та на Волині, де реорганізовував військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були недисципліновані, не мали військової підготовки й потрапляли під аґресивний вплив соціалістично-більшовицьких аґітаторів. «Це дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» (Сергій Шемет). Під кінець війни П. Болбочан командував запасним полком і отримав ранґ підполковника російської армії.
Після падіння самодержавства на всій території колишньої Російської імперії розпочалося гуртування вояків-українців в окремі національні формування, організовувалися українські військові комітети й ради, які підтримували Українську Центральну Раду. Та соціалістичні «вожді» Центральної Ради дотримувались позиції федерального союзу з Росією й орієнтувались на «спільний революційний фронт з російською демократією» і не бачили потреби у власних збройних силах. Прикриваючись гаслами про братерство всіх народів, інтернаціонал-більшовицький кагал розпалював пожежу світової соціалістичної революції для знищення національних держав і заневолення їх народів комуністичним рабством. Тому будь-які конструктивні самостійницькі ініціативи державницького й військового характеру в українському рухові викликали деструктивний спротив у лівих партійців. Найаґресивніший спротив українській самостійності чинив партайґеноссе УСДРП В. Винниченко: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».
А Винниченків однопартієць Троцький-Бронштейн упроваджував в Україні свою геноцидну доктрину більшовицького мілітаризму: «Всіх українців винищити і заселити москвинами».
Така антиукраїнська, антидержавна доктрина панувала в Україні протягом століття аж до нинішньої масштабної аґресії рашистського мілітаризму та початку Всеукраїнської визвольної війни. Проте й зараз під час визвольної війни антиукраїнські сили підривають зсередини відродження й зміцнення Українських збройних сил.
Підполковник (капітан) Петро Болбочан. 1917.
З початком Української революції Петро Болбочан займався організацією українських військових частин. У листопаді 1917 підполковник російської армії Болбочан сформував з добровольців Південно-Західного фронту при 5-у армійському корпусові 1-й Український республіканський піхотний полк ім. Б. Хмельницького чисельністю 5 000 свідомих українських вояків. П. Болбочан очолив полк як капітан Українського війська й мав намір «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західноєвропейської». Також мав намір українізувати весь 5-й армійський корпус, який дислокувався у Проскурові. Та руська більшість, підбурена більшовицьким солдатським комітетом, збунтувалась, і почалося збройне протистояння. Зрештою Республіканський полк роззброїли, а казарми розстріляли з гармат і підірвали. Там загинуло багато українців.
Петро Болбочан з уцілілою частиною полку з великими труднощами дістався в січні 1918 до Київа, якраз напередодні більшовицької окупації міста. Тут із залишків полку сформував Республіканський курінь у кількості близько 500 вояків. Цей курінь під командуванням П. Болбочана узяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у Київі й змусив заколотників скласти зброю. Та після запеклих 10-денних вуличних боїв з більшовицькими арміями під командуванням М. Муравйова й В. Антонова-Овсієнка республіканці змушені були відступити за Київ, у західному напрямку, аби не спричинити ще більших масових руйнувань міста від обстрілу далекобійних гармат.
А союзники більшовиків – вожді УЦР одразу першими покинули столицю, про що відверто написав у своїх воєнних спогадах Борис Григорович Монкевич (1896–1971), сотник Армії УНР або як сам називав себе – «сотник Війська Запорозького»: «У ніч проти 9 лютого (з 26 на 27 січня за ст. ст.) «вожді» Центральної Ради тікають з Київа. Про «евакуацію» знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про свою втечу Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Київа на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали, що «капітани українського корабля» Грушевський і Винниченко тікають першими».
Обдаровані вчений Грушевський і письменник Винниченко стали бездарними, шкідливими й навіть злочинними політиками…
Виснажені й деморалізовані українські війська зупинилися на ночівлю в селі Гнатівка, за 17 км на південний захід од Київа. У середовище українців проникли більшовицькі аґітатори, які намовляли кидати зброю й розходитись по домівках. Старшини на своїй раді ухвалили спільне рішення залишити самих добровольців і зібрати їх під єдине командування в Окремий Запорозький загін, який спершу налічував понад 2 000 вояків. До Окремого Запорозького загону увійшли: 2-й Запорозький піхотний курінь, реорганізований з Республіканського куреня під командуванням Петра Болбочана, та курені під командуванням полковника Всеволода Петріва й сотника Олександра Загродського. Командувачем Окремого Запорозького загону обрали генерал-майора Костянтина Прісовського, а заступником командувача загону – підполковника Петра Болбочана.
Окремий Запорозький загін став основою для розбудови нової Української армії. Незабаром загін було розгорнуто в дивізію, а далі в корпус та в Запорозьку групу армії УНР. За вояками цих легендарних формувань закріпилося наймення – запорожці, які вирізнялися своєю відвагою, дисципліною, патріотизмом. Дієвість запорозького формування базувалась на бойовій традиції запорозького козацтва. Запорозький корпус під командуванням підполковника Петра Болбочана став найбоєздатнішим авангардом Армії УНР.
Так відбулося об’єднання всіх наявних українських військ у перше регулярне збройне формування УНР. Таким чином, у селі Гнатівка, під Київом самоорганізувалася регулярна Українська армія. Рада старшин ухвалила також рішення про позапартійний статус Українського війська, в якому не повинно бути жодних комітетів і комісарів, які досі дезорганізовували й розвалювали армію, а до командування не повинні допускатися особи з партійними квитками й низькою військовою кваліфікацією.
Ухвалу ради старшин про організацію Української армії з позапартійним статусом визнали й підтримали всі командири вцілілого українського війська, крім Симона Петлюри. Він відокремився од Запорозького загону з трьома сотнями бійців Гайдамацького коша Слобідської України й артилерійським дивізіоном.
На переконання знавців історії українського військового руху, саме після Гнатівської ради Петлюра почав виявляти свою неприязнь до запорожців і особисте вороже ставлення до Болбочана.
2-й Запорозький курінь під командуванням Петра Болбочана відійшов далі на Захід. У Сарнах Запорозький курінь роззброїв 2-у Фінську дивізію, а особовий склад загнав у вагони й відправив у Росію. П. Болбочанові в Сарни прийшов урядовий наказ відновити українську владу в Житомирі, й водночас його призначили військовим комендантом Волині. Таким способом намагались відсторонити дієвого воєначальника від армії. Та Болбочан виконав і урядовий наказ, звільнивши Житомир од більшовиків, і розпочав на Волині мобілізацію до Української армії.
І ось уряд УНР, який утік з Київа од більшовиків, дуже стривожився через ту мобілізацію для формування регулярної Української армії, на яку не впливають комісари від керівної соціал-демократичної партії. І якщо в УНР буде регулярна армія, то доведеться воювати з більшовицькою Росією.
Військово-організаційні ініціативи й успіхи Петра Болбочана занепокоїли самозваних «батьків нації», і військове міністерство наказало підполковникові Болбочану здати прапорщикові Мацюкові курінь, у якому було 1000 вояків з артилерією й кіннотою, а самому залишатися комендантом Волині. На бездарного у військовій справі Мацюка поклали обов’язки командира тільки тому, що він був членам урядової партії й слухняно виконував усі вказівки керівництва УЦР. А до безпартійних у владарюючих соціал-демократів не було довіри, бо вони не підкорялись партійній дисципліні й не визнавали доктрини державного соціалізму. За партійною соціал-комуністичною доктриною, низи мусили беззаперечно, бездумно, не вникаючи в суть, виконувати директиви зверху. Звичайно ж, партійні зверхники ставили завдання перед іншими, а не перед собою. Звідти деморалізуючий вплив на людей аморальних соціал-комуністичних та більшовицьких партійних вождів. У більшовизмі немає місця моральності, замість моральності – партійна ідеологія й партійна вигода. Функцію партійних комісарів у червоній армії виконували партійні призначенці в армії УНР.
Так призначення партійного прапорщика командиром куреня призвело до трагедії: нездара й боягуз утік у Житомир, а запорожців покинув напризволяще. Коли П. Болбочан дізнався про оточення свого куреня, він самовільно залишив посаду губернського коменданта й помчав з невеликим загоном до своїх запорожців. Відкинувши більшовиків од Житомира, Болбочан пробився під Бердичів до оточеного куреня, і запорожці під орудою свого командира вступили в нерівний бій з переважаючим ворогом. Відбивши щільним кулеметним вогнем кілька атак ворожої кінноти, курінь перейшов у контрнаступ, захопив бронепоїзд, відбив батарею, яку покинув прапорщик. Тут запорожці знайшли закатованими командира гарматної батареї сотника Леоніда Савинського і його козаків. У сотника пообрубували пальці на руках, з рук здерли шкіру, все тіло покололи багнетами (налічено 27 ран), оскальпували голову. Усе те вчинили відомі своєю жорстокістю балтійські матроси, які були основною ударною силою більшовиків. Л. Савинського й інших закатованих забрали в ешелон і потім поховали на Аскольдовій могилі, а іменем Савинського назвали 1-шу Запорозьку батарею.
То був кінець лютого 1918. П. Болбочан одразу ж визволив Бердичів і поповнив курінь зброєю з захопленого обозу. Почав готуватися до наступу на Київ через Козятин і Фастів, бо розвідка доповіла йому, що більшовики вивозять багато майна з Поділля й Одеси, тож у Козятині й Фастові скупчено сотні ешелонів. П. Болбочан запланував захопити ці стратегічно важливі вузлові станції з величезними трофеями. Та йому прийшов урядовий наказ наступати на Київ через Коростень, бо через Козятин і Фастів мали наступати німці й австрійці, які за умовами Брестського договору прийшли в Україну допомогти визволитись од більшовицької окупації.
П. Болбочан пішов на Київ через Коростень, випередив німецькі війська і в ніч на 2 березня 1918 зайняв Святошин, а о 4-й ранку разом з розвідниками на панцернику в’їхав у Київ. Слідом за командиром у Київ увійшов увесь Запорозький курінь під великим жовто-блакитним стягом.
На жаль, уроки поразок нічому не навчили «вождів» Центральної Ради. Вони й далі негативно ставилися до створення Української армії, провадили деструктивну для збройних сил політику й потурали демагогічній лівацькій пропаганді у війську.
Окремий Запорозький загін тоді налічував майже 5 000 вояків і був єдиним регулярним українським військом, крім Гайдамацького полку, якого тримали при Центральній Раді. На початку березня 1918 Петро Болбочан реорганізував Запорозький загін у Запорозьку бригаду, яка виросла в 1-у Запорозьку дивізію.
Командиром 1-ї Запорозької дивізії призначили генерала грузинського походження Зураба Натієва, а Петро Болбочан став його заступником з обов’язками командира 2-го Запорозького полку, організованого на базі Запорозького куреня.
1-а Запорозька дивізія отримала від УЦР наказ визволити од більшовиків Полтаву й Харків. Під командуванням П. Болбочана були всі піші, кінні, кулеметні й гарматні частини загальним числом близько 3 000 бійців, і він керував усіма бойовими операціями. А технічні й інтендантські частини підпорядковувалися З. Натієву, і він забезпечував зв’язки з місцевими адміністративними органами, з урядом і командуванням німецького війська, яке рухалося слідом за запорожцями.
Навесні 1918 Українська армія під командуванням Петра Болбочана за місяць звільнила од більшовиків Україну від Житомира до Харкова. Полководець Болбочан не тільки визволяв українські землі й людей, а й наводив на звільнених теренах суспільний лад. Це викликало ненависть у більшовицьких і білогвардійських окупантів та непокоїло бездарну лівацьку верхівку УЦР. Тож її військове керівництво, вирішивши позбутись невгамовного воєначальника, усно доручило Болбочану виконати секретне і майже нереальне завдання – звільнити од більшовиків Крим. І Болбочан тріумфально здійснив Кримську операцію, від здобутків якої та сама лівацька верхівка під тиском німців поспішила відмовитись.
Для Кримської операції з частин Запорозького корпусу сформували Кримську групу Армії УНР на правах дивізії під командуванням Петра Болбочана – підполковника на генеральській посаді. У ніч на 22 квітня П. Болбочан з 20 козаками блискавично провів спецоперацію, взявши без жодної втрати замінований Чонгарський міст і відкривши шлях основним силам на Джанкой, Сімферополь і Севастополь. Слідом за запорожцями Петра Болбочана йшли 52-й німецький корпус під командуванням генерала Роберта фон Коша та кримськотатарські повстанці. Так протягом 22–24 квітня 1918 Кримська група звільнила од більшовиків Крим. Одначе вже 26 квітня німецький корпус заблокував українські частини в Сімферополі й Джанкої, а генерал Кош поставив перед Болбочаном ультиматум вивести Кримську групу з Криму, що підтвердили й наказом з військового міністерства УЦР. Головні сили Кримської групи змушені були вийти з Криму.
Це сталось 29 квітня, коли в Київі Всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Саме завдяки тріумфальній перемозі українського війська під командуванням Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту. Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918 всі здобутки українського війська в Криму було втрачено. Непрофесійна й партійно заанґажована верхівка Директорії не скористалася здобутками П. Болбочана в Криму для розбудови Української державності й зміцнення боєздатності Українського війська.
Запорозький «характерник» і «полководець великого формату»
Завдяки особистій вдачі та хистові професійного військового й талановитого командира Петро Болбочан мав незаперечний авторитет і довіру серед українських вояків. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання», – писав сотник Війська Запорозького Б. Г. Монкевич у книжці «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим».
Відомий український військовий діяч, підполковник Армії УНР Варфоломій Пимонович Євтимович (1889–1950) у статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» наголошував, що П. Болбочан «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запорожжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків – уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать. Такий люблений підвладними командир-митець спроможний повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів».
Полковник Петро Болбочан. 1919.
Військовий геній Петра Болбочана зібрав навколо себе справжніх воїнів-патріотів і переможно вів їх Україною, звільняючи рідну землю од руських окупантів. Воєначальник твердо дотримувався державницької позиції та намагався створити потужну армію. В одному зі своїх наказів П. Болбочан виклав державницьку стратегію Самостійної України: «Ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».
І для руських монархістів, і для більшовиків український військово-державний стратег був головним ворогом. Більшовики пообіцяли за живого чи мертвого П. Болбочана величезну на той час нагороду – 50 000 золотих рублів…
Фатальною політичною помилкою талановитого військовика П. Болбочана стала його участь в інспірованій руськими більшовиками політичній афері недолугих і злочинних українських політиканів – ліквідації Української Держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Болбочан усупереч ідейним розбіжностям з «вождями» Директорії підтримав їх антигетьманський виступ. У листопаді 1918 2-й Запорозький піхотний полк під командуванням Петра Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР. У ніч на 18 листопада 1918 полковник Армії УНР П. Болбочан наказав роззброїти гетьманські офіцерські формування в Харкові та проголосив відновлення в місті влади УНР. Тож нове керівництво УНР довірило йому командування всією Лівобережною групою, що протистояла більшовицькому й білогвардійському вторгненню.
З початку грудня 1918 полковник П. Болбочан командував Лівобережною групою Армії УНР і цілим Лівобережним фронтом, який простягнувся на 600 кілометрів. Сюди входили Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців та інші підрозділи загальним числом майже 30 тисяч багнетів, 55 гармат і 2000 шабель.
У грудні 1918 фронти охопили Україну суцільним кільцем: на Лівобережжя наступали більшовики, на південний схід – Добровольча армія денікінців, на Бессарабію й Північну Буковину замірились румуни, на Галичину й Волинь – поляки.
10 січня 1919 Петро Болбочан як командувач Лівобережного фронту звернувся до Директорії з застережним листом, де так охарактеризував аґресивність більшовицького війська: «Це військо воює насамперед з ідеєю українства і має на меті знищити все, що підтримує Україну».
Голова Директорії Винниченко на застереження командувача Лівобережного фронту Болбочана відповів: «Ви нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».
А Головний отаман Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками й прагнучи союзу з більшовицькою Росією, наказав Петрові Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, на що Болбочан відповів: «З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю». Підступний політикан Петлюра затаїв на талановитого полководця зло.
Болбочан щоденно надсилав Петлюрі телеграфом номери більшовицьких військових частин і прізвища їх командирів, та «Головний отаман» іґнорував тривожні сповіщення командувача Лівобережного фронту й вірив у примирення з більшовиками, для чого Директорія й послала в Москву свою делеґацію.
У той тривожний час, у січні 1919, Микола Міхновський за дорученням Української демократично-хліборобської партії (УДХП) поїхав до Харкова, де перебував полковник Петро Болбочан – командувач Запорозького корпусу і всієї Лівобережної групи Армії УНР та цілого Лівобережного фронту. Тут головний ідеолог державної самостійності України мав зустрітися з командувачем найбоєздатнішого формування Армії УНР для вироблення спільної стратегії порятунку України від соціал-більшовизму й утворення з цією метою коаліційного Українського уряду.
На жаль, вони розминулись, бо П. Болбочан відводив виснажений у боях Запорозький корпус у Полтаву й далі в Кременчук.
Командувач Лівобережного фронту повідомив керівництво Директорії, що відводить Запорозький корпус у резерв у Кременчук: «Бо він є не здатний до бою і треба не менш як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність. Мої частини можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде».
Після прибуття Петра Болбочана в Кременчук Петлюра наказав більшовицькому аґентові сотникові О. Волоху, який командував Богданівським полком і був підлеглий полковникові Болбочану, заарештувати командувача Запорозького корпусу. Сотник Іван Барило у спогадах написав: «О. Волох мав наказ від Головного отамана Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти». У ніч з 22 на 23 січня 1919 року сотник О. Волох заарештував П. Болбочана і його штаб.
Невдовзі аґент Волох здав ворогу Проскурів, убив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова й повстанського отамана Юхима Божка, учинив кілька провокацій, украв військову скарбницю й утік до більшовиків.
Так соціал-більшовицька диктаторська Директорія усунула полководця Петра Болбочана від командування Запорозьким корпусом і всією Лівобережною групою Армії УНР, тим самим здавши більшовикам Лівобережжя.
Улюбленець українських вояків та ненависний ворогам України
Петро Болбочан мав незаперечний авторитет серед українських вояків, а руські монархісти й більшовики засилали до нього вбивць.
Військовий трибунал білогвардійської Добровольчої армії, а також більшовицьке судилище заочно винесли великому українському воєначальникові Петрові Болбочану смертний вирок. А виконали той вирок чужинців «свої»…
Українські соціалістично-більшовицькі партійці використали військовий талант позапартійного полководця П. Болбочана, а потім знищили…
23 січня 1919 заарештованих П. Болбочана і наближених до нього офіцерів-патріотів повезли до Київа. Болбочан зі своїми побратимами могли звільнитися силою, та він «категорично не бажав проливати невинну кров» і наголошував, «що це якесь непорозуміння і провокація» та сподівався на справедливий суд, який «здійснить правове доходження, висвітлить усе».
У Київі заарештованих, без пояснення причин, посадили на гауптвахту аж на чотири місяці…
Командири полків Запорозького корпусу через командувача 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР полковника Миколу Гавришка звернулися до Головного отамана війська УНР Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача. Відповіді не отримали…
Український громадський діяч Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) у щоденниковому записові від 24 січня 1919 року розкрив суть того злочинства «вождів» диктаторської Директорії: «Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він безперервно воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його».
Більшовицький резидент Винниченко, будучи головою Директорії з 14 грудня 1918 до 10 лютого 1919, постійно домагався арешту й страти високопрофесійного українського воєначальника Петра Болбочана, вбачаючи в ньому перешкоду для союзу з більшовицькою Росією. А наступний недолугий очільник Директорії Петлюра, який відкупив у Винниченка посаду голови за 20 мільйонів гривень, боячись військового авторитету полководця Петра Болбочана, здійснив домагання Винниченка й виконав вирок більшовиків…
Протягом усього часу перебування полковника П. Болбочана в Київі під арештом з ним не зустрівся жоден очільник УНР і ніхто з членів Директорії чи військових з Генерального штабу. Воєначальник так і не отримав жодного офіційного роз’яснення причини свого арешту.
З київської гауптвахти Петро Болбочан написав два відкриті листи Головному отаману, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу: «За що я арештований? Я прохаю відповіді. Може, за те, що 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як (від) безталанного міністерства Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму гетьманського… Може, за те, що по першому заклику Директорії я енергійно піднявся на повстання і своїми діями рішив судьбу на всій Україні. Може, за мої гучні побіди». Далі писав про армію: «Що Ви всі робили… Може, скажете організували в тилу армію… Ні, Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати організацію своїх частин».
І розкрив саму суть тогочасних українських проблем: «Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна! Ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями» (26 січня 1919 р.).
1 лютого 1919 р. полковника Петра Болбочана під вартою січових стрільців Осадного корпусу відправили в Галичину, у Станіслав, де була тимчасова столиця Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), під домашній арешт і нагляд тамтешньої влади.
10 лютого 1919 р. Петро Болбочан надіслав чергового відкритого листа Головному отаманові, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, головам Українського національного союзу й Української партії соціалістів-самостійників та командирові Осадного корпусу: «Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації. Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не показатися в їхніх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите в Україні таких же товаришів-большевиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдіної Росії»».
Три місяці Петро Болбочан перебував під домашнім арештом у Станіславі без права покидати Галичину. Стало зрозуміло, що суду над ним не хоче сама Директорія, бо боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема стосовно «частинно розкрадених» грошей, а ще на суді він може викрити «злочинну недбалість» проводу УНР, їх «неуцтво й нерозуміння військових справ»: «Три місяці я чекаю, але плекаю надію, що колись правда візьме верх, моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути і тих людей, котрі під покровом «патріотизму» і «соціалізму» творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цієї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку…».
Коли термін домашнього арешту минув, Петра Болбочана не повернули до Лівобережної України, а намірилися спровадити за кордон. Перед початком літнього наступу Армії УНР Петлюра запропонував Болбочанові поїхати до Італії для формування з полонених українців нових підрозділів Української армії. Полковник розумів безглуздя того наміру, та погодився з єдиною умовою: попрощатися з бойовими побратимами, вояками свого Запорозького корпусу, який тоді бився під Проскуровом.
6 червня 1919 р. Петро Болбочан приїхав до Проскурова. А 7 червня державний інспектор Запорозької групи військ Михайло Гавришко, на прохання офіцерів, законним наказом, відповідно до закону УНР «Про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» призначив полковника Петра Болбочана командиром Запорозької групи.
Проте, 9 червня Петлюра видав наказ, яким скасував призначення та звелів заарештувати Петра Болбочана і Михайла Гавришка «за злочинну діяльність проти законного народного уряду, за злочинне захоплення влади».
Чесний намір полководця Болбочана урятувати армію й повести запорожців битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та московських попихачів», політикан Петлюра потрактував як намір повалити його владу.
Завдяки великій підтримці військових, Болбочан мав змогу уникнути суду, однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини: «Вірю, Військовий Суд вияснить мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військовика відбувалася на очах українського народу, починаючи з листопада 1917 р.».
10 червня 1919 було створено надзвичайний військово-польовий суд, який того самого дня ухвалив рішення: притягнути до відповідальності полковника П. Болбочана «за злочинне захоплення влади – посади командуючого Запорозькою групою». І хоч слідство й не виявило підстав для звинувачення П. Болбочана, та більшовики й соціалісти розгорнули в пресі брудну кампанію цькування українського воєначальника.
11 червня 1919 Головний отаман прибув на фронт. Він запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, йому не впаде жоден волос з голови».
А 12 червня 1919 над Петром Болбочаном відбувся військово-польовий суд, що складався з невігласів у судочинстві, які виконували наказ диктатора Петлюри. Підсудному не дозволили виступити й навести арґументи своєї невинності. Суд тривав сім годин і виніс вирок: кара на смерть.
Полковника Петра Болбочана могли помилувати, зважаючи на численні звернення до Петлюри бойових командирів та відомих державних і політичних діячів. Та Рада Міністрів УНР відхилила пропозицію звернутися до Головного отамана помилувати полковника Болбочана. Пропозицію підтримав тільки міністр юстиції Андрій Миколайович Лівицький, а інші 14 міністрів-соціалістів на чолі з головою уряду Б. Мартосом проголосували за смертний вирок.
Проти злочинного вироку воєначальникові Армії УНР виступили командир Окремого загону січових стрільців полковник Євген Коновалець (1891–1938) та начальник штабу Дієвої Армії УНР полковник Андрій Мельник (1890–1964). Однак цим та іншим старшинам не вистачило духу організуватися в бойову силу та припинити те злочинство й ліквідувати призвідців трагедії…
На виконання вироку засуджений чекав у вагоні контррозвідки на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського понад два тижні, й весь той час бранця нещадно катували… Крім тортур, його двічі виводили на розстріл, «виривали яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими набоями (без куль)», – згадував сотник М. Письменний.
Як з’ясували дослідники, вирок відкладали не через прохання полковника УНР про пом’якшення вироку й розжалування до рядового козака, а через бажання вибити з нього «переконливі» свідчення про підготовку державного заколоту (так зване «повстання отамана Болбочана») та прізвища очільників «правої опозиції» .
Перед стратою Болбочана закатували до божевілля і втрати свідомості. Охоронці, які вели полковника на страту, розповідали, що його розстріляли непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана двічі відмовлялися виконувати наказ, після чого полковника Петра Болбочана особисто застрелив полковник Микола Чеботарьов, який керував розстрілом. Це засвідчувало багато очевидців. Микола Юхимович Чеботарьов (1884–1972) – земляк і однопартієць Петлюри, колишній начальник контррозвідки Армії УНР, на той час комендант тилу Армії УНР, а згодом – керівник особистої охорони Петлюри в еміґрації (доки того не вбили). Після відмови козаків виконати його наказ «Вогонь!» розлючений Чеботарьов двічі вистрілив з револьвера Болбочанові в голову й сам потягнув конаючого воєначальника до ями, яку швидко загорнули землею. (У 2005 році поблизу ймовірного місця розстрілу Петра Болбочана встановили пам’ятну стелу).
Так 28 червня 1919 року о 22-й годині було виконано злочинний судовий вирок. Той злочин відбувся на станції Балин, що в селі Балинівка (тепер – Кам’янець-Подільського району Хмельницької області).
Злочинне вбивство легендарного полководця Петра Федоровича Болбочана деморалізувало Армію УНР і стало однією з ключових причин втрати українськими вояками бойового духу, а УНР – обороноздатності й державності…
Легендарного полководця не змогли вбити ні червоні, ні білі вороги, зате вбили «свої»… Мету вбивства геніального українського військовика-державника Петра Болбочана відверто назвав відомий більшовицький військовий діяч Володимир Антонов-Овсієнко (1883–1938): «Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддавав».
Протестуючи проти злочинного судового вироку великому військовикові-державникові Петрові Федоровичу Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР у Відні з серйозною морально-правовою мотивацією: «Такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…
Зазнали терору й розколу бездарні продажні діячі диктаторської Директорії…
Проникливо охарактеризував трагічну долю генія Петра Болбочана український письменник Йосип Струцюк у документальному романі «Отаман Болбочан та інші»: «Отаман Петро Болбочан – найуспішніший з українських полководців, і, мабуть, найбільш недооцінений українською історією. Командуючи військами Лівобережної України армії УНР, він взяв «неприступний» Крим і втримував антибільшовицький фронт шириною 600 км! Аристократ духу, Болбочан був чи не єдиним переконаним антикомуністом серед еліти УНР, хворої на соціал-демократію, що і призвело до його трагічної загибелі».
Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині, під час війни, в несамостійному, продажному, прокремлівському необільшовицькому політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство! Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. Усе те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало накопичений гетьманським урядом бюджет Української Держави, а обікрадену Україну здало руським більшовикам. Звідти йде й нинішнє виправдання патологічного злодійства: «Краще вкрасти самим, як віддати ворогам». Патологізм у тому, що чиновники мародерять свою країну, якій зобов’язалися служити. Клептократичний режим працює на аґресора, бо виснажує національну економіку, бюджетні ресурси й по суті нищить державу.
«Бюджетне» мародерство, камуфльоване під «побутову корупцію», стало особливо злочинним під час нинішньої Всеукраїнської визвольної війни – по суті владарюючий необільшовицький кагал, керований рашистською резидентурою, провадить внутрішню політично-кримінальну окупацію України. Водночас владарюючий кагал підриває збройні сили грабіжництвом у Міноборони та протиправними арештами й усуненням високопрофесійних українських військовиків од проведення бойових дій, військових спецоперацій. Замість високопрофесійних військовиків рашистська резидентура ставить своїх попихачів, які бездарним, злочинним командуванням гублять українських воїнів.
Нині повторюються й множаться незасуджені й непокарані злочинства столітньої давності, та дедалі менше стає видатних українських військових і державників. Як 100 років тому більшовицька резидентура й аґентура нищила Українське військо, почавши з арешту і вбивства полковника Петра Болбочана і його соратників, так нині необільшовицька, рашистська резидентура й аґентура нищить ЗСУ зсередини, ув’язнюючи і вбиваючи найкращих українських військовиків.
Усі антинародні владарюючі режими насаджуються облудою, кривдою, на кривді тримаються й од власної кривди гинуть. Та вони своїм злочинством завдають народові страшних втрат, на відновлення яких необхідні зусилля багатьох поколінь. А для правильного докладання тих зусиль і уникнення заблудів потрібно знати правду про минулі й нинішні події, потрібно розрізняти героїв і антигероїв. Бо на антигероях тримається облуда, а герої своїм подвижництвом допомагають людям звільнитись од облуди й знищити їхніх кривдників.
22 січня 2019 в Івано-Франківську відкрили пам’ятну дошку великому українському воєначальникові, полковникові армії УНР Петрові Болбочану. Її встановили на фасаді колишнього готелю «Уніон», в одному з номерів якого під домашнім арештом і наглядом місцевої влади змушений був три місяці нудитися від безділля дійовий військовик.
У жовтні 2020, напередодні дня народження П. Ф. Болбочана, в Київі, у сквері по вулиці Січових Стрільців урочисто відкрили перший в Україні й Світі пам’ятник великому українському полководцю. Скульптори – Михайло Горловий та Олександр Фурман. Пам’ятник є подарунком Києву від громадськості. Створення пам’ятника стало можливим завдяки пожертвам українців з України й інших країн: Швейцарії, Польщі, США. На збір коштів знадобився лише один місяць.
Відродження правди про наших великих попередників – подвижників волі національного духу та державної самостійності України має стати основою для відродження військово-державницької потуги нових поколінь Українського народу та утвердження Самостійної Української Держави.
Джерела:
- Б. Монкевич. Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк: Товариство ім. полк. Петра Болбочана в Америці, 1956.
- В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. Видання друге, доповнене. – К.: Темпора, 2009.
- Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. – К.: К.І.С., 2018.
- Ярослав Садовий. Петро Болбочан: батько запорозького війська УНР // Урядовий кур’єр. 5 жовтня 2018.
Олександер Шокало, культурософ
